Кіберіада

VIII

Ініціаторами мого залучення до Проекту були Белойн, Бер і Протеро. Як я протягом перших же тижнів зрозумів, завдання, поставлене переді мною з самого початку, яке я успішно виконав, чого від мене й сподівалися, не було головною причиною моєї кооптації до Наукової Ради. Фахівців, причому найкращих, у Проекті було досить; проблема полягала в тому, що бракувало потрібних фахівців, — бо їх просто не існувало. Я ж стільки разів зраджував свою чисту математику, переходячи від однієї наукової дисципліни до іншої у широких межах від космогонії до етології, що не тільки вхопив звідусіль потроху різноманітних знань, а й, що важливіше, звик у процесі отих постійних переходів до ролі іконоборця.

Як прибульцеві «ззовні», не прив’язаному всією душею до священних, освячених традицією законів терену, на який я вступав, мені легко було піддавати сумніву те, на що в інших, корифеїв даної науки, не піднімалася рука. Отож частіше, ніж будувати, мені доводилося руйнувати встановлений порядок — наслідок багаторічної наполегливої праці. Саме така людина потрібна була керівництву Проекту. Більшість учених у його робочих групах, — особливо природознавців, — ладні були провадити далі розпочату працю, не дуже зважаючи на те, чи виникне з неї єдине ціле, яке відповідало б отому інформаційному молоху, прибульцеві з зірок, що народив безліч цікавих часткових проблем і реальним чином спрямовував — я навів приклади цього — до значних відкриттів.

Однак верхівка Проекту, та сама «велика четвірка», починала розуміти, може, не зовсім іще виразно, що розпочинається вже таке дослідження дерев, за яким стає невловною і зникає загальна картина лісу, що рутинний перебіг виважених систематичних дій, хоча й досить добре налагоджений, може поглинути сам Проект, розчинити його в морі поодиноких фактів і додаткових даних, і тим самим шанс збагнути те, що сталося, буде втрачено. Земля одержала сигнал із зірок, повідомлення такого багатого змісту, що його крихтами могли живитися незліченні групи дослідників протягом багатьох років, а водночас саме це повідомлення розпливалось у туманність, чия загадковість, прихована під безліччю незначних правильних здогадів, приваблювала дедалі менше. Може, просто спрацьовували захисні механізми людської психіки, може, навички людей, привчених дошукуватися існуючих закономірностей, а не причин, які обумовлюють саме такі, а не інші закономірності.

На подібні запитання традиційно мала давати відповідь філософія, релігія, а не вчені-природознавці, які не претендують на розкриття мотивів творення навколишнього світу. А тут було якраз навпаки: дискредитована усім історичним розвитком емпіричних наук позиція відгадувача мотивів ставала єдиною, яка ще обіцяла надію на перемогу. Звичайно, приписування якихось мотивів, подібних до людських, тому, що обумовило властивості атомів, і далі було під методологічною забороною, проте певна — нехай найвіддаленіша — схожість Відправників коду та його одержувачів була чимось більшим, ніж заспокійливою вигадкою, а саме — гіпотезою, на вістрі якої балансувала доля усього Проекту. І з тієї хвилини, коли я ступив ногою на територію селища MAVO, я був переконаний — якщо такої схожості немає, ми не зможемо зрозуміти повідомлення з зірок.

Я ані на мить не згоджувався з жодним із наявних припущень про природу повідомлення. «Переданий телеграфом» індивід, план «великого мозку», плазматичної «інформаційної машини», синтезованого «володаря», який повинен захопити Землю, — усе це було запозичене з убогого арсеналу концепцій існуючого варіанту технологічної цивілізації. Ці концепції, так само, як, скажімо, сюжети фантастичних романів, віддзеркалювали суспільне життя, передусім його американський різновид, що його експорт поза межі Штатів був такий успішний у середині століття. Це були або нові модні віяння, або уявлення на зразок гри «ми їх чи вони нас», і ще ніколи обмеженість фантазії, її прикутість до Землі у вузькому проміжку історичного часу не поставали переді мною виразніше, ніж коли я чув про ці гіпотези, на перший погляд сміливі, а насправді безнадійно наївні

Під час дискусії у головного інформаціоніста Проекту доктора Маккензі, коли мені вдалося — продемонструвавши зворотний бік таких ідей — роздратувати присутніх, один з молодших співробітників Маккензі спитав, чим же, на мою думку, є сигнал; мовляв, я так енергійно заперечую, немовби знаю істину.

— Може, це Одкровення, — відповів я. — Святе письмо не конче має бути надруковане на папері й оправлене у шкіру з золотим тисненням. Воно може бути й подібним до плазми клаптем… ну, скажімо, Жаб’ячої Ікри.

Я не говорив цього поважно, але вони, прагнучи навзамін свого незнання дістати будь-що, аби хоча б трохи певне, і справді замислились над моїми словами. І в них одразу ж усе гарненько узгодилося: оце ж і є Слово, яке стає Тілом (йшлося про ефект Ромні — Моллера — «сприяння біогенезису»), а спонукальні причини, що схиляють когось до підтримки розвитку життя в галактичних масштабах, не можуть бути «прагматичні», корисливі, технічні… бо ж, щоб чинити таке, слід спершу визнати: біогенезис — бажане й позитивне явище у Всесвіті. І то був акт своєрідної «космічної зичливості», який, коли розглядати його в цьому світлі, виявився проголошенням (але дієвим, вдалим, з реальними наслідками) «Доброї Звістки», особливої тим, що вона здатна до самореалізації — навіть без звернених до неї вдячних слухачів.

Я залишив їх, таких розпалених, що вони й не зауважили моєї відсутності, і повернувся до себе. Єдиним, у чому я був упевнений, залишався ефект Ромні — Моллера; зоряний сигнал збільшував імовірність виникнення життя. Біогенезис був, певна річ, можливий і без нього — але протягом тривалішого часу і в меншому відсотку випадків. Констатація цього факту якось заспокоювала мене: я дуже добре розумів тих, хто діяв у подібний спосіб.

Чи можна було вважати, що цей суто матеріальний «животворний» аспект сигналу є цілковито незалежним, повністю віддаленим від його змісту? Бути не могло, що він взагалі не ніс ніякої змістовної інформації поза своїм «прихильним» стосунком до живого, — доказом цього була хоча б Жаб’яча Ікра. Отже, чи не міг отой зміст якось пов’язуватися з тим, що утворював його носій? Я усвідомлював, що ступаю на хисткий грунт; концепція коду як послання, що і своїм змістом також мало «ощасливлювати», «чинити добро», напрошувалася вже сама собою. Проте (як чудово сказано у Вольтера) коли падишахові везуть збіжжя, хіба обходить капітана те, як ведеться мишам на кораблі?

Гостей із зовнішнього світу у нас називали не «віпами» («Very Important Persons»[130]), а «фемами», від «Feeble Minded».[131] Це прізвисько утворене навіть не так через загальну думку про розумову упослідженість усіх важливих персон, а просто тому, що ми завжди відчували труднощі, коли типові для Проекту проблеми треба було пояснювати людям, які не знали фахової мови науковців. Щоб зробити доступнішою для них проблему співвідношення «животворної форми» зоряного послання та його «змісту», з якого поки що ми видобули тільки Пана Мух, я вигадав таке порівняння.

Скажімо, складач з металевих літер набере на лінотипі строфу вірша. Ця строфа щось означає мовою, якою її набрано. Може статися так, що хтось проведе по металевому шрифту еластичною вібруючою пластинкою і виникнуть звуки, які випадково утворять гармонійний акорд. Але неймовірно, щоб ці звуки, знов-таки чисто випадково, склалися в перші такти П’ятої симфонії Бетховена. Якби так сталося, ми швидше подумали б, що ця гармонія не виникла випадково, а хтось, умисне добираючи потрібні розміри літер та проміжки між ними, поскладав їх саме в такий спосіб. Причому те, що є дуже мало правдоподібним для відлитого друкарського набору (як ота «побічна гармонія звуків»), для повідомлення з зірок було б просто неможливим.

Інакше кажучи, «животворність» цього повідомлення не могла бути випадковістю. Відправник мав умисне надати таку модуляцію нейтринному випромінюванню, щоб воно виявило властивість «підтримки біогенезису». Тож оце поєднання «форми» і «змісту» настійливо вимагало спеціальних пояснень, а найпростіше припущення підказувало — оскільки «форма» сприяє життю, то й зміст має бути теж «позитивний». Якщо ж гіпотезу такої «усезагальної зичливості», що підключала до «прямої животворної дії» і зміст листа як «сприятливий для адресатів», відкидали, то дослідники були приречені на діаметрально протилежну концепцію. Згідно з нею Відправник «зичливого», з огляду на свою «животворність», послання з диявольською підступністю передавав згубний для одержувачів зміст.

Коли я говорю, що «ми були приречені на диявольську версію», то не тому, що я сам був її прихильником; я просто констатую те, що й справді відбувалось у Проекті. Зрештою, у всіх опублікованих документах про історію MAVO помітна наполегливість у відстоюванні певних гіпотез. Ця наполегливість завжди мала два полюси: або «лист» мав бути виявом «турботливої зичливості», спробою поділитися прикладним знанням, яке наша цивілізація вважає найвищим благом, або — актом майстерно закамуфльованої агресії, ніби те, що мало утворитися шляхом матеріалізації «листа», прагнуло заволодіти Землею, людством або навіть знищити його. Я завжди заперечував таку інертність припущень. Відправники могли бути, наприклад, істотами практичними, які скористалися з першої ж, що трапилася їм, «енергетичної оказії»; колись вони розпочали «біофільну емісію», а згодом, прагнучи встановити зв’язок із розумними мешканцями планет, просто з ощадливості, замість конструювати спеціальні передавачі, використали вже діюче джерело енергії і наклали на потік нейтрино певний текст, який не мав нічого спільного з «животворним» характером потоку. Подібним чином зміст надісланої нами телеграми ніяк не пов’язаний з властивостями електромагнітних хвиль бездротового телеграфу.

І хоч усе це було цілком зрозуміле, в нашому середовищі переважали інші думки. З’явилися навіть надзвичайно вигадливі гіпотези, — приміром, про те, що «лист» діє «на двох рівнях». Творить життя, немов сіяч, що кидає в землю зерно, а потім приходить удруге, щоб перевірити, чи сходи такі, як треба. Лист і мав, власне, на своєму другому, змістовому, рівні бути чимось на зразок садового секатора — інструментом ліквідації «звироднілих психозоїків». Це означало, що Відправники безпардонно й безжально хочуть знищувати ті утворені еволюційним шляхом цивілізації, які розвиваються не так, «як належить», наприклад, «саморуйнівного», «деструктивного» типу і т. ін. Отже, вони немовби пильнували за початком і кінцем біогенезису, за корінням і кроною дерева еволюції. Зміст листа для певних адресатів мав бути подарунком на зразок бритви, якою вони перерізали б собі горлянку.

Такі фантазії я відкидав. Образ цивілізації, яка у такий незвичайний спосіб знищує інші — «звироднілі» чи «недорозвинені», я вважав нічим іншим, як іще однією проекцією на таємницю листа — «асоціативного тесту» — страхів, властивих нашій добі. Ефект Ромні-Моллера свідчив, нібито Відправник позитивним чином оцінює життя як форму існування. Але я не наважувався зробити наступний крок — приписати свідому доброту також і інформаційній «підкладці» коду чи, навпаки, надати їй негативного значення. «Чорні» думки виникли в деяких головах автоматично, коли передане нам у листі було визнано дарами данайців, що викликають лише підозру: інструмент, але такий, що поневолить Землю, істота, але така, що заволодіє нами.

Усі ці концепції билися між дияволом і ангелом, як мухи між шибками. Я пробував поставити себе на місце Відправника. Я не послав би нічого, що могло б бути використане всупереч моїм намірам. Дати будь-які знаряддя хтозна-кому в руки — це ж те саме, що пороздавати гранати дітлахам. Що ж тоді все-таки нам прислали? План ідеального суспільства, оснащений описом енергетичних джерел для нього (у вигляді Пана Мух)? Але такий план — це система, обумовлена властивостями її складових елементів, тобто істот певного виду. Не існує якоїсь однієї системи, оптимальної для всіх часів і місць у Всесвіті. План цей мав би враховувати також і біологічні властивості, — а я не вірив, що людський організм є в цьому відношенні якимось космічним еталоном.

Не схоже було й на те, що лист становить повідомлення-фрагмент «міжпланетної розмови», яку ми цілком випадково підслухали. Адже це не узгоджувалося з постійною повторюваністю передачі; розмова ж не полягає в тому, що один з її учасників весь час, протягом цілих років, знову й знову повторює те саме. Проте тут знов-таки слід було враховувати шкалу відліку часу; повідомлення у незмінному вигляді передавалося на Землю щонайменше два роки — це було певне. Може, «розмовляли» між собою автоматичні пристрої, і апаратура однієї сторони висилала своє повідомлення доти, доки надходив сигнал, що воно прийняте? У такому випадку повторення могло тривати і тисячу років, якщо цивілізації-співрозмовниці перебували на значній відстані одна від одної. Ми нічого не знали про те, чи можна на «животворне випромінювання» накладати різноманітну інформацію, — a priori[132] це було правдоподібне.

Незважаючи на це, гіпотеза «підслуханої розмови» виглядала дуже непереконливо. Якщо між «запитаннями» і одержаними «відповідями» цілі століття, важко назвати розмовою такий обмін інформацією. Слід було швидше сподіватися на те, що кожна із «сторін» переказуватиме другій суттєві відомості про себе. Отже, ми повинні були прийняти не одну передачу, а принаймні дві. Однак цього не сталося. Нейтринний «ефір», як засвідчували прилади астрофізиків, був абсолютно порожній — за винятком отого єдиного каналу зв’язку. І в цьому полягало, мабуть, найтвердіше ядро цього загадкового горішка. Найпростіше пояснення переконувало, що нема ані розмови, ані двох цивілізацій, а є лише одна, яка передає ізотропний сигнал. Констатувавши це, доводилося знову повертатися до головоломної загадки про двоїсту природу сигналу… da capo al fine.[133]

Звичайно, лист міг містити в собі щось відносно просте. Міг, наприклад, бути всього лише схемою пристрою для встановлення зв’язку з Відправниками. Тоді він являв би собою «план передавача» на «елементах» типу Жаб’ячої Ікри. А ми, наче малі діти, що сушать голову над схемою радіоприймача, не спромоглися нічого скласти, окрім кількох найпростіших деталей. Лист міг бути і «матеріалізованою» психокосмогонічною теорією, яка пояснювала б, як виникає, розміщується і функціонує розумне життя в Метагалактиці. Коли відкидалися «маніхейські» упередження, які нашіптували нам, нібито Відправник неодмінно мусить бажати нам чи зла, чи добра (або добра й зла водночас, наприклад, якщо згідно з власними критеріями він мав найкращі наміри, був для нас «добрий», а згідно з нашими — «злий»), — відгадування дедалі вільніше народжувало ідеї, подібні до названих, і ставало трясовиною, так само небезпечною, як і ота фахова обмеженість, що ув’язнила емпіриків Проекту в золотих клітках їхніх сенсаційних відкриттів. Дехто з нас вважав, що, досліджуючи Пана Мух, можна буде врешті дійти до суті таємниці Відправників — як по ниточці до клубка. Я дотримувався думки, що це вторинна спроба раціонального пояснення: оскільки, крім Пана Мух, вони не мали нічого, то й конвульсивно трималися за нього у своїх дослідженнях. Я визнав би слушність такої позиції, якби йшлося про природознавчу проблему, — але перед нами постала інша; з хімічного аналізу чорнила, яким написано лист до нас, неможливо дізнатися про розумові здібності його автора.

Може, нам належало бути скромнішими й поступово розгадувати наміри Відправників, послідовно наближаючись до мети? Але тоді знову поставало болюче запитання, чому вони поєднали в одне ціле повідомлення, призначене для наділених розумом адресатів, і біофільну дію його носія?

На перший погляд це здавалося незвичайним, навіть зловісним. Насамперед, загальні міркування підводили до висновку, що цивілізація Відправників має бути неймовірно давньою. За приблизними розрахунками передача сигналу потребувала витрати енергії, яка дорівнювала щонайменше енергії Сонця. Це чимала витрата навіть для суспільства, що забезпечене високорозвиненою космічною технікою. Тому Відправники повинні були діяти, виходячи з переконання, що така «інвестиція», хай і не для них, вигідна, в розумінні її реальних «животворних» наслідків. Утім, планет, де природні умови нагадують ті, які були на Землі чотири мільярди років тому, у Метагалактиці зараз відносно небагато. Їх навіть дуже мало. Адже Метагалактика — більш ніж зрілий зоряний чи утворений з туманностей організм; через якийсь мільярд років вона почне старіти. Період молодості, бурхливого і стрімкого народження планет для неї вже минув. Саме тоді, нарівні з іншими планетами, утворилася й Земля. Відправники мали про це знати. Отже, вони почали посилати свої сигнали не тисячу й навіть не мільйон років тому. Боюся, — бо важко інакше визначити почуття, що виникає внаслідок таких думок, — вони роблять це вже мільярд років! Але якщо це так, тоді (залишаючи осторонь той факт, що ми абсолютно неспроможні уявити, яким стає суспільство протягом такого неймовірно довгого геологічного часу) відповідь на запитання про причину «двоїстості» сигналу була досить проста, навіть банальна. Вони могли з найдавніших часів висилати «животворний фактор», а коли вирішили зайнятися міжпланетним зв’язком, замість того, щоб створювати для цього спеціальні технології й конструювати передавачі, використали вже спрямований у космос потік випромінювання. Досить було тільки відповідним чином змодулювати цей потік. Отже, тільки через звичайну технологічну ощадливість вони загадали нам цю загадку? Адже проблеми, розв’язання яких вимагала програма модуляції, мали бути технічно та інформаційно страшенно складні, — принаймні для нас, а от для них? Тут я знову втрачав грунт під ногами. Тим часом дослідження тривали: безліччю способів учені намагалися відділити «інформаційну фракцію» сигналу від «біофільної». Це не вдавалося. Ми були безпорадні, хоч іще не відмовилися від подальших спроб.