Капітан космічного плавання

V.Арракі

Богдан вже припинив лякатися. Відлякався. Богданові було вже начхати на все. Він вимагав лише одного — порядку на борту й беззаперечного підкорення наказам командира.

— А, щоб тебе качка копнула! — горлав він, хапаючи за край кольчуги Норильцєва, що відчайдушно пручався в його руках, і буквально вкидав хлопця до комірчини, де виблискувала в напівтемряві гранями акумулятору Соньчина електровудочка та ще якесь незрозуміле причандалля. — Сиди тут і не рипайся! Не заважай нам, недоумку!

І, хряснувши дверима та й рвучко повернувши ключа замка, біг до центральної рубки. Так — біг. Бо Нкса, ще в „Безвиході” по-дитячому експериментуючи з системами керування, випадково знайшов увімкнення штучної гравітації. Краще б він знайшов, як на Землю повернутись! Сонька було заспівала щось за перевитрату енергії, але капітан швидко поставив її на місце.

За спиною залунав несамовитий грюкіт: розлючений Зоребор намагався вирватись з-під несподіваного арешту. Але Богдан вже не звертав на це жодної уваги — не до того було. Бо невдовзі могло статися так, що на них усіх увагу ніхто, ніде й ніколи не звертатиме. Навіть чорні трикутники. За відсутністю об‘єктів уваги.

На бігу Кременчук доторкнувся до стінки коридору. Чи то здавалось йому, чи то вона й дійсно потеплішала. Та й повітря!.. Он яке ядуче!.. Хапонувши останнього на повні груди й закашлявшись, він вивалився з проходу до приміщення рубки, інстинктивно примружуючи очі: в усіх ілюмінаторах, моніторах та головному екрані буяло воно. Пекло.

— Ну, що? — видихнув капітан, падаючи в своє крісло і відчуваючи, як сліпуче світло обпалює його покраяне обличчя. — Не вдається?…

Такаманохара важко й заперечувально похитала головою. В її звужених зіницях грали відлиски зоряної пожежі, а Нкса, в якого навіть невеличкий вогонь викликав інстинктивний жах, скулився на долівці. Здається, його трусило. До каюти ж крчовника заганяти було не варто, бо й дійсно на самоті йому ставало ще гірше. А от друзяку Ігра, який, отямившись і не дивлячись на розбиту голову, розпочав брутально, із застосуванням фізичної сили, вимагати повернення на Арканар, довелося терміново вгамовувати. Тут навіть Сонька заперечувати не стала.

І, дійсно, не до того Соньці було. Бо червоне світило, біля якого вони в черговий раз вигулькнули з мерехтливого сріблястого ніщо, виявилось дуже близько. Занадто близько. Слава Богу, Язн Дальту, Аристасу та Святому Міку, що вони взагалі в зіркових розжарених нутрощах не опинились. Втім, якщо вони так і далі будуть всесвітом стрибати, то колись це обов‘язково станеться. Теорія ймовірності, браття.

Гравітація зірки була набагато потужнішою за силу двигунів „Софії” навіть з вимкнутою гравітацією самого апарату і тому він повільно, але дуже впевнено, наближався до неозорої магматичної поверхні, математично клечаної розпеченими виплесками протуберанців. Простір над ними був покраяний жовтавим дугами: по магнітних смугах до зірки линув космічний пил, червоняста хмара якого оточувала це плазмове оскаженіння. Сонька вже п‘яту годину не прибирала руки з пульту, не допускаючи до нього Богдана: автопілот скис майже відразу, вимкнувшись з комп‘ютерною байдужістю, яка виважено прорахувала, що опір падінню на зірку є енергетично некорисним. І навіть шкідливим. Такаманохара була в корні не згодна з електронікою.

— Сонько! — не витримав Богдан. — Давай-но я спробую! Ну чого ти така вперта!?

— Сиди! — метельнула та головою, змахуючи з лобу краплини поту. — Не можна. Поки мінятися будемо, то відразу на декілька тисяч кілометрів завалимось. Думай краще! Придумай же що-небудь, бо я зараз просто не можу ще й звивинами ворушити!!!

Придумати! Добре казати! Та що можна вигадати в такій ситуації, яка непередбачена жодними земними правилами та інструкціями?!? Від льотних до кримінальних включно. Хіба що створити фантом-двійник „Софії” чи чорного трикутника, аби той витягнув їхній апарат з палаючої прірви. Але не був спроможний мозок Кременчука на такі громіздкі витівки, не спро…

— Сонько! — раптом прошепотів він, згадавши комірчину з Норильцєвим. — А якщо електровудку оту твою використати. Ти ж маєш пам‘ятати, як інопланетяни оті її під‘єднували, то й…

— Дурень! Нам… Їм же вона була потрібна лише в якості системи запалювання двигунів. Яку я потім полагодила таки. Потужності ж самому рушію оті акумулятори не додають жодним чином.

В рубці явно ставало спекотніше й спекотніше. І в прямому, і в переносному сенсі.

— Слухай, а якщо скористатися принципом теквондо?

Такаманохара не розуміюче зиркнула на капітана.

— Н-ну, теєчки… І взагалі, — раптом визвірився той, — хто має краще за японські бойові мистецтва знати, я чи ти? — І відразу ж збавив тон: — Там принцип такий — використовуй силу супротивника задля власної переваги. Тобто, треба піддатися йому, а потім…

Дівчина слухала його все уважніше. Червоні відлиски бігали по золотавій тканині пожмаканого плаття.

— …а потім за допомогою гравітації гранично набираємо швидкість, на яку „Софія” не здатна за нормальних умов, трохи коригуємо курс, і по дотичній сунемо повз цієї красоти, — кивнув Кременчук на палаючі екрани. — Використовуючи усю свою потужність та надлишки швидкості для відриву від сили її тяжіння.

— Ризиковано, — засумнівалась Сонька.

— В тебе є інші варіанти? — обережно торкнувся Богдан її зсудомлених пальців.

— В нас варіантів взагалі ніяких немає, — зненацька пискнув на долівці Нкса й тицьнув худесенькою рукою в один з моніторів заднього огляду.

Обличчя Кременчука враз болюче зсудомило, як ото пальці Такаманохари: на тлі кривавих спалахів, які змикали свої тисячокілометрові мацавки позаду їхнього апарату, на тлі каламутної запони іржавого пилу, хмара якого оточувала цю зірку, чітко вирізнявся маленький, але такий, що потроху збільшувався, чорний трикутничок. Це вже ставало просто смішним. Недоумкуваті переслідувачі теж ладні були гецнутися в розжарене пекло близької зірки, аби кинути туди й „Софію”. Та що ж такого гидотного було для них у цьому апараті?!? Двигуни, до речі, в трикутника були явно потужнішими, ніж у тарілки, бо рухався він трохи навскіс пилової хмари, а не тупо випадав з неї в обійми протуберанців.

Богдан вилаявся. Смачно, зі знанням справи і зовсім не звертаючи уваги на присутність особи жіночої статі. Особа його розуміла.

— Капітане! — вигукнула. — Та біс з ними! Перехоплюй керування!!! Я — за комп‘ютер. Ти ж на ньому зовсім не знаєшся, а нам терміново потрібно траєкторію розрахувати.

Коли Богдан перехоплював сенсори керування, йому здалося, що спінена гнійно-червоним полум‘ям поверхня просто стрибнула йому назустріч. Аж серце зайшлося. Водночас трикутник таки трохи подрібнішав. І це заспокоювало. Ось тільки вмирати зовсім вже розхотілося. Не дивлячись на все Богданове невиліковне й виснажливе божевілля. Тим більше вмирати, підсмажуючись у пекельному вогні.

— Швидше, Сонько, швидше! — хрипів Кременчук, з жахом відчуваючи, що повітря „Софії” і насправді гарячішає. — Швидше, ріднесенько!

Апарат аж вібрував від напруги усім своїм розпеченим корпусом. Пилова запона позаду його теж розжарювалась і ставала дедалі помаранчевішою, нагадуючи тим самим, загублені серед зірок, простори Арканару. А трикутник… Трикутник знову розпочав швидко збільшуватись. І ради на це не було. Попереду — значущий мільярдотонний вогненний заміс, позаду — незрозуміла затятість трикутного вбивці.

„Все… Кінець, — майнуло в Богдана, коли похмурий апарат переслідувачів завмер на відстані пострілу і передня його грань розпочала бубнявіти далекими синявими вогниками, — не встигли…” І, відчуваючи миттєве внутрішнє спустошування, він хотів був уже повернутись до Такаманохари, прибираючи руки з пульту, але раптом щось незвичне втрапило до його бокового поля зору…

— Зараз-зараз-зараз, — лихоманково шепотіла Сонька біля панелі бортового комп‘ютера, не звертаючи жодної уваги на те, що відбувається навколо.

А Богдан важко ворочав зсудомленою шиєю, розвертаючи голову до екрану бокового огляду, з якого крижана хвиля драглистої моторошності виплескувалась у розпечену рубку „Софії”. Аж затріщало навколо. А на тому самому екрані було видно, як не віддалік від їхнього апарату, на тлі протуберанцю, що нагадував собою примарну людську постать з розкинутими руками, завмерла… Завмерла досконала копія тарілки. З розжареною поверхнею корпусу та з глибокою подряпиною через увесь борт, отриманою ще на Піррі.

Кременчук знову скоса зиркнув на чорний трикутник. Сині вогники на його передній грані мерехтіли якось по особливому задумливо, не наважуючись розродитись світловим стовпом пострілу. Тобто… Тобто, переслідувачі теж помітили двійника тарілки. І значить він не був галюцинацією, нажаханого зоряним багаттям, мозку. Але… Але він не був і фантомом, створеним ним. Певною мірою, Богдан міг заприсягтись, що він до цього не має жодного стосунку!

— Є!!! — раптом загорлала Сонька. — Є, Богданчику! Можна проскочити! Давай ліворуч на п‘ять градусів тридцять сім секунд. Вгору з тангажем на вісімнадцять двадцять одну. І — за моєю командою! Десять, дев‘ять, вісім…

Богдан знову зрісся з пультом, заганяючи усі свої здивування в найвіддаленіші закапелки сірої речовини. Не до здивувань зараз було… Шість, п‘ять… І навіть не до очікування пострілу трикутника. Три, два…

І „Софія” на мить вимкнула двигуни, повністю віддаючись тяжінню червоної зірки. А потім вгатила їх на повну потужність і боком, боком, на повній швидкості посунула просто в зоряну пожежу, водночас ховаючись у ній від своїх переслідувачів. Температура в рубці, здається, враз підскочила на десяток градусів і Богданові здалося, що на голові в нього задимився його благенький міліцейський кашкет. А Сонька в своєму золотавому платті нагадала йому застиглий язик жовтого багаття. Десь далеко-далеко вивертав себе тонесеньким виском нажаханий Нкса і Норильцєв вибивав мечем двері своєї камери, а за бортом „Софії” вже в повний зріст буяло сліпуче, ущільнене до речовини, смертоносне полум‘я. І не було зрозумілим, чи вони зараз просто згорять в ньому, чи маленької іскрою полинуть далі. Чи знову виваляться в якийсь іншій закуток Всесвіту.

Нікуди вони не вивалились, а, зализуючи синці та опіки, залишились на самоті в запилюженому просторі червоної зірки. Але, не дивлячись на вдалу втечу, все інше було чомусь погано. Згаданий простір був тоскним і каламутним. Так само, як і напружена атмосфера на борту апарату. Здоров’ячко, до речі, теж не балувало. Сльозилися обпалені очі, в яких слабко мерехтіли звичні срібні вогники упереміш з іскрами нещодавньої всесвітньої пожежі, нило серце й слабко саднило, покраяне склом й заліплене лейкопластиром, обличчя. Мармиза в Кременчука була ще та. Піратська в нього мармиза була.

— Нксо, обережніше, обережніше давай! Повільніше, — буркнув капітан, спостерігаючи за тим, як малий крчовник захоплено грається на пульті сенсорами двигунів.

Саме — грається. Бо для серйозної роботи по керуванню апаратом йому ще не вистачало ані досвіду, ані хисту. Але на малих швидкостях піррянин вже міг підмінити своїх старших товаришів. А пересуватися у цій іржавій каламуті, що розкинулась за бортом, доводилось саме таким чином — дуже й дуже повільним чином. До того ж Кременчук мав велику підозру, що крім пилу тут бовтається сила-силенна усіляких астероїдів. На кшталт того, об який вони ледь не буцнулись поблизу орбіти Арканару. А може й ще щось бовтається. Типу чорних трикутників або двійників тарілки, створених невідь ким і невідь для чого.

Про сам феномен, котрого бачив лише він один, Богдан намагався поки що не згадувати. Як і про далекий, загублений поміж імлистих зірок, Арканар. Бо в капітана й досі пекла щока, по якій його щосили хлебеснув Норильцєв, тільки-но вирвався зі своєї комірчини. Розлючений Кременчук здійняв було тоді свого значущого кулачиська, але Такаманохара так шарпнула його за комір камуфляжного комбінезону, що Богдана буквально кинуло до протилежної стінки крізь завірюху клятого мерехтіння, що знову в повну силу забуяло в очах команди „Софії”.

„Дура! Дурепа!!! — репетував капітан. — Це ж бунт в каме… На борту бунт! Це ж… Це ж… Нам же разом ще бозна скільки сидіти! Тобто, летіти”. А Сонька вже перехоплювала хлопця за поперек і обережно, наче хворого, вела його до каюти. І навіть спина її випромінювала крижане презирство до їхнього рятівника. І волохатий Нкса розгублено тупцював на порозі рубки, не розуміючи, що воно відбувається. І чомусь не лють, а сором обпалював покраяні щоки Кременчука.

„Та що я міг зробити, що?!? — трусячи руками в повітрі, кричав він їм услід. — Я ж не здимів, не здимів з Арканару! Ви ж самі знаєте, що під час обертання „Софія” стає некерованою, що її, біс його знає куди, несе!.. Самі ж знаєте!!!” А в уяві його знову й знову поставало, розірване прощальним криком, обличчя Румати, яке застило обличчя Корнелії, потім — колишньої дружини його, Олени, обличчя. Крізь яке проступали Сніжанчини риси, а ще потім… А ще потім просто запона сліз застила очі капітана Кременчука.

— Обережніше, кажу! — буркнув Богдан до Нкси, спостерігаючи за тим, як Сонька в золотавому комбінезоні, перешитому з вишуканого іруканського плаття, з‘являться на порозі рубки. Вигляд у ньому, до речі, вона мала цілком інопланетно-футуристичний: така собі гостя з майбутнього з японським родоводом. І, треба визнати, дуже симпатична гостя.

З далекого далеку тихо й тоскно линула мінорна музика: Норильцєв знову взявся за свій синтезатор. Теж, до речі, якийсь японський. І, взагалі, уся ця тарілка мала ледь відчутний флер Країни Сонячного Сходу. Присутність, мабуть, Такаманохари на борту на це впливала.

— Як… — „він?” хотів було спитати Богдан за Ігоря, але, зиркнувши на похмуре Соньчине обличчя, встиг поправитись: — Як спостереження? Є дані за цю систему?

— Є, — механічним безбарвним голосом відгукнулась Сонька. — Одна зірка червоного класу. Три планети земного типу. Одна майже поряд.

— Так це… Ото… — трохи заметушився Кременчук. — Треба б до неї. Сховатися, чи що, поки що треба. Розібратися ж бо треба, чи що.

— Угу. Треба. Розрахунок траєкторії я вже зробила. Зараз подивимось, — і Такаманохара зосереджено й трохи відсторонено заграла сенсорами.

— Одначе, Сонько, розумна ж ти дівчина, — улесливо кинув Богдан. — Щоб ми без тебе робили? І як таку розумницю до бомжатнику занесло?

— Не твоя справа, — сказала, мов відрубала, дівчина в золотавому комбінезоні. Кременчук навіть зіщулився трохи.

— Та я ж… Я ж не те… Я ж нічого, — пробелькотів і, намагаючись бути веселим, додав: — Я оце… Я оце думаю. Треба тебе в званні підвищити. Я оце думаю, боцманом ти в нас будеш. Досить в матросах бігати.

Жарт наразився на крижану мовчанку.

— А Ігр? — раптом пискнув Нкса. — Ігр хто в нас?

— Ну, Ігор… Ігор юнгою є, — задріботів Кременчук, вдячний піррянину за те, що той втрутився у розмову. — І за віком юнгою, і за…

І раптом осікся, відчувши зневажливий погляд Такаманохари.

— Капітане! — кинула вона. — Якщо ти не помітив, то придивись уважніше. З деякого часу Ігор у деяких відношеннях став дорослішим, ніж…

І теж осіклася, виводячи на екрани дані своїх розрахунків щодо можливого пересування „Софії” до найближчої планети в межах цієї запилюженої зоряної системи. А за одне й деякі інші дані, які вже стали пунктиком дівчини. В рубці знову запанувала незатишна мовчанка. Музика синтезатора розпочала набувати нервових ноток.

— І все ж я не розумію, — звернулась раптом Такаманохара до самої себе, начебто нікого більше й в рубці не було. Особливо Кременчука Богдана Івановича. — Не розумію я, — повторила. — Як ми можемо робити правильні розрахунки траєкторій, якщо… Ти, Нксо, й дійсно повільніше пересувайся. А, може, й взагалі на одному місці зависни, поки я… Поки я з комп‘ютером розберусь.

— А що таке? — засовався на місці Кременчук. — Які такі траєкторії неправильні? Які такі комп‘ютери неперевірені? Ми з тими неправильними та неперевіреними он як від зірки цієї гасанули. Лише курява космічна знялася.

— Ага, гасанули, — неуважно відкликнулась Такаманохара, а потім звисока зиркнула на капітана. — Авжеж, гасанули. І курява знялася. Але бортовий комп‘ютер протестувати така треба.

— Якого біса?

— А такого. За даними цього біса комп‘ютерного, чи навпаки — комп‘ютера бісового, знову змінились деякі фундаментальні процеси, що у всесвіті відбуваються. Слава Богу, що змінюються лише його процеси, а не константи.

— Чиї константи? Всесвіту чи Бога? — в тон дівчини хмикнув Кременчук.

Сонька на хмикання це не зреагувала, зробивши вигляд, що не чує капітана.

— Як би вони змінилися, від нас… Ні, від світу цього нічого б не залишилось, а так… — Вона пожувала губами. — А так знову лише зірки себе неправильно поводять.

— Що, знову в іншій бік крутитися розпочали? — зрозумів нарешті Богдан.

— Ні, — помітила, врешті решт, Сонька його присутність. — Ні. Вони знову… Всесвіт знову… Линути він повз нас розпочав. Як ото на Піррі. Але… Але в інший бік, — закінчила вона розгублено-трагічним шепотом.

— Та хай вони хоч куди линуть! — з незрозумілим полегшенням відкинувся Богдан на спинку крісла. — Нам що з того? Нам би шлях до Землі відшукати. Курс до неї прокласти. Додому. А то ми тут скоро зжеремо один одного!

— Курс, курс! — визвірилась Сонька. — А я про що торочу? Але як ми його вирахуємо, якщо комп‘ютер такі дані видає?!

— Так не базікай, а перевір отой комп‘ютер!

— І перевірю!..

— І перевір!..

Вони, мабуть, вчепились би одне одному в горлянки, якби звідкись збоку не зітхнув Нкса. І вже не розгублено-трагично, як ото тільки-но Такаманохара, а по-дитячому ледь вередливо:

— Ох, і не подобається вона мені!

Український мент з бомжихою японського походження повільно повернули голови в бік екрану, на який вказувала худенька рука інопланетної істоти. На ньому, згідно траєкторії польоту, розрахованої бортовим комп‘ютером, у пиловій каламуті завмерла збільшена мета цього самого польоту. Червоного, аж гангренозного, кольору планета, помережана смугами темного хмаровиння. З нутрощів „Софії” лунали тужливі — аж серце краяли! — синтезовані електронікою, акорди.

А планета й дійсно виглядала тривожно та непривітно. Але Кременчуку було начхати на це. Кременчуку хотілося вийти на свіже повітря, на відкритий простір, побути на самоті хотілося Кременчуку, аби хоча б годину не бачити ані Нкси, ані Норильцєва. Ані клятої роздратованої Соньки не бачити. Теж мені, принцеса інопланетна! Бомжиха, вона бомжихою є хоч в джинсах запраних, хоч в платтях золотих. Хоч на Землі, хоч на Піррі з Соророю, хоч на Арканарі. Хоч на цій запилюженій кулі, що червоним оком світлофору некліпно завмерла посередині екрану монітору бокового огляду.

Що стосувалось самоти, то нова планета, здається, цілком виправдовувала сподівання Кременчука. „Софія” повільно намотувала виток за витком на низький орбіті, але ознак життя внизу не спостерігалось. Внизу спостерігалась величезна безкрая пустеля червоного кольору, здиблена деінде паралельними рядами хвилястих дюн. Дюни ті були не лише хвилясті, а й височенні. Місцями до півтори кілометри в вишину, згідно показанням приладів. І як не розсипалися тільки?

Ознак води в пустелі видно не було. Ані калюжі не видно, ані краплини, ані хмарки водяної. Хоча сама атмосфера була цілком придатна для життя: 23 % кисню, 75,4 — азоту та 0,023 — двоокису вуглецю. Так Сонька стверджувала. А щодо води… Яка там вода, якщо температура на поверхні сягала на екваторі майже точки кипіння?! Википіло усе за мільйони років. Разом з життям.

Від останнього Кременчук відчував деяке полегшення. Занадто вже бурхливим було оте життя на попередніх планетах. Він, звісно, нічого не мав проти нього, але… Але зосередитись їм через оту бурхливість аж ніяк не вдавалось. А тут!.. Тихо, спокійно… Хіба що спекотне трохи, але в іншому — ляпота. От тільки, не дивлячись на те, що екіпаж вже майже досконало вивчив природу нового світу, сідати „Софія” не поспішала.

Бо, окрім спеки, дещо не подобалась капітанові запиленість атмосфери. Воно зрозуміло: пустеля, пісок, вітри… Але іноді йому здавалося, що атмосфера планети є якимсь продовженням запилюженого навколишнього простору. Чи навпаки — червоні піски атмосферними вітрами на орбіти дальніх планет викинуло. Отже, як би там ні було, Кременчук вагався щодо посадки. І Соньці поспішати не радив.

До того ж, окрім цього, безжиттєвість нової планети випадала з системи його божевілля. Чи, може, в нього процес одужування розпочався? Але ж в усьому іншому…

Богдан пробіг очима по вузькому коридору інопланетного корабля, в якому він задумливо завмер навпроти комірчини, де ще нещодавно був запертий Норильцєв. „Ні, — зітхнув, — до одужування мені ще дуже далеко. Якщо це взагалі можливо”. І з цим сумним висновком капітан тихесенько штовхнув сріблясті двері комори: цікаво, що туди, окрім електровудки Соньчиної, його дітлашня напхала.

А що напхала, Богдан зрозумів ще того разу, коли Зоребора сюди заштовхував. Зараз лише впевнився в цьому, тільки-но увімкнув тьмяне освітлення затісного приміщення. На акумулятор Соньчиної електровудки були навалені бухти якихось дротів, а на долівці за ними були складені довгенькі й товстенькі, алюмінієвого вигляду, труби. Праворуч же… Праворуч з-за них визирали сині очі-фари арканарського мотоавіадракону.

Але не присутність на борту цього апарату вразила Кременчука. Його вразило інше. Адже біля нього похмуро виблискувало металевими деталями щось, дуже схоже на невеличку гармату. Або на великий міномет. Щоправда, ствол в нього був надзвичайно закоротким, але він дивним чином відповідав діаметру алюмінієвих труб і якщо його наростити ними, то…

— Нксо! Босота! — загорлав Богдан. — А йди-но сюди!!! Звідки тут оцей металобрухт взявся?

— Так це… та оте… — тупцював за хвилину на порозі комори недолугий піррянин, — ото усе друзі Руматині завантажили, коли з „Безвиході” стартувати довелось. Вони мали ото усе в Шаманів вивантажити, але… Але все так швидко пішло, що… Вони ще хотіли на корпусі „Софії” оті труби встановити, дротами отими з‘єднати, але…

Богдан кинув швидкий запитальний погляд на Соньку, яка вже обмацувала незрозуміле причандалля. Перехопивши його погляд, дівчина знизала плечима:

— Зброя, здається… Якоїсь променевої дії. Треба краще розібратися.

„Зброя!!! — аж зайшлося серце Кременчук. — Здається, зброя! Нарешті, нарешті!.. І місцевість навколо відлюдкувата, і трикутник десь загубився. Мабуть, гадає, що ми на зірку звалилися. Що спеклися ми, гадає. От і добре! Оті чудово! А тут — зброя!!! Ніщо, ніщо не заважає спокійненько так вивчити її, встановити, випробувати, а потім дати по зубах будь-кому, хто до них сунеться. А особливо бевзям в чорних комбінезонах. Ні, ну треба ж — зброя!” Серце трохи попустило й враз забилося швидко-швидко.

— Отже, слухай мою команду! — вперше бадьоро за тривалий час махнув рукою Богдан. — Досить нам в усілякі халепи вклепуватись. Значицця так… Такаманохаро, робимо посадку й перевіряємо усі системи „Софії”. За одне й комп‘ютер протестуєш. Нксо, відповідаєш за цілісність вантажу. Норильцєве… — розпочав було й осікся.

Ігор, що тільки-но підійшов до дверей комірчини, почувши, мабуть, згадку крчовника про Румату, презирливо скривив куточки губ, а потім, не вимовивши ані слова, рвучко розвернувся та й пішов геть.

— Норильцєве!..

— Та пішов ти!..

Богдан смикнувся було за ним, але на порозі стояв Нкса і стрибати через піррянина було якось незручно. А Такаманохара вже протискувалась повз нього й кидала на ходу:

— Піду до посадки готуватися. Нксо, ти зі мною?

Крчовник було знову затупцював на місці, але потім якось знічено розвернувся та й почвалав за Сонькою. За мить гременецький мент залишився на самоті в комірчині, загромадженій браконьєрським причандаллям та неземною, незрозумілою поки що для нього, зброєю. Разом із задавненим нерозумінням сутності того, що з ним самим відбувається останнім часом.

А, все ж таки, кебу на плечах Сонька мала. Богдан все більше й більше впевнювався в цьому. З побудовою арканаріанської гармати дівчина розібралась доволі швидко. Виявляється, що стволи-труби можна було не лише нарощувати прямо на гарматі, а й з‘єднувати їх з нею дротами, виносячи на ще більшу відстань. Наприклад, за межі „Софії”, закріплюючи стволи на корпусі апарату. Тоді, спокійно сидячи за пультом гармати всередині корабля, можна було в найкращому й найлітаючому вигляді боронитись від усіх очікуваних та неочікуваних нападників.

Звісно, усе це — теоретично. Бо принцип дії зброї потребував випробування в польових умовах. Але в усьому іншому боцману Такаманохарі можна було вірити. Вона, на відміну від інших членів екіпажу, включаючи, до речі, й самого капітана, почувала себе на інопланетному апараті, мов удома. Ось що значить вільний бомжацький характер! От тільки тестування комп‘ютера… Воно неспростовно доводило, що всі системи працюють нормально. І тоді дивна поведінка далеких зірок ставала зовсім незрозумілою. Але практичному Богдану було на це начхати. В повсякденному житті звертати увагу на поведінку зірок не варто — це породжує романтичні, але цілковито не раціональні сумніви в правильності цього самого повсякденного життя. Астрологія суцільна! А Богдан Іванович завжди був безсумнівно прагматичною людиною.

От і зараз, приєднавши останній дріт до труби, закріпленої на обшивці „Софії”, він задоволено поляскав по ній рукою, змахнув піт з лобу й гукнув до Ігоря, що вовтузився з такою самою трубою на іншому боці апарату:

— Агов, Норильцєве, що там?

— Зараз, зараз, закінчуємо, — озвався Нкса. Сам хлопець продовжував витримувати певний бойкот стосовно командира, спілкуючись з ним лише в разі крайньої потреби.

Навкруги, ген до самого обрію, здибилась дюнами тоскна червона пустеля, над якою нависло малинове небо, помережане деінде смугами чорних, аж вугільних, хмарин. З чого вони складалися, Кременчука зараз не обходило, він сприймав їх, як даність. Як, наприклад, тривожно червоно-чорний прапор Української Повстанської Армії. Було, то й було. Є, то й є. А чи буде, не нам вирішувати. Прагматизм, панове. Втім, усі події останнього часу прагматизму не сприяли.

Богдан мерзлякувато пересмикнув плечима. Що загалом було дивно для цієї спечної планети. Але, що цікаво, зовсім, виявляється, не запилюженої. Уся пилюга її зосереджувалась у верхніх шарах атмосфери. І в цьому теж було щось таємничо-непрагматичне. Бо, згідно прагматизму логіки, порохнява мала здійматись на майже орбітальну висоту ураганними вітрами. От і хвилі дюн до того ж. Не могли ж вони без вітру утворитись?! Але навкруги увесь час стояв майже абсолютний штиль. Лише іноді на гребенях піщаних кучугур виникали каламутні червонясті вихори, що швиденько збігали в западини поміж дюнами та й зникали там.

Інколи вихори влаштовували круговий дикунський танок навколо „Софії”, але за декілька хвилин розчинялись в розпеченому повітрі. Непорушному, до речі, повітрі. Що за чортівня!

— Слухай-но, капітане, — зненацька кахикнула Сонька, що допомагала йому прикріплювати на обшивці деталі арканаріанської зброї, — слухай, ти нічого не відчуваєш?

Богдан зиркнув на її спітніле обличчя, прислухався до чогось всередині себе і, чомусь невпевнено, знизав плечима:

— Ні. А що?

Не зізнаватися ж дівчиську в тому, що якусь невизначену тривогу він відчув ще раніше від самого лише вигляду планети. Але ж це — чиста психологія. Хіба що трохи з психіатрією. Бо маємо ми навкруги поєднання двох агресивних кольорів — червоного та чорного.

— А мені, — Сонька дивилась кудись вбік, — а мені чомусь здається, що за мною постійно хтось спостерігає. Величезний, холодно-розумний і поки що байдужий. Неначе крізь скельце мікроскопу мене роздивляється.

— Нерви… Усе це — нерви… Зморились ми усі. От і Норильцєв…

— В Ігоря, до речі, теж таке саме відчуття. — Праворуч від корпуса „Софії” в абсолютно спокійному повітрі закрутився черговий червоно-матовий вихорець. — Він мені казав, що відчуває себе на цій планеті, наче на бредберівському Марсі: нас ніхто не чіпає, ми нічого не бачимо, але маємо згодом непомітно перетворитись на марсіан. Отак… Але, на жаль, я ніколи не читала Бредбері.

Богдан читав. Тоді, коли хотів забутися опісля загибелі Сніжанки. І вразився точності, з якою Норильцєв визначив їхній психологічний стан. Тривожний стан очікування на кардинальні, але непомітні перетворення. Дехто з цим станом усе своє життя проживає. Чи змінюється непомітно?… Але, от що значить більш молодий мозок! Він теж „Марсіанські хроніки” читав, але ніколи б до таких паралелей не додумався.

— Відпочити нам усім треба, — вголос подумав капітан. — От зараз подарунок арканаріанський випробуємо, стіл святковий накриємо, погудимо трохи і… Я, — схилився Богдан до Такаманохари, — з Ігорем помиритись хочу. Допоможеш? Адже не винний я в тому, що в Ірукані сталося. Сама ж знаєш…

Вихор раптом зірвався з місця і по широкій дузі розпочав наближатись до „Софії”.

— Та знаю, — неуважно відповіла Сонька, проводжаючи його поглядом. Богдан відчув, як по його, незрозуміло від чого, розпашілому обличчю ковзнув легенький спекотний вітерець. — Знаю я… Але, як на мій погляд, ти став для хлопця таким собі уособленням всесвітнього зла, яке розлучило його з коханою дівчиною. Маєш його зрозуміти, сам же, мабуть, кохав, — і якось дивно подивилась на капітана, але той не звернув уваги на її погляд, бо…

Бо вихор, що, мляво розхитуючись, оминав „Софію”, зненацька на мить завмер, а потім кинувся до літального апарату по найкоротшій з усіх прямих. Богдан з Сонькою навіть зметикувати ще нічого не встигли, як в їхні обличчя вже боляче сипонулися пригорщі кривавого піску, а у вухах по-вовчому пронизливо заскавучали пориви вітру. Світ потьмянів. Ні, почервонішав, невидимими, але чіпкими лабетами хапаючи людей і намагаючись зірвати їх зі спадистого корпусу літаючої тарілки.

Добре, що труби були вже ними закріплені. А ще краще було те, що Кременчук, міцно заплющуючи очі й стискуючи губи, встиг вчепитися в них. А вже в нього вчепилась Такаманохара, відчуваючи, що ось-ось розірве своїми пальцями жорстку пропотілу тканину камуфляжного комбінезона. Сам же Богдан, схилившись уперед і випнувши підборіддя, однією рукою натягував на нього ремінець свого міліцейського кашкета, відпльовуючись від дрібного піску.

Соньці теж не завадило б це зробити, але вона, відчуваючи, як малесенькі піщинки сипляться кудись аж на дно її легенів, спробувала висипати їх звідти разом із знавіснілим криком:

- Ігоре-е-е!!! Нксо-о-о!!!

Кременчук, міцно припнувши свого кашкета, врешті решт, охопив дівчину вільною рукою і вслухався у завивання вихору.

— Ге-е-ейра-а-ат! — здавалося, чувся йому якийсь мінорний спів. — Кві-і-і-ізатц-ц-ц хе-е-едера-а-а-ах!.. — І раптом: — …піта-а-ане!.. — пробилося крізь музику червоної планети і краєм ока капітан помітив, як якась темна пляма майнула у вихорі з того боку, де Норильцєв з Нксою ладнали свою частину стволів до обшивки „Софії”.

Богдан труснув головою, щосили притискаючи до себе напружене тіло Такаманохари і відчуваючи, що разом із цим рвучким рухом щось змінилось в навколишньому світі. Бо на мить знову тихо стало в цьому навколишньому світі, а потім ця сама тиша боляче вибухнула відчайдушним криком Зоребора:

— Капіта-а-ане, Нкса! Нкса, капіта-а-ане!!!

А Кременчук вже бачив, як у верхній, широкій частині вихору, що вже розпочав стрімко здійматись по крутому схилу дюни, метляється якась чорна річ і з жахом усвідомлював, що це — легесеньке тіло крчовника.

— Ах, ти!.. — очманілими поглядами втупились один в одного Богдан із Сонькою, а в наступну хвилину дівчина, легко вислизнувши з чоловічих обіймів, буквально скотилась вниз з розпеченої обшивки апарату.

Капітан з‘їхав слідом за нею, горлаючи на ходу:

- Ігорю! Ігорю, швидко — в апарат! Злітаємо, Ігорю, злітаємо!..

А той вже біг по схилу дюни услід за зникаючим вихором, майже по щиколотки вгрузаючи в багровий пісок. Але, почувши крик Богдана, зупинився з ошелешеним виглядом, мить повагався, а потім вперекидь покотився вниз разом з клубами здійнятої порохняви, просто до відчиненого люку „Софії”.

Вже за пару хвилин увесь екіпаж зайняв свої місця, втиснувшись у крісла центральної рубки, і срібляста таріль буквально вистрибнула на гребень дюни, за якою зник вихор, що утягнув із собою піррянина. Вистрибнула вона, значить, впираючись корпусом у криваве небо, покраяне пласкими чорними хмарами і… І завмерла на місці, наче вдарившись з усього розгону об це саме жаске неприродне небо: з-за наступного валу дюн обережно, але впевнено, здіймалась трикутна маса, на передній грані якої вже зароджувалися вогники майбутніх пострілів.

— Ч-чорт! — видихнув Кременчук, каменіючи усіма п’ятдесятьма трильйонами клітин свого тіла.

— Та вже ж! — крекнула поряд і Сонька.

Лише Норильцєв, мигцем мигнувши по обрисах трикутника, що повільно займав бойову позицію, продовжував роззиратись вусібіч, шукаючи слідів безпомічного кошлатого створіння, зниклого в пустельних просторах безжиттєвої планети.

Слідів видно не було. Було видно декілька вихорів, які розліталися в різні боки, але які явно мали набагато меншу потужність, ніж той, що уніс Нксу.

Трикутник же пару разів хилитнув у вертикальній площині передньою гранню і теж завмер, зловивши, вочевидь, „Софію” в проріз — чи що там у них є? — прицілу.

— Сонько, — тихо й обережно спитав Кременчук, усією шкірою відчуваючи напружену вібрацію їхнього апарату, — Сонько, ми ж хотіли зброю арканаріанську випробувати?

— Хотіли, — так само обережно відгукнулась та, вислизаючи зі свого крісла.

— В польових умовах?

— В них самих, — це вже на порозі рубки.

— Так якого біса! — загорлав Кременчук, прислухаючись до швидкого тупоту дівочих ніг по коридору. — Займай бойовий пост! І стріляти за моєю — чуєш? тільки за моєю! — командою.

Та й, примруживши очі, обома руками вперся в сенсори пульту, ледь підіймаючи передок „Софії” і спрямовуючи стволи, принайтовані до її обшивки, просто на корабель супротивників.

Два апарати — чорний трикутний і сріблястий дископодібний — завмерли один проти одного в закривавленому небі. І який би не був зосереджений Кременчук, але він встигав насолоджуватись якоюсь злою радістю від того, що може, нарешті, дати одкоша клятим нападникам. Дочекався! Лиш би зброя арканаріанська не підвела, лиш би зброя…

— Капітане, — раптом негучно озвався до нього Зоребор, — знаєте, чого вони вичікують?

— Н-ну? — вичавив Богдан, подумки вирішуючи, чи вже кричати Соньці „плі!”, чи ще трохи почекати.

— Ліворуч подивиться.

Кременчук кинув швидкий погляд на лівий блок ілюмінаторних моніторів і відчув, як зайшлося в нього серце. А ще він відчув нудотне й запаморочливе відчуття „дежа вю”. Зліва від „Софії”, на відстані метрів у триста одна від одної, завмерли дві точнісінькі її копії.

— А тепер праворуч, — голос Норильцєва ледь протискувався крізь зчеплені зуби.

Праворуч копій „Софії” було аж три. І ще одна зависла вгорі, трохи навскіс від свого оригіналу. Фантоми, побачені Богданом над полум‘яною поверхнею тутешньої зірки, явно набували здатності до розмножування. І ще Богдан все більше впевнювався в тому, що сам він не має до них жодного відношення.

Але… Але розмірковувати над цим феноменом не було часу, бо певне очманіння чорнотрикутних від раптової появи на їхньому шляху цілої ескадрильї летючих тарілок, мало скоро минути і тоді…

— Сонько! — загорлав Кременчук. — Давай, ціль!

Якщо в когось десь і могли ще ворушитись сумніви щодо дієвості зброї, притягнутої друзями Румати на борт „Софії”, то наступної ж миті вони мали зникнути. Назавжди зникнути. Бо апарат зненацька здригнувся усією своєю масою, викидаючи вперед два паралельних ряди помаранчевих плазмових згустків.

Один ряд, зменшуючись, розчинився в червоному небі, пройшовши метрах в десяти повз борта трикутника, але другий… Другий таки зачепив його, розсипаючи по чорній поверхні снопи жовтогарячих іскор.

Трикутник здригнувся і злісно огризнувся синявим світловим стовпом, що вп‘явся в червону атмосферу набурмосеного світа. А заодно й в копію „Софії”, яка висіла вгорі відносно свого оригіналу. Та важко сколихнулась, уся огорнута блакитним полум‘ям і, перевалюючись з боку на бік, рвучко підстрибнула ще вище. Що з нею сталося далі, Кременчук не помітив, бо інші фантоми раптом позривалися зі своїх місць, закидаючи чорний трикутник згустками помаранчевого вогню. Вони жили своїм життям, ці незрозумілі феномени незрозумілої зоряної системи!

Втім, дивуватись цьому не було часу. Кременчук, загорлавши на увесь всесвіт: „Давай, Сонько, давай! Ціль!!!”, поставив диск „Софії” ребром, пірнаючи просто під чорне трикутне черево апарату їхніх настирливих переслідувачів. А навколо вже вертілась справжня карусель: вугільні хмари, сріблясті диски, багряні дюни, розцяцькований синіми спалахами трикутник, геометрично правильні ряди помаранчевих куль… „Давай, Сонько, давай! Ціль!!!” „Софію” закручувало на таких карколомних віражах, що відцентрові сили хижими лабетами видирали членів екіпажу з їхніх крісел, намагаючись кинути людей на стінки апарату й просто розмазати їх по ним.

— Дава-а-а-ай!!!

І вогненні згустки, і світлові стовпи, іноді вгризалися в поверхню планети, майнувши повз вертких цілей, та й вибиваючи з неї клуби пилу та дрібного піску. „Бене ге-е-е-есерит…” — чулося в мікрофонах. „Гене ге-е-е-есерит…” — лунало з іншого боку. Повітря навколо місця сутички закаламутилось і збоку здавалось, що над гребенями безкраїх дюн здіймається грозова хмара неприродного кривавого кольору, помережана жовтогарячими та блакитними блискавками.

Одна з них в повному сенсі на порох розбила один з фантомів, але інший, маже водночас із самою „Софією”, поцілив таки трикутник чотирма пунктирними лініями палаючих куль. Той якось дивно здибився своєю гострою кормою і розпочав завалюватися вбік, вислизаючи з хмари здійнятої пилюги і ковзаючи по спадистій траєкторії за навислий гребінь найближчої кілометрової гори-дюни.

— Давай, Сонько, дава-а-ай!!! — аж співав Кременчук, якого трусило від важелезної радості вдалої бійки. Давно він такого не відчував. З часів, мабуть, взяття банди Сипатого. — Є-е-е-е, дістали!!!

— Капітане, капітане! — раптом скинувся у сусідньому кріслі Норильцєв, що до того лише намагався втриматись в ньому, жодним чином не заважаючи Кременчуку. — Капітане, позаду!

- Є-е-е-е… — і Богдан відчув, як крик грудкою місцевого піску застряг в його горлі.

Позаду, над хвилястою тугою пустелі, в тому напрямку, куди вихор утягнув малого крчовника, здіймалась ще одна хмара. Доволі дивної форми хмара.

— Що, знову?!? — зойкнула позаду Кременчука Сонька, застигаючи на порозі центральної рубки. А в Богдана навіть ані сил, ані слів не знайшлося, аби визвіритися на дівча, яке без дозволу покинуло свій бойовий пост.

Бо зненацька стало зрозумілим, що не дивлячись на напруженість ситуації, ані їй, ані Норильцєву, зараз не до бойових дій та постів. Самому Кременчуку, до речі, теж. Взагалі було незрозумілим, до чого йому зараз. А він же відповідає за дітлашню, за порядок на борту відповідає! За цілість самого борту, врешті решт, теж.

І саме тому, з рипом ворочаючи зсудомленою шиєю, Богдан знову прикипів очима до гребеню дюни, за яким вже зник впалий трикутник. Ніяких вибухів або подібних ефектів в тому місці не спостерігалось. Отже, треба було терміново пересуватись туди, аби відшукати, роздивитись, дослідити, і добити, добити, нарешті, гаденят, якщо щось не так.

А червоняста хмара на іншому боці обрію дивним чином згущалась, згущалась, набираючи обрисів та рис велетенської, розміром не менше, ніж в пару кілометрів заввишки, розкуйовдженої голови Нкси. Але якщо на Сорорі вона була велетенсько-живою, то тут — гігантські-мертвою, виліпленою з текучого червоного піску. Нксо, дитино, та куди ж тебе знову занесло!..

Богдан скоса зиркнув на Норильцєва, потім, обернувшись, зустрів уважний і запитальний погляд Такаманохари, згадав, наповнені слізьми, очі Румати і, скреготнувши зубами, розвернув апарат по широкій дузі, віддаляючись від місця падіння чорного трикутника, над яким кружеляли срібні диски загадкових фантомів. Кинув на них останній погляд та й ліг на курс, що вів просто назустріч червонясто-брунатній, у напівобрію, мармизі піррянина.

Лискуча „Софія” широкими колами ширяла в малиновому небі з величезним рожевим світилом, завислим посередині нього. Богдан намагався не дивитися в його бік, аби не згадувати його близьку і зовсім не рожеву вогненно-розбурхану поверхню. Аж обличчя знову й знову обпікало від тих спогадів. А з цієї планети оте пекло здавалось не таким вже й загрозливим, з короною, розплесканою в боки, від чого усе те світило набувало якоїсь капловухої свинячої подоби. „Рожеве сонце свинопасів”, — хмикнув подумки Богдан, до болю в очах вдивляючись в хвилястий краєвид, що розкинувся під ними.

Краєвид був сумний і пустельний. Усілякі прояви життя у вигляді копій „Софії” знову зникли, а пилова хмара у вигляді Нксової голови дивним чином розсіювалась по мірі того, як диск літального апарату наближався до неї. До тих пір розсіювалась, допоки повітря за бортом знову не стало звично спечним та прозорим. Начебто й не було нічого. Ані вихорів, ані дивних фантомів, ані чорного трикутника. Залишалось лише моторошнувате відчуття чужих поглядів та тупа упевненість в тому, що світ цей не такий вже й безжиттєвий, яким йому хоче здаватися.

Втім, гіршим було те, що в цій показній безжиттєвості зник Нкса. Наче й не було його ніколи. Сонька, до крови закусивши губу, вдивлялась в екрани. Обличчя Норильцєва було білішим за сріблясту обшивку „Софії”. В Кременчука замість серця зяяла відкрита рана. Але ніхто цього не помічав. Та й не треба було цього дітлашні помічати. Інших переживань в неї вистачить.

— Ну, що? Будуть якісь думки? — скреготнув зубами Богдан.

— Слухай, капітане, а давай-но на маленькій висоті, повільно-повільно, до місця посадки повернемось, — так і не відірвала очей від екранів Такаманохара.

— Тільки розпочинаючи з того боку, куди вихор Нксу утягнув, — додав і Норильцєв.

Про нещодавнє бойовисько та несподіваних своїх помічників ніхто з них намагався не згадувати. Щоб дах остаточно не поїхав.

Кременчук звірився з зеленкуватими контурами імпровізованої мапи, яку бортовий комп‘ютер вивів на головний екран і, пройшовши ще з кілометр по дузі, різко звернув праворуч. Просто на диск клятого свинячого сонця.

Краєвид внизу залишався смутним, самотнім і тривожним. Гребені дюн повільно зникали з поля зору і здавалось, що „Софія” трохи навскіс перетинає застигле криваве море. Смарагдова крапка на екрані, що означала місце їхньої посадки, ставала все ближчою й ближчою до рухливої блакитної цятки координат апарата. Богдан мимоволі напружився, згадавши, що десь поряд має знаходитись трикутник нападників.

— Сонько, — кахикнув, — ти б пішла до гармати отієї арканаріанської. Мало що… А ми тут з Ігорем удвох…

І раптом кинув „Софію” вбік, до закрутистого гребеню дюни, що був наче розтятий навпіл якоюсь надпотужною силою. Чим і попередив гучний зойк Норильцєва, що рвучко викинув руку в тому ж самому напрямку: крізь западину на верхівці гребеню була помітна частина якоїсь площини, чия геометрична правильність була дещо протиприродною в цьому світі здичавілого піску. Це вже був явний прояв населеності цього світу.

Сонька, небезпечно примруживши очі, кинула на площину швидкий погляд і, не говорячи ані слова, крутнулась на місці, кидаючись до комірчини з пультом гармати. Молодець!

А „Софія” вже обережно кралася повзбіжно гребеню, обережно висовуючись з-за нього й зазираючи в незрозуміле провалля. А потім загойдалась на місці, певною мірою не знаючи, як їй вестися далі: площина виявилась напівзасипаним пласким дахом якоїсь величезної споруди. Явного покинутого вигляду. Тобто, ідея теперішньої або колишньої заселеності цієї безлюдної планети набувала нової інтриги.

І ще… Кременчук міг заприсягтися, що ані під час посадки, ані під час їхнього повітряного бою, нічого подібного в цьому районі не спостерігалось. Випадковим пострілом, чи що, засипаний давній багатоповерховий бункер відкрило?

А що споруда нагадувала саме його, ставало зрозумілішим і зрозумілішим по мірі того, як „Софія” перевалювала через гребень гігантської дюни й повільно сповзала її спадистим, на декілька кілометрів, схилом. Схил наступної дюни стрімко здіймався до неба, а з нього, і дійсно бозна коли засипана піском, виглядала частина заіржавленої металевої будівлі з виваленим шматком передньої стінки.

Обриси цієї частини здавалися якимись неправильними. Чи, навпаки, занадто правильними. Це — з якого боку подивитися. Адже вони могли належати й природному утворенню, закутому в метал. Утворення чимось нагадувало західну частину Чоломаю, обернену до Гременця. Та й сама улоговина поміж дюнами… Он який вигін!.. Точнісінько, як біля гременецького вантажного порту. Кременчук аж головою трусонув, а в наступну мить…

— Дивиться, дивиться!!! — загорлав Норильцєв, боляче хапаючи капітана за плече й розвертаючи його до одного з екранів.

„Що там таке?” — плеснулось в голові здивування невидимої Такаманохари.

— Нічого, нічого, — пробурмотів Богдан, підпрацьовуючи лівим двигуном і спрямовуючи „Софію” просто до діромахи в стіні бункера. — Здається, знайшли ми Нксу, знайшли хлопчину.

Крчовник нерухомо завмер метрах в п‘ятдесяти від іржавої, вкритої брунатними патьоками, стіни, яка чимось нагадувала прогнилу від часу обшивку баржі „Поллукс Вікторі” зі здичавілої планети Пірр. Тобто, поява Нкси біля неї здавалася природною. Неприродним здавалось інше — повна й байдужа нерухомість піррянина. Хоча б рученятами помахав.

— Нксо, — обережно всунувся Кременчук у свій телепатичний простір, — Нксо, дитино, ти мене чуєш?

Малий здригнувся і якось здивовано затупцював на місці. Наче не взнав малий голосу свого капітана. Та й відповіді від нього чутно не було.

— Нксо?…

Тиша. Розсипчаста тиша, наповнена шерехом піску, який сиплеться по стінках бункера. „Ар-р-рак-х-хі-і-і…” Наче у пісочний годинник їх усіх засунули.

„Софія”, погойдуючись, завмерла в метрі від поверхні і метрах в п‘ятнадцяти від Нкси. Жодного поруху. Лише крізь смух-траву, здається, оченята насторожено виблискують.

- Ігорю, — напружено звернувся Богдан до Зоребора, — вийди, мабуть, назовні. Забери дитину. Щось він не в собі, як на мене. А я тебе прикрию.

Норильцєв швидко заклацав замками ременів безпеки.

— Сонько! Теж насторожі будь. Рук від гармати не відривай, аби за першим же моїм сигналом… Не подобається мені щось тут. Ох, не подобається!.. Не розумію тільки, що.

На екрані було видно, як Норильцєв, грузнучи в сухому піску, підходить до Нкси, схиляється над ним, щось шепочучи, а потім обережно, мов хворого, веде назад, до відчиненого люку апарата. Так, дісталось пацану. Он який тихий, мов примара. А якби тебе самого вихором на декілька десятків кілометрів уволокло, як би ти поводився? Галасував би на усю цю незатишну планету?

Дві постаті, по ланцюжку слідів, залишених Зоребором, наближались до „Софії”… По ланцюжку… Слідів… У Кременчука в голові зненацька наче в дзвони вдарили: слідів!.. слідів!.. слідів!.. Яких зовсім не спостерігалось навколо самотньої постаті Нкси, коли вони його побачили. Наче хлопця взяли та й поставили на пісок посеред пустелі. Чи він сам раптом зматеріалізувався отутечки зі спечного повітря.

Богдан рвучко нахилився до екранів. І вчасно. Бо на екрані заднього огляду відчувся якийсь рух. Чисто інстинктивно, сам ще не розуміючи того, що він робить, капітан крутнув „Софію” навколо осі, водночас зсуваючи її трохи вбік і прикриваючи обтічним корпусом Нксу з Норильцєвим. Місце незрозумілого руху враз опинилось на передніх екранах під прицілом арканаріанських стрілялок. І це було ще більш, ніж вчасно. Бо з-за дюни, по схилу якої „Софія” нещодавно скотилась до закинутого бункера, вже виринав остогидло знайомий трикутний корпус.

— Сонько-о-о-о!!! Ціль!

Два залпи — синявий стовп світла і ланцюг помаранчевих згустків — злилися в один, зіштовхуючись на півшляху між апаратами й вибухаючи вихором жовто-блакитного полум‘я. Кременчук відчув, що вибуховою хвилею „Софію” зносить з місця й кидає у бік малого піррянина та юного трипільця.

— Сонько-о-о-о!!! Ціль! — горлав капітан, намагаючись роздивитись крізь клуби здійнятої пилюги обриси чорного апарату й відчуваючи миттєву розгубу від того, що навколо не з‘являється жодних тобі сріблястих фантомів. А вони б зараз зовсім не завадили.

Бо наступний світловий стовп обрушився на обшивку „Софії”, просто припечатуючи апарат до багряного ґрунту. Аж зойкнув апарат, здається, усіма своїми деталями, заіскрившись та закрутившись на одному місці, наче жук, перекинутий на спину.

В метушінні зображень на екранах, в запоні червонястої пилюги, Богдан розрізнив силует хлопця, який, ухопивши крчовника під пахву, кудись тягнув його кошлате тіло. І явно не до „Софії”.

— Гейра-а-а-ат… ге-е-ене ге-е-есерит… — завив вітер, який здійнявся невідь з чого.

- Ігорю, Ігорю! — краяв телепатичний простір своїм криком Богдан. — До бункеру біжить, до бункеру! А я прикрию, прикрию я!..

— Без… тебе… знаю… — важко ворухнувся простір і затих. Разом з вітром. Лише шерех піску ще линув з мікрофонів: „ге-е-е-есерит…”

— Сонько, давай ще пару разів! Ціль, ціль!!

Стріляв Кременчук наугад. Лише б убік, протилежний руху Норильцєва. Навкруги вже взагалі нічого видно не було, а здійнятися над запилюженим полем бою — чи банального розстрілу? — капітан не міг, бо від прямого влучення таки щось сталося з апаратом. Він підстрибував метрів на п‘ять, хитався на місці, пересувався трохи вбік, але злетіти не міг.

— Сонько, до мене, до мене біжи! В рубку!!!

І коли дівчина плюхнулась в крісло, капітан прогарчав, схоплюючись зі свого місця:

— Утримуй „Софію” в цьому положенні і пересувайся он туди. Та стрибай повільніше, аби часом Норильцєва з Нксою не розчавити. Там пролам в стінці бункеру. Апарат має пройти, заховатися, а я зараз…

— Що — зараз?

— Побачиш…

І капітан, більше не звертаючи уваги на розгублену Такаманохару, кинувся до вхідного шлюзу, до якого вони перед усіма цими подіями перетягнули від пульту гармати арканаріанського мотодракона. Щоб, значить, не заважав.

Зараз він не заважав. Зараз він, навпаки, мав стати у великій — ну, дуже великій! — нагоді. Кременчук з розмаху заплигнув на сидіння, на кшталт мотоциклетного, й ухопився за кермо, соваючись від нетерпіння в очікування того, як шлюзова камера спрацює на вихід. „Софія” усією своєю масою плюхкалася на місці й не було зрозумілим, чи за лишається вона на ньому, чи таки переміщується в горизонтальному напрямку.

Гуп! Гуп!.. Швидше, швидше!.. Гуп, гуп…

Раптом підстрибування апарату припинились. Наче серце раптово зупинилось. Тільки шурхіт якийсь позаду чувся, наче кров з того серця розірваного зацебеніла. Богдан трохи перелякано озирнувся й відразу загорлав:

— Куди?!? Куди, матері твоїй ковінька!!!

А Такаманохара вже просто по долівці прокочувалась крізь вузьку щілину дверей, що зачинялися, опускаючись зверху, а потім рвучко схоплювалась на рівні й кидалась до мотодракону.

— Куди-и-и!?!

— Що тут у вас таке? — рвонулось з іншого боку і Норильцєв прослизнув у щілину дверей, що розчинялися назовні. Втім, очікувати відповіді він не став: — Соню, Соню, — загорлав ледь не гучніше за Кременчука, — допоможіть!!! Я десь Нксу загубив біля бункеру! Перечепився через щось і… А ви куди зібралися?! — дійшло, врешті решт, до хлопця.

— Куди, куди! Гуляти!.. — Богдан розлютився не на жарт. Ніякого тобі чиношанування! Ніякого тобі підпорядкування наказам командира, який лише сам знає, що воно робити. Бардак якийсь!.. Але тривога за Нксу трохи притлумила його лють. — Сонько, — гукнув, — допоможи пацану. А я тих одоробол на себе відволікатиму А, може, ще й пощипаю трохи.

— Не пущу-у-у!!!

— Геть з дороги, дурепо!!!

— Соню, а ви й дійсно Нксу розшукайте!.. А ми з командиром…

— А ти куди лізеш, дідько тебе візьми!..

— А туди, меча тобі в дупу!.. Давай, рушай!

Все відбулось настільки миттєво, що й Кременчук і помітити не встиг, як, осідланий ним та Норильцєвим, дракон вилетів в розчахнутий запилюжений простір.

— Соню-ю-ю, Нксу відшука-а-а-айте!!! — усе не впевненіше кричав у нього за спиною Зоребор по мірі того, як араканаріанський апарат стрімко набирав висоту.

— Кві-і-і-ізатц-ц-ц… — тужно співали навколо пориви вітру, що знову знявся раптово й зовсім неочікувано. — Хе-е-е-едера-а-ах-х-х… — перемішувались вони з шерехом піску. От, лихо! Та звідки він береться, вітер оце?!

Кременчук міцніше перехопив керма, спрямовуючи мотодракона просто в зеніт, до імлистого сонця, що прозирало крізь запону піску та пилюги. „Гейра-а-а-ат!..” — репетував простір. Норильцєв важко обвис, тримаючись за плечі капітана.

Мотодракон настільки раптово здійнявся над утвореним пиловим куполом, вигулькнувши з нього в прозоре, розпечене і — що найдивніше! — непорушне повітря, що Богданові здалося, начебто з нього увесь його камуфляжний одяг зідрали. Навколо, куди сягало око, розкинулись ряди хвилястих червоних дюн, помережані брижами барханів. Просто під землянами повільно клубочилась пилова завіса, яка потроху прозорішала і крізь яку проступали і обтічні обриси „Софії”, і кутасті контури відкритої частини закинутого бункеру.

Трикутника ніде видно не було. Наче примарився він їм.

Відчуваючи на плечах чіпкі обійми Зоребора, Богдан спрямував мотодракона по широкому колу, до болю в очах вдивляючись в навколишні краєвиди. Пустельні, вже мільйони років безжиттєві краєвиди занедбаної, запилюженої планети.

Спочатку Сонька просто розгубилась. Хлопці настільки швидко зникли в червоній піщаній заметілі, яку, мабуть, здійняли постріли „Софії”, що вона нічого й зметикувати не встигла. І лише затихаючий крик Ігоря зрушив її з місця, кидаючи до бункера, чия іржава стіна вгадувалась в пиловому оскаженінні.

— Нкса-а-а-а!!! Нкса! — в свою чергу закричала й Такаманохара. — Ти де? Де ти, дру-у-уже???

Відповіддю їй була тиша. Лише у вухах шурхотів вітер, що раптом почав швидко заспокоюватись, водночас начебто зітхаючи від змори: „кві-і-і-іза-а-атц-ц-ц…” Та під ногами рипів пісок: „хеде… р-р-рах… хеде… р-р-рах…” А от Нкси чутно не було. Ото вже лишенько!

— Нкса-а-а-а!!! — зупинилася дівчина біля величезного проламу в стіні бункеру.

Зненацька Соньці здалося, що повз неї промайнуло щось чорне й багаторуке. Чи то павук величезний, чи то таке ж саме перекотиполе. Вона нажахано здригнулась усім тілом, рвучкими порухами голови роззираючись в усі боки. Вітер вже стихав майже до штильової позначки, навколишнє повітря стрімко прозорішало, стіни бункера похмуро здіймалися вгору, але більше навкруги нічого й нікого не спостерігалося. Ані моторошно-неочікуваного не спостерігалося, ані тривожно-відшукуваного.

— Нкса?

Тиша. Лише ледь чутно шурхотить пісок, сиплючись з іржавих стін на пролам, крізь який і дійсно спокійно мала пройти „Софія”. „Треба й насправді апарат перегнати, — майнуло у його хрещеної. — Сховатись. А то розліталися тут усілякі, розумієш… Та чого ж це ви за мною вже стільки часу ганяєтесь?!”

В похмурому присмерку проламу щось ворухнулось. Чи то здалося це Соньці? Роздумувати над цим вона не стала. Не в характері дівчини це було. Замість цього, вся напружившись, неначе пружина, Такаманохара блискавично зірвалась з місця, кидаючи розпрямлене тіло в нашорошену пітьму.

Вчасно, до речі, кинула. Бо Нкса вже качався по землі в тьмяних червонястих променях, що заповзали до бункеру зовні, а кремезний, увесь кутастий, бевзь у чорному комбінезоні, намагався вхопити крчовника своїми величезними ручиськами.

— А-а-а-а!!! — заверещав піррянин. — Допоможі-і-іть, допоможіть! Рсе, Рсе, де ти?! Допоможи-и-и-и…

До Рси було невідомо скільки парсеків та світлових років, а ось Такаманохара була поряд. І тому вона, не замислюючись над своїм задавненим жахом ще з часів першого контакту з кутастими біля своєї синьої планети та над усіма різницями у вагових категоріях, кинулася до нападника, намагаючись обома ногами, у довгому стрибку, поцілити йому в спину.

Вдалося. Чорний комбінезон на мить завмер чи то від несподіванки, чи то від переляку, а потім посунувся було пикою в землю, але таки втримався на ногах, пару разів гойднувся і розпочав повільно розвертатися в Соньчин бік. Та, у нитку стиснувши побілілі губи, прийняла бойову стійку, очікуючи чергового безжального нападу. Всі думки й почуття миттєво кудись вивітрились, наче пісок з цієї улоговини поміж двома височенними дюнами. Десь під ногами пихтів Нкса, намагаючись здійнятись на рівні.

А кутастий вже розвернувся до Соньки і та в тьмяному кривавому освітленні бункеру мимохіть спробувала розгледіти його обличчя. Але світла було таки дуже замало. Величезна, немов старовинна шафа, постать на мить завмерла, а потім усією своєю чорно-червоною масою посунула на дівчину. Їй би бігти світ за очі, але Сонька затято вгвинтила свої ступні в пісок, що вкривав долівку цього приміщення, і непорушно застигла на місці.

Кві… затц… хеде… рах-х-х… Кві… затц… хеде… рах-х-х… Важкі кроки, настояні на рипі піску, все ближче, ближче. Серце б‘ється все повільніше, повільніше. М‘язи важчають, важчають від напруги. І тиша… Моторошна тиша, всередині якої, жалісно повискуючи, вовтузиться малесенька грудка Нкси.

Здавалось, що напруга зараз зматеріалізується та й вибухне, знову в усі боки розкидаючи пісок та пил безкрайої, на всю планету, пустелі. Але… Але в останню мить чорний комбінезон, наче злякавшись чогось, рвучко смикнувся убік і зірвався з місця, впритул оминаючи скам‘янілу Соньку. Та встигла відсахнутись і відчути доторк спечного протягу перед тим, як розвернутись на п‘ятках та й кинутись навздогін за моторошно-таємничим нападником.

Той, втім, вже перетворювався на розгубленого втікача. Але такого ж саме таємничого й такого ж саме моторошно-небезпечного. Бо втікав він у напрямку „Софії”, що завмерла перед бункером з гостинно розчиненим вхідним люком.

— Стій! Куди-и-и!?!

А комбінезон вже зникав в апараті і Такаманохара, кожною клітиною свого тіла відчуваючи, що зараз відбудеться щось жахливе, золотавою блискавкою кидалась услід, вривалася до рубки, бігла вузькими коридорами, заглядала в каюти та комори, але… Але в апараті не було нікого, окрім неї самої. Та ще хіба що зловісного відчуття чогось сторонньо-недоброго, такого, що спостерігало за нею відразу з усіх боків.

— То так нікого й не знайшла? — спитав Кременчук.

— Ні, — зітхнула Сонька. — Я усю „Софію” перерила-переорала. Зникло оте одоробло, наче в воді… В піску розчинилось.

— Дивно. Куди ж це воно могло подітися з апарату?

— А куди сам трикутник подівся? Теж наче в пустелі розчинився.

— Та вже ж… — видихнув собі й Богдан, згадуючи про те, як вони з Норильцєвим, розправивши крила мотодракона, карколомними зиґзаґами ширяли над дюнами, не бачачи не те, що жодного сліду, а й натяку на слід їхніх зловісних переслідувачів. Які тільки-но майже в упор обстріляли „Софію”.

Зараз вони вчотирьох — через усі останні події було вирішено увесь час триматися поряд — стояли на корпусі апарату, якого Сонька загнала таки в закинутий бункер. Його замкнений простір дивним чином заспокоював і створював ілюзію безпеки. Сліди ж обстрілу на обшивці цю ілюзію руйнували.

— Слухайте, народи, — раптом по-старечому закректав Норильцєв, схиляючись над матовою обшивкою „Софії”, — щось тут не так.

Екіпаж летючої тарілки, за винятком хворобливо-байдужого Нкси, зацікавлено простежив за його здивованим поглядом.

— Що „не так”? — одноголосно спитали Кременчук і Такаманохара, теж схиляючись над обшивкою апарату.

— От сліди від пострілу, яким нас зачепили ще на Піррі. А ось — від нещодавнього влучення. Невже різниці не бачите?

Різниця була. Перші сліди являли собою оплавлені жолоби, що покраяли поверхню „Софії”. Другі — якісь кристалічні нарости, покоцькані мікроскопічними западинками. Наче жменю дрібного шпроту в них щосили жбурнули. Або великозернистого піску.

Кременчук випростався й задумливим поглядом обвів поверхню їхнього багатостраждального апарату. Ліворуч в червоному світлі каплавухового сонця, що якраз опинилось навпроти виваленої частини стіни бункеру, виродливо жолобилися рубці, отримані „Софією” на Арканарі. Вони були цілком подібні до піррянських.

— Висновок? — із цікавістю зиркнув Богдан на Зоребора.

Той розвів руками:

— Так очевидно ж. Різними типами зброї в нас влучали. На Піррі, на Сорорі, на Арканарі — один, а тут…

— Ар-р-ракі, — раптом прорипів Нкса.

Усі дещо спантеличено обернулись до крчовника.

— Ар-ракі, — повторив той. — Ця планета називається Арракі.

Кременчук з Такаманохарою перезирнулись поміж собою. Норильцєв зосереджено набурмосився.

— З чого це ти взяв, дитино? — обережно-обережно запитав Богдан. — Хто це тобі нашептів?

— Так це ж всі знають, всі. І той вітер, що мене здійняв, теж знає. Саме так він казав. Арракі ця планета називається.

— Вітер, вітер… Дар Ветер… — почухав неголену щоку Кременчук і хотів ще щось додати, але його перебив Норильцєв.

— Планета Арракі більш відома під назвою Дюна, — зненацька вичавив він і голос його став чимось схожим на рипливий голос Нкси.

Такаманохара здивовано втупилась в хлопця, а Кременчук… Кременчук зненацька відчув якесь полегшення. Наче в нього з голови брилу камінну витягли. Трохи дивним було лише те, що таке славне відчуття викликалося поновленим усвідомленням власного божевілля. Гарно, все ж таки, іноді хворим бути. Безпечно.

— Дюною, — кинув до здивованої Соньки, — ціла тобі епопея фантастична зветься. Усю її осилити я не спромігся, але фільм дивився. А написав її… Як там автора звали?… Фен… Хер…

— Френк Герберт, — похмуро нагадав Норильцєв. — В „Оріоні”… В клубі рольових ігор нашому гременецькому свого часу добрячий гурт підібрався, щоб в Дюну зіграти. Я теж було захопився, усю книгу перелопатив, але… Але відійшов потім. Чисте фентезі таки краще. Особливо наше, слов‘янське.

— Слов‘янське, слов‘янське, — передражнив його Богдан. — Трипільско-оріянське… Тьху, ти!.. Нявки-хованці, дракони-гобліни, Дюни, розумієш, війни зоряні! Однакова чортівня! Ні, щоб так, як раніше… І затишніше, і зрозуміліше. Щоб понеділок у суботу розпочинався, як у Стругацьких. Або світ Великого Кільця, як в Єфремова. Туманність Андромеди там, бранці залізних зірок… Ото ігри! На мужність, а не на цікавість. А персонажі ж які! Самий лише Дар Ветер, наприклад…

— Ви вже про нього оповідали, — похмуро, як і раніше, перервав капітана юнак.

— Оповідав. От тільки ти слухав, а не чув. А це ж та людина, на яку хочеться схожим бути! Знову ж і коренів наших, слов‘янських. Такий собі козак Мамай майбутнього, а не якийсь там мерлін-шмерлін. А тут — Дюна їм!.. Арракі, розумієш, матері її ковінька!

Такаманохара в розмову не втручалась, на роздратований вилив капітанських емоцій уваги не звертала, а зболене спостерігала за Нксою, що знічено тупцював на місці.

— Арракі, — підтвердив той останні слова Кременчука. — Бене Гессерит… Квізатц Хедерах…

— Що-о-о??? — захлинувся своїм обуренням Богдан.

Тьмяне повітря бункеру наче вітер сколихнув: „ге-е-есерит…” А пісок зарипів: „хедер-р-рах…” В Кременчука навіть дрижаки по шкірі побігли. Інші члени його екіпажу, здавалось, відчували щось подібне. Окрім одного Нкси, який раптом забубонів, по-шаманські підстрибуючи на місці:

— Думки лінькуваті, брунатний спокій… Як шкода пришелепуватих, ах, як шкода! Лінощі й лінощі з ранку до опівночі… Бутерброд сам лізе у рот…

В розпеченій тиші величезного приміщення, біля однієї зі стінок якого сиротливо зіщулилась „Софія”, розпочала зростати крижана моторошність.

— Це був час найглибших перемін, — продовжував між тим піррянин. — Союз, Бене Гессерит і Ландсраат… Головний оплот проти анархізму, головний… Молитва проти страху… Блакитна книга… Це був час найглибших перемін.

— Нкса? — спробувала було зупинити крчовника Такаманохара, але той наче не чув її.

— Помаранчева Католицька Біблія… — бубонів він, розгойдуючись з боку в бік. — Галактофізичний детермінізм… Комісія Всесвітніх Проклятих…

— Нксо, дитино, припини! Та що це з тобою? Ти що?!?

— Я? — раптом смикнувся піррянин. І оголосив: — Я є сіть в морі часу, що здатна увібрати в себе і майбутнє, і минуле. Я — рухлива мембрана, від якої не можна піти.

— Я тобі піду! Я тобі так зараз піду!.. А ну, припини!!!

— Не ліз! Не торкай хлопця!!!

— Я є тут. Тобто, я існую.

— Нксо, ріднесенький, ми бачимо, бачимо, що ти тут. Ми віримо, віримо, що ти існуєш. А ти нас бачиш? Бачиш???

— Плоть не повинна нівечити дух.

Кременчук з Такаманохарою стрибали навколо крчовника, пробуючи заспокоїти його. Один — своїм роздратуванням, друга — своєю стурбованістю. Вочевидь, ці дві різнойменні сили врівноважували одна одну і аж ніяк не впливали на піррянина. Норильцєв з якоюсь відчуженою зацікавленістю спостерігав за усіма.

Раптом він рвучко випростав руку в напрямку Нкси й гортанно прокричав:

- Іркут-ей! Соо-соо-соок!

Капітан з дівчиною перелякано обернулись до нього. Невже ж і цей!?!

— Що означає тінь, яка відображує битий шлях Божеського Визначення? — не звертаючи на них уваги, запитав Норильцєв у Нкси.

Той на хвилинку замислився, а потім прорипів вже зовсім чужим проіржавленим голосом:

— Вона попереджає про те, що символи осяяні тоді, коли їхній первісний сенс втрачений, і що підсумку усіх значень, яких можна досягти, не існує.

- Ігоре?

— Не звертайте на мене уваги. Просто я Нксу перевіряв. Як би я не був на сто відсотків впевнений в тому, що він не знайомий із земною фантастичною літературою, то…

— То?…

— …то сказав би, що він на пам‘ять знає усю „Дюну”. Так і сипле термінами звідти.

Піррянин, нарешті, заспокоївся і знову завмер не віддалік від дивних слідів, залишених на обшивці „Софії” зброєю чорних кіллерів, застосування якої ставало вже звичним для землян. От тільки типи зброї чомусь стали різними. Кременчукові знову здалося, що на нього з усіх кутків бункера дивляться мільйони холодних павучих очей. По тому, як Зоребор з Такаманохарою раптом теж розпочали роззиратися по боках, можна було зрозуміти, що й вони теж відчувають щось подібне.

— Гаразд, — мерзлякувато пересмикнув плечима Богдан, — обдивились, послухали, перевірили, що аж ніяких серйозних пошкоджень на корпусі немає, треба й честь знати… Пішли до середини… Треба з двигунами тепер розібратись: чого це вони скисли? Тут Такаманохарі й карти в руки. А ти, Ігоре, за Нксою подивись. Не знаю, де він „Дюни” начитався, але те, що перелякався хлопець вкрай, то це точно. І ще… Про всяк випадок, усі чергувати будемо, аби жодна зараза в полі зору неочікувано не з‘явилася. Зоребор — перший.

— Капітане, а ви не вважаєте, що це й насправді може бути Дюна? Тобто, Арракі?

— Ага, Арракі… І вигаданий Пірр — Пірром був, і Сорора — Соророю, і Арканар… — Богдан осікся, боячись нагадувати хлопцеві про Румату. — Дюна, розумієш! Арракі!.. Знову про бібліотеку космічну гроші! — Богдан старанно оминав напад чергового божевілля. — І взагалі, ти що, не пам‘ятаєш?! Там же бедуїни оті вільні були, черв‘яки піщані, спайс-меланж, інтриги усілякі дворцові. А тут… Жодного тобі життя.

— А двійники звідки? — встряла таки Сонька.

— Та й та Дюна, — наче не чуючи її та погоджуючись з Кременчуком, хитнув головою Норильцєв, — була розташована в системі Канопуса. Схожа ця зірка на Канопус? — запитав він невідь в кого, дивлячись на те, як у проламі за обрій сідає величезне капловухе світило.

— Це в тебе спитати треба, — пирхнув капітан. — Чи он у Такаманохари. Це ж ви у нас астрономи-теоретики. Я більше практик. І от, як практик, кажу вам: а, ну, хутко — двигуни лагодити! Бо ще двійко вихорів здійметься — нас тут назавжди засипле-поховає. І допомоги трикутної в цьому не знадобиться.

— Бі-ла кайфа! — ледь насмішкувато кинув Норильцєв.

— Чого? — визвірився Кременчук. — Який такий кайф? Я тобі покайфую зараз!

— Спокійно, капітане. Це — по-дюнівські „амінь”. Тобто, подальше не потребує тлумачення.

Кайфувати було ніколи. Опісля того, як встановили графік чергування, усі, окрім крчовника, розбрелись по „Софії”, поступово приводячи апарат до ладу і лише зрідка збираючись докупи в центральній рубці. Але на тривалий час збиратися не виходило. Ось і зараз…

— Ти, капітане, піди, мабуть, сьомий трубопровід перевір. Он він на моніторі зеленим висвітився.

— Одначе, хто в нас командир?! Ти чи я? — пробурмотів Кременчук, важко здіймаючись з крісла.

— Ти, ти, — миролюбно озвалася Сонька. — Але ж я краще за тебе усю цю систему вивчила. Мені лиш би усю загальну картину бачити. А її лише тут, в рубці, добре видно.

— Гаразд, гаразд, не виправдовуйся. Що там Норильцєв?

— Плазмові вентилі продуває.

— Нкса так і не допомагає?

— Ні. Спасибі за те, що хоч іноді за оточенням „Софії” спостерігає. А так сидіть у каюті та бурмоче щось про „квізатц хедерах” та „бене гессерит”. Що це таке, до речі, роз‘яснить мені хтось, нарешті, чи ні?

Кременчук зупинився вже на порозі рубки.

— Гессерит?… Н-ну… Я точно не пам‘ятаю. Нехай краще Зоребор тобі це розтлумачить. Але… Але, здається, було це щось на кшталт релігійного ордену. Жіночого, чи що. І хотіли ті жіночки істоту незнищенну вивести — квізатц хедераха, якому підвладні будуть і час, і простір. Це так, по простому. Мракобісся, одним словом.

Уважно слухаючи Кременчука, Сонька перемкнула екрани, на одному з яких з‘явився Норильцєв, що зосереджено вовтузився біля плазмового причандалля.

— О! — помітив його й Богдан. — Я ж кажу: краще в нього розпитай. Він теж, хоч і молодий, а мракобіс вже ще той. Трипілля-Гіперборея… Тьху!.. Фентезі йому в печінку!

— А отой Дар Ветер, про якого ти казав, він не мракобіс? З релігійної точки зору?

Відповіддю Такаманохарі була мовчанка. Вона кинула швидкий погляд через плече: капітана в рубці вже не було. Наче в повітрі людина розчинилась.

Сонька зітхнула й перемикнула ще одну групу екранів. На одному з них була видна широка камуфляжна спина капітана, що вузьким коридором простував до одного з найвіддаленіших закутків „Софії”, через який проходив сьомий трубопровід. Можна було, звісно, окликнути його, посварити за неввічливе ставлення до цікавої дівчини, але ця дівчина лише махнула рукою та й перевела погляд на екран з Норильцєвим.

Той якраз, змахнувши з лобу крапелини поту, повертав до неї своє, дуже змарніле останнім часом, обличчя.

— Соню, ви мене чуєте? — плеснулося в мікрофонах.

- І чую, і бачу. Що там таке?

— Мені здається, що тутечки прийдеться перемичку ставити. Але одному незручно. А де капітан?

— Капітан до трубопроводів пішов. Зараз я до тебе заскочу.

Кременчук на екрані зникав за рогом коридору, чия дуга в тому місці різко звертала праворуч.

— Ага, заскочте, заскочте. Тільки по дорозі й до комірчини заскочте, де ваші акумулятори стоять. Дроту візьміть метра зо два.

— Нема проблем, зараз буду.

Сонька легко вислизнула з затишних обіймів крісла і посунула в напрямку, протилежному тому, в якому пішов капітан. За пару хвилин вона вже відчиняла сріблясті двері того невеличкого приміщення, яке спочатку вона сама, а потім і Вільні Лялькарі з подачі Нкси перетворили на склад. В складі було темно й чомусь тривожно. Такаманохара до межі відчинила двері, вмикаючи тим самим автоматику освітлення і… І здригнулася від несподіванки.

Спиною до неї завмер чолов‘яга в камуфляжному комбінезоні, що до того порсався біля купи навалених дротів.

— Капітан?!?

Репнутий козирок благенького міліцейського кашкету сторожко повернувся до Такаманохари. Риси обличчя капітана чомусь здавалися трохи розмитими, а саме воно дещо переляканим.

— Чого тобі?

— Т-ти… Ти ж до сьомого трубопроводу пішов?!

— Я?! А, так… Та мені там потрібно… Мені там було потрібно ось… Я й сюди зазирнув. Ну, я пішов? — якось запитально кинув Кременчук, протискуючись повз Соньки з метровим відрізком залізно-магнієвої труби, що залишилась опісля встановлення стволів арканаріанської гармати на корпусі „Софії”.

Такаманохара мовчки й чомусь трохи нажахано відсторонилась від нього:

— А чого це ти в темряві?

— В темряві? Так двері зачинилися, — з незрозумілим полегшенням посміхнувся Кременчук.

І, вже оминаючи дівчину, додав:

— А Дар Ветер, Такаманохаро, не мракобіс тому, що він — людина принципово світлого майбутнього, а не заморочених, від слову „морок”, Зореборівських бойовисьок. Того самого майбутнього, яке в нас, на жаль, не вийшло.

— В кого це „в нас”?

Але знову, як і нещодавно в рубці, Богдан не відповів, повільно зникаючи в люмінесцентному освітленні „Софії”.

Сонька провела його поглядом, знизала плечима і хотіла було вже зайти до комірчини, як раптом відчула драглисту хвилю холоду, що відразу усією своєю вагою посунула на неї: вона дуже добре знала розташування усіх приміщень свого корабля і тому була впевнена в тому, що для того, щоб зайти до комірчини, Кременчук обов‘язково мав зустрітись з нею. Або в прохідній рубці, або десь в коридорі.

Відчуваючи, що ноги в неї стають ватяними, Сонька рвучко крутнулась на місці:

— Капіта-а-а-не!!!

Але навколо вже нікого не було. На борту „Софії” царювала абсолютна, якась неприродна, тиша.

Раптом позаду почулися чиїсь легенькі кроки. Вони були спокійними. Ані напруженими, ані знервованими не були ті кроки, але Такаманохара відчула, як її жорстке синяво-чорне волосся стає дибки. Бо, повільно обертаючи голову через плече, вона вже знала, кого зараз побачить.

Худорлява дівчина в золотистому комбінезоні, вільно вимахуючи руками, незалежною ходою простувала по коридору, жодної уваги не звертаючи на ошелешену Соньку. Досить того було, що та сама на неї увагу звернула. Тобто, на саму себе. Тобто…

Остаточно заплутавшись в нажаханих думках, Сонька онімілою, наче дошка, спиною притиснулась до стінки, зростаючись з нею і пропускаючи повз себе свою… Копію?… Двійника?… Саму себе?… А хто ж тоді вона сама є?!? Копія копії?

А дівчина, що взялася невідь звідки, навіть не зиркнула на перелякану Такаманохару. Наче й не було її тут. І ця байдужість стала останньою краплею жаху, що, врешті решт, переповнив дівчину. Вона зненацька відчайдушно заверещала, крутнулась на підборах і, потилицею відчуваючи доторк чогось незбагненного, кинулася назад, до рубки, вперше за увесь час своїх мандрів жодним чином не контролюючи себе. Все ж таки, з усіх людських жахів жах бачення самого себе збоку є чомусь найбільшим. Через те, мабуть, що людина підсвідомо вірить лише у свій власний всесвіт, в якому вона розчинена до невидимості, і коли її позбавляють цієї приборканої невидимості, матеріалізуючи незнайому суть у знайомі форми, то це викликає відчуття падіння в цілковиту порожнечу.

Сонька випала не в порожнечу. Сонька вивалилась в порожню рубку, судомними порухами легень хапаючи повітря й вибалушеними очима намагаючись ухопити разом усі екрани. На одному з них Кременчук зосереджено оглядав сьомий трубопровід. На іншому екрані було видно, як до люку, що вів до камери, наближалась така само постать в камуфляжному комбінезоні. В лівиці постать тримала метровий обрізок залізної труби. Нкса, розгойдуючись на краєчку ліжка, про щось мимрив у своїй каюті. До вихідного шлюзу простувала Такаманохара.

— Гик! — гикнула Сонька і раптом аж підстрибнула на місці, почувши, як хтось увійшов до приміщення.

— Ви що?! — здивовано вигукнув Норильцєв, перелякано сахаючись від набагато більше переляканої дівчини.

— Т-там… т-там… — затиналась та, тицяючи пальцями, що дрібно-дрібно трусились, на блакитне сяйво моніторів.

Брови в Норильцєва стрибнули вгору. А коли він побачив на екрані Соньку, що вже вовтузилася в шлюзі біля мотодракону, то вигляд в нього став не менше очманілим, ніж в Такаманохари.

Двійник Кременчука обережно просунув голову в приміщення з трубопроводами. І з капітаном.

— Плоть не може нівечити дух… Плоть не може нівечити дух… — завивав у своїй каюті крчовник.

— Та що тут відбувається!?! — в один стрибок до самого порогу рубки відлетів Норильцєв, розчепіреною п‘ятірнею відштовхуючи від себе Таку-в-мами-харю, що було кинулась до нього.

- Ігоре, я не розумію!.. Я не розумію, Ігоре! — аж захлинулась та словами.

Двійник Кременчука з обрізком труби обережно наближався до його спини. Сонька раптом завмерла на місці, зачепившись очима за це зображення.

— Капіта-а-ане!!! Обережно!..

І рвонулась до виходу з рубки, ледь не збиваючи Норильцєва з ніг. Той ледь встиг перехопити її за поперек:

— Куди!?

Від хлопця задушно пахло перегрітим камінням.

— Пусти, пусти! — забилася Сонька в його руках і мимохіть здивувалась тому, як вони змужніли останнім часом. — Не бачиш, чи що?! Капітанові зараз непереливки буде!

— Сидіть тут! — кинув Зоребор дівчину аж до самого пульту (і де лише сили в нього взялися?). — Я сам розберуся.

І вже в наступну мить зник десь у нутрощах „Софії”. Такаманохара було тіпнулась за ним, але враз скам‘яніла: двійник на екрані обома руками заніс обрізок труби над міліцейським кашкетом Кременчука.

— Що тут відбувається? — почулося іззаду.

Перед тим, як обернутись, Сонька відчула, що розпадається на мільйони своїх двійників — відразу й безповоротно. На порозі рубки в здивованій позі завмер Норильцєв. Норильцєв на екрані наближався до люку камери трубопроводів. Такаманохара в шлюзовій камері кудись зникла. Такаманохара в центральній рубці, інстинктивно зробила блок, наче очікувала нападу, а потім загрозливо посунула на… На хлопця в кольчузі, що дещо розгублено спостерігав за її маневрами.

— Ви чого, Соню?!

А та вже блискавичним ударом зносила хлопця з ніг і чимдуж бігла вузьким коридором:

— Богдане, Богда-а-ане!!!

— Соню, Соню, зачекайте, — тупотіло позаду, але Такаманохара майже не звертала уваги на усі сторонні звуки, вже вриваючись до небезпечної камери, яка перетворилась на пастку для їхнього капітана.

Вірніше, вона спробувала це зробити. Але це їй не зовсім вдалося. Бо в затісному приміщенні три дужих чоловіки — двійко камуфляжних близнюків та один близнюк чогось того, що тупотіло позаду — влаштували таку карусель, що місця ще для однієї людини тут просто не знаходилось. Один з чоловіків в камуфляжному комбінезоні доволі вдало захищався від двох інших і це доводило те, що Соньчине попереджувальне репетування таки досягло своєї мети.

Але, що робити далі? Такаманохара на секунду завагалась і цією секундою скористався Норильцєв, який біг за нею з рубки. Однією рукою він рвучко відсторонив дівчину вбік, а другою вихопив з піхв свого короткого акінака і… І, не роздумуючи, всадив його у спину, прикриту кольчугою, що якраз опинилась навпроти нього у коловерті бійки.

Удар був настільки дужим, що лезо з хрустом пробило металеву поверхню, загрузаючи в чомусь жаскому й сипучому. І це було настільки неочікуваним, що Ігор розгублено рвонув меча на себе, з жахом спостерігаючи за тим, як з утвореної його ударом дірки назовні сиплеться дрібний червоний пісок. Наче не людину, а якусь грушу боксерську наскрізь проштрикнули.

Груша повільно розвернулась до Норильцєва з Такаманохарою. Риси обличчя двійника Зоребора на мить скам‘яніли, а потім розпочали якось дивно викривлятися. Наче іграшку надувну здувати хтось розпочав.

— Ось тобі, собако, ось! — галасував десь позаду неї Кременчук. — Ось тобі, чувирло, ось тобі!

Гупання ударів, що линуло звідти, нагадувало гупання міцних кулаків об вже згадану боксерську грушу.

— Та звідки ж ти взялося, опудало!

Раптом Норильцєву здалося, що в очах його затьмарилось і їх наче запоною червонястою застило: обриси усіх речей в камері ставали все більш і більш розмитими. І вже за якусь невловиму мить все зникло в пиловому серпанку, що моторшнувато коливався просто на порозі приміщення. Перед самим обличчям Зоребора.

— Агов, — глухо-глухо, наче з далекого далеку, почувся голос Кременчука, — та що тут відбувається?! Що це таке трапилося, врешті решт?! Припиніть! Припиніть, кажу!!!

Сонька, відштовхуючи Норильцєва, сунулась було до люку, але червоно-брунатна запона, повільно набираючи швидкість, важко завертілась навколо вертикальної осі, відкидаючи дівчину просто на Зоребора.

— Ге-е-ей!.. Допоможі-і-іть!.. Допомо-о-о…

Віддалений крик капітана зник за завиванням шаленого вихору, що вже крутився посередині невеличкого приміщення: „кві-і-і-ізатц… хе-е-едерах-х-х… ге-е-е-ей…”

Сонька з Ігорем раз у раз намагалися заскочити до нього, всією масою своїх тіл кидаючись на збожеволілу масу пилу й писку. І так само раз за разом їх відкидало назад, боляче обдираючи, наче крупним наждаком, усі відкриті частини тіл. А що ж капітан тоді мав всередині відчувати!?

— Кві-і-ізатц-ц-ц… хедер-р-ра-а-ах-х-х… Капіта-а-а-ане!.. Ге-е-е-… Богда-а-ане, Богданчику-у-у!!!

Зненацька багровий вихор вирвався з камери назовні, притискаючи Норильцєва й Такаманохару до стінки коридору і болюче засипаючи очі жменями дрібного піску. Ігор мимоволі заплющив їх, а коли знову набув змогу бачити навколишній світ, то й того встиг помітити, що купу піску, яку, перетворюючи її на довгий бархан, волокло по долівці потужним протягом. Ось гребінь бархану зник за рогом, ось там розпочала зникати і його спадиста частина, а повітря навколо миттєво заспокоїлось. Лише тихесенький шерех ще чувся вдалині: „х-х-хедер-р-рах-х-х…”

Ігор зірвався з місця й прожогом кинувся за зникаючим барханом, котрого якась невідома сила вимітала з „Софії”. В буквальному сенсі вимітала. Бо Норильцєв ще встиг помітити, як останні піщинки зсипалися з трапу, кимсь відчиненої зсередини, шлюзової камери. А потім він кинувся назад, інстинктивно вдаряючи по великому сенсору зачинення та блокування шлюзу, відсікаючи, таким чином, усілякі спроби як виходу, так і входу до їхнього апарату.

За хвилину він знову був в приміщенні розв‘язки трубопроводів і відчував, що його зараз знудить. Просто на доволі чисто виметену долівку, на якій вже не було видно жодної порошинки. Лише деінде застигли криваві плями, перемішані з чимось мертвим і дрібнозернистим. А ще на ній застигло дещо інше. На ній застигло те, чого не передбачали жодні рольові ігри світу. Жодні чесні бої та бійки. Жодний, психічно не розладнаний, розум.

Зоребор знову й знову відвертав очі від жахливої картини: на колінах Соньки, роздряпана майже до кісток, лежала голова скривавленої туші, на яку перетворилось, ще півгодини тому дуже й повне життєвої снаги, чоловіче тіло. Шкіра в нього була буквально зідрана й перетворена на криваву масу. І ця маса була перемішана з зеленкуватим лахміттям, яке ще нещодавно являло тканину військового камуфляжного комбінезону.

А усе це ще трохи смикалось, поступово нерухоміючи, нерухоміючи, нерухоміючи… І усе оте роз‘їдали, роз‘їдали, роз‘їдали солоні краплі сліз, які падали з очей Соньки Такаманохари, що скам‘яніла, схилившись над холодіючим трупом капітана гременецької міліції Богдана Івановича Кременчука.

„Вона не має права на жалобу. Вони не мають права на жалобу. Цей світ не має права на жалобу, якщо не бажає вічно рюмсати та скніти в імлі та темряві, а прагне щомиті продовжувати жити… жити… жити!.. Жити всупереч усій безбарвності цієї клятої згуби в холодному байдужому позасмертному просторі. Жити не заради себе, а заради життя усіх створінь усього цього космосу. Вмерлих і ще не народжених. Близьких, а тим більше — далеких. Навіть отаких розгублених, як оце вони зараз… Але які, безперечно, мають право на увесь цей час і простір. Боже мій! Як добре, що Ігор не чує мене!”

— Для того щоб злетіти, необхідно відцентрувати іонні сопла, — зітхнув Зоребор, до болю в очах вдивляючись в екран із зображенням тьмяних нутрощів наглухо заблокованої шлюзової камери. Дивно, але у тій нікого не було. І нічого. В сенсі, цікавого для дослідження. Жодної порошинки у ній не було. — Тож я спробую, Соню?

— Ні. Не спробуєш. Поки що ніхто нічого пробувати не буде. Поки не розберемось, яким чином оті вихори піщані на кораблі виникають.

— Так що, так і сидітимемо на місці? Та нас тут отой пісок, про який ви згадуєте, і засипле, врешті решт, благополучно. На усі наступні пару тисяч років.

Ледь розкосі очі Такаманохари примружились, а на вилицях заграли жовна. На екрані перед нею червоняста напівтемрява точилась крізь порожнечу велетенського ангару-бункера. До якого їх занесла нелегка і якого вони так і не спромоглись дослідити. В проламі виднівся край дюни, за яким вже ховалось рожеве капловухе сонце. Те, чи сходило воно зараз, чи заходило, Соньку жодним чином не обходило.

Соньку зараз набагато більше цікавила позиція, що її зайняла знерухомлена „Софія”. Позиція, здається, була непоганою. Бо арканаріанські стрілялки були спрямовані просто в пролам. І будь-які наміри якихось там трикутників щодо власних зловмисних дій могли відразу ж отримати одкоша. Це було добре. В усьому ж іншому було так, що гірше нікуди.

Адже, хто його знає, що могло трапитись у наступну мить на цій спечній планеті піскових двійників. Може смерч випадковий здійметься, а, може, просто обрушаться ці проіржавілі стіни, аби розтривожена дюна й дійсно поховала під собою їхній багатостраждальний корабель на наступні…

Такаманохара скоса зиркнула на похмуре обличчя Норильцєва і, здається, фізично відчула усю його нервову напругу, круто замішану на звичайнісінькому людському переляку. Рипнула зубами. Опісля того, що сталося, їй самій лякатися аж ніяк не можна. Досить! Відлякалась. Та й увесь її переляк з неї разом зі слізьми вийшов. Лишивши тільки десь в самих нутрощах тіла болючу й розпечену грудку серця.

Дівчина інстинктивно потягнулась було до сенсорів екранів, але в останню мить зупинилась. В холодильнику відеокамер передбачено не було. Та й нема чого там дивитись! Вигляд чорного пластикового мішка з закривавленим тілом землянина не сприятиме наступній врівноваженій поведінці.

А така поведінка їй зараз просто необхідна. Адже ілюзії минулись і вона знову в повному обсязі відповідає за цей корабель. Нема відтепер нікого, з ким можна було б хоча б частково поділитися тягарем цієї відповідальності. Ігор он до того ж… І Нкса. Як же їм усім додому повернутися, Богдане Івановичу?

Не вистачає їй його, йох, як не вистачає! Не вистачає оскаженілої земної впевненості в правильності своїх дій. Сили тієї впевненості, яка й дійсно часто-густо робить навіть найдурніші дії найправильнішими. Того не вистачає, на що вона сама ніколи спроможна не була. Це навіть в декого сумніви викликало під час її призначення. Може, правильні сумніви? Може тому вона на такий тривалий час в Україні й застрягла? Ах, як же мені тебе не вистачає, Богданчику!.. Ах, як би ти все знав!

— Значить так, Ігорю, — не дивлячись в очі хлопцю, вичавила Такаманохара, — давай розпочнемо з самого початку. Що для нас найнезрозуміліше на цій планеті?

— Двійники, — не роздумуючи, відгукнувся Зоребор.

— Угу… угу… А вихори?

— Ну, вихори!.. Це ж природне утворення, а двійники…

— Раптовий вихор в невеличкому замкненому приміщенні — теж природне утворення?

Норильцєв мовчки засовався на своєму кріслі. А потім ляпнув:

— До речі, Декарт вважав що увесь Всесвіт з вихорів складається.

- І є ще наступне запитання, — не звернула уваги Сонька на його Декарта, — а що в них спільного?… У природного й неприродного.

Норильцєв завагався. І лише за хвилину невпевнено запитав у свою чергу, дивлячись на зображення шлюзової камери, пісок з якої встиг таки свого часу висипатися назовні і в якої в непевному світі мріла лише похмура маса арканарського мотодракону:

— Вітер?

„Вітер?… Ветер… Дар Ветер… Улюблений книжковий персонаж капітана”, — подумала Сонька, до болі закусуючи губу й заперечливо хитаючи головою.

— Пісок?

— От! Пісок, Ігорю, саме пісок! Щось мені підказує, що…

Зненацька Такаманохара осіклась розширеними очима втупившись в обличчя Норильцєва.

— Що?!? — видихнув той.

— Я дійсно дурепа, Ігорюню, дійсно дурепа!!! Правий був капітан, правий!.. Ти знаєш звідки в нас на борту ця пошесть піскова з‘явилась?

— Звідки?

— Комбінезон, Ігорю, чорний комбінезон! Який Нксу ледь не придушив, а потім на „Софії” безслідно зник. Це був не самий комбінезон, Ігорю, не самий! Це був його двійник! Пісковий двійник! Ах, яка ж я дурепа!.. Безпросвітна… — Сонька глитнула важку грудку у горлі. — Нам потрібний пісок, Ігорю. Хоча б трохи місцевого арракіанського піску. Щоб дослідити його.

— Та я!.. — дзенькнув кольчугою Зоребор, виплигуючи з крісла.

- І куди?

— Та назовні ж! Я миттєво: туди й сюди.

— Відставити! В цієї планети реакція швидша, ніж в однієї людської одиниці. Хоча б вона і з Трипілля родом була.

— Але… — переступив Зоребор з ноги на ногу, — але, що ж тоді робити?

— Не знаю, — тужливо видихнула Такаманохара. Ні, не вистачало їй безоглядного капітанового фанфаронства.

— Зате я знаю, — якимсь чужим голосом зненацька вичавив Норильцєв. — Здається, знаю.

Сонька скинула очі на хлопця: той втупився змертвілим поглядом в стінку рубки. Десь в тому напрямку знаходилась холодильна камера „Софії”.

— Я… Я не зможу, — голосом, що відразу став схожим на голос Зоребора, вичавила Сонька.

— А я… — важко відгукнувся той, — я спробую. На тілі капітана обов‘язково піщинки мали залишитись. А ви не думайте про це. Намагайтесь не думати. Тільки мікрофони увімкніть, щоб перемовлятись, якщо щось…

Дівчина механічним порухом торкнулась сенсорів гучного зв‘язку. „А потім був Бутлеріанський джихад, — прорипів простір, — два покоління хаосу”. Норильцєв з Такаманохарою аж здригнулись від несподіванки. А Нкса на екрані, що показував його зачинену каюту, розгойдувався збоку вбік, продовжуючи рипіти в простір просто попереду себе: „В прах, в прах був звергнутий бог машинної логіки. І, постаючи з цього праху, ми зрозуміли: машина не може замінити людину!”

— Чого це він? — зиркнула Такаманохара на Зоребора, але той, вперше з часу їхнього знайомства дещо неґречно, відмахнувся від дівчини.

— Постривай, постривай!.. Дай-но послухати. Здається, друга серія розпочалась. Пам‘ятаєш, як на обшивці, коли ми стволи встановлювали?

— З іншого боку усі релігії казали: „Не понівеч духу своїм „Я”. А як же його не понівечити, якщо „Я” є?!

Крчовник на хвилинку припинив своє рипіння і Ігор скористався виниклою паузою:

— Малий знов Дюною марить. І звідки тільки взнає усе це?

— Повстання унесло вісімдесят мільйонів життів, — зітхнув піррянин. — Шість тисяч на кожний світ, що входив до Ліги Ландсраата. — І раптом вискнув: — Бене Гессерит — головний оплот боротьби проти анархії! — А потім мовив дещо менторським тоном: — Можна легко провести паралель поміж Абу Зайдом та Квізатцем Хедерахом, пошукам якого була підпорядкована уся програма братства сестер Бене Гессерит, спрямована на виведення нової раси, і який називався „Той, що вказує шлях” або „Той, хто може бути в двох місцях водночас”.

Сонька раптом спохмурніла ще більше:

— Не подобається мені уся ця маячні. Той, хто може бути водночас в двох місцях… — повторила задумливо й рвучко здійняла свої фіолетові очі на Норильцєва: — Ігорю, треба мати зразки піску…

Нкса на екрані замовчав, продовжуючи безгучно розхитуватися на краєчку свого ліжка.

— Ви це… Того… — промимрив Зоребор, спостерігаючи за ним. — Запишіть, що він тут балакати буде. Розберемось потім, а я зараз…

І, важко розвернувшись, зник за порогом рубки. Сонька залишилась наодинці з екранами, своїми думками, своєю розгубою і своїм задавненим, ретельно приховуваним, болем. Ой, як погано!.. Як усе погано!.. А здавалось, що поганішого, ніж на Землі й бути не може… Дівчина навіть не помітила, як і сама розпочала розхитуватись збоку вбік, наче пародіюючи малого піррянина.

А потім схопилась обома руками за обличчя й завила, тихесенько-тихесенько, але так гірко, що якби її почув Нкса, то в нього, мабуть, і серце розірвалося б. Чи що там в нього є?

Сонька кинула погляд крізь розчепірені пальці й пелену сліз на екран каюти крчовника та й… Та й скам‘яніла. З піррянином щось відбувалось. Наче він і дійсно почув зболілі завивання Такаманохари.

Постать його якось дивно викривилась і загойдалась. Смух-трава на мить наїжачилась, а потім заколивалась великими хвилями. Невже!?! Дівчина напружилась в очікуванні появи чергового вихору.

Але уся інша обстановка в каюті залишалась нерухомою. Ані шматки якихось пластикових обгорток, ані пістряві сторінки арканаріанських журналів, настягані свого часу Нксою з усієї „Безвиході”, не ворухнулись ні на міліметр.

А смух-трава, що вкривала тільце піррянина, зненацька розпочала змінювати колір з зеленкуватого на жовтавий і опадати довгими пасмами. Якби крчовник був на сто відсотків рослиною, то можна було б сказати, що він стрімко всихає. Та що це за нова пошесть така?!

— Ч-чорт! — зовсім по-кременчуцькі видихнула Такаманохара, вистрибуючи спочатку зі свого крісла, а потім і з самої рубки.

За декілька секунд вона вже неслася коридором, ледь не збиваючи з ніг Норильцєва, що якраз, із вкрай побілілим обличчям, виходив з холодильника, тримаючи в руках прозорий целофановий пакет із чимось червоно-зеленим.

— Що таке!? — сахнувся хлопець назад в розчахнуті двері.

— Нкса!!! — тільки й спромоглася видихнути Сонька, миттєво лишаючи хлопця за спиною.

— Що — Нкса??? — тупотів той вже за нею, так і не захлопнувши дверей камери холодильника.

Такаманохара ж, рвучко відчинивши двері каюти Нкси, так і не встигла йому відповісти, застигаючи на порозі приміщення. Наче миттєво в брилу крижану вмерзла.

Зів‘яле тіло крчовника акуратно лежало на прибраній лежанці. Усе пістряве пластиково-паперове причандалля було просто зметено з неї на долівку. Але не це вразило Соньку. Ні, зовсім інше. А саме те, що біля ліжка, течучись прозорою трубкою в смух-траву, стояла…

— От, блін! А це звідки взялося?! — гаряче дихнув над вухом Соньки Норильцєв, що зазирав до каюти через її плече.

Висока медична крапельниця, що дивним чином з нізвідки опинилась біля ліжка Нкси, раптом захилиталась і розпочала… Розпочала осипатися на долівку тоненькими струменями дрібного піску. Зоребор із Сонькою інстинктивно сахнулись від цього… цієї… явища цього. І того було достатньо, щоб тоненька цівка піску, на яку перетворилась крапельниця, червонястою зміюкою майнула по долівці повз їхніх ніг, миттєво зникаючи в коридорі.

Хлопець з дівчиною швидкими очманілими поглядами зиркнули одне на одного й вискочили з каюти. Цівку піску тягнуло просто до незачинених дверей холодильника.

— Щоб тебе!.. — розгублено вигукнув Ігор, кидаючись до них.

А пісок вже зникав в темряві камери. Легесенький вітерець, що здійнявся чи то від швидкого бігу, чи то невідомо від чого, торкнувся миттєво спітнілого обличчя Норильцєва.

— Двері, двері заблокуй! — репетувала позаду Сонька. — Намертво заблокуй!

Підскочивши до холодильника, Ігор не став навіть зазирати до нього, а щосили хряснув дверима. На долівці коридору вже не лишалось ані порошинки. Лише збоку валявся целофановий пакет, якого Зоребор вронив, коли навіжена Такаманохара пробігала повз нього до каюти Нкси. Ігор повільно підняв його й мовчки подивився на Соньку, яка, важко відсапувалась, схиливши долу голову та й впершись обома руками в зачинені двері холодильної камери.

— От, — мовив, пробуючи поки що не думати про те, що тільки-но сталося, — зразки тканин. Пісок там теж є.

Дівчина наморщила лоба, наче намагалася зрозуміти те, що їй кажуть, і порожніми очима подивилась крізь нього. Втім, за хвилину її погляд став осмисленим.

— Зразки? — спитала. — Пісок?! Ах, пісок!.. Звісно, пісок. Давай його сюди, — і протягнула руку до пакета.

Коли Зоребор віддавав його, пальці в нього відчутно тремтіли.

— Ти ось що, — мовила Сонька, — до Нкси йди. Побудь біля нього. А я подивлюсь, що воно таке — пісок Арракі.

І прислухалась, пробуючи почути, що відбувається за зачиненими дверима холодильника. За зачиненими дверима було тихо.

Тихо було й в каюті Нкси, куди Норильцєв зайшов надповільно й надобережно. Наче до смертельно хворого в палату зайшов. Втім, здавалось, що це порівняння відповідало істині, бо піррянин нерухомо лежав на своєму ліжку, зронивши з неї свою тонесеньку правицю. Ігор турботливо підняв її і поклав на зів‘ялу смух-траву, очікуючи хоч би якої реакції від свого друга.

Реакції не було. Ані пари з вуст. Ані колишніх дитячих радощів, ані теперішньої серйозної маячні. Втім, чи було це маячінням? Що взагалі зараз відбувається з крчовником?

- Ігорю! — кахикнули мікрофони гучного зв‘язку і хлопець ледь помітно здригнувся. Нкса продовжував лежати нерухомо. — Ігорю, а зайди-но до лабораторії. Та двері каюти зачини за собою як найщільніше.

Голос в Такаманохари був якийсь механічно-безбарвний. Чи то його мікрофони так викривлювали? Втім, її бліде обличчя із запалими очима, що повернулося на шум кроків Норильцєва, було теж схоже на безбарвне обличчя манекена. Так походило, що хлопець чомусь сам відчув себе великою заводною лялькою. В якої от-от закінчиться отой самий завод.

— Ти чого? — чомусь шепотом спитав він у безкровної мармизи, за котрою на дисплеї комп‘ютера повільно крутився якийсь кутастий павук, складений з решіток, дуже схожих на кристалічні зі шкільного підручника фізики.

- Ігорю, — не розтискуючи губ, мовила Такаманохара, — де в нас сміття може бути? Куди ми ще могли зовні піску натягати?

Решітки павука рухались відносно одна одної, повільно обертаючись на з‘єднано-потовщених верхівках ребер. В підручнику фізики там розташовувались атоми.

— Т-та, — затнувся Ігор, наче загіпнотизований, спостерігаючи цю картину, — та самі ж знаєте. Чисто усюди має бути. Стерильне прибирання проведене. Хіба що на виході з шлюзової камери може щось бути, але ж вона заблокована. Та ще хіба…

Він осікся, не наважуючись згадувати про холодильну камеру з тілом Кременчука. І ще чимось, що нещодавно проникло туди.

— За холодильник я пам‘ятаю, — відмороженим голосом мовила Сонька. — Де ще? Нкса?

— А що — Нкса? Лежить. Не ворушиться. Ані на що не реагує. Зачинений, як ви й наказували.

— Треба його ще й заблокувати. На всяк випадок.

— Ми скоро себе тут від зовнішнього й внутрішнього світу заблокуємо абсолютно. Та що трапилось?

Японка Такаманохара, не відповідаючи, натиснула якісь клавіші. З ієрогліфами на них, що теж дуже нагадували японські. Від того Норильцєву на мить здалося, що він перебуває на борту земного космічного апарату, збудованого десь в Країні Сонячного Сходу. А за мить увагу хлопця відволікло інше. А саме — зображення кристалічного павука на дисплеї, яке раптом розпочало стрімко зменшуватись. А ще за хвилину стало зрозумілим, що він лапами-решітками з‘єднувався з іншими подібними утвореннями. Утворень ставало все більше й більше, вони зростались в якусь безперервну кутасту поверхню, а очі Зоребора потроху вилазили з орбіт.

Бо ставало зрозумілим, що на дисплеї, який на даний час був окуляром електронного мікроскопу, слабко мерехтіло те, що уявляло собою одну-єдину піщинку арракіанської пустелі — зросток живих кристалів, кожен з яких жив своїм незбагненним життям. А всередині цього життя вовтузились кристалично-решітчасті павуки.

— Та що ж це воно таке!?! — не витримав, врешті решт, Норильцєв.

— Це, Ігорю, колонії роботів. Малесеньких, молекулярних роботів. Нанороботів.

— Тобто?!.. — ахнув хлопець.

— Тобто, уся пустеля Арракі — це одне, неймовірно величезне, нагромадження міріадів нанороботів.

— А ось тут ти помиляєшся, — зненацька почувся знайомий, але такий неможливий зараз, голос. — Не нагромадження, а одна величезна машина… Чи істота?… Без різниці. Бо і те, і друге однаково живиться променевою енергією цього капловухого сонця.

Настала пауза. Коротка чи нескінченна, це з якого боку подивитись. Але хвиля абсолютної, бездонної, тиші прокотилась по усіх відсіках „Софії”.

— Ну, що? — кахикнув телепатичний простір голосом Кременчука. — Випустить мене хтось звідси чи ні? Бо я тут скоро на бурульку перетворюся.

Отже, маємо: один короткий сталевий меч предків наших скіфів, чотири інопланетні шпаги-передавачі з планети Арканар і чотири руки, аби усе це тримати. Нксу можна було не рахувати. Проти Нкси самого можна було зброю застосовувати. Почувши голос Кременчука, він зненацька ожив і розпочав наполегливо сповзати з ліжка, бурмочучи: „Крчуче, Крчуче, я тут, тут!.. Мені погано, Крчуче! Ігре, допоможи!.. Сонько!”

За інших обставин Ігр і радий був би допомогти, але в світлі останніх подій їхній з Сонькою переляк був настільки вагомим, що він лише й спромігся на те, що заблокувати таки за її порадою каюту крчовника. Чи вже не крчовника?… Але, в будь-якому разі, істоти, що раптом пригадала і своїх друзів, і усі їхні пригоди. А ще істоти, яка, впавши на долівку, вже не мала сил здійнятися з неї. Заслабла істота і їй явно ставало все гірше й гірше.

Інша істота щосили гатила кулачиськами в двері холодильної камери і горлала на увесь корабель: „Випустіть мене! Випустіть мене звідси, бісові діти! Норильцєве, Такаманохаро!.. Ну, блін, не на Землі ми! Швидко б взнали, що то воно є — буцегарня. Ну, я вам влаштую, як виберусь!.. Гуп… гуп… гуп!..”

Найгіршим зараз було те, що камер спостереження всередині холодильника не передбачалось і вигляд того, що намагалося видертись звідти, можна було лише вигадувати. Перед очима Зоребора поставало криваве місиво, яке вкривало, обідране до кісток, колись міцне, чоловіче тіло. З тіла скрапувала сукровиця, змішувалась на долівці з дрібним піском і ворушилась, намагаючись дістатись до Ігоря та й зробити щось жахливе, щось таке, що не вміщується у межі людського, чи будь-якого іншого, розуму.

Що ввижалося Такаманохарі було невідомо, але вона напружено мружила свої темно-фіолетові, аж синяві, очі, дослухаючись до глухих вигуків з боку холодильника. Телепатичні вигуки були набагато гучнішими, але вона намагалася не звертати на них уваги.

— Я не впевнена, — важко відповіла Сонька, подумки аналізуючи тільки-но надану пропозицію Зоребора, — чи варто відчиняти шлюзову камеру. Зброя, кажеш… Звісно, випромінювання Святого Міка з мотодракону могло б стати нам в нагоді, але… Але, по-перше, не відомо, чи буде воно діяти. Адже ми не знаємо, з чим маємо справу. Скоріше за все діяти воно…

— Випустіть мене, бісові діти, випустіть!..

— … не буде. По-друге, якщо в шлюзовій камері таки залишилось хоча б трохи піску, то… Нам і двох монстрів вистачить.

— Нкса не монстр.

— Ну, я вам влаштую камери попереднього ув‘язнення, влаштую, крутіть його через коромисло! Не лише — попереднього, а й наступного теж!!!

— Ти впевнений?

— Соню, давайте зараз припинимо дискусії. Страшна не кількість монстрів, які знаходяться поряд з нами. Страшніше те, що ми з вами знаходимось всередині величезної, розміром з цілісіньку планету, планетної почвари. І якщо ота почвара захоче здійснити щось погане, то те, що влаштувалось поряд з нами, здаватиметься дитячою забавкою.

— Що ти пропонуєш?

— Я вже сказав. Для запуску двигунів треба відцентрувати іонні сопла. Тобто, вийти назовні. Це — не моя забаганка. Вийду. Заодно й мотодракона до холодильної камери разом підтягнемо. А потім я…

— А потім ти найуважнішим чином спостерігатимеш за кожною піщинкою в цьому клятому бункері. І за першою ж моєю командою… Ні, не так… За першою ж ознакою небезпеки викинеш „Софію” звідси. Якщо, звісно, я до цього встигну виконати на соплах відцентровку. Хоча й без неї…

— Не ви, а я виконаю. — В зміцнілому раптом голосі Зоребора з‘явилась якесь хрипота. Наче дужий звір тихесенько загарчав. — Я. Виконаною. Усі. Зовнішні. Роботи. А ви, Соню, знаходитиметесь біля головного пульту. Не жіноча ця справа — виходити на двобій з потворою планетарного розміру. Не жіноча. Тут не усякий чоловік…

„Теж мені, чоловік!” — хотіла було зневажливо кинути Такаманохара, але відразу задихнулась, поглянувши на ледь примружені очі Норильцєва. Дитячими вони стовідсоткового не були.

— Відчині-і-і-іть!!! — репетував Кременчук. Чи те, що було Кременчуком.

— От що, — труснула Сонька своїм жорстким волоссям, — а давай, все ж таки, розберемось спочатку з тим, що у нас на борту коїться.

— А варто? — засумнівався Норильцєв. — Нехай в холодильнику сидить. Двері витримають. На першому місці зараз двигуни мають бути.

Але Такаманохарі чомусь дивним чином здавалось, що це не так, що це — питання другорядне, але протиставити хлопцеві щось інше, окрім своїх непевних відчуттів, вона аж ніяк не могла. І затятості хлопцевій, до речі, теж не могла: все одне назовні сунеться, тільки-но вона сама туди вийде. Тоді „Софія” взагалі без нагляду залишиться.

— Ну, добре, — мовила скрушно Сонька, — йди. Я тебе біля пульту підстрахую. Але запам‘ятай: улітати без тебе не стану. Нема чого мені самій в безмежності робити. Безмежність, вона, за самоту самотніша. Таким ось чином. Отже, працюй, будь ласка, як найшвидше і повертайся як найскоріше.

- Єсть, боцмане! — посміхнувся Ігор самими куточками губ, від чого його обличчя набуло якогось, зовсім вже зболілого, вигляду. Краще б взагалі жодних емоцій не виявляв!

— Відчині-і-і-іть!!!

— Раджу зброї з собою якнайменше брати, аби не заважала. Все одне проти місцевої розсипчастої безживності вона непридатна. Ні!.. — зненацька рвучко випросталась Сонька. — Не пущу!!! Не можна. Що ми зможемо вихору протиставити, якщо здійметься?

— А нічого, — тихо й тоскно мовив змарнілий чолов‘яга, з‘являючись на порозі рубці. — Нічого, Сонько, нічого… Нічого, Ігорю, нічого… нічого… нічого…

Хлопець з дівчиною тіпнулись було нажахано, а потім завмерли, вдивляючись в неголене обличчя капітана, прикрите тінню від репнутого козирка міліцейського кашкету.

— Ні… чо… го… — доносилося з тіні, — нічо-о-ого, — вило тихесенько, — нічо-о-о-ого вдвох зробити не можна… Втрьох, втрьох треба… треба… Треба відчинити холодильник, ти чуєш, Зореборе? Треба відчинити холодильник, друже…

— Так… Так?… — якось запитально відгукнувся хлопець.

- Іг-горю, — спробувала ворухнути побілілими губами Сонька, — Іг-горю, н-не с-лухай. Це н-не…

— Ти прагнеш відчинити холодильник, Такаманохаро, прагнеш… Але ти дуже зайнята, — постать капітана якось дивно викривилась, — і тому доручаєш зробити це Норильцєву. Так?

— Т-так… Тоб-бто… Ігорю, в-відчини… Н-ні… Від-дчини…

Зоребор уповільненим кроком сновиди переступив поріг рубки. Просто крізь постать капітана, яка стала коливатись ще більше і начебто прозорішати. Чи то просто це здавалось від того клятого й задавненого мерехтіння в очах?

- Іг-горю… Зор-ре…

— Ти маєш відчинити холодильник, Норильцєв, маєш.

Зненацька постать капітана моторошно смикнулась кожним своїм вигином і безгучно, клаптями, що миттєво танули в повітрі, розлетілась в усі боки. За секунду в рубці залишилась лише ошелешена Такаманохара.

— Відчиняй, Ігорю, відчиняй, — тануло вдалині.

— Ах, ти!.. — зірвалася з місця Сонька, в один стрибок вилітаючи з рубки: — Ігорю-ю-ю!!! Стоп, стоп, Ігорю!..

Норильцєв вовтузився біля холодильної камери. А Соньці не вистачало якихось сотих часток секунди, аби відкинути його вбік. Бо двері холодильника вже з ляскотом відчинялися і весь наїжачений, але зовні цілком неушкоджений, Кременчук вистрибував звідти в люмінесцентний простір коридору. І очманілий Зоребор важко трусив головою, віялом розкуйовджуючи своє довге волосся. І Такаманохара стрімко вихоплювала в нього з піхв акінак, намагаючись дістати їм капітана. Хоча з жахом відчувала, що робити цього їй зовсім не кортить.

Може саме тому, а не через те, що клинок меча був закороткий, вона пару сантиметрів не дотягнулася їм до плямистого комбінезону. Але Зоребор вже висмикував свою арканаріанську шпагу, що бовталась в нього на другому боці кольчуги й затятим рухом довершував рух Такаманохари.

Дивно, але двійник Кременчука в абсолютно цілому одязі, якого зовсім нещодавно майже не існувало, бігти від них не став. Він лише раз у раз відстрибував назад й репетував:

— Припиніть, припиніть, бісові діти! Почекайте! Та послухайте ж ви мене, послухайте!!!

Норильцєв слухати його не став. Наслухався вже. Ще на Арканарі. І тому хлопець, сконцентрувавши усю свою злість, зробив блискавичний випад. Настільки блискавичний, що Кременчук — або те, що існувало зараз в його оболонці — не встиг зманеврувати в просторі, жорстко обмеженому завузьким коридором. Довге жало клинка арканаріанської шпаги наскрізь прошило камуфляжне тіло, занурюючись у нього з боку грудей і закривавлено випірнаючи зі спини.

Капітан тіпнувся, розширено-знетямленими очима втупившись в обличчя Зоребора, а потім розпочав важко осідати на долівку, шепочучи невідь до кого:

— Йох, знову!.. Та що ж ви таке робите, бісові діти, що ж ви робите?! Якби ви знали, як то воно боляче — вмирати, як то воно боляче…

Зоребор щосили смикнув шпагу на себе і капітан скоцюбленим манекеном важко впав йому під ноги. Чи двійник капітана? В будь-якому разі поведінка цього „чогось” була настільки людська, що Зоребор відчув пекучу хвилю сорому, переляку й розгуби, яку вперше впізнав ще на далекому Піррі, на березі небезпечної річки Жви.

Сонька тим часом, рухаючись по-зміїному плавно й безгучно, зазирнула до холодильника, автоматичним порухом увімкнувши освітлення. На полицях похмуро завмерли скриньки з концентратами. Ніщо не порушувало їхній заморожений спокій. І ніхто. На долівці зібганою оболонкою порваного кокона метелика-переростка валявся розірваний пластиковий мішок.

- Ігорю, — гукнула Сонька, — Ігорю, тут порожньо. Навіть в мішку… Здається, що й не двійник ото, а щось…

І осіклась, знову визирнувши до коридору. А за мить у вузький простір вгвинтився її відчайдушний крик:

- Ігорю-ю-ю-ю!!! Іззаду!..

Норильцєв, що до того так і не подолав своєї піррянської розгуби, рвучко обернувся і… І ледь не зомлів: неголене обличчя капітана знову було на рівні його обличчя.

— Спокійно, Ігорю, с-с-спокійно, — сичало обличчя, — не смикайс-с-ся… Послухай мене краще.

Зоребор тільки й того, що знайшов сили, аби відстрибнути до Такаманохари, загрозливо виставляючи попереду себе вістря шпаги. Поряд з ним зблиснув клинок трипільського акінаку: Сонька зайняла бойову позицію поряд з хлопцем. На грудях Кременчука, в тому самому місці, де їх пронизала арканаріанська зброя, було помітно якесь вовтузіння: наче розсипана жменька піску по колу крутилася, поступово зникаючи в тілі капітана.

І саме цей рух був чомусь найстрашнішим для залишків екіпажу „Софії”. Ані Норильцєв, ані Такаманохара, що, врешті решт, теж помітила це явище, не могли відірвати від нього зупинених очей. Наче їх знову гіпнотизувати розпочали.

— Заспокоїлись? — спитав Кременчук, зсуваючи на потилицю свого міліцейського кашкета і змахуючи з лобу рясні краплі поту. І чомусь саме вигляд цих крапель розпочав заспокійливо впливати на Соньку. — От і добре. А то відразу залізякою проштрикнути намагаються. Он як груди болять, — пожалівся капітан. — І голова. Здається, що усі мозки на отой фантом та на гіпноз витягнуло. Йох, як голова болить! — повторив.

Сонька з Ігорем завмерли зі здійнятою зброєю, наче боячись найменшим порухом зруйнувати ту крихку рівновагу, що раптом настала в їхньому мерехтливому світі. Не дивлячись на те, що мерехтіння оте ставало дуже й дуже колючим та болючим.

— Ти хто? — ледь чутно, самими губами, видихнула Такаманохара, але Кременчук її почув.

— Добре запитання, — крякнув і зробив було крок уперед, але знову застиг на місці, наштрикнувшись поглядом на здійняті клинки. — Кажу ж, добре запитання. Щоправда запізніле трохи. І не за адресою. Я, наприклад, як завжди, відчуваю себе Кременчуком Богданом Івановичем, капітаном лінійного відділення гременецької водної міліції, розлученого, не одруженого… А ви, — зненацька спрямував на них суворо-запитальний погляд, — ви кого в мені бачите?

— Та як… Та як же… — залепетав Норильцєв. — Я ж… Ми ж… Ми ж самі бачили! — І раптом вигукнув просто в обличчя Кременчука, яке щойно ледь не до смерті перелякало його: — Ви ж загинули, Богдане Івановичу!..

На якусь мить на борту „Софії” запанувала абсолютна тиша. „Ігре, Крчуче, допоможіть!” — слабко ворухнулося десь на її денці.

— Загинув? — перепитав капітан. — Я?! — прислухався до віддалених зойків Нкси. — Ах, так, загинув… Але ж плоть не може нівечити дух, правда? — І, зрозумівши, що відповідати йому не збираються, зненацька тоскно зітхнув: — Сонько, Ігорю, давайте до малого підемо, до Нкси. Загине ж хлопчина, поки ми тут стосунки з‘ясовуватимемо.

І зробив було крок уперед, але Сонька, як і раніше, по-зміїному плавно й безшумно, вистрибнула наперед, прикриваючи собою та своїм клинком вкрай розгубленого Зоребора.

— Стояти! — вигукнула негучно, але вагомо. — Стояти й ані руш! Ніхто нікуди не піде, поки ми остаточно не розберемося в тому, що то воно таке — капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук.

— Та я про це від дня народження свого знаю, — визвірився той. — А ти… Помацати можеш. В будь-якому місці.

— Мацати я живих чоловіків звикла. А ось ти в останню нашу зустріч був за мертвого мертвішим.

— Був. Мабуть. І залишився б таким, якби…

— Якби?…

— Якби Нкса зі мною жменькою нанороботів не поділився. На шкоду, до речі, власному здоров‘ю. А то й життю. Бо „жменькою” — це, звісно, образно. Насправді їх було декілька мільйонів. Але їх вистачило для того, щоб ґрунтовно підлагодити мій організм.

Очі в Соньки були чорнішими за саму чорну хмару.

— Тобто, можна сказати, що тепер ти — істота, складена з нанороботів. Як і Нкса?

— Тьху, ти!.. Такаманохаро, я був кращої думки про твої розумові здібності. Я більш, ніж на дев‘яносто відсотків складаюся з того, з чого мене мати з батьком склали. Щодо пошкоджених тканин… Навіть тканини комбінезону… То вони й дійсно мали вплив того, що можна назвати наноремонтом. Про саму ж наномасу в порівнянні з органікою мого тіла ви можете судити з маси крапельниці, яка виникла біля ліжка Нкси.

— Тобто, ця крапельниця?!?… — ахнув за спиною Такаманохари Норильцєв.

— Одна зі швидкоплинних форм, в які можуть складатися наноістоти, — знизав плечима Кременчук.

— Але… Але для чого?… — розширила очі Сонька.

— Для чого, для чого… — знову розпочав розлючуватись капітан. — Для того, що роз‘яснювати вам усе це занадто тривалий час потрібно було. Для того, що Нксі, якому у вихорі, що його уніс, дісталося не менше за мого… Для… Чорт! Він і досі до тями не прийшов остаточно. І поки б ви з ним порозумілись, від мене в холодильнику брила крижана залишилася б. Дбайливо огорнута вами пластиковим мішком. Ось тоді вже дійсно довелося б двійника якогось створювати. — Кременчук важко ворухнув борлаком. — Ну, що? — спитав. — Підемо до малого?

І знову зробив крок уперед, буквально впираючись грудьми в широке вістря орійсько-трипільсько-скіфського акінаку, якого, так і не опускаючи, тримала в руці Такаманохара.

— Стояти! — вискнула вона. — Я кому кажу: стояти!!!

— Йох, і дурепа ж ти, Сонько, — чомусь засмучено мовив Кременчук. — Невже ж ти не зрозуміла, що тепер мене знищити взагалі важко стало? А вашими штрикалками й поготів… Я ж тепер не лише мови там різні розумію, не лише гіпнотизувати можу чи фантоми ліпити. Я, врешті решт, не лише, здається, іноді та щось наперед вгадувати можу, як ото на балеті іруканському… Я тепер… Сама ж бачила… Я тепер, певною мірою, безсмертний, Сонько.

Диспозиція, отже, була наступною. Безсмертні у кількості двох одиниць принишкли на одному краєчку ліжка Нкси. Смертний же Норильцєв совався на іншому. Смертна Такаманохара притулилась спиною до стінки біля дверей, готова миттєво вибухнути ядерною бомбою за першої ж ознаки небезпеки.

Перед тим зовсім вже малесенька купка піску, що, виявляється, ховалася під стелажами холодильної камери, повільно прошурхотіла коридором до каюти Нкси, в якій і зникла серед смух-трави піррянина. Смух-трава, до речі, набула опісля цього майже свого звичного вигляду, а сам крочовник розпочав тулитися до капітану, інколи кидаючи тужливі погляди на Зоребора: той ще не звик до оживленої іпостасі Нкси. Так само, як і Такаманохара, до іпостасі Кременчука.

— Ні, я не розумію! — запально просторікувало між тим оте втілення, розмахуючи дужими руками капітана. — Якщо ми ладнаємо протези зубів чи ніг-рук, або й самого серця, то це нікого не лякає. А тільки-но цивілізація додумається до протезування молекул організму, то з цього дехто, — Кременчук оскаженіло зиркнув на Такаманохару, — робить трагедію з мелодрамою!

— А протезування молекул мозку впливає на психіку об‘єкта, що піддається протезуванню? — кинула дівчина в простір, із задоволенням відчуваючи спиною надійну, таку, що не розсиплеться зненацька на міріади нанопавуків, переборку „Софії”.

Капітан — чи те, що ще залишалось капітаном — раптом знітився і від того увесь зовнішній вигляд Соньки став асоціюватися з виглядом гранати без чеки: торкнись і вибухне! Намагаючись бути гранично обережним, Богдан знизав плечима у відповідь на її нервове зауваження:

— А я знаю? Мозок в мене не з нанороботів.

— Це точно, чи тобі так здається? — Сонька була невблаганною.

— Це мені так не здається, — Кременчук теж розпочав заводитись.

— Але, — втрутився в розмову Норильцєв, — он і Нкса теж стверджує, що, окрім смух-трави, в нього нічого неприродно-зайвого немає. Виникає запитання: з якої радості він нам лекції про Дюну читав? Для цього таки мозок потрібний.

— С‘єтч, — прорипів крчовник, — це є прихисток Вільних. Але оскільки вони перечікували небезпеку тривалий час, то будь-яка печера могла стати місцем мешкання комуни Вільних.

— Тобто, — миттєво переорієнтувала Сонька плин думок, стрімко випростувавши своє тіло, — „Софія” зараз саме в такому с‘єтчі й знаходиться?

— Вітрова пастка, — замість відповіді знову прорипів піррянин, — це є такий пристрій, що встановлюється проти панівного спрямування вітру і здатний визбирувати вологу з повітря, яке проходить крізь нього…

— А це до чого? — здивувався Норильцєв.

— …завдяки різниці температур, — не звернув на нього уваги Нкса.

— Це до того, — похмуро вставив Кременчук, — що „Софія” зараз знаходиться всередині величезної вітряної пастки. Яка, можливо, в період Останніх Років слугувала с‘єтчем для комуни Вільних.

— Комуни, с‘єтчі, Останні Роки… — примружившись, зневажливо пирхнула Такаманохара. — Ти ж казав, що нанороботи на твій мозок впливу не мають. І на Нкси мозок теж. Так? То чого ж це ви зараз один одного напрочуд таки добре розумієте?

— Я… Я не розумію… І малий не все розуміє… Просто уривки з історії цієї планети стають нам якимсь чином відомими. А якби ми взагалі на пісок отой червоний перетворилися, то, мабуть, всю її історію взнали. Ти цього хочеш?

— Я ще не вирішила, — стрільнула Сонька очима в бік Норильцєва і той, зненацька посуворішавши, потягнувся до ефеса свого меча. А сама Такаманохара поклала обидві руки на ефес арканаріанської шпаги, якою обпиралася об долівку.

Кременчук сумно посміхнувся самими куточками губ:

— Так вирішуй швидше. Мені теж ці ігри остогиділи. Якщо в пісок — рилом, то й в пісок! Мені все одне.

— Не поспішай поперед батька в пекло. Встигнемо ще одне одного на отой пісок пошинкувати… Тож, кажеш, нанороботи, якими поділився з тобою Нкса, лише ткані твого організму відрихтували?

— Ну, я саме так це розумію. І ще, як мені здається, відтепер вони постійно підтримуватимуть життєвий баланс наших тіл. Тобто, просто так вбити тепер нас важкувато.

— А з нами снагою своєю життєвою не поділитесь?

— Розумієш, Сонько, — вигляд в капітана став дуже серйозним, — та дещиця нанороботів, що пішла з якогось дива на зв‘язок із нашими біополями, стали нерозривно поєднаними з ними. Тобто, „пісок” для ваших з Норильцєвим організмів треба по новому ззовні видобувати.

— Щ-щаз-з-з, — раптом прорвало на калічну російську Зоребора. Водночас клинок його меча наполовину висковзнув з піхв.

— Не „щас”, а зараз, — осадила його поглядом Такаманохара і знову повернулась до Кременчука: — Отже, з вами роботи, так би мовити, поєдналися. А з чого ж така вибірковість?

— Ну, — почухав Богдан потилицю, — якби ти, скажімо, до трубопроводів пішла, або Норильцєв легшим за Нксу виявився, то, мабуть, картину на даний час ми мали б протилежну. А щодо всього іншого…

Капітан заплющив очі й посовався, зручніше влаштовуючись на ліжку.

— Тут Нкса за комуни Вільних згадав, — кинув по хвилині напруженої мовчанки. — Так ось, наскільки я розумію, на Арракі слово „комуна” свого часу стало ключовим словом.

— На Арканарі теж, — кинув Зоребор, але Богдан не звернув на нього уваги.

— Плоть не може нівечити дух! — раптом вставив і свої п‘ять копійок Нкса.

— От, от… Бутерліанський джихад, або, щоб зручніше — Велика Революція, проти отієї плоті й була спрямована. Комп’ютеризованої плоті. Усіх роботів та таке подібне понищили. Але, що робити, якщо плоть відмовляється працювати? В планетарному масштабі.

— Це як? — зацікавився Норильцєв.

— А так… Пам‘ятаєш, чим Дюна славилась?

— М-м-м… — наморщив лоба хлопець. — Спайсом?

— От, от… Ним, рідним… Наркотиком, Сонько, планета ця славилась. А якщо отой наркотик та тисячі років вживати на рівні кожної людської одиниці, то що ж на рівні людства тоді станеться?

— Виродиться? — це вже Сонька.

— Виродиться. Вимре, хворобами усілякими генетичними страждаючи. І щоб долати оті хвороби, змушена була потужно розвиватися нанокібернетика. Втім, це у повній мірі відповідало вченню Помаранчевої Католицької Біблії (була тут така): плоть зникає, залишаючи лише дух.

— Планетарного розміру дух? — не зрозуміло хто запитав, Такаманохара чи Зоребор.

— Його самого. Кожна, окремо взята, плоть меншає, а всезагальний дух більшає. Перетікає, так би мовити плоть з одного до іншого. Та й орден Бене Гессерит цього прагнув, аби створити надорганізм — Квізатц Хедераха. Та й інші вчення…

— Які вчення?

— Точно сказати не можу, але якщо згадати комуни Вільних… І те, що Бене Гессерит анархію подолав… То щось, мабуть, на кшталт наших комуністичних. Адже де ще більшу рівність та братерство можна знайти, ніж в мільярдів однаковісіньких нанороботів?… А те що усі вони мислять однаково й детальки їхніх мікродумок складаються в одну велетенську мегадумищу, то… Тобто, екологія, релігія, політика, — все об‘єдналось. І створило…

Кременчук раптом затнувся, прислухаючись до чогось всередині себе.

— Все одне я чогось не зрозуміла, — зауважила Сонька, яка вже кинула свої вправи зі шпагою й присіла на ліжко поряд з Норильцєвим. — Ну, гаразд, ти якось біополями свого організму поля своїх нанороботів чіпляєш і скачуєш з них інформацію, гаразд. Але… Але яким чином не пов‘язані з тобою „піщинки” ту взаємодію виявляють? Це я до того, що коли я твого піскового двійника в комірчині зустріла, то він мені щось про Дар Ветера ніс. Про котрого я перед тим з оригіналом твоїм розмовляла. Чи не оригіналом?!

І Такаманохара знову враз потемнілими очима втупилась в обличчя Кременчука. Було воно в того якесь неприродно бліде й скам‘яніле.

— Знаєш що, Сонько, — мовив, — ти свої загадки сама для себе вирішуй. А мені… А нам…

І капітан швидким поглядом зиркнув на крчовника:

— Нксо, мені здається чи ні?

А піррянин вже похапцем зістрібував з ліжка й застигав біля нього, роззираючись в усі боки:

— Ні, Крчуче, ні!.. Не здається!.. Тікати треба звідси, терміново тікати!!!

Та й сунувся було до дверей каюти, але миттєво був зупинений Норильцєвим, який спритно вхопив крчовника за його кошлату смух-траву. Аж заверещав крчовник з несподіванки. А Кременчуку, який теж був сунувся до виходу, в груди вперлося гостре вістря арканаріанської шпаги, блискавично здійнятої Такаманохарою.

— Стояти! Всім стояти! — вигукнула вона.

Капітан злісно вхопився за лезо Соньчиної зброї, навіть не намагаючись відвести його вбік, а, навпаки, щосили притискаючи залізо до свого тіла:

— Ви вже пробували мене раз вбивати. Що з того вийшло? Повторити бажаєте?

— Стояти!!! — знову вигукнула Такаманохара, але в голосі її ковзнули розпачливі нотки.

„Софія” зненацька завібрувала. Спочатку ледь помітно, а потім сильніше й сильніше, дрібно трусячись кожною своєю перебіркою.

Усі перелякано роззирались навколо. І лише Кременчук злісно дивився на дівчину.

— Дай пройти! — гарикнув. — А не то нам усім тут жаба цицьки дасть!

Та й відсунув таки вбік електронізовану холодну зброю з далекої планети Арканар. А потім і сам протиснувся повз дівчини, важко вивалюючись до коридору й з грузьким пришвидшенням біжачи в бік центральної рубки.

— Та що відбувається?!? — десь позаду здивовано гукнув до Соньки Норильцєв, але дівчина, вперто стиснувши губи, вже бігла до центральної рубки слідом за капітаном.

Вібрація „Софії” набувала небезпечних розмірів. На усіх екранах нуртувала червоно-розлютована піщана запона.

— Бе-е-ене ге-е-е-есери-и-ит… — завивало в увімкнутих Кременчуком зовнішніх мікрофонах. — Бе-е-ене!..

Такаманохара відчула, що апарат розпочинає хилитатися. Це хитання, накладене на вібрацію корпуса й завивання червоного оскаженіння, вкривало памороззю кожний нерв і леденіло душу.

— Ста-а-арт… — репетував Кременчук, оскаженіло граючись сенсорами пульту. — Стартуймо, Сонько, бо буде нам зараз!..

Згори почулося якесь приглушене шипіння: начебто безліч цівок дрібнесенького піску посипалися на метал обшивки. Втім, чому „начебто”?

— Богдане, Богдане, ми не можемо… — хіба що не заридала Такаманохара.

— Чого не можемо? — луною відгукнувся той, лихоманково готуючи апарат до термінового старту.

— Злітати не можемо!!! — загорлав у дверях Норильцєв, разом з Нксою теж ввалюючись до рубки. — Ми іонні сопла не відцентрували. Бо не могли назовні вийти. Тепер в рознос підемо!

- Іонні? — неуважно перепитав Кременчук. — Сопла? — І раптом гаркнув, не повертаючи голови: — А ну, припинити паніку! По місцях давайте, бісові діти! Ви що, думаєте, нанороботам складніше якісь там іонні сопла полагодити, ніж в людини кровоносні судини? Все давно на мазі. Швидко по місцях!

І, наче підтверджуючи слова капітана, крізь завивання вітру почулося дзижчання, яке поступово переходило в заспокійливий свист двигунів. Втім, заспокоюватись не доводилось. Бо „Софія” раптом натужно заревла („Наче корова в Маланівці у баби Ксани”, — майнуло в Кременчука), а потім рвучко підстрибнула вгору, бовтаючись на всі боки.

— Тримайтесь, тримайтесь! — загаласував Богдан.

Червоний пісок з екранів зовнішнього огляду, здавалось, от-от має посипатись просто до рубки. „Бене-е-е-е!” — скаженів вітер. „Му-у-у…” — огризалась „Софія”, навпомацки шукаючи шлях на волю з давньої вітряної пастки. Богдан щосили намагався втримати її на вірному курсу.

Те, що це йому вдалося, стало зрозумілим за декілька хвилин, коли „Софію” різко накренило і вона майже під прямим кутом розпочала стрімко набирати висоту.

Іноді піскова запона трохи прозорішала і тоді були видні завихорені гребені дюн, які, здавалось, зненацька зрушили з місця на всіх обширах цієї планети. Такого Богдан ще не бачив. Червоний піщаний океан, оскаженівши від власного ґвалту і зростаючи у вишину, намагався проковтнути малесеньку сріблясту жевринку „Софії”.

Інколи в кривавій заметілі виникали якісь тьмяні трикутні ущільнення і тоді здавалось, що цілу флотилію переслідувачів землян несе разом з ними бозна куди й бозна звідки. Втім, іноді ущільнення набували світлих дископодібних форм і тоді виникало відчуття, що то — ціла тобі армада двійників „Софії”. Спільним же було те, що усе це вило, трусилось, ревло й кидалося з боку в бік.

— Коріоліса… — почувся у какофонії звуків згук Норильцєва.

Богдан кинув на хлопця нерозуміючий погляд.

— Коріолісовий шторм, кажу, — до межі напружив той свій голос. — У тій же „Дюні” згадується. Це коли швидкість вітру перевищує сімсот кілометрів на годину.

Було помітно, що цим криком Ігор намагається подолати свій переляк.

— Ага, шторм, — відгукнувся капітан. — Ти на висоту нашу подивись.

Наступні декілька секунд ніщо не порушувало завивань вітру. Якого просто в природі не могло існувати. Бо „Софія” знаходилась же майже за тисячу кілометрів від круто випнутої поверхні Арракі. Тобто, в безповітряному просторі.

А натиск піскових потоків жодним чином не зменшувався. Навпаки, він, здавалось, збільшувався та й збільшувався, стягуючи до летючої тарілки усе сміття цієї запилюженої зоряної системи і явно тягнучи апарат у бік її центральної зірки.

І ось тоді „Софія” розпочала пручатись Затято й оскаженіло. Кожним своїм гвинтиком, кожною клітиною людських тіл, кожною молекулою нанороботів, що засіли в цих самих тілах.

Кременчук разом із Сонькою намагалися покласти корабель на курс, протилежний тому напрямку, в якому їх тягнув вже й не коріолісовий, а цілковито міжпланетний шторм. Апарат пручався, рискав з боку вбік, іноді просто зависав на одному місці, але з великими складнощами піддавався людським заклинанням — саме так збоку виглядала їхня жестикуляція над мерехтливим пультом керування.

Ситуація ускладнювалась тим, що ущільнення піскових потоків тривало і вже можна було сказати напевно, що навколо „Софії” безладно краяли простір безліч чорних трикутників та сріблястих дисків. І маневрування поміж ними в цій коловерті ставало справою виживання. А коли один з трикутників вибухнув світловим стовпом, а одна з тарілок відповіла йому цівкою вогненних згустків, то ця сама справа виживання ускладнилась гранично. Бо до піскового урагану додалась вибухонебезпечна суміш синього світла та помаранчевого полум‘я.

Норильцєв, увесь дзеленчачи мечем та кольчугою, допоміг схарапудженому крчовнику надійно закріпитись у кріслі, а потім вилетів з рубки, кинувшись до пульту арканаріанської гармати. Ой, молодець!

— Давай, Зореборе, давай! Ціль!!! — оскаженіло кричав Богдан, відстрілюючи усі апарати без розбору, що траплялись на шляху „Софії”. — Дава-а-ай!!!

Сонька навіть не пробувала когось вгамовувати чи протестувати, ухиляючись то від одного, то від другого зустрічного борту, що іноді виникали попереду просто з червоного нічого.

— Дава-а-а-ай!!!

— А-а-а-а!.. — раптом заверещав Нкса, вилітаючи з луснутих ременів безпеки, а диск „Софії” вкотре встав вертикально, розпочинаючи своїм скаженим обертанням нагадувати гігантського колеса, що зненацька зірвалось з автомобіля та й покотилось у запилюжену прірву всесвіту.

— А-а-а-а!!!

Помаранчеве, синє, червоне мерехтіння екранів та вогників пульту, їхні відображення в широко розплющених очах і остогидле сріблясте мерехтіння, все це злилося в якусь виродливу й важелезну масу, яка раптом безгучно луснула від своєї власної ваги й розпочала провалюватись у саму себе, тягнучи за собою і ще живих істот, і ще неживі механізми.

— А-а-а-а-а!!!..