Капітан космічного плавання

ІІІ. Сорора

Першим до тями розпочав приходити Богдан. Спочатку в абсолютній темряві спалахнули окремі жеврини. Потім їхня кількість почала збільшуватись. Вони розгорялися, мерехтіли й складалися в цілі сузір‘я. Богдан спробував сконцентрувати увагу на одному з них, яке наближалось, наближалось до нього, спалюючи в своєму русі темряву нещодавньої непритомності і набуваючи обрисів якоїсь розкуйовдженої копиці.

Нкса нерухомо застиг в просторі під стінкою рубки. Мерехтіння навколо набувало обрисів знайомих речей. Тамуючи нудоту, якій сприяв і раптовий перехід від подвійного тяжіння до цілковитої невагомості, Богдан трохи повернув голову і розрізнив на протилежному боці круглого пульту голову Норильцєва, що безвільно схилилася до його плеча. З самого ж крісла хлопець таки не випав, бо був міцно припнутий до нього широкими ременями. Розсудливий ти наш! Втім, хоч хтось на цьому клятому борту техніку безпеки пильнує.

Самого Кременчука не викинуло з крісла лише тому, що він судомно вчепився в бильце свого крісла. Ще й ого-го, як вчепився! І зараз відчепитись не може!

Одначе, увесь зіщулившись, Богдан, врешті решт, розчепирів таки долоні, які відразу боляче занили, й трусонув головою, намагаючись цим примітивним способом остаточно відновити власний зір.

Навпроти нього застогнав Норильцєв. Нкса продовжував мляво плисти навскіс стінки. Вгробили таки, мабуть, дитину! Кременчук вже було хотів відштовхнутись від крісла в напрямку крчовника, але зненацька вкляк, зиркнувши на екран огляду.

Апарат продовжував обертатись, по черзі показуючи то чорне, вкрите рясними сузір‘ями небо — воно, до речі, здалося Богданові зовсім несхожим на небо Пірра, — то близьку, помережану перистими хмарами, поверхню планети. Теж, до речі, таку, що аж ніяким чином не належала нещодавно покинутій планеті. І йшлося, звісно, зовсім не про Землю.

Але не це вразило Кременчука, а те, що в проміжку між цими двома панорамами виникала й третя. З величезною, у напівнеба, неоковирною брилою, що нависла над золотистими хмарами, які довгастими мазками розцяцькували ясний бурштин планети. З кожним обертанням рубки брила здавалася все ближчою й ближчою. Апарат явно падав просто на неї.

Краєм ока побачивши, як в повітрі ворухнувся Нкса — жива малеча! — Богдан захрипів, намагаючись перехріпити стогони Зоребора:

— Норильцєве, Норильцєве, очунюйся! Апарат зупиняти треба. Терміново треба! Чуєш!?…

Не дивлячись на те, що хрипіння Кременчука було ледве чутне, Ігор миттєво й нажахано розплющив очі. Нкса безладно засіпався в просторі, вже явно оговтуючись. І ще десь вдалині почулася стишена лайка. Такаманохара! А він і забув про неї! Ч-чорт! А їй в машинному найважче, мабуть, довелося! Та й баба до того ж…

А Сонька з поблідлим обличчям і неприродно вивернутою рукою вже випливала з бокового проходу й чіплялася за спинку капітанового крісла. Пошкоджена кінцівка мляво ворушилася в повітрі. Але свідомо рухати нею Такаманохара навіть не пробувала.

- Ігорю! — уся зіщулившись, мабуть, від болю, видихнула Сонька. — Обертання стабілізуй спочатку. Як я тебе вчила.

— Та швидше, швидше! — прохрипів і собі Кременчук, ані трохи не дивуючись такій вчительці. Не до здивувань зараз Кременчукові було.

А прохрипів, до речі, ледь чутно. Але, не дивлячись на це, Норильцєв здригнувся й роздратовано попрохав:

— Та не галасуйте ви так!..

Нкса ж ще більше засіпався, знаходячись вже під самою стелею.

— Та я ж… — розпочав було Богдан, але Сонька перебила його.

— До машинного пливи, галасливий. Там колесо побачиш біля велосипеду розібраного. Крути його щосили. Колесо, тобто. Апарату для стабілізації потужності може не вистачити.

— А ти?… — подумки майнуло в Кременчука.

— Я, здається, руку вивихнула. Не зможу крутити. Та ще й в невагомості.

Аж тут до Богдана дійшло, що вголос він до Соньки не звертався. Але цілком усвідомити це йому завадила річ, яка майнула на екрані заднього огляду: чорний трикутник, безладно кружеляючи навколо своєї осі на тлі незнайомих зірок, сунув просто за їхнім апаратом.

Чорна манта переслідувачів поки що ніяких ворожих дій не застосовувала. Вочевидь, „комбінезонам”, які знаходились на її борту, теж було непереливки. А попереду зростала, заступаючи собою вже майже усю поверхню планети живого жовтого кольору, сіра, мертвотна, поверхня клятого астероїда. Формою він нагадував виродливий ембріон доісторичного ящера. І зморшкуватістю своєю теж.

Обертання їхнього апарату Ігор таки призупинив, але уникнути зіткнення, здається, ніяк не виходило. Норильцєв аж зубами скреготав, роблячи блискавичні порухи над клавішами пульту.

— Давай, хлопче, давай! — телепатично кричав з надр машинного відділення Кременчук. І на його новопридбаний дар ніхто не звертав жодної уваги. Ані на борту космічного апарату, ані поза ним.

Усі погляди були прикуті до оголеної кам‘яної поверхні, вкритої зловісними плямами. Поверхня, наближуючись, набувала вигляду скам‘янілого неба. Або кришки могильного саркофагу. Навіть Нкса, отямившись, відразу зрозумів всю напруженість моменту й припинив смикатися під стелею.

— Дава-а-а-ай!!!

Сонька, врешті решт, від скаженого болю остаточно закотила очі під лоба. Міцно стиснуті губи зникли з обличчя Ігоря, перетворюючись на ледь помітну рисочку. В машинному відділені тріщали електронні розряди: Богдан викладався з останніх сил.

В останню мить, коли вже сіра розмазана поверхня застила собою увесь видимий обрій, апарат раптом непевно сіпнувся усіма своїми з‘єднаннями і… І рвучко пішов кудись вбік, знову розкидаючи не припнутих істот по усіх своїх закутках. Лишень Зоребор Сталева Десниця непорушно завмер у своєму кріслі, розуміючи, що існування цього всесвіту в межах їхніх тіл залежить зараз лише від нього. Оскільки межі життя цього всесвіту взаємопов‘язані із життям у ньому кожної окремої людини. А їх он аж троє. Не рахуючи Нкси.

За обшивкою, здається, щось заскреготіло. Екрани застило клуб‘ями синюватого пилу. А до скреготіння додався стукіт дрібних камінців. Можна було лише порадіти тому, що в останню мить перед карколомним віражем Норильцєву вдалося майже зрівняти швидкість апарату зі швидкістю астероїда. Невже ж Такаманохара його цьому навчила?

Але, як би там не було, „летюча тарілка” блукальців вже випірнала з синього мертвотного клуб‘я і здіймалася понад ним, залишаючи позаду двокілометрову брилу, яка ледь не стала останнім пунктом їхнього маршруту. На нерівному боці брили здіймалася похмура хмара пилу, здійнятого ними. Або тим чорним трикутником, що летів за ними, але так і не спромігся вистрибнути з-за кам‘яного обрію. Здається, їхнім переслідувачам дещо не пощастило. Навіть більше: дуже не пощастило. Але жодного полегшення з цього приводу Норильцєв чомусь не відчував.

Та й яке тут могло бути полегшення, якщо навкруги, завдяки місцевому сонцю, що лискуче вибухнуло на випуклому жовтавому обрії, стало видно сотні, якщо не тисячі, інших брил. Брили відображувалися чорними цятками тіней на хмарному золоті планети і повільно линуло за обрій, завдяки тому, що апарат майже врівноважив свою швидкість з ними. Примарно линуло. Сюрреалістичне.

— Що там? — гукнув з машинного відділення Кременчук. Чи подумав звідти?

— Нічого, — зморено відповів Ігор, спостерігаючи за тим, як цятки тіней на поверхні жовтої планети сходяться на обрії вузьким клином. — Нічого особливого, якщо не зауважувати на те, що ми, здається, втрапили в кільце, яке оточує цю планету.

— Яке таке кільце?

— Звичайне. На кшталт нашого сатурнового.

І Ігор мовчки розпочав робити повільні й виважені маневри, наближуючи їхній багатостраждальний апарат до близьких вже хмар: з боку відкритого космосу брил було набагато більше і никати поміж них з погано керованим механізмом дуже не хотілось. Хотілося, врешті решт, сісти на спокійну поверхню спокійного небесного тіла, відпочити від усіх нещодавніх пригод, зібратися з думками, остаточно налагодити апарат і вирішити, нарешті, яким чином дістатися до рідного світу. Колись в давнину люди для цього в монастирі ховались. Зараз навколо монастирів не спостерігалось. Навкруги спостерігався потрощений на брили орбітальний простір з незнайомим малюнком сузір‘їв, сюрреалістичне небо і бурштинова, якась затишно-сонячна поверхня нової невідомої планети.

Обережно, дуже обережно, Норильцєв розпочав подальше зниження, зиркаючи іноді на напівнепритомну Соньку й піррянську копицю, що вже лежали просто на долівці: до апарату розпочала повертатись очікувана вага.

Вочевидь, це відчув і капітан, бо загорлав від тріскучої динамо-машини:

— Агов, агов, Норильцєве, ти що там робиш?

— Намагаюся нас врятувати, — відмахнувся той, спостерігаючи за тим, як на екрани насувається великий золотистий континент з темними вінами річок, що покраяли його.

— Почекай, почекай! — захвилювався Кременчук, з‘являючись зненацька на порозі рубки.

Але було вже запізно. Континент на очах перетворювався на безмежну хвилясту рівнину, помережану деінде якимись, напрочуд прямими, лініями. Шляхи, чи що? На обрії лінії впиралися в річкове русло, примхливо вигнуте, як Дніпро біля Гременця.

— Та зачекай же ти! Розібратися треба! — загаласував Богдан, водночас втискуючись на вільне місце та й вслухаючись у посвист призупинених двигунів із щемким сподіванням того, що хлопець прийняв єдине правильне рішення.

Апарат стрімко, хоча й за дуже спадистою траєкторією, опускався на поверхню планети, яка поступово тьмяніла під ним. Бо невідоме сонце вже залишилось позаду, а попереду проступала ніч, у якій розчинялись прямі, наче доля фанатика, лінії загадкових „шляхів”, до котрих і линув апарат землян.

— Все одне треба було на орбіті перечекати, — буркотливо зауважив Кременчук, вдивляючись в зоряне небо, яке певний час тому нерухомо нависло над „тарілкою” та й відображувалось зараз на декількох екранах.

На інших екранах в тьмяному світлі увімкнутих прожекторів ледь коливалась стіна височезної — ледь не в два метри! — трави, схожої чимось на збільшений земний ковил, який оточив апарат з усіх його пожолоблених боків. В мікрофонах зовнішнього зв‘язку чувся стрекіт і якесь стомлене дзижчання: мабуть, місцева комашня влаштовувала своє нічне шоу.

— Яка орбіта? Яка така орбіта?!? — захвилювалась Сонька. Була вона ще блідою, а її рука, фахове вправлена Богданом, висіла на імпровізованій пов‘язці. — Все Ігор вірно зробив. Двигуни он знову скисли. Є в мене одна ідея, як їх автономно, без динамок усіляких, змусити працювати. Ще на Піррі ця ідейка виникла, але…

— Яка ідейка? Яка така ідейка?!? — в тон дівчині, але вкрай роздратовано, загорлав Кременчук. — Що ти в техніці тямити можеш?!.. Особливо в інопланетній.

— Капітане, я тобі вже якось зауважувала, що ще в школі у мене з фізики п‘ятірка була. З математики, до речі, теж…

— А з астрономії?… І за якою системою? Дванадцятибальною? — зневажливо пирхнув Богдан.

Ігор мовчки спостерігав за ними, а Нкса мляво вовтузився біля пульту. Неначе рани зализував Нкса.

- І з астрономії теж! — доволі пихато кинуло дівчисько. — На відміну, мабуть, від декого. І… І, певна річ… Певна річ, моїх знань вистачило для того, щоб зрозуміти одну дивну особливість неба в околицях Пірра.

— Яку? — коротко шмигнув носом Норильцєв.

— Ну-ну… — іронічно кинув і Богдан.

— Коли ми динамо до апарату затягнули… Вночі… Коли Ігор заснув…

— Ну-ну…

— В нашому апараті, до речі, наукове обладнання дуже гарне. Дослідницьким є наш апарат на відміну…

— Ти про апарат оповідати будеш?

— Ні, ні! — Здавалося, що Сонька й сама невпевнена в результатах своїх досліджень. Але за мить вона вперто метельнула головою й продовжила: — Так ось… Дивна річ, звісно, але у зірок Пірра не спостерігалось ефекту Доплера.

— Ну, то й що? — не зрозумів Богдан.

— Не може бути! — тихо ахнув кмітливіший і більш освічений, не дивлячись на свій юний вік, Норильцєв.

— Здається, що може. А для тупіших додам, що Всесвіт в околицях Пірра припинив свою фундаментальну дію. Тобто, своє розбігання.

— Не може бути! — зациклило Норильцєва.

— Яке таке розбігання?!? — зненацька пискнув Нкса. — Ніякого розбігання немає. Усі зірки просто рухаються. Від сходу до заходу. Це точно встановлено. Я ж казав тобі, Крчуче!

Сонька скривилась, необережно ворухнувши хворою рукою, і з певним здивуванням зиркнула на крчовника:

— Дивно, але він правий!..

— Але цього не може бути! — затято випростався Норильцєв. — Це цілковито змінює картину світобудови і…

— Змінює, не змінює, — знизав плечима Кременчук. — Та начхати мені на цю вашу світобудову! Все одне вона… — Але про своє переконання щодо примарності усього навколишнього світу він розповсюджуватись не став. — Все одне вона, — кивнув на Соньку, — помилятися може. Навіть не може, а обов‘язково помиляється. Теж мені, відмінниця бойової і політичної підготовки! Втім, якщо є бажання, он скільки зірок, — ще один кивок, але вже у бік екранів, — нехай ще раз перевірить.

- І перевірю! — закопилила губу Такаманохара. — Зараз?

— Зараз переб‘єшся. Потім, коли час буде. Зараз зрозуміти б, а куди це нас знову занесло?

— Це не Пірр, — твердо оголосив Норильцєв. — А якщо зважити на зміну малюнка сузір‘їв, то…

— Та зрозумів, зрозумів я вже, що цей апарат, наче коник навіжений, по космосу стрибає, — роздратовано повів шиєю Богдан. — От би зрозуміти, як воно до Землі дострибнути?… Та й до Пірру… — Він скосився на Нксу. — Он малий взагалі сам-один залишився.

— Судячи з того, що там відбувалось під час нашого відльоту, йому краще туди не вертатися, — тихо зауважила Сонька. — І взагалі. Мандрувати все ж таки краще, ніж на місці сидіти та мохом заростати. Певним чином, лихо не встигає серце закошлатити. За власним досвідом знаю.

— Бомжам, звісно, це краще знати…

В рубці запанувала ніякова й напружена тиша.

— А ось, — за хвилину спробував порушити мовчанку Ігор, — цікаво, як Гаррісон про Пірр взнав? Про назву планети я навіть казати не буду. Тим більше, що всі оті „крчовники” та „грдяни” — це просто перекручені назви корчовників та городян, що зустрічаються в повісті. А, може, він сам піррянином був? — раптом у напівобличчя розчахнулися очі хлопця. — Тхнарем отим, що на Землю якось втрапив.

— Ага, Язн Дальтом, — пирхнула Сонька.

— Знову ж, Язон дин Альт є головним персонажем „Неприборканої планети”. І ще цілого ряду повістей.

Норильцєв раптом зіскочив з крісла й пошкандибав до машинного відділення. За пару хвилин повернувся й поклав на пульт невеличку табличку з опуклими літерами:

— Ось. Це я, коли ми з Сонею динамо до апарату затягали, з баржі приніс. В трюмі висіло. Взнати б, що то воно таке.

Нкса зацікавлено підстрибував біля столу-пульту, але через свій невеличкий зріст ніяк не міг добре роздивитись річ, що лежала там. Врешті решт, Богданові це набридло і він здійняв малого собі на коліна. І відразу ж відчув, як той напрягся.

— Та це ж… це ж… — прошурхотіло в мозках землян.

— Що? — здається, водночас, видихнули усі троє.

Крчовник витягнув зі смух-трави свої тонесенькі рученятка й благоговійно доторкнувся до опуклих літер.

— „Поллукс Вікторі”, — прочитав. — Зоряний ковчег, на якому Великий Язн Дальт та Світла Мта відправились у свій нескінченний політ.

Норильцєв, вичяривши несамовиті очиськи, ледь не ляпнувся повз свого крісла.

— Що?!? — скинувся на нього Богдан.

— Так… так… „Поллукс Вікторі” — це, за Гаррісоном, назва міжзоряного транспорту, на якому колоністи прибули на Пірр.

Не лише освіта, а й молода пам‘ять Зоребора була набагато кращою за професійну, але вже трохи зношену, пам‘ять Кременчука: адже і він колись цю фантастику читав. Такаманохара стурбовано зиркала то на одного чоловіка, то на іншого: вона явно цим літературним жанром ніколи не цікавилась. Нкса обережно, обома руками, гладив табличку.

— Так! — рявкнув Кременчук і піррянин перелякано зіскочив з його колін. — Досить! Пропоную свою версію. Старий п‘яндалига, капітан іржавої баржі „Поллукс Вікторі”, Язн Дальт допився до білої гарячки і розпочав проповідувати свої візії зеленої ідеології. Оскільки на той час вони були жадані, то швидко перетворилися на релігійне вчення, а сам капітан став святим. Як вам таке?

— А Гаррісон? — невпевнено пирхнув Норильцєв.

Такаманохара спробувала мовчки покрутити пальцем біля скроні.

— Збіг, — не звернув на неї уваги Кременчук. — Адже, як відомо, якщо мавпу посадити за друкарську машинку, то, за теорією ймовірності, вона за певну кількість років може навіть „Марсіанські Хроніки” настукати. А у всесвіту в запасі знаєш скільки таких років?

Сонька припинила свої вправи з пальцем і пильно подивилась на Богдана:

— Капітане, мені здається, що ти заспокоюєш самого себе.

Звісно, що заспокоює. Адже його власне божевілля не можна погіршувати ще двома сторонніми божевіллями. Це — не рахуючи Нкси.

— Я не себе, я вас заспокоюю. Розпатякались, розумієш! Отже, так. Всім відпочивати. Буде день — харчі будуть. Нам не за інопланетянина Гаррісона, не за Всесвіт, що наліво ходити розпочав, думати треба. Нам треба думати за те, як завтра апарат лагодитимемо, як без скафандрів за борт виходитимемо, бо саме там працювати доведеться, як…

І Кременчук, аж задихнувшись від злості та розпачу, схопив із пульту, пробуючи не натикатись поглядом на табличку з опуклими літерами, свій міліцейський кашкет, що вже давно лежав там. Та й, насуваючи його на голову, з тугою подумав про те, що це — єдина річ, яка цілком відповідає реальності його колишнього світу.

Вранці реальності світові, що оточував апарат, не додалося. А певним чином навіть навпаки. І уособлювалося це не у казково-величезному золотому світилі, що урочисто здіймалось над пласким обрієм. Не в тому, що навіть молитися на цю урочистість кортіло. І не в бурштиновому небі, яке плавилось над жовтими хвилями високого „ковилу”, що повільно котилися повз сріблястого апарату. Уособлювалась відсутність навколишньої реальності в показаннях аналізаторів, які стверджували, що склад атмосфери за бортом майже цілком відповідав складу повітря всередині апарату.

Такого насправді аж ніяк не могло бути. Ну, гаразд, один раз так трапилось. Випадково. На Піррі. Але вдруге?!? Теорія божевілля, яку вибудував Кременчук, набувала вагомого підтвердження. Але ж не скніти з цим божевіллям всередині апарату! Саме тому, шикнувши на Такаманохару, яка з хворобливим виглядом — рука, вочевидь, в неї ще поболювала — плуталась під ногами, Богдан з кам‘яним виразом обличчя посунув до шлюзової камери. По дорозі суворо зиркнув на Норильцєва і потріпав по маківці Нксу: ех, дитино-сиротино! А потім поправив кашкет і переступив поріг тісного приміщення.

Коли відчинялися зовнішні двері, роззирнувся вусебіч і увесь зіщулився, затамувавши подих та заплющивши очі. Не довіряв він усім тим датчикам-роздатчикам та аналізаторам-синтезаторам. Тобто, і божевіллю своєму не довіряв? Чортихнувшись, Богдан рвучко розплющив очі і зробив гучний та глибокий вдих. Начебто останній вдих в цьому житті зробив.

Повітря пахло м’ятними льодяниками. А в проході, що відкрився перед ним, повільно коливалась стіна трави із стеблами, вкритими жовтим пір‘ястим пухом. А в самій траві щось цвірінчало. Переривчасто й тужливо. Наче плакало.

— Норильцєве! — гукнув Богдан кудись у бік мікрофону зовнішнього зв‘язку. — Бери відповідне приладдя й виходь. Обшивку оглянемо.

— А я? — сколихнулось повітря шлюзу ледь ображеним голосом Такаманохари.

— А ти нутрощі обстеж. Та знання шкільні згадай. Ще згодиться.

В мікрофонах лише щось рохнуло зневажливо. А за декілька хвилин, коли Кременчук вже стояв на поламаних під час посадки стеблах трави, з люку з‘явився ледь засапаний Норильцєв зі своїм нерозлучним мечем на поясі та кінцем складної драбини у руці. Інший кінець драбини тягнув малий Нкса.

— Молодці! — похвалив їх Кременчук. — Розкладайте драбину та ставте: я з апарату околиці роздивлюсь.

Околиці він роздивлявся уважно й тривалий час. Особливо Богдана цікавили оті прямі смуги, яких вони побачили з вишини. З драбини їх видно не було, але, дивлячись на безкраїй золотистий степ, що розкинувся аж до самого обрію, Кременчук подумки прикинув їхню ширину. Виходило — як мінімум з півкілометра. Забагато для шляхів транспортних сполучень. Хоча, що він за місцевий транспорт знає? Якщо, звісно, той взагалі місце має. А, може, й має, бо…

Примружившись до болю в очах, Богдан пильно вдивлявся в обрій. На заході, якщо слідувати за рухом місцевого світила, можна було розрізнити якісь вежі. Здавалися вони штучними, хоча цілком впевненим в цьому Богдан не був. Й-ех, якби трохи вище здійнятися! Хоча б на рівень отих високих деревин, які деінде височили на степових обширах і нагадували щось середнє між баобабами та розлогими ліванськими кедрами. Найближча з деревин височила десь за кілометр від апарату.

Кременчук зиркнув просто униз. Норильцєв вже витягнув свого меча й заходився рубати височезний ковил, розчищаючи галяву навколо апарату. О, молодчина! Нкса крутився поряд, власною вагою притискаючи зрубані стебелини до самої землі. Теж роботяга! А над ними обома клубочився бурштиновий серпанок пилку, що розлітався із впалої трави.

— Апчхи! — почулося знизу. — Ну, ви й напилили! Акуратніше можна чи ні? А-апчхи!

— Будь здорова, Сонько, й менше критикуй, а краще допоможи хлопцям, — гукнув Богдан з драбини і розпочав спускатися по ній.

На нього налинув якийсь радісний настрій чи то від чепурно-урочистого вигляду нової планети, чи то просто від відчуття того, що, не дивлячись на усі негаразди останнього часу, усі вони й досі живі і тому справи їхні обов‘язково мають піти на краще. Обов‘язково!

— Дивись-но, Сонько, як Нкса працює! Як завзято стрибає, хлопченя! І ти так можеш. В тебе ж рука, а не нога пошкоджена. Як вона, до речі?

— Нормально. Апчхи! Але я вже краще й дійсно всередині попрацюю. Апчхи-апчхи! І на дідька я сюди поперлася?

— А й дійсно, на дідька? — весело гукнув Богдан, зістрибуючи аж з п‘ятої сходинки драбини. Тіло його було сильним і ловким, наче на світ білий це тіло лише нещодавно народилось. — Ти краще склади список усіх внутрішніх пошкоджень, аби ми ретельно та за планом…

І осікся, побачивши обличчя Такаманохари.

Було воно опухле, червоне і якесь геть пожмакане. А й без того вузенькі щілинки очей взагалі зникли, злипшися, неначе два складених пальця.

— Апчхи! — знову здригнулася Сонька. — Ні, я таки піду звідси. Щось воно мені й щоки палить.

— Палить їй! — раптом коротко реготнув за спиною Богдана Норильцєв. — Щоки в неї! Та ви, Соню, підіть на себе в люстро подивитесь. Просто тобі маска розмальована з японського театру!

— Цить! — осмикнув його Кременчук, хоча й сам ледве стримував сміх. Нкса зненацька радісно застрибав на скошеній траві, а потім весело пішов вперекидь, зникаючи за опуклим бортом апарату. — Цить! — повторив суворіше Богдан: негоже командирові з підлеглих збиткуватися. Аж раптом рот його мимохіть, сам по собі, розтягнувся в широкій посмішці: — А й дійсно, ти подивилася б на себе, Сонько!

— А-а-апчхи! — ледь голову не відірвала собі гучним чихом Такаманохара. З-під її злиплих очей з‘явилися сльози. — Апчхи-чхи! От, дурні! — І вона обома руками схопилась за обличчя. — Матінко моя! — вигукнула і вилаялась незрозуміло. По японські, мабуть. — Та не мені одній, а всім треба до апарату ховатись. А пилок — на аналізатори. Отруйний він, здається.

— Ага, — весело погодився Кременчук, — отруйний. Он як нас з Ігорем потруїло: двісті років тепер житимемо. А мо‘ й більше. Чи не так, хлопче? — повернув він до нього своє, на диво слухняне, тіло.

— То у вас, Соню, — посміхнувся той, — алергія, мабуть. Усі симптоми присутні. Тож ви йдіть, йдіть, а ми, чоловіки, ділом займемось. І як ви з такою хворобою в рибальській артілі працювали?

Сонька, прикриваючи долонями рота й носа, переводила уважні погляди з рольовика на міліціонера, щосили тамуючи чергове чихання. А потім зненацька махнула рукою, розвернулася й щодуху кинулася всередину апарату.

— От, от, — підтримав Зоребора Кременчук, не звертаючи уваги на її маневри, — з такою хворобою не те, що працювати, а й бомжувати, мабуть, незручно. Але, — посварився він пальцем на хлопця, — ти рибалок не займай. В них ще з часів Христа місія особлива.

— А це до чого? Крім того, мені, до речі, подобається бути атеїстом.

— Та мені теж, — почухав потилицю Богдан, сам не розуміючи того, чому його так зацікавило це питання. — А ось чи подобається це Соньці, поки що невідомо. Чи Нксі.

— За Соню не знаю, а крчовнику… Він же на п‘яного капітана Дальта молиться!

— От, от… Релігія, брате Зореборе, опіум для народу. Так нас свого часу вчили. Зараз ми це й Нксі роз‘яснимо. Нксе, Нксе, хлопче, ти де?

І обидва землянина, посміюючись та весело штовхаючи одне одного, посунули в обхід апарату, в напрямку пуцьверка Нкси, що мав знаходитись десь там. Але піррянина ніде не було.

Перемазані жовтим пилком, що сипався на них з верхівок двометрового „ковилу”, Кременчук з Норильцєвим сунули слідом, залишеним Нксою. Куди того понесло, було незрозуміло, але нічого страшного в цій раптовій прогулянці Богдан чомусь не вбачав. Ну, загрався хлопець! Буває. Роз‘яснювальну роботу, звісно, треба буде провести. Але ж можна і спасибі йому сказати за цю витівку.

Золота трава, небо бурштинове, комахи якісь цвірінчать, пилок м‘ятою пахне. Гарно! Жити хочеться. Особливо опісля драговин піррянських. Ні, Нксу можна зрозуміти!

Соньку, щоправда, шкода. Непокоїтись вона розпочала. Але наказ залишитись в апараті знехотя, але виконала. Та й куди їй з її алергією та рукою хворою чужою планетою вештатись?! Нехай краще на господарстві попорається. Більше користі буде.

— Сонько! — телепатично гукнув Кременчук. — Як там, все нормально?

Цей тип зв‘язку його вже ані трохи не бентежив. Зручний такий тип, корисний. А що з членів екіпажу лише він до нього спроможним виявився, то це — закономірно. Бо ж він — командир. Капітан. Хоча б і гременецької водної міліції.

Богдан безжурно всміхнувся, спостерігаючи за тим, як попереду Зоребор вимахує своїм мечем, розширюючи вузесеньку стежину, залишену по собі Нксою. Гарні хлопці! Та й дівчина нівроку, але з нею треба поводитись строгіше. Аби місце свої знала. Це для неї ж корисніше.

— Такоманохаро! — гукнув, тамуючи безтурботні нотки в голосі. — Ти чого не відповідаєш?

— Та нормально на борту все, нормально, — відгукнувся нарешті простір Сончиним голосом. — От, якби й у вас так все нормально було! А то щось дуже веселі ви. Дивиться, як би плакати не довелось.

— Відставити! Не псуй нам короткого літнього відпочинку. І сама розслабитись спробуй.

— З вами розслабишся! Куди це вас по незнайомій планеті та без надійного зв‘язку понесло?

— А я тобі що, не зв‘язок?

— Ти є феномен. Який ще вивчити треба. Ось зараз телепатуєш, а за хвилину, скажімо, не зможеш. Що тоді робити? Бо, окрім тебе, ніхто з нас цією здатністю не володіє…

— Як це „ніхто”?! А Нкса?

— Він, по-перше, не є членом екіпажу. Пасажир він. А по-друге… Ти його чуєш?

— Ні.

— Отож.

Якась, майже непомітна, слизька тривога ковзнула в хащах променистих сонячних почуттів. І верткою змією зникла в них.

— Ми, по-перше, — ледь роздратовано передражнив Кременчук дівчину, — теж не екіпаж, а пасажири. А по-друге… Вмієш ти, Такаманохаро, приємне людям казати!..

І зупинився, наштовхнувшись на напружену спину Зоребора:

— Ти чого?

— Та ось, — ніяково показав хлопець на щось попереду себе.

Кременчук відсунув його вбік, перериваючи сеанс телепатичного зв‘язку: не вміє дівчисько себе пристойно з командиром поводити, нехай в тиші посидить. Втім, тиша настала й в хащах золотистого „ковилу”.

Перед землянами відкрилася витоптана галявина: неначе Нкса, остаточно розійшовшись, розпочав качатися по траві. А за витоптаною ділянкою… За витоптаною ділянкою пролягла жорстка стерня, якою наїжачилась земля впродовж найближчих метрів п‘ятисот. До самого напівкедра-напівбаобаба, одного з тих, яких Кременчук бачив з верхівки їхнього апарату.

Величезне дерево з кроною не менше двохсот метрів в діаметрі височило просто посередині викошеного поля. Трохи збоку в стіні гігантського ковила вгадувався ще якійсь відкритий простір. Богданові чомусь згадалися прямі смуги, побачені ними на поверхні планети під час посадки.

Біля кедробабу, як подумки назвав рослину міліціонер, відчувався якійсь рух. Примружившись, земляни розрізнили малесенькі постаті, що метушилися навколо стовбура і навіть на ньому. Здалеку здавалось, що усі вони вдягнуті в незграбні чорні комбінезони. Чорні?… Згадка про таємничих переслідувачів ворухнулась в мозку Кременчука, але так і не змогла порушити загального чудового настрою. Подумаєш — „комбінезони”! Та ми однією лівою отих „комбінезонів”! Тим більше, що істоти, які метушились навколо деревини відрізнялись від нападників: спостерігалась в них якась неправильність у порівнянні з тими. І тільки трохи пройшовшись по жорсткій стерні, Богдан з Ігорем зрозуміли, в чому полягає ота неправильність: руки істот були напрочуд довгими. Аж нижче колін. А самі чорні комбінезони, з наближенням до них, більше стали нагадувати вивернуті кожухи, натягнуті на великих мавп. Мавп?!..

Земляни враз зупинились, спантеличено зиркаючи одне на одного. А потім перевели погляди на кошлатих істот з коротенькими пов‘язками на стегнах. В матеріалі пов‘язок вгадувався зів‘ялий „ковил”. А в маленьких очицях, спрямованих на них, якась дивна побожність, від чого навколишній, залитий сонцем світ, знову набував нереальної диснеївської мультяшності: бо ж не властиві тваринам такі погляди! А мавпи з пов‘язками на стегнах повільно, але доволі синхронно, вже припиняли усю свою метушню. Кам‘яніли мавпи.

А потім, опісля нетривалої, але цілковитої загальної зупинки, водночас вибухнули швидкими рухами й забігали, застрибали, заверещали, оточуючи людей широким на півколом.

— Ну, цирк на дроті! — вражено ахнув Кременчук. — А це що за зоопарк?

І раптом напружився, відчувши в какофонії верескливих звуків певну структурованість. Яка час від часу складувалась в незрозумілі поки що слова.

Мавпи розмовляли! Звісно, дещо односкладово та примітивно, але чого ще можна було очікувати від нижчої форми життя? Хіба що побожних поглядів на вищу?

— Люди! — чулися навкруги явно вражені телепатичні вигуки. — Ієрархи! Але чому з кноплу? Та вони ж ієрархи! Може, так для любові потрібно? Це не ті, котрих викликали? Ні, ті з безлицими мають прибути. Але по тунелю. Шануйте їх, шануйте! Бо ж — ієрархи! А то непереливки буде…

З кедробабу, немов павуки, спритно чіпляючись кінцівками за нерівну кору, буквально посипалося ще безліч мавп. І їхнє півколо вже перетворювалося на замкнене коло. В центрі якого стояли земляни.

Ігор, який не розумів навколишного гукання, блаженно посміхався, поклавши меча на стерню й ляскаючи пальцями в повітрі:

— Але ап! А ну, а ну, мавпочки, покажіть, на що ви здатні, покажіть! Але ап!

Передні ряди тварин раптом бухнулися на коліна, простягаючи свої довгі руки до людей:

— О, Ієрархи! — чулося навкруги. — Великі в любові своїй! Охоронці не винні! Ми не винні! Аристас сам прийшов до нас і ми вже повідомили про це диво Безлицих. Аристас!.. Аристас!.. Та святиться ім‘я його!

— Цить, бандерлоги! — якось по п‘яному хилитнувся Богдан, поправляючи кашкет. — Цить, я вам кажу! А ну, хтось один і докладніше!

Йому зненацька здалося, що він на млі ока може навести лад на цій планеті. А то й в цілому Всесвіті. Будь де. А що? На Піррі це ж вдалося! Про те, що лад, наведений на зеленій планеті, більш скидається на суцільний безлад, Кременчук чомусь не думав.

Наперед на колінах виповзла крупна мавпа, вкрита тьмяно-брунатним, як і в інших, але трохи побитим сивиною, смухом. Богданові чомусь згадався підв‘ялий Рс, який знаходився від цієї планети за мільярд мільярдів кілометрів.

— Вибач, Ієрарху! Покарай нас, покарай, в ім‘я любові Аристаса. Того, хто уходить і приходить. Того, хто був початком і стане кінцем. Того, хто спостерігає та виправляє. Того, створіннями й невільниками любові котрого ми є. Від Верховного Безлицього до останнього Охоронця.

Невідомо, чи тривалий час він перераховував би незрозумілі Кременчуку терміни, якби той не здійняв руку у владному жесті:

— Досить, досить! По суті давай.

Ігор трохи очманіло дивився на них:

— Що відбувається, Богдане Івановичу? — спитав. — Як це ви контакт з цими тваринами налагоджуєте? Та вам дресирувальником в цирку виступати треба. Дуровим!

„Дурова” Богдан вирішив пропустити повз вуха й відмахнувся від нав‘язливого хлопчиська:

— Не заважай!

А мавпа вже зовсім розпласталася по стерні, наче намагалась в землю втиснутись, й поквапливо відповідала:

— Ми знаємо, знаємо, що ми грішні… Ми знаємо, знаємо, що ми винні… — Сотня її співплемінників цілком уподобалися їй і від того простір під кедробабом став нагадувати простір, вкритий мавпячими трупами. — Ми вже зрозуміли! Зрозуміли, що лише для того, аби ще раз довести нашу гріховність і перевірити нашу здатність до захисту любові, Аристас з‘явився саме до нас, а не до Ієрархів. Але ми вже оповістили Безлицих. Відразу ж оповістили. І розпочали підготовку до цьогорічного Прояву. Повірте, Ієрархи! І перевірте…

Можна було, звісно, розпитати про те, хто є ці кляті Безлиці, що так зажахали приборканих — не ворухнуться без наказу! — мавп. Та й про Ієрархів теж, теєчки… Але, як на думку Кременчука, кращим було розпочинати слідство з виявлення головного мотиву.

— Гаразд, гаразд! — знову здійняв руку Богдан. — Розберемось. А зараз, друже, ти показав би нам таки отого Аристаса.

Мавпа щось коротко проверещала. Так коротко, що навіть телепатичні здібності Кременчука не дозволили йому щось зрозуміти. Але її зрозумілі інші. Бо майже водночас із цим вереском килим з розпластаних мавп ворухнувся й поміж волохатих тіл з‘явилась пряма, наче лінійкою викреслена, стежина, що вела до самого кедробабу. Богданову чомусь знову згадалися утворення, яких вони засікли з орбіти, а Ігор, в захваті почухав потилицю й, забувши про впалого меча, зробив крок в напрямку відкритого простору:

— От дають!.. Та хто ж їх так видресирував? — І раптом проспівав голосом Пугачової: — Куди уїхав цирк? В які такі міста?

Богдана це теж цікавило. Але для початку треба було хлопця до тями привести. Ач, розійшовся!

— Ти куди поперед батька в пекло лізеш? — шарпонув він Зоребора за плече. Той аж ледь не впав. — За мною тримайся.

І пішов до кедробабу слідом за дуже довгорукою, дуже старою й дуже говорючою, мавпою, що перевальцем зашкандибала попереду. Пов‘язка на стегнах надавала їй відвертого клоунського вигляду. Зоребор позаду було замовк на хвилину, а потім затупцював слідом, посміюючись на ходу. Вочевидь, настрій в нього був нівроку. Втім, у Кременчука теж. Бо йшов він ледь не карбованим кроком, пихато кидаючи зверхні погляди на мавпяче військо, що лежало ниць по обидві боки його шляху. Отож, незграби! Знайте, де ваше місце! Лежати й не вякати, коли цар природи суне.

Богдан відчув себе гордим конкістадором, якому вклонялися мешканці переможеної країни. Не Богдан Кременчук, а сам Кортес, розумієш! Завойовник Америки й шукач Ельдорадо.

Він поправив на голові кашкет і вперше за весь час пожалкував, що в нього немає зброї. Не годиться! Це все одне, що перед ворогом подоланим раптом голим-голісіньким встати. Суцільна тобі компрометація ідеї!

— Агов, — зупинився він, повертаючись до Норильцєва, — Зореборе, дай меча поносити. Я на ньому акт капітуляції прийму від декого, а потім віддам.

Хлопець зупинився й знічено розвів руками:

— А я його позаду залишив. На стерні. Забрати?

Капітан пожував губами. Мавпа попереду тупцювала на місці, час від часу кидаючи на людей розгублені погляди. Норильцєв зиркав назад з тупезною посмішкою олігофрена. Інші тварини непорушно лежали. Кедробаб стояв. Крона його закривала вже півнеба.

— Гаразд, — вирішив Кременчук і роз‘яснив кошлатій істоті: — Церемонії усілякі потім проводитимемо. А поки що роззнайомимось з Аристасом вашим.

Стара мавпа аж підскочила на місці:

— Нашим, Ієрарху, нашим! З тим, що з‘являється в любові своїй, коли схоче, і щезає, коли потрібно. З тим, що підтримує лад любові в цьому світі й десницею своєю…

— Та пішли вже!

Мавпа відразу ж замовкла й знову зашкандибала попереду. Неба вже майже не було видно. Але густе листя не могло сховати величезних покручених гілок, якими це небо було покраяно. В самому ж листі чулися зойки жовто-зелених птахів, дзижчання смугастих комах, шурхіт чогось яскравого й живого: крона жила своїм життям, не звертаючи уваги ані на туземних мавп, ані прибульців з інших світів. Все вірно. Бо саме ці прибульці мали звертати на неї увагу. Не дивлячись на усі свої царські родоводи.

Богдан раптом зловив себе на якихсь непевних сумнівах. Наче цупка тінь від чогось небезпечного майнула в його свідомості. Згадалась і хвора Сонька, що залишилась сама-одна на борту апарату. І те, що він давно не зв‘язувався з нею. І те, що сама їхня поведінка дещо дивна для поведінки на чужій незнайомій планеті. До сумнівів додалося щось похмуре, насторожене й тривожне. Але розвинутись усім цим почуттям не дала мавпа-поводир, яка раптом знову зупинилась і, чомусь втелющивши очі в землю, запитала:

— Чи насміляться Ієрархи здійнятися до того, хто з Любові своєї створив і саме Життя, і саму Смерть, і саме Безсмертя?

Вони стояли перед величезним дуплом, виваленому в могутній, наче закам‘янілій, корі велетенського стовбура. Вхід до дупла звужувався до гори й тому нагадував вхід до готичного собору. За краєм стовбура Кременчук розрізнив початок широченної просіки, що вела кудись в надра двометрового „ковилу”. Це могло б нагадувати й дорогу, що своїм кінцем впиралася в коло скошеної трави із кедробабом посередині нього. А, може, й дійсно дорога? Адже щось таке вони з орбіти бачили?

Капітан знову перевів погляд на чорне дупло. Лізти до нього йому чомусь дуже не кортіло. Та й взагалі. Мавпи оці дресировані. Хто знає, що у них в голові? Тварини, все ж таки. А телепатія його не рахується. Оскільки, нарешті дійшло до Кременчука, і не телепатія це зовсім, а… А перетворення коливань, якимось чином пов‘язаними з акустичними, в безпосередні коливання мозку. Зрозумілих для нього. Бо в іншому випадку дивися б він зараз на мовчазні мавпячі писки, як баран на нові ворота.

Кременчуку ставало все не затишніше й не затишніше. Зиркнув на Норильцєва. Посмішка того здалася навіть не олігофренною, а взагалі неприродною. Приклеєною до пластилінового обличчя.

— Та це, — кахикнув капітан, намагаючись остаточно не розгубити свого відчайдушно-веселого настрою, — може, ми… А давай-но спочатку здалеку глянемо на… на начальника ва… вашого. Мо‘ це й не Аристас зовсім. Мо‘ ви й помилилися зовсім. Буває ж таке?

— Ми не могли помилитися, — раптом випросталася мавпа. — Він такий само, яким є в „Скрижалях скрижалей”. Такий, яким увічнений образ Його в усіх сорорійських храмах. На усіх екранах. Такий, яким сприймають Його Безлиці, Ієрархи та Охоронці усієї Сорори. Ми не могли помилитися!

— Сорори?!? — раптом пискнув Норильцєв, але мавпа не звернула на нього жодної уваги.

— Ми, ті, що впевнені в ницості й недолужності своїй, насмілилися, врешті решт, зважитися… Зважилися насмілитись… Ми самі спитали Його про це, хоча не буде нам за це прощення!..

Богдан раптом звернув увагу на те, що поблизу кедробабу мавпа почала розмовляти впевненіше й осмисленіше. Зовсім як людина мавпа почала розмовляти. Хіба що вкрай пригнічена людина. Немов заарештований крутій, до котрого дійшло, що алібі в нього наразі немає. Але, ось що дивно, впевнений, одначе, в тому, що воно обов‘язково знайдеться. Безмежно впевнений.

- І ось впевнились ми в недовершеній любові своїй, бо Аристас Великий, Сяйний і Вічний, сам прийшов до нас, до негідних Його осяяння й доторкання. Сам вибрав місце, з якого… — Мавпа зробила значущу паузу і зненацька аж вигукнула: — З якого зараз спостерігає за нами, рабами Його й невільниками Любові всесвітньої.

І тицьнула довженним кострубатим пальцем кудись вгору. Кременчук з Норильцєвим аж здригнулися з несподіванки, здійняли очі і… І веселий настрій зненацька знову заполонив мандрівників. Разом із реготом, якого, мабуть, навіть Сонька в апараті почула.

— Га-га-га! Ой, не можу! — заходився Кременчук, ледь не ламаючись навпіл і ляскаючи себе по камуфляжних стегнах.

— Хі-хі-хі! Ось дає! — вторив йому Норильцєв, метеляючи головою, від чого його довге волосся розміталося пухнастою гривою.

— Га-га-га… хі-хі-хі… га-га-га…

Невідомо, скільки б тривав цей сеанс незапланованих веселощів, якби Богдан раптом не відчув, що атмосфера навколо почала кардинально змінюватись. Неначе посеред спечного дня на сонце посунула хмара, вагітна градом і холодною зливою. Капітан як стояв напівзігнувшись, так і завмер, сторожко поводячи головою. Ліворуч обірвав своє хіхікання й Норильцєв. А зусібіч прадавніми первісними ідолами кам‘яніли мавпи, що, виявляється, вже здійнялися з землі й хижими очами дивилися на людей. Усе розумне зникло з них. І лише зараз до Богдана дійшло, як їх багато навколо… І ще до нього дійшло, що за якусь мить вони накинуться на людей. І ніяка ієрархія запобігти цьому на матиме змоги.

— Агов, — мовив тихо й сторожко, — в чому справа? Щось не так?

Їхній нещодавній слухняний поводир, що стояв ледь попереду стіни волохатих тіл, рвучко здійняв покручену руку-лапу. Не зрозуміло було, чи то він застерігає своїх братів від нападу, чи то навпаки — готується віддати команду до цього.

— Яким же чином ми помилилися? — мовив. — Ви ж не Ієрархи. Ви — ті, хто відмовився від Безсмертної Любові. Ви — Єресіархи! Ви… Помилилися ми, Аристарше, помилилися!.. Помилилися ми, Безлиці, помилилися!.. Визнаємо це, визнаємо!

— Угу, ви не лише в цьому помилку зробили, — намагаючись говорити спокійно й робити якнайменше рухів, кашлянув Богдан. — Ви й в дещо іншому помилитися спромоглися. — Він повільно випростався й здійняв голову до помосту на товстелезній гілляці, яка зависла метрів в п‘ятнадцяти від землі. — Нксо, дитино, а ну назвись цим добродіям. Вони, розумієш, тебе за якогось Аристаса приймають.

Настала тиша. Важка й грузька. Навіть комахи цвірчати перестали, а в очах Кременчука трохи потьмяніло мерехтіння, що давно вже стало йому звичним. Аж якимсь домашнім.

— Нксо? — напівспитав, напівпокликав Богдан крчовника, який стояв на самому краєчку помосту, витягнувши вперед свої худенькі кінцівки. Немов благословляти зібрався натовп, що зібрався навколо кедробабу. Або вниз стрибати. Несвідомо. Як ото сновида з даху.

— Нксо?

— Я не є Нкса. Я є Аристас. Я є жива іпостась творця цього Всесвіту. Творця Сорори. Я прийшов, коли це стало потрібно, не дивлячись на те, що був замкнений ворогом своїм, який є Диявол і Зненависть, в зеленому пеклі Пірра. Але бурштинове світло неможливо втримати в болотяній темряві. Настав час. І я подолав безодні, аби вернути на Сорору, до дітей моїх, аби знову розпочати крутити колесо простору й часу.

У Норильцєва відвисла щелепа. Кременчук як схопився за порепаний козирок свого міліцейського кашкета, аби той на впав, так і завмер в цій позі зі здійнятою головою.

— Я вже тут! — зненацька заверещав Нкса-Аристас. — Я повернувся до вас! Розпочинається Новий Час! Час Любові!

— Я тобі зараз, любесенький мій, і розпочну, і закінчу, — врешті решт, оговтався Богдан. — А ну, злізай звідти, нечисто сило!

І раптом посунувся носом у землю від потужного поштовху в спину. Відчув на потилиці обценьки велетенських лап і зрозумів, що якщо хоч трохи тіпнеться, то залишиться навіки на цій клятій Сорорі — назва якась знайома! — з переламаною шиєю. Ледь-ледь скосив очі і побачив поряд Норильцєва, що лежав в такій само позі з величезною кошлатою мавпою на спині. Мавпа нервувала й шкірилась. А пов‘язка на її стегнах втратила будь-який комічний вигляд.

— Со-о-о-онько!!! — телепатично зарепетував Кременчук. І відразу відчув, як крижаний жах почав наповнювати його, майже розчавлене, тіло. Бо в його акустично-телепатичному просторі було тихо-тихесенько. Як у труні.

— Дурень! — раптом вивіркою застрибав крізь брунатне віття й плетиво мозкових звивин голос Нкси. — Я ж тобі ще на Піррі роз‘яснив, що зв‘язок можна тримати лише в межах видимості. Як оце я бачу зараз дітей своїх.

„Дітей” Богдан вирішив залишити поза увагою.

— Слухай, Нксо…

— Аристас.

— Щоб тебе!.. Гаразд. Аристасе, поклич Соньку. Або, краще, накажи нас відпустити. Бо, здається мені, що ти ще жалкуватимеш за тим, що сталося.

— Жалкувати маєш ти за те, що не роздивився за ницою формою велич мого духу й призначення. Бог завжди приходить звичайним шляхом. Запам‘ятай це. Пишноти полюбляють лише лжепророки.

Поряд тихесенько повискував Норильцєв. Шелестіло листя й знову починали дзижчати комахи. Примарний світ потроху оживав, наче опісля тривалої зупинки знову повільно набирав швидкості у русі по якомусь нескінченному й незбагненному колу.

Разом з цим новим витком навколишнього життя здалеку почулося притишене, але таке, що наближалося, гудіння. Наче високовольтні опори посунули до кедробабу разом з усіма своїми дротами. Богдан було напружився, але мавпа, що сиділа на ньому, так натиснула на спину, що він мимохіть знову розслабився. А гудіння зненацька стихло і якийсь шурхіт розтікся навкруги. В шурхоті вгадувалися окремі слова. Богдан прислухався.

— Безлиці! Безлиці!.. Ми грішні, Ваші Вселюбія, грішні… Але воля Аристаса… На те воля Аристаса… — І раптом в мозку Кременчука вибухнули думки-вигуки іншої тональності. Чіткої і такої, що звикла до наказних ноток. — Аристас! Дійсно Аристас!.. Диво… Диво! Напередодні свята Прояву! Це — знамення. Знак того, що це буде не простий Прояв, а Нова Точка Відліку. За що нам таке… така… винагорода така? Побачити те, що трапляється раз на десять тисяч років! І саме в наш час, щоб його… — Останні речення, як здалося Богданові, мали якусь роздратовану тональність. І знову піднесено-здивоване: — Аристас! Ди-и-и-иво!!!

Раптом біля Богдана щось впало із глухим звуком. Праворуч. З іншого боку стосовно Норильцєва.

Скориставшись тим, що обценьки волохатих ручиськ навколо його шиї ледь послабли, Кременчук повільно увіткнув обличчя просто в землю, а потім так само повільно повернув його на звук падіння.

Спочатку він подумав, що біля нього б‘ється на місці величезна яскраво-жовта гусінь. Вона здіймала свою передню частину, а потім билася нею об втоптаний ґрунт. Безупинно. Знову й знову. Бурмочучи щось на кшталт: „О, Великий Аристасе, Любодайний і Світлосяйний, нехай згинуть від однієї згадки імені твого усі грішні, невірні та неправедні, нехай…”

Перестав вслухатися в це маячне бурмотіння Кременчук лише тоді, коли нарешті зрозумів, що поряд з ним вклоняється своєму божеству, вчорашньому непоказному крчовнику, істота, оповита з голови до ніг балахоном з чогось, що нагадувало жовтий непрозорий целофан. Целофан ледь шурхотів і це наповнювало молитву „балахона” загрозливою електричною напругою.

— Не треба, діти мої, — раптом донісся здалеку урочистий голос Нкси. Богдан ніколи не уявляв навіть, що той так піднесено розмовляти може. — Не треба! Я пройшов великий шлях, аби з‘єднати в Любові своїй Вічність з Нескінченністю. Аби, як завжди наприкінці будь-якого шляху, трохи перепочити, осмислити пройдене, полюбити його й підготуватися до нової вічної любові, до нового нескінченного шляху. Аби цей, новий шлях, не перервався на половині. Аби кожну хвилину усім вам вистачало сил і натхнення створювати ще один цикл, ще один віток всесвітнього безперервного руху. Аби завжди ви мали змогу з‘єднувати початок і кінець.

„Якісь дифірамби кружлянню на одному місці,” — раптом подумав Кременчук, не наважуючись, втім, якимись жестами чи голосними міркуваннями порушити благоліпну атмосферу, що запанувала під мавпячим кедробабом.

— Я вернув до Сорори, діти мої. І саме з неї, з найобранішої з планет, ми розпочнемо новий круговий шлях Любові до обріїв Безмежжя.

„Та не може ж безмежжя обріїв мати!.. Що він меле?!?” — тихо обурювався Кременчук. Жовта гусінь повільно розхитувалась з боку в бік. В очах знову посилювалось звичне мерехтіння. Тихе божевілля тривало, набуваючи узагальнюючих ознак.

— Скоро Свято Прояву Сонцевороту, — просторікував поміж тим Нкса (чи й дійсно, Аристас?). — На цей раз це буде особливе свято. Останнє. І перше. Свято Прояву Останнього Сонцевороту. Свято З‘яви Перших Воріт Сонця.

— Осанна! — загуло навкруги. — Осанна тому, хто є Першим, тому, хто є Останнім, тому хто є завжди й усюди в Любові своїй!

— Не треба! — змахнув, мабуть, Нкса на помості своїми худенькими рученятами-гілочками, бо усі славослів‘я водночас урвалися. — Не треба, діти мої! Встаньте. Помоліться сьогодні на захід сонця. Разом помоліться. А мені дозвольте поки що порадитись з уособлювачами Любові землі вашої, з тими, на кому тримається лад на усій Сорорі, з тими, кого ви звете Безлицими.

Кременчук відчув, що тягар з його спини раптово зник і тіло відразу наповнилось болісною легкістю. Звільнення, воно завжди спочатку болючим буває. Закон життя.

— З Ієрархами, з людьми моїми улюбленими, я, мабуть, поспілкуюсь на самому святі. А з Охоронцями, з вами відважні мавпи, стражі Любові й Безсмертя, нехай завжди буде благословення моє. І сьогодні. І завтра. І завжди на усьому колі Нескінченності.

Не відомо, що відбувалось на тому колі, а навкруги занило:

— Осанна! Осанна!..

Богдан сторожко встав на коліна, а потім важко здійнявся на рівні, з-під лобу зиркаючи довкіл. Мавпа з сивим смухом, що ледь не зламала йому шию, стояла поперед нього на напівзігнутих ногах, молитовно склавши під підборіддям долоні своїх довгих волохатих рук. Можливо, це було б і кумедним, якби за нею в такій саме позі не завмерло б безліч інших подібних істот. І загальна картина, як на Богдана, виглядала доволі зловісно. Наче кошлата диявольська пародія на земних ченців, що вишикувалась навколо кедробабу. Нкса, до речі, теж зовсім не мав подоби святого. Скоріше навпаки.

Трохи попереду їх і майже поряд з Кременчуком та Норильцєвим завмерло дві постаті в жовтих балахонах. Оскільки, як вже помітив Богдан по своєму недавньому сусіді, загорнуті в них вони були аж по самі маківки, то облич їхніх видно не було. Навіть прорізів для очей на жовтій клейонці не спостерігалось. Як вони на світ дивляться, було незрозуміло. Зате стало зрозумілим, чому їх кличуть Безлицими.

Кременчук смикнувся було до них, але його випередили.

— Ваші Вічні Світлості Безлиці й Безіменні, той, що стоїть праворуч, і той, що стоїть ліворуч, чи не буде Вашої ласки дозволити мені звернутися до Правічного за роз‘ясненням з приводу того, що робити нам з тими, хто відмовляється від Любові та Безсмертя?

Нагорі щось задзижчало і мавпа відразу схилила голову, знову склавши долоні під підборіддям. Втім, перед цим такий саме жест зробили і безлиці балахони, і усі навколо. Окрім водного міліціонера та патлатого любителя рольових ігор з міста Гременця далекої планети Земля. Хоча треба зауважити, що, на відміну від Норильцєва, який як вибалушив язика, так і вкляк з роззявленим ротом, Кременчук теж нахилився вперед. Аби підібрати свого кашкета, що й досі лежав на землі, перемазюканий брунатною пилюгою.

Коли ж Богдан випростався, то легенький поміст, на якому стояв Нкса, вже спустився вниз, завдяки тоненькій линві, й крчовник повільною ходою рушив до Безлицих. Піррянин намагався рухатись як найурочистіше, пробуючи не перевалюватись з боку в бік. Але від цього вигляд його ставав ще кумеднішим. Боже, та невже ж ніхто цього не помічає!

Кременчук злісно роззирнувся вусебіч і, нарешті, наштовхнувся на очманілі очі Норильцєва. Той аж здригнувся від його погляду.

— Мати Сва Гіперборейська, — прошепотів, — ось що воно значить — гра долі! Хто ж знав, що на Піррі ми зустрінемо того, хто створив Сорору! А, можливо, й не лише її.

Тьху ти! І цей туди ж! А, може, й дійсно щось того… Ну, теєчки… Богдан роздратовано ляснув кашкетом об коліно й з того знялася хмара жовтого пилу. Так він і вибивав свій головний убір доти, допоки Нкса не наблизився майже впритул до нього. Зупинився на невловиму мить та й пошкандибав далі. Підійшов до лівого Безлицього і щось прошепотів йому. Наче той вуха відкриті мав. А потім в супроводі обох „балахонів” потупцював до екіпажу, схожого на земну легку танкетку. Вочевидь, саме на ній Безлиці й прибули на місце подій. І вже перед тим, як сісти в транспорт, один з них повернувся до старої мавпи й глухо кинув:

— Цих двох, Зайусе, відведи до тунелю. Ієрархи вже на під‘їзді. А щодо Єресіархів… Нехай вони й відмовляються від Любові та Безсмертя, порушуючи усталений ряд речей, але Кінець Часу усе розставить на свої місця на цьому колі руху Світобудови. Нехай Ієрархи підготують їх.

Ну, Нксо!.. Ну, Аристасе!.. Ну, постривай!!!

Богдан пручався щосили. Міліцейський кашкет просто дивом тримався на своєму місці. Але з таким же успіхом його власник міг би пручатись в дубових лабетах грдян. Норильцєва взагалі чутно не було.

А в самому дуплі їх потягли вже не вгору, куди планувалось, мабуть, спочатку, а кудись вниз, до самих коренів цієї велетенської деревини. По чисто прибраному тунелю, залитому теплим бурштиновим світлом. Назустріч неясним силуетам, що проступали в ньому. І цупкішали, цупкішали, цупкішали… І ставало зрозумілим, що їх тягнули до… Богдан аж пручатись перестав.

Бо попереду їх чекало трійко…Трійко… Трійко звичайних людей, чий тіла прикрашали лише такі само пов‘язки на стегнах, які були й в мавп.

— Зайусе? Що скаже нам безстрашний охоронець Любові й Безсмертя?

— О, Ієрархи, Великі в Любові своїй! Візьміть оцих двох. Вони вийшли з кноплу й знущалися над іменем Правічного. Вони заблукали в єресі своїй, але сам Аристас — та полюблять його усі вороги Вічного Колообігу! — вивів їх до нас. Безлиці — та святиться безіменність їхня! — наказали підготувати таки їх до Прояву, бо Кінець Часу має усе розставити на свої місця на цьому колі руху Світобудови. Адже на нас чекає незвичайний Прояв, Меру!

Меру?!? Ну, звісно! І Зайус, і Аристас. Та й сама Сорора… Французький письменник П‘єр Буль. „Планета мавп”. Можна розслабитись. Божевілля триває.

Кременчук сидів на вузесенькій лежанці трикутної камери. Або келії. Там, де сходилися дві її стінки, розташувався такий же трикутний вхід на неї. На третій стінці приміщення висіла чи то велика картина, чи то великий екран, розцяцькований зараз різнобарвними цяточками. Цяточки мерехтіли й складалися в різні літери та картини, на яких за бажанням іноді можна було розрізнити зображення Нкси. Чи то Аристаса. Він і дійсно був схожим на піррянина. Чи навпаки — піррянин на нього.

На лежанці навпроти, під кутом до Богдана, розташувався Норильцєв разом з людиною, що зустріла їх в тунелі під корінням кедробабу, який, до речі, виявився не лише великою деревиною, а й величезним будинком. І це поєднання являло суцільну тобі єдність із тутешньою природою. Куди там Пірру до цього!

Втім, здається, єдність тут існувала не лише з природою. Певним чином, так випливало з розмови Зоребора з їхнім новим знайомцем. З Меру.

Сам Кременчук до бесіди не встрявав — все одне усе це цілковиті ілюзії та самоомана! — і слугував лише пасивним ретранслятором-передавачем. Ця роль йому подобалась. Спокійна така роль. Затишна. Без усіляких там переживань дурнуватих. Втім, одне з них чомусь таки ятрило серце, хоча й мозок розумів усю глибину власного божевілля.

Врешті решт, Богдан не витримав і втрутився в занадто тягучий плин слів землянина й сорорійця.

— Послухайте, шановний, — мовив, — а чи не можна мені трохи прогулятися? Нагору.

— Навіщо? — знизав плечима Меру. — Все одне мавпи не пустять тебе побавитись кноплом.

„Кноплом”, як вже знав Богдан, називалася ота двометрова трава, через яку вони пройшли стежиною, протоптаною Нксою-Аристасом, від апарату до кедробабу.

— Та на біса мені якісь там забавки потрібні!?! — щиро здивувався Кременчук.

— А що — ні?!? — здивування Меру було не менш щирим.

Вони якусь мить з подивом дивились одне на одного. І з боку Богдана це був перший прояв емоцій від того часу, як їх привели до цієї невеличкої камери. Апатія цілком оволоділа капітаном і навіть здавалася фізично болісною опісля тієї ейфорії, яку він відчував зовсім нещодавно. І хто знає, чи спромігся би він вийти з цього стану, якби не необхідність перекладати розмову, що зав‘язалась поміж Норильцєвим та Меру. Без цього той уявлявся б останньому дивакуватим глухонімим іноземцем. А чи потрібно це було в їхньому становищі — велике запитання. Хоча з іншого боку — яке таке становище? Тобто, остаточно заплутавшись в існуючих проблемах, Богдан знехотя взявся за допомогу в налагодженні контакту між двома — нехай і існуючих лише в його мозку! — цивілізаціями.

Меру, до речі, зовсім не помітив тимчасової „німоти” свого візаві, бо спочатку заплутано й тривалий час молився за надання безсмертя й любові, тобто — безсмертної любові, усім живим істотам Сорори. Навіть тим, хто затято відмовляється від цього, блукаючи в хащах забобон та заростях кноплу й порушує тим самим усталений ряд речей. При цьому він зітхав і кидав швидкі косі погляди на землян. Земляни — певною мірою, один з них, молодший і емоційніший — відповідав йому тим же.

Потім Меру відвернувся від стіни-екрану, до якого й спрямовував свої молитви, і запитав про щось Норильцєва. Той безпорадно глипнув на Кременчука і Богдан лінькувато налаштувався на їхню розмову, не заглиблюючись, втім, до її сенсу. Бо того самого сенсу там взагалі не було. Було якесь прощупування. То те, мовляв, то інше. Як погода? Як настрій? Що було? Чим серце заспокоїться? Тьху, ти!

Насторожений Ігор совався на місці, скоса зиркав на Кременчука й прямих відповідей уникав. А того цікавило інше: Сонька їх вже шукає чи ні? Адже, як, не знаючи броду, в кнопл сунеться, то і її пов‘яжуть. І останнє було саме тим, що роздвоювало свідомість капітана та боляче муляло його серце.

— Мені з напарником, — серйозно мовив Богдан, відриваючи, врешті решт, спину від дерев‘яної стінки, — мені з напарником ваш кнопл десять тисяч років потрібний не був і ще стільки ж потрібний не буде. Мені свіже повітря зараз потрібне. Зрозуміло?

— Десять тисяч років? — куточками губ посміхнувся Меру. — Тобто, ви народились в часи ВОВ — Великої Оновлювальної Війни?

— Ага, саме тоді.

- І вижили під час ВНБ — Великого Небесного Бомбардування?

— Ага, в бомбосховищі відсидівся.

- І в якому ж тоді році ви пройшли ОПЛ — Обезсмертювальний Прояв Любові?

Богдан трохи знітився і Меру, користуючись цим, миттєво перехопив ініціативу в розмові:

— Першими опісля Великого Небесного Бомбардування ОПЛ пройшли Мавпи. Бо саме вони мали покласти початок наступному витку нашого нескінченного Колообігу. Адже саме під час їхнього панування і саме під час їхньої війни могутність Мавп дозволили їм знищити Соро — природний супутник Сорори, на якому знаходились наші наукові бази, бази Людей…

— Тобто?! — ахнув Норильцєв.

А Кременчук згадав астероїдне кільце, крізь яке проскочили вони і не проскочили їхні переслідувачі під час наближення до цієї планети. Згадавши, він зрозумів. А зрозумівши, став орієнтуватися набагато швидше.

— Тобто, — зиркнув він на Зоребора, — розколошматили вони супутник і ще слава Богу, що планета цілою залишилась. Так? — це вже до Меру. І додав, примруживши очі: — А бази, значить, у нас лише наукові були?

— Так, — спокійно підтвердив той. — Наукові. І ви це знаєте не гірше за мене. Розпочинався новий Цикл, Цикл Людини. Але дух Аристаса зійшов на Сорору й встановив терміни та черговість Проявів. Сто двадцять п‘ять років Люди є проявленими Ієрархами і допомагають стати Безсмертними через Любов свою Охоронцям своїм — Мавпам. А потім вони міняються місцями. Безлиці ж мають спостерігати та сприяти цьому процесу. В час же, коли Аристас знову зійде на Сорору, Безсмертними водночас стануть усі без винятку. Навіть ті, що померли в Любові до Аристаса під час не свого Прояву. Тоді вони воскреснуть і доторкнуться до Нього. І ось це сталося! Сталося!.. Сталося…

Меру щось забурмотів, закочуючи очі під лоба, і Кременчук суворо подивився на нього, перед тим не менш суворо зиркнувши на Зоребора-Норильцєва. Той здригнувся і обома руками заторсав сорорійця за плечі. Меру затрусив головою і за мить обличчя його набуло осмисленого вигляду.

— Лише той, хто не всотав у себе Любові Аристаса, — тепер вже очі оголеної людини суворо дивилися на камуфляжного Кременчука, — той, хто не увірував у власне Безсмертя, або намагається скористатися ним позачергово, саме той руйнує освячений стан речей і кидає Сорору до дикунських часів її бездумного нищення. — Він раптом замовк на невловиму мить, а потому продовжив: — Невже ж ви не розумієте, що тваринний потяг до кноплу без віри в Любов остаточно загубить ваші душі і Меч Безсмертя махне лезом повз вашого обличчя, зникаючи у нездійсненому?

Кременчук розпочав закипати, певним чином вже розібравшись у ситуації:

— Шановний, я вже тобі роз‘яснив, що кнопл ваш мені до…

— Нам на вулицю треба, — зненацька пискнув і Норильцєв, — аби під чистим небом помолитися Великому Аристасу, та святиться ім‘я його!..

Ач, ти!.. Ні, є щось в цьому хлопцеві, є! Молодець!

Меру, втім, цього не відчув.

— Помолися на Вікно Світу, — знизав він плечима і кивнув на екран, якому сам нещодавно вклонявся, — як це роблять усі Вірні.

— Але ж ми… — сіпнувся Кременчук. — Ми лише намацуємо шлях до Правічного. Нам треба останній раз подивитись на зірки та помолитись на них. А потім спробуємо і на ек… На Вікно Світу спробуємо.

І раптом відчув, як щось холодне й слизьке заплазувало в його мозку. Відчуття було настільки неприємне, що він було трусонув головою, але скам‘янів, наштовхнувшись поглядом на очі Меру. Вони болюче свердлили його наскрізь, наче пробуючи видобути з надр сірої речовини Богдана усі його думки. За мить він трохи розслабився й Кременчук відчув, що його теж попустило.

— Дивно, — мовив сорорієць, — але я дійсно не відчув в тобі потягу до темної безвірної сили кноплу. Але те, що я таки відчув, виглядає ще дивнішим… — Він уважно подивився на капітана. — Мені чомусь здається, що ти набагато небезпечніший, ніж це уявляє Зайус і навіть Безлиці… В інший час… А з другого боку — наказ Аристаса… Гаразд. Ризикнемо. Але, лише на гілці. На галявину чи на дорогу я тебе не випущу.

— Та на гілці, на гілці! Звісно, що на гілці, — аж заспівав Кременчук, схоплюючись з місця. — Ігорю, йдемо!

Той було смикнувся за ним, але Меру застережливо підняв руку:

— Ні! Піде один. Другий залишиться тут.

Богдан завагався. Таке розділення йому зовсім не подобалось. Хоча й можливість налагодження зв‘язку з Сонькою втрачати не можна. Але, якщо щось з хлопцем трапиться, він цього собі ніколи не подарує. Такаманохара, до речі, теж.

— До дідька! — врешті решт, похмуро визначився він і знову сів на лежанку. — По одному аж ніяк не можна. Нам вдвох помолитися необхідно. Віра в нас така…

— Віра на Сорорі одна, — примружився Меру, — аристиянство. Усе інше — єресь. І мені здається, що лише така визначна подія, як з‘явлення Аристаса, рятує вас від ретельного дізнання. Але… — раптом на хвилинку замислився він, а потому трохи пом‘якшив свій тон. — Але, Безлиці знають, що роблять. І ми, до речі, теж. Гаразд, ідіть вдвох.

І не мигтючим, важким, як оце нещодавно, поглядом втупився в Кременчука. Той повів шиєю і йому здалося, що на якусь невловиму мить Норильцєв, що так і сидів на своїй лежанці, дивним чином роздвоївся. Один хлопець залишався нерухомим, а іншій м‘яко встав і рушив до Богдана. Той аж головою затрусив: і треба ж такому ввижатись!

А Меру вже підходив до виходу, здіймаючи на ходу правицю:

— Йдіть за мною!

Отже, таким чином і пішли: попереду — голий, прикритий лише коротесенькою пов‘язкою, Меру, за ним — камуфляжний Кременчук в міліцейському кашкеті на голові, а замикав ходу патлатий Норильцєв з порожніми піхвами, що так і бовталися в нього на поясі.

Богданові здалося, що вони знову сунуть в якомусь бурштиновому тумані. Певною мірою, стінок тунелю, що невдовзі розпочав здійматись крутою спіраллю, видно не було. Лиш попереду, немов метроном, погойдувалась золотаво засмагла спина Меру. Відчуття складалось доволі нереальне і Богдану здавалося б, що вони просто сплять, якби, врешті решт, в повітрі на потягнуло м‘ятною прохолодою і вони не опинилися б на шерехатій поверхні, яка трохи вигиналася в боки. Гілка!

На дворі було вже темно. Небозвід, деінде розцяцькований негустими сузір‘ями, витікав з-під мороку верховіття, спадаючи усіма своїми лякливими вогниками ліворуч і праворуч завмерлих мандрівників. А попереду в зеніт урочисто здіймався мерехтливий стовп з мільярдів сріблястих жеврин, які разом лили примарне таємниче світло на темно-притихлий степ Сорори. Стовп сягав найвищої точки неба, тьмянів, перекреслюючи його і знову опускався до степу, зникаючи за протилежним обрієм.

Богдан спочатку не зрозумів, що це воно таке і лише за хвилинку до нього дійшло, що це — кільце навколо планети з залишків її потрощеного супутника. Те саме кільце, в якому загубився чорний трикутник літального апарату їхніх переслідувачів. Землянам явно пощастило більше. Але, в якому напрямку лежить зараз їхня щаслива „тарілка”?

Розуміючи, що він аж ніяк не зможе розрізнити її цієї глупої ночі, та ще й на досить великій відстані, Богдан сторожко покрутив головою і подумки покликав:

— Сонько! Такаманохара!

Навкруги було тихо. В розпачі думаючи про те, що кляті мавпи таки схопили й дівчину, Богдан встав на коліна, імітуючи заглиблення до урочистої безгучної молитви. Знаком наказав зробити те саме й Зоребору, а потім…

— Ох! — охнула нічна темрява. — Капітане! Та куди ж ви… Ти… Та як же ви… Слава Богу!

— Не Богу, а Аристасу, — за інерцією сварливо відгукнувся Кременчук, в глибині душі аж здригаючись від радості. — Доповідай, як справи в тебе.

— Та… та… Та які в мене справи!.. Що у вас відбувається? Куди ви поділись? Я ж чекала-чекала, а потім таки за вами спробувала посунути. На стерню якусь вийшла, бачу: меч Ігорів валяється. Попереду — деревина якась покручена. Вдалині — вишки сторожові. Ледь не збожеволіла!

Про покручені деревини й вишки Богдан не зрозумів, але уваги цьому вирішив не приділяти: мало чого жінці з переляку ввижатися може.

— А потім… — продовжувала між тим Сонька, — потім задихатися я розпочала. Алергія клята! Ледве назад до апарату дотягнула. В перший раз оце шлюзову камеру за призначенням використала. Зараз всередині сиджу, думки — в різні боки, з рук все валиться. Ну, хіба ж так можна!

— Не можна, — погодився Богдан і декількома штрихами, не виходячи з ритму молитви, обмалював ситуацію Норильцєву, що вислухав його уважно, але якось відсторонено. Навіть згадка про знайдений меч не вивела його з цього стану. Майже невидимий в темряві, Меру мовчки спостерігав за ними.

— А у вас? Що у вас трапилось? Чому досі на корабель не повернулися? — не вгавала Сонька.

— Ми, подруго, завдяки Нксу нашому, бранцями… Ні… Тобто… Ну, гостями аборигенів стали. Дуже, розумієш, Нкса наш відомий та шанований на цій планеті…

— Звідки це відомий? — щиро здивувалась Такаманохара.

— А звідти!.. — І Богдан знову коротко, намагаючись не витрачати дарма часу, обмалював ситуацію, що склалася. В затишних тонах обмалював. Хоча збоку здавалось, що молитва його ставала запальнішою й запальнішою.

— Та… та… — захвилювалась Сонька. — Та ви почекайте трохи! Та я!.. Я… Я до ранку щось вигадаю, корабель здійму, а потім…

— Не швиди! — перебив її Богдан, б‘ючи поклони мерехтливому небесному стовпу й краєм ока намагаючись роздивитись невидимого Меру. — Не поспішай ти! Куди тобі з алергією твоєю та рукою хворою! Як вона, до речі?

— Та нічого, — хлипнуло в просторі. — Завдяки тобі. І де навчився кістки вправляти?

— Я ж — мент, — хмикнув Кременчук. — Не лише в‘язи крутити, а й першу медичну допомогу організувати можу. Але… Але, я ось що подумав… Ця братва мавпяча, треба розуміти, за звичаєм своїм на гілляках кедробабу живуть. Люди ж, немов короїди, до стовбуру його по тунелям в корінні сновигають. Але є ще Безлиці та вежі якісь. Подивись відеозапис посадки. Бо ці сам вежі непокоїти мене розпочали. Опісля того, як взнав, що аборигени сорорійські колись у військових діях супутника свого розколошкали… Воно, звісно, це, можливо, й звичайнісінька тобі легенда. Дума така про козака Аристаса… А, може, й ні… А як і насправді щось таке відбувалось? А як якась там зброя збереглась? Загалом, я думаю, ранувато буде апарат здіймати.

— А як же?!..

— А ніяк. Нас поки що більш-менш нормально сприймають. Я ж кажу, в основному, як гостей. — Якийсь чоловічий гонор заважав Богданові викласти всі свої неприємні враження. — Ось, бачиш, до якогось місцевого Прояву запрошують. Отже, і ти не швиди. Розбирайся з апаратом, вивчай матеріальну частину, налагоджуй, що зможеш, і спробуй господарям планетним на очі не втрапляти. Все одне ні з чим втрапляти. Нема чим захищатись. Але, якщо вони й досі тебе не потурбували, то… А потім розберемося. Зв‘язок будемо щоночі тримати. Я нібито щоночі молитися стану. Тут цю справу, здається, поважають.

Кременчук намагався заспокоїти дівчину. Але іноді йому здавалося, що він заспокоює самого себе. А треба ж ще й Норильцєва заспокоїти. Капітан повернув обличчя в його бік і… І вкляк.

Зігнуте в поклоні, тіло хлопця залишалось нерухомим. Відносно нерухомим. Бо його контури, осяяні мерехтливим небесним стовпом, якось дивно коливались. Наче дивися на них Богдан крізь непрохану сльозу, що набігла на його очі. Він аж випростався й обома руками ті самі очі протер. Десь збоку завовтузився Меру. Контури тіла Норильцєва ще більше розпочали коливатись. Більше того. Вони розпочали прозорішати і ось вже Богданові здалося, що крізь них проступило тьмяне листя, розташоване за Ігорем. Капітан знову, до болю, почав протирати очі, а коли, нарешті, розплющив їх, то… То поряд з ним нікого не було. За виключенням Меру, який насмішкувато спостерігав за ним.

— Що?!? — рвучко скочив на рівні Кременчук. Так рвучко, що навіть здалося нібито гілка під його ногами ледь гойднулася. — Що відбувається? Де Норильцєв!?

— Що там таке? — пискнула собі здалеку й Такаманохара.

— Заспокойся, — здійняв правицю Меру, — твій друг в келії. Він вже давно відпочиває.

— Як це в келії?! Як це — відпочиває!?! Та він же тільки-но поряд був!!!

— Я просто хотів випробувати тебе на здатність до втечі. Вів ти себе добре, але молитва в тебе дивна якась була. Зі зворотнім зв‘язком молитва. На мові незрозумілій. Кому ти молився? І хто тобі відповідав, цікаво? Що це за зірки такі в нас з‘явилися говорючі?

— Цікаво йому! Випробував він! Де Норильцєв краще скажи, випробувачу?

— Я тобі вже роз‘яснив. Втікати ти не став і то є добре. Але я не міг випустити тебе на гілку без заложника. Отим заложником став твій Норильцєв. І зараз він в келії. І весь час був саме там.

— Капітане, допомоги не треба?

— Ні!.. Так!.. Тобто… Тобто ти що, загіпнотизував мене?

— Капітане?…

— Цить!.. На здатність, кажеш? До втечі, мовляв? Я зараз влаштую тобі і здатність, і втечу, і гіпноз з окрошкою влаштую!

Кременчук в стрімкому стрибку підскочив до Меру, збиваючи його з ніг і кидаючись до отвору, через який вони дісталися до цієї гілки.

— Сонько! — подумки гукнув на бігу. — Без мого наказу нічого не роби! А я тут зараз розберуся швиденько з витівками деякими, а по тому…

І пірнув у бурштиновий туман, який трохи пахнув прохолодною м‘ятою. За декілька метрів туман розтікався двома димчастими потоками. На два проходи туман розтікався. І те, з якого вони нещодавно вийшли з Меру, Богдан не пам‘ятав. Хоч вбий його, не пам‘ятав! Та й згадувати не було часу. Тому, цілком поклавшись на власну ментівську інтуїцію, Кременчук кинувся до лівого відгалуження.

Дарма поклався. Це він зрозумів за пару хвилин, зі всього розгону влетівши в якесь шарудливе приміщення. Спочатку Богдан не звернув уваги на це шарудіння. А потім… Потім він, щосили примружившись, вдивився в золотавий серпанок, який повільно розвіювався легесеньким протягом. Спочатку йому здалося, що попереду зібралися сотні людей, які повільно й синхронно, наче в трансі, розхитуються з боку в бік. Мовчки й від того трохи моторошно.

Втім, по справжньому моторошно Богданові стало тоді, коли він ще більше примружив очі, а серпанок в цю мить ще більше розвіявся: на тоненьких, майже невидимих, мотузках погойдувались напівпрозорі пергаментні шкіри, цілком зняті з колись живих людей. „Ш-ш-ш… — шаруділи шкіри, — ш-ш-ш… ш-ш-ших-х-хо…”

Кременчук відчув, що його міліцейський кашкет ледь не звалюється з голови волоссям, що здійнялося сторчма. Він заціпенів і тому навіть не зреагував на голос, що зненацька зазвучав за його спиною.

— Спокійно, — казав Меру, — спокійно… Ти не відчуваєш… Ти не відчуваєш нічого… Ти засинаєш… Засинаєш… Заси…

Екран мерехтів різнокольоровими вогниками. Красиво так мерехтів. Значуще. Богдан як тільки прокинувся, так сонними очима й втупився в нього, намагаючись згадати, яким це чином він повернувся вчора до цієї тісної келії. Як на гілку видерся — пам‘ятає, як із Сонькою зв‘язався — пам‘ятає, а потім… Потім — порожнеча якась… Ядуче-жовтого кольору… Та як же вони з гілки повернулися?!? Та що ж це за провали в пам‘яті такі?! Нічого подібного з ним ніколи ще не траплялось. Навіть коли Сніжанка загинула. Маячня якась! Дивно. Все дивно. Навіть Норильцєв он якось дивно спить — не ворухнеться.

Богдан скоса подивися на Ігоря, що сопів на лежанці навпроти. Розбудити його, чи що? Розпитати? Але ж, гарно спить. Мов дитина. Втім, він і є дитиною. Сніжанка, доня, як би вижила тоді, опісля аварії тієї клятої, не набагато молодшою за нього була б.

І гаряча хвиля якоїсь щемливої любові до сплячого хлопця тихесенько хлюпнула в серці Кременчука. Та й не лише до нього. До Такаманохари, наприклад, теж. Не дивлячись на усю норовливість її. А ще до знайомця їхнього нового, до Меру. І до мавпи Зайуса. До всього світу цього бурштинового, що є маненькою крихкою жевриною, яка, втім, не згасає, а кружеляє й кружеляє у вихорі мовчазного й величезного Всесвіту. Аж горло в Богдана перехопило. А різнокольорові цятки на екрані розпочали складатися в одне мерехтливе слово: л-ю-б-о-в… лю-бов… любов…

— Любові тобі, Богдане, — прозвучало зненацька з боку входу до келії. І тихесенько-тихесенько зашаруділа запона, яка прикривала його.

Від цього ледве чутного шарудіння волосся в капітана чомусь стало дибки, а по шкірі поповзли морозні лоскоти. Десь чув він нещодавно щось подібне, чув! Але чому, чому йому так моторошно від звичайного тихесенького звуку???

Безтямними очима Кременчук втупився в Меру, який, стоячи на порозі, тримав в руках два коротких мечи, схожих на скіфські акінакі. Богдан колись бачив подібні в гременецькому краєзнавчому музеї. Але тут вони до чого?! Про любов було забуто і до нестями в очах розпочала додаватись пекуча тривога.

— Спокійно, — мовив Меру, не спускаючи ледь напруженого погляду з капітана, — спокійно, Богдане, все нормально.

І обережно поклав зброю на долівку. Так обережно поклав, наче поранитись йому лячно було.

— Оберіть кожен собі по Мечу Безсмертя, оберіть… А я скоро буду.

Та й зник за запоною, що знову зашаруділа моторошно. А до Богдана, врешті решт, дійшло, що двері їхньої келії не зачинені. Тобто, їх сьогодні за бранців не тримають?… Он і мечі до того ж. А вчора… Чим же, чим же закінчилось те кляте „вчора”?

На лежанці завовтузився Норильцєв. Розплющив очі, сонно посміхаючись Богданові, потягнувся смачно і… І завмер, наштрикнувшись поглядом на лискучі клинки. Рвучко здійнявся на ліктях і обличчя його якось відразу набуло радісно-зацікавленого вигляду. Аж щелепа в нього відвалилась. Ото ще вояка трипільський!

— А це що таке? — запитав. — Звідки?

— Меру тільки-но притягнув, — трохи похмуро, дослухаючись до чогось всередині себе, відповів Богдан. — Озброюйтесь, каже. Чим це ми таку довіру та з повагою в нього викликали, не знаєш?

Норильцєв не знав. Він лише плечима знизав, всідаючись навпочіпки і благоговійно торкаючись вказівним пальцем прохолодного леза.

— Що, справжнє, не бутафорське? — не змінюючи тону, запитав Кременчук.

— А то!.. — вигукнув хлопець, рвучко здіймаючись на рівні і змахуючи одним з мечів. Лише вогники різнокольорові, відображені від екрану, на ньому спалахнули.

— А то! а то! — передражнив хлопця капітан, недовірливо беручи другого меча. — А то, що дивно усе це. Вчора ледь катувати не розпочали, а сьогодні… Слухай-но, — затнувся, — а ти не пам‘ятаєш, як ми вчора сюди повернулись?

— Звідки повернулись?

— Звідки?!.. Та з гілки ж!

— З гілки?… А що, ми кудись уходили?!

Земляни завмерли, здивовано дивлячись одне на одного.

— Та-а-ак… — за хвилину протягнув Кременчук. — Зрозуміло. Колективна амнезія. В тебе, до речі, більш прогресуюча.

— Яка ще…

— Цить! Така ще… Не подобається мені усе це. — Богдан зиркнув на стінку-екран і йому здалося, що мерехтіння вогників набуло зловісного вигляду, а слово „любов” взагалі зникло з нього. Наче й не було ніколи його, слова цього. — Та-а-ак, — знову протягнув капітан, — треба нам таки зі справами довколишніми розібратись. Ніхто за нас цього не зробить. А оскільки зачинити нас, здається, забули, то…

Він зробив крок до шурхотливої запони і, тамуючи незрозумілий жах, сторожко визирнув до коридору. В коридорі було тихо, спокійно й бурштиново.

— Пішли! — заклично махнув рукою, не обертаючись і твердо впевнений в тому, що хлопець не наважиться не послухатись його.

Хлопець, звісно, розчаровувати капітана не став. Тим більше, що полюбив він цей затишний світ золотавого кольору, а той полюбив його. І тому нічого поганого трапитись з ними не могло. Та й до того ж, про всяк випадок, зброя улюблена в руках у нього була. Хоча й звісно, не така, яку він забув на стерні… І як це його вгородило!? Ігор відчув, як від пекучого сорому запашіло його обличчя. Втім, може й не від сорому?

Бо Кременчук, що сторожко йшов коридором попереду Зоребора, раптом рвучко зупинився і розгублено зиркнув через плече на хлопця. А перед капітаном… Перед капітаном завмерла вишукана дівчина у масці, вкритій яскравим пір‘ям місцевого птаства. В руці вона тримала такого самого коротенького меча, якими були озброєні й земляни. Але не цей загрозливо здійнятий клинок вразив їх. Ні, зовсім ні. Інше. Адже вдягнута дівчина була за звичаєм цієї планети. В одну лише пов‘язку на стегнах дівчина вдягнута була. Від чого у своїй пістрявій масці набувала чарівного, але нереального вигляду танцівниці з кордебалету, закинуту на Сорору через усі огроми космосу.

Великі, довершеної форми, груди звабливо здригались і змушували Кременчука спиною прикривати цей еротичний міраж від свого неповнолітнього напарника. Ти бач, розбещувати вони тут підлітка будуть! А сам аж їв цю з‘яву очима, відчуваючи у серці тягучу солодку млість. Адже опісля того, як Олена пішла від нього, гірко й несправедливо звинувативши чоловіка в смерті доньки, з жінками в Богдана був напряг. А тут!..

Втім, тут теж вийшов напряг. Бо дівча, не кажучи ані слова, зненацька зробила високий випад ногою — аж під пов‘язкою, здається, дещо цікаве майнуло! — й опустила клинок на голову Кременчука. Той ледве встиг підставити під удар свого меча. В золотавому коридорі кровожерно дзенькнуло залізо.

— Ти чого?!? — залементтував Богдан. — Сказилась!?

А сам вже незграбно відбивав наступний удар, усім тілом пробуючи увернутись третього.

Хто знає, чи вдалось би це йому, як би щось не смикнуло його за плече, кидаючи до стінки коридору, а вперед би не вискочив Норильцєв зі своєю зброєю напоготові.

Вчасно, до речі, вискочив. Бо з іншого боку бурштинової імли зненацька випірнув Меру з таким само мечем, як в дівчини та землян. Ігор, прикриваючи Кременчука і явно згадуючи свої трипільсько-гіперборейські забавки, схрестив зброю з обома нападниками. Чулися стишені вигуки, подзенькував метал об метал, а Богдан, притиснутий до стінки, ледь тремтів від збудження і лихоманково намагався, врешті решт, зрозуміти, що воно відбувається.

А відбувався звичайнісінький і затятий двобій, якщо так можна було назвати підступний напад двох людських одиниць на одну. І те, що однією з цих одиниць була тендітна дівчина, нічого не змінювало. Бо вимахувала мечем ця дівчина на відмінно. Зі знанням усіх тонкощів фехтувальної справи вимахувала.

Ось її клинок майнув майже перед самим обличчям Зоребора, що ледве встиг відсахнутись від нього, водночас чимдуж парируючи удар з боку Меру. Останнього аж розвернуло на місці. Але він не став припиняти свого обертального руху, а крутнувся за інерцією на триста шістдесят градусів і витягнутою рукою знову спробував дістати Норильцєва. І дістав би, якби в цю мить той не присів — меч Меру аж свиснув у повітрі над його головою! — намагаючись з низу дотягнутися до пружних грудей дівчини. І ні про яку еротику вже не йшлося. Не до того було.

Ігор не дотягнувся до зграбного тіла лише якусь частку сантиметру. А Меру… Меру дотягнувся, з другої спроби аж по рукоять всаджуючи клинок в бік Зоребора Сталевої Десниці. Крізь коротеньку Ігореву кольчугу залізо пройшло, наче крізь масло, а сам хлопець здригнувся відразу усіма своїми м‘язами, уповільнено, наче в старому кіно, випустив свого меча і застиг перекособочено, обома руками ухопившись за страшну рану та знетямленими очима втупившись в обличчя сороріанина.

Всередині Кременчука щось вибухнуло пекуче і він, розкидаючи вусебіч лахміття безглуздого розгубленого заціпеніння, кинувся на Меру, тримаючи свого меча, наче гременецький урка — довгого фінського ножа. Лезом знизу вгору й трохи вбік. Він сам перетворився на холодний метал цієї злодійської зброї. І ніщо в цьому світі не мало змоги втекти від неї.

Меру зміг. Знову зміг. Богдану здалося, що його камуфляжне тіло майнуло крізь каламутну жовту тінь, так і не встигши остаточно скоординувати своїх рухів. Тому що в наступну мить капітан вже бецьнувся прямісінько об протилежну стінку коридору, аж наполовину всаджуючи клинок в пористу деревину. На невловиму мить знову завмер ошелешено, а потім рвучко озирнувся. Позаду нікого не було. Якщо, звісно, не рахувати перекособоченого Зоребора. А от і Меру, і загадкова дівчина, зникли. Наче й не було їх ніколи. Лише Норильцєв продовжував, продовжував дивитись нестямними очима на… Не на сороріанина. Не на місце, де тільки-но той стояв. Навіть не на Кременчука. А на власний бік. В якому не було не те, що ознак смертельного заліза, а й жодної рани.

Якийсь неясний спогад ворухнувся в голові Богдана і він кинувся до хлопця, обома руками обмацуючи його, ще напружене, тіло.

— Заспокойся, Ігорюню, заспокойся! — цокотів зубами. — То не насправді. То усе міражі, фата моргани якісь, гіпноз, розумієш…

І раптом згадав. Все й відразу. Неначе током його шандарахнуло.

Рвучко відсторонивши хлопця від себе, Богдан вдивися в його очманіле обличчя. Та ні, справжній, здається. Не фантом там якійсь учорашній. В туніці не порваній, в кольчузі не пробитій і зі шкірою не обідраною. Поки що не обідраною.

Так що, це їх оббілувати хотіли!?! Просто зараз?! Ось тобі й любов всесвітня!

— Якщо тобі хотіли б зробити щось погане, то давно вже зробили б, — раптом почувся збоку знайомий чоловічій голос. — Але в нас тут не Єресіархат. Ваші принципи нам не підходять.

Не випускаючи Норильцєва з рук, Богдан важко повернув голову. Так важко, що аж шия зарипіла. Ігор зробив такий само порух. Наче передражнював капітана.

— Але… Але, ди-и-ивно, — протягнув другий голос, жіночий, і дівчина в масці граціозно вийшла з медовокольорного серпанку, — такий блок потужний подолати! Чи всі Єресіархи такі міцні?

— Я б не наполягав на цій тезі, Корнелія, — знову почувся голос Меру. І оголений чоловік, врешті решт, виник поряд з такою само дівчиною. — Як мені здається, ми можемо спостерігати в них певний розподіл праці. Той, котрий зветься Богданом, краще захищений психічно. Той, котрий Ігор — фізично. Тобто, вдвох у них доволі потужний захист. Але поодинці… Мені цікаво, як вони проходитимуть Прояв? Один відразу збожеволіє. Другого ще перед Танцем Життя знерушить перша-ліпша мавпа.

— Ти казав, що поблизу є хтось третій?

— Дуже це підозрюю. Згідно доповіді Зайуса, вони вийшли збоку дивного утворення, поміченого Охоронцями з Дерева, а Безлицими — з Вежі. Утворення це вже названо Ковчегом Аристаса, оскільки Правічний теж з‘явився звідти. За ним, за утворенням, спостерігають з дальньої відстані, але підійти до нього без найвищого дозволу ніхто не наважується. Наскільки мені відомо, зараз це питання вирішується із Самим. Але… Але зараз, здається, усім не до цього. Головним зараз для усіх є підготовка до Великого Прояву.

Сорорійці розмовляли, не звертаючи уваги на збентежених землян і роздивляючись їх, неначе діти — комах. З цікавістю, без остраху і з цілковитим почуттям власної переваги.

Богдан кинув швидкий і тоскний погляд на свого меча, який не куди не зникав, який не з‘являвся нізвідки, а так і продовжував стирчати з протилежної стінки тунелю-коридору. Меч Ігоря був набагато ближчим, на долівці, під самими його ногами, але… Але чи треба в цій ситуації хапатись за зброю? Може, це знову фантоми наведені?

Фантом-Меру зітхнув і повернувся до фантому-Корнелії.

— В будь-якому разі не можна залишати любимих братів наших, нехай вони будуть і заблудлими Єресіархами, без того, аби не спробувати ретельно підготувати їх до Великого Прояву. Бо в іншому разі не буде нам самим ані Любові, ані Безсмертя. Ти бери на себе того, котрого звуть Богданом і навчи хоча б азам двобою Танцю Життя, а я… А я спробую бодай трохи зміцнити психіку хлопця цього войовничого. Танцювати він і без мене зможе.

Зрозумівши, що мова йде про можливе їхнє розділення, Кременчук відразу ж забув усі свої „фантомні” сумніви і, відпустивши нарешті Ігоря, повернувся до нього спиною та й прикрив розведеними в повітрі руками. Неначе квочка нерозумного курчатка.

— Гей, гей, — гукнув, — почекайте! Ви що задумали? Які такі танки з гопаками? Краще скажіть, а що це у вас за шкіри людські сушаться?! Що тут взагалі відбувається!?!

Меру, не реагуючи, з кам‘яним виразом обличчя, дивився на землян. Який вираз мало обличчя Корнелії, приховане пістрявою маскою, було не зрозуміло. По тунелю майнув протяг, сколихнувши бурштиновий серпанок. В повітрі млосно запахло м‘ятою.

„А чого це я розійшовся? — подумав Кременчук. — Он люди допомогти нам, здається, хочуть. Навіть танцювати навчити. Ох, і полюбляв я колись в молодості ногами дригати! З дівчатками разом. Як згадаю, так і досі в голові паморочиться. А шкіри… Що ж — шкіри?… Розберемось зі шкірами, нікуди вони не втечуть”.

— Сконцентруйся, Єресіарху, сконцентруйся! Прагни! Радій!.. Прагнено радій, прагнено!.. Тьху, ти!

Норильцєв ніяково всміхнувся і заготовка, так і не створеної ним статуетки мавпи розтеклася по позолоті низенького столика, запарувала жовто-болотяним серпанком і розчинилась в м‘ятному повітрі. Хлопець лише руками розвів, зачепивши лівицею рукоять Меча Безсмертя, виділеного йому сорорійцями.

Знову не вийшло! Знову прийдеться до простих кубиків повертатися. Ті хоч по декілька хвилин реально існували. А більш складні форми… Здається, що створення живих істот йому загалом ніколи не вдасться. Це ж очевидно! Бо часу на навчання вже немає. Спасибі ще Кременчукові, що він, не дивлячись на свої виснажливі вправи, ретрансляцію мови втримує. В іншому разі Меру давно вже хлопця прогнав би, вважаючи його якщо не за глухонімого, то за повного дурня — точно. Яка вже тут магія! Але, все одне, шкода Меру. Він же так старається! Але ось учень йому трапився ні на що не здатний.

Зніяковіння Ігоря перейшло в розгубу, а потім скотилось у розпач. Навіть плакати Ігорю закортіло. Он навіть підборіддя в нього затрусилось.

— Що таке прагнена радість? — стомлено запитав сороріанин. Зайус, що в якості натурника для учня мага, стояв за ним, задумливо почухав у себе під пахвою.

— Це віра, — пискнув Норильцєв, намагаючись не дивитись на мавпу. Чимось вона його бентежила останнім часом. Остогиділо, мабуть, на неї дивитись.

— Правильно. Але, ось в чому справа… Так, я бачу, що ти маєш потяг до реалізації прагнення. Тобто, до Надії. Тобто, Надія, не дивлячись на всі твої слабкості, таки існує в тобі. Можливо, навіть і відокремлено від тебе…

Ігор чомусь пригадав своїх шкільних друзів. Потім — дружну команду рольовиків. Потім — Даринку з восьмого поверху, для якої вночі, сопучи й ховаючись в темряві від цікавих очей, писав на асфальті побажання доброго ранку разом з першим боязким освідченням у коханні. Цей напис був видний і з їхнього вікна. А мама з татом, не здогадуючись, що їхній син має безпосереднє відношення до нього, наступного дня добро й трохи сумно посміхалися, обійнявшись і дивлячись вниз з маленького балкону.

Мама… Татусь… Даринка… Друзі… Гременець, розкинутий, наче крила білої дніпровської чайки, по обидва береги прадавньої й вічно молодої української ріки. Величезна блакитна Земля, яку він, разом з Дніпром, побачив з орбіти. Тепла люба Земля… Рідна… Далека-далека… Я повернусь до тебе. Обов‘язково повернусь! Чекай на мене з терпінням та надією. Чекай…

Очі хлопця застило чимось солоним й трохи пекучим. А Меру продовжував своє досадливе бубоніння:

— Отже, ти вмієш надіятись, сподіватись. Але не вистачає тобі, Єресіарху, двох речей: прагнення й радості. Тобто, радості, яка прагне. Тобто, Віри.

— А чому радуватись? — не відійшовши ще від своїх щемливих спогадів, буркнув Ігор. — Я навіть самому собі радуватись не можу: он який нездара!

І, на доказ останнього, метельнув головою у бік пустого вже столика. Меру лише плечима знизав.

— Собі ти можеш не радуватись, це — твоя особиста справа. Але ось світові цьому, який тебе життям наповнює…

Мавпа почухала себе під іншою пахвою:

— Та не зрозуміє він, Меру. В них, Єресіархів, радість на віки відшило. Вони ж, Єресіархи, кажуть, що спочатку усвідомлення має бути, а потім вже радість. Сам же знаєш…

— Не встрявай, Зайусе! — І знову до Ігоря: — Отже, Надія в тебе є. А ось Віри… Віри не вистачає. І саме тому ти не аж ніяк не спроможешся на Любов, котра є…

— Реалізацією радості, — шмигнув носом Зоребор. — Я це усвідомив. — І зиркнув скоса на мавпу. — Я іншого не усвідомив. Якщо всі визначення ваші докупи звести, то виходить, що Любов — це радість радості, яка прагне. Тавтологія якась. Біг по замкненому колу.

Меру лиш руками розвів, а Зайус відразу опустив аж до долівки свою довгі лапи й скоцюбився над ним волохатою брилою, близько посадженими очима загрозливо зиркаючи на Норильцєва:

— Тавтологія йому! Біг, розумієш, по замкненому колу! А хоч би й по колу! Нехай по колу! По колу увесь світ цей рухається і саме тому вчення Аристаса — та вічним буде ім‘я його! — є найприроднішим. Бо ж є найгармонічнішим. Бо Любов‘ю своєю осягає воно й найдальшу галактику, й найменший атом, підпорядковуючи їх своєму величному круговому рухові.

— Зажди! — здійняв руку Меру. — Єресіарху Ігорю, мені шкода тебе. Мені шкода твоїх товаришів. Адже допоки ви не збагнете, що радість, яка прагне, тобто — Віра, є нормальним станом і Людини, і Мавпи, і Безлицього, і будь-якого створіння сущого, то про проходження Прояву казати вам не доводиться. Адже і радість, і прагнення, реалізує цей, саме цей, світ! А умови існування, які їм протилежні, тобто, лжа та лінь, викривлюють та руйнують Світове Коло. Коло Любові. Яке наповнене зустрічністю, прагненням одне одного.

— Любов‘ю. Радістю, яка прагне й повернута радістю, — благоговійно прошепотів Зайус.

Так благоговійно, що навіть тупуватий з погляду сорорійців Зоребор відчув від його слів якийсь солодкий щем. А повітря згусло прохолодою м‘яти. І зашаруділи людські шкіри, розвішані навколо столика, біля якого вони вмостилися. По колу розвішані.

— Та я ж не проти радості, — знову ніяково посміхнувся Ігор. — Не проти любові. Але не хтось зовні, не якась там громада, має змусити мене пізнати її. Це я сам, особисто сам, маю донести власну любов до цієї громади. Запліднити її нею. Але змушувати до цього…

— О! — здійняв кострубатого пальця Зайус.

— О, — погодився з ним і Меру, — ото воно і є, основна єресь, через які вам, Єресіархам, ніколи не пройти Прояву. Хіба що Великого…

- І як би не побажання Аристаса!.. — загрозливо підтакнула людині й мавпа.

— Особистість, не обмежена згаданою громадою, має внутрішній потяг до руйнації цієї самої громади…

— Та невже?! — саркастично перебив Меру Норильцєв, на повні груди вдихаючи м‘ятне повітря і радіючи тому, що він може хоч чомусь навчити цих інопланетних, нехай і схожих на нього, істот, котрих він вже полюбив, не дивлячись на усі їхні розбіжності. — Невже? А що, ви відмовляєте Аристасу в особистих рисах? В тому, що він має власну, не схожу ані на що, особистість? Ото вже справжня єресь! Подумайте: адже саме ця особистість, її думки та прагнення, й поклали початок вашому радісному шляху по вічному колу буття.

Вмів Зоребор, коли треба, викладати свої міркування високим штилем. Не дарма свого часу все йшло до того, що він отримає золоту медаль по закінченню школи. Тобто, мав би отримати… Як ото Сонька колись. А те, що в неї життя потім не склалося, що бомжувати їй потім довелося, то… То, може, в неї й дійсно якоїсь там віри не вистачило?… А, загалом, сильний екіпаж у Кременчука зібрався. Грамотний. Ось тільки сам він цього не розуміє.

Меру теж дечого не розумів.

— Наш шлях? — спитав. — Тобто, не ваш? Ви що, в іншому світі живете?

— Жили, — серйозно відповів Норильцєв. — До останнього часу жили. І як би не певні обставини… Як би не певні обставини, то й не познайомилися б ми з вами. Не перетнулися.

— Ну, ну… — не менш саркастично, ніж Ігор перед тим, кинув Меру і перезирнувся із Зайусом. — Розповіси?

— А чого ж, — знизав плечима Зоребор. — Можна й розповісти. У нашого світу з вашим тільки й того схожого, що головна зірка. В нас вона Сонцем зветься і така само жовта. А в іншому… В іншому існують у нас з вами кардинальні розбіжності. Ось, коли на Сорору ми спускалися, бачив я, що у вас — суцільний тобі степ на континентах. Пампаси єдині й планетарні. А в нас — і джунглі зелені, і льодовики білі, і пустелі червоні, і жовті береги в синіх океанів. Різноманітність. В нас і люди різноманітні: і жовті, і чорні, і білі. І моляться вони різним тобі пророкам: Будді, Магомету, Христу. Різні вони. І тому — єдині. Як небо із зірками. Бо якщо окремо ці дві речі розглядати, то буде вгорі або абсолютний тобі вогонь, або абсолютна тобі порожнеча. Земляни з цим не згодні… Земля — це так планета наша зветься.

— Угу, угу, — кивав Меру, застережливим жестами зупиняючи обуреного чимось Зайуса. — Ну, звісно… Ач, які ви різні… І мирно живете, мабуть, не б‘єтесь?

— Та ні, чого ж, — знітився Ігор, — буває… І війни ще трапляються. Але ми боремось, викорінюємо. Віримо, що все у нас добре буде.

— Угу, угу, вірите… Тобто, ви оце в нас з неба спустились? З Аристасом, мабуть, разом.

Норильцєв завагався було з відповіддю, але потім махнув рукою, дочуваючись до чогось м‘ятного й променистого всередині себе: правду треба казати, бо сам вчитель Меру нещодавно зауважив, що саме лжа руйнує Коло Любові. А їм разом по ньому йти доведеться.

— Ну, звісно, — спробував мовити радісно, — з ним, з Нкс… З Аристасом, тобто.

— Угу, угу… З Аристасом, хай буде вічним ім‘я його… Це що ж воно виходить? Це ж виходить, що ви в нас нібито янголами є.

— Якими янголами!?! Якими такими янголами!? — не витримала, врешті решт, мавпа, що вже давно аж кректала за спиною людини. — Чи ти не бачиш, Меру, що вони навіть не Єресіархи! Язичники вони! Поганці!!! Це ж треба вигадати, щоб на одній планеті та різним пророкам молитись! Різним!.. Та вони б вже давно таку планету із різності своєї та на атоми б потрощили! Давай-но Сорору згадаємо!.. А в нас всього дві раси було і якби не Безлиці, то…

Зайус аж задихнувся від обурення. А Меру ледь посміхнувся самими куточками губ:

— А й дійсно, як це вийшло, що на Землі вашій, — посмішка його стала трохи ширшою, — немає Бога єдиного? Отого неба з зірками, про яке ти, Єресіарху, так поетично тут висловлювався?

— Н-ну, — розпочав зопрівати Зоребор, — н-ну… Кажуть, що він є. Кажуть, що це лише прояви його бувають різні. — При слові „прояви” мавпа й людина синхронно напружились. — А, загалом, мені важко це роз‘яснювати. Бо вважаю, що людина має насамперед вірити в себе, а не в якесь там диво, що засіло на небесах. Адже людина сама має відповідати за свої вчинки, а не звалювати лукаво відповідальність за них на якусь там вищу істоту. Адже інакше краще вже просто з пелюшок просто на небо вознестися. Адже загалом…

— Загалом, Меру, Мечем Безсмертя їх і Вогнем Любові! — аж заревів Зайус. — Мечем і вогнем!.. Вогнем і мечем!!!

І кинув якийсь кровожерний погляд на шурхотливі ряди людських шкір, неймовірна кількість яких зникала в жовтій каламуті, що наповнювала собою усе це величезне приміщення з позолоченим магічним столиком на самій його середині.

Дивлячись знизу вгору, Богдан вловив якісь лиховісні вогники в очах Корнелії, що виблискували в прорізях маски. Щоправда, дивилася та не на слабкого супротивника, який в черговий раз опинився долі, а на нескінченні ряди опудал мавп, що похмуро оточували невеличкий ринг, розташований в самому центрі величезного приміщення.

Могло здатися, що по боках рингу завмерло ще два опудала, як би одне з них раптом не заворушилось, не перестрибнуло б відразу обома ногами через низеньку огорожу й не кинулось би до впалого Кременчука. І вогники в очах дівчини — Богдан міг заприсягтись в цьому! — набули певного презирливого забарвлення.

А Зоран, секундант капітана, вже допомагав йому звестися на ноги, швидкими порухами обмацуючи камуфляжне тіло на предмет ушкоджень. Зонам же, секундант Корнелії, згори, під прямим кутом зігнувши кість кошлатого лаписька, почухував собі маківку голови. Богдан в цей час відпльовувався від тирси, що втрапила до рота і все намагався, намагався підібрати вибитого меча, роздратовано відсторонюючи від себе Зорана. Тирса пахла м‘ятою і про це чомусь непереборно хотілося розповісти всьому світові. Тисячі опудал зверхньо спостерігали за ними. Згадки про людські шкіри останнім часом дещо потьмяніли й позагрузали в глибинах свідомості. Не до того зараз було Богданові, який ще жодного — жодного! — разу не зміг пробити захисту Корнелії. А та пробивала його власний граючи. От, кляте дівчисько!

— Та не заважай! — гучно вигукнув Кременчук, вже просто брутально відштовхуючи від себе остогидлого Зорана. — Давай-но ще раз, Корнелія! Я, здається, зрозумів свою помилку. — І раптом жалісно додав: — А, може, давай навкулачки? Я хоча й жінок не б‘ю, але…

— Але, але… — передражнила його дівчина. — А танцювати на прояві ти теж навкулачки з Охоронцями станеш? Та тебе ж відразу на вінегрет пошинкують! Збирай потім твою шкіру по клаптях.

І знову недобре зиркнула на Зорана. А той, не звертаючи на неї уваги, вивалив усі свої зуби-лопати, виродливо вивернувши слиняві губи в неоковирній посмішці, та й повернув свою пласку кошлату мармизу до Зонама:

— Слухай-но, друже! Звісно, Корнелія — найкраща танцюристка в людей. Але, може, і ми Єресіарха чомусь навчити можемо?

— Досить вже! — чомусь, як здалося Богданові, трохи перелякано гойднула Корнелія пір‘ями на масці. А потім повторила вже більш спокійніше: — Досить, кажу, на сьогодні. Зморився Єресіарх. Своє ви на святі отримаєте. Зморився Єресіарх. Тому зараз можете таки спробувати…

І затнулась. А Кременчукові саме в цю мить чомусь здалося, що секунданти їхні — не лише секунданти. А, може, й зовсім не секунданти. Розбиратися, втім, в цих розбіжностях він не став. Інші справи в нього були.

— Слухай-но, Корнелія, — спитав, насолоджуючись уже м‘ятним присмаком в роті і спостерігаючи за тим, як на іншому боці рингу Зорам і Зонам про щось тихо перешіптуються, майже цілком скидаючись на опудала, що завмерли довкіл, — слухай… — І раптом спитав зовсім про інше: — А чого ти завжди в масці ходиш?

Поставити, звісно, він хотів не це нетактовне запитання, але… Але капітанові й дійсно давно вже кортіло роздивитися обличчя цього витонченого створіння. „Гюльчитай, відкрий личко”, — так і вовтузилась в мозку бентежна фраза Петрухи з безсмертного „Білого сонця пустелі”.

Корнелія, втім, жодним чином не образилась. Вона лише знизала лискучими плечима й кинула:

— Не дочекаєшся. Це лише у вас, Єресіархів, жінки з відкритими обличчями ходять. Цілковите тобі безстидство!

Богдан ковзнув поглядом по високих грудях, пласкому животу, круто вигнутих стегнах, і хіба що руками не розвів, розуміючи усю відносність етичних норм та правил. Особливо для різнопланетних істот. Але чому майже завжди ця різниця потребує в якості доводів зміни форми, а не сутності?

— Не лише в Єресіархів таке от безстидство, — бовкнув, — відбувається. У нас, на Землі, до речі, теж. В певних кутках земної кулі.

Мавпи, що до того робили якісь загадкові паси, розгойдуючись з боку в бік, задоволено загурчали. Дівчина повільно присіла навпочіпки.

— А ну, а ну, — мовила з жорсткими саркастичними нотками, — про кути кулі можеш докладніше.

Тут Богдан і видав. Докладніше і зі смаком. Аж захлинаючись і намагаючись не прислухатись до тягучого внутрішнього відчуття того, що він робить щось не те. Не те, то й не те! Плювати!!! Адже витончена Корнелія слухала його дуже уважно. Адже навіть мавпи знову розпочали доброзичливо дивитись на людей, коли Кременчук з болем в голосі згадував Україну, Гременець, Дніпро з його островами та любих Богдановому серцю людей, що мешкали на обох його берегах. Таких різних, таких далеких і… і таких недосяжних. Аж оте серце болем зайшлося.

Корнелія мовчала, сівши навпочіпки, схиливши голову та й поклавши щоку на складені руки. Самі ж вони впиралися об рукоять меча, встромленого в м‘ятну тирсу рингу. Мавпи обмінювались швидкими, майже невловимими, поглядами, але урвати оповідь землянина поки що не наважувалися.

— Гарна казка, — врешті решт, зітхнула Корнелія, — добра. Але я одного не зрозуміла. Де ж Аристас на цій планеті? Де Любов? Де Віра?

— А що, без віри в якогось там бога жити в любові не можна? — захвилювався Богдан.

— Не можна, — суворо відповіла дівчина, — ніяк не можна. Бо в іншому разі усе те, про що ти розповів, обертається на пістряву машкару, за якою ховається суцільна тобі порожнеча.

З „порожнечею” Богдан згодний не був. З „порожнечею”, наприклад, навіть смерть Едгара Фрунзиковича втрачала будь-який сенс. Про усе інше й взагалі не йшлося.

— Не знаю, не знаю, — скептично прокректав капітан, — як там з Любов’ю. Але от віра ваша… Церкви там… Попи… На мій погляд, віра, релігія тобто, це — головна афера певної частини людства. В будь-якому його космічному виконанні. А з аферами я усеньке своє життя борюся за визначенням. Бо я — мент.

— А це що таке?

— А он їх спитай, — метельнув Кременчук головою вбік мавп, що вже аж підстрибували від якогось дивного збудження. — Мені чомусь здається, що вони в цьому терміні набагато краще розуміються.

— Ех, як би не наказ Аристаса! — ледь не перестрибнув раптом Зонам через огорожу рингу. — Ех, і відповів би він мені за цю єресь!

— А як же Любов? — зі злою іронією набурмосився Богдан.

Мавпа аж захлинулась від обурення.

— Та не бери ти до серця ці дурниці-небилиці, — спробував заспокоїти напарника Зорам. — Подивись, подивись, на цього Єресіарха. На цю, здичавілу без віри, людину! На що такі здатні, на що?! Лише на те, щоб кнопл нюхати та жувати, блудити, бурлакувати та танцювати без правил. Бо нема в них віри, нема! Нема в них душі, нема!!!

Якісь цупкі почуття плюскотіли в шурхотливій обгортці всесвітнього занепокоєння, яке все щільніше огортало Богдана. Вони плюскотіли, плюскотіли, плюскотіли, пружно розхитуючи її, але ніяк не могли порвати каламутну оболонку, аби вихлюпнутись зовні, до невагомості очищуючи думки Кременчука. Врешті решт, він спромігся лише на те, аби скреготнути зубами та знову вичавити крізь м‘ятний спротив:

— Не знаю, не знаю… — І раптом зібрався з силами. Аж зіщулився трохи. — Не знаю, як у вас, а от на Землі загалом, і в моїй країні зокрема, останнім часом, здається, релігія знову гору бере. І що ж ви думаєте? До щастя, до миру це призводить? До всесвітньої любові? А дзуськи! Лише більше лих усіляких стало, злиднів та зневіри в майбутньому. Ви уявляєте: в вік опановування космічних енергій, в вік розшифрування геному людського, в вік освіти й науки, людство знову відкинуто до релігійних війн зразків брутального середньовіччя! Уявляєте!?! Мозок завжди дичавіє в полоні тупезних вір та вірувань, а ви!.. Ви… Втім, вам до справжнього розвитку ще далеко. Ви ще он на деревах живете, як…

І осікся, зиркнувши на мавп, що вже явно готувалися до стрибка на нього.

— Спокійно, — встала поміж ними Корнелія, — спокійно всім… — І повернула маску до Богдана: — Якщо мозок остаточно не здичавів саме в тебе, Єресіарху, то ти маєш пам‘ятати, що ми вже пройшли все це. І зовсім не на вигаданій Землі. І…

„І впали, як мінімум, в дитинство”, — хотів було вигукнути Богдан, але прикусив, врешті решт, язика. І дійсно — розпатякався. Чого це він? Все одне тут його за дурня тримають і не вірять жодному слову, не дивлячись на всі свої декларування віри. А щодо іншого… Іншого… Ну, чого йому ще й насправді треба?! Адже це — найспокійніший світ з усіх, які він взнав. Сонце, степи, дерева… Тепло. Світло. Люді й тварини доброзичливі. Всі поважають одне одного. Навіть самого Кременчука, не дивлячись на все „єресіархство” його. До Прояву он готують. До свята. Час витрачають. Навчають, Роз‘яснюють. А він?!.. Розпатякався, розумієш!.. Господарів ображає. Ще візьмуть та й виганять до дідька. А їм опісля усіх пригод незрозумілих відпочити таки треба. Дуже треба.

Богдан на повні груди глитнув м‘ятного повітря, підсвіченого бурштиновим серпанком, і метельнув головою, витрушуючи з неї усіляку сторонню ману. В ній відразу пояснішало, на серці полегшало, хоча й щось таки ще трохи муляло його. Кременчук прислухався до себе. Такаманохара… Сонька… Ну, звісно, Сонька!.. Сидить собі в апараті й ніяк не може долучитись до них. Аж шкода дівчину.

З точки зору внутрішніх систем корабель був цілком готовий до зльоту. З точки зору систем зовнішніх ця теза потребувала ретельної перевірки. Для котрої не вистачало отих десяти відсотків потужності бортового комп‘ютеру, для відновлення яких Сонька працювала останню добу. Ця потужність була необхідна для запуску роботів-ремонтників і мала б з‘явитись, за підрахунками дівчини, за пару наступних днів.

Добре, що ніхто у відкриту працювати не заважає. Вдалося, навіть, завершити, врешті решт, автономізацію двигуна. Ні, таки добре, що ніхто під ногами не вештається. Це — з одного боку… А з іншого… З іншого турбуватись Сонька розпочинала все більше й більше. Не подобалась їй ота протиприродна заспокоєність екіпажу під час гостювання в місцевих тубільців. Дуже не подобалась. Як і те, що за випадкових пересувань у просторі вже на третій планеті підряд „тарілка” зустрічається з розумною — до того ж гуманоїдною! — формою життя.

Втім, останнє поки що більше викликало подив, ніж тривогу. А перше… З першим треба було б самій на місці розібратись, але… Але алергія клята!.. От би ніколи не подумала. Адже ніяких ознак та протипоказань не було. Ну, нічого. От вона корабель до ладу доведе, а потім і чоловіками займеться. Роз‘яснить, що не можна увесь час байдики бити. Працювати треба. Хоча б час від часу.

В боковому полі зору, на екранах огляду, відчувся якийсь рух і Сонька відірвала погляд від розкуроченого пульту, в якому копирсалась останні пару годин. Вчасно відірвала. З ковилу-кноплу, що з усіх боків оточував їхній літальний апарат, повільно виїхала незграбна, вкрита патьоками рудої іржи, легка танкетка з двома, завмерлими на ній, постатями в глухих ядуче-жовтих балахонах. „Безлиці? — згадала дівчина усі оті телепатичні оповіді Кременчука. — Вони, здається. Власними персонами. Але я їх більш чепурними уявляла”.

Танкетка на декілька хвилин застигла, ледь погойдуючись на рипучих ресорах, а потім повільно поплазувала навколо „тарілки”. Коли вона досягла точки, протилежної точці свого виїзду, з заростей кноплу з‘явилась друга машина. Сонька занепокоєно спостерігала за ними.

Зробивши три кола навколо апарату, обидві танкетки завмерли навпроти одна одної. Сороріани про щось радились. Потім один з механізмів розчинився в заростях місцевої фауни, а другий сторожко завмер біля зачиненої шлюзової камери. Більш ніяких дій — ані ворожих, ані дружніх — він не здійснював. Безлиці мовчки сиділи на свої місцях, неначе величезні кокони, поставлені сторчма. І ця загальна нерухомість Соньці чомусь дуже й дуже не подобалась. А коли в передній площині проіржавленого прямокутного корпуса танкетки повільно з‘явилась вузесенька щілина, з якої висунулись тонкі жала стволів якоїсь зброї, подобатись їй усе це розпочало ще менше. Тим більше, що стволи були спрямовані просто на апарат.

— Агов, — кахикнув простір голосом Кременчука, — Сонько, ти як?

— А ніяк. Твоїми молитвами. Хіба що отут гості до мене завітали.

— Та ну!.. І хто ж?

— Безлиці твої. Це ви їх спрямували?

— Що ти! В жодному разі. Вони самі тебе побачили. З вежі золотої своєї. Я чув, як про це Меру казав. Тільки вони не знали, що воно далі робити. Наказу від Аристаса чекали.

— Дочекались, мабуть. Чого ще це Нкса вигадав?

— Нкса, Нкса… А, може, це й дійсно не Нкса зовсім. Може, дійсно, ми з Аристасом перетнулись. З Аристасом, котрий…

— Капітане, у тебе як, все нормально? З дурістю власною ви перетнулись. Мені здається, що у вас з Ігорем остаточно дах поїхав. Від байдикування тривалого. Може, досить? Може, пора на борт повертатись? Чим це вас там тримають? Медом, чи що? А, може, таки ув‘язнили вас остаточно, а ви не зізнаєтесь в упертості своїй чоловічій? Так я з цим швидко розберусь.

— Ніхто нас не ув‘язнював. Це спочатку певні непорозуміння були. І, взагалі, Любов, Сонько, ув‘язнити неможливо.

— Що-о-о-о???

— Та ні „що”, а „до чого”. Нас до свята готують. Проявом зветься. Ось завтра відсвяткуємо і…

— Завтра?!?

— Та так Корнелія казала…

— Яка ще така Корнелія!?…

— Н-ну… Дівчина тут одна. Місцева. Фехтуванню мене вчить. Гарна. З одягу, щоправда, лише маска з пір‘ями та пов‘язка вузесенька на стегнах. Вражає… А б‘ється як! Тобто, танцює.

— Танцює, кажеш?… В пов‘язці лише?… Любов, кажеш, ув‘язнити неможливо?… Ах, ти!.. Ах, ти, бабій клятий! Я тут працюю без відпочинку, а він за пов‘язками стелеться. Я їй покажу — пов‘язку!!! Я вже їй те пір‘ячко-то з маски та повисмикую!..

— Сонько, ти ревнуєш, чи що?

Дівчина наче з усього розбігу об стінку залізобетонну гупнулась.

— Я!?… Ревную?!? Йолоп! — Зиркнула на екрани, на яких іржава танкетка на тлі бурштинового кнопплу загрозливо спрямувала на „тарілку” чорні отвори дул своєї зброї. Важко зітхнула. І раптом тихо спитала: — Ти додому повертатись думаєш? Чи вічно тут святкувати станеш? Я ж сама на борту. Ти хоч про це пам‘ятаєш?

— Пам‘ятаю, пам‘ятаю, — голос Кременчука став трохи метушливим. — І Ігор пам‘ятає. Постійно мені про це торочить. Вітання ось тобі надсилає. Коротше, давай так. Ми завтра лише на свято подивимось, і відразу — на апарат. Нксу, я думаю, умовимо. Якщо, звісно, він не Аристас.

— Знову за рибу гроші, — скривилася Сонька і додала: — Я, до речі, приладами тут побавилася, як ти казав. Щодо поведінки Всесвіту. Так от, Всесвіт тутешній і не розбігається, як на Землі, і не лине кудись, як на Піррі, а… Не повіриш!.. Він тут, капітане, крутиться на місці. З годинниковою, розумієш, стрілкою…

Вона оповідала про незрозумілу поведінку зірок та сузір‘їв, намагаючись відволіктись від почутого, а перед очима в неї хтиво вигиналась оголена дівчина в масці. Була та дівчина чомусь товстелезна, з величезними клубами й стегнами, покоцаними целюлітом. Цікаво, яка вона насправді, та Корнелія?

З ранку в кедробабі відчувалось якесь піднесене метушіння. Повітря було по особливому м‘ятним, імла по особливому бурштиновою, а вогники на екрані, здавалось, намагалися випалити його площину зсередини, аби потім спалахнути в повітрі різнокольоровою веселкою.

Веселка, втім, теж була. Вона нависла над величезним деревом, здіймаючись вгору з того місця, де Богдан, під час посадки на Сорору, бачив дивну золотисту вежу. Більше того, з цього самого місця здіймалося ще декілька веселок і різнобарвними струменями феєричного фонтану линули в інші боки жовтого неба. Видиво було не лише урочистим, а й якимсь мультяшним, від чого серце наповнювалось щемкою дитячою радістю.

Мешканці кедробабу великим загоном, з Меру на чолі, простували широким шляхом, прорубаним в неосяжному океані кнопплу. І з лівого, і з правого боку, до нього було метрів із двісті. А оскільки жодного повороту ця широченна траса не передбачала, то Кременчук остаточно впевнився в тому, що саме ці просіки вони бачили з орбіти. І вели вони від величезних дерев до стрімких веж, що гордовито впиралися своїми маківками в купол високих жовтих небес.

Ширина шляхів, наскільки вже знали земляни, мала уберегти тих, хто простував їхньою серединою, від марева пилку кноплу, що здіймався обабіч: був саме сезон його розповсюдження, а безконтрольне вдихання наркотичної речовини властиве було лише бешкетуватим Єресіархам. Велика ж вишина веж сприяла тому, що верхівки цих не тільки храмових, а й сторожових споруд з‘являлися в полі зору за тривалий час до наближення до них.

Втім, трохи не так було у випадку з вежею, яка зростала попереду тієї безлічі людських загонів, оточених ланцюгами мавп, в складі котрої був і Богдан з Норильцєвим. Верхівка споруди стала видна майже відразу опісля їхнього віддалення від кедробабу. Вірніше, не верхівка, а якась незрозуміла розкуйовджена баня, що зростала, зростала по мірі того, як живі істоти пересувались по широкому сорорійському шляху. Що то воно таке, поки що було незрозуміло.

Дихалося вільно. Крокувалося легко. Звідкись линула легка й тиха музика. Серце билося мірно й радісно. Свято… в нас… свято… в нас… свято… Усі неясні страхи та тривоги позникали остаточно.

— Слухай-но, Зореборе, — повернувся Богдан до Норильцєва, який з виразом дитячого захоплення на обличчі крокував поряд, — треба буде сьогодні, опісля Прояву, до „тарілки” здиміти. Соньку провідати.

— Ага. А ще краще — до нас її запросити. Адже святкувати, здається, не один день будемо. Адже сам Аристас з нами! Свято ж яке, Богдане Івановичу!..

Кременчук хотів щось зауважити, але лиш махнув рукою, знову потрапляючи в такт святкової ходи: раз-два-три… раз-два-три… а-рис-тас… а-рис-тас… Він зиркнув вгору і раптом ледь не перечепився, якось відразу зрозумівши, що то воно за баня розкуйовджена здіймається в перспективі шляху. Бо під нею, на рівні обрію, розпочали виникати непропорційно маленькі, але дуже уважні оченята.

— Нкса! — вражено видихнув він, таки за щось перечепившись і втелющившись обличчям в теплу спину Корнелії, що йшла попереду. Всі вони, до речі, саме в такому порядку й сунули по дорозі: шеренга чоловіків, шеренга жінок, знову чоловіки, і так — до нескінченності. — Нкса!.. Боже, і коли ж ти так зрости-то встиг?!

Дівчина тіпнулась усім тілом від неочікуваного стусану, але обертатись до Богдана не стала, бо попереду й дійсно урочисто, у напів-неба, здіймався він, Аристас. І такими дріб‘язковими здавались у порівнянні з цим явищем усілякі стусани, недомовки, незрозумілості, та інші прикрості сорорійського існування! А всілякі там Єресіархи взагалі були нікчемним прахом під ногами Всевишнього.

Ніг, щоправда, у Всевишнього не спостерігалось. Він зростав просто з золотистого шпиля вежі, наче джин з вузької пляшки, майже торкаючись маківкою випаленого жовтим сонця, що вже стояло в самому зеніті. А по мірі наближення живих істот до вежі, розпочинав застити його, наче величезна хмара, що самотньо клубочилася в небі Сорори.

За пару кілометрів до стрункої основи хмари зарості кноплу з боків дороги скінчились і люди з мавпами вийшли на відкритий простір, що тягнувся аж до самої цієї основи. Поверхня її, до речі, була якоюсь нерівною і лише до болю примруживши очі, Богдан зрозумів, що це — наслідок спіральної естакади, яка вела нагору, оповиваючи башту аж до самого гігантського Аристаса, який доброзичливо дивися на своїх вірних, що йшли до нього, мабуть, зі всієї планети.

Певною мірою, за якихсь півгодини увесь простір навкруги був вкритий бронзою людських тіл і помережаний правильними смугами волохатих мавпячих ланцюгів. Кременчук зловив себе на тій думці, що згори це має нагадувати величезну клітчату ковдру. Перед краєм ковдри, по периметру вежі, завмерлі золотаві танкетки Безлицих, що перед тим повільно спустилися сюди спіральною естакадою.

Музика, що досі линула звідусіль змовкла. На хвилину настала абсолютна тиша.

А потім велетенський піррянин здійняв свої стометрові руки над Соророю і від його гучного урочистого голосу побігли хвилі по кноплу неозорих бурштинових степів.

— Благословенні будьте, діти мої! І Люди, і Мавпи, і Безлиці. Благословенним будь ти, світ Сорори, світ Віри й Любові, який подолав до них важкий шлях через ріки крови найстрашніших війн. Світ добра, створений мною для любимих створінь моїх зі згарищ пожеж та попелу вибухів, зі зруйнованих стін хмарочосів та уламків місяців, з усього того, що назавжди перетворилось на мотлох, який ніколи більше на засмітить золоті обрії сонячної планети. Ось і закінчується, діти мої, ще один цикл вічного коловороту цього нескінченного Всесвіту. Ось і розпочинається новий виток шляху Любові, якій нема кінця ані в просторі, ані в часі, ані в серцях усіх живих створінь в безмежному просторі Віри й Надії. Вам закінчувати цей виток. І вам його розпочинати. Вам знову й знову натхненно простувати по ньому до нових сузір‘їв ваших думок та почуттів, розпочавши його не з простого, а з Великого Прояву. Єдиного за багато тисячоліть, в якому немає активних та пасивних сторін. Тих, які вже дочекалися, і тих, які ще очікують. Під час Великого Прояву всі гідні Безсмертя й Нескінченності, всі!.. Тому, не розподіляючись сьогодні на впокорених та впокорювачів, оберіть же з Любові своїй проводирів своїх, які приведуть до мене ваші безсмертні душі. Оберіть їх! Оберіть!.. Оберіть…

Останні слова Нкси-Аристаса звучали гучніше й гучніше, вимогливіше й вимогливіше, перекриваючи навіть звуки якогось всепланетного органу, що розпочали, здається, линути з усіх сторін світу бурштинової планети. Водночас здійнявся легенький вітерець, що дивним чином дув з боку вежі на усі ті сторони. В передніх площинах танкеток Безлицих з‘явилися вузесенькі щілини, з яких повільно висунулись тонесенькі жала дул якоїсь зброї. А за хвилину з них полинули хмарки жовтого диму, які підхоплювались вітерцем, перемішувались і щільним імлистим серпанком оповивали увесь простір навколо вежі разом з істотами, що скупчились на ньому. Від густого м‘ятного запаху повітря здавалось липучим, неначе солодка вата.

Богдан відчув надзвичайну легкість в усьому тілі й текучу радість, що линула з кожної пори його шкіри, роздуваючи, здається, тканину камуфляжного комбінезону. По щасливому обличчю Зоребора можна було зрозуміти, що ті ж самі почуття охопили і його. Душа млосно відривалась від тіла і треба було в натхненному танці допомогти їй зробити це остаточно. Та й не лише собі допомогти, а й іншим. Особливо мавпам, в яких шкіра була набагато грубішою за людську. Ще й смухом вкрита.

— Не забувайте, браття й сестри, — почувся чийсь радісний голос і Богданові здалося, що це — голос Меру, — не забувайте, сестри та браття, що вам потрібний лише один удар Любові! Єдиний та остаточний. Аби статуї Охоронців неушкодженими дочекалися миті повернення до них Безсмертя тіла.

— Пам‘ятайте, побратими й посестри, — пробивалося крізь волання органу ревіння Зайуса, — пам‘ятайте, що лишень один влучний удар Меча Безсмертя має відправити до Аристаса людські душі, аби пергаментні шкіри їхні могли на новому витку нескінченного життя вмістити його Вічну Любов!

А навкруги вже нуртував якийсь ритмічний рух, і розгойдувались тіла, і грали усіма своїми м‘язами, і обличчя повертались одне до одного, а очі та мечі, здійняті в єдиному пориві, краяли жовтий серпанок бронзовими блискавками.

— А-а-а-а! Любо-о-о-ов!!! — крик тисяч роздертих ротів та пащек злився зі звуками органу в якомусь похмуро-урочистому хоралі. — Ариста-а-а-а-ас!..

І розпочалося. Смуги ланцюгів мавп перетворилися на шеренги, які зусібіч оточили квадрати людей. Люди ж лавою, пристрибом, посунули на ці нескінченні смугасті й смухасті утворення, намагаючись з‘єднати свої квадрати в єдине велетенське каре. Дзвеніли мечі. Чулося надсадне дихання. Гудів орган. Червона кров текла на бурштинову стерню. А над усім цим, в різнокольоровому плетиві веселок, завмерла велична постать Аристаса зі здійнятими до самого сонця руками.

Кременчук вже разів двадцять з божевільною радістю віддав би Богові — чи то Аристасу — свою безсмертну душу, як би його не прикривав з одного боку Зоребор, а з іншого — Корнелія. Втім, абсолютно не сумуючи за цілістю своєї шкіри, Богдан вже знав, що Любов духу треба заслуговувати опором тіла: секрет полягав в тому, що перед тим, як покинути свій тимчасовий прихисток з м‘язів та кісток, він мав допомогти зробити те саме як найбільшій кількості інших живих істот. В даному випадку — мавп. Люди поки що не рахувались.

Крім того, треба було постійно вгадувати й те, з ким танцювати. Адже поряд зі справжніми партнерами завжди знаходилось декілька їхніх копій-фантомів, що вводило в оману учасників дійства. Але лише не Богдана, котрий швидко наловчився за декілька хвилин розвіювати ману, допомагаючи тим самим не лише собі, а й танцюристам, які стрибали навколо нього. Потужний був у капітана ментальний захист. Природжений. Не те, що в декого.

Нило вивихнуте плече. Саднила рана в боці. Піт разом з кров‘ю, що струменіла з розбитого лобу, роз‘їдав шкіру обличчя. Присмак солі на губах забивав прохолодний смак м‘яти. На серці було легко й безтурботно. Бо воно, серце, любило усіх тих людей та мавп, чиї трупи майже цілком вкривали простір навколо вежі. Вкривали, вже з‘єднавши з Любов’ю ті душі, які до недавніх пір тулилися в цих скоцюблених тілах.

Тіл мавп, до речі, було більше. На святі біля Вежі Аристаса — так стали нещодавно називати споруду поблизу кедробабу, в якому гостювали земляни — люди явно танцювали краще і наближалась та мить, коли вони мали розпочати допомагати одне одному відчути м‘ятний подих Любові. От і Корнелія все частіше зиркала з-під маски на Кременчука, а той теж все частіше чомусь мимохіть напружувався від цих поглядів.

Зоребор же ані на що стороннє уваги не звертав. Блискучий від пилку, який, змішавшись з кров‘ю, обліпив його кольчугу, він майстерно й з любов‘ю відбивав удари величезної мавпи, що з механістичністю робота насідала на нього. Втім, робота — не робота, але настала мить, коли удар Меча Безсмертя трипільського вояки таки наскрізь прошив її незугарне тіло і мавпа розпочала повільно завалюватись на бік, схопившись за пробиті груди й здивовано вичяривши свої малесенькі — Богдан чомусь згадав Нксу-Аристаса — оченята.

— Слава, слава Правічному! — здійняв в натхненному пориві обидві руки Зоребор і ледь не поплатився за це: меч Зайуса, що раптово випірнув з-за спини такої, що вже майже впала на землю, мавпи, свиснув перед самим обличчям юнака.

Богдан кинувся було до нього, але його випередила Корнелія, яка за мить вже схрещувала свій клинок з клинком Зайуса. Втім, ані Норильцєв, ані Кременчук, без роботи не залишились: до них вже вистрибом бігло ще двійко мавп, в котрих Богдан взнав Зорана й Зонама. А ті, не вітаючись, кинулись до бою… Чи то до танцю… І за пару хвилин лише курява бурштинова знялась над місцем їхніх хореографічних вправ.

Загалом, увесь простір під вежею із завмерлими поряд з нею танкетками та гігантським Аристасом, що навис над ними, вже жодним чином не нагадував того моря живих істот, що вирувало тут ще зовсім недавно. Тепер він нагадував морський беріг під час відпливу, коли той самотньо завмирає неоковирними купами водоростей. Тільки тут в купи були звалені закривавлені тіла людей та мавп. Деінде ще витанцьовували поодинокі гурти на кшталт того, в якому опинились Богдан з Зоребором.

Їм було непереливки. Не дивлячись на всі ментальні таланти Кременчука та всю майстерність Корнелії, більш довгорукі мавпи наступали, притискаючи людей до мовчазного ряду танкеток. Ось Зоран вибив меча з руки Зоребора. Ось безгучно луснув двійник Зонама. Ось справжній Зонам змусив помилитись дівчину, від чого та втратила майже весь верхній ряд пір‘їв на масці, відтятих його клинком. Ось Зайус загрозливою брилою навис над Кременчуком, обома руками здіймаючи свого короткого, але масивного, Меча Безсмертя. За мить той мав обрушитись на голову землянина. І завадити цьому, здавалось, вже нічого не могло.

А сам Богдан Кременчук, капітан гременецької водної міліції, в минулому — невстрашимий опер міського карного розшуку, навіть не спробував нічого зробити для свого захисту. Він опустив руки і ледь схилив голову, покірно підставляючи її під смертельний удар. „Нарешті, нарешті, — радісно билося в скронях, — нарешті я дістанусь до справжньої, до немислимої Любові. До Сніжанки дістанусь, врешті решт, до доньки”.

Дістатися, втім, йому наразі не пощастило. Час, вочевидь, для діставання ще не настав. Бо зненацька краєм ока він помітив, як здригнулося тіло Зайуса. Як він вкляк, а з його волохатих грудей вигулькнув кінчик гострого клинка, всадженого йому в спину. Кінчик миттєво забагрянив теплою кров‘ю.

— С-спасибі, — ще встигла вичавити мавпа перед тим, як впасти навзнак, відкриваючи гнучку людську постать, що завмерла за ним.

Меру з‘явився вчасно. Або зовсім невчасно. Це залежало від того, з якого боку дивитись на цей факт.

Сам сороріанин поки що не звертав жодної уваги на капітана. Швидким поглядом оцінивши ситуацію, він стрибнув до впалого Зоребора. Зоран як раз схилився над ним і від того не викликало жодного здивування те, що ця поза посприяла важкому польоту вбік відтятої мавпячої голови. Грузький струмінь яскраво-червоної крови хлюпнув на, по дебільному щасливе, обличчя Норильцєва.

А Меру вже пліч-о-пліч стояв разом з Корнелією. І вони вдвох здіймали на мечах тріпотливе тіло Зонама для того, аби за мить кинути його бездиханним на купу таких само покручених тіл.

Отже, за якусь хвилину всі оточуючі мавпи, ковзнувши у вічність по Мечах Безсмертя, торкнулись там всесвітньої любові. І лише люди забарились, хоча й нетерпляче очікували цього. Корнелія з Меру якось синхронно повернули голови й втелющились скляними поглядами в постаті землян. В повітрі вникло декілька їхніх фантомів. Час настав. Час останнього танцю.

Кременчук зрозумів це відразу й безповоротно. Він був готовий до цього. Як і Зоребор. Але щось трохи муляло серця землян. Не давало їм сил для того, аби з розгону кинутись просто на лискучі клинки мечів Меру й Корнелії, які хижими граціозними рухами вже танцювали до них.

— Такаманохара! — видихнув Богдан, кидаючи короткий, мов удар меча, погляд на усміхнене обличчя Норильцєва.

Те відразу якось поблякло й витягнулось:

— Соня!..

— Ми не можемо, не можемо кинути її без Любові! Це буде зрадою, — лихоманково шепотів Кременчук, боковим зором спостерігаючи за тим, як сорорійці наближуються до них.

— Але ж… Але ж, вона не може… А ми… А ми теж навіть покликати її не можемо…

— Можемо, можемо, — продовжував шепотіти Кременчук, задкуючи від Корнелії. Ігор робив те ж саме стосовно Меру. — Ми все зможемо, якщо на вежу… По спіралі… По естакаді…

Чоловіки швидко перезирнулись поміж собою і раптом, не змовляючись, водночас, повернулись спинами до своїх танцювальних напарників та й кинулися в бік башти. Прямісінько в щілину поміж двома золотавими танкетками, що зненацька розпочали рухатись назустріч їм. І, вочевидь, такі їхні дії настільки порушували встановлений ритуал, що минуло декілька тягучих хвилин перед тим, як навкруги заворушилось, завмерле було, життя і не кинулось за ними в несамовиту гонитву. А в небі урочисто-велетенський Аристас відсторонено спостерігав за метушнею, яка зчинилась вже біля самісіньких його ніг.

З вежі відкривався чудовий краєвид: бурштиновий океан кноплу, помережаний прямими смугами шляхів; стрункі башти на обріях, до яких тягнулися ці смуги і біля яких відбувались танці мешканців інших кедробабів, що буяли деінде розлогими мідними вибухами свого листя; веселки, які різнобарвними фонтанами, здіймались над маківками золотих споруд і різнокольорово відображались у воді близької річки, яка своїми вигинами нагадувала вигини Дніпра біля гременецького річкового порту. І все це було вкрито прозорим ніжно-жовтим серпанком пилку кноплу, чиї м‘ятні духмяності слабішали по мірі того, як Богдан з Ігорем здіймалися вище й вище по спіралі естакади, що оповивала вежу аж до самої її верхівки.

Повітря ставало незвично свіжим і від цього трохи ломило скроні. А, може, й не від цього, а від швидкого бігу, яким вони пересувались останні півгодини опісля того, як прослизнули між танкеток і кинулись до підніжжя величної лискучою споруди. Безлиці їм не заважали. В Безлицих були інші турботи: згори було видно, як потроху рветься коло танкеток, що почали повільно розповзатися по танцювальному простору. Їхні пасажири, що до того нерухомо сиділи на них, теж заворушилися, попарно сплигуючи на витоптану стерню та й підбираючи з неї трупи мавп і людей для того, аби завантажувати їх на пласкі поверхні своїх механізмів. А потім везти усе це кудись досередини вежі.

Певною мірою, саме для цих цілей, мабуть, був призначений ряд дверей, які формою нагадували знайомі екрани з мерехтливими портретами Аристаса, розташовані через рівні відстані в поверхні башти. І чим більше ставало чистим повітря, тим частіше й частіше Богдан з Ігорем дивились на них, бо від цього дивним чином трохи зменшувалась болюча ломота у скронях.

— Сонько, Сонько!!! — репетував Богдан на бігу, вже розрізняючи вдалині малесеньку сріблясту лушпайку апарату. Лушпайка мовчала, жодним чином не реагуючи на його репетування.

— Стійте! Стійте!!! — галасував позаду невеличкий натовп на чолі з Меру та Корнелією, що біг за ними від самого підніжжя вежі. І як би не щире бажання долучити Такаманохару до всесвітньої Любові, земляни давно підкорилися б цим закликам.

Раптом Богданові здалося, що хтось в його мозку розгубленого вигукнув: „Ч-чорт!”. Але вслухатися в цю єресь не було часу, бо приходилось різко гальмувати так, що п‘яти, здається, задимілись: за черговим пологим поворотом естакади перед землянами вишикувався ряд жовтих балахонів, що стояв на цілковитій заваді подальшого шляху нагору. Безлицим, мабуть, остогиділа уся ця метушня на їхній споруді. В руках вони тримали якусь зброю, дуже схожу на великі шприци з довгими й тонкими голками-жалами.

М‘ятного запаху навкруги майже зовсім не відчувалось і якась неясна тривога хлюпнулась в Богданове серце. Поряд з ним так само стривожено завмер Норильцєв. Величезний кошлатий Аристас зігнувся вгорі, уважно спостерігаючи за ними. Але його подоба зненацька розпочала набувати якоїсь неправильності. Неначе в спекотний день марево заколихалося. Втім, Кременчуку знову не вистачало часу, аби вникнути в суть цього явища. Бо з іншого боку естакади до них вже наближалась юрба бронзовотілих людей на чолі з Меру. За ним погойдувала своїми розкішними грудьми Корнелія. Очі у всіх були якісь порожні.

Земляни зацьковано зиркали то на засапаних переслідувачів, то на далеку цяточку апарату, то на безмовний ряд Безлицих, які зненацька синхронно розпочали здіймати свою зброю. Щось в цьому ряду було насторожило Богдана, але в цей час з тонких жал „шприців” полинули струмені якогось жовтого диму. Або пилу. Знову гостро запахло м‘ятою і Кременчук раптом здивувався тому, що він може за щось тривожитись в безпосередній близькості від Безлицих. І від людей, які їх люблять.

Пишногруда Корнелія, між тим, граціозною ходою вже підходила до нього, стискаючи однією рукою Меча Безсмертя, а іншою… Іншою дівчина зривала зі стегон пов‘язку і гранична оголеність дівочого тіла засліплювала Богдана. А з-за спини Меру вже вислизало інше дівча й сунуло просто до Зоребора, щелепа котрого відвалилась аж до самого низу його коротенької кольчуги.

— Любіть нас, Єресіархи, любіть! — наближуючись, стогнали дівчини і до запаху м‘яти додався запах жіночого поту та якихсь терпких парфумів. В повітрі пахло любов‘ю. Грішною любов‘ю.

Якесь запізніле худесеньке дівчисько з напрочуд довгим мечем вигулькнуло з-за повороту естакади і теж було кинулось до хлопців, але було зупинене рвучким порухом Меру. Вірніше, той спробував її зупинити. Бо дівчина зробила якийсь невловимий рух і командир людського загону опинився на долівці, навіть не зрозумівши того, що це з ним зараз відбулось. А Кременчук лише зараз помітив, що, окрім незвично довгого меча, дівчина мала й маску, яка відрізнялась від решти, що мелькотіли навкруги: прикрашена вона була не пір‘ям, а довгастими мітелками кноплу.

Втім, за мить Богданові було вже не до того, аби спостерігати за дивною сороріанкою, бо Корнелія, врешті решт, дісталась до нього і рвучко обійняла, водночас якось загрозливо здіймаючи меча. Краєм ока Богдан побачив, як падають, сплітаючись ногами й руками інші люди, а одна з дівчин стрибнула на впалого Меру, стискаючи його крутими стегнами і… І в наступну мить гостре лезо пронизало його груди, а сам він захрипів, вигинаючись в передсмертній агонії.

Меч Корнелії розпочав опускатися на голову Кременчука. Звабливе розпашіле тіло щільно прискалось до камуфляжного комбінезону. Богдан не міг зробити ані поруху, навіть для того, аби кашкет поправити, бо увесь занурився в дивну й млосну суміш відчуттів насолоди та страшенної небезпеки. Насолода перемагала. Але в наступну мить щось трапилось.

— Ах, ти, стерво! — почувся знайомий голос і Корнелія раптом тіпнулась усім тілом, випускаючи Богдана зі своїх жагучих обіймів.

А потім її кинуло вбік: лише ноги довгі в повітрі блимнули, а в наступну мить вона усією своєю вагою важко гепнулась на долівку. Як ото Меру нещодавно. І було зрозуміло, що опісля такого удару Корнелія впродовж декількох довгих хвилин буде просто не в змозі вимахувати своїм Мечем Безсмертя. Так само, як і обійматись з чоловіками.

У нападниці ж з довгим мечем це виходило набагато краще. В сенсі вимахування зброєю та кулаками. Бо за якусь мить вона подібним чином поклала на лопатки ще одну подругу, яка застрибнула було на Норильцєва, а потім кинулась просто на мовчазний ряд Безлицих.

Але перед тим вона кинула до ніг Богдана якусь сумку, що до того бовталась в неї на плечі.

— Тримай! — вигукнула. — Та пов‘язку зроби!

І водночас зірвала з обличчя маску, з наліпленими до неї верхівками стебел кноплу. А звідти на світ Божий — чи то Аристський — з‘явилося знайоме до болю обличчя з трохи розкосими очима та кучмою жорсткого синяво-чорного волосся. Такаманохара!

Нижню частину її обличчя — рот та ніс — прикривала мокра ганчірка. Така само, як і ті, якими була набита сумка кинута під ноги капітана. Крім того, там же знаходилась і важка фляга, в якій булькотіла якась рідина.

— Ти чуєш? — гукнула здалеку Сонька, врубаючись з мечем в руках в ряд Безлицих і розганяючи їх по усій естакаді, не дивлячись на хмару жовтого диму, який цілком оповив її. — Чуєш, чи ні? Змочуй ганчір‘я водою та на дихалку накладай. Пилок кноплу, капітане, дуже отруйний. Вони, здається, цим і користуються.

Не зрозуміло було, хто і чим мав користуватись, але голос Такаманохари був настільки вимогливим, що Кременчук мимохіть хлюпнув води з фляги на ганчірку й приклав її до носу. Його приклад наслідував і Норильцєв. А вдвох вони все скошували, скошували трохи нестямні очі на земне створіння, яке, вимахуючи зброєю, розганяло жовтих, наче курчата, інопланетян. Та що ж це воно робить, кляте дівчисько!

Богдан, врешті решт, вийшов було зі свого трансу і хотів кинутись до Такаманохари, але… Але щось, в тому, що відбувалося навколо, раптом насторожило його. Естакада та стінки вежі зненацька заколихались, втрачаючи свої обриси. Богдан навіть головою затрусив. Не допомогло. Більш того, крізь золоту поверхню вишуканої споруди розпочали проступати якісь неоковирні балки, стійки та розпірки.

Кременчук нажахано повернувся до Норильцєва й по ошелешеному вигляду того зрозумів, що й він бачить щось подібне. Та що це за мана?!

А вежа разом з естакадою під ногами, між тим, зникала вже остаточно. Вірніше, не зникала, а трансформувалася в незугарну похмуру вишку, яка чимось нагадувала капітанові сторожову, багату кількість яких він бачив у фільмах про сталінські чи нацистські концтабори. І котрі за інерцією ще залишались на сторожі в деяких українських в‘язницях. Ця вишка складалася з іржавих металевих балок, до котрих були припнуті такі само сходи з поворотними майданчиками. На одному з них і застигли очманілі земляни. А внизу, на подібній площині, довгонога дівиця в масці добивала Меру. Декілька оголених постатей качалися поряд, а ще декілька дерлися сходами до капітана з його юним напарником. На майданчику вгорі Такаманохара ганяла Безлицих, котрих залишилось чомусь лише двійко з цілого взводу, що ще пару хвилин тому димів жовтими струменями зі своїх гостроносих рушниць. Куди ж решта поділась? Невже ж фантоми?!?

Богдан мимохіть роззирнувся навкруги. І аж здригнувся. Замість струнких золотих веж на обріях, вздовж річки із іржавою водою, височили чорні лиховісні вишки, наче близнюки схожі на ту, на якій зараз знаходились вони. Замість розлогих кедробабів, вкритих буйним листям, злісно розкидали в боки величезні покручені гілки кострубаті деревини, схожі на збільшені копії земного саксаулу. Що розташувалось під їхнім корінням, можна було лише уявити. А замість граціозних, схожих на ювелірні шкатулки, танкеток, внизу по полю, вкритому трупами людей та мавп, плазували незграбні чадливі механізми з жовтими плямами Безлицих на них. І лише неозоре море кноплу залишалось недоторкане бурштиновим, придбавши, втім, якийсь ядучий відтінок.

— Ну, чого стовбичите?! — почувся згори захеканий голос Соньки. — Допоможіть же хто-небудь! В мене ж рука ще опісля вивиху ще не відійшла! А другий нехай Нксу зніме.

Обличчя Кременчука неусвідомлено задерлося вгору. І крізь плетиво металевих конструкцій, на самій верхівці вишки, він побачив крчовника, що пихато розкуйовдженою копицею завмер на п‘ятачку невеличкого оглядового майданчика. Уся його величність злиняла до дріб‘язковості. Та що ж це воно таке відбувається?!?

Норильцєв, втім, розмірковувати над цим не став. Норильцєв кинувся нагору, осатаніло здіймаючи сорорійського коротесенького меча і маючи велике бажання забрати в Такаманохари свого, трипільського, випробуваного й порівняно довгого, якого він нарешті впізнав. Вже на бігу Ігор мимохіть озирнувся й відчув пекуче здивування: Кременчук, замість того, щоб кинутися за ним, схилився над напівнепритомною Корнелією. І перед тим, як почути якійсь гуркіт згори, Ігор ще встиг побачити те, як капітан зриває маску з блідого, але доволі симпатичного обличчя і нашвидкуруч обмотує його вологою ганчіркою, а потім… Потім Зоребор ледве встиг ухилитися від тіла, оповитого жовтим балахоном, що майнуло повз нього. А на сонячному тлі його особливо яскраво виділялась величезна кривава пляма.

У Соньки залишався лише один супротивник. Але знизу тупотіло ще з десяток жовтих гусениць. Зрозумівши, що це — не фантоми і зараз вони йому зовсім не ввижаються, а також згадавши про те, що захищати себе мечем Богдан Іванович не дуже то й вміє, Ігор кинувся назад, горлаючи на бігу:

— Пане капітане! Відступайте!.. Відступайте! Давайте нагору, нагору! Нксу зніміть, а я тут цих туарегів притримаю!

Кременчук втупився в нього несамовитим поглядом, відсахнувшись від звабливого, навіть в непритомності, тіла Корнелії, а за хвилину, стрибаючи відразу через декілька сходинок, вже летів повз низьких парапетів, повз іржавих балок, повз Соньки з її супротивником, до оглядового майданчику, де, до кумедності пихато, тупцював на місці кошлатий піррянин.

— Крчуче, — мовив він з якимсь смішним дитячим гонором, коли Богдан буквально вилетів на найвищу точку башти, — як ти поводишся? Ніякого тобі чиношанування! Схили голову, дитя моє, коли дивишся на Аристаса, Первісного й Споконвічного, нескінченного в Любові своїй і…

- І в дурості незбагненній! — рявкнув Кременчук, намагаючись поки що не прислухатись до усіх своїх внутрішніх почуттів, переживань та зчудувань. Не до того було.

Бо внизу Сонька з Норильцєвим намагалися стримати натиск Безлицих, які жовтою лавою сунули нагору, змушуючи землян відступати. Адже в руках цих загадкових небалакучих сорорійців були вже не рушниці, схожі на збільшені шприци, що стріляли струменями каламутно-жовтого диму (Богдан мав велику підозру, що то був пилок кноплу), а якісь опецькуваті пістолети, з яких час від часу вилітали згустки полум‘я. Полум‘я було чадним, та ще й при зникненні викидало з себе клуб‘я чорнющого диму. Це вже було серйозно.

Схопивши обома руками крчовника, що чинив шалений опір, ледь не видряпуючи йому очі, Кременчук крутив головою в усі усюди, помітивши таки, як Такаманохара з Ігорем вистрибнули на його майданчик і на мить вклякли, оцінюючи ситуацію. А полум‘яні згустки, що обпікали кольчугу Зоребора, який прикривав собою дівчину, не надавав їм тривалого часу для цього. Виходу, здається, не знаходилось.

Розгублена Сонька, по крутій дузі оминаючи Кременчука з Нксою на руках, кинулась до невеличкої будки, що височила просто по центру майданчика. На даху споруди зловісно завмерла якась маленька гармата. А Такаманохара, не звертаючи на неї уваги, вже хапалась за ручку іржавих дверцят, зі скаженим рипом тягнучи їх на себе і… І в наступну мить ставало зрозумілим, що перед ними — старезний, ненадійний, здавна, здається, не ремонтований, але — ліфт.

— Швидше!!! — аж заверещала Сонька. — Швидше сюди!

Два рази повторювати це їй не довелося. Бо вже за якусь мить усі земляни разом з піррянином божеського родоводу, щільно прискаючись одне до одного та стінок кабіни, відчули, як її долівка невпевнено розпочала провалюватися під ними.

— Ти… Ти звідки взялася? — видихнув Кременчук крізь мокру пов‘язку в бік Соньки.

Нкса заверещав було щось про вічність та нескінченність, але капітан так стиснув його своїми величезними ручиськами, що той поперхнувся й замовк на декілька хвилин. Цим скористалася Такаманохара, краєм вуха вслухаючись в рип незмазаних канатів, на яких опускався ліфт.

— Звідки, звідки… З апарату. Ти як розпочав на увесь свій телепатичний простір репетувати, то я відразу зрозуміла, що ви таки догрались. Що гаплик вам без мене буде.

— Так тебе ж, здається, охороняли?

Сонька лише посміхнулася криво, поворушивши в тісняві рукояттю Зореборового меча. А Богдан згадав про гременецькі бійки, в яких Такаманохара завжди мала роль визначного персонажа. І тому це питання було знято з порядку денного.

— А ганчір‘я мокре? — спитав про інше.

Дівчина, наскільки це було можливе, знизала плечима.

— Якось треба було з алергією боротися. А що ти про маски оповів, які тутешні жінки носять, то дуже це мені в нагоді стало. Мої охоронці кольору дитячої несподіванки, здається, нічого й зрозуміти не встигли, як я їхню танкетку захопила. Але ж і дрова, маю зауважити! Ледве з керуванням розібралась. Ледве двигуна завела… Не косись, не косись на мене! — це вже до Зоребора. — І без того огидно, що я через вас маю тут стриптиз влаштовувати, голісінькою по іншій планеті вештатись, а тут ще ти!..

Не дивлячись на напруженість ситуації, Богдан ледь посміхнувся куточками губ. Сам він намагався завий раз не дивитись на дівчину, а якщо й дивитись, то лише в темно-блаватні, аж фіолетові, очі. На тіло — ні-ні! Розумів усю делікатність становища. Хоча, треба зауважити, тіло це було доволі зграбне й струнке. Тренованим це тіло було. Кременчук ніколи не очікував побачити такого під запраною тільняшкою.

Канати ліфту зарипіли по особливо нудотно, кабінка пару разів гойднулася знизу вгору й завмерла. Приїхали. В очах знову розгорялося призабуте було мерехтіння, а мозок знову розпочинав скептично ставитись до усього, що відбувалось навколо. Опісля ейфорії останніх діб такий різкий перехід здавався фізично болючим. Аж голова розболілась.

А Такаманохара аж ні на які мерехтіння уваги не звертала. Такаманохара вже вивалювалась з кабіни на рифлену долівку якогось довгого приміщення, що нагадувало собою величезний барак, вказувала мечем на пляму світла, що мріла вдалині й бігла до неї, кричачи на бігу:

— За мною, хлопці, за мною! Там вихід, здається!!! І по боках не дивіться, не дивіться! Особливо ти, Ігорю!..

І Кременчук, притискаючи до грудей Нксу, який знову розпочинав пручатися, бездумним вистрибом біг за нею, прямісінько на світло виходу, немов метелик на полум‘я свічки. І Норильцєв перелякано тупотів за ними, намагаючись виконувати лише одне: ретельно підкорятися наказові Такаманохари. Бо якщо не підкорятись йому, якщо вдивлятися таки в напівтемряву, що оточувала втікачів з обох боків бараку, то можна було збожеволіти остаточно.

Два конвеєри тихесенько, наче змії, шурхотіли своїми гнучкими стрічками. На одному боці по них повільно пересувались трупи мавп, на іншому — людей. Через певні, чітко визначені, проміжки часу конвеєри зупинялись і тоді якісь механізми схилялись над нерухомими тілами, байдуже краяли їх, витягуючи нутрощі та стягаючи закривавлену шкіру. В повітрі стояв нудотний солодкуватий запах, під ногами щось волого хлюпотіло і Норильцєв відчував, що зараз його просто знудить на камуфляжну спину Кременчука.

Врятувало того лише те, що за декілька хвилин вони вкрай схарапудженим натовпом вивалилися, врешті решт, з клятого бараку і… І опинились віч-на-віч, якщо так можна було казати про Безлицих, з шеренгою жовтих балахонів, які тримали напереваги опецькуватий різновид пістолетів. В моторошному мовчанні вони спрямували їх на наїжачений гурт землян. „Це вже не приїхали, — подумав Кременчук, — це вже приплили, здається”.

Він, отруєний наркотиками й сумнівами, вперше за тривалий час відчув себе гранично розгубленим. Та ще й дитина піррянська на руках!

В цій ситуації першою знову зорієнтувалася Сонька. Вона стрибнула до Кременчука, кинувши меча в бік Зоребора, який із задоволенням перехопив повернуту зброю, випускаючи з рук дурнуватого Меча Безсмертя. Бачили ми оте безсмертя тільки-но!.. А Сонька вже вихоплювала з Богданових рук волохате тільце крчовника і здіймала його над головою.

— Розійтись! Всім розійтись!!! — зарепетувала вона. — Якщо хтось лише порух зробити спробує, я в‘язи скручу вашому Аристасу. Ох, скручу!

А сама сунула, сунула просто на Безлицих, намагаючись дістатись до ряду танкеток, що вишикувались за ними. Жовті балахони завагались. Але завагались якось невпевнено. Богдан відчув це, лихманково думаючи про те, як допомогти голій бомжисі. За Нксу він не переживав. Був певен того, що нічого лихого Такаманохара тому не зробить. А ось Безлиці… Не довіряв чомусь капітан цій гусені, зовсім не довіряв.

Він скоріше відчув, ніж побачив, як один з сорорійців розпочинає висуватись вперед, уповільнено здіймаючи дуло своєї зброї на лінію пострілу. І в цей час щось клацнуло в капітановій голові, а на стерні з нічого виникло ще з десяток Такаманохар з Нксами-Аристасами над головами. Богдан навіть не очікував, що він за один раз стільки фантомів нагородити може. Та ще й живих. Та ще таких, що метушаться не слабко. На вправах з Меру в нього лише речі-фантоми виходили. Щоправда, виходили гарно. Не те, що в Норильцєва.

Справжня Сонька, до речі, теж не очікувала нічого подібного. Вона рвучко повернула до нього своє спітніле обличчя й видихнула з-під пов‘язки:

— Ну, знаєш, капітане, я вражаюсь твоїм талантам. Мови усі він розуміє, телепатує потроху, а тут ще…

Втім, Богдан не менше Такаманохари був вражений власними здібностями. А ще тим, що Безлиций, який вже здійняв свою зброю, вагався лише мить перед тим, як використати її за прямим призначенням. Але цієї самої миті вистачило на те, щоб Богдан з місця плигнув просто на нього, збиваючи його з ніг і ударом навідліг спрямовуючи ствол пістолета в іншому напрямку.

Вогненний згусток майнув крізь одного з фантомів і вп‘явся в стінку барака, пропалюючи її та розбризкуючи вусебіч краплі розплавленого металу. Ах, ти!.. Заряди тут, здається більш потужні, ніж нагорі були. Клуби чорного диму оповили вхід до бараку.

Богдан вирвав зброю з рук Безлицього, перехопив його згином однієї руки за те місце, де мала б знаходитись шия, а другою рукою спрямував дуло пістолета на верхівку балахону, аж заверещавши, як ото Сонька нещодавно:

— Наза-а-ад!!! Всім назад! Крок лише зробите, від вашого кєнаря лише недопалок залишиться!..

А сам заштовхував, заштовхував членів своєї команди в щілину, що утворилась в шерензі Безлицих, спрямовуючи їх до найближчої, вкрай іржавої — треба ж, а раніше золотими здавалися! — танкетки. Зброя Безлицих повільно оберталась услід за ними і Кременчук тоскно розумів, що її ось-ось задіють. Бо наплювати було чомусь Безлицим і на них, і на товариша свого, і, навіть, на Аристаса, Первісного та Правічного. Разом з усією Любов‘ю його. А до танкетки залишалось ще метрів із двадцять.

Хто знає, чим би закінчився цей смертельно небезпечний рейд, якби в тилу Безлицих, що вже майже усі повернулися в напрямку втікачів, не виникло якесь раптове метушіння.

— А-а-ай-я-я-я!!! — галасувала оголена дівчина в пов‘язці не на стегнах, а на обличчі, виринаючи зі смоляних клубів, що вихорилися біля входу до бараку. — А-а-а, кляті Безлиці! Так ото таке ваше Безсмертя, таке?! Та що ж це робиться, лю-ю-юдоньки!.. Та куди ж це ми втрапили, мавпи, скажіть мені? Тож отака їхня Любов, отака?!?

І, вигнувшись в довгому стрибку, Корнелія своїм коротким мечем вже діставала спину одного з Безлицих, що так і не встиг обернутись до неї. Балахон його миттєво заюшився червоною кров‘ю, а дівчина вже вихоплювала в нього зброю і з повороту всаджувала полум‘яні кулі в жовту гусінь, що з невиданою швидкістю розпочала розповзатись по полю. Деякі з гусениць встигали уникнути цих куль, а деякі спалахували вогненними квітками і з несамовитим вереском качалися по стерні. Шмаття полум‘я літало зусібіч і, нарешті, одне з них дісталося таки краю кноплу і той спалахнув миттєво, наче порох, затягуючи усе довкілля чадним чорним димом.

— Корнелія! — тіпнувся було Богдан і отримав стусана від розлюченої Такаманохари.

— Я тобі покажу Корнелію! Ось я тебе!.. Давай швидко до танкетки!

А сама вже застрибала на неї, лантухом кидаючи Нксу попереду себе. Норильцєв плигав слідом, усім тілом притискаючи крчовника до іржавого металу. Лишень Богдан ще тупцював на місці, охопивши за горло свого жовтого бранця й вдивляючись в клуби диму, де, наче бронзова блискавка в чорних хмарах, мигтіло засмагле дівоче тіло.

— Швидше, кому кажу! — крізь старече кахикання заведеного двигуна, прорізався дзвінкий Соньчин голос. — Кинь ти того таргана, кинь!

— Ні-і-і! — хрипів Кременчук, затягуючи жовтий згорток на площину танкетки. — Мені з ним ще поспілкуватись треба! Ох, треба!..

Рипуча машина розпочала набирати швидкість і, брязкаючи усіма своїми з‘єднаннями, посунула до вузької просіки, прочавленій чимось в безмежному морі кноплу. „Танкеткою, — зрозумів Норильцєв, — на якій Сонька сюди дісталась”.

Здіймався вітер. Чорні смерчі диму, з яких іноді вигулькували червоні язики полум‘я, бігли просто за неоковирним транспортом і відставати, здається, не збирались. Навпаки, вони ставали ближчими й ближчими, нагріваючи повітря і вкриваючи усе довкілля їдким сірим туманом. Дихати, навіть крізь ще вологі пов‘язки, ставало дедалі важче й важче.

— Ч-чорт, спечемось тут! — вилаялась Сонька, краєм ока спостерігаючи за тим, як, жестом попрохавши в Ігоря меча, капітан схиляється над Безлицим, знерушеним його хльостким ударом.

„Грохнути його хоче, чи що?” — Норильцєв переводив зляканий погляд з Такаманохари на Кременчука і назад, щосили притискаючи напівнепритомного Нксу до гарячої обшивки танкетки.

Під лезом клинка затріщала жовта тканина: Кременчук зрізав верхівку балахону, особливо не турбуючись цілістю того, що ховалося під нею. А потім, смикнувши відрізаний клапоть вгору, недбало кинув його в полум‘я, що гналося за ними. І на світ білий, чи то — чадний, з‘явився… з‘явилося… З‘явилась, коротше, кошлата голова істоти, яка уявляла щось середнє між мавпою та людиною і при певній фантазії дійсно нагадувала вшляхетнену копію піррянина. Або вкрай здичавілу — земного неандертальця. Було в цій істоті щось і від снігової людини. „Такої, якою її, рідну, уявляють вітчизняні уфологи”, — мелькнуло в Кременчука.

— Так, — крекнув Богдан, — приїхали.

І спробував трохи притримати розкуйовджену кебету, що хилиталася збоку вбік на гойдливій площині танкетки.

— Так, — підтримав його й Норильцєв, — здається, маємо третій різновид розумних істот на одній планеті.

— Або тупик розвитку, — вставила п‘ять копійок і Такаманохара, уся вкрита потом та кіптявою.

— Не знаю, не знаю, — знову прокректав Кременчук. — А, можливо, початок? Того самого розвитку? Хоча, з точки зору сучасної біології, мавпа, наприклад, є тупиковою галузкою еволюції людини.

— Або людина? — кинув Ігор. — З точку зору мавпячої науки… Замкнене коло якесь!

Кременчук зміряв його трохи божевільним поглядом і розпочав щосили гатити долонями по волохатому писку, намагаючись привести до тями колишнього Безлицього.

— М-м-му-а-а… — врешті решт, застогнав той. — Що… Де?… Що… Що ви наробили?… Кляті Єресіархи!.. Світ… Ви світ зруйнували…

— Я тебе зараз зруйную, — вишкірився Богдан, намагаючись не лише втримати „неандертальця”, а й самому втриматись на хиткій поверхні. — Ви, виродки, чого це тут на людьми знущаєтесь?

- І мавпами? — вставив Норильцєв. А Такаманохара промовчала, намагаючись не згубити шляху в чадному смерку. Та й свідомості в ядучій спеці.

— Ц-це… це ви… знущаєтесь… А ми вже сотні років… Опісля війни останньої… Ми лад на Сорорі втримуємо…

— Чим це ви його втримуєте?

— Вірою.

— Цікаво, — втрутилась таки Сонька, — як ця віра… Народ сам в щось намагається вірити, чи ви таки його якось ґвалтуєте на це?

„Неандерталець” розпочав мовчки закочувати очі під лоба. І як би не черговий ляпас Кременчука, обов‘язково б знепритомнів.

— Ну, чуєш про що тебе запитують!?

— Ми… Вони… Ми мали припинити одвічний розбрат людей і мавп… Збалансувати… Не рвати кіл… Он опісля війни останньої… Мутували ми… Мутував кнопл… У наркотик… Він сприяв… Лише ми мали відокремитись… Аби контролювати…

— Я тут річ одну згадав, — кахикнув Норильцєв. Чи то від чаду навколишнього кахикнув, чи то від невпевненості. — В Інтернеті колись надибав. Писали, що, мовляв, якісь вчені довели, що віра в надприродне загалом та Бога зокрема заснована на хімічних реакціях, які відбуваються в організмі. В мозку, тобто. На Сорорі, здається, ця хімія…

— Мене більш цікавить, чому вони цю Віру, Любов цю, цю хімію релігійну, врешті решт, на щорічне святкове та масове вбивство перевели? Адже щорічне, виродку?

— Природну агресивність… Мавпи та людини агресивність… Подолати просто неможливо. Їм…

- Їм пару треба випускати, — похмуро зауважила Такаманохара. — Вирішення демографічних проблем до того ж…

— А опудала? А шкіри???

— Будь-яка істота має обов‘язково вірити, що безсмертний дух колись та повернеться в її смертне тіло, — неочікуване твердим голосом мовила „снігова людина”.

— В ілюзії, тобто, вона має вірити?

— Будь-яка віра, це — ілюзія. Навіть віра в самого себе, — ще похмуріше кинула Такаманохара.

Кременчук згадав усі свої сумніви і вже хотів було вголос погодитись з японкою, але в цей час танкетка рвучко загальмувала, намагаючись тим самим хоч трохи пом‘якшити удар об якусь скошену площину, що раптом випірнула просто з чадного диму. Але, навіть порівняно м‘який удар сприяв тому, що усі пасажири, які обліпили незграбну машину, посипалися з неї на колючу стерню. А над ними в цей час пекучий вітер проніс таке клуб‘я чаду, що усі важко закашлялись, не дивлячись на всі свої пов‘язки. Та й майже висохли ті до того ж. Кременчук поліз було у пазуху, де сховав флягу з водою, але його зупинив зчавлений Соньчин голос.

— Ось, чорт! — видихнула вона. — Відчувала ж, що апарат десь поряд, але не зорієнтувалась!

Перекособочена танкетка ще рипуче погойдувалась від удару об борт „летючої тарілки”.

— Нкса де? — спитав Богдан у димного простору.

Норильцєв виринув з нього й мовчки здійняв над головою непритомне тіло. Вчадив таки, мабуть, хлопець. Безлицього ніде видно не було.

— А де?!.. — сіпнувся було Кременчук, відчуваючи, що під картузом в нього розпочинає тліти волосся.

— Та чорт з ним! — зрозуміла його Сонька. Це тільки він не розумів, що її оголеному тілу приходиться найважче в цій вогненній ситуації. Що ж, вона, звісно, не Корнелія. — Чорт з ним! — повторила. — Здимів десь. Нехай біжить, туди йому й дорога. А нам до апарату, до апарату треба! Спечемось же тут, хлопці!

Зауваження було дуже слушне і вже за декілька хвилин, намагаючись не торкатися розпеченого металу обшивки, земляни ввалювалися в шлюзову камеру, зриваючи пов‘язки та хапаючи ротом прохолодне синтезоване повітря їхньої „летючої тарілки”. Богдан відчув навіть миттєву жалість до Безлицього, який зараз з власної дурості гасає десь обпожеженим степом. Але, от вже дійсно, чорт з ним, з Безлицим отим, а ось Корнелія…

— Сонько, — вигукнув Богдан, коли вони буквально вповзли до центральної рубки, — Ігорю, здіймайте апарат і давайте до вежі. Дівчині ж допомогти треба!..

Такаманохара хотіла щось зауважити, але осіклася, наштрикнувшись поглядом на почервонілі очі капітана. Чи то від диму ядучого почервонілі, чи то від спеки неможливої, чи то ще від чогось. Мовчки, лише тихесенько скрегочучи зубами й тамуючи біль від доторків до обпеченої шкіри, Сонька натягнула тільняшку й знехотя підійшла до пульту. Кожен рух давався їй важко, але вона намагалася цього не показувати. Гоноровитою була Рибачка Соня. З характером.

Апарат випірнув з диму, наче корок з пляшки шампанського. І за швидкістю, і за кольором. Картина внизу була ще та. Щільна чорна завіса тягнулась до ще бурштинових обріїв і від цього контрасту панорама довкіл набувала зловісного вигляду. Наче з-під строкатої машкари зненацька вигулькнув її моторошний зміст. І ось-ось мало відбутись щось жахливе.

Саме тому, коли „тарілка” важко здригнулась, на мить призупинилась, а потім загойдалась і пішла шкереберть, Богдан навіть не здивувався. Щось мало трапитись і воно трапилось. А ось перелякатися він не встиг, бо Сонька, однією рукою намагаючись втриматись за спинку свого крісла, іншою ляпала по сенсорах, вирівнюючи апарат і спрямовуючи його вниз, просто в смоляні клуби диму.

— Куди-и-и!?! — загорлав Кременчук. — Розіб‘ємось!!!

Норильцєв з нажаханим обличчям вберігав від ударів в‘яле тільце Нкси.

Сонька ж нічого не відповіла капітанові, лише метельнула головою вгору, до верхнього ілюмінатору. І в останню мить перед тим, як той затягнувся непроникною імлою, Богдан встиг помітити в жовтавому небі… лиховісний чорний трикутник. От, гаддя! Видерлись таки з астероїдного кільця! А він вже якось і забув про них.

От дивні переслідувачі, щоправда, про них не забули. Бо лишень „тарілка” знову спробувала вигулькнути з димової завіси, як синявий промінь розкраяв повітря буквально в декількох метрах з боку від неї. Сонька знову пірнула в антрацитове димовище і спрямувала апарат по широкій дузі, аби заплутати лихих нападників і вигулькнути до відкритого простору в зовсім неочікуваному місці.

Задумка була непогана, але не дозволяла землянам впритул наблизитись до вежі, біля якої відважна Корнелія билась з цілою купою клятих Без… З неандертальцями отими недоробленими билась.

— Слухай, Сонько, там же Кор… — розпочав було Кременчук, але осікся, наштрикнувшись на розлючений погляд Такаманохари.

— Переб‘ється Корнелія твоя! Вона тепер і без нашої допомоги тут лад наведе, а ми…

І, зиркнувши на Зоребора, який і досі притискав до грудей безпомічного Нксу, Сонька вертикально, свічкою, спрямувала апарат в нудотно-жовте небо. Тепер вони вигулькнули з димової завіси вже не як корок, а як снаряд з гармати, що надало їм декілька дорогоцінних хвилин, допоки „чорні комбінезони” розібралися в ситуації.

За ці хвилини Богдан встиг здивуватись тому, з якою швидкістю розповсюджується степова пожежа, що буяла, здається, вже на півконтинента. Певною мірою, дим і полум‘я вже майже доповзали до опуклого обрію, до якого линув і апарат, занурюючись в зеленкувату синяву вишини. Втім, спокійно долинути до нього він не спромігся. Бо знову щось величезне пружньо гойднуло „тарілку” і вона закрутилась навколо вертикальної осі, вивалюючись на занизьку для старту орбіту. Вкриту, втім, цятками брил колись вщент потрощеного супутника планети.

Вони зростали попереду, зменшувались позаду, миготіли ліворуч і праворуч, апарат кидало з боку в бік і ставало зрозумілим, що їхній рейд, врешті решт, має закінчитись дуже сумно. Обов‘язково має. Мабуть, так і сталось би, якби від чергового дотичного удару темно-блакитного променя „тарілка” не розпочала б набирати скажених обертів, буквально вгвинчуючись в зоряний простір. Цей простір крутився швидше, швидше, перетворюючи уламки брил та колючі зірки на величезні концентричні кола, що перекреслювали екрани і зливалися, зливалися поміж собою для того, аби, врешті решт, вибухнути міріадами мерехтливих вогників. А потім знову настала темрява кольору почорнілого старовинного срібла.