Кіберіада

ПОДОРОЖ ПЕРША, АБО ГАРГАНЦІЯНОВА ПАСТКА [16]

Коли у Всесвіті не було ще такого безладдя, як нині, і всі зірки стояли рядочком одна за одною, так що їх легко можна було полічити зліва направо чи згори донизу, причому більші й блакитніші зірки групувались окрема, а менші й прижовклі, як тіла другорядні, позапихані були в кутки, коли в космосі не було навіть сліду від якогось там пилу, пороху чи туманного непотребу, — за тих давніх добрих часів панував звичай: конструктори, які мали Диплом Вічної Всемогутності з відзнакою, вирушали час від часу в подорожі, щоб нести далеким народам добру пораду й допомогу. Отож згідно з тією традицією випало податися в подорожі Трурлеві з Кляпавцієм, для яких створити чи погасити зірку було однаково, що лузати насіння. Коли пройдений у просторі шлях був уже такий великий, що в них стерлась остання згадка про рідне небо, побачили вони перед собою планету, не велику й не малу, а якраз підходящу, з одним-єдиним континентом. Її ділила навпіл червона лінія, по один бік якої все було жовте, а по другий — рожеве. Мандрівники зрозуміли, що перед ними дві сусідні держави і, перш ніж сідати на планету, вирішили порадитись.

— Коли вже тут є дві держави, — сказав Трурль, — буде справедливо, якщо ти підеш в одну, а я в другу. Тоді нікого не буде скривджено.

— Гаразд, — відповів Кляпавцій, — але що буде, коли вони вимагатимуть від нас військових засобів? Таке трапляється.

— Звісно, вони можуть домагатися зброї, навіть дивовижної, — погодився Трурль. — Одначе домовимося, що рішуче відмовимо їм.

— А якщо вони особливо наполягатимуть? — не вгавав Кляпавцій. — І таке буває.

— Що ж, перевіримо, — відказав Трурль і ввімкнув радіо, звідки одразу ж бухнула бадьора військова музика.

— У мене ідея, — мовив Кляпавцій, вимикаючи радіо. — Ми можемо вдатися до рецепту Гарганціяна. Що ти на це скажеш?

— Ох, той Гарганціянів рецепт! — вигукнув Трурль. — Ніколи не чув, щоб до нього хтось вдавався. Проте можна спробувати, чом би й ні?

— Кожен з нас має бути готовий вдатися до нього, — підсумував Кляпавцій. — Але, безперечно, маємо зробити це обидва, інакше все скінчиться для нас погано.

— Ет, дурниці, — мовив Трурль, вийняв з-за пазухи золоту скриньку й відкрив її.

Всередині скриньки на оксамиті лежали дві білі кульки.

— Візьми одну, а друга залишиться в мене, — сказав Трурль. — Щовечора ти оглядатимеш свою кульку, і якщо вона порожевіє, то це буде знак, що я скористався з поради. Тоді й ти зробиш так само.

— Отже, домовилися, — сказав Кляпавцій і сховав кульку.

Після цього вони приземлились, обнялися й кожен рушив у протилежний бік.

Державою, до якої потрапив Трурль, правив король Потворик. Це був мілітарист із діда-прадіда й до того ж скнара просто-таки космічний. Щоб зменшити витрати, він скасував усі кари, окрім найголовнішої. Його найулюбленішим заняттям було ліквідовувати зайві установи. А відколи він скасував посаду ката — кожен засуджений до смертної кари сам повинен був позбавляти себе життя або, в разі виняткової королівської ласки, вдатися по допомогу до своїх найближчих родичів. Він підтримував лише ті мистецтва, що не вимагали витрат, як-от хорова декламація, гра в шахи та військова гімнастика. Взагалі він надзвичайно цінував військове мистецтво, бо ж виграна війна дає неабиякий зиск; але, з другого боку, до війни можна як слід підготуватися лише в часи миру, тим-то король хоча й помірковано, але дотримувався його. Найбільшою Потвориковою реформою було надання офіційного статусу державній зраді. Сусідня держава засилала до нього шпигунів, отож монарх утворив Департамент Запроданця, або Коронованого Зрадька, який через своїх чиновників за щедру плату продавав ворожим агентам державні таємниці; агенти, що не забували про власну кишеню, охочіше купували застарілі відомості, бо ті коштували дешевше.

Потворикові підданці вставали рано, поводилися сумирно й відпочивати ішли пізно, бо багато працювали. Вони робили для окопів коші й фашини, а також зброю, й писали доноси. Щоб держава не розпалася від надміру доносів, як це вже сталося багато сотень років тому за Бардзолімуса Стоокого, той, хто писав надто багато доносів, сплачував спеціальний податок за розкіш. Таким чином доноси утримували на поміркованому рівні. Потрапивши до Потворикового двору, Трурль запропонував королю свої послуги, і Потворик, як того й слід було сподіватися, зажадав од нього створення потужної військової зброї. Трурль попросив три дні на роздуми, а коли прибув до призначеного йому затишного приміщення, оглянув ту кульку в золотій скриньці. Вона була біла, та поки він дивився на неї, почала потроху рожевішати.

— Ого! — сказав Трурль. — Треба братися за Гарганціяна. — І зразу ж узявся до таємних нотаток.

Кляпавцій тим часом перебував у іншій країні, де володарював могутній король Мегерик. Там усе було зовсім інакше, ніж у Потворії. І цей монарх мав пристрасть до військових походів, і він теж витрачався на озброєння, але робив це мудро, бо королем був без міри щедрим; а відносно любові до мистецтва, то тут йому не було рівних. Кохався король той у мундирах і золотих шнурах, у лампасах і кутасах, в аксельбантах, у портьєрах з дзвіночками, в латах та еполетах. Він і справді був дуже вразливий: щоразу, коли спускав на воду нового панцерника, весь аж тремтів. Щедро витрачав він гроші на батальне малярство, і платив, керуючись патріотичними міркуваннями — залежно від кількості вбитих ворогів. А тому на панорамах, що їх без ліку було в королівстві, громадилися до неба гори ворожих трупів. У повсякденному житті він поєднував абсолютизм з освіченістю, а суворість — з великодушністю. Щороку в день свого коронування він проводив якусь реформу. То велів прибрати квітами всі гільйотини, то — змастити їх, щоб не скрипіли, а то — позолотити катівські сокири, водночас не забував наказати, щоб їх, зважаючи на гуманність, добре вигострили. Натуру він мав широку, але марнотратства не схвалював, тому спеціальним декретом узяв на облік усі палі, гвинти, диби й кайдани. Екзекуції неблагонадійних, — щоправда, нечасті, — проводилися гучно й пишно, з військовим парадом, даючи духовну втіху, святобливо, посеред вишикуваних у каре військових з лампасами й кутасами. У того вельможного монарха була також теорія, яку він втілював у життя, і була то теорія загального щастя. Адже відомо, що людина не тому сміється, що весела, а весела тому, що сміється. Коли всі кажуть, що все чудово, одразу й настрій випогоджується. Мегерикові підданці були зобов’язані — ясна річ, для свого ж таки добра — повторювати вголос, що вони пречудово почувають себе, а колишню, не зовсім зрозумілу формулу вітання «Доброго дня!» — король замінив кориснішою: «Як добре!», причому дітям до чотирнадцяти років дозволялося говорити: «Гу-га!», а старим — «Добре як!»

Мегерик радів, бачачи, як міцніє дух народу, коли він, проїжджаючи вулицями у схожій на панцерник кареті, бачив натовпи людей, що гукали «ура!», і він помахом монаршої руки ласкаво вітав їх, а люди один з-перед одного гукали: «Гу-га!», «Добре як!» і «Чудесно!» Зрештою, він був схильний до демократичних уподобань. Дуже полюбляв перемовитися кількома словами із старими ветеранами, що бували в бувальцях, полюбляв також бойові історії, які розповідали на бівуаках, і частенько під час аудієнції, що її давав тому чи іншому чужинському сановникові, гупнувши себе хтозна-чого булавою по коліну, гукав: «Наша зверху!» — або: «Торохніть мене в цей панцерник!» — чи: «А нехай мене куля вцілить!» Бо ж нічого він так не обожнював і ні в чому так не кохавсь, як у вітчизняній силі й мужності, у пирогах на горілці з порохом, у сухарях і зарядних ящиках, а також у картечі. Тому, коли бував смутний, велів, щоб перед ним проходили полки, співаючи: «Наше військо з гвинтівками», «Життя свого нам не жаль, перемелем на крохмаль», «Дзвін ударив — кидай нари», або давню коронну «А ми слідом за корнетом підем риссю на багнети». І наказав він, коли помре, щоб стара гвардія заспівала над труною його улюблену пісню — «Як робот не в русі, іржавіти мусить».

Кляпавцій не зразу дістався до апартаментів великого монарха. У тій місцевості, куди він спершу потрапив, скільки не стукав він у різні двері, ніхто йому не відчинив. Врешті, він помітив на зовсім безлюдній вулиці мале дитинча, що підійшло до нього й тоненько пропищало:

— Купите, пане? Дешево продам.

— Може, й куплю, але що? — запитав здивований Кляпавцій.

— Державну таємничку, — відповіло дитинча, показуючи з-під поли сорочечки крайчик мобілізаційного плану.

Кляпавцій здивувався ще дужче й мовив:

— Ні, дитинко, мені цього не треба. Скажи, де тут живе який-небудь староста?

— А навіщо вам штарошта? — спитало, шепелявлячи, дитя.

— Хочу з ним поговорити.

— Шам на шам?

— Може, й сам на сам.

— Вам треба агента? То вам міг би штати в пригоді мій тато. І надійний, і недорого візьме.

— Ну, то покажи мені свого тата, — сказав Кляпавцій, бачачи, що йому не виплутатися з цієї розмови.

Дитинча завело його до одного з будинків. Посередині, при лампі, хоч надворі був білий день, сиділа вся родина — сивий дідусь у кріслі-гойдалці, бабуся, що плела на спицях панчохи, і цілий гурт їхнього дорослого потомства, кожне роблячи щось своє, як то звичайно в домі. Тільки-но Кляпавцій переступив поріг, як усі кинулися на нього, — виявилося, що спиці — то наручники, лампа — мікрофон, а бабця — начальник місцевої поліції.

«Мабуть, якесь непорозуміння», — подумав Кляпавцій, коли його запроторили до льоху, перед тим ще й надававши штурханів. Він терпляче чекав цілу ніч, бо нічого більше не міг удіяти. Світанок посріблив павутиння на кам’яних стінах і поіржавілі рештки давніших в’язнів; по якімсь часі Кляпавція відвели на допит. Виявилося, що й селище, й хати, й дитина — усе фальшиве, і що в такий спосіб заманювали в пастку ворожих агентів. Кляпавцієві не загрожував судовий процес, бо злочин був надто дрібний. За спробу контакту з батьком-запроданцем йому належало бути гільйотинізованим третім ступенем, бо в цьому бюджетному році місцева адміністрація вже витратила кошти на перекуп ворожих шпигунів. Кляпавцій не хотів купувати жодної державної таємниці, хоча його й намовляли; йому, крім усього, бракувало найважливішого — грошей. Він весь час говорив своє, але офіцер, що його допитував, не йняв тому віри. Та коли б він навіть і захотів звільнити в’язня, то це не входило до його компетенції. Тож справі дали хід, а Кляпавція тим часом взяли на тортури, більше із службового обов’язку, ніж з реальної потреби. За тиждень все обернулося на краще: виправдавши, його вислали до столиці, і там він, проінструктований щодо двірського етикету, сподобився честі аудієнції в короля. Він навіть одержав сурму, бо кожен громадянин сповіщав про своє прибуття в урядові місця, як і про вибуття звідти, звуком сурми, а службова запопадливість повсюдно в державі була така, що без сигналу-побудки й на схід сонця не зважали.

Мегерик, як і слід було сподіватися, зажадав од нього нової зброї; Кляпавцій пообіцяв виконати цю монаршу забаганку й запевнив, що його мета — зробити переворот у військовій справі.

— Яка, — перш за все запитав він, — армія непереможна? Та, що має кращих полководців і дисциплінованіших солдатів. Полководець наказує, а солдат слухається, тому перший має бути розумний, а другий — дисциплінований. Одначе кожна мудрість, навіть військова, має свою межу. Найгеніальніший полководець і той може натрапити на рівного собі. Він може також полягти на полі бою й осиротити своє військо або й чогось гіршого накоїти. Бо хіба ж не небезпечна зграя огрубілих у боях штабістів, яким бойова слава так ударила в голову, що вони стали зазіхати на трон? І хіба не завдало це шкоди численним королівствам? Отож і виходить, що полководці — це врешті зло, і йдеться про те, щоб знешкодити це зло. Далі — військова дисциплінованість полягає в тому, щоб армія точно виконувала накази. Ідеалом військового статуту є така армія, яка з тисячі грудей робить одні, з тисячі думок — одну думку й волю. Запорукою цього є вся армійська дисципліна, муштра, маневри й навчання. Через це уявити собі таку армію, що діяла б достоту як один і сама собі була творцем та реалізатором стратегічних планів, просто неможливо. І хто ж може бути втіленням такого ідеалу? Тільки одна особа. Бо нікого так не слухаєшся, як самого себе, й ніхто так охоче не скоряється командам, як той, хто сам собі дає ці команди. До того ж, одна особа не може розбігтися в різні боки, не може не послухатися самої себе або ремствувати сама на себе. Отже, річ у тім, щоб той послух, оту любов до самого себе, що властива індивідові, зробити властивістю тисячних лав. Як цього досягти?

Тут Кляпавцій виклав королеві, що уважно слухав його, прості, як усе геніальне, ідеї доктора Гарганціяна.

— Кожному призовникові, — пояснював він, — вгвинчується спереду вилка, а ззаду — розетка. За наказом «Увімкнись!» — штепселі вскакують у розетки, і замість юрби цивільних, якою вони були хвилину тому, постає загін ідеального війська. Коли окремі голови, що досі були повні позаказармових дурниць, усі, як одна, переймаються справжнім військовим духом, то не лише автоматично виникає дисципліна, завдяки якій уся армія чинить спільне, бо є одним духом у мільйонах тіл, а водночас з’являється і мудрість. А та мудрість прямо пропорційна чисельності війська. Взвод наділений розумом сержанта; рота — розумна як штабс-капітан, батальйон — як дипломований полковник, а дивізія, навіть її резерв, варта всіх стратегів, укупі взятих. В такий спосіб можна створити з’єднання просто надгеніальні. Вони не можуть не виконати виданих наказів, бо хто ж не слухає самого себе? Таким чином припиняються різні фанаберії та вибрики окремих осіб, залежності від випадкових примх командувачів, їхні взаємні заздрощі, суперництво, конфлікти. Об’єднані в такий спосіб загони не варто переформовувати, бо внаслідок цього виникне тільки розгардіяш. Моя ідея — це армія без вождів, армія — сама собі вождь! — закінчив Кляпавцій свою промову, що справила велике враження на короля.

— Іди відпочинь, — мовив нарешті монарх, — а я пораджуся зі своїм генеральним штабом.

— Ох, не чиніть цього, Ваша Королівська Величносте! — заволав хитрий Кляпавцій, прикидаючись дуже збентеженим. — Так само вчинив імператор Турбульйон, а його штаб, щоб зберегти свої посади, відхилив проект, після чого Турбульйонів сусід, король Емалій, напав з реформованою армією на імперію Турбульйона і вщент розбив її, хоча мав у вісім разів менше війська!

Сказавши це, він подався до відведених йому апартаментів і оглянув кульку. Побачив, що вона аж побуряковіла, і зрозумів — Трурль чинив подібне у короля Потворика. Невдовзі сам король доручив Кляпавцієві переробити одну роту піхоти. І ось цей маленький загін, умить перейнявшись єдиним духом, закричав: «Бий-убий!» — і, кинувшись із пагорка на три озброєні до зубів королівські кірасирські ескадрони, що ними командувало аж шестеро викладачів Академії Генерального штабу, ущент розбив їх. Дуже засмутилися всі маршали, штабні й стройовики, генерали й адмірали, яких король одразу ж вигнав на пенсію. А сам монарх, пересвідчившись, що Кляпавцієва реформа — це й справді переворот у військовій справі, доручив йому реорганізувати всю армію.

І ось збройово-електрифікаційні заводи почали вдень і вночі виготовляти вагони штепселів, які вгвинчувано було там, де належиться, по всіх казармах. Кляпавцій, діставши від короля купу нагород, їздив інспектувати гарнізон за гарнізоном; а Трурль, що розгорнув таку саму діяльність у державі Потворика, через відому всім ощадливість цього монарха змушений вдовольнитися вічним титулом Великого Запроданця Вітчизни. Обидві держави готувалися до військових дій. Охоплені мобілізаційною лихоманкою, готували як звичайну, так і ядерну зброю, від світання до смеркання чистячи гармати й атоми, щоб вони блищали згідно із статутом. Конструктори, яким, власне кажучи, вже нічого було робити, почали нишком пакувати речі, щоб, як прийде пора, зустрітись у домовленому місці, біля залишеного в лісі корабля.

Тим часом в казармах, особливо піхотних, діялося щось чудне. Роти не вчилися вже муштри, і їм не треба було рахувати, щоб довідатися, скільки їх є: бо хіба ж може сплутати праву ногу з лівою той, хто має тільки дві, та й рахувати йому нема чого, аби пересвідчитися, що він один. Любо було дивитись, як ці нові частини ходили строєм, як виконували «Наліво рівняйсь!» і «Струнко!». Проте після вправ між ротами починалися розмови: крізь відчинені вікна казарм, перебиваючи один одного, долинали вигуки про поняття відносної істини, про судження аналітичні та синтетичні або про буття як таке, бо колективна мудрість дійшла й до цього. Осягнуто було й засади філософії. А один саперний батальйон навіть скотився до чистого соліпсизму, проголосивши, що, крім нього, нічого реального не існує. Оскільки з цього випливало, що немає ні монарха, ані супротивника, то цей батальйон довелося розформувати по інших ротах, які стояли на позиціях епістемологічного реалізму. Десь тоді ж таки в Потвориковій державі шоста десантна дивізія перейшла від військових вправ до містичних і, занурившись у споглядання, мало не потонула в струмку. Зрештою, ніхто не знає, як там було насправді, досить того, що саме в цей час проголошено війну — і полки, брязкаючи залізом, почали з того і з того боку повільно підступати до кордону.

Закон доктора Гарганціяна діяв з невблаганною закономірністю. Коли військові частини об’єднувалися в одну, пропорційно зростала й їхня естетична вразливість, досягаючи максимуму в масштабі дивізії; тому такі штучні колони, такої могутньої сили, побачивши якогось метелика, легко збочували з дороги, а коли моторизований корпус імені Бардзолімуса підійшов під ворожу фортецю, яку треба було взяти штурмом, то розроблений уночі план нападу виявився лише чудовим малюнком цієї фортеці, до того ж виконаним в абстракціоністській манері, що геть суперечила військовим традиціям. В складніші філософські проблеми, водночас через властиву геніальним особистостям неуважність, ті великі частини по всіх усюдах залишали зброю й важке спорядження, зовсім забуваючи, що вони йдуть на війну. А щодо цілих армій, то їхній духовний світ був заполонений безліччю комплексів, як то звичайно буває в надзвичайно обдарованих особистостей. Через це довелося додатково постачити кожну армію спеціальною психоаналітичною бригадою, яка вдавалась у поході до відповідних заходів. Тим часом під невпинні звуки литавр обидві армії поволі займали вихідні позиції. Шість полків штурмової піхоти, з’єднавшися з бригадою гаубиць і батальйоном запасу, склали, коли до них іще приєднали карну роту, «Сонет про таємницю буття», і це під час нічного маршу на позицію. По обидва боки кордону почалося якесь замішання; вісімдесятий марлабардський корпус кричав, що треба, зрештою, хоч би там що визначити поняття «ворог», бо воно, мовляв, обтяжене логічними суперечностями, може, й узагалі безглузде.

Парашутні війська намагались алгоритмізувати навколишні села, лави стикались одна з одною; отож обидва королі змушені були посилати флігель-ад’ютантів і надзвичайно повноважних кур’єрів, щоб навести лад у військах. Проте кожен із них, тільки-но підлітав і зупиняв коня, як одразу ж підключався до відповідного корпусу, щоб довідатися, звідки таке безладдя, і вмить зливався духовно з корпусом, і залишалися тоді королі без ад’ютантів. Виявилось, що свідомість — це страшна пастка, в яку можна увійти, але вийти — зась. На очах самого Потворика його кузен, великий князь Дербульйон, прагнучи підбадьорити військо, підскочив до рядків і тільки-но підключивсь, як одразу духом влився і злився — і його вже не стало.

Збагнувши, що справи кепські, хоча й не знати чого, Мегерик кивнув своїм дванадцятьом персональним сурмачам. Кивнув своїм і Потворик, що стояв на командному пагорку. Сурмачі приклали бронзу до вуст, і з обох боків заграли сурми, даючи знак до бою. На той протяглий сигнал ворожі армії остаточно з’єдналися. Грізний залізний брязкіт замкнутих контактів полетів з вітром на майбутнє бойовисько і замість тисяч бомбардирів і канонірів,»навідників і набивачів, гвардійців і артилеристів, саперів, жандармів та командирів — постали два велетенських духи, що мільйоном очей подивились один на одного через широку рівнину під білими хмарами, і запала тоді хвилина цілковитої тиші. Бо по обидва боки дійшло до знаменитої кульмінації свідомості, яку з математичною точністю передбачив великий Гарганціян. Отож, переступивши певну межу, військовість, як стан локальний, обернулася на цивільність, і це тому, що Всесвіт за своєю природою безумовно цивільний, а дух тієї і тієї армії якраз сягнув космічних вимірів! І хоча зовні й виблискувала криця, панцери, картеч і смертоносні вістря, — всередині по той і по той бік нуртував океан зневажливої безтурботності, всеосяжної доброзичливості й досконалого розуму. Стоячи на пагорбах, виблискуючи на сонці крицею, під невгаваючий барабанний дріб — обидві армії усміхнулись одна одній. Трурль з Кляпавцієм саме ступили на борт свого корабля, коли відбулося те, чого вони так прагнули: на очах почорнілих від сорому й люті королів обидва війська відкашлялися, взялися під руки й пішли на прогулянку, зриваючи квіти під похмурим небом на полі битви, яка так і не відбулася.