Кіберіада

V

Німування Космосу — славнозвісне Silentium Universi, успішно заглушуване гуркотом локальних воєн середини століття, більшість астрофізиків вважає за незаперечний факт, оскільки наполегливі прослуховування радіохвиль не дали наслідків, починаючи від проекту Озма аж по багаторічні дослідження австралійців.

Упродовж усього цього часу над проблемою, крім астрофізиків, працювали й інші фахівці, що винайшли Логлан і Лінкос та низку інших штучних мов як засіб налагодження міжзоряного зв’язку. Було зроблено чимало винаходів, таких, як пересилання з метою економії телевізійного зображення замість тексту. З часом праці з теорії і методології космічного контакту утворили цілу бібліотеку. Стало достеменно відомо, що повинна робити цивілізація, яка прагне встановити зв’язок з іншими. Спочатку — посилати у широкому діапазоні частот ритмічні позивні, — вони засвідчили б, передусім, своє штучне походження, а потім — частотами — вказали б, де, у яких кіло— чи мегациклах слід шукати саму передачу. Вона має розпочатися з систематичного викладу граматики, синтаксису, лексики і т. ін., — то були справжні savoir vivre,[125] правила, укладені для всього Космосу і обов’язкові скрізь, аж до найвіддаленішої туманності.

Однак невідомий відправник зробив фатальний fauxpas,[126] бо прислав лист без будь-якого вступу, без граматики й словника, — величезний лист, зафіксований на кілометровій реєстраційній стрічці. Першою моєю думкою, коли я довідався про це, було: або лист призначався не нам і ми чисто випадково опинилися на лінії зв’язку між двома цивілізаціями-співрозмовницями, або ж він призначений усім цивілізаціям, які переступили певний «поріг знань» і здатні не лише відшукати сигнал — хоча зробити це важко, — а й розшифрувати його значення. Якщо прийом сигналу був випадковим, проблеми «недотримання правил» взагалі не існувало. Згідно з другою можливістю, ця проблема набирала нового, глибшого змісту: космічна інформація, як я собі уявляв, була надійно забезпечена від розшифрування небажаними адресатами.

Нам дуже добре відомо, що, не знаючи ані елементів коду, ані синтаксису й лексики, не можна розшифрувати повідомлення інакше, ніж методом спроб і помилок із застосуванням частотного відсіву, причому успіху можна чекати і два століття, і два мільйони років, і цілу вічність. Дізнавшись, що серед математиків Проекту є Бер і Шерон, а його головний програміст — Редкліф, я був збентежений і навіть не приховував цього. За таких обставин взагалі було незрозуміло, чому звернулися до мене; трохи заспокоювало лише усвідомлення того, що в математиці існують завдання, яких розв’язати взагалі не можливо, — це однаково не під силу ні третьорядним рахівникам, ні геніям. Однак, здається, якийсь шанс існував, — бо інакше Белойн послухався б Шерона й Бера. Мабуть, було вирішено, що, коли не вони, то, може, хтось інший досягне успіху в цій незвичайній ситуації.

Усупереч поширеній думці, подібність понять у мовах усіх земних культур, навіть найбільш різнорідних, просто вражає. Телеграму «Бабуся померла похорон у середу» можна перекласти будь-якою мовою — від латини й хінді аж до мов апачів, ескімосів чи племені добу (напевне, й мовою мустьєрської епохи також, якби ми її знали). Це обумовлено тим, що в кожної людини є матір її матері, що кожна людина помирає, що ритуал поховання небіжчика існує у кожній культурі, як існує і принцип відліку часу. А от одностатеві істоти не знають різниці між матір’ю і батьком, ті ж, які діляться подібно до амеб, не утворили б поняття навіть одного з батьків. Не мали б вони й слова із значенням «бабуся». Безсмертні істоти (амеби, ділячись, не вмирають) не знали б таких понять, як «помирати», «похорон». Отож, перш ніж вони змогли б перекласти й зрозуміти оту таку ясну для нас телеграму, вони мали б спочатку вивчити анатомію й фізіологію людини, еволюцію, історію та етнографію людської цивілізації.

Це досить примітивний приклад — він передбачає, що той, хто одержав сигнал, розрізняє в ньому інформаційні знаки і їхнє неістотне тло. Ми були в іншому становищі стосовно «зоряного листа». Зареєстрована періодичність могла становити, наприклад, самі лише розділові знаки, натомість «власне літери» чи ідіограми могли взагалі не досягти поверхні реєстраційного шару, являючи собою імпульси, до яких апаратура була нечутлива.

Багато важить також різниця у рівні цивілізації. За золотою посмертною маскою фараона Аменхотепа історик мистецтва визначить епоху і її культурний стиль. З орнаментів на ній знавець релігій відтворить характер тогочасних вірувань. Хімік встановить, який тоді застосовувався спосіб обробки золота. Антрополог з’ясує, чи відрізнявся представник роду людського, що жив шість тисяч років тому, від сучасної людини; лікар поставить діагноз, що в Аменхотепа були гормональні порушення, бо він мав деформовані акромегалічні щелепи. Таким чином, річ, якій шістдесят століть, надає нам набагато більше інформації, ніж мали її творці — сучасники Аменхотепа, бо що ж вони могли знати про хімію золота, акромегалію й культурні стилі? Якщо ми обернемо процедуру в часі й надішлемо єгиптянинові часів фараона Аменхотепа написаний сьогодні лист, він не зможе його прочитати, і не тільки тому, що не знає слів і понять, які були б відповідниками наших.

Такі були загальні міркування з приводу «зоряного листа». Інформацію про нього з практичною метою скомпонували у текст стандартної форми, записаний на магнітофон; плівку з записом прокручували перед «дуже високими особами» під час їхніх відвідин. Не переповідатиму його своїми словами, краще процитую:

«Завданням Проекту «Голос Неба» є всебічне вивчення і спроба розшифрування так званого «повідомлення з зірок», яке, найімовірніше, є серією сигналів, надісланих свідомо, з певним наміром, за допомогою штучних технічних пристроїв, істотою чи істотами, що належать до невизначеної позаземної цивілізації. Носієм інформації є струмінь нейтрино-частинок, позбавлених маси спокою, з магнітним моментом, у 1600 разів меншим за магнітний момент електронів. Нейтрино — найбільш проникаючі з усіх відомих нам елементарних частинок. На Землю ці частинки прилітають з усіх точок небесної сфери. Поміж них вирізняються частинки, породжені природними процесами у зірках (тобто й на Сонці), наприклад, реакціями бета-розпаду та іншими реакціями в атомному ядрі, а також ті, що утворюються під час зіткнень нейтрино з ядрами елементів земної атмосфери й земної кори. Енергія цих частинок коливається у межах від кільканадцяти тисяч до багатьох мільярдів еВ. Завдяки працям Шигубова було встановлено теоретичну можливість побудови так званого нейтринного лазера, або «назера», який створював би корпускулярний монохроматичний промінь. Можливо, що саме за цим принципом працює передавач, що посилає прийняті на Землі сигнали. Завдяки працям Х’юджеса, Ласкальї і Джефріса з метою реєстрації окремих енергетичних фракцій нейтринного випромінювання був збудований прилад, названий інвертором або нейтринним перетворювачем, в основі дії якого лежить ефект Айншофа (так званий «псевдочастинковий обмін»); інвертор, використовуючи ефект Синицина-Мессбауера, здатний фільтрувати смуги випромінювання з точністю до 30 000 еВ.

Під час тривалої реєстрації низькоенергетичних смуг у пасмі 57 млн. еВ виявлено було сигнал штучного походження, що складався з понад двох мільярдів знаків у перерахунку на бінарний (двійковий) код; він передається без перерв. Цей сигнал, з відносно широким радіантом, що охоплює весь регіон альфи Малого Пса та її околиці в межах 1,5°, передає інформацію невідомого змісту і призначення. Оскільки надлишковість у каналі зв’язку наближається до нуля, сигнал має характер шуму. Про те, що цей шум є сигналом, свідчить факт, що кожні 416 годин, 11 хвилин і 23 секунди вся модульована послідовність повторюється спочатку з точністю, яка дорівнює принаймні роздільній здатності земної апаратури.

Щоб виявити й зареєструвати цей сигнал як штучний, повинні бути виконані такі умови: по-перше, прийом корпускулярного нейтринного випромінювання апаратурою з роздільною здатністю щонайменше 30 000 еВ, спрямованою на радіант Малого Пса з припустимим відхиленням 1,5° у кожний бік від зірки «альфа» цього сузір’я. По-друге, треба відфільтрувати з усієї нейтринної емісії цього сегменту неба пасмо, що лежить у межах 56,8-57,2 млн. еВ. І нарешті, по-третє: треба приймати сигнал довше, ніж протягом 416 годин, 12 хвилин, а потім порівняти початок нової емісії з початком попередньої. Якщо цього не зробити, прийнятий сигнал нічим не виявить, що він — не звичайний природний шум. З ряду причин сузір’я Малого Пса — це регіон, який цікавить астрономів — дослідників нейтрино. Перша умова може бути виконана там, де є фахівці, що мають відповідну апаратуру. Менш імовірним є виділення пасма емісії, оскільки в цьому регіоні на сьогоднішній день 34 максимуми випромінювання в інших енергіях. Максимум пасма 57 млн. еВ на графіку всього випромінювання має, щоправда, форму зубця, гострішого, тобто енергетично сконцентрованішого, за інші, утворені природними процесами; але то не якась особлива ознака, — її особливість практично можна виявити лише ex post,[127] або вже знаючи, що сигнал у пасмі 57 млн. еВ штучний, і тому звернувши на нього пильну увагу.

Якщо приймемо, що з-поміж сорока світових обсерваторій, обладнаних апаратурою Ласкальї-Джефріса, щонайменше десять постійно ведуть спостереження у радіанті Малого Пса, то шанс вифільтровування одною з них сигналу становить приблизно 1/3 (10: 34) — caeteris paribus.[128] Однак час реєстрації порядку 416 годин вважається вже довготривалим. Таке трапляється лише в кожній дев’ятій-десятій дослідницькій роботі. Отже, можна з певним допуском визначити, що шанс помітити сигнал був приблизно 1: 30 — 1: 40 і такою ж — можливість повторити відкриття поза межами Сполучених Штатів».

Я процитував увесь цей текст, тому що він дуже цікавий також у другій своїй частині. Наведені там розрахунки ймовірності відкриття не можна сприймати цілком серйозно. Факт їхнього уміщення був продиктований політикою керівництва Проекту, дещо цинічною. Потрібно було, щоб «дуже високі особи» стривожилися, адже шанс 1: ЗО не виглядає таким уже астрономічно малим, а занепокоївшись, ці впливові люди могли б сприяти збільшенню інвестицій у Проект (найдорожче коштували, крім великих комп’ютерів, пристрої для автоматизованого хімічного синтезу).

Щоб розпочати роботу над «листом», треба було з чогось її починати, і це й було, власне, найгірше. Попередня фраза тавтологічна лише позірно. В історії відомо безліч випадків, коли дехто з мислителів вважав, що процес пізнання можна й справді починати з нуля, що розум, який перебуває у стані чистої таблиці, можна заповнити лише єдиним способом, і ця фікція була рушійною силою багатьох подиву гідних звершень. Однак виконати таке завдання в принципі неможливо. Не можна розпочинати будь-якої справи, не визначивши певних вихідних засад; незалежно від того, усвідомлюємо ми цей факт чи ні, таке визначення необхідне. Засади ці закладені як у саму біологічну природу людини, так і у той тонкий культурний шар, що відділяє людський організм від середовища і утворений внаслідок того, що дії, необхідні для виживання, середовище жорстко не обумовлює, залишаючи організмові шпарину свободи вибору, досить широку, щоб умістити тисячі можливих варіантів культур.

Розпочинаючи роботу над зоряним кодом, потрібно було визначити мінімальну кількість вихідних засад, але зовсім обійтися без них не можна було. Якби вони виявилися помилковими, уся робота звелася б нанівець. Одною з таких засад був двійковий характер коду. Зареєстрований сигнал у загальних рисах відповідав цьому припущенню, але свій внесок у нього зробила й сама техніка запису. Не задовольняючись записаним на стрічках сигналом, фізики довго вивчали саме нейтринне випромінювання, або «оригінал», бо ж його реєстрація на стрічці була тільки копією. Врешті, вони ухвалили, що код з певною мірою приблизності можна визнати двійковим; уникнути категоричності цього рішення не вдалося. Далі треба було визначити, до якої категорії сигналів належить «лист».

Відповідно до наших уявлень, він міг бути або «написаний» якоюсь подібною до нашої логічно побудованою мовою, що оперує значущими елементами, або становити систему «моделюючих» сигналів — на зразок телевізійних, або, врешті, являти собою «виробничий рецепт» Чи перелік операцій, необхідних для виготовлення певного об’єкту. Нарешті, лист міг описувати цей об’єкт чи певну «річ» «позакультурним» кодом, — тобто таким, що грунтується виключно на підвладних матеріальному розкриттю, незмінних природних категоріях математичного типу. Ці чотири можливі різновиди коду не є абсолютно відмінними. Телевізійне зображення утворюється проекцією на площину тривимірних об’єктів, причому часова роздільна здатність апарата має відповідати фізіологічним механізмам людського ока й мозку. Те, що ми бачимо на екрані, невидиме для інших живих створінь, зовсім не відсталих у еволюційному розвитку, наприклад, собака не розрізнить зображення собаки ані в телевізорі, ані на фотографії. Так само нема чіткої межі між «виробничим рецептом» і зробленим на його основі «предметом». Яйцеклітина водночас є матеріальним об’єктом, «предметом» і «виробничим рецептом» для організму, який розвинеться з неї. Отже, стосунки між носієм інформації і самою інформацією можуть бути складні й заплутані.

Усвідомлюючи ненадійність нашої класифікаційної схеми, але не маючи нічого кращого, ми спробували піти шляхом виключення чергових її варіантів. На перший погляд, найлегше було перевірити «телевізійну гіпотезу». Свого часу вона мала великий успіх і була визнана найекономічнішою. Отож у різноманітних комбінаціях ми намагалися ввести сигнал у телевізійний кінескоп. Ніяких зображень, які хоча б щось нагадували людині, одержано не було, проте, з іншого боку, на екрані не виникав і «суцільний хаос». На білому тлі з’являлися чорні плями, вони збільшувалися, росли, зливалися і зникали, причому все це мало вигляд «кипіння». Коли сигнал вводили у тисячі разів повільніше, зображення починало нагадувати колонію бактерій спершу в стадії розростання, тоді — взаємного поглинання і розпаду. Око схоплювало певний ритм і періодичність процесу, хоча це ні про що не свідчило.

Проведено було також контрольні дослідження. До телевізора вводили записи природного нейтринного шуму. Тоді на екрані з’являлося позбавлене осередків конденсації безладне мигтіння, яке зливалось у суцільне сіре тло. Можна було припустити, що ті, хто відправив «лист», мають відмінне від нашого телебачення, не оптичне, а, скажімо, нюхове чи нюхо-дотикове. Але якщо вони навіть мали іншу біологічну будову, ніж люди, не виникало сумніву, що в них набагато вищий рівень знань, отже, вони мусили розуміти — можливість прийому повідомлення не повинна залежати від того, чи ідентичні фізіологія відправника й фізіологія адресата.

Отже, другий варіант так само було відкинуто. Перший прирікав Проект на поразку, бо, як я вже говорив, без лексики й граматики не можна по-справжньому розшифрувати «іноземну» мову. Залишалося ще два варіанти. Їх розглядали разом, оскільки (і про це я теж говорив) різниця між «предметом» і «процесом» досить умовна. Коротко кажучи, — Проект стартував саме з цих позицій, досяг певних результатів, «матеріалізувавши» невелику частину «листа», немовби успішно витлумачивши його окремі фрагменти, але потім усе застигло на мертвій точці.

Поставлене переді мною завдання полягало в тому, щоб установити, чи правильна наша вихідна засада («лист» як предмет-процес). При цьому я не мав права посилатися на результати, одержані внаслідок прийняття цієї засади, бо то було б логічною помилкою — «замкнутим колом». Саме для того, щоб я уникнув однобічної упередженості, а зовсім не з лихим наміром, від мене спершу приховали всі досягнення Проекту. Адже вони певною мірою могли бути наслідком «непорозуміння».

Я навіть не знав, чи бралися вже за вирішення поставленого переді мною завдання інші математики Проекту. Я припускав, що такі спроби були; дізнавшись про їхнє фіаско, я, можливо, не завдавав би собі зайвої роботи, але Ділл, Раппопорт і Белойн вирішили, що найкраще буде — нічого мені не казати.

Одне слово, мене покликали, щоб урятувати честь планети. Я повинен був неабияк напружити свої математичні м’язи і, хоча не без хвилювання, — радів цьому. На пояснення, розмови, сакраментальний ритуал вручення запису зоряних сигналів пішло півдня. Потім «велика четвірка» провела мене до готелю, пильнуючи за собою, щоб ніхто з них не розповів мені чогось такого, чого мені поки що не слід було знати.