Капітан космічного плавання

VІ. Хот

— М-м-м… — важко видихнула Такаманохара й спробувала ворухнути головою.

Опісля цього поруху вона вже не змогла навіть дихати. Скажений біль наскрізь пронизав мозок і пекучими цівками розтікся по кожному нерву її тіла. Давно вже вона такого болю не відчувала. З часів, мабуть, першого нападу кутастих „чорних комбінезонів”. В очах мерехтіло алюмінієве вариво. Сонька, врешті решт, зібрала в кулак усю свою силу волі й рвучко розплющила повіки.

Рубку якраз хитнуло вбік і Нкса, що намагався накласти на Соньчин розбитий лоб вологу ганчірку, відлетів аж до крісла Кременчука. Вдарився боком об край сидіння й засичав, ухопившись за вдарене місце обома руками. Рубку знову хитнуло і піррянин посунув просто на дівчину. Та, тамуючи біль та нудоту, встигла таки схопити його й міцно притиснути до грудей.

Богдан же зовсім не звернув уваги на всі ці маневри. Вперто стиснувши губи, він грався сенсорами, намагаючись вивести „Софію” з-під… Сонька раптом згадала все і, наскільки могла — швидко, поставила Нксу на хитку долівку, щоб спробувати здійнятись на рівні.

Нудота стиснула горло слизьким зашморгом, але Такаманохара вперто випростувалась, випростувалась, намагаючись вхопити полем свого зору екрани моніторів, що відповідали ілюмінаторам переднього огляду. Вхопила. І… І від побаченого на моніторах знову ледь не впала. Просто на крчовника.

Цьому сприяв зовсім не вигляд червоного піщаного урагану, ні. Навпаки, простір навколо „Софії” був уже прозорим і розчахнутим аж до самих далеких зірок якогось неприродно синюватого кольору. Наче це були й не зірки зовсім, а трупи колишніх зірок. Але ще неприроднішим був вигляд світло-фіолетового світила, що зростало просто по курсу апарата.

Було це світило не звичайної круглої форми, а форми еліпсоїду, гранично сплесканого зі своїх полюсів. Наче світило оте в космічній порожнечі оскаженіло оберталось навколо своєї осі, погрожуючи будь-якої миті розлетітися на безліч плазмових клаптиків. Щоправда, насправді все відбувалось з точністю до навпаки: безліч клаптів трикутної та дископодібної форми, безладно обертаючись в просторі, летіло просто до розплесканої зірки, зникаючи в блідо-фіолетових променях її корони.

Саме це безладне кружляння тисяч апаратів змушувало Кременчука кидати „Софію” з боку в бік, аби уникнути зіткнення з ними. На щастя пострілів вже помітно не було. Навкруги потріскувала відносна тиша і Сонька подякувала долі за те, що капітан, здається, не втратив свідомості під час чергового міжзоряного стрибка апарату. Та й Нкса, здається, швиденько очунявся. А от вона… І Ігор… А де він, до речі?

— Капітане, — прохрипіла дівчина, хапаючись за спинку його крісла під час чергового кидка „Софії”, — капітане, де Норильцєв?

— О, — не повертаючи голови, вичавив Кременчук, — отямилась? Біжи в зброярню, де гармата. Я думаю, йому там дісталось.

І заклав такий карколомний віраж, що Соньку, яка не втрималась на ногах, буквально викинуло з рубки. Єдине, що їй вдалося помітити, так це те, що „Софії”, здається, вдалося вискочити з основної маси двійників і вона пішла вбік, паралельно неприродному розплесканому світилу.

Все було б гаразд, якби одному з трикутників, на відміну від його копій, що безвільно линули до корони, теж не вдалося здійснити подібного маневру, опісля чого він стрімко пішов на зближення з летючою тарілкою землян. З його передньої грані знову зірвалися випрямлені й розплескані блискавки далеких пострілів.

— Ага, — пробурмотів Кременчук, — тут він ріднесенький, тут. Здається, маємо оригінал. Маємо, тобто, що маємо.

Та й підкинув апарат вгору так неочікувано, що Соньку в комірчині з гарматою просто кинуло на тіло знетямленого Норильцєва, втискуючи її золотавий комбінезон в залізну кольчугу хлопця. Десь біля крісла капітана нажахано зойкнув Нкса. Капітан же ойкати не став. Капітан, ухилившись від чергового пострілу, кинув „Софію” ліворуч, змушуючи нападника розвернутись за ним.

Суть цього маневру полягала в сподіванні Кременчука на те, що сконцентрувавши увагу кутастих на собі, він змусить їх не помітити двох трикутників і одного диску, що, обертаючись, стрімко наближались до їхнього апарату. І це, здається, вдалося. Бо один з трикутників вдарився в правий борт нападника, розвертаючи його, разом з новими залпами світлових стовпів, в іншій бік. Водночас другий трикутник піддів його навскоси знизу, а диск ляпнувся згори.

За мить усе це змішалось в одну купу, що посунула в бік світила, тьмяніючи в його променях. „Софія” ж чимдуж майнула від неї, намагаючись вийти на орбіту, що крутою траєкторією оминала розплескану зірку. В усьому навколишньому просторі вже не було видно жодного двійника. Увесь навколишній простір в черговий раз лякав своєю незнайомістю і якоюсь фіолетовою похмурістю.

Зі зброярні, до якої капітан послав Норильцєва з Нксою, наказавши встановити там, врешті врешт, хоч один екран зовнішнього огляду, аби перенести вправи зі стрільби до одного місця, линули тривожні й пульсуючі акорди. Чудові акорди, до речі. Чисті. Мелодія, яку ще раніше навчився виводити Зоребор, явно вдосконалювалася. Вона, як і раніше, здавалась Кременчуку знайомою, але його музична освіта — вірніше, відсутність такої — не дозволяли достеменно визначити походження музики, згадавши автора чи виконавців. Втім, як розумів Богдан, річ ця була явно не естрадною. Ані попсовою, ані роковою вона не була. Про підлітковий недоумкуватий реп взагалі не йшлося. Якась народна пісня, чи що? В сучасній обробці.

Він зиркнув на Соньку й хотів було спитати її про це, але вчасно зупинився. Бачити в її очах причаєний переляк від одного свого вигляду було несила. Так дивилися на нього свого часу лише пацани-студенти, що проходили по справі з наркотою. Боки їм тоді добряче нам‘яли, а наркоту… Наркоту підкинули. Брудна справа була. З політикою пов‘язана.

Богдан невдоволено скривився від неприємних спогадів і, закректавши, виліз з крісла. Піти перевірити, як в зброярні роботи просуваються? А то музикують, розумієш. Самі тобі перекури. А як стріляти, то знову наосліп будемо.

— Куди? — коротко запитала Сонька, не повертаючи до нього голову.

Капітан важко зупинився на півкроці:

— До туалету, — кинув. — Зі мною підеш?

Він вже помітив, що навіть просто пересуватись по „Софії” наодинці йому майже не дозволяли. То випадково Норильцєв поряд опинявся, то Такаманохара. До Нкси, до речі, ставились трохи по іншому. Втім, до нього завжди ставились як до величезної дитячої іграшки. Нагадував він її. Кременчук же — справа інша. Кременчук нагадував термінатора невідомої і небезпечної природи. А він таки був просто людиною.

— Ну, чого витріщилась? — роздратовано кинув у потилицю дівчини. — Підеш чи ні?

Та, так і не обертаючись до нього, знизала своїми тендітними плечима. Помовчала. А потім таки розвернула крісло до капітана. Але, як і раніше, не дивилась на нього, старанно відводячи очі вбік.

— Чого репетуєш? — запитала. — Думаєш, тебе тут бояться?

— Думаю! — не витримав, нарешті, Кременчук. — Давно думаю. З того часу, як з холодильника видерся… Сонько, — раптом вичавив благально, — ну, ми ж уже розмовляли про це. Ну, насправді, невже ти ніколи раніше калік не бачила? З протезами? Уяви лишень, що моя шкіра, органи мої пошкоджені, такі саме протези. Що такий само каліка я, як і…

— Каліка? — задумливим запитанням перервала його Такаманохара. — Каліка?! Хіба ж каліки безсмертними бувають? Хіба ж каліки є телепатами й гіпнотизерами? Хіба ж каліки можуть за мить бозна які фантоми-ілюзії нагромадити!?… Або наперед події вгадувати…

За живе, за болюче живе зачепили Кременчука. Бо увесь останній час він сам для себе намагався зрозуміти, яким виродком стає, що з ним, взагалі, відбувається, куди несе його кляте задавнене божевілля, про яке знав лише він сам-один. Усі інші були статистами.

Тендітна статистка в золотавому комбінезоні закусила куточок губи й раптом запитала:

— А в тебе часом не буває відчуття того, що ось зараз твої протези зненацька зістрибнуть з тебе та й розпочнуть жити своїм життям?

Капітан подивився на дівчину порожнім відстороненим поглядом:

— Що?… Хто?… А-а-а… Ні.

— Що „ні”?

— А то — ні. Я вже ж розповідав, що саме з моїми біополями вони пов‘язані, з моїми. Як і в Нкси — з його. Ми їх контролюємо. Несвідомо.

— А в трикутників чорних? Чи в „комбінезонів”? У двійників загалом?

Вдалині знервованими акордами линула по „Софії” музика з синтезатора Норильцєва.

— Розумієш, — повільно видихнув повітря Кременчук, — я, звісно, всього не знаю… Для того, щоб усе знати, треба самому цілком на наноістоту перетворитись. Не хочу, — раптом пересмикнув він плечима. — Не хочу, — повторив. — В мене є лише непевні відчуття та уривки чиїхось спогадів. Я розповідав. Але, якщо їх ще щільніше докупи скласти, то…

— То?…

— То коли з Арракі вийшов суцільний тобі Квізатц Хедерах, то…

— То? — розпочало циклити й розлючену Такаманохару, але Кременчук вже не звертав на неї жодної уваги, прислухаючись до чогось всередині себе.

— …то згідно з якимись космічними законами виявилось, що не одна, а дві сутності обов‘язково мають в ньому існувати. Бене Гессерит та Гене Гессерит. І не просто існувати, а постійно боротися поміж собою.

Сонька відкинулась на спинку крісла.

— Ну, — мовила дещо розчаровано, — в філософському сенсі ці сутності давно вже відомі. Янь та інь. Чорне та біле. Добро і зло.

— Але ж тут не філософія! Тут — суцільна тобі фізика, яку можна руками помацати.

— Ну, чим більше подрібнена матеріальність фізики, тим більше в ній метафізичності філософії, — дещо незрозуміло для капітана кинула Такаманохара.

Але чомусь це дуже нагадало йому збільшення духу за подрібнення плоті. Він аж затупцював на місці. Прислухався до тиші, що зненацька настала на борту „Софії”, і сторожко сказав:

— Хитромудро. Але набагато цікавіше інше питання: чого більше в двійниках нашого апарату, а чого — в копіях трикутників? Чого, врешті решт, в мені зараз більше? Яня?… Чи іня?

Помовчали. Синтезатор Норильцєва замовк остаточно.

— Слухай, Сонько, а ти не знаєш, що це Зоребор видзеленькує? Аж муляє воно мені. В сенсі — незнання моє.

— Що? — відразу не зрозуміла дівчина, думаючи про щось своє. — А-а-а… Гарна музика. Звідки — не знаю. А ти в нього сам запитай, — і втупилась поглядом у щось за спиною Кременчука.

Богдан рвучко обернувся і просто обличчям до обличчя зіштовхнувся з Ігорем. Аж сахнувся назад перелякано.

— Це, капітане, з сорокової симфонії Моцарта. Мольто алегро. Класика, якщо ти розумієш, про що я.

Біля ніг хлопця тулився трохи схудлий Нкса. І не ця демонстративна прихильність трипільця до істоти, яка перенесла майже те саме, що й капітан, не ледь помітне презирство, що точилося крізь голос Зоребора, а зневажливе тикання до старшого за віком та званням обурило Кременчука.

— Ти бач, — викривив він рота, — та ми не лише залізяками вимахувати вміємо, не лише в школі п‘ятірки отримуємо, ми ще й музикуємо потроху. Повнісінький тобі набір мамчиного синочка.

— Якщо я свого часу закінчив музичну школу, — розпочав і собі заводитись Норильцєв, — то це не значить, що…

— Дійсно цікаво, — зненацька почувся за спиною Богдана голос Такаманохари і враз стало зрозумілим, що вона зовсім не дослухається до їхньої з Зоребором суперечки, — а й дійсно цікаво… Коли двійники „Софії” воювали двійників трикутників, коли я сама бігала за двійником кутастого, хто з нас був Бене, а хто Гене Гессерит? В чистому вигляді.

Капітан рвучко розвернувся на місці і раптом вкляк з напівроззявленим ротом. Очі його миттєво набули вкрай розлюченого вигляду.

— Ти чого? — навіть перелякалась Сонька.

— Бене чи Гене, кажеш? — прорипів той у відповідь. — Про їхній чистий вигляд ти он у них запитай.

І судомними рухами декілька разів тицьнув скоцюбленими пальцями в щось за спиною Такаманохари. Норильцєв повільно кам‘янів біля плеча Кременчука. Нкса обома руками ухопився за поперек Зоребора. Сонька розпочала повільно повертатись до того, що знаходилось іззаду і що так перелякало її хлопців. Іззаду знаходився екран, а на ньому…

— Щ-щоб тебе! — вигукнула Сонька, кидаючись до сенсорів керування.

А капітан вже втискувався у своє крісло і Нкса вже клацав замками ременів безпеки, і Норильцєв, дзиґою крутнувшись на місці, зникав за порогом рубки. Богдан знав, куди він побіг і це миттєво заспокоювало його, бо екіпаж „Софії” на млі ока знову ставав єдиним злагодженим організмом, усі частини котрого без усіляких надприродних здібностей чудово розуміли одна одну. От лише екран в зброярні ще не повністю під‘єднали. Не встигли, матері твоїй ковінька!

— За моєю командою, Ігоре, лише за моєю командою! — ще встиг крикнути капітан услід хлопцеві перед тим, як сам ледь не вивалився з крісла від несподіваного віражу, що його заклала Такаманохара.

Трійко чорних трикутників зловісними тінями майнули відразу по усіх дисплеях „Софії”, а два синявих світлових стовпи зіткнулись позаду корабля, збурюючи чорну порожнечу сліпучим клуб‘ям безгучного вибуху.

— Ціль, Ігорю! — загорлав Кременчук і помаранчеві згустки вогню задріботіли по обшивці четвертого трикутного апарата, огортаючи його каламутним полум‘ям.

Але збоку вже вистрибував п‘ятий і синяве проміння знову перетинало курс „Софії”, змушуючи Соньку кидати її праворуч, просто на чорну масу ще одного нападника, що випірнув просто невідь звідки.

Загалом, трикутників було не менше, ніж півтори десятка, і усі вони злагоджено обсідали сріблястий диск земного апарату. Навіть дивно було, як це вони не знищили його у перші ж хвилини раптової атаки. Чи то реакція екіпажу посприяла цьому, чи то майстерність Такаманохари, чи то злагодженість дій бойового розрахунку Кременчука й Норильцєва, чи то щось інше, зовсім вже не зрозуміле. І саме це нерозуміня виповнювало Богдана якоюсь липкою моторошшю.

Похмурі трикутники крутилися навколо світлого диска, наче нічні метелики навколо ліхтарика. Сині світлові стовпи й цівки помаранчевих крапель пролітали повз одне одного, іноді перетинались і вибухали та й розліталися швидко гаснучими клаптями. Розплескане світило на екранах апарату то пролітало мимо, неначе велетенська копія корабля, то ставала дибки, миттєво нагадуючи тим самим м‘яча-диню з американського футболу.

Два трикутники були пошкоджені влучними пострілами „Софії”, а вона й досі не отримала жодної подряпини. Безладне, на перший погляд, пересування нападників змушувало землян потроху рухатись навскіс площині екліптики, подалі від центральної зірки цієї системи. Що було б непоганим, якби не ставало, нарешті, зрозумілим, що їх просто змушують пересуватись в бік якоїсь, аж занадто лискучої, планети, що цупким сніжком вмерзла у простір за половину астрономічної одиниці від міста сутички.

— Ти зрозуміла, Сонько? — прокричав капітан, намагаючись упіймати в приціл екрану особливо нахабний трикутник, що постійно намагався перетнути курс „Софії”.

— Та зрозуміла! — відгукнулась та, виконуючи справжню фугу на сенсорах пульту. Ото б заграла, якби замість нього їй підсунути синтезатор Норильцєва! — Давно зрозуміла, що наноепідемія ваша клята й сюди дісталась.

— Ти гадаєш? — засумнівався Богдан, здригаючись від рвучкого маневру „Софії”, що ледь не вдарилась своїм сріблястим корпусом об інший корпус кольору вже чорного. — А де ж тоді наші двійники? А не кутасті.

Сонька закрутистою спіраллю вийшла з зони обстрілу іншого трикутника.

— Не знаю, — відповіла. — Тут вже й дійсно не розбереш, де Бене, а де Гене. Це ти маєш на цьому питанні розумітися.

— Маю, — раптом зміненим голосом прорипів капітан. — А, може, й не маю. Ліворуч подивись.

— Що там таке? — поцікавився десь з нутрощів „Софії” Норильцєв, але йому ніхто не відповів.

Три пари очей — темно-сині Соньчини, сталево-сірі Кременчука й незрозуміло якого кольору Нкси — втупились в лівий блок екранів. На ньому місиво фіолетових зірок перекривала величезна тінь. Трикутної форми тінь. Наче неймовірної величини чорний скат-манта здіймався з пронизливих безодень космосу. За даними приладів розмір однієї сторони трикутника манти був не меншим за п‘ятдесят кілометрів.

— Ось тобі й бандерша усієї отой босоти пожалувала, — тихесенько ахнув Богдан. — Здається, подруго, втрапили ми в саме осине кубло. На малину, так би мовити, трикутників ми натрапили.

Відчинений вхід до величезного порталу нагадував собою величезну пащу моторошної глибоководної істоти, що готова була миттєво заковтнути дебелий шмат простору разом з малесенькою леліткою „Софії”, яка застигла просто навпроти шлюзу. Ліворуч і праворуч неї завмерло по два малих чорних трикутників. Стільки ж було вгорі й внизу. Ще четверо, що вишикувались косим ромбом, надійно охороняли її з тилу. Загалом, пастка, що нагадувала собою неймовірний у своїх величезних розмірах трал, стискалась і потроху підтягувала сріблястий диск до беззубого провалля пащі п‘ятидесятикілометрового апарата.

Можна було, звісно, ще поборюкатись, але сили противника настільки переважали, що спротив уявлявся явним безглуздям. Остаточна капітуляція, до речі, теж. Певною мірою до повного з‘ясування того, чого таки хочуть від „Софії” небезпечні переслідувачі, що ганялися за нею усіма усюдами від самої тобі Землі. Тож, може, саме вони й влаштовували усі ті гіперпросторові стрибки? Втім, чого ж відразу до бази своєї не вистрибнули?!

Запитань було багато. Треба було лише їх правильно поставити. До чого й готувався екіпаж „Софії”, повільно спрямовуючи апарат до роззявленої пащі. Капітан розумів, що тільки-но вона зімкнеться, вороття для них не стане. А що робити? Про це він і запитав вголос у своєї команди, яка вже повністю зібралась в рубці. Навіть недовірливий Норильцєв пришкандибав. Втім, що йому зараз робити біля пульту отієї арканаріанської гармати? Румату згадувати?

— А, може, спробуємо таки вирватись? — спитав Зоребор, розуміючи усю безглуздість власної пропозиції.

Мабуть, саме тому йому ніхто не відповів. Усі дивились на екрани, на яких роззявлена паща вже застила собою увесь простір і ебонітово вилискувала гладінню посадкового майдану. Цей лиск нагадав Кременчуку лиск спокійного нічного Дніпра, якщо дивитись на нього з вишини Грюківського мосту, що з‘єднував собою дві частини Гременця. Цей спогад був такий щемкий, що Богданові здалося, наче в рубці запахло річковою вологою.

— Так, — видихнув, кладучи свої великі долоні на сенсори пульту керування, — досить бавитись. Пора таки з‘ясувати, чого від нас хочуть?

— Думаєш, відразу й скажуть? — скоса зиркнула на нього Такаманохара, відчуваючи, як „Софія” потроху пришвидшує свій плавний політ, гранично скорочуючи відстань до площини посадкового майдану.

— Якщо всіх разом запитувати, то ні. А якщо поодинці…

— Ти що замислив? — напружилась Сонька.

Норильцєв теж якось підібрався. Навіть Нкса біля його попереку трохи випростався.

„Софія” ледь гойднулась від доторку ебонітової поверхні й сторожко завмерла на ній. Навколо грузько точилась тиша. В усіх можливих діапазонах точилася.

— Я так думаю, — хрипко порушив її Кременчук, — що знищувати, як ото раніше, нас уже чомусь не хочуть. Самі ж бачили. Щось змінилося. За виключенням, мабуть, лише наших друзів кутастих.

Екіпаж відчув легкі поштовхи: шестеро апаратів „кутастих друзів” трикутним чорними листями впали на посадковий майдан, розташовуючись по колу, в центрі якого знаходилась „Софія”. За хвилину до них спланерували ще шість трикутників. Один з них чомусь здався Богдану якимсь пом‘ятим. Але це не завадило йому, так же, як і іншим апаратам спрямувати на сріблясту тарілку широку передню грань зі зброєю, схованою у ній.

— Тож, якщо нас нищити не хочуть, — затявся Норильцєв, — мо‘ й вирватись спробуємо?

— Я думаю, що так далеко їхні бажання не сягають, — зненацька кахикнула Такаманохара. — Адже, наскільки я зрозуміла, перед посадкою капітан увімкнув двигуни на зворотну тягу.

— Тобто, нас просто притягувало до цього кутника? — пискнув собі й Нкса, на мить відриваючись від попереку Зоребора.

— Притягувало, притягувало, — похмуро кивнув головою капітан. — Ми тепер начебто до магніту прилипли. Можна, звісно, на повну потужність двигуни увімкнути, але…

Він знизав плечима, а Норильцєв нервово поправив обруч, що перехоплював його довге волосся. Тихесенько дзенькнула кольчуга. На боці хлопця ворухнувся акінак, а за спиною — „японський” синтезатор. „Мальбрук в похід зібрався”, — знову насмішкувато майнуло в капітана, але він відразу ж посерйознішав. Не до веселощів зараз було. Не до гигикання.

Кременчук доторкнувся до сенсорів шлюзової камери і ледь відчутна вібрація вказала на те, що вона почала працювати.

— Ти що робиш!? — зойкнула Такаманохара.

— А роблю я, подруго, жест доброї волі. Тобто, запрошую гостей до нас. За одне й повітря назовні перевіримо.

І раптом щільно заплющив очі. Бо в зачиненому вже порталі спалахнуло сліпуче світло, безжально розмежовуючи довколишній простір на чорну поверхню посадкового майдану і абсолютно біле склепіння, нависле над ним.

Мабуть, саме оцей неочікуваний перехід від тривожних сутінків до оскаженілого сяйва сприяв тому, що земляни не помітили, з якого саме трикутника вигулькнули три чорні постаті, що за мить з‘явились на екранах, об‘єктиви яких були встановлені в шлюзовій камері „Софії”. Втім, найближчим до неї був отой самий, дещо пом‘ятий ворожий апарат. А самі кострубаті постаті дивним чином здавалися Такаманохарі знайомими.

Поряд з ними завмерла ще й якась довгаста скринька, уся рясно вкрита чи то короткими антенами, чи то довгими дротами. І від цього вона чомусь нагадувала портрет малого крчовника у виконанні пришелепуватих кубофутуристів.

А Кременчук, між тим, вже зачиняв вхідний люк, відрізаючи чорну четвірку від зовнішнього світу. Соньці здалося, що вона розпочала розуміти наміри капітана:

— Ти хочеш?!..

— Я хочу здобути язика. Чи язиків. Щоб побільше взнати про те місце, де ми опинились.

— Мені чомусь здається, що це невдала ідея.

На екранах можна було побачити, як трійко кутастих повихоплювали кострубаті пістолети, знайомі капітанові ще з часів сутички на берегах Чоломаю, та й вп‘ялися синявими променями в площину внутрішніх дверей. Наче почекати не можна було. Скринька з антенами заіскрилась, допомагаючи їм змійками блискавок, що розпочали шматувати переборки „Софії”. Це вже було цілковите неподобство! А з екранів іскрило, шипіло, потріскувало й димова запона поступово затягувала зображення.

— От і добре! — якось вже зовсім не в тему вигукнув капітан, стрімко вивалюючись з крісла.

— Та чого ж тут доброго!? — зарепетувала було й Сонька, але осіклась, наштрикнувшись на оскаженілий погляд Кременчука, якого той кинув на неї через плече.

— А то, — гарикнув вже на порозі рубки, — що тут є дехто, хто є трохи безсмертним. Та й „Софії” ще одне пошкодження — на один чих! Вона теж певною мірою незнищенна. Нкса — за мною!

— А ми? — оговтався, нарешті, Норильцєв.

— Ви? — чулося вже звідкілясь з коридору. — Ви бойову позицію у гармати займайте. Раптом відстрілюватись доведеться.

Зоребор з Такаманохарою обмінялися швидкими поглядами, а потім Ігор кинувся до місця, яке на цьому борту ставало вже його робочим — до пульту арканаріанської гармати. Сонька ж плюхнулась у крісло перед екранами і зненацька на мить застигла: вона зрозуміла, кого їй нагадують кутасті постаті.

Ну хіба отой бевзь, що тупо втелющився синім променем в ліву стінку шлюзової камери, під якою настрахано завмер баронський мотодракон, не нагадує капітана? Або отой, гнучкий, що, махаючи пістолетом хрест навхрест, крає праву стінку, не здається кострубатою пародією Зоребора? Або ота постать з довгими кінцівками, чи не сама це Такаманохара в невмілому незграбному виконанні? Навіть ця скринька з антенами…

Внутрішні двері шлюзової камери раптом розпочали повільно здійматись і крізь утворену невеличку щілину до неї викотився розкуйовджений Нкса. На секунду завмер та й по тому кинувся до своєї антенистої копії, верещачи для хоробрості, осідлуючи її та й швидкими порухами обламуючи дроти-антени. Де й тільки сміливість у малого взялася? У кого навчився?

Трійко чорних постатей смикнулись від розгуби, завмерли було на невловиму мить і цією самою невловимістю скористався Богдан, що вже теж вивалювався досередини шлюзу. Блискавичним випадом ноги вибив пістолет з рук недолугої копії Норильцєва, перехопив його на літу і, не роздумуючи, з розвороту, всадив жмут синявого проміння в найбільшого за розміром нападника. Наче в самого себе зварювальну дугу всадив. В шлюзовій камері аж зашкварчало.

А ще в навколишньому просторі почулося якесь швидке-швидке стрекотіння, що аж зливалося в хрипкувате електронне дзюрчання. „Немовбито до Інтернету модем підключається”, — майнуло в Норильцєва. І раптом він напрягся: іноді оте дзюрчання зливалося в подобу осмислених звуків. Чи то йому здавалося?

Ігор прислухався… Та ні, не здавалось!.. „Тр-р-р… ув-ва… тр-р-р… ув-вага… напад… тр-р-р… Ведж-ж-ж… на Ведж-ж-жа Антілесса…” Ставало зрозумілим, що навіть в цьому загрозливому становищі капітан намагався намацувати та ретранслювати мову цих виродків. Чи що там у них замість мови?…

Виродок, схожий на Кременчука, відпочивав під стінкою шлюзової камери, склавшись удвоє. По його чорному корпусу пробігали синюваті іскри. Виродок, схожий на Зоребора, ошелешено крутив головою в усі боки: вочевидь, саме він репетував в ефірі. Третій виродок, здіймаючи пістолета, боком наближався до спини Богдана, який вже засідлував арканаріанського дракона.

— Капіта-а-а-не, ізза-а-аду!!! — вивернула себе криком в рубці Сонька.

На якусь мить їй здалося, що це вона сама, недобре й недовірливо примружившись, наближується до свого… До командира свого. А малий Нкса, скочуючись зі своєї копії, вже кидався під ноги кутастої копії Такманохари, за секунду відлітаючи убік, наче дивний кошлатий м‘яч з-під ноги футбольного форварда. А капітан вже здіймав мотодракона, рвучко роз вертаючи його в завузькому простору шлюзової камери.

Зварювальна дуга майнула ліворуч його скроні, але друга синява блискавка вже виринала з дротів приземкуватої скриньки і вдарялась навскоси в корпус дракона, скидаючи капітана з сидіння й шпурляючи його зі шлюзу просто в чорно-білий простір нутрощів п‘ятидесятикілометрового ската.

— Двері, Сонько, двері зачиняй! — на літу ще встиг вигукнути він перед тим, як лантухом посунутися по гладенькій та ковзкій долівці.

Дівчина чисто інстинктивно ляснула по відповідному сенсору і шлюзова камера миттєво стала відрізаною від зовнішнього світу. А в ній…

— А-а-а-і-і-і!!! — заверещав Нкса, в якомусь вже зовсім неймовірному стрибку хапаючись за лапу оскаженілого мотодракона й вперекидь закидаючи на його сидіння свої смухасте тільце. — А-а-а-і-і-і, Крчуче!..

Двійко худеньких рученяток стиснули кермо, спалахнули фари-очі і синяве світло разом з перетинчастими крилами розпочало безладно краяти простір шлюзової камери, щомиті перетинаючись з такими же за кольором променями, що вилітали з пістолету однієї з потвор та дротів-антен прямокутної істоти.

— А-а-а-і-і-і!!! Отримуйте!..

„Комбінезон”, постаттю схожий на Кременчука, остигаючи, валявся попід стінкою. Його напарник, обеззброєний капітаном, метушився камерою, намагаючись на втрапити під випадковий постріл.

— Тр-р-р!.. Заспокойтесь! Всі заспокойтесь! Проміння цієї потвори нам не страшне. Ловіть її, просто ловіть!

А Кременчук плямистим лантухом непорушно застиг на вугільно-чорній поверхні.

Усе це відбулося настільки швидко, що Сонька нічого й зметикувати толком не встигла. Єдине, що вона ясно розуміла, так це те, що маячний план Кременчука цілковито провалився. Не міг не провалитись. Бо це був той випадок, коли він таки перебрав куті меду.

Влучний постріл кутастого дістав таки Нксу і його немовбито здмухнуло з мотодракону, щосили ляснувши об, покраяну пострілами, стінку шлюзу.

— Нксо!.. — тіпнувся було Норильцєв, що якраз, не витримавши нашорошеної самотини зброярні, ввалився до рубки, але відчув, як його плече щосили здавила чиясь рука. Навіть крізь кольчугу було боляче.

Хлопець почервонілими очима скоса зиркнув на Соньку, яка з нежіночою силою втримувала його на місці.

— Пустіть!.. Через капітана я Румату, Румату втратив, а через вас…

— Спокійно, Зореборчику, спокійно…

На екрані зіщулений крчовник з‘їжджав по стінці просто на зламане Кременчуковим пострілом тіло „комбінезону” і застигав на ньому. Двійко інших, зловчившись, упіймали таки дракона та й потягли його вниз, до долівки. Силищи в них було таки нівроку.

На інших екранах, екранах зовнішнього огляду, було видно, як з найближчих чотирьох трикутників вийшло ще четверо кутастих. Кутасті були цілком однаковісінькі на вигляд і зросту в кожного з них було не менше трьох метрів. Вони синхронно, повільним урочистим маршем почали наближатися до зеленкуватої плями, що застигла на ебонітовій поверхні.

— Соню, — якось враз заспокоївся Норильцєв і водночас зболено вичавив, розширеними очима спостерігаючи за парадом нових, ще більш моторошних, „комбінезонів”, — Соню, що робитимемо?

Та не відповіла йому, такими самим очима втупившись в екрани шлюзової камери. На них було видно, як її незграбна копія, вимкнувши й відіпхнувши в бік безпечного вже дракона, підійшла механічним кроком до свого впалого товариша. Схилилася над ним, схопила крчовника та й відкинула його вбік, наче непотрібну річ.

— Нксо!!!

— Спокійно, Зореборчику, спокійно!..

Другий кутастий наблизився до свого впалого товариша, а прямокутна істота трохи від‘їхала вбік і… І тисячами дрібних вертлявих блискавок увіп‘ялася в чорні корпуси відразу всіх трьох „комбінезонів”. А ті навіть не здригнулися, зникаючи в божевіллі іскор і сплавлюючись в єдину зловісну масу.

Трохи осторонь на долівці тіпався піррянин, наче через його тіло пропускали тисячовольтовий електрострум.

— Спокійно, Сонечко, спокійно, — обійняв хлопець дівчину, що раптом ткнулася обличчям в його жорстку кольчугу. — Спокійно. Не варто вам на усе це дивитись.

Обійняв він, тобто, Такаманохару і через це не помітив, коли на екранах зовнішнього огляду їхній капітан важко смикнувся на долівці усім тілом і перекотився на спину, виставляючи поперед себе обидві руки із затиснутим у них, величезним для цих самих рук, пістолетом, вибитого ним у кутастого ще в шлюзовій камері.

Кременчук на мить скам‘янів, а потім, не вронивши ані звуку крізь стиснуті, порепані й побиті, губи, виплюнув довгий і потужний струмінь синявого світла. Він встиг дістатися ним до двох з чотирьох кутастих чорних велетнів, що карбованим кроком наближалися до нього. Але третій на долю секунди випередив капітана. А четвертий переможно поставив гігантську ступню на людське тіло, котре димілось і ледь тіпалось від електричних розрядів, спрямованих отим третім на це плямисте тіло.

Вони стояли посеред величезної — й величної! — зали з темно-фіолетовою долівкою: троє землян і одна істота з далекої планети Пірр. Істота ледь похитувалась, оскільки остаточно ще не відійшла від останнього зіткнення з кутастими. Саме тому Норильцєву доводилось міцно притискати її до нижнього краю своєї кольчуги.

Кременчук на ногах стояв впевнено й задиркувато. І Такаманохара зненацька спіймала себе на тому, що зовсім не жахається його. Хоча ще зовсім недавно в черговий раз стала свідком важкого відродження капітана. Гременецької водної міліції капітана. Може, саме через те вона й не переймалась тим, що відродження трьох „чорних комбінезонів”, сплавлених в одну зловісну масу, було набагато жахливішим.

Тоді, на її очах, ця моторошна маса ворушилась темно-синіми, аж фіолетовими, повільними блискавками, наче кубло змій навесні. Лускалась чорними пухирями, поступово здіймаючись, здіймаючись над Ігорем, який підхопив на руки нерухоме ще тоді тільце Нкси, та над самою Сонькою, що зі шпагою, наївно встромленою поперед себе, не менш наївно оберігала хлопця від усіх мислимих та немислимих небезпек.

Чи було це проявом героїзму, чи відчаю — незрозуміло. Втім, скоріше — останнє, бо що вони могли протиставити трьохметровій постаті кутастого, яка височила над ними, витворившись з трьох чорних сплавлених тіл?

Зараз рівно дванадцять таких постатей, за числом чорних трикутників, що оточили „Софію”, завмерло позаду її екіпажу. І в порівнянні з ними мандрівники здавалися набагато меншими, ніж були насправді. А перед ними випнулась величезна прозора півсфера, яка відокремлювала залу від чорного простору з трупно-синявими зірками. Цей простір знаходився у зловісній гармонії з темно-фіолетовою, аж вороною, долівкою і тому був схожим на продовженням посадкового майдану аж до самої тобі мертвотної нескінченності.

На ньому тихесенько остигала срібляста таріль „Софії” і у Соньки чомусь було дуже погане відчуття того, що вони можуть більше не побачити її. Ніколи не побачити.

Позаду почулося глухе гупання, але обертатися земляни не наважились. Попередні такі спроби закінчувались тим, що їх хльоскало доволі відчутними електричними розрядами, від чого в роті ставало кисло, а тіло ще довго й огидно тремтіло. Найбільше діставалось Норильцєву через його металеву кольчугу і тому він взагалі намагався робити щонайменше рухів. Лише кректав та притискав, притискав до себе тендітне тільце крчовника.

„Гуп… гуп… гуп…” — лунало іззаду. „Наче Командор з „Кам‘яного гостя” суне”, — подумав Ігор. А Кременчуку пригадалась пісня Висоцького про те, як той став пам‘ятником, а потім зміг таки „піти всенародно з граніту”. Гуп… гуп… гуп… Звуки були важелезними, але долівка дивним чином навіть не здригалась. За прозорою півсферою мерзли скрижанілі зірки. Одна з них, мабуть, найближча, здавалась ртутною кулькою, кинутою на самісіньке дно чорного виру.

Гуп… гуп… гуп…

Капітан примружив очі. Чи то йому здавалося, чи то й дійсно ота ртутна кулька поволі, дуже поволі, але наближалась до їхньої прозорої півсфери. Капітан навіть голову вперед виставив, намагаючись краще роздивитись дивний феномен, і тому пропустив ту мить, коли гупання за спинами мандрівників зненацька припинилось. Норильцєв чимось дзеленькнув поряд: чи то кольчугою, чи то мечем, якого в нього так і не забрали. А й дійсно: що можна цим цизориком поганого зробити отим триметровим бевзям, один з яких завмер просто позаду мандрівників?

— Тр-р-р… Повер-р-рнутися! — проревів бевзь і земляни повільно, наче знехотя, повернулися до кутастих, що вже вишикувались в два ряди, поміж якими розпочав виникати стовп якогось бузкового світла.

— На коліна!

На коліна мандрівники принципово вставати не хотіли, але електричний розряд, що розірвав повітря над самими їхніми головами, змусив їх спочатку нахилитися, а потім бухнутися таки на зігнуті ноги. Повітря в півтора метрах від долівки струменіло текучими темно-блакитними блискавками.

А бузковий світловий стовп поміж похмурими шерегами „чорних комбінезонів” розпочав збільшувати, збільшувати своє свічення, доводячи його аж до білого накалювання і змушуючи землян відвертати від нього очі. І тоді, коли світло розпочало, здається, пробиватися крізь сплющені повіки, воно раптово згасло, залишаючи по собі темряву, наповнену звиклим сріблястим мерехтінням.

Першим очі розплющив Кременчук і здивовано штовхнув плечем кольчугу Норильцєва, що трусив головою поряд із ним. Той у свою чергу роздер повіки одного ока і… І зненацька Ігорю здалося, що він втрапив просто на знімальний майданчик фільму про… Але цього не може бути!.. Певною мірою трьохметрових чорних кутастих в сюжеті цього фільму він зовсім не пам‘ятав.

А людська постать, закута в якісь білі лати і з білим шоломом на голові, постать, що взялася невідь звідки, вже простувала поміж непорушних рядів кутастих до землян, які принижено застигли перед нею на колінах. На зріст, до речі, постать виглядала не набагато вищою навіть за Такаманохару, а великі чорні провалля окулярів на кшталт гірськолижних, прикріплені до білого черепу-шолому, ховали її обличчя та надавали їй загального зловісного вигляду. За спиною постаті погойдувався теж білий, з фіолетовим підбором, плащ.

За хвилину „білий хокеїст”, як визначив для себе нового персонажа свого божевілля Кременчук (чимось, до речі, дуже знайомого персонажа), завмер на відстані метрів п‘яти від землян, просто біля крайнього трьохметрового бевзя. Бевзя, який наказав їм встати на коліна і який, на відміну від інших, мав дещо пожмаканий вигляд.

— Ну, що, Ведже Антілессе, доповідайте! — глухо почулося з-під білого шолому.

Бевзь дещо невпевнено переступив з ноги на ногу, від чого на мить здалося, що зараз він обов‘язково завалиться набік, а потім проревів тріскучими перекатами:

- Єсть, екселенц!

Ці перекати полинули по величезній залі й вдарились у викривлену прозорість півсфери, за якою ватяно завмер глухонімий космос. І за якою потроху збільшувалась ртутна кулька недалекої зірки. Чи планети?

— За вашим наказом, адмірале, я, командор Розбійного Ескадрону Ведж Антілесс, на ввіреному мені апараті серії „Супер-Додонна/Бліссекс”, обладнаного секретним проколювачем простору, здійснив перший експериментальний перехід поміж всесвітами. Під час проколювання простору відбулася перевитрата енергії і…

— Все це я знаю, — хитнувся білий череп-шолом. — Про все це докладно комісії електратора доповідатимеш. Давай по суті.

- Єсть, адмірале! Опісля виходу у новий всесвіт в системі жовтого карлика, моя „суперашка”… Мій апарат був випадково виявлений біля синьої планети цієї системи її аборигенами. З метою беззаперечного збереження секретності експерименту мною було вирішено знищити туземний апарат, що виявив „суперашку”… Тобто, „Супер-Додонну/Бліссекс” бортовий номер один дріб один. Під час атаки відбувся мимовільний прокол, що вивів ввірений мені апарат до іншої зоряної системи. А потім — до іншого простору. Там, як вказано мною у рапорті, наданому на ім‘я…

— Знаю. Цими феноменами Комісія Порятунку Всесвіту вже займається. Ти краще скажи, яким чином тобі, вже на борту „Виконавця-ІІ”, — Кременчук зненацька відчув, як поряд здригнулося плече Норильцєва, — на борту флагманського корабля, тобто, в найбезпечніших умовах… Чого це тобі, командоре, довелося терміново переформовуватись так, начебто перебував ти в умовах аварійних?

Дивно, але Богдан відчув, що триметровий громила явно знітився.

— Мій адмірале, сер Пієтте, — пророкотав він приглушено, — мною не була врахована нещодавно набута відмінність деяких представників екіпажу ворожого апарату від білково-органічної форми життя і тому…

— Врахована вона ним не була! — зблиснув чорними очима-окулярами білошоломий адмірал. — Але ж… Підготовка до завершального бою має…

— …враховувати усі можливі й неможливі несподіванки, — заревів кутастий бевзь. — Так нас вчить Його Нескінченність, електратор Дарт Вейдер, перший і останній, та славиться ім‘я його!

— Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт! — три рази єдиноголосо проревли шереги „чорних комбінезонів”, а члени екіпажу „Софії”, скориставшись тим, що змії-блискавки над їхніми головами дещо втратили свою інтенсивність, спробували здійняти голови. Лише Сонька, як втупилась у долівку, так і не ворухнулась. Наче скам‘яніла. Ще при згадці про якесь проколювання простору.

Втім, при імені „Дарт Вейдер” Кременчук теж скам‘янів: можна було погано орієнтуватись в літературній фантастиці, але ж в кіношній!.. Скільки разів він того Дарта Вейдера бачив, коли „Зоряні війни” дивився. Разом зі Сніжанкою. Коли вона ще живою була.

Богдан рипнув зубами, відганяючи непотрібні зараз спогади, і спробував знову зосередитися на імені уособлення всесвітнього зла зі славетної казково-фантастичної епопеї. От тільки казок нам ще й не вистачало! Але… Але що там отой бевзь — Ведж Антілесс, здається? — про проколювання всесвітів торочив?!

Капітан спробував було повернути голову до Норильцєва, котрий теж напрягся при згадці про Дарта Вейдера, але його зупинив голос білошоломого, спрямований явно до них:

— Білкові нікчеми, хто з вас командує цим кораблем?

Блискавки над головами бранців припинили свої зміїсті рухи. І, скориставшись цим, Такаманохара першою скочила на рівні:

— Цим бортом командую я. Дозвольте представитись, адмірале! До ваших послуг я, капітан…

Ач, героїня знайшлася! І Кременчук вчасно перебив дівчину, випростуючись поряд з нею, вивищуючись на голову над нею і вагомим жестом засовуючи її собі за спину:

— Не слухайте мого старпома, адмірале. Не дивлячись на звання — дівчисько, що з нього взяти! Отже, дозвольте назватись. Капітан гременецької водної міліції Кременчук. Богдан Іванович. За не передбачуваних обставин довелося…

— Я запитую: хто командує цим кораблем?

— Я!!! — гаркнув Кременчук.

— Я! — спробувала було висунутись з-за його спини Такаманохара. — Дозвольте роз‘яснити, що…

— Командоре, — білий шолом адмірала Пієтта повернувся до Веджа Антілесса, — в кого з цих істот порушений білковий колообіг?

— В цього, — велетенський палець, на кінці якого Богдан з жахом розрізнив отвір кулеметного дула, вперся в Кременчука. — І в того, — кулемет вказав на Нксу, що зіщулився біля попереку Норильцєва, який теж вже випростався й обережно притискав хлопця до себе.

Непроникні чорні окуляри повернулися до піррянина. Потім — до Богдана. А ще потім адмірал рвучко розвернувся на місці — лише плащ з фіолетовим підбором віялом крутнувся — та й пішов геть від бранців поміж шерег вояків Розбійного Ескадрону.

— Цих двох — плямистого й кошлатого — доставити на Зорю Смерті. Рапорт подасте за моїм ім‘ям, ім‘ям адмірала Пієтта.

— А інших? — проревів у спину Пієтта Ведж Антілесс.

Капітанові здалося, що адмірал знизав плечима перед тим, як зникнути в сяйві вертикального світлового стовпа.

- Інших? — перепитав. — Інших — на Хот. Що з них взяти?…

— Чому?! — запитував Норильцєв, сидячи просто на долівці і охопивши коліна руками. — Чому капітан не застосував своїх здібностей? Нагромадив би двійників кутастих, аби поміж ними здимити кудись. Або загіпнотизував, нарешті.

— Ти що, не зрозумів? — стомлено відгукнулась Такманохара, яка влаштувалась на жорсткій лежанці і дивилася в невеличкий ілюмінатор, за яким розпростерлась опукла поверхня фіолетової, зимної навіть здаля, планети. Чорний трикутник, на борту якого вони знаходились, явно заходив на посадку. — Не зрозумів, чи що? — повторила. — Кого гіпнотизувати? Роботів? Трансформерів? А фантоми… Ну, не знаю… Може, не створювались вони. Сам же бачив скільки там електрики сторонньої навколо. Може, розряди заважали.

Ігор потер синця під оком, якого отримав тоді, коли абсолютно не погоджувався на їхнє з Нксою розлучення. У Соньки синців не було. У Соньки була подряпина через все обличчя.

— Я сподіваюсь, — тоскно мовила дівчина, — що капітан дасть собі раду. Дуже сподіваюсь. Інакше… Інакше — все. Кінець. Інакше мені й жити не варто.

Зоребор скоса зиркнув на неї:

— Нічого з ним не станеться. Його зараз хоч в ступі товчи, хоч у пічку сунь. Не людина він.

— Ти певен?…

В замкненій каюті трикутника настала тужлива мовчанка. Ігор поправив меча, якого йому чомусь знову залишили, і потягнувся до синтезатора. Його теж дозволили взяти з собою. Заплющив очі і поклав пальці на клавіші. Тривожні акорди сорокової Моцарта полинули над фіолетовою планетою з короткою, наче зойк, назвою: Хот.

— Слухай, — за декілька, насичених невпевненістю й безнадегою, хвилин подала голос Сонька, — ти б оповів, куди це нас занесло? Бо здалося мені, що ви з… з Богданом, — вимовила сторожко і якось ніжно, — знаєте щось таке, чого не знаю я.

— А чого тут знати? Ви що, „Зоряні війни” не дивились?

— Та які такі зоряні війни!? Чи ти від капітана потягом до борюкання заразився?

- Іноді ви мене дивуєте, Соню. Адже ви — доволі грамотна жінка. Але іноді здається, що ви не знаєте елементарних речей. „Зоряні війни” навіть діти в дитячому садку знають.

— Та невже?! А чи знають малюки в тому садку про феномен проколювання простору?

Відповідати на це нема чого було. До каюти розпочало точитись якесь сріблясте світло. Зоребор кинув погляд в ілюмінатор і застиг з роззявленим ротом. Сонька прослідкувала за його поглядом і, здригнувшись усім тілом, рвучко скочила на рівні.

З-за опуклої фіолетової поверхні Хота, помережаної деінде зеленавими хмарами, поставало щось величезне, кругле, підсвічене з одного боку промінням далекої розплесканої зірки. Від цього це величезне мало форму тлустого місяця металевого кольору. Втім, навіть здалеку було зрозумілим, що не лише за кольором, а й за походженням, це утворення було саме металевим.

Воно потроху здіймалося вище, вище і допоки корабель, на борту якого перебували бранці, не увійшов у верхні шари атмосфери, навколо нього можна було розрізнити безліч рухливих леліток. Сонька до болю примружила очі і на мить їй здалося, що ці лелітки — чисельні космічні апарати, які летіли як вбік утворення, так і від нього.

Їхній же корабель швидко й безгучно опускався по плавній глісаді крізь узвичаєне сріблясте мерехтіння в очах. Такаманохарі було зрозумілим, що для пересування тут застосовується якийсь принцип на кшталт антигравітаційного. Це підтверджувала й та легкість, з якою свого часу диск „Софії” затягнуло до нутрощів п‘ятидесятикілометрового „Виконавця-ІІ”.

Чи розумів це Норильцєв, залишалось невідомим. Відваливши щелепу він спостерігав за тим, як над ліловим обрієм постає величезний, на чверть цього самого обрію, металевий місяць. Чи навпаки. Планета до нього суне. Адже впевнено можна було стверджувати, що саме Хот є лише супутником цього сталевого монстра явного штучного походження.

Сонька з Ігорем настільки захопились незвичним видовищем, що пропустили ту мить, коли їхня летюча в‘язниця з легким поштовхом завмерла просто посередині улоговини поміж двох засніжених пагорбів. Улоговина була широкою і вкритою чимось, схожим на блідо-фіолетову кригу, від чого здавалась замерзлою річкою, що застигла поміж своїх височеньких берегів. Обриси пагорбів невловимо нагадували Норильцєву береги Дніпра в околицях Гременця. Он ліворуч, примружившись, можна розрізнити в темряві білосніжний житловий масив нагірної частини міста. Он — праворуч, зморено випнулась Дієва гора, на схилах якої було дуже зручно розводити купальські багаття.

Ігор навіть аж зубиськами рипнув, а серце в нього зайшлося млосно-млосно. І боляче-боляче. Над вухом чулося нервове дихання Соні: дівчина впритул наблизилась до спини хлопця. Наче захисту за нею шукала. Зненацька в це дихання влився якийсь неясний шурхіт. Норильцєв з Такаманохарою рвучко обернулись і трохи переляканими очима втупились в постать кутастого, що завмер на порозі їхньої каюти. Був той звичайного розміру, але зловісності в нього від цього не меншало.

— Що?!? — єдиноголосно видихнули Сонька з Ігорем.

Відповідати кутастий не став. Просто значущим жестом вказав на вихід з приміщення. Дівчина з хлопцем обмінялися швидкими поглядами й мовчки скорилися. А що їм ще залишалось робити?

В коридорі було тьмяно й прохолодно. Один кутастий йшов попереду землян, другий охороняв їх з тилу. На грудях в обох висіло щось на кшталт незграбних автоматів. Незграбних-то — незграбних, але стріляли вони, мабуть, дуже зграбно. „Треба щось робити… Треба щось робити…” — лунало в мозку Зоребора, але становище їхнє явно не сприяло жодним рятувальним планам. Цікаво, що б капітан робив зараз?

На виході з корабля їх змусили засунути лівиці в якісь непроникно чорні отвори, що розташувалися в стінці шлюзу. Ігор було запручався, але отримав болючого стусана поміж лопаток. Скривився, боячись, що зараз розколошкають його синтезатор. І за мить відчув, як щось пекучим залізом охопило п’ясток його руки. Із зойку Такаманохари можна було зрозуміти, що вона відчула щось подібне.

А потім, коли вони майже синхронно висмикнули свої лівиці з чорних отворів, то ще декілька секунд зчудовано дивились на браслети, що опинились на їхніх п‘ястках. Браслети ті фосфоресціювали блідим бузковим сяєвом, кидаючи непевні відлиски на розгублені обличчя землян. А ще в кожного з них складалося відчуття того, що від зловісних прикрас по усьому тілу пробігають легкі теплі хвилі.

Ці хвилі стали дуже відчутними й виявилися не менш дуже корисними, коли членів екіпажу „Софії” вивели просто у фіолетовий присмерк — ранковий чи вечірній, не зрозуміло — надзвичайно зимної планети. Бо вгорі сяяли перші крижані зірки, попереду у напівобрію здіймався металевий місяць, а під ногами… Під ногами ковзалася й порипувала справжня-справжнісінька, ледь липка від морозу, крига.

Чорний трикутник, який доставив бранців на Хот, анітрішки не оплавив її. І Такаманохара знову зробила висновок, що місцеві кутасті командори використовують для пересування зовсім незнайомий для неї принцип. І це дивним чином не відповідало прадавньому принципу пересування за допомогою тварин. Оскільки до них вже наближалися звичайнісінькі сані з широкими полозками, в які були запряжені істоти, чимось схожі на велетенських жаб. Щоправда, на відміну від них, вони пересувалися не рвучкими стрибками, а швидкими пульсуючими рухами. І ще… Місцеві жаби були вкриті коротким темно-синім смухом.

Правила жабами огрядна до безформності людина, рис обличчя якої не можна було розрізнити через велику відстань. Але вже можна було бачити, що вона, як і земляни, огорнута блідим бузковим сяйвом, що точилося з її браслету.

Позаду почулося ледь чутне дзижчання. Але в цій морозній тиші воно здалося оглушливим. Сонька з Ігорем рвучко обернулись і побачили, що чорний трикутник вже зникає в фіолетовому небі, залишаючи землян самих на цій холодній планеті.

— Ну, що? Так і будете на „суперашку” витріщатися? — вивів їх з заціпеніння хрипкуватий жіночий голос. — Давайте, сідайте. Ніколи мені з вами возитись.

Огрядна постать погонича жаб, що виявився розпухлою червонопикою бабою непевного віку, нетерпляче тупцювала біля саней, граючись довгим і тонким, немов вудка, хлистом. Одягнута жінка була в коротеньку курточку та брюки-галіфе неоглядного розміру.

Земляни розгублено втупились в неї. І вразила їх не певна незвичність їздових тварин, не цілком земний вигляд бабиська, а те, що до них звернулися…

— Ви українка?! — ахнув Норильцєв.

— Ви з Та… Ви з Японії?!? — водночас видихнула й Такаманохара.

Вони відразу змовкли й здивовано зиркнули один на одного. А потім сторожко обвели очима навколишній краєвид: Кременчука ніде видно не було. Але, не дивлячись на це, вони цілком вільно розуміли мову жінки з довжелезним хлистом. Щоправда, кожен по своєму.

— Я з Хоту, якщо вам ще незрозуміло, — між тим кинула вона. — З вашої теперішньої і майбутньої домівки. Начальник я ваш: Лея, головний квартирмейстер. — І знову нетерпляче махнула рукою: — Давайте, давайте, сідайте швидше. За пару годин „Велике Ультрафіолетове Шоу” розпочинається. Можемо не встигнути, матір вашу.

Стіни їхньої камери ледь світилися слабким ультрафіолетовим сяйвом. Кременчук чомусь згадав бурштиновий туман в тунелях кедробабів Сорори. Але той був таки якимсь теплим, надійним, а тут… Тут від непевної люмінесценції складалось враження, що вони знаходяться на самому дні найтемнішої безодні, освітленої… Продуктами радіоактивного розпаду освітленої, чи що?

Богдан спробував прикинути, скільки вони вже сидять в цьому склепінні і зрозумів, що зовсім втратив відчуття часу. І відчуття цієї втрати було зовсім вже неприємне. Огидне воно якесь було. Капітан нервовим порухом поправив свого міліцейського кашкета, заклав руки за спину і широким кроком виміряв камеру по діагоналі. В один бік виміряв. Потім в інший. П‘ять кроків до одного кутка, п‘ять кроків до іншого. І відчув, що ватяним тулубом увесь вгрузає в драговину непорушного простору. От, чорт! Навіть коли майже добу сидів в засідці біля малини Личака, і то вільнішим себе відчував. В сенсі руху. Та й усього іншого.

Він завмер посередині ультрафіолетової темряви й потягнувся усім тіло, аж суглоби захрустіли. „Ну, що, козаче? — подумав. — Чого варті усі твої здібності, якщо з тобою ніхто не розмовляє, якщо нікого гіпнотизувати, нікого лякати усілякими примарами? Що з того, що ти майже безсмертний?! Адже тебе ніхто й вбивати не збирається. Бо без людей ти є ніхто. Ніщо, Чахлик Невмирущий, замкнений в яйці свого безсмертя… Змій Тугарін. Й-ех, немає на нього козака Мамая. Або директора станції Великого Кільця Дар Ветера… Вони б швидко шкаралущу оту, а чи лускату, а чи гравітаційну та вщент би розколошкали!.. Сонько!.. — спробував покликати подумки. — Норильцєве!..”

Тиша. Цілковита тиша. Лише майже невидимий Нкса тихесенько сопить в своєму кутку. Спить, чи що? А куди ж тих двох потягнули?… Чи зможе Зоребор Соньку захистити? Чи живі вони взагалі?…

Тіло Кременчука здригнулося, наче на ньому й дійсно якийсь панцир чи шкаралущу розбили, а серце зайшлося. Млосно-млосно. Аж похитнувся капітан. І тут же рипнув зубами, намагаючись взяти себе в руки. А зась вам! Не дочекаються! Бо, як не крути, а таки козацького він роду. Хоча й часом забуває про це. Та коли треба згадує. І діда Никифора з материних Китоврасів згадує, і руки його порепані, і байки його козацькі про Мамая, чий образ під час лікування фантастикою чомусь зливався для Богдана з образом єфремівського Дар Ветера. Але ж, як то вони не зливаються, згадує він їх таки роздільно! Хоча й іноді запізно. Але, в будь якому разі знову не зрадить він їх, як і тоді, перед смертю Сніжанчиною! Не дочекаються!.. Ані кутасті не дочекаються, ані… Ані лікарі, що, мабуть, з боку спостерігають за розвитком його божевілля.

По стінці камери раптом пройшла слабенька й знервована світлова хвиля. А потім ліва люмінесцентна площина розпочала повільно прозорішати, наче паморозь з віконного скла випаровувалась, і вже за хвилину-другу за цим каламутним склом можна було розрізнити якісь довгасті плями. Ще за мить ці плями перетворилися на трьох кутастих в світло-блакитних плащах з фіолетовим підбором. На грудях в них висіло щось на кшталт автоматів. А не зріст ці кутасті були не дуже великими. Людського вони зросту були. Дрібнішає народ, дрібнішає.

Втім, не дивлячись на це дрібнішання, опиратися „чорним комбінезонам” Богдан не наважився. Рано. Треба ще трохи почекати. А то, не дай Боже, і з Нксою їх розлучать. Хто тоді за хлопця заступиться? Ніяких Мамаїв чи Дар Ветрів тут не спостерігається.

Через це Богдан, слідуючи вказівним жестам стволів автоматів кутастих, спокійно вийшов до коридору, що вів до виходу з трикутного апарату, на борту якого знаходилась їхня камера. Позаду тупотів Нкса. Вони навіть не уповільнили кроків на вході до великої зали, по якій в різні боки, але впевнено й цілеспрямовано, простували групи „чорних комбінезонів”. В основному по троє. Одні з них зникали в незрозумілих напівкруглих отворах, інші виходили звідти, й уся ця математична метушня чомусь нагадала капітанові розвід караулів на великому плацу.

В супроводі своїх охоронців рештки екіпажу „Софії” зайшли до одного з отворів, яке виявилось приміщенням чогось, схожого на великий ліфт. Пересувався, щоправда, цей ліфт якось дивно. Навскоси, як здалося капітану. Але це не заважало йому вихоплювати очима картини, що з‘являлися в полі зору під час їхнього швидкого пересування від поверху до поверху.

На одному з них — Богдан міг заприсягнутись в цьому! — він на мить побачив сріблястий диск „Софії”, оточений десятком чорних постатей. Капітан напружився, розпочавши рахувати поверхи й запам‘ятовувати свій лік. І коли їхній ліфт зупинився, він нарахував триста п‘ятдесят дев‘ять поверхів від місця розташування свого апарату. І ще капітан поклявся, що обов‘язково перелічить їх у зворотному порядку.

Приміщення, до якого їх, нарешті, привезли, мало еліптичну форму, один край якої випинався далеко вперед. Просто в чорний простір, підсвічений фіолетовим сяєвом проміння, відбитого від величенької планети, що зависла за великим вікном. В яке й впирався цей самий край приміщення. Планета була розміром з десяток земних Місяців і Богдан нарешті зрозумів, що вони з піррянином знаходяться на борту орбітальної станції. На кшталт тієї, що знаходилась в підпорядкуванні Зоряних Баронів десь за мільярди мільярдів кілометрів звідси.

Капітан дещо розгублено обернувся до кутастих, що непорушно завмерли біля виходу з ліфту. А потім обережно зробив крок до вікна у космос. Охорона не звернула на цей рух жодної уваги. Ще один крок. Ефект той же самий. Врешті решт, посмілішавши, але час від часу озираючись через плече, Богдан рушив в напрямку фіолетової сфери, що зависла за непомітно-прозорою поверхнею, яка відділяла еліптичну залу від безформної порожнечі.

І з кожним кроком відчував, що волосся на голові все більше й більше наїжачується, здіймаючи, навіть, міліцейського кашкета з червоною околичкою. Бо по мірі того, як капітан наближався до краю еліпса, який виявився долівкою величезного балкону, в полі його зору все більше й більше втрапляла опукла металева поверхня, що на тисячі кілометрів розпростерлась в боки, вгору і, мабуть, вниз.

Поверхня була помережана якимись баштами й башточками, антенами, голкоподібними спорудами, освітленими вікнами й чорними отворами, навколо яких пересувалось безліч літальних апаратів. В основному трикутної та хрестоподібної форми. Поверхня лілово вилискувала й закривала собою зірки. Поверхня огортала собою увесь всесвіт, чим викликала відчуття гострого запаморочення і розуміння того, що це не вона знаходиться на орбіті планети, котра висіла за вікном, а, навпаки, ця сама планета обертається навколо неї.

У Кременчука дрижаки побігли по шкіру від грандіозності цієї картини і тому він аж злякався, коли почув за спиною глухий і по-зміїному шиплячий голос:

— Лас-с-скаво просимо на Зорю Смерті, панове!..

Схили чергової улоговини, до якої вони в‘їхали були високими й стрімкими. Вгорі мріло мертвотними зірками темно-фіолетове небо. Позаду в цьому небі випиналась величезна ртутна поверхня планети, навколо якої, здається, і обертався Хот. Вона, ця планета, байдуже й урочисто чавила собою навколишні краєвиди і це видовище було зовсім вже не для слабконервних.

Червонопика Лея слабконервною не була. Червонопика Лея в черговий раз хтиво притиснулась гарячим боком до Ігоря і той, врешті решт, не витримав:

— Та посунься ти! Розсілась, розумієш. Краще скажи, що це за одоробло в небі висить?

Такаманохара тужливо й ледь стривожено зиркнула на хлопця. Лея ж рохнула від задоволення, що на неї, нарешті, звернули увагу і манірно кинула:

— А то не знаєш, красунчику. Втім, якщо поцілуєш, то можу й оповісти.

— Я тобі поцілую! — не витримала, врешті решт, Сонька й щосили штовхнула погоничку жаб у широку спину. — Я тобі так поцілую, що й губи відваляться…

Лея, не обертаючись, хотіла було махнути навзадки своїм довгим хлистом, але Ігор вчасно перехопив її руку. Декілька хвилин вони незграбно борюкались попереду, але потім хотіанка здалася й невдоволено пересмикнула плечима:

- І що ти в цій сухоребрій знайшов?! Краще сюди подивись, — і трохи випнула свої необходимі сідниці.

Зоребор лише зітхнув бридливо. І це трохи заспокоїло Соньку.

Схили улоговини потроху сходились один до одного і на них вже можна було розрізнити якісь тьмяно-бузкові й безладно розміщені плями. Наче входи до печер, в яких палали похмурі фіолетові ватри.

Але те, що це — дійсно печери, стало зрозумілим лише за деякий час по тому, коли упряжка кошлатих жаб зупинилась біля східців, грубо витесаних просто в камінні і таких, що вели нагору, до важко навислого склепіння.

Ігор з Сонькою обмінялися швидкими поглядами, а Лея вже нетерпляче тупцювала біля саней, знервовано граючись хлистом:

— Ну, чого вклякли? Пішли, пішли хутчіш! Хоч початок шоу подивимось, а потім я вас до двадцять восьмої печери відведу. Там три вільних місця є. І, як мінімум, однієї жінки не вистачає, — кинула вона оцінюючий погляд на Такаманохару. Ту аж пересмикнуло.

— Слухай-но, Лею, — раптом веселим голосом вигукнув Зоребор, — а, все ж таки, що то воно в небі висить? — І легенько ляснув хотіанку по безмежній сідниці, на мить напівобійнявши її.

Соньку аж другий раз пересмикнуло. Втім, мети своєї Норильцєв досяг.

— Ой, красунчику, та який же ти наполегливий! — вишкірилася Лея і Ігор з відразою відсахнувся від її зіпсутих зубів. — Хочеш сказати, що нічого про Зорю Смерті не знаєш?

Хлопець, що ще не відійшов від вигляду роту головного квартирмейстера, з огидою похитав головою.

— Що, скажеш, і про Дарт Вейдера нічого не чув?

— Дар Ветера? — не розчула Такаманохара.

— Якого такого Дар Ветера?! — хтива посмішка Леї змінилася звіриним оскалом. — Дарт. Вейдера. Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт! Електратора усього всесвіту, що збігається до нього. Електратора великого й незнищенного. Того, що дає нам життя, їжу та видовища у цьому всесвіті, що збігається до нього. Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт!

Очі в хотіанки закотилися під лоба, а сама вона розпочала тихесенько розгойдуватись на місці:

— Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний, виведе усіх нас зі Всесвіту, що збігається до нього, у новий всесвіт, великий, теплий і світлий. Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний, саме для цього повернувся до традиції і знайшов Хот — колиску залюдненого Всесвіту, що збігається до нього.

Лея аж підвивати розпочала:

— Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний, побудував тут Зорю Смерті, примусивши Хот обертатись навколо неї. І коли Зоря Смерті сягне такої величини, що навколо неї розпочнуть обертатися й зірки, ми крізь смерть підемо до нового життя з Всесвіту, що збігається до Дарт Вейдера, Великого й Незнищенного…

— Агов, — врешті решт, не витримав Норильцєв і поторсав квартирмейстера за плече, виводячи її зі стану раптового трансу, — агов, зрозуміло, зрозуміло…

— Нічого не зрозуміло, — прокректала в свою чергу й Такаманохара та й втупилася в ще трохи каламутні очі хотіанки. — Ти що, хочеш сказати, що цей Всесвіт збігається?!..

— А то ти сама не знаєш! — зла труснула та головою, потроху приходячи до тями.

— Не знаю! — аж зубами заскреготала Сонька. — Ми з такого далекого світу, що нам взагалі тут нічого не відомо.

Лея, вже цілком оговтавшись, примружила очі:

— Навіть так? — спитала. — Хочеш сказати, що є світи, де Імперія не панує? Ну, тоді зрозуміло, чого вас на перевиховання до нас засунули. — І ковзнула поглядом по синтезатору Норильцєва, що виглядав з-за його спини: — Слухай, а ти часом не з тих?… Не з оповідачів легенд? — І, не чекаючи відповіді, труснула головою: — Дивись, у нас цього не дуже полюбляють. Своїх дармоїдів вистачає. Ну, гаразд, пішли!

Та й хльоснула хлистом в напрямку кам‘яних східців. Водночас нагорі щось заревло і різкі звуки якоїсь механічної музики розкотилися по улоговині, що в цьому місці цілком перетворилася на ущелину. А потім хотіанка важко повернулась на низьких підборах і перевальцем посунула нагору, не обертаючись і особливо не переймаючись тим, чи йдуть за нею привезені невігласи.

Невігласи повернули обличчя одне до одного і Такаманохара зненацька аж внутрішньо здригнулась, зблизька побачивши очі Норильцєва. В яких вже не залишалося аж нічого дитячого. В яких холодно плюскотіла чоловіча суворість і незборима рішучість.

- Ігорю, — прошепотіла Сонька і хотіла було сказати „що з тобою?”, але замість цього видихнула зовсім вже невпевнено: — Що робитимемо?

— А за господаркою підемо, — криво посміхнувся той. — Роздивимось А потім вже вирішуватимемо.

І, поправивши за спиною синтезатор, а на поясі — акінак, рушив нагору.

- Ігорю, — застрибала за ним Такаманохара, — Зореборчику, так на тому ж супутнику штучному… Тобто, на планеті штучній… На Зорі Смерті отій… Капітан там із Нксою.

— Та я вже зрозумів, — метельнув довгим волоссям Норильцєв. — Але як діставатися до неї будемо? На жабах отих? Давай-но роздивимось, — повторив, — а потім щось вигадаємо. Обов‘язково вигадаємо.

Як і належало, обличчя в Дарт Вейдера видно не було. Його тьмяно-фіолетовий шолом, що нагадував фашистську каску часів Другої світової війни, переходив в такий же за кольором металевий череп, прикритий знизу повздовжніми ґратами. На плечі був накинутий темно-ліловий, аж чорний, плащ на сліпуче білому підборі. Крізь ротові ґрати точились шиплячи звуки:

— Отже, кажете, що ви — випадковий пас-с-сажир на цих ночвах? Отже, кажете, нічого не чули про проколювання простору? Яким же тоді чином ви шість разів, нічого не знаючи про феномен проколювання, уходили від командору Розбійного Ескадрону? Повірте, піти від нього, на це не кожен здатний. Ведж Антілесс — справжній професіонал.

— Знов за рибу гроші. І не шість разів уходили, а п‘ять, — зітхнув Кременчук, заспокійливо провівши по смух-траві крчовника. — Спочатку розпочнемо?

Він вже зморився доводити. Він вже зморився боятися. Не за себе, за інших. За Нксу, наприклад. Та й запаморочення від зовнішнього вигляду Зорі Смерті давно минуло. Залишалась лише досада щодо свого психічного стану та важелезна злість щодо тупого електратора. І треба ж таке звання вигадати! А сама злість безпосередньо стосувалась того, що той, залишаючись ввічливо холодним і уважним, зовсім не чув капітана. Тобто, не вірив.

„А ти сам повірив би?” — майнуло в Богдана, але він важко хитнув головою, відганяючи зрадницьку думку. Про нього не йшлось. А якщо чиста правда плутає супротивника, то нехай так воно й буде. Тим більше, що це — не допит з виламуванням рук, а так — млява розвідка.

Наступні слова електратора підтвердили цей попередній висновок.

— Пос-с-с-слухайте, Кременчуку, — зовсім вже по-зміїному прошипів той, — невже ви не розумієте, що я хочу обійтись з вами по-доброму? Невже ви не розумієте, що, поважаючи ваші неабиякі здібності, я майже поставив вас на один рівень із собою? В іншому разі з вами давно розібрався би адмірал Пієтт, або навіть будь-який трансформер з банди Антілесса. Тобто, я зробив крок вам назустріч. Тепер — ваша черга.

— Але ж ви зовсім не даєте мені можливості крокувати, — окинув Кременчук задумливим поглядом еліптичну залу, явно завелику для них трьох. Було в її порожнечі щось моторошне, щось таке, що за першим же покликом електратора могло вибухнути смертельним метушінням людей та предметів.

За величезним вікном балкону мерехтіла металом безмежна поверхня Зорі Смерті. Ліворуч з непроникної темряви виринав значущий фіолетовий місяць Хота. Кременчук мигцем поглянув на нього й відчув тужливий щем: десь там знаходились Сонька з Зоребором. Що з ними зробили? Куди їх запроторили?

— Ваша Неосяжність, — кахикнув, — давайте домовимось так. Ми зможемо швидко розв‘язати усі проблемні питання, якщо в нашій розмові візьмуть участь оті дівчина й хлопець, з якими ви мене розлучили.

Якщо б у Дарт Вейдера було обличчя, то він би скривився:

— Капітане, я дивуюсь вам! Знаходячись на шляху до справжньої сили, ви турбуєтесь за долю якихось там білкових нікчем. Втім… Пропоную обмін. Я повертаю вам вашого оповідача легенд разом з його дівчиськом, а ви… Ви розкриваєте мені секрет малоенергетичного проколювання простору.

— Ох, і далося вам оте проколювання! — обличчя в Богдана було не металеве і тому гримаса його була доволі виразна.

У Дарт Вейдера виразним був зміїний голос:

— Капітане, ви гіс-с-с-сть з іншого всесвіту. Всесвіту, багатого на простір. Всесвіту, в якому цього простору все більшає та більшає, завдяки його розбіганню. На таке диво ми навіть не сподівалис-с-с-с-сь! — зненацька аж зовсім задихнувся він. — І в першому ж проколюванні!!!

Богдан теж не сподівався. На абсолютне вилікування свого божевілля не сподівався. Хоча… Тут щось про проколювання простору точиться. Фантастичне таке проколювання, але ж реальне! Невже?!.. Є щось в цьому. Невже все це насправді?!? Він же чув, чув про існування не одного, а багатьох всесвітів. І навіть про переходи поміж ними читав. Невже таки насправді!?! Але до чого тут вигадані земними фантастами світи, що існують в кожному з них???

Божевілля запаморочливо побігло по звичних ковзких рейках. А в очах заспокійливо блимало вже буденне сріблясте мерехтіння. В якому щось шипіла густо-фіолетова почвара. Про перевитрати енергії при проколюванні, чи що?

— Капітане, нам, на відміну від вас, доводиться розкручувати маховики зірок, доводячи їх до розплескування, аби здійснити одне-єдине проколювання. Для дуже незначної маси. А часу в нас дуже мало, капітане, Щільність населення всесвіту стає неймовірною. І як би не моє жорстке, але мудре й прагматичне владарювання, яке передбачає неухильний порядок та впорядкування, то місця для життя традиційних форм в ньому вже б не залишилось.

— Всесвіт, що не лине вічно кудись, а збігається в точку, — зненацька пискнув Нкса, — цікаво!

— Електраторе, ви лікуєте мене сумнівами, — додав і Богдан, думаючи про щось своє.

Дарт Вейдер на мить замовк від такої неповаги, але потім продовжив:

— Наші імперські вчені свого часу запропонували взагалі перейти до польової форми життя. І навіть здійснили це…

Постать електратора зненацька скам‘яніла і її спочатку огорнуло бузкове сяйво, котре почало швидко згущатись, а потім… Потім це сяйво, перетворившись на сферу, мляво попливло над долівкою зали, розсипаючи усібіч повільні цівки світло-фіолетових іскор. Зробило велике коло навкруги похмурої, чорної і змертвілої постаті, яка нагадувала жалобну статую на надгробку, біля якого вражено завмерли Кременчук і Нкса. Потім це сяйво знову огорнуло Дарт Вейдера й згасло. А електратор смикнувся усім тілом.

— Отож, — мовив. — Вибрані, які є вінцем еволюції білкової клітини до нанороботу, а з нього — до електромагнітного поля, можуть трансформуватись у польову форму. Але, що дасть така трансформація, коли всесвіт сколапсує, коли в ньому не зможе існувати навіть випромінювання?

Електратор зробив декілька кроків праворуч. Декілька — ліворуч. Нкса й Кременчук механічно повертались за ним, ще не відійшовши від вражаючого видовища.

— Тобто, — продовжував між тим Дарт Вейдер, — це не є виходом з ситуації. Виходом може бути проколювання навіть не простору, а мембрани поміж просторами-всесвітами, усією масою Зорі Смерті разом з Вибраними на її борту та, може, певною масою білкових нікчем, необхідною для безперебійного відтворювання нанороботів. Таким ось чином… А масу самої Зорі Смерті необхідно ще нарощувати і нарощувати, аби перетворити усю цю зоряну систему на систему подвійної зірки. Подібні роботи ведуться й в інших сузір‘ях, але ми не встигаємо… Не встигаємо!.. А тут — ви, що стрибаєте зі всесвіту у всесвіт, як…

Дарт Вейдер замовк, але відлуння його зміїного шипіння точилось, мабуть, аж до самого Хоту. На фіолетовій поверхні якого перебувала Такаманохара з Норильцєвим.

— Та ми ж не проти, щоб вам допомогти, — сторожко мовив Кременчук, — але…

Електратор рвучко здійняв руку:

— Досить. Мені легше просканувати вам мозки, але втручання в ланцюжки пам‘яті може призвести до непередбачуваних наслідків. Які стосуються цієї самої пам‘яті. Тобто, ми можемо програти. Та що залишається робити? Ви самі змушуєте мене на цей крайній крок. І нехай ви залишитесь повними дебілами після сканування, але… Але я дам вам ще один шанс. Я дам вам час, якого нам самим так не вистачає. Це буде шляхетно. Подумайте трохи, подумайте. І добровільно розкажіть мені про секрети вашого корабля.

Дарт Вейдер другий раз рвучко здійняв руку і буквально з нічого в залі з‘явився десяток кутастих.

— Перевести їх до зони головного реактора. І нехай щогодини захист зони меншає. Хай трохи посмажаться, хай їхні нанороботи радіації наковтаються, а там… Там видно буде.

Те, чому їм дозволили взяти із собою холодну зброю, стало зрозумілим лише години за дві від початку „Великого ультрафіолетового шоу”. Саме видовище могло б здатися нудним, якби загальну атмосферу урочистого слухання якоїсь дурнуватої музики в стилі „мілітарі”, не порушували епізодичні двобої під блимання фіолетових стробоскопів. Бійки із застосуванням великих ножів та невеличких мечів відбувались на приземкуватій сцені, що допотопною незграбною потворою височила посеред просторої печери, і здавались чомусь прелюдією до більш значущих дій.

Бійці, до речі, теж іноді носили доволі потворний вигляд. Поряд з тупорилими бевзями лиховісного, але цілком земного вигляду іноді опинялися якійсь кошлаті напівведмеді-напівмавпи, богомоли-переростки та жабоголові стрибунці, схожі на великих черепашок-ніндзя. Усі вони були на рівних з людьми, а останні істоти, з огляду на тварин, які доставили сюди Такаманохару з Норильцєвим, могли бути справжніми тубільцями цієї планети. Інший народ був явно не місцевий.

Згори звисали чималенькі сталактити і Сонька інколи кидала на них стурбовані погляди, намагаючись не пропустити тієї миті, коли вони почнуть відриватися від стелі та й бомбардувати паралельні ряди лавок, на яких завмерли десятки глядачів. Чи слухачів?

І ще… Ще дивно було спостерігати за тим, як з розпухлого огрядного бабиська Лея перетворюється на крупну й владну жінку. Це з нею почало відбуватись відразу опісля того, як вона, всадивши Норильцєва з Такаманохарою на лавці останнього ряду, посунула карбованим кроком по вузькому проходу до отих приземкуватих помостів, що вистрибували з пітьми за кожного спалаху стробоскопів. А самі геометрично вивірені ряди лавок чомусь викликали в Ігоря відчуття перебування в католицькому костелі.

Сам він ані разу в ньому не був, але, завдяки телебаченню, уявляв піднесену атмосферу, що мала царювати там. В цій лункій печері атмосфера була зовсім інша. Не легко й урочисто піднесена, а здійнята важко та штучно. Такою була ця атмосфера, що могла з гуркотом впасти за першого-ліпшого необережного поруху. Разом з чималенькими сталактитами, що загрозливо звисали з майже невидимого кам‘яного склепіння.

Раптом глядачі заревли не менш загрозливо, а звуки маршу стали по-особливому різкими й виродливими. Прелюдія була закінчена і музики перейшли до основної теми, а спалахи фіолетового світла вихопили на помості двох бійців в уніформі, схожої на ту, що обтягувала тілеса головного квартирмейстера. Бійці вимахували вже не дрібною холодною зброєю, а широкими вигнутими мечами на кшталт чогось середнього поміж турецьким ятаганом та бразильським мачете. Вимахували вони ними з неабияким знанням справи і вже з цілковитим збайдужінням до цілісності супротивника. Спортом або шоу, як то було до того, тут вже й не пахло.

І те, що безпечні видовища закінчились, стало зрозумілим за декілька хвилин.

Правий фехтувальник, з м‘язистими жаб‘ячими ногами та такою самою розплесканою головою, зробив закрутистий, неймовірний за звичайних умов, стрибок вгору, здіймаючись над нападником земного вигляду та лезом його зброї, що фіолетово вигулькнуло внизу. Водночас він увесь якось зіщулився й навідліг змахнув своїм мачете, наче серпом на достиглому лані.

— Ха-а-а-ай!.. — видихнув натовп, синхронно здіймаючись на рівні і спинами закриваючи сцену від Соньки з Ігорем.

А коли вони теж випрямили ноги… Спочатку Норильцєв не зрозумів, що це за дивний м‘яч тримає переможець цього двобою у високо здійнятій руці. А потім… Потім він схопив Такаманохару за плечі й притиснув до кольчуги її перелякане обличчя, не даючи дівчині дивитись на те, як жаба в чорному однострії вимахує в повітрі відтятою головою супротивника.

— Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт! — скандувала печера.

„Ту-у-у… ту… ту-ру-ту…” — переможно галасували сурми й литаври.

— Йдемо, йдемо! — тягнув Ігор Соньку за руку до виходу з цього замкненого простору. — Йдемо, за нами, здається, ніхто не спостерігає!

Втім, це йому таки здавалось марно. Що підтверджувалось трьома гевалами в кострубатих галіфе, що, склавши руки на грудях, заступили землянам дорогу. На широких поясах з лискучими пряжками бовталися довгі піхви.

Неясний здогад майнув у Норильцєва й він більш уважно придивився до оточуючого оскаженіння.

— Хай Да-а-а-арт!!! — вирував натовп. — Джа-а-аба! Джа-а-аба!

Піхви на поясах здригалися в такт ревінню. Увесь натовп був холодно-озброєним і саме це, нарешті, роз‘яснювало те, чому озброєними залишили і членів екіпажу „Софії” під час їхньої відправки на Хот. Подальші події надали цьому ще більше розуміння.

— Слава Дарт Ве-е-ейдеру! — зарепетував на сцені чийсь знайомий голос.

Ігор із Сонькою рвучко повернулися до Леї, що вже значуще вимахувала руками поряд з бійцем, який і досі тримав над собою голову свого супротивника:

— Слава Джа-а-абі!

— А-а-а-а!!! — зовсім вже оскаженів натовп.

— Слава непереможному наглядачу двадцять восьмої печери!

— А-а-а-а!!!

— Слава героїчному печерному, який в чесній боротьбі звільнив ввірений йому життєвий простір!

— А-а-а-а!!!

— Саме для цього Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний, і заповідав нам влаштовувати ультрафіолетові шоу. Саме для того, аби в чесній боротьбі слабкі й недолугі звільняли простір для більш гідних високого звання Білкових Синів Електратора.

— А-а-а-а!!!

— Віддамо усі наші сили й наснагу справі спасіння простору Всесвіту!

— А-а-а-а!!!

— Хай Ясновельможний Дарт Вейдер веде нас до світлої мети розширеного Космосу!

— Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт!

На мить Соньці здалося, що від цього галасу сталактити на склепінні на витримають своєї ваги і, повільно набираючи швидкість, зірвуться вниз, на голови різноплемінних хотіан. І на їхні власні голови. Вона аж трохи зіщулилась від цієї думки. А Лея на сцені продовжувала верещати:

— Славимо двадцять восьмого печерного Джаббу за звільнення частки життєвого простору своєї команди, але…

Музика раптом урвалась, стробоскопи розпочали спалахувати по-особливому лихоманково й нервово, а в тиші, що настала, калатався голос головного квартирмейстера, дивним чином понижуючись і набуваючи владних металевих ноток. Зовсім нещодавно така сама метаморфоза відбулася з її розпухлим тілом.

— Шановні джедаї Хоту, — казала Лея, — все було б добре і ми могли б перейти до показу виступів інших печер, але… — Вона у другий раз витримала ефектну паузу. — Але до нас на перевиховання спрямували двох інопланетян.

Натовп потроху замовкав, занурюючись в набурмосений присмерк.

— Ці двоє відразу показали характер і розпочали наполягати на тому, що будуть жити лише у двадцять восьмій печері. Особливо наполягала на цьому нова гуманоїдна жіночка.

— Вона бреше! — смикнувся було Зоребор, але відразу опинився в лещатах міцних рук, які начебто очікували цієї нагоди. Поряд у напівголоса лаялась Такаманохара, що опинилась у подібному становищі.

— Вона бре-е-еше!!! — загорлав Норильцєв.

Головний квартирмейстер не звернула на це жодної уваги.

— Звісно, — мовила вона, — зараз, побачивши майстерність печерного Джабби, вони перелякались і все заперечуватимуть. Але ж слово було мовлене і я, як головний квартирмейстер, не можу відмовити їм без більш поважних причин, ніж їхнє боягузтво. Особливо новій жіночці.

Норильцєв важко обвис в м‘язистих руках. Такаманохара вже давно припинила усілякі спроби пручання, закусивши губу і думаючи про щось своє.

— А поважною причиною відмови від боротьби за життєвий простір, — просторікувала між тим Лея, — за Кодексом Джедая може бути лише приналежність до касти недоторканих служок. Чи не так, браття й сестри?

— Та-а-а-ак!!! — заревів натовп, наче оговтавшись від важкого сну.

— Отже, чи буде вами схвалене рішення головного квартирмейстера щодо негайного двобою?

— Так, та-а-ак! — знову нервово заблимали фіолетові спалахи стробоскопів.

І вже можна було очікувати, що зараз ізнов загукає механічна військова музика, але в цей час просто в стелю поміж сталактитами вгвинтився високий жіночий голос. І металу в ньому було не менше, ніж голосі Леї.

— Шановні джедаї! — вигукнула Сонька. — А чи мають оповідачі легенд дотримуватись вашого Кодексу?

І Норильцєв відразу відчув, як послабішали обценьки чужих рук.

— До… до чого тут гудці? Тобто, оповідачі легенд тут до чого? — в голосі квартирмейстера ковзнули розпачливі нотки.

— А до того! — вже впевненіше й вагоміше вигукнула Такаманохара. — До того, розумієш, що він… — вона зробила не менш ефектну паузу, ніж до того хотіанка, і тицьнула пальцем вивільненої руки просто в Зоребора: — Він є гудець!

Ігор і здивуватись не встиг тому, як швидко Соня схоплює нові терміни та робить висновки, а навколо їх вже утворилось чималеньке коло, вільне від будь-яких джедаїв. А ті, що утворили стінки кола, зиркали на них з якоюсь гидливістю, яку не могло приховати навіть блимання шоу-приладдя.

— Кватирмей-мейстере, — закумкав на сцені жабоголовий печерний, змахнувши рукою, і відтята голова його супротивника полетіла кудись убік, в пітьму, — квартирмейстере, за що? Двадцять восьма нескорена ще на позаминулому шоу виборола своє право не давати прихистку гудцям, не бачити гудців, не мати справ з гудцями. Я буду жалітись нагору, по ланцюгу!

Натовп схвально загув. Лея, наче великими вухами, притороченими до жирних стегон, заворушила своїми галіфе, тупцюючи на місці.

— Хто гудці? Де гудці? — врешті решт, пустив півня її враз схриплий голос. — Де ви бачили, щоб останні десятиріччя ескадронники гудців на Хот завозили?! Джедаї це інопланетні, лукаві джедаї!

— Гудці! — зарепетувала Сонька.

— Джедаї!..

— Гудці!..

Хто знає, чим би завершилась ця чисто бабська перепалка, якби печерний Джабба знову не здійняв свою важку руку. В цей раз у ній нічого не було.

— Тихо! — вагомо кумкнув джедай і через тишу, що відразу настала, було незрозумілим, хто тут головніший: він чи квартирмейстер? — Тихо! Ми не можемо не вірити головному квартирмейстеру…

Лея енергійно закивала головою.

— …але, якщо новачки так настоюють, то нехай доведуть, що вони — гудці.

Леїне кивання миттєво припинилось і Норильцєву здалеку чомусь здалося, що вона аж захлинулась від обурення. Джабба, втім, уваги на неї не звертав.

— Я, звісно, не знавець з гудіння. Я з іншої справи знавець. І тому… Люче, — клацнув печерний пальцями і на поміст підтюпцем видерся миршавенький чоловічок з довгою сурмою напереваги. Мабуть, це був один з тих, котрі нещодавно трусили стіни печери згуками дурнуватого військового маршу. — Люче, сволото, зможеш визначити свого колегу?

Чоловічок швидко-швидко і дуже лякливо закивав у відповідь.

— Ну, тільки спробуй невірно визначити! — кинула, нарешті, і Лея, голос якої і дійсно був гранично обуреним.

Чоловічок зовсім очманів. Це вже точно було видно навіть здалеку. Він запопадливо крутив головою від Джабби до Леї і метушливо смикався на місці. Ну, що він міг визначити?!

Але Такаманохара вже штовхала Ігоря у стіну, спрямовуючи хлопця до сцени і гаряче шепочучи йому в потилицю:

— Давай, Ігорюню, давай! Заграй їм, заспівай!

І Зоребор з жахом зрозумів, що в цій ситуації йому більше нічого не залишається робити. Бо його перевірений меч-акінак здавався дитячою іграшкою проти масивного ятагана печерного Джабби.

Хлопець незграбно й ледь не впавши, чим викликав глузливий сміх у залі, видерся на поміст і зустрівся поглядом з розлюченими й водночас хтивими очима Леї. Аж пересмикнуло хлопця. А Сонька вже стояла внизу, біля низької рампи й підбадьорливо кивала йому. На квартирмейстера вона не дивилась принципово.

А Ігор раптом розгубився. Що зіграти в цій ситуації, коли від твоєї гри залежить не лише твоє — і насамперед не лише твоє! — життя? Як довести цьому збіговиську, яке хворобливо жадає нового життєвого простору, що ти на нього не претендуєш, що ти — просто огидний інопланетний музика. Гудець по тутешньому. Або оповідач легенд. Легенд?!.. Очі Зоребора примружились і пальці впевнено лягли на клавіші синтезатора.

Перші ж акорди доводили, що цей хлопець здійнявся на сцену не паляничками бавитись. Бо проникливе звучання синтезатора було на порядок гармонічнішим за попереднє завивання тутешніх військових сурм.

— Паром дихають поля і луки, — заспівав Зоребор ледь тремтливим голосом про якусь неймовірно далеку планету, — з неба золото — віди спонука! Ллється струменем щедреє благо і зринає з глибин пам‘ять-мага…

[5]

Невідомо, що відчували при опису цього сонячного краєвиду мешканці наскрізь промерзлого Хоту, але перешіптування в печері поступово стихло. Очі Леї набули небезпечного виразу.

— Як були ми колись тут богами і любов‘ю весь світ плекали, а свою Оріяну-Аратту в серцях несли, як матінку й тата!

При згадці про те, що хтось, десь і колись був богом, натовп синхронно й тужливо видихнув затхле повітря, на мить задумався, а потім стоголосо заревів, заляскотів, затупотів, висловлюючи своє схвалення. Миршавий Люк почав було пританцьовувати на місці від захоплення, але враз завмер, наштрикнувшись поглядом на скам‘яніле обличчя головного квартирмейстера.

— Ну? — холодно спитала вона, намагаючись залишатися непохитною серед загального нуртування. — Гудець він чи ні?

— Е-е-е-е, — чи то замекав, чи то закумкав Люк, намагаючись роздивитись вираз жаб‘ячого обличчя Джабби, що завмер в тіні, яку відкидав на сцену величезний сталагміт. — Е-е-е… Теєчки… Для джедая, звісно, воно й непогано, але… Але будь-який гудець краще заграє. Та й оповість теж…

Червона пика Леї розпливлася в широченній посмішці і чимось невловимим стала нагадувати бородавчасту мармизу Джабби. З боку печерного повіяв слабенький боягузливий протяг.

— Не гудець?!? — зненацька увесь випростався Зоребор. — Як це не гудець!?

І, граючи жовнами, знову натиснув на клавіші синтезатора.

Дивні тривожні звуки запульсували під склепінням печери, клечаної сталактитами та сталагмітами. Ці звуки торсали, розбурхували, змушували вдивлятись у щось ще далеке і допоки незбагненне. Спочатку вдивлятись, а потім, тамуючи пришвидшене биття серця, линути назустріч цьому таємничому й чудовому у своїй таємничості через усі небезпеки всесвіту. Позаду залишались сумнів та переляк, за спиною зростали крила і галактичне безмежжя вкривало їх зоряним пилом. Сяючим пилом сяйного майбуття.

Джедаї скам‘яніли. Жодного звуку, жодного поруху не було зроблене за увесь час, поки Зоребор торкався, огортав, здіймав їх акордами сорокової Моцарта. І Соньці здалось, що вони перемогли. Тим більше, що попереду Норильцєва вже стояв Джабба зі своїм широченним ятаганом, явно намагаючись захистити хлопця від Леї.

Головний же квартирмейстер залишалась абсолютно спокійною. І саме це знову насторожило Такаманохару.

— Він мій! — ляпнув широченною пащекою печерний. — Двадцять восьма печера виборола право жити без гудців, але цей гудець буде жити особисто в мене і його чільним унтердартом буду я.

Темна юрма знову розпочала кахикання та перешіптування і не було зрозумілим, чи схвалює вона поведінку Джабби, чи ганить. А Лея в цей час у власній поведінці розібралася ретельно й детально. Наче наперед усе знала Лея.

— Джаббо, — мовила стиха, — ти що, нічого не зрозумів?

Печерний мовчав.

— Вони не з оповідачів легенд. Вони, — вона зробила ефектну паузу, — зі співців фантазій. Дивно лише, що ескадронники відразу мене не попередили.

Печерний мовчав, загрозливо здійнявши ятагана.

— Джаббо… Я знаю, що ти вже виріс. Що тобі нецікаво бути печерним. Що ти достиг до виконання обов‘язків унтердарта та регіонального квартирмейстера. Але… Але хто, згідно порядку, буде давати тобі рекомендації?

Ятаган розпочав мляво рухатись додолу.

— А цих, — кивнула Лея на Ігоря й Соньку, яка вже теж піднялась на сцену, — до карцеру!

Вона щось зробила на своєму п’ястку і раптом браслети Норильцєва й Такаманохари засвітилися гнійно-червоним світлом.

— Чого стовбичиш? — відважила Лея копняка миршавому Люку. — Я буду оцю гидоту до карцеру вести? Давай, ворушись!

І коли Норильцєв проходив повз її гарбузові груди, спромоглася таки шепнути йому на вухо:

— Невдовзі, відразу опісля карцеру, ми з тобою, красунчику, зустрінемось. Обов‘язково зустрінемось.

Як і в католицькому храмі, в карцері Ігор не був жодного разу. Але загальне уявлення про нього мав. Про темряву, про сирість, про холод. Про пацюків, що під ногами бігають. Але те місце, до котрого їх запроторили, не відповідало цим стандартам жодним чином. Хотіанський карцер мав свої особливості.

Це була невеличка печерка з вікнами, прорубаними просто в скелі, і двома такими же лежанками. Але на цьому всі незручності закінчувались. Замість пацюків під ногами бігали мініатюрні роботи-прибиральники, темряву розганяло м‘яке люмінесцентне світло, а холод і сирість, як би вони навіть і були, зовсім не відчувались, завдяки тепловим коконам, створюваними їхніми браслетами.

Втім, як виявилось, браслети грали і ще одну важливу роль. Про неї вони взнали лише тоді, коли Ігор спробував вийти за ніким незамкнені двері. Після цього він подолав майже десять закрижанілих східців, що вели у фіолетовий присмерк, перед тим, як попереду зросли дві чорні постаті і два довгих хлиста, схожих на Леїн, вп’ялися в його тіло. Дуже боляче вп‘ялися, не дивлячись на наявність кольчуги. А, може, саме через неї. Бо хлисти, як виявилось, несли в собі потужний електричний заряд.

Другу спробу покинути карцер незабаром здійснила Сонька, але їй теж не пощастило. А самий неясний здогад щодо другої функції браслетів підтвердив Люк, який справно, три рази на добу, приносив їм їжу.

— Ну зовсім темні гудці! — знизав він плечима у відповідь на пряме запитання Такаманохари щодо цієї проблеми. — У вас що, таких наглядачок немає?

— В перший раз бачимо.

Люк недовірливо зиркнув на дівчину:

— Я можу повірити, хоча й це — велика рідкість, що на вашій планеті тепло і вам непотрібно обігрівачів. Я навіть повірю, що у вас усі поліглоти і тлумачів вам теж непотрібно, але…

— Ось воно що! — вигукнув Зоребор, згадуючи своє розгублення під час першого спілкування з Леєю.

— …але я ніколи не повірю, що у вас немає наглядачок і ви щохвилини ризикуєте порушити встановлений ясновельможним Дарт Вейдером, Великим і Незнищенним, порядок місцезнаходження через те, що за вами ніхто не спостерігає, — не звернув на нього уваги Люк.

— Ось воно що! — в свою чергу видихнула Такаманохара і піднесла руку до обличчя, прискіпливо роздивляючись свій браслет. Він здавався цільним, литим, світився червоним світом і зняти його не уявлялось ніякої можливості.

— Тобто, ми звідси нікуди піти не можемо? — здійняла, врешті решт, очі дівчина.

— Ви ж у карцері, — знизав той плечима. — Тим більше без визначеного терміну утримання. Ще тим більше, що підозрюєтесь у співанні фантазій. Тобто, якщо ще по ланцюжку про це вже не повідомлено, то все ваше життя лишень від ласки Леї залежить. Втім, воно в будь-якому випадку від неї залежить.

— А від Джабби?

— Джабба, звісно, не проти того, щоб головного квартирмейстера підсидіти та її місце зайняти, але… Але поки що сил в нього малувато. І зв‘язків.

— Ото втрапили…

— А чого дивуєтесь? Чи не знаєте яке до гудців ставлення у джедаїв? Тим більше не просто до гудців, а до співців фантазій, фантазерів.

— Співців, співців!.. З чого це ви всі взяли? Які такі фантазії?!

— З чого, з чого!.. — передражнив Люк Соньку, трохи повагався, а потім сторожко присів на краєчок лежанки Зоребора. — З того, що нема чого було за першої-ліпшої нагоди про світле майбуття гудіти.

— Та яке таке майбуття?! — захвилювався вже й Норильцєв.

— Як це „яке”? А оце що таке?

І Люк, безбожно фальшивлячи, з насолодою замуркотів було мольто алегро з Сорокової Моцарта: „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…” Але майже відразу ж обома руками затиснув собі рота й боязко зиркнув на вхід до печери. Там нікого не було. Ані у цю мить не було, ані за пару хвилин напруженої мовчанки не з‘явилось.

— Отож, — кахикнув, потроху відходячи від переляку, місцевий оповідач легенд. — Ми маємо джедаїв тільки веселити та про справи героїчного й великого минулого оповідати. Аби в них бійцівську наснагу підтримувати для підвищення загального теперішнього тонусу організму. А ви!.. До мрій їх закликаєте, до невпорядкованого ясновельможним Дарт Вейдером, Великим та Незнищенним, майбутнього! Ох, тривалий час вам в карцері нидітись доведеться, відчуває моє серце!

— А чого не нидітись? — спокійно лягла на свою кам‘яну койку Такаманохара. — Світло, тепло, чисто. Ніякої тобі антисанітарії, — зиркнула вона на малесенького робота-пилососа, що прогудів до пройми дверей, засмоктавши по дорозі з долівки крихти, що впали туди під час їхньої вечері. — Можна нидітись, — підтвердила свій висновок. — До того ж он і їжу ти непогану приносиш.

— Та як же… та як же… — розгублено засовався Люк на камені своєю худезною сідницею. — Яка ж це їжа?! Та й життя ж назовні, життя!.. Шоу, вистави. Повний тобі тонус. От завтра перегони мають відбутися. На Кубок Розбійного Ескадрону. Конкурс кращої секс-пари, знову ж…

— Та начхати нам на усі ваші розваги! — промовив Ігор, теж займаючи горизонтальне положення і ледь не спихаючи Люка з лежанки випростаними ногами.

— А їжа, їжа!.. — не вгавав той. — В ресторації „Остання битва”. Не те, що оці консерванти, які мені наказано вам тягати.

— Нічого, перетопчемось.

- І звільнення в Леї не прохатимете?

— Нехай вона сама попрохає, щоб ми прийшли до неї.

Вражений гудець лише руками розвів:

— Та звідки ж вас таких на перевиховання та консервацію направили? А як в наглядачок опції вимикати розпочнуть? Хіба ж тривалий час ви витримаєте, як ні з ким спілкуватися не зможете, нікого не зрозумієте? Директив унтердартів не почуєте?!

— Повір, Люче, дуже тривалий час ми без директив протриматися можемо.

— А як потім опцію обігріву відімкнуть?

Ігор з Сонькою обмінялися швидкими поглядами. А потім Зоребор сів, уважно, як нещодавно й Такаманохара, роздивляючись свій браслет. Посмикав його. Спочатку слабенько, потім — сильніше й сильніше. Наручник тримався міцно.

— Слухай-но, Люче, — перевів Норильцєв погляд з браслета на гудця, — а наглядацьку опцію теж вимкнуть?

— Вимкнуть. Коли ви на консервант закрижанієте остаточно й безповоротно.

— От, млин! Так чого ж унтердарти твої не розпочнуть саме з цього? Скоріше б на вимоги деякі дехто згодився.

— Так по важкості, по важкості… Аби час зберегти. Найважче — це одноманітне харчування. Потім — без видовищ та директив залишитись. Холод, він навіть для гудця не найстрашніше випробування. От без їжі… От без видовищ… Без директив… — заціпило Люка. — Як же без тонусу для організму? Непорядок!

Норильцєв лише головою покрутив. Втім, така черговість залишала, здається, їм з Сонькою певні шанси на порятунок. От би ключі від браслетів-наглядачок відшукати!

— Слухай-но, друже, — мовив вкрадливо, — а ці штукенції якось знімаються?

— Знімаються. Разом з руками. Щоб, розшифровку особистого генокоду не переплутати, коли тіла на нанопереробку підуть.

— А це що за диво?…

— Тю!.. Чи ви не знаєте, що усі ми — і гудці, і джедаї — є улюбленими Білковими Синами ясновельможного Дарт Вейдера, Великого та Незнищенного? Що все наше життя їм нам у використання надано і йому присвячене? Аби він зміг вивести Всесвіт до безмежної та світлої мети.

— Стоп! Так ото ж і є ото майбуття, про яке ми…

— Не знаю, не знаю, — затрусив головою Люк. — Нічого не знаю! Мені лише про минуле відомо, про сучасне трохи, а про майбутнє тільки начальство знати має. На цьому весь світ тримається.

На слові „майбутнє” він ледь не подавився.

Ігор знову посмикав браслет на руці й тужливо подивився на Соньку. Та відповіла йому таким самим поглядом.

Спохмурнівши, Зоребор знову ліг на лежанку, закинувши ногу на ногу. В печері настала важка мовчанка. Лише Люк пихтів, вовтузячись на краєчку кам‘яного ліжка, наче хотів щось сказати, але ніяк не наважувався. Саме через це першою мовчанку порушила Такаманохара.

— Слухай-но, Люче, — спитала вона, — а що в минулому у вас було? Ну, хоча б тут, на Хоті?

— А база тут була, — випереджаючи гудця, мовив Ігор, не відводячи погляду від низької стелі. — Військова. „Луною” звалась.

Такаманохара було насмішкувато зиркнула на нього, але посміхнутись не встигла, побачивши, як хотіанин згідливе киває у відповідь.

— Вірно, вірно… А кажете, що здалеку ви… Кажете, що нічого не знаєте…

— А й дійсно, звідки?!.. — смикнулася Сонька.

— Статут треба вивчати, — лінькувато відгукнувся хлопець, думаючи про щось своє. — Тобто, літературу… А ви з капітаном лише про матчастину торочите. — І зненацька здригнувся всім тілом, розширеними очима втупившись у гудця: — Стоп! Що, „Луна” й дійсно тут була?!?

— А вона й зараз тут. Просто за цим хребтом, — махнув Люк рукою в напрямку задньої стіни печери.

- І… І що, діє?

— Та ні, здається. Законсервована, здається. Та й навіщо вона зараз, коли електратор контролює увесь Всесвіт?

- І дійсно, навіщо? — обережно спустив ноги з лежанки Ігор. — А подивитись на неї можна? Я б за це, — кинув погляд на сяючий наручник, — ладен дияволу душу продати. А тіло — просто головному квартирмейстеру.

Такаманохара сторожко дивилась на нього.

— Та ні, — знизав плечима хотіанин, — нам ходити в той бік заборонено. І гудцям заборонено, і джедаям, і навіть печерним з унтердартами.

— Отак, значить, — знову знудився Норильцєв. — А як хтось та піде?

— Так зупинять відразу ж. Наглядачка ж бо на руці, координати місце розташування знову ж.

Ігор аж зубами рипнув і йому здалося, що наручник розпочав боляче обпікати шкіру п’ястка.

— Послухайте, — раптом боязко звернувся до нього Люк, подолавши, нарешті, якийсь внутрішній спротив. В голосі його прозвучали поштиві нотки. — Послухайте, маестро… Чи не могли б ви виконати для мене оту річ, що на шоу ультрафіолетовому виконували? Тихо-тихесенько. Аби не почув ніхто.

— А наглядачки як же? — насмішкувато зблиснув Ігор очима.

— А що наглядачки, що наглядачки?! — заметушився гудець. — Вони ж до акустики жодного стосунку не мають. Вони ж лише місцезнаходження десь на електронних мапах визначають.

— Та невже? — задумливо спитав Норильцєв і Такаманохарі чомусь дуже не сподобався його, враз скрижанілий, голос.

А хлопець вже обережно брав у руки синтезатор і пальцями, розпливчастими від сяєва наручників, торкався холодних клавіш. І знову кришталево-чисті сніжинки звуків здіймалися величною завірюхою та й линули в незвідану далечінь, щоб ставати там і просто зірками, і цілими сузір‘ями. І ожилі планети плавно оберталися навколо тих зірок, і дивні істоти здіймали вражені обличчя до галактичної заметілі.

І в рисах цих облич можна було розгледіти риси обличчя і самого Ігоря, і Кременчука, і Такаманохари, і навіть… Синтезатор захлинувся простором. На щоках Зоребора блищали сльози. А потім, взявши декілька безладних акордів, він заграв нову мелодію. Більш просту, але й більш теплу та болючу. Ту, яку Сонька вже чула на далекому Арканарі. І на невловиму мить їй здалося, що в самому темному закутку печери випросталась невидима Румата та й завмерла, боячись найменшим порухом порушити цю світобудову звуків.

— Розбилися, не долетіли, петлею зашморгнувши путь, — виводив, остаточно подорослішалий за останній час, голос Норильцєва, — а ампутовані крила за спиною й досі печуть.

„Крила… крила… ампутовані крила…” — боляче билось в скронях Зоребора. Люк, обома руками закривши обличчя, ридав ридма, розгойдуючись на місці. Дивна тривога охопила Такаманохару.

— Ти що? — видихнула вона.

А Ігор вже обережно клав синтезатор просто на долівку („Наче в останній раз до нього торкається”, — майнуло в Соньки) і повертав до дівчини суворі очі.

— Соню, — тихо запитував, — ви колись кохали?

І таким недоречним, таким несвоєчасним, здалося оте запитання на цій далекій, покинутій любов‘ю, планеті, що Сонька розгубилась, відчуваючи, як ламким болем заходиться її серце. Але, не дивлячись на цей біль, треба було відповідати. І відповідати чесно.

— Я… — затнулась вона. — Я не знаю… Іноді мені здається, що так. Іноді — навпаки.

— А ти сподіваєшся побачити свого коханого знову? Сподіваєшся?

- І цього… І цього я зараз не знаю, Ігорю.

— Зараз?… А потім?… Значить, сподіваєшся. А я… Я — ні. Занадто багато всесвітів пролягало поміж нами.

- Ігорю, Ігорю, у коханні не може бути різних всесвітів! Якщо вони є, тоді це вже й не кохання зовсім.

— Мабуть, ти права. Але… Але ось в чому справа… В цьому одному-єдиному всесвіті завжди існує неймовірна кількість кохань. І заради них… Заради… Зараз ви зрозумієте мене.

- Ігорю-ю-ю!!! — кинула свої тіло дівчина до Зоребора через увесь простір печери, що враз став безмежно великим.

А хлопець вже в єдиному поруху падав на коліна, кидаючи лівицю на граніт лежанки, а правицею висмикуючи з піхв свого меча.

- Ігорю-ю-ю!!!

Гостре лезо важко опустилося на випростану руку і чорний у напівтемряві струмінь крови хлюпнувся просто на переляканого Люка, а обличчя Зоребора якось враз набуло неприродного гіпсового кольору.

- Ігорюнечку, та що ж ти наробив, Ігорюнечку!!!

В горлі дерло, шкіру палило, а усе тіло світилося. Ледь помітно, але моторошно.

Богдан перевів погляд до іншого кутка цілком правильного металевого куба із замкненим нагорі невеличким заґратованим люком. В кутку неоковирною плямою мерехтіла смух-трава Нкси. Вірніше, те, що від неї залишалося.

Малюку явно доводилося гірше, ніж капітану. Якщо його земний організм боровся лише з нестачею води та їжі, то піррянину, як завжди, не вистачало світла. Радіація не враховувалась. Від неї, такої, що повільно, але постійно підвищувалася, потерпали вони обидва.

Кременчук знову заплющив очі, уявляючи тисячі нанороботів, що гинули зараз в його організмі, поступово послаблюючи його. Що робити? Що робити!?! Якби він знав, як воно „Софією” світи прохромлювати, то давно б розповів про це клятому електратору. Хоча б Нксу врятував, якщо більше ні на що не здатний, але…

В люмінесцентному присмерку ледь чутно рипнули зуби. От же вражий син!.. Як же змусити його хоч трохи йому повірити? Втім… Повірить електратор йому і що далі?… Тоді Кременчук йому враз нецікавим стане. Тоді, мабуть, реактору, що не віддалік за стінками кубу розташувався, їм аж ніяк не уникнути.

Замкнене коло якесь! Невже приїхали?! Здається, так. І, отже, нема чого смикатись. Бо якщо вже й оті лікарі з того боку його пошкодженого мозку йому не допомагають, то все. Кінець. І невидимому зовнішньому світові кінець і аж занадто видимому внутрішньому теж.

Присмерк навколо. Тиша. Нікого немає. І нічого. Лише остогидле сріблясте мерехтіння в очах.

Кременчуку раптом здалось, що він увесь меншає, зіщулюється і провалюється в самого себе. Спочатку дещо уповільнено, а потім оскаженіло пришвидшуючи це дійство. Аж памороки забило. А у вухах почувся свист повітря, яке Богдан розкраював власними залишками.

„Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…”

Капітан напружився. Безладний оскаженілий свист разом з його тілом теж почав рватися на шмаття і кружляти навколо нього. Чи, може, всередині його? „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…” Звуки набували форми, переплітались і линули до чогось недосяжного крізь знелюднений простір. „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї…” І вже кришталево чисті акорди пульсували навколо, змушуючи тіло Кременчука теж пульсувати їм у такт.

„Фьюті-фьють…” — вичавив Богдан зненацька ожилим горлом і раптом згадав цю мелодію, яка витягала його з бездонної прірви відчаю. „Фьюті-фьюті… фьюітьї…” — заворушив він білими порепаними губами і лише дивом в цих схриплих згуках можна було взнати нотки з сорокової симфонії великого землянина на ім‘я Вольфганг-Амадей Моцарт.

„Фьюті-фьють… — билося в скронях. — Не… можна… не… можна… Не можна здаватися…” І Богдан щосили, відчуваючи, як рипить навколишній простір, виламав себе з нього, сідаючи по-турецькі на жорстку долівку.

— Нксо, — прошепотів, — ти як?

— Погано, Крчуче, — прошелестіло з протилежного кутка. — Дуже погано. Світлу хочеться.

— Ех, друже, і мені хочеться. Щоб роз‘яснило, врешті решт, ситуацію.

Кременчук задер голову, вдивляючись в заґратований отвір, через який їх вкинули досередини цього задушного приміщення. Якщо добре підстрибнути, то можна таки до країв дотягнутися. А далі? Там же замкнено.

Останні думки він прохрипів уголос. І майже відразу відчув, як щось змінилося в оточуючій його геометричній задусі. Спочатку він не зрозумів — що. І лише за секунду дійшло: свічення смух-трави розпочало тьмяніти, а в останніх, зовсім вже слабких, променях можна було розрізнити якесь ворушіння на стінці кубу. Наче протягом пилюгу вгору потягнуло.

— Припини! — в один важкий стрибок опинився капітан біля тіла крчовника. — Припини негайно! Ти що таке надумав!?

— Зараз, зараз, — ледь чутно почулося у відповідь. — Я спробую. Спробую… Як тоді, на „Софії”, коли тебе до холодильнику запроторили. Мої нанороботи мають встигнути відчинити замок…

Богдан підхопив волохате тільце піррянина на руки і відчув, як воно швидко холодіє і важчає, важчає… Як колись тіло Сніжанки біля перекинутої автівки. Він так само тоді притискав її до себе.

— Припини-и-и!!! — загорлав Кременчук. Здавалось, його навіть на Хоті мали почути. — Припини негайно! Ач, що надумав! Загнутися хочеш? Та що ж я без тебе робитиму, синку?!?

— Я маю… повинен… — прошурхотіло.

— Нічого ти не маєш! Нікому нічого ти не повинен! Якщо хочеш мені допомогти, зі мною, зі мною залишайся!..

— Т… ти насправді цього хочеш?

— Ти про це не мене, не в мене запитуй. А в нанороботів своїх, що, мабуть, з моїми спілкуються.

За мить Богдан відчув, що тільце Нкси теплішає. А зі стінки на нього посипалася якась порохнява. Втім, не „якась”. Богдан достеменно знав, що то воно посипалося. І тому знову присів, обережно притискаючи до себе волохату теплоту малюка. От тільки люк вгорі залишався зачиненим.

— Слухай-но, дитино, — спитав, — а як ти своїми нанопомічниками керуєш? Навчи дядька.

— Не знаю, — сонно відгукнувся піррянин, — я не знаю, як воно робиться. Ані на „Софії” не знав., ані зараз не знаю.

— Але ж якось…

— Кажу ж: не знаю! Просто жити кортить.

„Жити?… А що, мені житоньки не кортить, чи що?! Що, я вмерти хочу? Що, мені смерть подобається? Що я некрофіл якийсь, чи що!? — подумки зарепетував Кременчук. — Я дуже хочу жити. Я дуже хочу назад, до Землі, дістатися! Підіть, відчиніть люк! Відчиніть!.. Я вам наказую!!!”

Прислухався до себе. Нічого не відбулося. Лише пекла шкіра та тихесенько сопів Нкса, що, здається, заснув просто в нього на руках.

„Я — жити, я дуже хочу жити!..” — кричав тоді прищавий студент, коли вони витягали його з квартири, попередньо підкинувши йому наркотики та надававши добрячих стусанів. А що було робити? Наказ. Та й дійсно, що вигадали бісові діти?! „Гременець — територія без Президента”, учудили. Карбонарії, розумієш. Саме так насмішкувато відізвався про студента та його друзів риб‘ячоокий хлющ з прокуратури. А вони — що?… Що — вони, Богдан та його друзяки-менти? Так, виконавці. Бо ж — наказ.

Але далі лупцювати хлопця, аби вибити з нього докази проти його тітки — редакторки гременецької опозиційної газети „Інформ-Акція” — Богдан відмовився, вдавшись до симульовано вивернутої руки. Того хлопця інші лупцювали. А Кременчук лише прислухався, як з-за нещільно причинених дверей линуло: „Я жити хочу, жити! Невинуватий я, відпустіть мене!!!” З жахом линуло: хлопчина вперше до них втрапив. Але про тітку свою студент так нічого й не сказав. Цікаво, що далі з ним сталося?

Опісля революції помаранчевої розпочали було тягати Богдана по цій справі. Саме тоді він і вирішив Сніжанку з Людмилою до Китоврасів відправити. Дружина навідріз відмовилась, а донька…

Тихесенький стогін пролунав в затісному прямокутному приміщенні, а руки щільніше притиснули до грудей худесеньке тільце. Некрофіли!.. Усі ми — некрофіли. Бо усю неймовірну ступінь любові до когось починаємо розуміти лише після смерті цього „когось”. Тобто, смерть ми любимо, смерть, а не життя. Ось і Зоря Смерті тутешня — зразок найдосконалішої некрофілії. Адже нічого живого на ній, здається, не залишилось. Суцільна тобі техніка. Техніка, яка турбується про свій світ за своєю, технарською, мораллю. Що ж, вбивати можна різними шляхами. Покращання життя, навіть порятунок його — це теж свого роду вбивство стосовно чогось.

Остаточно заплутавшись в своїх, незвичних для себе, думках, Кременчук обіперся спиною об металеву площину, боячись необережним порухом розбудити вимотаного піррянина.

Боже! А малюка-то за що?!.. Ну, нехай я. Може й заслужив. Але він до чого? Він нехай живе, нехай! Я дуже, дуже цього хочу! І щоб з Сонькою та Ігорем нічого поганого не сталось теж хочу. Знайти їх треба, знайти. Допомогти їм треба, допомогти. А потім… Потім вже й вмирати можна. І зовнішньо, і внутрішньо. А малеча його хай живе. Хай живе його малеча!!! Якщо вже Сніжанку не вберіг, то…

Богдан раптом відчув, що його шкіру розпочало пекти по особливому дуже. До знемоги дуже. І водночас якийсь порох посипався вниз на долівку, аби потім збитися на ній у невеличку цівку, що, наче протягом, розпочала здійматися до смугастої плями горішнього люку.

Куксу пекло. Дуже пекло. А кожний необережний порух відкликався у ній тупим болем. І лихо полягало в тому, що без необережних порухів обійтися було неможливо. Бо вузька стежина, яка дерлася нагору, була вкрай заледенілою і трипільські сандалії-личаки щомиті ковзалися на ній, намагаючись скинути тіло Зоребора вниз, просто до печерного поселення, до карцеру, з якого він непомітно вислизнув декілька годин тому.

Воно, звісно, треба було б ще хоча б з тиждень поберегтися. Спасибі Люку, який втихаря й непомітно приносив до них потрібні ліки, бинти та інше медичне причандалля. Так, в лікувальних турботах, вони з Сонькою певний час без директив місцевого начальства й витримали. Витримали й тоді, коли у браслетів цілком відмовили опції тлумачів: Люк взагалі був неговірким, а необхідний мінімум слів вони вже вивчили. Але… Але невдовзі мали вимкнутися й опції обігріву. Тоді треба було або здаватися, або… Ігор обрав друге „або”, як Сонька не наполягала на іншому.

Повісивши браслета Ігоря собі на шию, наче великий кулон, вона до самого виходу хлопця з карцеру уважно вдивлялась в його очі, немовбито хотіла щось побачити в них, але ніяк не могла роздивитись. Люк теж не схвалював плану Норильцєва, хоча й докладно розповів про закинуту стежину, по якій можна було дістатися перевалу, з котрого вже було видно й „Луну”. Звідти до бази залишалось усього декілька годин ходу. Якщо, втім, її дійсно не охороняють і йти можна буде без перепон. Гудець божився, що сторожі ніякої немає. І ще дуже досадував, що такий визначний оповідач легенд, як Зоребор Сталева Десниця, скалічив себе через примару можливого звільнення.

Втім, примара — не примара, а від наглядачки Ігор насправді звільнився. Разом з рукою. І залишками дитинства. Відтепер він відповідав і за Соньку, і за Люка, і за можливо живих ще капітана з малим піррянином. І поки він не впевниться в зворотньому щодо останніх, думати про смерть близьких йому істот він не має права.

Схопившись правицею за ковзкий стрімчак і відчуваючи, як боляче напружується ліва кукса, Ігор підтягнувся і боком вивалився на холодне каміння. Вивалився він і завмер. Бо картина, що відкрилася перед ним і дійсно вражала.

З одного боку зубчастий обрій прочавлювала величезна туша Зорі Смерті. З другого, трохи навскіс кидаючи холодне ртутне проміння, поставало розплескане бузкове сонце. А просто під ними в засніженій долині причаїлася абсолютно пласка поверхня.

Площина її була пустельна й ані чим не огороджена. Лише на дальньому краю виднілися купки сіреньких приземкуватих будівель. Будівлі нашорошено прислухалися до потріскування криги під ногами Зоребора, але аж ніяких ворожих дій поки що не здійснювали. Втім, і Ігор не звертав на них особливої уваги. Бо… Бо перед цими кутастими спорудами височили інші. Високі й стрункі. Урочисто піднесені до неба, виструнчені, встромлені в нього своїми гострими верхівками.

Спочатку Норильцєв, затамувавши подих, подумав, що це — якісь готичні собори. І лише за хвилину, переповнену тремтінням незрозумілого захвату, він усвідомив свою помилку. Втім, захвату від цього не поменшало. Адже при більш уважному погляді в срібних вежах не можна було не впізнати ракет-носіїв типу українських «Зенітів» або російських «Енергій». Підніжжя їхні, як і більшість будівель, були присипані задавненими кучугурами снігу.

Зоребор перевів погляд на лискучий вигнутий уламок Зорі Смерті, що вже майже повністю провалилася крізь обрій і відчув, як серце його коротко тьохнуло очікуванням несподіваного порятунку.

Вже на площині закинутого космодрому — а в тому, що база „Луна” виявилась саме ним, сумнівів не існувало — перед Ігорем виникло запитання: куди це воно відразу почимчикувати: чи то до нашорошених будівель, чи то до випростаних ракет? Врешті решт, цілком логічно вирішивши, що керувати останніми мають саме з приземкуватих споруд, Норильцєв, тамуючи біль в покаліченій руці та підвернутій нозі, рушив до них. Цьому рішенню посприяло й те, що відчував себе на відкритій площині космодрому юнак дуже незатишно. Йому здавалося, що видно його не лише з прилеглих скель, а й з самої Зорі Смерті, не дивлячись на те, що штучна планета вже цілком сховалася за обрієм.

Але неприємно-липке відчуття стеження залишалось. Ігор завмер перед приземкуватим бункером з повздовжньою чорною смугою неосвітленого вікна. Дверей видно не було. Як же воно досередини втрапити? Відпочити треба, обігрітися трохи. Це ж добре, що Люк порадив вдень до „Луни” йти, бо вночі Ігор не витримав би, змерз давно, а так…

Втім, все одне погрітися треба. Он і поземка зривається. Ігор мерзлякувато смикнувся, поправляючи на спині шкіру смухастої жаби, в яку його вирядив гудець, і пішов в обхід будівлі, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на вхід. Чорна щілина вікна похмуро спостерігала за ним.

Зоребор глянув на годинник, який йому дав Люк. В нього залишалось усього чотири години. Якщо затримається більше, до печер прийдеться добиратися вночі. А вночі не дійде він без наглядачок, не дійде. Точно замерзне. Остаточно. Воно і зараз… Треба хоч он за тим рогом заховатись від вітру та примус розпалити, що булькав гасом в нього за спиною замість синтезатора.

А що — синтезатор? Не потрібний синтезатор йому більше, не потрібний. Все. Одігрався Зоребор. Бож-же!.. Що воно з мамою станеться, коли вона його одноруким калікою побачить! Ні, краще вже додому не повертатись. Та й до Румати… Навіщо він такий їй здався?!

Норильцєв метельнув головою, відганяючи непотрібні думки. Дитячі думки. Не думки навіть, а скигління шмаркатої малечі. А він — дорослий чоловік і має прагматично та спокійно сприймати це кляте життя. Проститися з ним він будь-якої миті зможе, достиг, але перед тим народу допомогти треба. А для цього, по-перше, необхідно заховатися від вітру. По-друге, примус розпалити та й зігрітися трохи. По-третє, ретельно оглянути ще два бункери, які розташувались поряд, а якщо нічого не знайде, то хоч одну ракету обдивитись до вечора. А тому — і це по-четверте — за часом треба постійно слідкувати і за будь-якого розкладу вчасно до печер піти. І так далі… Допоки остаточно не вигадає щось таке, що… Або допоки в них наглядачки остаточно не вимкнуть. Ось тоді що робити?

Дзижчання, що почулося за рогом, до якого наближався Норильцєв, було ледь чутним. Але в рипливій тиші закинутого космодрому воно здалося оглушливим. Вірний акінак на млі ока опинився в руці Зоребора: хоча й однією рукою, але битися він зможе! Дзижчання припинилось, наче той, хто ховався за рогом, не наважувався вийти звідти. Наче злякався отой, що ховався, Зоребора. Це надихало. І тому Норильцєв — губи стиснуті, короткий меч здійнятий над головою — першим завернув за приземкувату стінку. І вкляк.

— Фью-ю-ють, фью-ю-ють, — просвистіло щось, схоже на великий пилосос. Або на збільшену копію отих прибиральників, що замість щурів, примарно розбігалися з-під ніг по долівці печерного карцеру. За космодромним же пилососом на снігу залишався широкий слід. — Фью-ю-ють? — спитало механічне диво.

— Чого? — розгублено видихнув Норильцєв, не опускаючи таки здійняту руку. — Ти чого? Ти хто?

— Фью-ю-ють!..

І саме цей присвист зненацька першим згадався Зоребору. Усі інші згадки прийшли потім.

— Р2Д2?! — спитав, не вірячи самому собі. — Астроїд з „Зоряних воєн”?

— Фью-ю-ю-ють… — сумно-сумно ковзнуло у відповідь.

— Та що це й дійсно за чортівня така! — не відомо до кого звернувся Зоребор. — Хочеш — не хочеш, а з капітаном погоджуватись прийдеться, чи що? Але ж не може цього бути!

— Фьють!

— Не фьютькай, — строго мовив Норильцєв, засовуючи меча у піхви. — Не Р2Д2 ти. Не може цього бути, — повторив. — Хоча й схожий.

Він сторожко обійшов навколо механізму, який обертався слідом за ним, тужливо блимаючи жовтавими вогниками. Але найбільше Ігоря зацікавив отвір у маківці апарату. Щось він нагадував йому, цей отвір.

Ігор обережно нахилився до ходячого пилососу й пальцями правиці обережно обмацав краї отвору. Пилосос тихесенько дзижчав, не маючи, вочевидь, нічого проти дій хлопця.

І тоді Зоребор посмілішав. Але, на жаль, лише тоді, коли засунуту в отвір руку обпекло гострим болем, він зрозумів, що йому нагадує клята діромаха.

— А-а-а-а!!! — вивернув хлопець себе криком, висмикуючи правицю й розширеними очима втупившись в браслет, що сяяв на його п‘ястку люмінесцентним світлом.

— Ах ти, одоробло! Ах, ти!.. — Ігор щосили вгатив ногою по опуклому боку клятого пилососа, що знову окільцював його, враз перетворивши з вільної людини на колишнього бранця Хоту.

— Фьють-фьють-фьють, — робот нажахано смикнувся вбік і, набираючи швидкість, полинув від розлюченого хлопця.

Той кинувся за ним, забуваючи про все на світі, навіть про холод та тупий біль у куксі колишньої лівої руки. Перечепився через щось і впав просто на астроїда, боком підминаючи його під себе та й випадково знову утрапляючи просто в отвір. Щоправда тепер уже тією самою хворою куксою.

Якийсь космічний холод пройшовся по ній аж до самого плеча, змушуючи Зоребора злякано завмерти, лежачі на опуклій поверхні Р2Д2. А помі цей первісний холод розпочав боляче виламувати кістки й суглоби, проточуючись ними аж до самого хребта. А по ньому — до потилиці, від чого ватяно ціпеніло тіло, а череп, замість розпаленілого мозку, наповнювався важкою крижаною шугою. Звичне сріблясте мерехтіння в очах зненацька застигло, стаючи памороззю на замерзлому вікні, а потім почало тьмяніти, тьмяніти, тьмяніти…

Скільки він пролежав без тями, Ігор визначити не міг. Навіть по степені тілесного одубіння. Адже тіло його жодним чином не охололо, огорнуте коконом обігрівача з новопридбаного браслета. Робот, стоячи на місці, своєї опуклою маківкою давив на ребра. Норильцєв застогнав і спробував скотитися з нього, висмикуючи куксу з клятого отвору.

Висмикнув він її і… І відразу знову перетворився на непорушну крижану бурульку.

— Фьють! — задоволено свиснув пилосос.

А Зоребор, не вірячи власним очам, дивився на металевий протез, що невідомо яким чином виріс на місці покаліченої кінцівки.

Втім, протезом це можна було назвати з величезною натяжкою. В свинцевому присмерку похмурого вечора відливалась фіолетовими відлисками міцна чоловіча рука. Утворена з якогось матеріалу, схожого на ртуть. Ігор спробував поворушити пальцями. Вийшло. Обережно стиснув долоню в кулак. Теж нівроку. Рвучко махнув рукою в повітрі. Вона цілком підкорялась своєму господареві.

Вражено схопившись на рівні, Зоребор незграбно вихопив з піхв меча і зробив декілька швидких випадів. Їх незграбними назвати не можна було. І ще… Ніякого болю в новій руці Ігор не відчував.

— Фью-ю-ють… — зовсім вже задоволено хитнувся робот.

Норильцєв очманілими очима втупився в нього.

— Н-ну, хлопче, — видихнув, — ну, друже, ти даєш! Та звідки ж ти такий ортопедичний та взявся?

І, нахилившись, правою рукою, з люмінесцентною наглядачкою на ній, доторкнувся до країв отвору на маківці кібернетичного створіння. З цікавістю зазирнув туди. Всередині нічого видно не було. Вкрай посмілішавши, Ігор знову сунув правицю в отвір, намагаючись обмацати його гладенькі стінки. І відразу висмикнув кінцівку, відчувши знайомий пекучий біль.

А потім знову, вдруге за нетривалий час, вражено завмер, випроставши здорову руку перед собою: наглядачки на ній не було!.. Зникла наглядачка. Розчинилась.

— Фью-ю-ють!..

Зоребор простягнув руку до отвору, клянучи себе за сугубо дитячий потяг до усіляких експериментів. Наглядачка знову з‘явилася на п‘ястку. Ще раз… Браслету наче й не було.

— Так ось в чому річ, — дещо розгублено мовив Ігор, обережно торкаючись поверхні „пилососа” ртутним протезом. — Тож ти, друже, в нас ключем працюєш?

— Фью-ю-ють…

— То є добре. Як би ти знав, як то є добре! Це, братчику, широкі, так би мовити, перспективи відкриває.

Зоребор фізично відчув, як важка шалена радість розпочала розпирати йому груди.

— Слухай-но, а ти знаєш, як оті ракети запускати? — махнув він рукою в пласку далечінь, утикану голками апаратів.

— Фьють!

— А до цих будівель завести мене зможеш? — помах у бік стіни найближчого бункеру.

— Фьють-фьють!

— Так чого ж ми стоїмо, братчику, чого стоїмо?! Пішли, пішли скоріше! В нас же роботи багато, дуже багато.

І Зоребор Сталева Десниця кинувся слідом за роботом, що плавно рушив по ледь ліловому снігу до густо-фіолетового отвору дверей, які раптом виникли в сірій стіні бункеру.

Кременчук йшов поміж трьома (один спереду, двійко позаду) ескадронниками, щосили лаючи себе за свою слабкість. Усе життя ретельно приховувану і від себе, і від сторонніх. І зовнішню слабкість, і внутрішню. З першою було все зрозуміло: на Землі вона долалась агресивною поведінкою, а тут… А що — „тут”? А ну як будь-кого тривалий час біля ядерного реактору протримати?

Щодо слабкості внутрішньої, то з цим було складніше. Вдома він у власній слабовільності навіть самому собі не зізнавався, а тут і зізнаватись не треба було — само випливло: нанороботами своїми він так керувати й не навчився. Вірніше, навчився обмежено. За наказом мозку з Богдана розпочинався „сипатись пісок”, але на цьому все й закінчувалось. Серце відразу зупинялось, а тіло розпочинало крижаніти й мікроскопічні помічники поспішали знову зайняти свої місця в організмі.

Дуже вже вони полюбляли цей самий організм. Втім, в глибині душі капітан розумів, що це він власноруч повертає роботів назад. Неусвідомлено повертає. Підкоряючись тілу, що аж до отого клятого скрижаніння боїться смерті. Дуже боїться. До згаданої вже зупинки серця, котре так і не навчилось підкоряти собі мозок.

Боягуз! Клятий боягуз! Ти завжди був таким, не дивлячись на все своє зовнішнє фанфаронство. Чи може завдяки йому, яке за своєю привабливою машкарою та міліцейською формою ховало свою справжню сутність від оточуючих.

„Боягуз!” — ледь не вголос загорлав капітан, раптово наштовхуючись на спину ескадронника, що різко зупинився на вході до великої зали. Аж засичав від болю, приходячи до тями й полохливо обдивляючись оточуюче середовище.

Середовище здавалось знайомим. Втім, як вже зрозумів капітан, усі приміщення Зорі Смерті були схожими одне на одне, наче близнюки. Стандартизація, матері її ковінька!

Втім, ця зала відрізнялася від усіх, які бачив Кременчук до того. Відрізнялась великим, розміром в декілька людських зростів, екраном, приліпленим до стінки з певним нахилом. На екрані мерехтіло безліч невеличких цяток, поряд з яким можна було розрізнити щось, схоже на рядочки цифр. Щоправда, на лівому боці екрану розташувався чорний прямокутник, на перший погляд абсолютно вільний і від цих рядків, і від самих цифр. А перед самим екраном завмерла похмура постать Дарт Вейдера. Від неї тягнуло холодом і чомусь озоном.

— Залиш-ш-ште нас, — прошелестів зміїний голос і ескадронники, мовчки розвернувшись на місці, миттєво покинули приміщення. Наче й не було їх ніколи.

Богдан переступив з ноги на ногу і знехотя поправив на голові свого міліцейського кашкета, хоча й той сидів бездоганно. Першим порушувати тишу, що настала, він не наважувався. Цятки на екрані мерехтіли, повільно пересувались, інколи збивалися докупи для того, щоб потім знову розбігтися в боки.

— Бачиш-ш-ш? — просичав електратор, здіймаючи руку до екрана. Пола його плаща трохи здійнялась і Богдан на мить побачив щось на кшталт короткого кийка, прикріпленого до поясу. Щось він нагадав капітанові, але на остаточне згадування йому не залишали часу.

— Бачиш-ш-ш ч-ч-чи ні? — знову пришипів Дарт Вейдер.

Капітан лише плечима знизав:

— Не сліпий. — І, подумавши, додав: — Поки що.

— А здогадуєшся, що це таке?

На це у Богдана наразі ніяких думок не було і тому він просто знову пересмикнув плечима. Але вже мовчки.

Дарт Вейдер відвернувся від нього у бік екрану і через це шиплячий голос його у великій залі розпочав чутися зовсім вже неясно. Капітан мимохіть зробив декілька кроків в напрямку електратора.

— Це, капітане, — важко видихнув між тим той, — невеличка ділянка природного супутника Зорі Смерті, — і зробив короткий порух рукою.

Майже водночас з цим протилежна стінка зали розпочала прозорішати і за якихось півхвилини за нею з‘явився лілова куля близької планети. На її тлі було помітно дві невеличких цяточки.

— Отже, це є поверхня Хоту, — продовжував електратор. — Але, як бачиш, рельєфу на ній не видно. Та й не потрібний нам отой рельєф.

Богданові здалося, що цяточки на тлі лілової сфери потроху збільшуються.

— Не потрібний він нам… Бо головне для нас — оці вогники. Оці фіолетові світляки, кожен з яких уявляє собою одну людську одиницю.

Увага Богдана нарешті відволіклася від цяток на космічному краєвиді і він повернув обличчя до цяток краєвиду екранного.

— Зрозумів? — в свою чергу повернув до нього Дарт Вейдер свою виродливу заґратовану пащеку.

— Не зовсім.

І це була правда. Електратор вичавив з себе щось, схоже на хрипкий сміх. Наче чайник закипів всередині його металевої голови:

— Зараз зрозумієш. Отже, роз‘яснюю далі: кожна білкова одиниця носить на собі електронний номер, який визначає для нас її місцезнаходження. Бачиш, — знову повернувся Дарт Вейдер до екрану, — отут номера збились докупи. На якомусь видовищі одиниці зібрались. Отут стрибають навколо одна одної. Б‘ються, мабуть. А отут, бачиш, дві цятки злилися в одну. Паруються, мабуть. Амеби!

— Ну, то й що? — похмуро спитав капітан. Обличчя в нього від світла Хоту, що завис за величезним вікном, стало фіолетовим. Наче в мерця.

— Та нічого, — хитнув полами плаща електратор, — усе природно. Амеби, — повторив. — Але ось в чому справа. Отой номер, лівіший, належить хлопцеві, а правішій — дівчині, яких нещодавно туди доставили.

Неясний здогад майнув в Кременчука і він відчув, як у нього в роті раптом пересохло. Розгублено повів очами у бік і до полю його зору знову втрапили оті цяточки, що зростали за вікном на тлі супутника Зорі Смерті. Одна з них набувала довгастої форми, а друга… Трикутної, чи що? Втім, зараз капітан переймався зовсім іншім.

— Ви хочете сказати?… — голос його охрип до рипу кам‘яних жорен.

— Хочу, хочу, — гойднувся шолом-каска електратора. — Поки ви тут зі своєю улюбленою хатньою твариною страждаєте від голоду, задухи та радіації, інші… Інші дуже непогано влаштувались. Життям своїм амебним в повній мірі насолоджуються інші.

Богдан відчув, як його змарніле тіло обпекла грузька гаряча хвиля. Він аж сам гойднувся. Наче його в розплавлений свинець зі всього розмаху кинули. От, чорт!.. А що?! Сонька — жіночка молодесенька, а в Норильцєва… В Норильцєва гормони он як грають! Це ще на Арканарі помітно стало.

Але ж… Але ж… І, дійсно, поки він тут страждає за ними, за них думає-переживає, вони… А що — „вони”? Усе нормально, усе природно. Ні, не природно!!! Бо є в цьому щось від тваринної недоумкуватості і, від того ще огиднішої, підленької зради.

Дві цяточки на екрані, злившись, неквапно пульсували в такт…

В Богдана нігті аж до крови в долоні вп‘ялись, так він кулачиськи стиснув. От, Сонька! От, стерва! Звабила хлопця, звабила. Він сам би не пішов на таке, характеру б не вистачило. А ця клята баба!.. А Богдан же до неї… Ну, попадуться вони мені обидва. Повбиваю.

Втім, нехай живуть. Нехай живуть, мікроби, у всесвіті своєму розплесканому. А він ще вибереться з нього, йой, вибереться! Прощавай, Сонько!.. Прощавай, лахудро… Чомусь згадалось, як він ледь не вбив Олену опісля невинного поцілунку кума на дні його народженні. Тоді в їхніх відносинах щось зламалось. І вже не виправилось аж до самої смерті Сніжанки.

В Кременчука аж очі почервоніли від люті та спогадів і він ледь не пропустив тієї миті, коли Дарт Вейдер знову звернувся до нього.

— Отже, як бачиш, дівчисько твоє… Разом з гудцем шмаркатим… Непорядок. А ти тут в таємниці граєшся, намагаєшся врятувати їх, опудал білкових. Тож, почнемо розмову?

— Та які такі таємниці! — вибухнув капітан, переносячи увесь свій шал на клятого електратора. — Які таємниці?!? Не знаю я, як кораблем керувати, не знаю!!! Вірніше знаю, але лише у звичайному просторі, у звичайному!

Голос його бився об стінки зали, що враз стала маленькою й затісною для нього. Ну, Сонько!.. Ну, Норильцєве!.. Ми ще зустрінемося, зустрінемося! Все зроблю для того, щоб і мене на Хот викинули. Там і поговоримо!

Довгаста й трикутна плями на тлі супутника Зорі Смерті збільшували свої розміри, явно наближаючись до штучної планети.

— Глупо, — знизав плечима електратор. — Вас зраджують просто на ваших очах, а ви… Глупо, — повторив. — Гаразд, продовжимо наші експерименти. Скажіть, будь ласка, капітане, ви більше нічого не помічаєте в отих двох цятках, окрім…

Кременчука аж тіпнуло усім тілом, але очі мимохіть вп‘ялися в екран. Примружився. Світляки-номери, що злилися в любовному екстазі, на відміну від усіх інших ледь помітно, але відчутно, пересувались по простору електронної мапи. На якомусь транспорті вони своєї справою займаються, чи що?

— На транспорті, на транспорті, — почувся голос Дарта Вейдера і Богдан аж здригнувся, лише за мить зрозумівши, що останні міркування він висловив вголос. — От на тому транспорті, — і випростана рука зловісної істоти вказала на вікно, за яким до Зорі Смерті наближалося два апарати: незграбно-видовжений та прилизано-трикутний.

Останній аж до болю був знайомим Кременчуку. Але до чого тут зрадливі коханці?

— Вас не дивує ось ця область, вільна від номерів? — вивело його з розгуби шипіння електратора.

Він вже знову вказував на екран, на отой порожній прямокутник, що відразу кинувся в очі капітанові ще тоді, коли його тільки-но привели до цього приміщення. Не дочекавшись відповіді, Дарт Вейдер продовжив:

— Це є заборонна зона для білкових нікчем. Там розташована стара, законсервована нами, військова база. На ній навіть зорельоти є. Цілком застарілої конструкції, щоправда, і такі, що до недавнього часу здавалися нам недієздатними.

Богдан слухав все уважніше й уважніше.

— А чому „до недавнього часу”? — спитав і чи то йому здалося, чи то насправді в шипінні електратора ковзнули розпачливі нотки.

— А тому, що ваші підлеглі, не відаючи того, що усі їхні пересування нам відомі, пробралися на базу і навіть змогли здійняти одну з найзастаріліших конструкцій. — З розпачливими нотками раптом змішалися насмішкуваті. — Отже, якимсь чином їм вдалося підняти її. Щоправда опісля одного невдалого старту. Опісля вибуху, за результатами якого на базу „Луна” відразу була спрямована патрульна „суперашка”. Її пілоту було наказано до певного часу не вмішуватися в перебіг подій і лише супроводжувати іншу конструкцію, яку ваші підлеглі спромоглися таки навіть вивести на орбіту. Більше того, вони спромоглися лягти на траєкторію, кінцевою точкою якої є… — Електратор витримав невеличку паузу. — Є Зоря Смерті!

„От так Сонька! От так Норильцєв!” — аж заскавучав подумки від захвату Кременчук, враз притлумлюючи всі свої пекучі ревнощі. До кого ревнувати? До пацана того?! Йому лише мозки треба вправити, не більше. А Соньці… Гаразд, от долетять вони до Зорі Смерті, розберемось. З усім розберемось. І, взагалі, ревнувати йому ще Сніжанка заборонила, коли вони з Оленою ледь не розвелись через це.

— Тож ви нічого мені сказати не хочете? — прошелестів Дарт Вейдер, порушуючи нервовий плин думок Богдана.

— А що я вам казати маю? От мої підлеглі прибудуть невдовзі, я з ними зустрінусь, пораджусь, тоді, може, й…

— Капітане, ви зовсім не розібралися в ситуації. Я ж вам роз‘яснив, що за першим же фактом вибуху в забороненій зоні, мною на Хот був направлений патрульний на „суперашці” з наказом невтручання в перебіг подій, а лише з метою спостереження за ними. Він і зараз спостерігає…

Електратор знову махнув рукою у бік вікна, за яким і довгастий апарат, і ескадронний корабель, набули вже ясних обрисів. Обрисів видовженої ракети та плаского трикутника.

— Більше того, — продовжував між тим Дарт Вейдер, не повертаючись до Кременчука, — за першим же моїм наказом, в разі, якщо ви в найближчі три хвилини не почнете роз‘яснювати мені принцип малоенергетичного проколювання простору… За першим же моїм наказом „суперашка” атакує корабель ваших підлеглих. Або, щоб було переконливіше, беззахисний корабель ваших друзів.

— Стоп, стоп, — забелькотів капітан, відчуваючи, як кров (чи нанороботи?) відпливає від його обличчя, — почекайте, почекайте… Давайте розберемось!

— Відлік піш-ш-шов, — крижаною шугою прошурхотів електратор.

І, дійсно, в залі з опуклими стінами почав мірно й загрозливо стукотіти метроном. Чи чиєсь збайдужіле серце.

— Тук… тук… тук…

— Почекайте, почекайте, електраторе! Ми так не домовлялися…

— Тук… тук… тук…

— Стоп, стоп!.. Давайте наші проблеми самі вирішувати! До чого тут ота дітлашня?!

— Тук… тук… тук…

— От, ч-чорт!.. Для того, щоб проколювати простір треба… треба…

— Тук… тук… тук…

— Сто-о-о-оп!!! Та зрозумійте ви, що не знаю я отієї механіки, не знаю!.. І ніхто не знає. Ми лише пасажири на цьому кораблі, пасажири!

— Отже, ви таки відмовляєтесь казати правду?

— Тук… тук… тук…

— Та я ж вам саме її кажу, саме її, а ви мені не вірите!..

— Тук… тук… тук…

— «Супер-Додонна» борт номер два нуля тринадцять зайняти бойову позицію!

— Тук… тук… тук…

Трикутник за вікном, що до того линув позаду й трохи ліворуч від видовженої ракети, почав розвертатися просто на нього передньою широкою гранню.

— Тук… тук… тук…

— «Супер-Додонна» борт номер два нуля тринадцять…

— Ні-і-і-і!!!

— Ціль!

Синяве полум’я декількома світловими стовпами вирвалось з чорної площини й огорнуло довгастий корабель. Кременчуку здалося, що простір навколо затремтів. Чи то в нього сльози на очах затремтіли?

— Ні-і-і-і!!!

Вогняний кокон в чорному просторі розпочав зеленіти, жовтіти, допоки не набув червоного кольору і безгучно розлетівся в усі боки, в напівкосмосу розкидаючи полум’яні клапті, в одному з яких стрімко обвуглювались тіла, які так і не встигли розімкнути своїх обіймів. Тіла Соньки та Ігоря.

— Ні, — встиг ще видихнути Богдан перед тим, як безсило підігнути ватяні ноги й впасти на гладеньку, чисту до стерильності, долівку.

„Нксо, Нксо, — билось в його скронях, — ти маєш щось зробити, Нксо!..”

А потім в скронях щось луснуло, в очах почало стрімко темнішати і останнє, що встигнув розрізнити Богдан, це тоненька цівка чи то диму, чи то пилу, що зацебеніла по стерильній площині підлоги. А потім настала темрява. В якій вже не знаходилось місця навіть для звичного сріблястого мерехтіння.

Спочатку Нкса не зрозумів, що воно сталося. Він сидів, прихилившись спиною до гарячої стінки кубічного бункеру й намагався не думати ані про що. Ані про далекий Пірр, поверхню якого сховали від нього клуби всепланетної пожежі та пронизливі космічні відстані. Ані про Ігоря, з яким так весело було борюкатись, забуваючи про ті самі пожежі та відстані. Ані про суворого капітана Крчука, якого…

Нксі кортіло світла. Хоча б трішечки світла. З усім іншим можна буде й потім розібратися. Навіть із самотністю своєю. Крчуче, куди ж тебе забрали?!..

Піррянин заціпенів. Тіло в нього вже й не пекло. Воно потроху ставало нечутливим до оточення і перетворювалося на обвуглену колоду. З якої за будь-якого необережного поруху могла посипатися зола. Зола?!?

Тільки зараз до крчовника дійшло, що щось дрібне й шерховате сиплеться на нього з гори, миттєво зникаючи в зів’ялих пасмах смух-трави й наповнюючи їх якоюсь не рослинною, а тваринною силою. „Крчуче?!” — зойкнуло щось. І лише за хвилину Нкса зрозумів, що це клацнув замок горішнього люку і водночас останні цівки «золи» розбіглися по смухастому тілу.

— Крчуче! — вже голосною луною вигукнув піррянин, схоплюючись на рівні і відчуваючи, як усього його випростує, як увесь він наливається м’язами й міцнішає, міцнішає, міцнішає. Ніколи ще він такої моці в собі не відчував.

Відштовхнувшись від гарячої долівки обома ногами, придатними раніше лише для вкорінювання в ґрунті, піррянин кошлатим ядром жбурнув своє тіло вгору, вибиваючи ним відчинений нанороботами люк і вивалюючись на поверхню металевого куба. Навіть болю ніякого не відчув піррянин, завмираючи на ньому й сторожко роздивляючись по боках.

— Що? — спитав невідомо в кого, бо навкруги було порожньо. Лише за свинцевою, вже на третину здійнятою, стінкою вгадувались обриси величезних труб, по яким зміїлася радіоактивна плазма. Нкса фізично відчув її рух, повторивши: — Що таке?…

„Софія… — гойднулося десь всередині його організму. — Ти маєш дістатися до „Софії”, друже… А далі — за обставинами”.

— Але… Але, як? — спитав Нкса, зовсім не дивуючись тому, що невидимий Крчук розмовляє з ним, і водночас швидко обдивився замкнене приміщення, до якого, мабуть, навіть охорона їхня заходила лише за необхідністю.

В дальньому кутку чергового куба виднілося щось, схоже на вхід до ліфту, яким вони пересувались відразу ж опісля прибуття на Зорю Смерті.

— Як? — повторив Нкса, вже майже відгадуючи відповідь.

„Ліфтом… Маєш пам‘ятати, це просто… Двадцять вісім поверхів вгору… Перехід… Триста метрів до зали електратора… В якій він нас зустрів… Потім триста п‘ятдесят дев‘ять поверхів вниз… Там має бути ангар з „Софією”… Давай, друже, давай!.. В тебе вийде, я вірю…”

Нкса, вставши на карачки, труснув смух-травою, наче собака, що вийшов з води, і відчайдушно зістрибнув на підлогу з триметрової вишини куба. Прислухався. Навколо, як і раніше, було тихо. А обвуглена колода тіла безгучно та невідворотно перетворювалася на живу плоть, наповнену пекучим болем. Треба було вшиватися звідси. І якнайскоріше. Не дивлячись на те, що жодного нападу крчовник вже не боявся. Бо відчував себе сильнішим за усі розбійні ескадрони Зорі Смерті разом узяті.

— Приберіть цю напівбілкову падаль, — гидливо кинув Дарт Вейдер через плече декільком ескадронникам, що швидким, але, як і раніше — карбованим, кроком увійшли до Зали Контролю Хота.

На зіщулене тіло Кременчука він навіть не поглянув. І, дійсно, дивитись там не було на що. Опісля розстрілу корабля з втікачами воно якось миттєво всохло. Більше того, обличчя та відкриті частини тіла капітана вкрилися пухирями та виразками, що помітно смерділи навіть на відстані. Що ж, впертий в‘язень сам обрав свою долю. Хоча, відверто кажучи, такого ефекту електратор не очікував. Він очікував що із загибеллю своїх служок камуфляжна істота позбавиться якихось там зобов‘язань перед ними і піде, врешті решт, на співпрацю. Звільнити він хотів таким чином камуфляжну істоту від її комплексів. Звільнив, здається… Цікаво, від чого?

— Доставте його до медичного сектору, — кинув Дарт Вейдер ескадронникам, що вже схилились над тілом. — Нехай там ретельно розберуться в тому, що з ним сталося і з результатами відразу — чуєте? відразу! — до мене. І ще… — Електратор задумливо подивився на вікно, за краєм якого зникала, наближаючись до шлюзового порталу, трикутна „суперашка”, що розібралася з хитромудрим гудцем та його подругою. — Ще передайте Веджу Антілессу мій наказ: усі наявні сили спрямувати на те, щоб по гвинтиках розібрати інопланетний апарат і за три доби розібратися з принципом його дії. Досить його приладдям мацати. Розібрати й годі! Це — наказ.

— Це неможливо, мій електраторе, — прогуділо від входу і Дарт Вейдер рвучко розвернувся до нього усім корпусом. Триметрова постать командора Розбійного Ескадрону похмуро завмерла перед рядовими ескадронниками, що так і не встигли здійняти, вкрите виразками, тіло. Воно трохи посмикувалося в них під ногами: останні іскри життя болюче залишали його. — Це неможливо, ексцеленц, — повторив Ведж Антілесс. — Певною мірою, на дану мить.

Дарт Вейдер непорушно завмер, очікуючи на пояснення. Командор мовчав. Якось знічено мовчав, що було вже зовсім не схоже на нього.

— Н-н-ну? — прошипіло високовольтною дугою.

— Ота хатня тварина цього в‘язня… Отой кошлатий огузок…

— Н-н-ну?

— Не розумію, чи він приховував свої здібності, чи…

— Ну???

— Мій електраторе, полонена тварина якимсь незбагненим чином відчинила люк радіаційного карцеру, знайшла вихід на експериментально-лабораторний ярус, потім, наче пластмасових ляльок, розкидала моїх підлеглих і…

- І?

— Ексцеленц, хатня тварина цього в‘язня, — величезна ступня командора гидливо доторкнулась до скоцюбленого тіла, — захопила свій апарат і погрожує висадити його, якщо…

— Якщо?

— Якщо його господар за півгодини не буде доставлений до нього на борт.

Дарт Вейдер, заклавши руки за спину, розвернувся до фіолетової сфери Хота, яку вже не застили жодні сторонні деталі. Ескадронники, що знову було нахилились над Кременчуком, застигли, очікуючи нового наказу.

— Командоре, — кинув електратор не обертаючись, — за останній час ти припустився вже декількох грубих помилок. Що з тобою, командоре? Кортить відпочити квартирмейстером на Хоті?

— Мій ексцеленц…

— Мовч-ч-чати!!! — його ексцеленц був розлючений не на жарт. — На Х-хот!.. Молодш-ш-шим унтердартом!.. Механіком „супераш-ш-шок”!

Зловісне шипіння припинилось так саме раптово, так і розпочалося.

— Дивно, — мовив Дарт Вейдер, повертаючись до командора, але дивлячись на тіло, що ще смикалося біля його ніг, — я все зрозумів, але дуже дивно… Нанороботи не можуть переходити від однієї колонії до іншої. Цим порушується фундаментальний закон розвитку для збереження власної організації. Закон збереження власного космосу порушується! Так, ці бранці дивують мене все більше й більше. А тебе, командоре?

Ведж Антілесс залишався непорушним, мов чорний стрімчак.

— Не зроз-з-зумів, — невдоволено видихнув електратор, — нічого ти не зрозумів. Цей виродок віддав — передав? переслав? — свою наноколонію отій тварині, аби вдесятиріти її сили й захопити їхню „тарілку”. Нечуваний випадок!

Командор Розбійного Ескадрону продовжував мовчати, не наважуючись перервати розмірковування електратора.

— Кажеш, висадити погрожує? — повернувся нарешті електратор до командора. — Просто всередині Зорі Смерті? Непорядок. Доставте оце… оте… Коротше, з‘єднайте отих змовників, якщо вони так хочуть. Врешті решт, це той випадок, коли дві одиниці разом слабкіші, ніж порізно.

Завмерлі ескадронники знову заворушились, підхоплюючи камуфляжний лантух та й тягнучи його до виходу з Зали Контролю Хоту. Опісля того, як вони зникли в напівтемряві ліфтового порталу, електратор крутнувся на місці, даючи волю почуттям. Темно-фіолетовий плащ віялом здійнявся в повітрі, оголюючи білий підбор та чорний панцир, в якій було закуте те, що мало назву „Дарт Вейдер”.

Ведж Антілесс віддав честь і теж було крутнувся на місці, коли його зупинив шиплячий голос:

— Почекай, командоре, я піду з тобою.

Так і пішли: попереду ескадронники з тілом Кременчука на руках, за ними — мовчазний електратор, а замикав процесію триметровий стрімчак командора Розбійного Ескадрону. Загалом, з боку складалося цілковите враження того, що войовничі мешканці цього світу урочисто проводжають в останню путь свого бойового побратима.

Побратим зник у відчиненій пащі шлюзової камери „Софії”, а за мить звідти з‘явились усі ті служиві, що затягнули капітана туди, поклавши тіло на жорстку долівку. Почулося легесеньке дзижчання і опуклий сріблястий люк відрізав його від неонового простору експериментально-лабораторного ярусу Зорі Смерті.

Електратор похмуро спостерігав за цим дійством, а потім повільно повернувся до Веджа Антілесса, явно збираючись щось сказати йому, але в цю мить навколишній неон вибухнув виском потужних сирен. Дарт Вейдер аж скам‘янів на напівоберту.

— Увага! Увага! — вигулькнуло з тоскного голосіння. — Рядовому складу ескадронів п‘ять, вісім та одинадцять в аварійному порядку піднятись до виходу з Головного Порталу. Апаратам Розбійного Ескадрону „Супер-Додонна/Бліссекс” борти номер один дріб два, один дріб п‘ять та один дріб дев‘ять зайняти бойові позиції на вході до Головного Порталу. Ситуація один. Ситуація один. Проникнення противника до шлюзів Зорі Смерті. Повторюю…

Ведж Антілесс крижанів чорним айсбергом, явно прислухаючись до чогось всередині себе. Тіло Дарт Вейдера обережно зайняло врівноважене положення.

— Що там? — спитало.

Командор через силу відірвався від систем внутрішнього зв‘язку.

— Екселенц, — кахикнув, — прошу дозволу покинути вас.

— Що трапилось?

Виття сирен ставало просто нестерпним.

— Мій електраторе! „Супер-Додонна/Бліссекс” борт два нуля тринадцять, яка була надіслана згідно вашого наказу на ревізію законсервованої бази „Луна”, опісля повернення й входження до Головного Порталу Зорі Смерті… Гм… Опісля входження борт розстріляв декілька кораблів, що в той час знаходились там…

— Щ-щ-що-о-о-о!?!

— …подвійним залпом гармат вивалив перегородку екваторіального ярусу і, вочевидь, має намір розпочати пересування просто вздовж меридіональних ребер.

— Та вони що там, оскаженіли?! Хто на борту?

На мить здалося, що триметровий стрімчак поплив, наче кавалок розплавленого парафіну.

— Мій… Мій електраторе! За останніми даними „суперашкою” керує отой гудець з подругою, яких ви нещодавно запроторили на Хот.

Ситуація набула крихкої стабільності, але Богдан розумів, що тривалого часу на це вона не матиме. Врешті решт, електратору легше було таки знищити „Софію”, ніж очікувати, поки вона сама знищить Зорю Смерті. А до цього, за логікою розвитку подій, і мало йтися.

Втім, про це, здається, ніхто ще не здогадувався, окрім Кременчука та Дарт Вейдера. Вивчили вони одне одного, врешті решт, непогано.

Диск апарата завмер посеред зали біля екран-щита головного реактора, куди їх доставили на вимогу Богдана.

— В тебе що, дах поїхав? — скривився тоді Норильцєв. — До космосу виходу вимагай!

— А далі? — пирхнув капітан, метляючи головою убік виваленого тунелю, що його проробила в станції захоплена „суперашка”: крізь нього можна було побачити грань одного з трикутників, які стягувалися до місця конфлікту. — Далі що? Далеко тобі піти дозволять?

— А від реактору куди ти підеш? До чого тут реактор?

— Шантажувати цих лохів станемо, — відповів тоді Богдан, внутрішньо розуміючи, що про шантажування вже можна забути. Але про це ще не знав навіть Дарт Вейдер.

Ех, якого біса дітлашня ця з Хоту втекла! В Богдана ж такий план був гарний! Зовсім непоганий план був. Що ж воно тепер робити?…

— А далі, Ігре? — спитав Нкса, не в змозі відірватися від свого, наново знайденого, друга.

— Далі? Далі, як отой робот-пилосос зняв наглядачки й з Соні, вона запропонувала вибух на базі влаштувати й на реакцію подивитись. Не вірила Соня, що базу взагалі без нагляду залишили.

— Не вірила, — сумно підтвердила Такаманохара, занепокоєно спостерігаючи за капітаном. Не подобався їй чомусь капітан.

— Правильно не вірила, — схвалив Зоребор. — Через півгодини опісля вибуху „суперашка” з‘явилась. Р2Д2 з нею зв‘язався, сісти запропонував для роз‘яснення ситуації. Тож далі все було справою техніки.

— Якої техніки, Ігре?

— А найпримітивнішої. Ескадронника ми втрьох знешкодили. Він випадково під струмінь плазми втрапив корабля, що стартонув зненацька. На автоматиці. Аж гай зашумів. Ми до нього й наглядачки свої закинули, а самі слідом на „суперашці” відправились. Правда, Р2Д2?

— Фьють! — задоволено свиснув той, підкочуючись впритул до крісла, в якому влаштувався Норильцєв. Ртутна рука його поблискувала в тьмяному освітленні рубки і від цього складувалось враження кіношної нереальності цієї картини.

„Та де вона в біса, реальність?! — злісно подумав Кременчук. — Нема її, реальності і ніколи не було. В житті реальна лише смерть, все інше так, похідне від неї. І невдовзі, здається, усі ми в цьому впевнимось”.

Тіло в нього ще пекло й поколювало тисячами голок. Відчуття було доволі неприємне, але… Але, як розумів капітан, якби його протримали вдалі від Нкси ще з десяток хвилин, то він її, смерть, взнав би набагато скоріше. Чи вже взнав? З огляду на нерозрізненість поки що реальності та її протилежності, питання було суто риторичне.

В шиплячому голосі Дарт Вейдера риторичність була геть відсутня.

— Ну, щ-щ-що? — видихнув він з мікрофонів зовнішнього зв‘язку. — Виріш-ш-ш-шили? Термін збігає, капітане. Я був кращої думки про ваші розумові здібності. Ви ж самі загнали себе в пастку і знаєте про це.

Капітан знав. І, здається, дещо знала й ще одна істота.

— А він правий, Кременчуку, — болісно й ледь презирливо скривився Норильцєв. І враз стало видно, що розмова з Нксою ані трохи не відволікла його від інших думок. — Правий, кажу, електратор. Знову ти, капітане, намудрагелів. Казав же, треба було до відкритого космосу пробиватися. Та й нам не треба було вимагати повернення на „Софію”. Треба було „суперашку” утримувати. Двома кораблями більше б наворочали.

— Наворочали!.. Двома!.. До відкритого!.. — внутрішньо ледь не заплакав Богдан. Зовні ж його обличчя виражало лють та презирство. — Треба було спочатку мене попередити, ніж в це осине кубло лізти!

— Яким чином попередити, капітане? — дуже тихо спитала Такаманохара і Богдан відчув пекучий сором, який полум‘яним кольором розпочав заливати його щоки.

Цей сором ставав ще пекучішим при згадці про те, як він недобре думав про своїх товаришів, чим дозволив електратору розвести його, як останнього дурня. Саме через це капітан впритул нахилився до екрану, залишаючись віч-на-віч з Дартом Вейдером, який, пихато схрестивши руки на грудях, завмер метрах в двадцяти від „Софії”. В порівнянні з розмірами апарату та реакторної зали він здавався мікроскопічно малим. Зловісності, втім, в його вбранні та голосі від цього не меншало.

— Електраторе, — гаряче дихнув Кременчук, — звір, загнаний в клітку, має звичку огризатися.

— Огризайтеся, — ледь знизав плечима електратор. — Те, що ви здатні до суїциду, я вже помітив. Ви, мабуть, некрофіл, капітане. Що ж стосується ваших друзів, то я поки що в цьому не певен.

— Про що це він? — прошурхотіла над вухом Богдана Сонька, але той лише відмахнувся від неї.

— Не певний? А ти подумай, електраторе. Добре подумай про те, що друзі мої проміняли скотське, хоча й сите, животіння на Хоті на смертельний ризик всередині твоєї клятої Зорі Смерті.

— От саме тому я й вважаю, що ви усі небезпечні для мого Всесвіту. І саме тому максимум за годину ви будете знищені просто в реакторі. Самі напросилися. Втім, ще є варіанти і ви, капітане, знаєте про них.

— От тільки в тебе, виродку, жодного варіанту не залишилось, — почувся гучний, трохи викривлений мікрофонами, голос Зоребора і Богдан налякано обернувся, зустрічаючись з так само наляканим поглядом Такаманохари. Норильцєва в рубці не було.

На екрані гратчаста пащека електратора хитнулась і почала повертатись кудись убік. Кременчук лихоманково заграв сенсорами на пульті, збільшуючи загальний сектор огляду для зовнішніх об‘єктивів.

За мить зловісна постать Дарт Вейдера знову перетворилась на лялькову, а з лівого боку до неї наближався…

— Норильцєве! — рявкнув капітан. — Матір твою в печінку, швидко на борт! На борт повертайся, кажу!!!

Гнучка юнацька постать тьмяно виблискувала кольчугою вже в декількох метрах від електратора. А той спокійно дивився і на неї, і на загрозливо здійняту металеву руку, і на короткий меч, протягнутий до нього іншою, живою, рукою.

— Норильцєве!

— Зореборе!.. Ігре!.. Фьють, фьють!..

— Ексцеленц!!! — перекрив увесь цей галас рев динаміків. — Я йду!

— С-с-спокійно, Антілес-с-се, — прошипіло у відповідь. — Наказую нікому не наближатися до реактору. Це справа Електратора — рятувати свою Електоральну Імперію. Вс-с-сім спокійно!

— Оце вірно, — голос Зоребора аж дзвенів від напруги. — Всім спокійно і нікому до нас не наближатись! Бо я цього електрика хрінового на дроти пошинкую, якщо хтось наблизиться. Тільки електрони пострибають!

Дві постаті непорушно завмерли в двох метрах одна від одної.

— Пострибають, пострибають електрони, — хрипко-механічно зареготав Дарт Вейдер. — Це ти, юначе, гарно вигадав.

— Звісно, що гарно. А ще гарніше буде, якщо ти зараз накажеш гопникам своїм випустити „Софію” до відкритого космосу. А сам, спокійнісінько так, зайдеш на борт апарата.

— Який вигадливий молодик!

— Слухай-но ти, електрообмотка недокручена, я з тобою не жартую. Ти на лаштунки свої не сподівайся. Бо беззбройний ти зараз і якщо гадаєш, що шолом твій кебу твою від меча мого врятує, то…

„От дурень!” — смикнувся біля екранів Кременчук, а Дарт Вейдер зненацька крутнувся на місці, подув повітря здійняв полу його темно-лілового плаща і… І Богдан нарешті згадав, про що нагадує йому отой коротесенький кийок, що був приторочений до пояса електратора.

Але робити щось було вже запізно. Бо кийок на млі ока опинився в руці Дарта Вейдера і враз перетворився на рукоять довгого меча з каламутно-фіолетовим, напівпрозорим лезом. Кіношна лазерна зброя із „Зоряних воєн” набула цілковитої і загрозливої реальності.

— Зоребо-о-о-оре!!! Назад!.. Назад, сучий сину! На борт давай, на борт, матері твоїй ковінька!

Від несподіваного випаду елетратора Норильцєв ледве встиг відскочити вбік перед тим, як лазерний клинок рвучко опустився на те місце, де він тільки-но стояв. Лише жеврини сині вусібіч посипалися.

— Наза-а-а-ад!!!

Ще один випад і знову — вдалий стрибок. Ще раз… Ще… Норильцєв стрибав, мов заєць по лугу, втікаючи від пострілів мисливця, а навкруги вже аж мерехтіло від іскор, що не встигали згасати, повітря тріщало електричними розрядами. Довго тривати це не могло. Щось мало статися. І воно сталося.

Богданові раптом здалося, що плин часу почав уповільнюватись, бо, перечепившись через щось, Ігор повільно посунув на гладеньку долівку, розпачливо виставивши перед собою нерозлучного акінака. А Дарт Вейдер вже височив над ним, обома руками здійнявши лазерного меча і явно вирішивши поставити останню крапку в цьому короткому двобої. Який більше нагадував побиття малюка.

- Ігорю-ю-юфью-ю-ють!

Лише за нескінченно тривалу мить Богдан зрозумів, що розпачливі крики Соньки та Р2Д2 не лише сплелися в один, а й набули якогось стереофонічного характеру. Цьому, вочевидь, сприяло те, що чулися вони з різних боків: Такаманохарів з-за плеча, а роботів…

Смішний і недолугий, схожий на хатній пилосос модерної конструкції, Р2Д2 з вереском котився просто під ноги електратора. Той навіть зрозуміти нічого не встиг, а розлючений механізм вже вдаряв його під коліна і гроза усього всесвіту, незграбно змахнувши руками, падав на спину, викреслюючи химерну лазерну криву в лункому повітрі величезної зали.

— Норильцєве, наза-а-ад!!!

Невідомо, чи розпочав би Зоребор Сталева Десниця стрімкий відступ — скоріше, навпаки — якби гнучка дівоча постать, обтягнута золотавим комбінезоном, бурштиновою блискавицею не підстрибувала б вже до нього і, ухопивши за плечі, буквально закидала хлопця до шлюзової камери „Софії”. І Богдан в черговий раз, майже неусвідомлено, здивувався нелюдській силі цього самурайського створіння.

Дарт Вейдер спочатку на мить вражено завмер на своїй худосочній сідниці, а потім захрипів, зашипів, забулькотів, наче невеличкий грязьовий вулкан, по вінця наповнений пекучим лайном.

— Ах-х-х-х ти!.. С-с-сволото…

І, навіть не пробуючи зрушити з місця, навідліг махнув своїм лазерним мечем, на лілові іскри трощачи опуклий корпус Р2Д2.

— Фью-ю-ю-у-у…

— Ер два-а-а-а!..

- Ігорю, не пручайся, не пручайся!..

— Соню, тягни, тягни його! Я шлюз зачиняю…

Темно-бузкові іскри згасали. Повільно, але остаточно. Перетворюючись на задушний димок, що потроху розсмоктувався в замкненому просторі Зорі Смерті. Неоковирний кавалок потріскуючого металу — все, що залишилось від смішного робота — повільно остигав на долівці, обпеченій променевим клинком лазерної зброї. Електратор вже стояв на ногах і з крижаним мовчанням спостерігав за тим, як „Софія” зачиняє свій вхідний люк.

— С-сука! Ох, і сучара ж ти, капітане!

Кременчуку здалося, що він жодного разу не бачив Норильцєва таким оскаженілим. Навіть на Арканарі.

— Всі, всі через тебе гинуть, капітане, всі!

„Через тебе, через тебе загинула наша донечка! Через тебе…” — закривши обличчя долонями, шепотіла Олена. Цей шепіт і досі розпеченими цівками шкварчить у вухах капітана.

— Начальник твій через тебе загинув на Чоломаї… І Румата… І створіння оце недолуге…

„І Сніжанка”, — тьохнуло в серці, а зовні капітан суворо набурмосив свої широкі брови під репнути козирком міліцейського кашкета:

— А, може, вони через тебе, пацана, гинуть? І на Чоломаї отому, і на Арканарі, і тут…

Чоловіки зустрілися розлюченими поглядами, які з боку більше здавалися очманілими. Певною мірою, Соньці з Нксою. А ще їм здалося, що вони чимось невловимим почали нагадувати одне одного — кремезний капітан та недосвідчений юнга.

— Припиніть! — кахикнула Такаманохара. Неначе задихалась.

— Не треба, не треба, Ігре, Крчуче, — сіпнувся собі й піррянин.

— Не треба, то й не треба, — розслабився зненацька Кременчук. — Воно й дійсно… Не треба перед смертю.

Сонька здивовано зиркнула на нього. Богдан перехопив її погляд і порухи його відразу стали дріб‘язково-метушливими.

— Чого зиркаєш? — спитав і кивнув на екран, на якому й досі непорушно, впевнено та мовчазно випростався електратор. — Краще он туди зиркай! Треба закінчувати. Остаточно закінчувати. Безповоротно, тобто.

— Що закінчувати?

— Все! — „Маячню свою хворобливу”, ледь не вирвалось у Богдана, але в він стримався. — Все треба закінчувати, Сонько. Немає в нас іншого виходу. Певною мірою, я його не бачу.

— Капітане, — почулося з зовнішніх мікрофонів, — ви мені остогиділи. Вкрай остогиділи. Навіть своїх підлеглих, служок своїх, в руках тримати не можете. Хирляк! Лайно! Якщо за п‘ять хвилин ви усі не вийдете зі свого апарату, то відправитесь разом з ним просто до реактору. Більше мені нема про що з вами говорити.

І електратор, рвучко крутнувшись на місці, зробив було крок до ліфтового порталу, що, на диво неушкоджений, розташувався трохи збоку від виваленого тунелю.

— Не блефуй, Вейдере, — схилився Кременчук над пультом, намагаючись приховати своє збентеження від екіпажу. — Не блефуй. Ми тобі, звісно до одного місця, але апарат…

— Шкода, звичайно, апарату, — в свою чергу кинув електратор через плече, — але, що робити? Дякувати Простору, що ми хоча б взнали про принципове існування можливості його малоенергетичного проколювання. Відтепер усі сили мого Всесвіту ми кинемо на з‘ясування цього принципу. Термінове з‘ясування. Як ви гадаєте, — раптом зупинилась темно-фіолетова постать, знову обертаючись до апарату, — вистачить в мого Всесвіту сил на це?

— Малесенький в тебе Всесвіт, Вейдере. Дрібний. Як і твій мозок, до речі. Тому, шановний, сил отих може й не вистачити.

— Ви, добродію, за мій мозок не турбуйтес-с-с-ся… За свій краще…

— А мені за власний турбуватися нема чого. А ось за твій… Як ти гадаєш, чого це я наполіг на тому, щоб „Софію” не до космосу, а до головного реактору затягнути?

Від повіддю капітанові було мовчання. Дещо знічене, здається, мовчання.

— Ось-ось… Бачиш, до тебе лише зараз доходити починає. В тебе, мабуть, кеба не електронах, а на солярці працює. Якщо „Софія” наша здатна Всесвіти краяти, то станцію твою вона взагалі на елементарні частки потрощить. Особливо, якщо головний реактор не віддалік буде. Час смерті, друже, іноді настає навіть для Зорі Смерті. І ніколи не вгадаєш, коли він настає. Бо час смерті — головна таємниця життя.

— Т-ти… Ти не пос-с-смієш-ш-ш…

— Посмію, шановний.

— Агов, капітане, ти що замислив? — голос Такаманохари був напруженим до не можна.

Норильцєв щільно притиснув Нксу до грудей і разом з ним кидав дещо збентежені погляди то на дівчину, то на капітана.

— Ти ж розумієш, Сонько… Ти ж розумна дівчина… Немає в нас іншого виходу. Більше того, здається, що і для світу нашого іншого виходу не існує. Якщо гидота тутешня найближчим часом дійсно проколювання всесвітів на потік поставить, то… То гаплик, Сонько, усьому нашому світу. Що ми їм протиставити зможемо? Хімію нашу ракетну? Це ж кам‘яний вік!

— Кам‘яний, звісно… Але… Але, Богдане… Розумом я погоджуюся з тобою, але серцем… І навіть не в нас з Ігорем чи Нксою справа. Зовсім не в тому справа, що ми усі загинемо. Опісля вибуху Зорі Смерті цей, не наш Всесвіт, теж загинути може. Обов‘язково, навіть, загине. Ти в змозі взяти на себе відповідальність за загибель цілого безмежжя?

— Та хіба ж це безмежжя? Розбійні ескадрони, білкові покидьки, електратори та унтердарти… Не дивно, що всесвіт цей збігається. Він давно вже мертвий, всесвіт цей!

— Але ти забираєш в нього право на воскресіння.

— Забираю! Забираю, Сонько!.. Бо його воскресіння — це смерть мого світу.

— А нас ти спитав, капітане? — прорізався нарешті голос в Зоребора і був цей голос навіки стомленим і ледь чутним. Лють в ньому розвіялась без сліду, неначе димок від знищеного Р2Д2. — Ти з нами порадився? — І ще щільніше притиснув до себе малого крчовника.

— Та немає, немає в нас часу радитись, Ігорю! І виходу ані в нас, ані в нікого немає, — Кременчук ледь не плакав. — Ми своїми смертями, якщо це заспокоїть твою героїчну натуру, галактиці нашій життя врятуємо. Ти ж полюбляєш такі подвиги?

А сам вже відвертався, відвертався від хлопця і чаклував, чаклував над пультом, намагаючись сховати від екіпажу вираз свого обличчя. Бо нехай і не існує в реальності його екіпажу, нехай цей екіпаж і є лише витвором його уяви, але мають вони усі смерть свою фантомну зовсім не по-фантомному стріти. По-людські мають вони її стріти. І ще… І ще хай лишень він сам-один знатиме про те, що крок оцей — аж ніяке не геройство, а відчайдушний апофеоз його власної, капітанової, боягузливості. Його небажання помирати остаточно там, в далекому реальному світі. Зрадництва його апофеоз.

А ще він очікував, що от зараз по спині його залупцюють міцні кулачиськи, чіпкі пальці вп‘ються в камуфляжну тканину комбінезону і з гучним вереском стануть відтягати, відтягати його від пульту, з м‘ясом видираючи з цього простору й часу. Але позаду все було тихо.

Легесенько загули двигуни „Софії” і апарат обережно, можна сказати — задумливо, захитався над долівкою. Фантоми мовчали. І Богдан був вдячним їм за це. Добрі в нього галюники, розумні. А Соньку, якби він її саме такою в реальному життя зустрів, він і покохати зміг би. Точно зміг би. Не дивлячись на задавнену тугу за Оленою. Бо не по за дружиною колишньою ця туга була. За Сніжаною. Й-ех, галюники ви мої любі, прощавайте!

— Стій, с-с-сті-і-і-ій!!! — зашипів зненацька газованою водою з-під рвучко відчиненого короку, Його нелюдська Нескінченність, електратор Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний. — Антілессе! Пієтте! Зупиніть його, зупиніть!!!

Темно-фіолетова, аж чорна, постать його зненацька на мить застигла, а потім засмикалась кожною складкою плаща і знайоме капітанові бузкове свічення розпочало огортати її. Але сконцентруватися навколо голови, аби потім відірватися від тіла повільною кульовою блискавкою, свічення не встигало.

— Антілес-с-с-се!!!

„Софія” повільно й значуще розвернула капітана обличчям просто до захисного щита головного реактора.

— Розстріляти, розстріляти їх!

В тунелю, виламаному апаратом землян, відчувся якийсь трикутний рух, а протилежна стіна зали раптом випнулась і грань ще одного чорного трикутника, блищачи мертвотним кольором синього вогню, вивалилась з неї, стискаючи своєю громадою і час, і простір.

— А-а-а-а!!!

„Софія” зірвалась з місця і кинулась просто на щит реактора. Водночас Кременчук увів усі її рушії в режим аварійної потужності. Який за п‘ять секунд мав закінчитися вибухом апарату.

Ревіли сирени.

Щось скрегтіло.

Хтось кричав. Тонко й нажахано.

Стовпи блакитного полум‘я зачепили таки борт „Софії” і вона розпочала обертатися, дисковою пилою вгризаючись в метал реактора.

— А-а-а-а-а!

— Сонько, Сонько, а ти мені подобалась! Здається, я покохав тебе, Сонько!

— Тримайся, Нксо, тримайся, друже!.. Зараз, зараз…

Щось загуркотіло, спалахнуло, боляче стиснуло тіла людей та метал механізмів, кидаючи усе це в мерехтливу безмежність, по самі вінця вічності переповнену полум‘ям, криком та уламками простору.

— Прощай, Сонько… А з Корнелією в мене нічого не було. Присягаюся, Сонько.