Господиня

Коли я працювала з продюсерами над фільмом «Господиня», мені довелося обмірковувати події під різними кутами, адже на екрані оповідь не могла вестися строго від першої особи однини. Один епізод давно вже крутивсь у мене в голові, хоча в книжці він аж ніяк не міг з'явитися, адже в цей час героїня була без тями. Протея все одно вирішила його записати на той раз, якщо продюсери захочуть вставити сцену у фільм. За хронологією в романі події цього епізоду відбуваються між розділами 58 і 59. Сподіваюся, вам буде цікаво побачити світ очима Мелані, коли та отямлюється.

С.М.

Самотність

Я сама.

Темно. Не можу згадати, ні де я… ні чому тут опинилася. І як так сталося, що я сама? Де Ванда? Як її шукати? Як кликати? Не пам’ятаю. Тиша. Я не відчуваю присутності Ванди. Не відчуваю нашого тіла.

Я хочу почути її голос, а на мене накочує паніка. Нехай вона покличе мене на ім’я! Нехай скаже, де ми! Розплющить очі, щоб і я нарешті змогла побачити. Я мушу почути її голос — мій голос, м’який і лагідний.

Чекаю, а нічого не відбувається. Тільки я, тільки темрява.

Я силкуюся пригадати — і починаю ще більше хвилюватися. Може, Ванда мене знову заблокувала? Таке вже траплялося, знаю, хоча й не пам’ятаю коли. Але здається, того разу відчуття було не таким — я не панікувала в темряві. Тоді просто взагалі нічого не було.

Та й не думаю, що Ванда зі мною так учинила б. Адже ми любимо одна одну. Пам’ятаю, ми зізналися в цьому напередодні… не пам’ятаю. Намагаюся просіяти спогади…

Ми зізналися, що таки любимо одна одну… А тоді…

Попрощалися.

І в цю мить до мене, ясно й чітко, повернулася пам’ять, а з нею — і все решта. Відчуваю ліжко під собою, піт на шкірі, мурашки по тілу — адже ніч прохолодна. Крізь повіки пробивається червонувате світло. Я чую власне дихання. Чийсь голос стає дедалі гучнішим, мов хтось підкручує звук.

Але спогад гостріший за всі п’ять моїх чуттів. Не спогад — чистий біль.

Я не змогла її зупинити! Вона померла за мене, а я нічого не могла вдіяти. Нехай тепер я здатна напружити м’язи, стиснути руки в кулаки — запізно. Ванди більше немає. Вона врятувала мене, а я не врятувала її.

Голос стає дедалі гучнішим, але я не слухаю. Мені байдуже, що чиїсь руки лагідно розтискають мені кулаки. У спогадах я чую останні думки Ванди. Вони звучать як відлуння у голові — згадка про її голос. А її більше немає.

«Мені так лячно», — сказала вона.

У спогадах я знову переживаю її страх.

Я дозволила їй загубитися. Це моя провина.

Пам’ятаю, як вона вмовляла мене. Пам’ятаю, як вирішила померти, щоб жила я: адже вона не здатна жити за рахунок того, кого любить.

А що ж мені тепер робити — жити за рахунок неї? Ото такий щасливий кінець? Адже я — чудовисько, яке дозволило другові — найкращому другові — померти!

— Мел! Мел, я тебе кохаю. Мел, прокинься. Мел, Мел, Мел!

Голос Джареда. Він намагається прикликати мене, як Ванда прикликала господиню цілительки, як учила Кайла кликати Джоді.

Я могла б відповісти. Адже я повернула собі здатність розмовляти. Відчуваю, що язик у роті готовий слухатися мене. Відчуваю, що повітря в легенях готове виштовхнути слова. Якби я захотіла…

— Мел, я кохаю тебе, кохаю.

Ванда зробила мені подарунок, оплативши його срібною своєю кров’ю. Ми з Джаредом будемо разом, а вона зникне назавжди. Наче вона й так обох нас не урятувала!

Приймаючи її подарунок, я наживаюся на її смерті. Вдруге її вбиваю. З добровільної жертви я роблю навмисне вбивство.

— Мел, будь ласка! Розплющ очі!

Джаредова рука голубить мені щоку. Вуста його обпалюють мені чоло… Не хочу! Не такою ціною!

Чи хочу?

Якби я справді бажала врятувати Ванду, може, я б знайшла інший вихід? Адже вона придумала, як урятувати надокучливу шукачку. Бо дійсно хотіла. А я, напевно, ні — не хотіла врятувати найщирішого свого друга, от і не знайшла іншого виходу.

Може, саме це і називається убивством.

Прощаючись, Ванда плакала. Очі й досі припухлі й мокрі. І вдруге сльози починають котитися по скронях.

— Мел? Доку, сюди! Їй боляче!

Док іще в лікарні. Ось він швидко наближається до мене.

Очі й досі мокрі… Стривай! Скільки часу минуло? Кілька годин чи кілька хвилин? Може, я ще не запізнилася?

Я рвучко розплющую очі й бачу перед собою Джаредове обличчя — в очах його хвилювання, вуста розтуляються… Та він усвідомлює, що я його впізнала, і втрачає мову.

Я відштовхую його, і він, не готовий до такої реакції, відхиляється. Я сідаю в ліжку, роззираюся по кімнаті — шукаю слідів Ванди: блиску срібла, сплеску руху. Може, вона помирає десь зовсім поруч? Є бодай один шанс із ста, що я не запізнилася?

— Мел! — Джаред хапає мене за праве зап’ястя й тягнеться до лівого.

— Де вона? — шиплю я і, силкуючись вивільнитися, зіслизаю з ліжка. Звівшись на ноги, я не почуваю запаморочення. Може, я пролежала без тями зовсім не довго.

Джаред вражено витріщається на мене, але не випускає мого зап’ястя. На мить я зустрічаюся з ним очима, а тоді знову починаю божевільно роззиратися по Доковій печері, щаслива, що яскрава галогенова лампа і досі ввімкнена.

Але срібло, якого я так шукаю, ніде не зблискує. Його тут немає. Раптом очі наштовхуються на металевий предмет. Не такий блискучий, як хотілося б. Пласке гостре лезо.

На ліжку, зовсім близько, лежить Джаредів мисливський ніж. Саме цей ніж Ванда застромила в руку, аби врятувати Джеймі. Цей ніж Джаред бере, тільки коли виходить із печер. Звідки цей ніж міг з’явитися в Доковій лікарні?

У спогадах, Вандиних спогадах, спливають понівечені душі, і я хапаю ротом повітря, вражена — либонь, більше, ніж була вона. Можливо, ті невідомі душі на таке й заслужили, але ж не безневинна Ванда! Цьому немає виправдання. Це безглуздо, це жорстоко — я такого й уявити собі не могла!

Джаред божевільний? То він нам так і не повірив? Невже і досі гадає, що вона була шпигункою, — потому як Ванда померла за нас? За нього! Невже він до кінця її використовував?

А може, гадав, що просто звільняє її від болю? Може, поки я спала, вона звивалася від мук? З горла мого вихоплюється задиханий схлип.

Джаред обходить узголів’я ліжка, так і не випускаючи мого зап’ястя, і силкується пригорнути.

— Мел, сонечко, все гаразд. Ти отямилася!

Він стискає мою праву руку, отож замість зацідити йому, я тильним боком лівої навідліг б’ю його у вилицю. Від удару в мене аж кості заболіли.

Він уражено затамовує подих і відстрибує, відпускаючи моє зап’ястя. Нарешті звільнившись, за першим ударом я посилаю другий — дужий аперкот, який поціляє йому в щелепу.

Колись давно я сказала Ванді, що в житті не ударила б Джареда, хай там що б трапилося. А зараз мені хочеться заліпити йому ще дужче.

Але у відповідь — ні інстинктивного протесту, ні образи, і від цього я лютуюся ще більше.

— Як ти міг! — каркаю я й знову замахую ся — мимо, бо він уже насторожі.— Та що з тобою таке? Як ти міг її вбити?!

Пригадую душ, яких бачила очима Ванди, — шукачку й цілительку. Гарних, тендітних, невагомих як сріблясті стрічки. Якоб гарною була б Ванда! А тоді в пам’яті спливають понівечені срібні тіла…

Стиснувши кулаки, я кидаюсь на Джареда, і хтось — це Док — хапає мене за руки. Я відбиваюся ліктем. Удар — і йому забиває подих; я вільна.

— Ви її вбили! — волаю я. І відлунням повторюю її слова: — Ви чудовиська, чудовиська!

— Мел! — кричить Джаред. — Послухай!

Я знову кидаюсь на нього, і він хутко вступається з дороги, виставляє руки — наче хоче мене стримати. Я згадую про ніж, а тоді на думку спадає, що я ошаліла, але я й не хочу керуватися здоровим глуздом. Не після того, як Ванда померла — померла за мене, а я й далі дихаю.

— Мел, будь ласка…

— Та як ви могли? Як?!

Я знову замахуюсь — і мимо. Джаред прудкий.

Позаду мене виростає величезна постать. Краєм ока я зауважую, що на другому ліжку хтось є. Обличчя Джоді, облямоване чорними кучериками, порожнє, очі заплющені,— вона на віддалі простягнутої руки. Кайл, який і досі під пахвою тримає кріоконтейнер Сонні, стає поміж мною і Джоді. Він захищає і кохану дівчину, і душу, до якої несподівано відчув симпатію. Я очікую нападу, але Кайл не рухається.

Я добре пам’ятаю, як його великі руки намагалися мене втопити!

Але навіть Кайл здатен перемінитися. Невже Джаред — тупіший, упертіший, жорстокіший за Кайла?

Я інстинктивно відступаю на крок від Кайла, і Джаред встигає скористатися з моєї розгубленості. Він хапає мене за зап’ястя й заломлює мені руку. Обережно, щоб не зробити боляче. Не так, як тої ночі, коли ми вперше зустрілися й обоє подумали, що перед нами — прибулець. Тоді ми ладні були повбивати одне одного. Але від Джаредового доторку в пам’яті спливає саме та ніч. І я вже не хочу завдати йому болю, але й злість нікуди не випаровується.

Я не прийму смерть Ванди як ціну за власне життя. Я не така.

— Мелані,— гарчить Кайл басом. Він роздратований. Вражена, що з його вуст зірвалося моє ім’я, я навіть його не перебиваю. — Заспокойся! — велить він. — 3 Вандою все гаразд. Вона он там.

Очі мої витріщаються, а рот роззявляється.

Кайл тицяє в Доків стіл — там стоять три кріоконтейнери, і всі три згори слабенько світяться червоним сяйвом. Два рівненько стоять посередині, як я й пам’ятаю, а третій притулився ліворуч. Я переводжу погляд на контейнер у Кайла під пахвою. Чотири. Два цілителі, Сонні й іще хтось.

Ванда.

З очей ллються сльози.

Чужинка, яка стала мені сестрою, жива! Вона тут, а я, нарешті повернувши владу над своїм тілом, захищу її. І вона переживе нас усіх.

Джаред відпускає моє зап’ястя й хоче мене пригорнути, але я відмахуюсь від нього й на ватних ногах, проминаючи Дока, прямую до Ванди. Обережно беру в руки її контейнер і притискаю до грудей. Вона й гадки не має про мою присутність, але одного дня — зовсім скоро — я все їй розповім. Я скажу їй, що мені не потрібне моє тіло, якщо воно не здатне захистити її.

— Мел, — мовить позаду Джаред. Він вагається, пальці його легенько пробігають по моїй руці.

Я не обертаюся.

— Хвилинку, — хрипко кажу я.

Він мовчки чекає. Але пальців не прибирає — доторк до шкіри м’який і лагідний.

Кілька разів я глибоко зітхаю, намагаючись звикнутися з тим, що відбувається навкруги. Ванда в безпеці, я зможу її повернути. Я — знову я, а саме цього я й прагла. Джаред зі мною. І, завдяки Ванді, наша родина вціліла. Хотіла б я почути, як Ванда каже: все гаразд. Я пообіцяла їй, що буду щаслива, то чому ж я не почуваюся щасливою? Тільки самотньою…

— Я скучила за тобою, — шепочу я до металевої скриньки.

На мить у Доковій печері западає тиша. Позаду мене чоловіки невпевнено переминаються з ноги на ногу.

— То як усе було? — не обертаючись, питаю я.

— Я встиг, — відповідає Джаред.

Його відповідь не зовсім зрозуміла.

— Доку? — звертаюсь я до лікаря напруженим голосом.

— Я дав слово… е-е-е… Мелані, вибач, ми насправді ж і не знайомі.

Не встигає він договорити, як я повертаюсь до нього обличчям. Він трішки порожевів і боїться стрітися зі мною очима.

— Не знаю, що тобі відомо про мене, — провадить він, — наскільки ти пам’ятаєш наші з Вандою стосунки, — він прокашлюється. — Але вона точно знала, як багато важить для мене дане слово. І сподіваюся, я знаю, як багато важило для неї дотримання обіцянки. Вона сама схотіла померти.

Він нарешті дивиться мені просто у вічі.

— Вона помилялася, — ціджу я крізь зуби.

На мить очі Дока спалахують люттю, як і мої, та потім він зітхає і знизує плечима.

— Гадаю, добре, що Джаред мене зупинив. Сподіваюся, вона мене пробачить.

Я хрипкувато сміюся:

— Оце вона точно вміє — пробачати.

Я переводжу погляд на Джареда.

— Ти за нею стежив?

— Так, — киває він. — Було очевидно: вона щось затіває.

Він пильно придивляється до мене — вагається, чи дозволю я цього разу себе обійняти.

Але я до цього ще не готова. Я кидаю погляд на ніж, а потім знову на Джареда.

— Просто Док не хотів мене слухатися, — пояснює він, а Док нервово потирає горло долонею.

Моя брова вражено повзе вгору. Джаред здивований, що я здивована.

— Я теж її люблю, — каже він. — І не дозволив би, щоб із нею щось трапилося, поки ти без тями. Байдуже, що там вона собі замислила.

Я пригадую, як Джаред прокрався в темну палату до Джеймі й хлороформом приспав Дока. І ми з Вандою знали: він усе розуміє, він саме той, хто нам потрібен. Це мій Джаред, і звісна річ, він урятував Ванду — бо точно так само я б учинила на його місці. Я ледве притлумлюю посмішку: точно знаю, що Ванда б сказала на мою схильність до насилля.

Джаред зауважує, як в очах моїх зблискує почуття, як обличчя моє м’якшає,— і робить до мене крок, обіймає мене — обіймає нас обох, адже в руках я тримаю Ванду. Цього разу я не чиню опору.

Не просто не чиню опору — розчиняюся в коханому, висушуючи сльози об його плече.

— Дякую, — шепочу я.

Джаред цілує мене в маківку.

Тихо. Рипить ліжко — мабуть, Кайл знову ліг спати. Певно, саме тому він і був такий роздратований. Я його збудила. Яке йому діло до драматичних подій, які розгортаються поміж Доком, Джаредом і людиною, що з нею він і не знайомий, якщо він хоче спати? Він такий занурений у себе, аж смішно. Не думаю, що я робитиму йому поступки, як Ванда. Я так пробачати не вмію.

Обличчя моє сховане в Джареда на грудях, і я думаю: цікаво, як Док сприймає наше возз’єднання? Він, мабуть, зараз ніяково відвертається. А може, я помиляюся, і він витріщається на нас, силкуючись утямити, що я — то я. Ванда неодноразово уявляла, як люди сприймуть моє повернення. Вона гадала, мене одразу приймуть, оточать, довіряться мені, радітимуть. Цікаво, чи буде все саме так. Але Док точно поставився до мене прохолодно, хоча, можливо, це все через ніж, яким йому погрожував Джаред. Чи все-таки через мене? Може, Вандин друг не надто радіє моїй появі. «Тут тільки найкращі», — колись сказала я про виживанців. Чи пробачать вони мені, що я посіла її місце? Вкрала тіло, яке, на їхню думку, належало їй?

А Джеймі? Він, певно, пробачить. Він любить мене, я знаю. Та як він почуватиметься, побачивши Ванду в крихітному сріблястому контейнері? Чи зрадіє він моєму поверненню, якщо для нього я насправді ніколи й не зникала?

Нам потрібне тіло. Джеймі буде краще, якщо Ванда скаже йому сама, що все гаразд.

Але ж Іян!

Про Іяна навіть думати не хочеться. Він, на відміну від Джеймі, ніколи мене не любив. Не думаю, що я йому подобалася. Можливо, він мене навіть ненавидить. Або зненавидить, коли прокинеться — а Ванди немає.

Я пообіцяла Ванді піклуватися про Іяна, але нутром чую: він не дозволить. Чи зможу я вимолити прощення, що ось я — в цьому тілі, а Ванда — в жерстянці?

Тіло потрібне вже.

Але про Іяна я не хочу думати ще з однієї причини. Пам’ятаю його поцілунок — усього кілька хвилин тому, — як це було приємно! Я вже скучила за ним. І хочу, щоб він був поряд.

Я здригаюсь, і Джаред міцніше мене пригортає.

— Все буде гаразд, — запевняє він.

І я йому вірю. Вдихаю запах його шкіри — він такий рідний!

Зараз я занадто виснажена, щоб думати про Іяна. Занадто втомлена — здатна тільки опустити голову Джаредові на руку й дозволити тримати мене.

Як усе заплутано!

До тями мене приводить Кайлів грубий голос — гучний, навіть коли він намагається шепотіти. Я лежу. Розгублена, як і після першого пробудження. Скільки я проспала?

— Джоді, поглянь на мене! Будь ласка, кохана! Розплющ очі. Зроби це для мене, Джоді. Будь ласка. Стисни мені долоню. Подай знак!

Я розплющую очі, й Кайлів голос уривається. Вентиляційні щілини і досі затулені брезентом. Завдяки йому сонце не так сліпить. Ранок, але світло жовте, не жовтогаряче. Значить, сонце вже підбилося високо.

Не дивно, що я так довго спала: Ванда в моєму тілі кілька днів толком не спала. Тіло виснажене. Але проспати сьогодні — жахливо.

Іян уже прокинувся? Шукає мене?

Не мене. Ванду.

Я різко сідаю в ліжку, і в голові паморочиться. Очі ж шукають Ванду. Контейнер стоїть на ліжку поряд зі мною.

— Все добре, — бурмоче Джаред заспокійливо — так балакають до хворих або до переляканих дітей. — Вона тут. Нікуди не поділася.

Джаред прихилився на бильце ліжка. Він усміхається, і в куточках очей розбігаються промінчики зморщок. В очах і досі обережність. Джаред не певен, що я не змінилася. Не певен, який вплив справила на мене Ванда.

На його правій щоці розпливається багряний синець.

Прочистивши горло після сну, я мовлю:

— Вибач. І дякую. Ще раз.

— Я тебе кохаю, — каже він у відповідь. Слова його не просто впевнені. Це виклик.

— Я теж тебе кохаю, — кажу я. І закочую очі: — Хіба не очевидно?

Він розпливається в усмішці. Йому більше й не треба! Підхоплює мене з ліжка і притискає до грудей.

Я теж його обіймаю, проте почуваюся там, наче обманюю його. Ще рано радіти. Заснувши, я багато чого відклала на потім. І тепер воно дамокловим мечем висить наді мною. Поки я все не вирішу, не зможу жити далі.

— Що таке? — дивується Джаред із того, як я закам’яніла в його обіймах. — Що ти відчуваєш? Поговори зі мною!

Голос його серйозний і зважений — якщо мені потрібен психолог, Джаред готовий виконати і таку послугу.

— Не так уже й важко здогадатися, — зітхаю я. — Іян.

На мить Джаред напружується, а тоді зусиллям волі розслабляється. На його обличчі проступає неочікуваний сумнів.

— Іян має дізнатися. Що довше ми зволікаємо…

— Ще рано. Він, мабуть, і не прокинувся. Ходімо пошукаємо його, — як завжди, Джаред готовий діяти.

— Спершу я маю побалакати з ним наодинці. Все пояснити.

Якусь мить Джаред міркує над моїми словами.

— Не подобається мені це, — каже він нарешті. Він промовляє слова повільніше й важче, ніж зазвичай. — Він розлютиться. По-справжньому розлютиться.

— Знаю.

— Тому я піду з тобою.

— Ні. Так ми завдамо йому тільки більше болю, — впевнено кажу я. Переконана, Іян не заподіє мені лиха. Надто добре я його знаю. — І не ходи за мною, не стеж, як за Вандою. Все просто. Іян має почути все з моїх вуст.

Джаред сторожко киває. Знову сумнів. Не знаю, що ще сказати, аби він перестав сумніватися. Слів замало, особливо після того, як він цілий рік слухав з моїх вуст чужі слова. Згодом Джаред упевниться, що між нами нічого не змінилося тільки через те, що Ванда в моєму тілі закохалася в Іяна. Час і плин подій — ось що переконає Джареда. І я.

Я беру його обличчя в долоні й міцно припадаю до вуст, а потім іще раз — легенько — торкаюся губами синця.

Відчуття, що наді мною завис дамоклів меч, занадто сильне — я не можу зволікати. Треба покінчити з усім несуттєвим, а тоді розслаблятися. Як можна бути щасливою, коли над тобою тяжіє таке важке завдання? Задоволення настільки спотворене, що аж болюче.

Я відвертаюся, і Джаред востаннє стискає мою руку. Проминаю Дока — він тихо похропує на останньому ліжку. Виходжу в південний коридор — і мене захлистує відчуття сюрреальності.

Хто б міг подумати, що мені знову доведеться ходити тут у темряві! Останній раз здавався таки останнім. Розумом я усвідомлюю, що мета наша полягала саме цьому: аби я знову могла збудитися, підвестися з ліжка, попрямувати в печери. Але зараз я почуваюся неможливо, дивно, неправильно.

Коридор довгий і трохи лячний — а Ванду він уже давно не лякав.

Я швидко ступаю, а мозок квапливо підшукує слова, які я скажу Іянові. Чи він уже прокинувся? Чи варто мені постукати? Не пам’ятаю, чи зачинила Ванда двері, коли пішла геть.

В уяві постає Іян: розкидав руки й ноги, як завжди уві сні, чорне волосся розкучмане, бліді повіки стулені. Із заплющеними очима його уявляти легше. Боюся зазирнути в його блакитні очі, боюся прочитати там біль, і злість, і звинувачення, на які я заслуговую.

Я прискорюю ходу — вже ледь не біжу. Треба заскочити його, поки він іще не прокинувся. Мені потрібно бодай кілька секунд — просто поглянути на його обличчя, перш ніж він оговтається і зненавидить мене. Вилітаючи на ясно освітлений майдан, я вже не стримую бігу. Я тут уперше і втисячне, думаю я — і налітаю на Іяна.

Він інстинктивно хапає мене за руку, щоб я не гримнулась на землю. На його вустах розцвітає усмішка.

І застигає. Наче вражений струмом, він відпускає мою руку.

Хоча я нічим не відрізняюся від Ванди (якщо не посвітити промінцем у зіниці, навіть очі не здатні мене зрадити), очевидно, що Іян про все здогадався. З тої секунди, коли торкнувся мене, — просто усмішка почала розцвітати, перш ніж мозок утямив переміну.

Іян відступає на крок, досі усміхаючись, хоча в обличчі його більше немає радості. Застигла усмішка на обличчі трупа, яку недомалював візажист у похоронному бюро.

Ми не відриваємо одне від одного очей.

Не знаю, скільки минає часу. Щосекунди Іянова усмішка стає дедалі боліснішою — я просто не можу витримати. Нарешті я вичавлюю перші-ліпші слова, які спали мені на думку:

— З Вандою все гаразд. Вона в контейнері. Ми знайдемо для неї тіло. З нею все буде добре. Добре. Все добре… — голос мій уривається. Не голос — шепіт.

Іянове обличчя розслабляється. Більш-менш. Зникає застигла усмішка, кутики вуст опускаються. Крига у блакитних очах тане. Та водночас Іянове обличчя напружується по-новому. Навколо очей залягають зморшки. Чорні брови сходяться на переніссі в одну лінію.

Він мовчить. Ми знову дивимося в очі одне одному, одначе вже не так нерухомо й холодно.

Руки так і тягнуться до Іяна — втішити. Я вже здійняла руку — та вона впала. Стискаю долоні в кулаки.

І він тягнеться до мене. Нахиляється — і різко відхиляється. Тричі, а ми не відриваємо одне від одного очей.

Зараз він кине мені в обличчя звинувачення: «Ти змусила її страждати через мене. Як низько! Ти знала її слабкості й уміло їх використала. Дозволила їй пожертвувати собою. Та в ній людського було стократ більше, ніж у тобі!»

І це все правда. Я не заперечуватиму. Визнаю провину.

Проте Іян мовчить.

Стримується — заради Ванди, адже знає, що вона б такого не схвалила? Чи просто виявляє чемність — як до незнайомця?

А Іян усе мовчить, і мені здається, що він утратив мову. Просто для болю, який зараз світиться в його очах, немає слів.

— Хочеш… до неї? — запитую я.

Він нічого не каже, але вираз в очах змінюється. Біль перетворюється на… ніяковість. Рука злітає — і знову падає.

— Вона у Дока, — бурмочу я. І розвертаюся в напрямку південного тунелю.

Наче показуючи дорогу, роблю крок. Він смикається мені навздогін.

І досі боком я пірнаю в темряву. Іян прямує за мною, і тепер його крок упевненіший. У темному коридорі я нарешті повертаюся до нього спиною. Ступаю легенько, дослухаючись до Іянових кроків позаду. Вони стають твердішими, Іян прискорює ходу. За кілька секунд це я вже маю наздоганяти його.

В темряві набагато легше. Наче Іян заплющив очі. Рухаємося ми мовчки, але ця мовчанка не тисне. Колись я здавалася йому невидимкою, проте я все одно завжди була поряд. І зараз я знову почуваюся невидимкою.

— Я не встигла її зупинити, — кажу я, коли ми вже подолали, мабуть, із півмилі.

На диво, після невеличкого вагання Іян відповідає:

— А хотіла?

Голос його хрипкий — мабуть, він не зважувався заговорити, бо боявся втратити контроль, і я радію, що в темряві не бачу його обличчя.

— Так.

Ми стишуємо ходу й довгий час мовчимо. Цікаво, як то йому — знову почути мій голос? Для мене його голос — голос друга, а от для нього…

— Чому ж? — нарешті запитує він.

— Тому що… вона — моя найкраща подруга.

Тепер його голос інший — спокійніший:

— От я й думав…

Я не заохочую його, сподіваючись, що він сам усе пояснить. За хвилину він таки веде далі:

— Я думав: той, хто пізнав Ванду, невже міг її не полюбити? А ти ж бо знала кожну її думку.

— Так, — відповідаю я на непоставлене питання, — я люблю її.

Після вагання він запитує:

— Але ж ти хотіла відібрати в неї своє тіло?

— Не ціною життя Ванди.

Хвильку він перетравлює почуте. Зненацька стукіт його підошов об кам’яну долівку стає твердішим, і мені доводиться прискорити крок, щоб не відставати.

— Вона звідси нікуди не полетить, — ричить Іян.

Згадка про план «Б», який ніколи повністю так і не сформувався в голові, заскочила мене зненацька, і мені знадобилася хвилька, щоб утямити що й до чого.

— А вона й не збиралася, — погоджуюсь я.

Він мовчить, але в повітрі витає запитання. Він знову стишує ходу. Я намагаюся пояснити:

— Вона це вигадала, просто щоб ви з нею не сперечалися. Насправді ж хотіла залишитися… Щоб її тут… е-е-е… поховали. З Волтером і Везом.

Цього разу Іянове мовчання тяжке. Він різко зупиняється. Я квапливо пояснюю:

— Але з нею все гаразд, правда! Док помістив її у кріоконтейнер. Ми знайдемо для неї тіло. Дуже скоро. Першим ділом.

Але Іян мене не слухає.

— Як вона могла вчинити так зі мною? — люто сичить він.

— Стривай, — м’яко кажу я. — Все було не так. Їй здавалося, якщо вона залишиться в моєму тілі й надалі, то тільки завдасть тобі більше болю…

— Сміхота! Як вона могла подумати, що смерть краща за втечу?

— Їй тут сподобалося, — лагідно пояснюю я. — Вона не хотіла нікуди переїжджати.

Іян страшенно сердиться — сердиться на Ванду, і мене це ображає. Слова його різкі:

— Не думав я, що вона така слабачка.

— А вона і не слабачка! — рявкаю я — і миттю почуваюся винною. Не маю права лютитися на Іяна. Отож далі я промовляю виважено, щоб він усе втямив. — Ванда… Вона думала, що просто змучилася вести паразитарне життя, але я гадаю, що вона просто змучилася. Вона була виснажена, Іяне. Хоч і нікому цього не показувала. Пережити Везову смерть… було нелегко. Вона в усьому звинувачувала себе…

— Але до чого тут вона?..

— Сам їй поясниш! — я усвідомлюю, що знову гавкнула на нього, і глибоко вдихаю. — А ще зустріч із шукачкою… Важча, ніж ти собі уявляєш. А ще важче — кохати тебе і водночас… кохати Джареда. Любити Джеймі й розуміти, що я йому потрібна більше. Любити мене. Почуватися, що вона завдає нам усім болю вже тільки тим, що дихає. Ти людина, і тобі цього не зрозуміти. Ти не уявляєш, як вона… вона… — в горлі застряє клубок, і я не можу дібрати слів.

— Ні, я розумію, щó ти маєш на увазі,— каже Іян м’якше. Він більше не чинить опору. Він довго не вміє сердитися.

— Отож Ванді просто треба було перепочити, а натомість вона все занадто… драматизувала. А я гадала, що все одно не зможу її врятувати, — голос мій уривається. Я роблю глибокий вдих. — Я не знала, що Джаред за нами стежить.

Вимовляючи Джаредове ім’я, я чую в темряві якийсь приглушений звук — наче тихі кроки. Все ясно: як і у випадку з Вандою, Джаред не збирався висиджувати на ліжку й витріщатися на стелю, поки я, на його думку, в небезпеці. Звісно, ніякої небезпеки і близько немає, але ж Джаред не знає Іяна так добре, як я. І якщо чесно, якби я опинилася на Джаредовому місці, то повелася б точно так само. І якби хтось згадав моє ім’я, я б також спіткнулася. В темряві я закочую очі.

Іян нічого не помічає. Натомість зітхає.

— Джаред здогадався, а я ні.

— Джаред дуже пильний — завжди таким був. Перегинає палицю. От-от зламає,— кажу я так, щоб Джаред почув. І знав, що упіймався.

— Але ж він учинив правильно, — мовить Іян.

— Так, — я полегшено зітхаю, пригадуючи, як близько було безповоротне. — Іноді параноя тільки на руку.

Кілька хвилин ми йдемо мовчки. Я дослухаюся до Джаредових кроків, але зараз він обережний — ступає цілком безшумно.

— Гадаєш, коли Ванда отямиться, лютуватиме на нас? — зронює Іян.

— Ванда? — пирхаю я. — Лютуватиме? Я тебе прошу!

— Буде нещасна? — тихо каже він.

— Та все з нею буде гаразд, — запевняю я, адже переконана: Ванда не зможе опиратися щастю, знаючи, як щиро ми всі цього прагнемо. Це в її натурі. Але я не почуваю провини за те, що збираюся скористатися з її слабкості, бо точно знаю: в глибині душі, де нема місця жертовності, вона хоче саме цього.

— Що ти там казала про те, що Ванда любить тебе, і Джеймі, і Джареда… і мене…

— А що таке?

— Гадаєш, вона справді мене кохає — чи просто відповідала на моє почуття? Щоб я почувався щасливим?

Іян розуміє Ванду. Знає її найкраще за всіх, окрім мене.

Я вагаюся.

— Я питаю, адже, коли вона прокинеться, не хочу їй нав’язуватися, — хвильку Іян чекає на мою відповідь, та оскільки я мовчу, провадить: — Не бійся вразити мої почуття. Я хочу знати правду.

— За твої почуття я не турбуюся. Просто шукаю влучні слова. Останній рік я була… не зовсім людина, отож добре розумію Ванду. А от чи зрозумієш ти…

— Спробуй пояснити.

— Її почуття міцне. Те, що вона до тебе відчуває… Вона любить світ, але не хотіла нікуди звідси летіти саме через тебе. Ти для неї — якір. Все життя вона була Вандрівницею, а ти прив’язав її до Землі.

Іян зітхає. Коли ж нарешті заговорює, в голосі його вперше — цілковите умиротворення:

— Тоді все гаразд.

— Так.

Пауза. Нарешті Іян каже:

— Не поспішай.

— Ти про що?

Ми вже завернули за ріг — попереду видно світло лікарні. У мене сверблять долоні — так хочеться взяти в руки кріоконтейнер із Вандою. Переконатися, що він не зник.

— Коли шукатимеш тіло. Не квапся. Знайди тіло, в якому Ванда буде щасливою. Я почекаю.

Я зводжу на Іяна погляд. Зазираю йому в обличчя. Воно спокійне.

— А ти хіба не братимеш участі? — здивовано питаю я. Адже я завжди вважала, що без Іяна не обійдеться. Уявляла, як вони із Джаредом ідуть обабіч мене — точно як під час останньої вилазки.

Іян хитає головою. Ми вже підійшли до широкого отвору — входу в лікарню.

— Мені насправді байдуже. Ти краще знаєш, чого хоче Ванда. А я ліпше лишуся тут, із нею.

Мені трішки прикро, що Іян не хоче приєднатися до мене, що йому краще з Вандою, і я не певна, кого ревную — його чи її.

Ми робимо крок до світла — і ось він, Джаред, спирається на бильце ліжка, де стоїть контейнер Ванди, а на обличчі написана невинна цікавість. Іян підходить просто до Ванди. Джаред обережно відступає з дороги. З півтемряви за ним порожніми очима спостерігає Кайл. Док іще не прокинувся.

Неймовірно обережно Іян підносить контейнер. Видихає затамоване повітря — з полегшенням, з сумом, із надією.

— Дякую, — киває він Джареду, але очей від контейнера не відриває.

— Я їй заборгував, — відгукується Джаред.

А тоді переводить погляд на мене, і його брова питально повзе вгору.

Я глибоко вдихаю і роблю до нього крок. «Так», — каже йому моя усмішка. Так, тепер я можу насолоджуватися власним щастям. Так, я кохаю тебе. Так.

Огортаю його однією рукою за пояс, а другою крадькома погладжую теплу скриньку в Іянових руках.

Я знову сильна. Ми все вирішимо. Скоро.

А тоді я все розповім Ванді.

Бесіда зі Стефені Маєр

Що надихнуло вас на роман «Господиня»?

Насправді ідея написати «Господиню» виникла через страшенну нудьгу. Я їхала з Фенікса в Солт-Лейк-Сіті — перетинала жахливу одноманітну пустелю. Чимало разів я вже долала цей шлях, і щоб не збожеволіти, розважала себе всілякими оповідками.

Гадки не маю, звідки впала іскра натхнення: написати роман про інопланетну викрадачку тіла, яка закохалася в чужого хлопця попри спротив власної носительки. Не встигла я й отямитися, а продумала вже половину сюжету. Ще не оформившись, роман повністю заволодів моїми думками. Я-бо знала: такий складний любовний трикутник вирішити непросто. Отож я почала робити нотатки в записнику, а щойно дісталася комп’ютера, заходилася втілювати задум. Роман «Господиня» замислювався просто як розвага — щоб було на що переключатися, поки я редагую «Затемнення», проте вийшло не так: я не могла відірватися від нього, аж поки не закінчила.

Чи відрізнявся процес писання «Господині», першого вашого роману для дорослої аудиторії, від написання книжок для підлітків?

Аж ніяк. Як і «Сутінкова сага» (і в цьому, мабуть, єдина між ними схожість!), «Господиня» — просто оповідка, якою я розважала сама себе. А якщо мені весело, то я дописую оповідь до кінця. Поки пишу, я — єдина моя читацька аудиторія; все решта почекає, поки я почну редагувати.

Ви називаєте «Господиню» науково-фантастичним романом для тих, хто не любить наукової фантастики. Можете пояснити?

Коли читаєш «Господиню», не виникає враження, що читаєш науково-фантастичний роман; світ знайомий, зовні головна героїня нічим не відрізняється від людей, емоції людей навкруги знайомі та зрозумілі. Тобто події відбуваються в нашому світі, є тільки невеличкі відмінності. Якби книжки про прибульців не вважалися науковою фантастикою, то я б свій роман так і не називала.

У книжці постійно ведуться розмови між Вандрівницею — головною героїнею, душею-окупантом — і Мелані — людиною, в чиєму тілі живе Вандрівниця. У кожного з цих двох персонажів — свій голос і своя внутрішня боротьба. Важко було писати про героїв, які удвох живуть в одному тілі й при цьому відстоюють кожен свою позицію?

З першого дня Вандрівниця й Мелані мали яскраві характери; переплутати їх було неможливо. Мелані — жертва, і саме їй ми, люди, маємо співчувати; водночас, не завжди нею можна пишатися. Вона буває і сердита, і жорстока, і безжальна. Вандрівниця ж — окупантка, злодійка. Вона не схожа на нас, вона не з нашого племені. І водночас ми — принаймні я — в чомусь хотіли б на неї бути схожими. Багато в чому вона краща за Мелані, але й слабша. В основі роману — відмінність між цими двома персонажами. Якби вони не були такими різними, не було б сенсу писати роман.

Коли ви писали, герої підносили вам несподіванки^?

Та вони весь час підносять мені несподіванки — і мені це найбільше до вподоби. Якщо герой відмовляється чинити так, як я собі задумала, тоді я певна: персонаж ожив. У «Господині» одразу кілька героїв заскочили мене зненацька. Один із них планувавсь як «друг у запіллі ворога». Але виявилося, що така роль для нього затісна, і якимсь чином головна любовна інтрига закрутилася саме довкола нього.

«Сутінкову сагу» залюбки читають і дорослі. Як гадаєте, «Господиню» читатимуть підлітки?

Мою підліткову аудиторію вельми зацікавила «Господиня». Я впевнена, що підлітки і надалі лишатимуться головними моїми читачами. Мені подобається стирати межі між жанрами й категоріями, адже хорошу книжку неможливо втиснути в певні рамки. Сподіваюсь, як і «Сутінкова сага», «Господиня» доведе: цікава історія не має демографічних меж.

Як ви ставитеся до неймовірного успіху «Сутінкової саги»? Це змінило ваше життя?

Мене досі дивує успіх моїх книжок. Ніколи я не сприймала це як належне, і не на цьому я ґрунтую свої плани на майбутнє. Це приємно, і тішитимусь стільки, скільки зможу. Але в першу чергу я — матір, отож письменництво не надто змінило моє життя — хіба що подорожувати доводиться значно більше, а вільного часу значно менше.

Нещодавно ви продали права на фільм за романом «Господиня». Розповісте щось про зйомки?

Я щаслива, що працюватиму з Ніком Векслером, а також зі Стівом і Полою-Мей Шварцами, які втілюватимуть роман на екрані. Працювати з такими людьми — мрія, робота приємна і плідна, і я відчуваю, що разом нам вдасться зняти чудове кіно. А Ендрю Ніккол, який пише сценарій і ставитиме фільм! Це ж неймовірно! «Гаттака» (Gattaca) — одна з моїх найулюбленіших стрічок. Чудовий приклад науково-фантастичного фільму, де на першому місці герої,— це просто ідеально для «Господині». Я тільки те й роблю, що подумки підбираю акторів, а потім заходжу на фан-сайти, щоб поглянути, чи не співпадуть пропозиції фанів із моїми.