Кіберіада

XVII

Незважаючи на різницю поглядів щодо проблем Проекту, ми — я маю на увазі не лише Наукову Раду — становили досить згуртований колектив, аби новоприбулі, яких скрізь уже називали «наймитами Пентагону», могли бути впевнені — їхні висновки будуть сприйняті нами в штики. Хоч і я був скоріше неприхильно настроєний щодо них, але мусив визнати, що Лірні та його колега — молодий біолог (астробіолог, як він казав) досягли, однак, видатного успіху, бо просто в голові не вміщалося — їм пощастило, після усіх наших мук, що тривали рік, після колективного пресу, що вичавлював наші мізки, висунути зовсім нові гіпотези про «Голос Неба», яких ми й не торкалися, до того ж іще відмінні одна від одної і досить переконливо підкріплені солідним математичним апаратом (з фактографічним було гірше). Неймовірно, але це було так! Більше того, частково взаємовиключаючи одна одну, ці нові концепції давали змогу визначити своєрідну «золоту середину», знайти оригінальний компроміс, який їх непогано поєднував.

Белойн, може, тому, що вирішив, — не слід, зустрівшися з представниками Контрпроекту, дотримуватися нашої попередньої «аристократичної» структури — поділу на всезнаючу еліту і погано поінформовані окремі колективи, — а може, лише тому, що вірив у сенсаційність того, що ми мали почути, організував лекцію-зустріч аж для тисячі з гаком наших працівників. Якщо Лірні й Сінестер відчували певну ворожість аудиторії, цього по них не було помітно. Втім, саме так їм і слід було повестись.

У вступному слові Лірні наголосив, що їхні праці мали суто теоретичний характер, бо, поза самим зоряним кодом і загальними відомостями про Жаб’ячу Ікру, їм не було повідомлено жодних подробиць; і зовсім не йшлося про якусь «паралельну спробу», про бажання випередити нас, а тільки про інший підхід до «Голосу Неба», з думкою саме про таку конфронтацію різних поглядів, яка, власне, зараз відбувається.

Він не зробив перерви для оплесків, і слушно, бо їх напевно не було б, і одразу перейшов до суті справи, досить чітко виклавши її; і мене, й весь зал, судячи з його реакції, Лірні захопив як своєю розповіддю, так і своєю непересічною особистістю.

Фахівець з космогонії, він і зайнявся нею — у варіанті Хаббла[151] й модифікації Хайякави (отже, якщо дозволите, і в моїй, хоча я тільки плів математичні кошики для бутлів, у які Хайякава наливав нове вино). Спробую коротко навести його висновки й передати, якщо це мені вдасться, темпераментний характер його викладу, що не раз переривався вигуками з залу, бо сухий лаконічний переказ основних положень лекції позбавив би концепцію Лірні всієї її чарівності. Математичний бік справи, зрозуміло, обмину, — хоча він відіграв свою роль.

— Мій погляд на проблему такий, — почав Лірні. — Космос — пульсуюче утворення, він стискається й розширюється періодично, кожні тридцять мільярдів років. Коли Космос стискається, кінець кінцем утворюється прірва, в якій розпадається простір, закручений, замкнений вже не тільки навколо зірок, як у сфері Шварцшільда,[152] а й навколо всіх частинок, навіть елементарних! Оскільки «спільний простір» атомів перестає існувати, зникає, ясна річ, і вся відома нам фізика, її закони порушуються. Цей безпросторовий вир стискається, стягується й далі, і тоді — образно кажучи — усе вивертається навиворіт, у сферу заборонених для нас енергетичних станів, у «мінусовий простір», тобто це вже не є ніщо, це навіть менше, ніж ніщо, — принаймні з математичної точки зору!

Світ, у якому ми живемо, не має антисвітів, — точніше, має їх періодично, раз на тридцять мільярдів років. «Античастинки» у нашому світі — це лише сліди тих катастроф, архаїчні релікти, вони, крім того, є провісниками майбутньої катастрофи. Та залишається — я повертаюся до мого образу — різновид «пуповини», попелище попереднього загиблого Космосу, де ще є рештки незгаслої матерії; то немов щілина між нашим зникаючим «плюсовим» простором і тим, «мінусовим». Щілина ця залишається відкритою, не «зростається», не закривається, бо її весь час розсуває випромінювання — і саме нейтринне! Воно — наче останні іскри вогнища, і з нього починається наступна фаза, бо коли те, «перевернуте», дійшло вже до кінця «нищівної» експансії, утворило антисвіт, розсунуло його, воно знову починає стискатися і вивалюватися через щілину, спершу — нейтринним випромінюванням, найбільш проникаючим і найтривкішим, — адже тоді ще немає світла, крім нейтринного, є лише гамма-випромінювання! Сферично поширювана нейтринна хвиля і починає знову роздимати Космос, надаючи йому форму кулі; водночас вона є матрицею утворення всіх частинок, які заповнять новонароджений Космос, несе їх усі в собі, але тільки як можливість, оскільки її енергії достатньо для такої матеріалізації!

Коли ж Космос уже перебуває у стадії повного розбігання туманностей, — саме як наш тепер, — в ньому ще чути відлуння тієї нейтринної хвилі, що його народила, це, власне, і є «Голос Неба»! 3 повіву, яким дмухнуло через щілину, з тієї нейтринної хвилі виникають атоми, зірки й планети, туманності й метагалактики, і тим самим ліквідується проблема «листа»… Інша цивілізація нічого не висилала нам «нейтринним телеграфом», нікого не було «на другому кінці», жодного передавача, — нічого й нікого, крім космічної пульсації, отого «пухиря». Є тільки емісія, викликана суто фізичними природними процесами, за повної відсутності людиноподібних істот, отже, позбавлена будь-якого мовного характеру, змісту, значення… Ця емісія становить тривкий елемент зв’язку між двома світами — попереднім і наступним, тим, що згасає, й тим, що знову створюється, вона енергетично та інформаційно пов’язує їх, завдяки їй вони зберігають спадкоємність, є не випадковими, а саме регулярними повтореннями; отже, можна сказати, що цей нейтринний струмінь — то «зародок» наступного Космосу, вияв «зміни поколінь» розділених у часі всесвітів, хоч у цій аналогії, природно, немає ніякого біологічного змісту. Нейтрино є зерном розпаду лише тому, що ці частинки найтривкіші з усіх. Їхня незнищенність є гарантією циклічного відновлення космогенезису, його повторень…

Лірні висловив усе це, звісно, набагато докладніше, обгрунтував, як міг, обчисленнями, під час його лекції в залі панувала тиша, а коли він закінчив, розпочався штурм.

Його закидали запитаннями: як він пояснює «животворність» сигналу? Звідки вона взялася? Чи, на його думку, то чиста випадковість? Але насамперед — звідки взялася Жаб’яча Ікра?

— Звичайно, я думав про це, — відповів Лірні. — Ви питаєте, хто запланував усе це, уклав і надіслав? Якби не ота «животворна» дія емісії, життя у галактиці було б надзвичайно рідкісним явищем! Тож, у свою чергу, я запитаю, — якими є на Землі фізичні властивості води? Якби вода температури мінус 4 °C не була легша за воду нульової температури і якби лід не плавав, усі водойми промерзли б до дна і ніякі водні створіння не могли б вижити поза межами екваторіального пояса. А якби вода мала іншу, не таку високу діелектричну константу, білкові грудочки не могли б у ній утворитися, отже, не було б і життя у білковій формі. Однак, хіба хтось з-поміж учених запитує — чиїй зичливості маємо цим завдячувати, як і хто зумовив саме таку діелектричну константу води або питому вагу льоду? Про це ніхто не питає, бо ми вважаємо подібні запитання безглуздими. Якби вода мала інші властивості, життя або виникло б у небілковій формі, або ніякого життя не було б. Так само не можна запитувати, хто вислав біофільну емісію. Вона збільшує можливість збереження високомолекулярних сполук, і це така ж випадковість чи, коли хочете, така ж необхідність, закладена в природу речей, як і те, що вода становить «сприятливу для життя» речовину. Усю проблему треба перевернути, поставити з голови на ноги, тоді вона виглядатиме так: завдяки тому, що вода має певні властивості, як і завдяки тому, що в Космосі існує випромінювання, яке стабілізує біогенезис, життя може виникати й протистояти зростанню ентропії успішніше, ніж за інших умов…

— А Жаб’яча Ікра! — чулися вигуки. — Жаб’яча Ікра! Я боявся, що за хвилину всі почнуть скандувати — атмосфера в залі розпалилася як на боксерському матчі.

— Жаб’яча Ікра? Ви краще за мене знаєте, що не вдалося прочитати так званий «лист» у цілому, а лише його фрагменти, — з них і утворилася Жаб’яча Ікра. Це означає, що як змістовне ціле лист не існує поза вашою уявою, а Жаб’яча Ікра — просто екстракт інформації, закладеної у нейтринному випромінюванні, з якою вам пощастило щось зробити. Через «щілину між світами» — гинучим і новоутворюваним — вирвалися клуби нейтринного диму, линула хвиля, роздмухувана, як мильна бульбашка; її енергії вистачить для «роздимання» наступного Всесвіту, а гребінь цієї хвилі просякнутий інформацією, успадкованою від фази, яка вже зникла; я вже говорив, що у хвилі закладена інформація, що створює атоми і «сприяє» біогенезису. Крім того, в ній є фракції, які, на наш погляд, «нічому не служать», «ні для чого не потрібні». Вода має властивості, про які я згадував, — «сприятливі» для життя, і нейтральні щодо нього, наприклад, прозорість; вода могла б не бути прозорою і для виникнення життя це не мало б значення. Так, як не можна питати: «А хто зробив воду прозорою?» — не можна й питати: «Хто уклав рецепт утворення Жаб’ячої Ікри?» Вона є однією з властивостей нашого Космосу, яку ми можемо вивчати так само, як прозорість води, але «позафізичного» сенсу вона не має.

Зчинився страшенний галас; врешті Белойн запитав, як Лірні пояснює циклічність повторювання сигналу і те, що інші частини спектру нейтринного випромінювання неба є звичайним шумом і тільки одне-однісіньке пасмо несе стільки інформації?

— Та це ж дуже просто, — відповів Лірні, якого, здавалося, тішила схвильованість аудиторії. — Спершу уся емісія була сконцентрована саме в цьому пасмі, саме тут «щілина між світами» «загострила» її, стиснула, змоделювала, як струмінь води, що витікає з вузького отвору; спершу було гостре й тонке як голка пасмо — й нічого більше! Потім, внаслідок розбігу, розкиду, десинхронізації, дифракції, відхилення, інтерференції, — пасмо дедалі більше розщеплювалося, розмазувалося, аж нарешті через мільярди років існування нашого Космосу з первісної інформації утворився шум, з вузької концентрації — широкий енергетичний спектр, адже тим часом були приведені в рух «вторинні» шумові генератори нейтрино — зірки; а те, що ми сприйняли за «лист», є залишком «пуповини», рештками, які ще не розчинилися до кінця у нескінченних «рикошетах», мандрівках з кутка в куток метагалактики. Зараз загальною нормою є шум, а не інформація. Але в мить виникнення нашого Космосу, його вибухового народження, нейтринний пухир ніс у собі повну інформацію про всю матерію, що утворилася потім з нього; і саме тому, що він є немов реліктом епохи, жодних слідів якої, окрім нього, не спостерігається, він видається нам навдивовижу відмінним від проявів «звичайної» матерії і випромінювання.

Що й казати, ця струнка, логічно злютована теорія, яку він нам виклав, виглядала досить переконливо. Він підкріпив її дещицею математики — показав, які властивості повинна мати «щілина між світами», щоб у ролі «матриці» точно відповідати саме тому місцю нейтринного струменя, в якому перебуває емісія, названа нами «зоряним кодом». То була добра робота; він залучив до неї теорію резонансу і, врешті, зумів пояснити у своїх висновках навіть постійне повторення сигналу; те саме стосувалося й місця, отого радіанту Малого Пса, звідки надходив так званий «лист».

Тоді я взяв слово і сказав, що, власне, це Лірні поставив усе з ніг на голову, оскільки доточив до «листа» цілий Всесвіт, такий, який був йому потрібний; підібрав до даної енергетики сигналу — шляхом звичайного припасовування — відповідні «розміри» своєї «щілини» і навіть змінив геометрію свого ad hoc[153] сконструйованого Космосу таким чином, щоб напрямок, з якого надходить «сигнал», виявився випадковим.

Лірні, усміхаючись, визнав, що до певної міри я маю слушність. Але додав, що, коли б не його «щілина», світи послідовно виникали б і гинули без когерентного зв’язку, кожний був би іншим, тобто міг би бути іншим, або ж Космос назавжди залишився б у безенергетичній фазі «антисвіту» і прийшов би край будь-якому творенню, край усім можливим світам, не було б ні нас, ні зірок над нами, й ніхто не міг би сушити собі голову над тим, чого не сталося… Проте сталося ж! Неймовірна складність листа пояснюється так: величезна сконцентрованість «агонії» обумовлює те, що гинучий світ, як небіжчик душу, «віддає» всю свою інформацію; вона не знищується, а, підлягаючи невідомим для нас законам, — адже фізичні закони припиняють свою дію в умовах величезних температур, надтиску і руйнування простору, — зливається з тим, що продовжує існувати, — з нейтринним згустком у «щілині».

Белойн, який головував, запитав, чи ми хочемо одразу розпочати дискусію, чи спершу послухаємо ще й Сінестера. Ми проголосували за другу пропозицію, ясна річ, із цікавості. Лірні я трохи знав, бо зустрічав його у Хайякави, а от про Сінестера досі навіть не чув. То був невисокий молодик з невиразним, брезклим обличчям, що, зрештою, не мало ніякого значення.

Він почав майже так, як Лірні. Космос є пульсуючим утворенням із змінними фазами голубого стиснення і червоного розширення. Кожна фаза триває близько тридцяти мільярдів років. У червоній фазі розбігання галактик після розпорошення матерії і охолодження планетоподібних тіл на них виникає життя, яке іноді набуває розумних форм. Коли розширення закінчується і Космос починає доцентрово стискуватись, у цій голубій фазі поступово виникають гігантські температури й дедалі сильніше проникаюче випромінювання, яке знищує всю живу матерію, що протягом кількох мільярдів років встигла заселити планети. Очевидно, що в червоній фазі, в якій ми живемо, існують цивілізації різного ступеня розвитку. Мають існувати й такі, котрі випередили всіх у технологічному відношенні і завдяки розвиткові наук, зокрема космогонії, усвідомлюють власне майбутнє Космосу. Отже, ці цивілізації, чи, скажімо, цивілізація, що знаходиться у якійсь певній галактиці, знає — процес упорядкованої організації пройде свою вищу точку і почнеться процес загального знищення у зростаючій температурі. Якщо така цивілізація володіє значно більшими знаннями, ніж ми, вона буде здатна якоюсь мірою передбачити подальший — після «голубого кінця світу» — перебіг подій, а якщо ще більше збагатить свої знання, зможе вплинути на цей майбутній стан…

Тут у залі знову зчинився галас: Сінестер викладав не більше і не менше як теорію керування космогонічними процесами!

Астробіолог, як і Лірні, виходив з того, що «двотактний космічний двигун» не є повністю детермінований, бо, особливо у фазі компресії, виникають значні індетерміністичні явища, — не можна точно передбачити, який «різновид» Космосу виникне після чергового стиснення, внаслідок у принципі випадкового розкладу мас, змінного перебігу анігіляції тощо. З цими труднощами ми стикаємося, звісно, в наших, мініатюрних, масштабах, — наприклад, ми не можемо передбачити і обчислити перебіг турбулентних процесів, під час яких утворюються завихрення (скажімо, як у воді, що розбивається об скелі). Отже, окремі «червоні Всесвіти», які по черзі виникають з голубих, можуть так відрізнятися один від одного, що нині реалізований, в якому існує життя, може виявитись ефемерним, неповторним або таким, після якого настане довга серія мертвих пульсацій.

Такий гороскоп може не влаштовувати оту високорозвинену цивілізацію, яка береться до спроб змінити картину вічності, вже назавжди або мертво розжареної, або мертво застиглої, — змінити завдяки певним астроінженерним маніпуляціям. Готуючись до неминучої загибелі, ця цивілізація може відповідно «запрограмувати» зірку чи зоряну систему, істотно модифікуючи енергетику цієї системи, так що вона стає чимось на зразок готового до дії нейтринного лазера, а точніше стане таким лазером лише в той момент, коли тензори гравітації, параметри температури, тиску і т. д. перевищать певні максимальні значення, — коли сама фізика даного Космосу почне розпадатися на друзки! І тоді всі ці гинучі сузір’я під впливом феноменів, які дадуть змогу вивільнити накопичену енергію, перетворяться на суцільний чорний нейтринний спалах, дуже докладно, дуже ретельно запрограмований. Як найбільш проникаюче і найтривкіше з усіх випромінювань, ця неспадна й незростаюча нейтринна хвиля являтиме собою не тільки жалобний подзвін по гинучій фазі Космосу, а й зародок наступної фази, бо формуватиме утворення нових елементарних частинок. Крім того, «заматрицьована в зірці» настанова містить у собі «біофілію» — збільшення шансів зародження життя.

Отже, в цій масштабній картині зоряний код виявлявся передачею, висланою у межі нашого Космосу з Космосу, який був його попередником. Відправники, таким чином, не існували — щонайменше вже тридцять мільярдів років. Підготували «послання» таке тривке, що воно пережило загибель їхнього всесвіту і, включившись у процеси творення наступного, привело в рух еволюцію життя на планетах. І ми теж були Їхніми дітьми…

То була чудова думка! «Сигнал» — зовсім не лист, його «животворність» як форма не суперечить «змісту». Це лише ми, згідно з нашими усталеними уявленнями, намагалися роз’єднати те, що не роз’єднується. Сигнал, чи, скоріше, дійовий імпульс, починає насамперед так «настроювати» космічну матерію в її новому втіленні, щоб виникали частинки з бажаними — з погляду, звичайно, тієї цивілізації, — властивостями; а вже коли почнеться утворення зірок і планет, тоді «підключаться до дії» і інші, наявні в імпульсі з самого початку, але доти позбавлені «адресатів» структурні особливості, які лише тепер виявлять свою здатність — підтримувати народження життя. А оскільки «легше» збільшити шанси збереження великих молекул, ніж диригувати й керувати утворенням найбільш елементарних цеглинок матерії, ми відкрили перший ефект як окремий і «беззмістовний», а другому, атомотворчому, приписали назву «листа».

Ми не прочитали його тому, що це для нас, для нашої науки — фізики, хімії, — в цілому неможливе. Та з клаптиків знань, увічнених у прихованій формі в імпульсі, ми склали для себе рецепт Жаб’ячої Ікри! Таким чином, сигнал керує, а не повідомляє, і адресовано його Космосу, а не якимось істотам. Ми можемо тільки намагатися поглибити наші знання, спираючись на сигнал, — як і на Жаб’ячу Ікру.

Коли Сінестер скінчив, запанувала розгубленість. Ото були embarras de richesse! Сигнал як природне явище, як останній «нейтринний акорд» гинучого Космосу, що долинув на нейтринній хвилі, винесеній із «щілини» між світом та антисвітом; сигнал як передсмертний цілунок, як кривава виразка на чолі чи як заповіт вже не існуючої цивілізації, — альтернатива вагома!

Серед нас знайшлися прихильники обох поглядів. Було підкреслено, що в звичайному, тобто природному, жорсткому випромінюванні є фракції, які прискорюють темп мутації, а тим самим і процес еволюції, на відміну від інших фракцій; проте з цього не випливає, що перші щось означають, а другі — ні. Якийсь час усі намагалися говорити разом. Мені здавалося, що я стою біля колиски нової міфології. Заповіт… ми як спадкоємці Отих…

Оскільки цього від мене чекали, я попросив слова. Почав я з нагадування, що через довільну кількість точок на площині можна провести довільну кількість кривих. Я ніколи не вважав своїм завданням створити максимальну кількість різних гіпотез, бо їх можна вигадати безліч. Замість того, щоб допасовувати наш Космос та його першопочатки до сигналу, досить було б, наприклад, визнати, що наша приймальна апаратура примітивна в тому розумінні, в якому примітивним є радіоприймач з низькою селективністю. Він приймає кілька станцій одночасно, через що виникає мішанина; однак той, хто не розуміє жодної з мов, якими ведуться передачі, може просто зареєструвати все підряд і сушити собі над цим голову. Так само й ми могли стати жертвами подібної технічної помилки.

Можливо, так званий «лист» є реєстрацією одразу кількох передач. Якщо виходити з засади, що в Галактиці працюють автоматичні передавачі саме на цій частоті, у пасмі, яке ми вважаємо одним каналом передачі, тоді навіть постійне повторення сигналів можна пояснити. Це можуть бути сигнали, за допомогою яких суспільства, що утворюють «цивілізаційні комплекси», систематично підтримують синхронну роботу якихось своїх технічних пристроїв, наприклад, астроінженерних.

Це пояснювало б циклічність сигналів, але погано узгоджувалося б із Жаб’ячою Ікрою, хоча, з певною натяжкою, і її синтез можна вмістити до цієї схеми, яка принаймні скромніша, отже, й розважливіша за ті гігантські картини, котрі перед нами розгорталися. Є загадка, що її поза сигналом ми не розуміємо, а саме — сигнал самотній. Їх би мало бути дуже багато. Та перекроювати весь Космос, аби розгадати загадку, — це розкіш, якої ми не можемо собі дозволити. Адже сигнал можна було б вважати і «музикою сфер», чимось на кшталт гімну, нейтринних фанфар, якими Високо-розвинена Цивілізація вітає, скажімо, появу супернової зірки. Лист може бути й апостольським: є там Слово, що стає Тілом, є також — на противагу йому — Жаб’яча Ікра, котра у вигляді Пана Мух, або породження темряви, вказує на маніхейську природу сигналу — і світу. Продовження подібних тлумачень ми повинні визнати неприпустимими. А взагалі, обидві гіпотези є консервативними, особливо гіпотеза Лірні, бо вона зводиться до розпачливого захисту існуючого стану речей. Лірні не хоче відійти від традиційної позиції точних наук, які від самого свого виникнення займалися явищами Природи, а не Культури, бо ж немає фізики чи хімії Культури, а тільки — «матеріальних елементів» Всесвіту. Не бажаючи відмовитись від трактування Космосу як суто фізичного об’єкту, позбавленого «значень», Лірні повівся як той, хто ладен написаний від руки лист розглядати як сейсмограму. Зрештою, людський почерк, як і сейсмограма, — то лише певного роду складні криві лінії.

Гіпотезу Сінестера я визначив як спробу відповісти на питання: «Чи успадковує щось новоутворений Космос від свого попередника?» Він дав таку відповідь, в якій наш код, залишаючись штучно утвореним, перестав бути «листом». Скінчив я, перелічивши величезну кількість вихідних принципів, узятих ними обома зі стелі: «мінусовий пухир» матерії, перетворюваний у кінці стиснення на інформацію, випалення на «чолі» хвилі «атомородних» стигматів; перевірити цього не можна буде ніколи, ex definitione,[154] бо це має відбуватися там, де не тільки вже не існуватиме будь-яких істот, а й самої фізики. Все це дискусія про потойбічне життя, замаскована фізичною термінологією. Або якась «Philosophy Fiction», за аналогією до «Science Fiction».[155] Під філософським прикриттям приховується міф, у цьому я вбачаю лише signum temporis, та й годі.

Зрозуміло, що після цього дискусія спалахнула як пожежа. Під кінець Раппопорт несподівано підвівся з «іще однією гіпотезою». Вона була така оригінальна, що хочу її переказати. Раппопорт відстоював тезу, що різниця між «штучним» і «природним» не є цілковито об’єктивною, не є чимось даним як абсолют, — вона відносна і залежить від пізнавально прийнятої системи координат. Скажімо, субстанції, які живі організми видаляють в процесі обміну речовин, вважаються природними продуктами. Якщо я з’їм забагато цукру, його надлишок виводитимуть з організму мої нирки. Чи «штучний», чи «натуральний» цукор у сечі, залежить від моїх намірів. Якщо я навмисне з’їв стільки цукру, щоб потім видаляти його, бо механізм цього явища мені відомий і наслідки таких дій мною передбачені, то його наявність у сечі «штучна», а якщо я наївся цукру тільки тому, що мені закортіло солоденького, його наявність «природна». Це можна довести. Якщо хтось досліджує мою сечу і якщо я відповідним чином домовився з ним, наявність цукру, яку він виявить, може мати значення інформаційного сигналу. Цукор означатиме, наприклад, «так», а брак цукру — «ні». Це буде процес символічної сигналізації, найвищою мірою штучний, але тільки між нами двома. Хто про нашу домовленість не знає, нічого про неї з аналізу сечі не довідається. Це випливає з того, що «насправді» у Природі, як і в Культурі, існують лише «натуральні» явища; «штучними» вони стають тільки тому, що ми своїми діями або домовленістю певним чином поєднуємо їх. «Абсолютно штучними», бо неможливими, бувають лише чудеса.

Після такого вступу Раппопорт завдав головного удару. Припустімо, що біологічна еволюція може йти двома шляхами: або вона створює окремі організми, з яких потім виникають розумні істоти, або, в іншій своїй формі, створює «нерозумні», однак, надзвичайно високоорганізовані біосфери; назвемо їх «лісами живого м’яса» чи вегетацією відмінного від земної типу, яка у процесі довготривалого розвитку опановує навіть ядерну енергетику. Проте еволюція опановує її не так, як ми — технологію побудови ядерних реакторів чи бомб, а так, як наші тіла «опанували» обмін речовин. Тоді продуктами метаболізму стають явища променевого типу, а в подальшому — навіть нейтринні потоки, що становитимуть лише «виділення» таких планет і організмів на них і які ми одержуватимемо власне у вигляді «зоряного коду». В цьому випадку йдеться про цілком природний процес, бо ті організми не мали наміру щось комусь посилати, повідомляти, і струмені випромінювання — лише неминучий наслідок їхнього обміну речовин, «емісія виділень». Але може бути й так, що про їхнє існування інші організми-планети зуміють довідатися завдяки таким, залишеним у просторі, «слідам». Тоді це буде різновид сигналізації між ними.

Раппопорт додав, що його гіпотеза добре узгоджується з властивими науці засадами: адже наука не поділяє явища на «штучні» й «природні»; він з цього й виходив. Гіпотезу, принаймні в принципі, можна перевірити (відкриттям або самих «нейтринних організмів», або лише їх теоретичної можливості), бо вона не відсилає нас до «інших світів».

Не всі збагнули, що та гіпотеза не була лише вдалим підтвердженням винахідливості її автора; адже в принципі можна передбачити і обчислити довільний тип обміну речовин, виходячи з даних фізики та хімії; але, виходячи з тих же даних, неможливо передбачити чи вирахувати культуру, в умовах якої певні істоти пишуть і посилають «нейтринні листи». Це явище іншого, нефізичного характеру. Якщо цивілізації говорять різними мовами, й між ними значна різниця у розвитку, у найліпшому випадку «менш обізнані» вилущать з одержаного повідомлення лише те, що в ньому є «фізичного» (чи природного; це однаково). Нічого більше вони не зрозуміють. І справді, за достатньої розбіжності між цивілізаціями ті самі поняття, якщо вони навіть функціонують у обох культурах, означають абсолютно різні речі.

Поміж іншими обговорювалося й питання, раціональна чи ні можлива «цивілізація Відправників», — байдуже, існує вона чи її, за Сінестером, вже нема. Втім, хіба можна вважати раціональною цивілізацію, стурбовану тим, що буде в «наступному Космосі», через тридцять мільярдів років після її загибелі? Якою має бути навіть для страшенно багатої цивілізації ціна, оплачена долею живих істот, щоб вона могла стати біля керма Великої Космогонії? Те саме, зрештою, стосується і «животворного ефекту». Можна вважати, що для них усе це є раціональним, — тобто, що немає незмінного для всіх цивілізацій значення «раціональності».

Після закінчення тієї наради кільканадцять її учасників зібралися у Белойна і до пізньої ночі розмірковували вголос, — якщо навіть Сінестер з Лірні й не переконали нас, зате напевне долили масла у вогонь, що вже почав був пригасати. Обговорювалося те, що виклав Раппопорт. Він доповнив і поглибив сказане, й перед нами постала неймовірна картина гігантських біосфер, які, «передаючи» в Космос, не знають самі, що роблять; то була невідома нам наступна фаза гомеостазу, поєднання життєвих обмінних процесів, що, дійшовши до джерел ядерної енергії, своєю могутністю починають дорівнювати енергії Сонця. Біофільність їхніх «нейтринних виділень» ставала достеменно подібною до діяльності рослин, які наповнили земну атмосферу киснем, уможливлюючи життя іншим організмам, що не знають фотосинтезу, — але ж трава дала нам шанси існування без усякого наміру! Жаб’яча Ікра й уся «інформаційна» сторона листа ставали, таким чином, продуктами надзвичайно складного обміну речовин. Жаб’яча Ікра перетворювалася на різновид відходів, на шлак із структурою, залежною від планетарного метаболізму.

Коли ми з Дональдом поверталися до готелю, він сказав, що почувається, по суті, ошуканим: повідок, на якому ми бігаємо по колу, трохи попущено, але загалом наше становище не змінилося — ми так само зв’язані, скуті. Ми були свідками яскравого інтелектуального фейєрверку, та коли він згас, залишилися ні з чим. Може, навіть щось у нас і одібрано, — вів далі Дональд, — бо перед цим ми досягли consensus omnium[156] щодо «листа», у конверті якого виявили трохи піску (так він назвав Жаб’ячу Ікру). Поки ми віримо в те, що одержали лист, хай навіть незрозумілий, хай таємничий, — саме знання про існування Відправника має автономну вартість. Але коли виявляється, що то, може, й не лист, а якісь кривулі, що нічого не означають, — нам не залишається нічого, крім піску… і нехай він навіть золотоносний, ми почуваємося вбогими, — більше того, обікраденими.

Я думав про все це, коли залишився сам. Силкувався збагнути, звідки, власне, береться в мені та певність, яка дає мені змогу відкидати позиції, відмінні від моєї, хоч і підкріплені поважними аргументами? Адже я все ж таки був переконаний, що ми одержали «лист». Для мене дуже важливо не цю мою віру передати читачеві, — не в цьому річ, — а те, на чому вона грунтується. І якщо це мені не вдасться, я не повинен був писати своєї книжки. Бо саме така її мета. Людина, котра, як я, дуже довго, багато разів, на різних фронтах науки, билася над проблемами розгадування «шифрів Природи», справді знає про них більше, ніж здатні умістити в собі її пригладжені математичні публікації.

І, спираючись на ці інтуїтивні знання, яких іншим передати не можна, я засвідчую, що Жаб’яча Ікра із своїм резервуаром ядерної енергії, з ефектом «переносу детонації» мала обернутися в наших руках на зброю, бо ми сильно й нестримно цього прагнули. Те, що нам не пощастило, випадковим бути не може. Адже надто багато разів таке вдавалося в інших ситуаціях, отих «природних». Я чудово можу уявити собі істот, які передали сигнал. Вони сказали собі: зробімо його таким, щоб ті, хто ще до цього не готовий, не зуміли його розшифрувати; маємо бути ще обережніші — хай навіть помилкове прочитання не дасть їм того, що вони шукають і в чому їм слід відмовити.

Атоми й галактики, планети й наші тіла системою подібних застережень отим Кимось не були забезпечені, тому ми й відчуваємо всі прикрі наслідки відсутності Когось. Наука — частина Культури, безпосередньо дотична до світу. Ми виколупуємо з нього шматочки й поглинаємо їх — не в тій послідовності, яка найбільше нам потрібна, бо ніхто її зичливо для нас не визначив, а в тій, яка регулюється тільки опором самої матерії. Атоми чи зірки не мають жодних аргументів і не можуть чинити нам опір, коли ми вигадуємо моделі їхньої будови, не забороняють нам доступу до знань, можливо, смертельно небезпечних. Усе, що існує поза людиною, подібне до мертвяка, котрий не може мати ніяких мотивів. Проте з тієї хвилини, коли не сили Природи, а сили Розуму спрямовують до нас послання, становище цілковито змінюється. Того, хто послав «лист», спонукали до цього міркування, безперечно, щодо життя небайдужі.

З самого початку я найбільше боявся непорозуміння. Я був певен, що нам не прислали знаряддя вбивства, однак усе свідчило, що ми отримали опис якогось знаряддя, — а добре відомо, як ми вміємо їх застосовувати. Навіть людина для іншої людини є знаряддям. Знаючи історію науки, я не уявляв собі, що можна створити досконалий захист від надуживань. Адже всі технології є цілковито нейтральні, та кожній ми зуміли приписати як мету — смерть. Під час отієї несерйозної, але розпачливої конспірації, певна річ, наївної, та інстинктивно необхідної для нас, я збагнув, що на Відправників покладатися не можна, бо вони не передбачили того, що ми помилково зробимо з інформацією. Забезпечити від перекручень те, що заплановане свідомо, я вважав реальною справою, — але не те, що було нашою помилкою чи нашим заповненням прогалин неправильними підстановками. Бо ж навіть природа, яка протягом чотирьох мільярдів років учила біологічну еволюцію уникати «помилок», діяти під знаком усіх можливих застережень, не перекрила всіляких бічних стежинок життя, його завулків, не гарантувала від вивихів, помилок, «непорозумінь», — це підтверджує сила-силенна відхилень у розвитку організмів чи хоча б наявність такої хвороби, як рак. Проте тільки-но Відправники домоглися свого, вони залишили далеко позад себе навіть неперевершену для нас досконалість будови біологічних систем. Однак я не знав — бо звідки ж міг знати! — що їхні розв’язання, кращі за біологічні, так усебічно надійні, забезпечені перед втручанням невтаемничених.

Тієї ночі, у великому залі інвертора, над покресленими аркушами паперу я не тільки тому відчув раптову млість і мало не знепритомнів, не тільки тому мені потемніло в очах, що жах, який нависав наді мною довгими тижнями, зненацька розвіявся, але й тому, що в ту хвилину я майже на дотик відчув Їхню велич. І збагнув, у чому полягає і чим може бути Цивілізація. Ми думаємо про ідеальну гармонію, про етичні цінності, про піднесення над власними недоліками, коли чуємо це слово і пов’язуємо його з тим, що в нас найкраще. Але Цивілізація передусім є знанням, яке усуває зі сфери можливих саме такі поширені в нас ситуації, коли найсвітліші уми з мільярда розумних істот напружено шукають шляхів до загальної загибелі, мусять робити те, чого не хочуть, чому чинять опір, — бо не мають іншого виходу. Самогубство — теж не вихід; чи хоч на волосину змінився б подальший хід робіт, чи не було б нашестя металевої сарани з неба, коли б ми обидва відібрали собі життя? Якщо вони передбачали такі ситуації, я не можу витлумачити цього інакше, ніж тільки так, що вони або колись були, або, хтозна, й зараз ще є подібними до нас.

Хіба я не казав на початку цієї книжки, що тільки істота, закорінена в зло, відчуває, яку здобуває свободу, коли робить добро? «Лист» був, його послали, він упав на Землю до наших ніг, він падав на неї нейтринним дощем, коли мезозойські ящери черевом орали болота серед лісів карбону, коли палеопітек, згодом названий прометейським, обгризаючи кістку, побачив у ній першу палицю. А Жаб’яча Ікра? Я здогадуюсь, що це, хоч і карикатурно перекручені нашим невмінням і незнанням, — але й нашим однобічно звихнутим деструктивним знанням, — фрагменти того, що було закладено в листі, заради чого його було послано. Я переконаний, що його не кинули в космічний морок, немов камінь у воду. Він був задуманий як голос, чиє відлуння повернеться, — якщо голос почують і зрозуміють.

Своєрідним побічним продуктом правильного прийому мав бути зворотний сигнал, який повідомив би Відправникам, що зв’язок налагоджено, і водночас сповістив би, де це сталося. Я можу тільки неясно здогадуватись про механізм, який здійснив би це. Енергетична автономія Жаб’ячої Ікри, оте її спрямування на саму себе ядерних реакцій, що тільки підтримують стан, який робить їх можливими, і більше ні для чого не придатні, — це доказ і ознака нашої помилки, бо найбільше, чого ми досягли, було відкриття ефекту такого ж загадкового, як і здатного в зовсім інших умовах вивільнити, сконцентрувати й кинути назад у простір імпульс великої сили. Так, ефект Трексу, відкритий Дональдом Протеро, при правильному прочитанні коду реалізувався б як зворотний сигнал, як відповідь, спрямована до Відправників. Це пояснює для мене його фундаментальний механізм — дія, перенесена з найбільшою космічною швидкістю, енергія будь-якої величини, перенесена на будь-яку відстань. Ця енергія, певна річ, має служити не знищенню, а передачі інформації. Той вигляд, в якому перед нами постав Трекс, був наслідком деформації закладеного у нейтринний потік повідомлення під час його синтезу. Помилка виникла з помилки, — інакше й бути не могло. Мене й досі дивує їхня всебічність, хоч вона й цілком логічна, — адже вона звела нанівець навіть потенційно згубні наслідки помилок; більше ніж помилок — зумисних зусиль, спрямованих на те, щоб обернути зіпсоване знаряддя на вбивче вістря.

Метагалактика — це величезний мурашник психозоїків. Цивілізації, що відрізняються від нашої тільки певним відхиленням напрямку розвитку, але, як і ми, ще не об’єднані, борсаються у внутрішніх суперечностях, спалюють свої ресурси у братовбивчих війнах, — протягом тисячоліть знов і знов силкуються розгадати код, так само безуспішно, як і ми; так само намагаються дивовижні уламки знань, здобуті під час тяжкої праці над загадкою, переробити на зброю, й так само, як і нам, їм це не вдається. Коли ж у мені зміцніла певність, що все відбувається саме так? Важко сказати.

Тільки найближчим — Айворові, Дональду — я це розповів, і вже перед остаточним виїздом з селища поділився цими думками — моєю «приватною власністю» — з уїдливим доктором Раппопортом. Усі вони, дивна річ, спочатку притакували, з помітною втіхою й розумінням, а потім, подумавши, говорили, що, — як на даний нам світ, — занадто гарне ціле складається з моїх здогадів. Можливо. Що ми знаємо про цивілізації, кращі від нашої? Анічогісінько. Отож, може, й не випадає малювати таку картину, на якій ми фігуруємо десь під рамою, як ганьба всієї Галактики чи як один з ембріонів, застряглих у переймах пологів, що тягнуться віками, або, врешті, якщо вжити порівняння Раппопорта, — як плід, хоч у сповитку й досить гарний, але близький до того, щоб задушитися власною пуповиною. Тією, яка є відгалуженням культури й висмоктує життєві соки знань з природної плаценти.

Я не можу навести жодних неспростовних доказів на користь мого переконання. В мене їх немає. Неможливо вказати у зоряному коді, в його інформації на те, що засвідчило б — його створено для істот, в якомусь розумінні кращих за нас. А може, тривалий час принижуваний, не бажаючи цього, але виконуючи команди Істерлендів та Іні, я вимріяв собі за образом і подобою власних ідеалів єдино досяжний для мене відповідник святості, міф про Благовіщення й Одкровення, який, відчуваючи свою провину, відкинув через неуцтво й злу волю?

Якщо людина опановує процеси керування атомами й планетами, світ стає беззахисний перед нею, бо вона може тоді маніпулювати ним, як захоче. Хто воює, в уяві тоне. А йдеться ж про те, щоб уява стала вікном, відчиненим у світ. Два роки ми досліджували невідоме з кінця, з результатів, що линули на Землю. Пропоную розглянути все це з протилежного боку. Чи можна, не втрачаючи здорового глузду, припустити, що нам надсилають загадки, різновид інтелектуальних тестів, шаради галактичного походження? Таку точку зору я вважаю абсурдною; складність тексту не була шкаралупою, яку належало розбити. Послання — не для всіх; у цьому я твердо переконаний. Насамперед, воно не призначається для цивілізацій, що стоять на нижніх сходинках суто технічного прогресу, адже ясно, що давні шумери чи люди епохи Каролінгів не змогли б навіть помітити сигналу. Проте, чи можна обмежити коло адресатів критерієм технічного розвитку?

Озирнімося назад, гляньмо в минуле. Замкнений у кімнаті без вікон колишнього атомного полігону, я не переставав думати про те, що й велику пустелю за мурами селища з навислим над нею темним небесним склепінням, й усю Землю пронизує безнастанно, година за годиною, століття за століттям, епоха за епохою безконечний потік невидимих частинок, який несе повідомлення, що потрапляє також і на інші планети сонячної системи, на інші планетні системи, в інші галактики, що потік той у невідомі часи вислано з невідомої космічної безодні — і що так є насправді.

Це переконання визріло в мені не без внутрішнього опору — надто суперечило воно всьому тому, до чого я звик. Водночас я бачив усе наше починання, великі колективи вчених, — за ними обережно наглядала держава, громадянином якої я є; обплетені підслуховувальною мережею, ми мали налагоджувати зв’язок із космічним розумом. По суті, то була ставка у глобальній грі; у плеяді сили-силенної криптонімів, що переповнюють бетонні нутрощі Пентагону, в якомусь архіві, на якійсь полиці, в одному з реєстрів, під грифом «таємно», витиснутим на течці, з’явилося ще одне скорочення — операції Master’s Voice, — немов уже в зародку позначена божевіллям спроба приховати й ув’язнити те, що вже мільйони років заповнює безодні Всесвіту, — з метою витиснути з нього, як кісточки з лимона, інформацію смертельного змісту.

Коли ця спроба не була божевіллям, — значить, божевілля взагалі немає й бути не може. Отже, Відправникові йшлося про певних істот, певні цивілізації, але не всі, навіть не всі з технологічного кола. Які ж цивілізації були справжніми адресатами? Не знаю. Скажу лише: якщо, на думку Відправників, їхня інформація нам не призначалася, то ми її і не зрозуміли б. Я маю до них велику довіру — бо вони нічим її не підважили.

Однак, чи не могло все це бути лише низкою випадковостей? Напевно, могло. Хіба не випадково відкрито сам нейтринний код? І чи не міг він, у свою чергу, виникнути випадково? Чи він не випадково лише утруднює розпад великих органічних молекул, не випадково повторюється; зрештою, й Пан Мух утворився з нього внаслідок щасливого випадку. Тож це може бути. Випадок може спричинитися до такого завихрення хвиль прибою, що після відпливу на гладенькому піску з’явиться глибоко відтиснутий слід босої ноги.

Скептицизм — це як постійно підсилюване багаторазове збільшення у мікроскопі: спершу чітка, картина врешті-решт розпливається, бо не можна побачити деяких кінцевих елементів; їхнє існування можна довести лише теоретично. Втім, після закриття Проекту світ іде далі своїм шляхом. Мода на висловлювання вчених, політиків і «зірок» дня про космічний розум минула. Жаб’яча Ікра надається до використання, отже, бюджетні мільйони не витрачені марно: над опублікованим кодом може тепер сушити голову будь-хто з легіону маніяків, які до цього винаходили perpetuum mobile і розв’язували задачі про трисекцію кута; крім того, кожному не заборонено вірити в те, що йому більше до вподоби. Тим паче, що ця віра, так само, як і моя, не має жодних практичних наслідків. Адже я не перевівся нінащо. Я такий самий, як і до приходу у Проект. Нічого не змінилося.

Закінчити свою розповідь я хочу згадкою про своїх колег з Проекту. Я вже говорив, що Дональда, мого друга, вже немає серед живих. З ним сталося статистичне відхилення процесу розмноження клітин — рак. Айвор Белойн нині — не тільки професор і ректор, а й людина, така заглиблена в роботу, що навіть не усвідомлює, яка вона щаслива. Про доктора Раппопорта мені нічого не відомо. Лист, якого я надіслав кілька років тому на адресу Інституту перспективних досліджень, повернувся. Ділл перебуває в Канаді, — в нас обох нема часу листуватися.

Та яке можуть мати значення ці нотатки? Що я знаю про таємні страхи, думки й сподівання тих, котрі були моїми товаришами під час роботи в Проекті? Я ніколи не вмів долати відстань, що поділяє людей. Тварина всіма своїми інстинктами прив’язана до своїх «тут» і «тепер», а людина здатна відриватися від них, згадувати, співчувати іншим, уявляти собі їхній стан і почуття, — на щастя, здебільшого це уявлення неправильне. У таких спробах псевдоперевтілитись і поставити себе на місце інших ми можемо лише себе самих — туманно, невиразно — уявити в певному становищі. Що б сталося з нами, якби ми й справді могли співчувати іншим, з ними відчувати, за них страждати? Те, що біль, страх, страждання людини зникають з її смертю, що нічого не залишається по злетах, падіннях, насолодах і тортурах, є гідним подяки подарунком еволюції, яка уподібнила нас до тварин. Коли б після кожного нещасного, змученого зоставався хоч один атом його почуттів і цей сумний спадок поколінь зростав, коли б хоч іскра страждань могла перейти від людини до. людини, світ був би сповнений жахливого виття, силоміць вирваного з нутрощів.

Ми як слимаки, приліплені до свого листка. Я шукаю прихистку у своїй улюбленій математиці і, коли мені стає її не досить, повторюю останню строфу поезії Суїнберна:[157]

Закопане, червень 1967

Краків, грудень 1967