Кіберіада

І

Про проект MAVO (Master’s Voice[101]) існує величезна література, ширша й набагато різнорідніша, ніж про Манхеттенський проект. Коли його розсекретили, Америку й весь світ затопила така щедра повінь статей, праць і монографій, що бібліографія на цю тему являє собою чималий том завгрубшки як енциклопедія. Офіційну версію викладено у доповіді Белойна, яку «Амерікен Лайбрері» видала згодом десятимільйонним тиражем; квінтесенцію цієї доповіді вміщено у восьмому томі «Encyclopedia Americana». Про Проект писали також ті, хто працював у ньому на головних посадах, — С. Раппопорт («Перша спроба міжзоряного зв’язку»), Т. Ділл («Голос Неба» — я був свідком»), Д. Протеро («Фізичні аспекти Проекту MAVO»). Ця остання праця, що належала перу мого вже покійного друга, є однією з найдокладніших, хоча, власне, її слід віднести до спеціальної літератури, яка з’являється там, де об’єкт дослідження цілком відчужений від його дослідників.

А от історичних праць надто багато, щоб можна було їх перелічити. Монументальною є чотиритомна «Хроніка 749-и днів» фахівця з історії науки Вільяма Енджерса. Вона вразила мене своєю скрупульозністю; адже Енджерс знайшов усіх колишніх співробітників Проекту і виклав їхні погляди, але я не дочитав його працю до кінця — як на мене, це так само неможливо, як прочитати телефонний довідник.

Окремий розділ становлять не фактографічні книжки, а різноманітні інтерпретації Проекту, від філософських і теологічних аж до психіатричних. Читання таких публікацій завжди викликало в мене роздратування і нудьгу. Напевне, не випадково, що найбільше подробиць повідомляли про Проект ті, хто не мав до нього безпосереднього стосунку.

Це нагадує відмінність у ставленні до гравітації чи електронів фізиків і просто культурних людей, котрі читають популярні книжки. Таким людям здається, що вони розуміються на справах, про які фахівці навіть говорити не зважуються. Інформація не з перших рук завжди справляє враження точної на відміну від тієї, сповненої пропусків і неясних місць, яка є в розпорядженні вчених. Автори праць про MAVO, котрі вважали себе інтерпретаторами, намагались, як правило, увібгати одержану ними інформацію у тісні рамки своїх переконань, безпардонно й без вагань відкидаючи все те, що не влізало. Деякі з цих книжок можуть навіть викликати захоплення винахідливістю їхніх авторів. Але подібні книжки з часом непомітно переходять у різновид літератури, який можна назвати графоманією на теми Проекту. Науку від самих її витоків завжди оточувала аура псевдонауки, що струмувала з голів різних недоумків, тож немає нічого дивного, що MAVO як безпрецедентне явище викликав бурхливе бродіння схибнутих умів, яке увінчалося появою низки релігійних сект.

Кількість інформації, необхідної для того, щоб хоча б у загальних рисах орієнтуватись у проблематиці Проекту, значно перевищує можливості місткості мозку будь-якої окремої людини. Проте необізнаність, вгамовуючи запал розважливих людей, анітрохи не стримує дурнів, отож в океані друкованої продукції, яку породив «Голос Неба», кожен може відшукати те, що йому найбільше до смаку, особливо коли йому не надто йдеться про істину. Зрештою, про Проект писали дуже поважні особи. «Нове Одкровення» шановного Патріка Гордінера, принаймні, логічне й ясне, чого не скажеш про «Антихристів лист» превелебного Бернарда Пігнена, бо святий отець звів MAVO до демонології (заслуживши тим самим nihil obstat[102] у своїх церковних можновладців), а його остаточну поразку приписав заступництву провидіння. Припускаю, що це пішло, мабуть, від Пана Мух, назви, жартома вигаданої співробітниками Проекту, яку отець Пігнен сприйняв поважно, зовсім як дитина, котра гадає, що астрономи, дивлячись у свої телескопи, читають назви зірок і планет, написані на них.

Що вже говорити про безліч сенсаційних версій, які нагадують загорнуті в целофанову плівку заморожені страви, готові до негайного споживання, наче аж пережовані, а проте набагато приємніші на вигляд, аніж на смак. Їхні ті самі складові частини присмачені щоразу іншим, але завжди навдивовижу яскравим соусом. Так, шпигунсько-політичним соусом присмачив свою серію репортажів журнал «Лук» (приписавши мені слова, яких я ніколи не говорив), у «Нью-Йоркері» смак публікацій був тонший, бо до них додали певні філософські екстракти, а от у «Правдивій історії MAVO» доктор медицини В. Шейпер подав версію подій з погляду психоаналітика, з якого випливало, нібито людьми Проекту керувало лібідо, протиприродно викривлене проекціями найновішої, космічної, міфології сексу. До того ж, доктор Шейпер, як виявилося, має точні дані про сексуальне життя космічних цивілізацій.

Я не можу втямити, чому людям, що не мають шоферських прав, забороняється їздити по дорогах, а тим часом на полиці книгарень потрапляє хтозна-скільки книжок, написаних особами, яким бракує звичайної порядності, — не кажучи вже про компетентність. Інфляція друкованого слова залежить, певна річ, від експоненціального зростання кількості тих, хто пише, але однаковою мірою — й од видавничої політики. Дитинству нашої цивілізації властиве було таке становище, коли читати й писати вміли тільки окремі високоосвічені особи, і подібний критерій діяв також після винаходу друку, а якщо навіть і видавалися праці дурнів (а цього неможливо, мабуть, цілком уникнути), то їхня загальна кількість не була астрономічною, як тепер. Нині у купах мотлоху губляться цінні публікації, бо вартісну книжку легше відшукати з-поміж десяти кепських, аніж тисячу їх — з-поміж мільйона. Та й неможливо до того ж уникнути явища псевдоплагіату — мимовільного повторення чужих, але не відомих саме цьому авторові думок.

Я теж не певен, чи те, про що я пишу, не повторює вже написаного кимось іншим. У цьому й полягає ризик нашого часу — доби інформаційного вибуху. І якщо я вирішив написати власні спогади про роботу у Проекті, то лише тому, що мене не задовольнило усе те, що я читав про нього. Не обіцяю, що писатиму «правду і тільки правду». Якби наші зусилля увінчались успіхом, це було б можливе, але водночас стали б зайвими будь-чиї розповіді, бо ота остаточна істина затьмарила б і способи, і обставини її досягнення й опинилася б у. центрі цивілізації як реальний факт. Однак поразка відкинула всі наші зусилля до їхніх витоків. І оскільки ми не розгадали загадки, нам, власне, нічого не залишилося, крім отих обставин, які були тільки риштованням, а не спорудою, процесом перекладу, а не змістом твору. Проте це було єдиним, з чим ми повернулися з мандрівки по зоряне золоте руно. Уже щодо цього пункту я не згоден з тональністю й тих версій, які я назвав об’єктивними, починаючи від доповіді Белойна, бо в них немає навіть самого слова «поразка». Втім, хіба ми не вийшли з Проекту незрівнянно багатшими, ніж входили в нього? Нові розділи фізики колоїдів, фізики сильних взаємодій, нейтринної астрономії, ядерної фізики, біології, а передусім — нові знання про Всесвіт становлять лише незначні відсотки того інформаційного капіталу, який, на думку фахівців, обіцяє дати в майбутньому великі прибутки.

Все це так. Але користь буває різна. Мурашки, які на своєму шляху натрапили на мертвого філософа, теж мали з цього користь. Якщо цей приклад шокує, то саме на це я й розраховував. Від першого дня свого зародження письменство мало, здається, єдиного ворога — обмеження щодо вільного висловлювання думок. Виявляється, однак, що для думки свобода слова буває більш убивчою, бо заборонені думки можна поширювати таємно, але що робити там, де важливий факт гине у повені фальсифікацій, а голос правди поглинає несамовитий галас і, хоч він лунає вільно, почути його неможливо, — адже інформаційна техніка поки що створила ситуацію, коли найкраще чути того, хто верещить найголосніше, хай і найбрехливіше!

Хоч я й багато чого можу розповісти про Проект, а проте довго вагався, перш ніж сісти до письмового столу, бо усвідомлюю, що збільшую потік паперів, який і так уже вийшов з берегів. Спочатку я розраховував на те, що хтось інший, вправніший у письмі, зробить цю роботу замість мене, аж поки з плином часу зрозумів, що не можу мовчати. У найсерйозніших працях про «Голос Неба», у об’єктивних версіях, чільне місце серед яких належить версії комісії Конгресу, визнано, що ми не довідалися про все, але самі пропорції між описом наших здобутків і скупими згадками про невдачі наводять на думку, нібито ми дослідили весь лабіринт, окрім хіба що кількох глухих або засипаних коридорів, — а тим часом ми до нього навіть не увійшли. Остаточно приречені на здогади, відламавши лише кілька шматочків від печаток на замках цього лабіринту, ми захоплювалися тим, що, розтерті, вони позолотили нам пучки. А про те, що так і зосталося замкнуте, ми не знаємо нічого. Але ж одне з найголовніших завдань ученого не в тому, щоб окреслювати масштаб здобутих знань, бо вони промовляють самі за себе, а в тому, щоб визначити обсяг невідомого, яке, наче невидимий Атлас, підтримує вже звідане.

В мене немає ілюзій. Я боюсь, що мене не почують, бо універсальних авторитетів уже не існує. Поділ чи, може, розпад науки на окремі галузі зайшов уже так далеко, що відповідні фахівці відмовляють мені в компетентності, тільки-но я вступаю на їхній терен. Давно вже хтось влучно визначив, що фахівець — це варвар, що його невігластво не є абсолютним. Мої песимістичні прогнози спираються на особистий досвід.

Дев’ятнадцять років тому я разом із молодим антропологом Максом Торнопом (пізніше він трагічно загинув у автомобільній аварії) опублікував працю, в якій довів, що існує поріг ускладненості для альгедонічно керованих скінченних автоматів, до яких належать усі тварини укупі з людиною. Альгедонічне керування означає осциляцію між карою і нагородою, болем і насолодою.

Моє доведення засвідчує, що коли кількість елементів регуляційного центра (мозку) перевищує чотири мільярди, сукупність таких автоматів виявляє нахил до поділу між протилежними полюсами керування. У кожному такому автоматі може брати гору один з полюсів контролю; тобто, простіше кажучи, садизму й мазохізму уникнути не можна, і їхня поява у процесі антропогенезу була неминуча. Еволюція «погодилася» на таке вирішення, бо вона оперує цифрами статистики: їй ідеться про збереження біологічного роду, а до вад, недуг і страждань окремих індивідів їй байдуже. Вона як конструктор схильна до пристосовництва, а не до вдосконалення.

Мені вдалося показати, що у кожній людській популяції, виходячи з припущення панміксії, лише в десяти відсотків її представників спостерігатиметься врівноважене альгедонічне керування, а в решти воно відхилятиметься від ідеальної норми. Але, хоча я вже тоді належав до світової математичної еліти, вплив моїх доказів на середовище антропологів, етологів, біологів і філософів дорівнював нулю. Я довго не міг цього зрозуміти. Адже моя робота була не гіпотезою, а формальним, отже, невідпорним доказом того, що за деякі властиві людині риси, над якими легіон мудреців віками ламав собі голову, відповідальність лягає на процес суто статистичної флуктуації, уникнути якого — як при конструюванні апаратів так і організмів — не можна.

Згодом я розширив своє доведення так, що воно охопило і явища утворення етичних норм у суспільній групі, причому я міг спиратися на чудовий матеріал, підготовлений Торнопом. Однак і цю працю було повністю проігноровано. Багато років по тому, маючи за собою безліч дискусій з фахівцями, які займаються людиною, я дійшов висновку, що моє відкриття не дістало їхнього схвалення, бо таке їх не влаштовувало. Репрезентований мною стиль мислення вважався у їхньому середовищі несмаком, бо він не залишав місця для риторичних контраргументів.

З мого боку було просто нетактовно — математичним способом доводити щось стосовно людської натури. У найкращому випадку мою спробу називали «досить цікавою». По суті, ніхто з цих фахівців не готовий був погодитися з тим, що священна Таємниця Людини, незбагненні риси її натури випливають із загальної теорії регуляції. Певна річ, вони не висловлювали свою незгоду відверто. Однак поставили мені за провину моє доведення. Адже я повівся як той слон у крамниці з посудом, бо те, до чого не могли дійти ні антропологія з етнографією у дослідженнях на місцевості, ані найглибша філософська рефлексія у роздумах над людською натурою; те, чого не вдалося проблемно сформулювати ні нейрофізіологам, ні етологам; те, що було врожайним заповідником вічно родючих метафізичних вчень, з глибинною психологією, класичним, лінгвістичним психоаналізом вкупі з іще бозна-якими езотеричними вченнями, — я спробував розрубати як гордіїв вузол своїм доведенням на дев’яти друкованих сторінках.

Вони вже звикли до свого високого становища Вартових Таємниці, названої ними Передачею Архетипів, Інстинктом Життя і Смерті, Волею Самознищення, Потягом до Небуття, а я, перекреслюючи ці святі обряди якимись там групами перетворень і ергодичними теоремами, доводив, що зумів розв’язати проблему! Тому до мене ставилися вороже, хоч і старанно приховували це, обурювалися, що брутальний профан учинив замах на загадку, намагаючись висушити її вічно живі джерела, зробити німими вуста, які з насолодою вимовляють нескінченну низку питань, — отже, оскільки їм не вдалося спростувати мій доказ, виникла необхідність зігнорувати його.

Ці слова не продиктовані враженим самолюбством. Праці, за які мене піднято на п’єдестал, стосуються іншої галузі — чистої математики. Однак набутий досвід був для мене вельми повчальний. Як правило, ми недооцінюємо інертності стилів мислення в окремих галузях науки. Зрештою з психологічного погляду це зрозуміло. Опір проти статистичних підходів набагато легше подолати в ядерній фізиці, ніж в антропології. Ми залюбки визнаємо чітко побудовану статистичну теорію атомного ядра, якщо на практиці її підтверджено. Ознайомившись із цією теорією, ми не запитуємо потім: «Гаразд, але як ці атоми поводяться насправді?» — оскільки розуміємо, безглуздість такого запитання. Проте ми, як тільки можемо, чинимо опір подібним відкриттям на терені антропології.

Ось уже сорок років відомо, що різниця між благородною, чесною людиною й звироднілим маніяком може зводитись до перебігу процесів у кількох пучках білої мозкової речовини і що один рух скальпеля у надочноямковій ділянці мозку, який ушкодить ці пучки, здатен перетворити піднесений дух на похітливу тварюку. Проте величезна галузь антропології — не кажучи вже про філософію людини — не бере до уваги такий стан речей! Я, зрештою, теж не виняток; вчені чи дилетанти, ми погоджуємося, кінець кінцем, з тим, що наші тіла з плином часу руйнуються, але дух?! Нам би не хотілося уподібнювати його до якогось механізму, що не гарантований від дефектів. Ми прагнемо досконалості — навіть із знаком «мінус», навіть ганебної і грішної, аби лиш вона врятувала нас від гіршого за диявольське пояснення, що йдеться про певну гру сил, абсолютно байдужих до людини. А оскільки наша думка рухається по колу, з якого неможливо вирватися, мабуть, має слушність один з наших славетних антропологів, котрий сказав мені — і я добре це запам’ятав: «Втіха, якої ти зазнав, довівши випадковість рис людської натури, нечиста; то не тільки радість пізнання, а й насолода паплюження того, що для інших гарне і приємне».

Щоразу, як згадаю оту мою невизнану працю, не можу позбутися невеселої думки, що таких праць, мабуть, на світі є чимало. Поклади потенціальних відкриттів лежать, напевно, у різних бібліотеках, але вони залишились непоміченими компетентними людьми.

Ми звикли до чіткої ситуації, коли все темне й невідоме перебуває перед монолітним фронтом науки, а все здобуте й зрозуміле становить її тили. Проте по суті все одно, чи невідоме ховається в лоні Природи, чи поховане у ніким не прочитаних нагромаджених у книгозбірнях старих паперах, бо знання, які не ввійшли до кровообігу науки й не циркулюють там, даючи імпульси новим пошукам, практично для нас не існують. У кожну історичну добу сприйнятливість науки до радикально відмінного розуміння явищ насправді невелика. Божевілля й самогубство одного з творців термодинаміки[103]є лише ще одним підтвердженням цього.

Наша культура і її нібито передова частина — наука — є явищем вузьким, баченням обмеженим, історично усталеним поєднанням безлічі чинників, серед яких збіги обставин, що вважаються непорушними засадами методології, можуть відігравати першорядну роль. Я не пишу усього цього навмання.

Якщо наша культура не здатна належним чином засвоїти навіть концепцій, що виникають у людських головах поза її основною течією, хоча творці тих концепцій — діти того ж історичного часу, що й інші люди, то чи можемо ми розраховувати на те, що будемо здатні успішно зрозуміти культуру, цілковито відмінну від нашої, коли вона звернеться до нас через космічний простір? Порівняння з армією крихітних створінь, що мали велику користь, наштовхнувшись на мертвого філософа, здається мені й тут доречним. Поки до такого зіткнення не дійшло, мої судження могли видаватися певним перебільшенням, а погляди — чудернацькими. Проте зустріч відбулася, а поразка, якої ми під час цієї зустрічі зазнали, становила справжній experimentum cruris,[104] доказ нашої безпорадності, і от його наслідки було зігноровано! Міф про наш пізнавальний універсалізм, про нашу готовність сприйняти і зрозуміти цілковито нову — з огляду на її позаземне походження — інформацію, і досі живе й зостався непорушним, хоча, одержавши послання з зірок, ми зробили з ним не більше, аніж зробив би дикун, котрий, гріючись біля вогнища, в якому палають знайдені ним книжки найбільших мудреців, вважає, що чудово використав свою знахідку!

Тож написання історії наших марних зусиль може бути корисне — хоча б для майбутнього, пізнішого дослідника Першого Контакту. Адже опубліковані повідомлення, офіційні протоколи зосереджуються на так званих успіхах, або ж на тому приємному теплі, яким віє від палаючих книжок. Про гіпотези, які ми по черзі перевіряли, там майже нічого не сказано. Чинити так можна було б, якби — я вже згадував про це — об’єкт дослідження, зрештою, відокремився від дослідників. Адже тих, хто вивчає, скажімо, фізику, не засипають повідомленнями про те, які помилкові, неточні гіпотези, які фальшиві домисли висували її творці, як довго блукав Паулі,[105] перш ніж правильно сформулював свою засаду, скільки помилкових концепцій випробував Дірак,[106] поки дійшов до щасливого здогаду про оті свої електронні «дірки». Але історія проекту «Голос Неба» є історією поразки, тобто блукань, що не вивели на пряму дорогу, тож не можна зневажливо перекреслювати отих зигзагів нашого походу, бо, крім них, у нас не залишилося нічого.

Після тих подій минуло багато часу. Я довго чекав на таку книжку, як оця. Довше чекати — з суто біологічних причин — не можу. У моєму розпорядженні була певна кількість нотаток, зроблених одразу після закриття Проекту. Чому я не робив їх під час роботи у Проекті, буде пояснено трохи згодом. На одному я хотів би наголосити. Ми стали біля підніжжя величезної знахідки вкрай непідготовлені й водночас вкрай самовпевнені, одразу ж обліпили її з усіх боків, — швидко, жадібно й спритно, з традиційною вправністю, як мурашки. Я був однією з них. Перед вами розповідь мурашки.