ЦИФРАНЬОВЕ ВИХОВАННЯ [28]

Коли Кляпавція запросили бути ректором університету, Трурль залишився вдома, бо йому була осоружна будь-яка, зокрема й університетська, дисципліна. Отож, допечений до живого самотністю, він змайстрував собі зграбну цифрову машинку, таку кмітливу, аж він плекав надію, що матиме наступника і спадкоємця. Щоправда, всяко між ними бувало, і залежно від настрою, а також від успіхів у навчанні Трурль називав машиненятко коли Цифранеком, Цифранусем, Цифраненятком, а інколи — Цифраниськом. Певний час він грав із ним у шахи, аж поки воно почало ставити йому мат за матом. А коли машиненятко на міжзірковому турнірі перемогло в сеансі одночасної гри сто майстрів, поставивши їм гектомата, Трурль перелякався наслідків однобокого виховання і, щоб розвинути в Цифраньові духовні нахили, доручив йому вивчати поперемінно хімію і музику, і пополудні вони удвох бавилися невинними іграми на зразок знаходження рим до вибраних слів. Це, власне, вони й робили одного разу. Гріло сонечко, в майстерні було тихо, стрекотали реле, й чути було тільки римування у два голоси.

— Безодню? — мовив Трурль.

— Сірководню.

— Геннадій?

— Ванадій.

— Чебрець?

— Вуглець.

— Зірка?

— Сірка.

— Король?

— Пергідроль.

— Якого це лиха сама хімія та хімія! — напався Трурль. — Ти що, не можеш нічого іншого придумати? Плуг?

— Луг.

— Профан?

— Пропан.

— Химерний?

— Амфотерний.

— Офіцер?

— Ізомер.

— Капітуляція?

— Коагуляція.

— Досить уже хімії! — розгнівався Трурль, бачачи, що так може тривати без кінця й краю.

— А чому? — закомизився Цифранек. — Хіба її хто заборонив? Не можна ж змінювати правила під час гри!

— Не мудруй! Не тобі мене вчити, що можна, а чого не можна.

Тим часом малюк спокійнісінько мовив:

— Тепер ти. Бензол?

Трурль мовчав.

— Вапно? Берилій? Оксалат? Азот? Дякую, я виграв! — вигукнув Цифранек. Трурль якусь хвилину сопів, очима шукаючи викрутки, проте, опанувавши своє роздратування, сказав:

— Досить на сьогодні цієї забави. Візьмімося тепер до вищого мистецтва, а саме — до філософії, бо філософія — то королева всіх наук і як така стосується абсолютно всього. Спитай мене про щось, а я дам тобі дві відповіді, — одну звичайну, а другу — філософську!

— Чи білило це побілене чорнило? — спитало машиненятко.

Трурль чмихнув і сказав:

— Ні, йдеться не про такі запитання — це стосується тільки словника…

— Але ж ти тільки що сказав, що філософія стосується абсолютно всього, — затявся Цифранек.

— Спитай у мене про щось інше, коли тобі так кажуть!

— Чому добрий злодій не те саме, що злий добродій?

— Звідки ти береш такі ідіотські запитання? — напався на нього Трурль. — Ну, гаразд. Зрозуміло, ти ще не маєш досвіду. Чи ти знаєш, чого тобі хочеться?

— Трохи погиркатися.

— Та не цієї миті, віслюче, а в житті!

— Я прагну слави, більшої, ніж твоя!

— То марна річ, вона не варта, щоб на неї витрачати сили, і вже безперечно не може правити за життєву мету.

— А чого ж це ти тоді порозвішував на стінах усі свої дипломи й відзнаки?

— Просто так! Це не має значення. Не перебивай мене увесь час, бо я зараз візьму та й перепрограмую тебе!

— Ти не зробиш цього, бо так було б неетично.

— Ну, годі вже. Ходімо на горище — я дам тобі предметну лекцію з філософії, тільки слухай мене, вчися й не перебивай увесь час!

Отож вони пішли. Трурль приставив до комина драбину, виліз на неї, за ним видерся нагору Цифранек, і обидва стали на дасі, звідки відкривався широкий краєвид.

— Поглянь на драбину, якою ми вилізли з горища, — доброзичливо мовив Трурль. — Я її купив випадково, а оскільки вона була задовга, а я не хотів зробити її коротшою, бо вона зроблена з добрячого дерева, то я вибив у даху дірку й вистромив надлишок драбини через цей отвір. Як бачиш, вона стирчить тепер на два метри вище даху. Коли ти вилазиш по ній знизу, то кожен твій крок, зроблений на наступному щаблі, має водночас чіткий і однозначний сенс. Та якщо ти лізтимеш далі, залишивши під собою горище й дах, сенс, який був у твоїх попередніх кроках, зникне на рівні даху, і вже не буде ніякого, крім того сенсу, який ти сам визначиш! Отже, можна сказати «Лізу на дах», коли спитають про те, навіщо ми ставимо ноги на нижні щаблі драбини, але не можна так само відповісти, коли залізеш дуже високо! Там, нагорі, мій Цифраню, треба вже самому видумувати собі і мету, і сенс. In ovo[29] то є ціла теорія вищого буття, або ж розуму, який, породжений вибриками й вихватками матерії, починає дивуватися з того, що він розумний, а не знає як того, що йому з собою робити, так і того, що означає цей його розлад! Запам’ятай мої слова, бо це дуже глибока притча з філософським підтекстом!

— А чи не означає це, що нас дуже високо занесло? — спитав малюк.

— Певною мірою самим пориванням, бо цей процес, коли вже набере розгону, мчить нестримно. А тепер зосередся, бо я говоритиму тобі про різницю між тим, що можливе, і тим, що неможливе.

— Я сам чув, як ти казав дядькові Кляпавцієві, що все можеш! — випалив Цифранек.

— Вгамуєшся ти нарешті? Я казав це в іншому розумінні. Знання усувають подив, бо того, хто все знає, ніщо не може здивувати! Отже, мене ніщо не може здивувати, утямив?

— А якби сталося те, що ти вважаєш за неможливе, ти так само не здивувався б?

— Не кажи дурниць. Те, що неможливе, статися не може. Якби, приміром, у цю мить до нашого садочка впав метеорит…

Він не докінчив, бо щось пронизливо свиснуло, будинок увесь задвигтів, з покрівлі зірвалося кілька черепиць, драбина затремтіла, а в садочку знявся стовп куряви, і враз усе скінчилося так само несподівано, як і почалося.

— Щось упало з неба! Напевне, метеорит! Тебе це не здивувало? — зрадівши, писнув малюк.

— Анітрохи, — збрехав Трурль, який мало не гепнувся зі стріхи. Те, що оце сталося, якраз служить для унаочнення лекції. Це був чистий випадок, або ж так званий збіг незалежних одна від одної подій. За даними статистиків, падіння метеориту на індиферентні житла є річ можлива, хоча й трапляється таке дуже рідко. Однак неможливо було б, щоб за першим меторитом упав одразу ж другий, і це тому, що…

Цифранек навіть не намагався слухати його дуже уважно, бо, перехилившись через край даху, він роздивлявся чималу вирву серед решток огорожі й полуниць. На дні вирви блищало щось схоже на скляну брилу.

— Там щось є! — озвався він. Раптом щось знову завило, загримотіло, грюкнуло і здійнялося курявою неподалік дірки в землі.

— Другий метеорит! Тепер ти вже напевне здивувався! — захоплено скрикнув Цифранек.

— Метеорити не падають двічі в одне й те саме місце — такого не буває! — отямившись, вирік Трурль. — Цілком можливо, що ми спостерігаємо новий тип фатаморгани… Однак якби це мала бути дійсність, то наступне падіння метеориту виключалося б на дуже довгий час, оскільки за статистичними даними…

Загуркотіло, і в хмарі викинутих у повітря уламків у землю між двома вирвами врізалась якась блискуча брила, з такою силою, що будинок гойднуло, як човен на хвилі.

— Третій! — писнув щасливий Цифранек.

— Ховайся! — гукнув на нього Трурль, падаючи з драбини на горище і тягнучи за собою свого вихованця.

Піднявшись і сяк-так обтрусившися, вони, нічого вже не обговорюючи по-філософському, збігли до садочка. Трурль, похитуючи головою і тихенько зітхаючи, обійшов три великі вирви й нарешті присів край найменшої.

— Дивуєшся! — тріумфував над ним малюк. — А от я аж ніяк не дивуюсь, бо математика випереджає твою філософію! Множина планет перетинається із множиною метеоритів, унаслідок чого з’являється підмножина, в якій метеорити принаймні один раз влітають у полуниці. В тій підмножині має бути підмножина, в якій метеорити падають на планету дублями, а в ній — підмножина потрійних зіткнень!

— Дурниці, — заперечив Трурль неуважно, бо зішкрібав пісок і глину з таємничої брили на дні вирви. — Чому, власне, саме в НАС це мало статися?

— Тому, що, згідно з нормальним розподілом, — в КОГОСЬ воно повинне було статися, — випалив Цифранек.

— А в якій підмножині перебувають метеорити, начинені музичними інструментами? — запитав, випростуючись, Трурль, а Цифранек, зазирнувши до вирви, писнув від здивування.

Трурль пішов до доров’яного сараю і покликав екскавтор, але той, бувши дуже розумним, створеним громами з ясного неба, тільки тремтів, забившись у куток, і навіть не думав його слухатись.

— Отакі наслідки занадто досконалої автоматизації! — буркнув Трурль, бачачи, що йому немає звідки чекати допомоги. Отож, орудуючи лопатою і кайлом, він якось видобув із найменшої вирви уламок криги неправильної форми й увесь забруднений землею. Всередині уламок був тьмяний, проте, коли пильно вглядітись, там можна було розрізнити якусь циліндричну тінь, обмотану, наче змією, шнуром. Принісши з майстерні молоток, Трурль почав обережно, щоб не пошкодити вмерзлого предмета, довбати крижану брилу. Вона кінець кінцем розкололась, і з неї викотився бордового кольору циліндр, перев’язаний вишитою золотом стрічкою. Стукнувшись об держак покинутої лопати, циліндр гучно загримотів.

— Барабан… — здивувався Цифранек, підіймаючи його з землі.

І насправді, то був обтягнений козлячою шкірою оркестровий барабан, що чудово зберігся. Цифранек одразу ж спробував вибити на ньому малий дріб.

Тим часом Трурль мовчки заходився біля другої вирви, бо і з неї стирчала крижана брила, до того ж набагато більша, ніж перша. Він раз-по-раз бив молотком, аж поки з-під крижаних скалок, що порскали на всі боки, вигулькнули два паралельні шкіряні футляри, зигзагоподібно зашнуровані ззовні, а далі з’явилися два сповиті в зелену тканину слупи. Трурль працював без перепочинку, і незабаром цей визволений від крижаних кайданів об’єкт уже лежав на траві.

Тканина, в яку його було сповито, була тверда, наче скло, й оздоблена рядом золотих ґудзиків. З одного кінця об’єкт був облямований відкладним коміром, з якого виступала прикрита суконним ковпаком довбешка, а з другого кінця стирчали слупи в футлярах.

— Начебто схоже на Істоту з Зірок! — схвильовано вигукнув Трурль. — Рурки, що в нього на ногах, називаються крагами — я бачив такі в атласі старожитностей у мого вчителя Кереброна! Це один із допотопних роботів, зовсім архаїчний, дивися і запам’ятовуй. Покинь гупати в барабан, бо в мене вуха луснуть! Це його оздоблена куртка, це його капелюх, а що він тримає в руках? Палички! Вони належать до барабана, барабан до них, звідки висновок, що перед нами той, хто грає на барабані! Чи ти встигаєш за швидким плином моєї думки?

— Навіть виперджаю його! — зухвало вигукнув Цифранек. — Якщо барабан і той, хто на ньому грає, летіли разом, то це означає, що вони мали спільну траєкторію, але не були замкнені в метеоритах, бо метеорити не мають таких близьких одна до одної траєкторій, отже, полуниці нам витовкла льодова комета! А коли так, то ми маємо три фрагменти її ядра. Мене анітрохи не здивувало б, якби в третьому був диригент або віолончеліст.

— А це чому, мій розумнику? — спитав збитий з пантелику Трурль.

— Тому, що та комета мала зачепити хвостом цілий оркестр! Принаймні це цілком правдоподібна річ…

— Не чіпай його! Не торкайся нічого руками! Сиди спокійно, поки я тобі не скажу, чуєш? — знову розсердився Трурль, і, зміцнивши у такий спосіб свою позицію наставника, заходився далі оглядати істоту…

— Ці краги з пряжками… — повільно зауважив він. — Але чому матерія скам’яніла? Авжеж, авжеж, зрозуміло, вона замерзла на кістку, як і її володар! Ми могли б, ти чуєш, вивчити його спектроскопічним методом, беручи мікропроби, але в такому разі дізналися б тільки про його хімічну будову, а та будова не скаже нам, яким чином він потрапив до цієї крижаної труни! Найліпше буде, коли ми запхаємо його до воскрешальні!

Глибоко замислений, сидів він навпочіпки біля Істоти з Зірок.

— Якби нам пощастило, то ми змогли б поставити їй запитання й дістати від неї цінні відповіді. Проте, яку ж нам застосувати матрицю воскрешання? От у чому заковика! Це не представник класу Silicoidea[30] родини Festinalentinae,[31] не кіберак, не кібериба…

— А я тільки скажу, що це звичайнісінький перкусист! Найліпше буде покласти його на піч! — проверещало своєї машиненятко.

— Сиди тихо! Робот роботові не рівня!.. Поміщення на піч — діло нехитре і не потребує вживання тих знань, якими я володію! Легко допуститися дурниці! Барабан може бути предметом, що збиває зі сліду, або ж камуфляжем, і тоді процедура оживлення виявиться надто небезпечною, бо то може бути якийсь смертоносний апарат, що його зловорожий творець послав у Космос за тим, кого собі намітив, — бо й таке буває! А з другого боку, до застосування заходів по оживленню спонукає імператив космічної доброзичливості, розумієш? Таким чином я вдався до етики. А може, ми дізнаємось чогось більшого, коли звернемося до третьої ями! Трурль як сказав, так і зробив на очах у кмітливого Цифранека, що весь час заважав йому своїми меткими запитаннями, аж розгніваний Трурль почав дедалі дужче гатити у лід молотком. Розлігся оглушливий тріск, розколота брила розчахнулась надвоє, а разом із нею — ув’язнений в ній екземпляр. Трурль на мить аж занімів.

— Це через тебе! А щоб тебе…

— А як же космічна доброзичливість? — прошепотів Цифранек, щоправда так само дуже оторопілий.

Трурль добру хвилину дивився на блискучі лаковані штиблети з пряжками, темно-сині у червону смужку шкарпетки і холодні литки, що стирчали, вже очищені, з половини крижаної брили. Його вразила надзвичайна охайність тих предметів.

— Може, це істота, що трималася культу своїх нижніх футлярів? — сказав він, міркуючи вголос. — Дивина! Та я не певен, чи вдасться нам оживлення розділених половинок… Слід було б спочатку з’єднати їх знову.

Ставши на коліна, він зблизька роздивився те, що розломлений мав усередині. Поверхня зламу блищала крижаними кристаликами, показуючи хаотичні вигини і візерунки внутрішньої будови.

Трурль почухав потилицю.

— Може, перед нами істота, зроблена з клею, одна з тих, про які писав у давнину кібермістик Клібабер? Тоді б ми мали одного з галактичних аборигенів, допотопного слизовика, якого називають у легендах «Лудиною»? Я пройшов стількома світами, побував у стількох системах, але досі мені ще не щастило побачити на власні очі Мислячого Маслюка! О, я мушу докласти всіх зусиль, щоб воскресіння закінчилося вдало! Який же то буде привід для розмов на онтологічні теми, не кажучи вже про те, яку міну скорчить твій дядько Кляпавцій! Але як же недоладно сконструйований оцей тріснутий! Бідолашний тріскунчику, яке ж у тебе заплутане нутро, тут ані гвинтів, ані клямок не поставиш, і не знати, що до чого пасує! І лише суцільний стан окрижаніння тримає вкупі всі ці звивини й розгалуження!

— Тату! — промовило машиненятко, зазираючи через Трурлеве плече. — Це не лудина, не маслюк і не слизовик, це звичайнісінький хандроїд!

— Що? Як? Не заважай! Що ти мелеш? Хандроїд? Може, андроїд!

— Ні, таки хандроїд, або ж охоплений хандрою андроїд. Я тільки вчора вичитав про таких в енциклопедії.

— Дурниця! Звідки ти це взяв?

— Бо у нього в руці келих.

— Келих? Який келих? Ото там, у кризі? А, справді! Ну, то й що?

— У такі келихи звичайно наливають цикуту, отже, він сам хотів її випити, тож він є невдатним самогубцем, а звідки взятися суїцидальним бажанням, як не від taedium vitae, тобто не від хандри?

— Занадто ризиковані силогізми! Ти неправильно міркуєш! Я навчав тебе інакше! — квапливо вичавив із себе Трурль, пересуваючи крижану брилу, в якій містився тулуб хандроїда. — Зрештою, тепер не на часі міркування. Ходімо нагору!

— До печі? — запитало машиненятко, аж підстрибуючи від надзвичайного захвату. — До печі! До печі!

— Не до печі, а на припічок! — уточнив Трурль.

Перш ніж покласти хандроїда на припічку, він узявся до копіткої роботи реставратора. Задубілими руками припасовував атом до атома, бо змушений був працювати при штучному морозі; були в нього також і хвилини серйозних вагань, що до чого пасує, — такий шарварок панував у хандроїдові. На щастя, Трурль мав змогу орієнтуватися за зовнішньою оболонкою, тобто — сукняним убранням, бо обшиті шкірою ґудзики незаперечно вказували, де перед, а де зад.

Поклавши обидві істоти в теплі, Трурль зійшов до майстерні, щоб про всяк випадок ще раз погортати «Вступ до воскрешальництва». Він штудіював наукові праці, коли нагорі знявся галас.

— Зараз! Зараз! — гукнув Трурль і побіг нагору.

Робот у крагах сидів на припічку і з подивом обмацував сам себе, а хандроїд, випроставшись на весь зріст, лежав на підлозі, бо, наміряючись устати, втратив рівновагу й упав.

— Шановні гості! — з порогу озвався Трурль. — Вітаю вас у своєму домі! Ви, закуті в крижаних брилах, упали до мого садочка, знищивши мої полуниці, за що я анітрошечки на вас не гніваюсь. Я видовбав вас із криги, а потім за допомогою інкубаційної термічної реанімації, а також інтенсивної відновлювальної терапії допровадив вас до притомності, як бачите самі! Проте я не знаю, як ви потрапили до тієї криги, і мені страшенно цікаво знати, що з вами сталося! Даруйте мені мою настирність, а щодо всього іншого, то малюк, який стрибає біля мене, це мій неповнолітній нащадок…

— А хто ви? — кволим голосом спитав хандроїд, який ще сидів на підлозі, обмацуючи весь свій тулуб.

— Панове прибульці — ти, в шкіряних крагах, і ти, що палко і вогко вдивляєшся в мене, знайте, що я досить відомий омнігенеричний конструктор, звуть мене Трурль. Це моя майстерня на Восьмій Планеті Сонця, що його донедавна ще не було, поки ми удвох з моїм другом Кляпавцієм на громадських засадах не сконструювали його з галактичних відходів. Сфера моєї діяльності, ще від гонів, експериментальна онтологія, пов’язана з оптималістикою стосовно всіх розумів Uniwersum.[32] Я розумію, що, несподівано опинившись на чужині, та ще й у такий спосіб, — все це завдало вашим єствам певного стресу, тож зберіться з думками й розкажіть, хто ви такі, і таким чином ми прискоримо обопільне порозуміння!

— А ти, мосьпане, не маєш ніяких зв’язків з боліцією гроля Спасенція, — іще кволим голосом спитав з печі перкусист.

— Про того короля, так само як і про його поліцію, мені нічого не відомо… перепрошую, у вас нежить? Розумію — це від переохолодження, кожен застудився б у такій холоднечі… може, вип’єте настою з липового цвіту?

— Я не застуджений, просто говорю з іноземним акцентом, — пояснив робот у крагах, з явною полегкістю погладжуючи золоті нашивки на грудях.

— Короля, від якого я в певному розумінні втік, насправді звуть Гролем, і то з огляду на те, що править він не державою, а бержавою… але то ціла історія.

— Розкажи нам її! Дуже просимо! — запищав підскакуючи Цифранек.

Трурль угамував його суворим поглядом і сказав:

— Мені не хотілося б квапити вас — будьте моїми гостями, прошу! А ви, добродію, хто будете — андроїд чи маслитель?

— У мене ще так шумить в голові, — відповів той, що сидів на підлозі. — Крижаний метеорит? Комета? Може бути! Цілком може бути! Комета, але не та! Я, певне, проґавив свою! Ой, лишенько моє, лишенько!

— То ви не хандроїд? — розчаровано спитав Цифранек.

— Хандроїд? Я не знаю, що це таке. В голові мені шумить.

— Прошу вас, не зважайте на цього малюка! — втрутився Трурль, спопеляючи Цифранека поглядом. — Панове, я бачу, що на вашу долю випало чимало знегод, тож даруйте мені за невчасне спонукання до обопільних рекомендацій, і запрошую вас до покою, щоб ви могли трохи оговтатися й заспокоїтись, а також трохи підкріпитись!

Після вечері, спожитої в цілковитій мовчанці, Трурль провів своїх незвичайних гостей по всій господі, показав їм майстерню і бібліотеку, а після всього припровадив їх на горище, де в нього були особливо цікаві раритети.

Це горище було впорядковане на зразок музейної зали. На полицях стояли експонати в олії, парафіні, самогоні, а з-під стелі, причеплений до грубої крокви, звисав чималий автоматичний пристрій. Він був чорний, наче вугіль, і на вигляд здавався мертвим. Та тільки-но до нього підійшли ближче, він ожив і спробував був хвицнути так званого хандроїда.

— Пильнуйте, панове, бо мої наукові помічники функціонують! — пояснив Трурль. — Автомат, який ви бачите на цій сталевій линві, вісімсот років тому збудував прамайстер старожитностей, архідоктор Нінгус, що задумав створити релігійного і доброго мисленника, так званого робота-святенника, або ж молитвенника. Обережно, пане перкусисте, він не тільки хвицається, а часом і кусається.

— Дай мені, Боже, чкурнути звідси, тоді знатимеш, на що я здатний! — заскреготів заіржавілими трибками чорний молитвенник.

— Як бачите, панове, — з науковим запалом провадив далі Трурль, — він не лише розмовляє, хвицається й кусається, а й урочисто вірує!

Коли враз механічний фідеїст зняв такий ґвалт, що все товариство змушене було якнайшвидше покинути горище.

— Наслідки віри часом неможливо передбачити, — пояснював Трурль, коли вони гуртом спускалися драбиною долі. Після всього товариство повсідалося у вітальні, де все вже було приготоване — глибокі крісла, вогонь у коминку і електрополуниці з іонофорезною підливою.

Відігрівшись і відновивши сили, обидвоє гостей усе ще мовчки поводили довкола здивованими очима, бо Трурль, з огляду на ті ускладнення, що звалилися на них, не хотів напосідатися зі своїми запитаннями. Тим часом Цифранек, вискочивши як Пилип з конопель, не забарився й виклав їм свою гіпотезу усіх випадків, обгрунтовану серйозними обрахунками. Це була гіпотеза про крижану комету, яка, обертаючись у зоряній системі, своїм хвостом зачіпала різні планети і, захопивши осіб, що перебували на тих місцях, до яких доторкнувся її хвіст, заносила їх, замерзлих на кістку, до перигелію, де, як відомо, ті тіла плуганяться, наче слимаки, поки після тисячоліть якась невідома пертурбація вибила їх із дотеперішньої орбіти й кинула на Трурлеву садибу. Перш ніж Трурль устиг його вгамувати, Цифранек вирахував ізе приблизу траєкторію руху цієї комети, а наклавши її на карту усієї зоряної системи, яку знав напам’ять, визначив такі коефіцієнти щільності заселення планет, що в нього вийшло чимале число — сім тисяч сімсот сімдесят три особи, що мали ще перебувати у хвості цієї комети. Ці особи, вихоплені в різні часи і в різних місцях, уже віддалялися від них, що оце бесідували тепер у Трурлевому будинку, з другою космічною швидкістю. Отже, падіння двох гостей у двох метеоритах, а разом з ними й барабана в третьому метеориті, стало тепер цілком зрозумілим фізичним явищем, і Трурлеві тільки й залишалося пожаліти всіх інших умерзлих у кригу комети невідомих пасажирів, яких йому не пощастить ні оживити, ні познайомитися з ними особисто. Хоча надворі давно вже була ніч, проте нікому не хотілося спати — річ зрозуміла, коли взяти до уваги те, як довго прибулі перебували в льодовому летаргічному сні і як цікавили їхні пригоди Трурля і Цифранека. Тож господар звернувся до врятованих із висловленим уже раніше проханням, щоб вони розповіли історію свого життя, пов’язану з їхнім кометовим вознесінням на небо. Обидва прибулі перезирнулися і, трохи поцеремонившись, кому першому взяти слово, дійшли висновку, що порядок цей визначив сам їхній визволитель тією черговістю, за якою він їх оживлював, тож першим почав свою розповідь робот у крагах.

Загрузка...