Господиня

Розділ 22 Допит

Склавши руки в замок за головою, Джеб задумливо роздивлявся темну стелю. Було очевидно, що він налаштований на розмову.

— Я багато міркував над тим, як це — спійматися. Неодноразово бачив, як попадалися інші, кілька разів майже зловився сам. Як то воно буде, цікаво? Чи боляче, коли тобі в голову пхають щось чужорідне? Якось я спостерігав за процесом…

Мої очі розширилися від подиву, але Джеб не дивився у мій бік.

— Мені здається, ви спершу даєте людям якесь знеболювальне, проте це лише здогад. Ніхто не кричить і не стогне, тож, мабуть, це не дуже боляче.

Я зморщила носа. Ні, біль — це людські методи.

— Цікаво було послухати, що ти розповідала малому.

Я насторожилася, і він засміявся.

— Так, я слухав. Підслуховував. Зізнаюся. Але не каюся — воно було того варте. І з Джеймі ти розмовляєш зовсім по-іншому. Мені так припали до душі твої кажани, квіти й павуки! Тут є над чим помізкувати. Мене завжди захоплювали неймовірні, позаземні історії, наукова фантастика і все таке. Я не читав — я ковтав їх. І малий такий самий — він перечитав усі мої книжки двічі, а то й тричі. Мабуть, у захваті — дізнався щось новеньке. Мені так точно сподобалося. Ти гарна оповідачка.

Я опустила очі додолу, проте відчула, що мовби пом’якшилась, трохи послабила оборону. Як і будь-хто у такому емоційному тілі, я ловилася на лестощі.

— Тут усі думають, що ти навмисно нас вистежила, аби потім здати шукачам.

Від цих слів моє тіло наче прошило струмом. Щелепи звело, я прикусила язик. І відчула смак крові.

— А як іще можна пояснити твою появу? — провадив він, не звертаючи уваги. — Але вони просто в пастці стереотипів. Я єдиний, у кого виникають запитання… Єдиний, хто запитує себе, що ж це за план такий — вандрувати пустелею без жодних шляхів для відступу? — він хихикнув. — Вандри — це, здається, твій фах, еге ж, Вандрівнице?

Нахилившись, він підштрикнув мене ліктем. Геть-чисто розгубившись, я не знала, куди подіти очі. Джеб знову засміявся.

— Ще б трохи, і твій план увінчався б чистісіньким самогубством — така моя думка. А це вже точно не методи шукачів. Давай мислити логічно: якщо за тобою не йшла група підтримки, жодних ознак якої я не знайшов, тоді в тебе була якась інша мета. Ти не дуже балакуча, відколи сюди потрапила, — лише зараз заговорила, до малого. Я чув, як ти з ним розмовляла, і здається мені, що ти мало не померла в тій пустелі саме через те, що до смерті хотіла знайти і малого, і Джареда.

Я заплющила очі.

— Але навіщо це робити тобі? — запитав Джеб, не чекаючи відповіді, а просто міркуючи вголос. — Ось як мені здається: або ти справді гарна акторка — супершукачка, представниця нового покоління, вправнішого за попередній, — і в тебе такий складний план, що мені його не розгадати, — або ти не прикидаєшся. Перший варіант занадто надуманий. Я його не приймаю. Але якщо ти не прикидаєшся…

Він зробив невеличку паузу.

— Я провів чимало часу, спостерігаючи за твоїми побратимами. Чекав, що вони от-от зміняться, припинять удавати з себе людей, тому що не буде більше перед ким прикидатися. Я все чекав і спостерігав, а вони не змінювалися. Далі жили з родинами своїх тіл, за гарної погоди ходили на пікніки, ростили квіти, малювали картини… У мене майнула думка, що ви перетворюєтеся на свого роду людей. Що ми, зрештою, теж впливаємо на вас…

Він зачекав, надаючи мені можливість відповісти. Але я мовчала.

— Кілька років тому я став свідком дивної сцени, і мене це дуже вразило. Літні чоловік і жінка, точніше, тіла літніх чоловіка і жінки, які прожили разом так довго, що їхні весільні обручки вросли в шкіру. Вони трималися за руки, він цілував її у щічку, а на її зморшкуватому обличчі спалахував рум’янець. І тоді мені здалося, що ви маєте такі ж почуття, як і ми, тому що ви — це насправді ми, а не лише руки, що смикають нас за мотузки…

— Так, — прошепотіла я. — Ми маємо ті ж самі почуття. Людські почуття. Віримо, страждаємо, любимо.

— Так от, якщо ти не прикидаєшся… тоді голову даю на відтин, що ти обох їх любиш. Ти, Ванда, а не просто тіло Мелані.

Я обхопила голову руками. Цей жест був рівносильний зізнанню, але мені було байдуже. Я більше не могла терпіти.

— Значить, я правий. Але ж моя племінниця… Що відчувала вона, що відчуватиму я, коли раптом?.. Що стається, коли тобі в голову поміщають когось іншого? Ти зникаєш? Видаляєшся з пам’яті? Помираєш? Чи це більше схоже на сон? Чи ти усвідомлюєш, що хтось інший тебе контролює? Чи цей інший усвідомлює твою присутність? Чи ти сидиш у пастці, волаєш ізсередини?

Я принишкла, ховаючи емоції.

— Ясно, що твоя пам’ять і поведінка, усе стає чужим. Але свідомість… Деякі люди не здаються просто так, без бою. Чорт забирай, я знаю, що опирався б щосили — для мене відповіді «ні» не існує, це будь-хто підтвердить. Я боєць. Кожен залишенець — боєць. І моя Мел — не виняток.

Він і далі дивився у стелю, але я не наважувалася відірвати очей від землі — вивчала малюнок скелі під рудувато-сірою пилюкою.

— Так, я багато про це думав.

Джеб перевів погляд на мене — я це відчула, навіть не підіймаючи голови. Я сиділа тихо й непорушно, лише груди здіймалися й опускалися — вдих і видих. Намагалася дихати рівно, хоча це було непросто. Довелося ковтнути — у роті набиралася кров.

«Чому ми колись вважали його несповна розуму? — дивувалася Мел. — Він ясновидець. Він геній. Він те і те водночас. Може, це значить, що ми не мусимо більше мовчати. Він і так усе знає», — вона була переповнена сподіваннями. Останнім часом вона поводилася дуже тихо, здебільшого мовчала. Тепер, коли вона більш-менш щаслива, їй нелегко зібратися на силі. Вона виграла свою велику битву. Привела нас сюди. Її таємницям більше нічого не загрожує, її спогади більше не зможуть зрадити Джареда і Джеймі.

Тепер, коли необхідність боротьби відпала, їй стало важче знаходити сили, аби говорити, навіть до мене. Але Джебове відкриття, думка про те, що люди можуть дізнатися про її присутність, додала їй енергії.

«Джеб знає, так. Та що це міняє?»

Вона замислилася над тим, ким Джеб видається в очах інших людей. «Твоя правда, — зітхнула вона. — Але Джеймі… Не впевнена, що він здогадується… Проте підсвідомо він відчуває правду».

«Так, може бути. Хоча не знаю, чи стане йому або нам від того краще. Поживемо — побачимо».

Джеб зумів витримати мовчки не більш як кілька секунд і розійшовся знову, перебиваючи нашу внутрішню розмову.

— Дуже цікава штука. Хоч до моїх улюблених фільмів і не дотягує, але все ж цікавенька. Я б охоче послухав іще про отих павучат. Ото вже дивина…

Я глибоко вдихнула і підняла голову.

— А що саме?

Він тепло до мене всміхнувся, його очі примружились як півмісяці.

— Три мозки, так?

Я кивнула.

— Скільки очей?

— Дванадцять — по одному там, де ноги з’єднуються з тулубом, їх затуляють не повіки, а густі ворсинки, схожі на сталеві вії.

Він кивнув, його очі палали.

— Вони волохаті, як тарантули?

— Ні, радше покриті броньованою лускою, як риби або рептилії,— я обіперлася об стіну, вмощуючись зручніше для довгої розмови.

Джеб зовсім не розчарувався з моєї відповіді. Я втратила лік запитанням. Він хотів знати все: які павуки на вигляд, як вони поводяться, як їм удалося завоювати Землю. Подробиці вторгнення його анітрохи не бентежили — навпаки, здавалося, сподобалися найбільше. Я не встигала відповідати на його попереднє запитання, як він ставив наступне, й усмішка не сходила з його вуст. Не минуло й години, як Джеб завершив із павуками і перейшов до квітів.

— Про них ти не розказала майже нічого, — зазначив він.

Отож я розповіла йому про найчарівнішу і найбезжурнішу з планет. Щоразу, коли я зупинялася, аби перевести дух, Джеб ставив нове запитання. Йому подобалося вгадувати ще до того, як я відповім, і його зовсім не засмучувало, коли здогадки виявлялися хибними.

— І ви їли мух, як венерині мухоловки? Точно, мух, або навіть птахів, птеродактилів!

— Ні, ми живилися сонячним світлом, як і більшість рослин на Землі.

— Моя версія була цікавішою.

Інколи я не стримувалася і сміялася разом із Джебом.

Ми саме перейшли до драконів, коли з’явився Джеймі, несучи обід для трьох.

— Привіт, Вандрівнице, — привітався він, дещо зніяковівши.

— Привіт, Джеймі,— відповіла я трохи боязко. А раптом він жалкує про близькість, що виникла між нами? Все-таки в цих печерах я — ворог.

Але він сів близенько, між мною і Джебом, схрестивши ноги і поставивши тацю з їжею посередині. Я не на жарт зголодніла, і від довгих розмов у горлі пересохло. Тарілку з супом я спорожнила за кілька ковтків.

— Я мав би здогадатися, що сьогодні на кухні ти просто виявила природну чемність. Коли хочеш їсти, Вандо, треба сказати. Я не вмію читати думки.

З цим я була категорично незгодна, проте промовчала — саме пережовувала хліб.

— Ванда? — перепитав Джеймі.

Я кивнула.

— Правда, їй личить? — Джеб так собою пишався, що, якби міг, сам би себе по спині погладив для більшої ваги.

— Правда, — сказав Джеймі.— А що, ви балакали про драконів?

— Ага, — захоплено промовив Джеб, — але не про рептилій. Ті дракони желеподібні й навіть можуть літати… у певному роді. Просто повітря там густе як желе, тому літання більше схоже на плавання. А ще вони плюються кислотою. По-моєму, не гірше за вогонь, що скажеш?

Поки Джеб годував Джеймі подробицями життя драконів, я з’їла ще одну порцію супу і випила цілу пляшку води. Дочекавшись, поки я наїмся, Джеб знову розпочав атаку.

— А ця кислота…

Джеймі, на відміну від Джеба, запитань не ставив, але тепер я обережніше продумувала кожне своє слово. Проте цього разу, умисно чи ні, Джеб не питав нічого делікатного, отож моя пильність була зайвою.

Світло повільно згасало, аж поки коридор не занурився у цілковиту темряву. Згодом затанцювали відбитки сріблястого сяйва місяця, і коли мої очі призвичаїлися, світла було достатньо, аби розрізняти силуети хлопчика і старого.

Уночі Джеймі присунувся до мене поближче. Я навіть не усвідомлювала, що, розповідаючи, машинально занурювала пальці у його волосся. Але, помітивши, як Джеб за мною спостерігає, склала руки на грудях.

Зрештою Джеб широко позіхнув, та так смачно, що ми з Джеймі миттю й собі позіхнули.

— Ти гарно розповідаєш, Вандо, — зазначив Джеб, потягуючись.

— Я цим займалася… раніше. Викладала в університеті Сан-Дієго. Читала курс історії.

— Учителька! — захоплено промовив Джеб. — Хіба це не диво? Ти станеш нам у пригоді. Шерон, дочка Меґ, пробує навчати трьох наших дітлахів, але знає замало. Їй гарно дається математика і точні науки. А тепер у нас буде ще й історія…

— Я викладала тільки нашу історію, — перебила я, бо чекати, поки він зробить паузу, було марно. — Навряд чи з мене вийде гарна вчителька. Я не маю відповідної підготовки.

— Краще ваша історія, ніж нічого. Нам, людям, не завадить підучитися, оскільки Всесвіт, здається, населений густіше, ніж ми собі уявляли.

— Але я не була справжнім викладачем, — сказала я майже у відчаї. Невже Джеб щиро вважає, що хтось захоче слухати мене, не кажу вже про мою версію історії? — Я була чимось на кшталт почесного професора, запрошеного лектора. Мене запросили винятково через те… власне, причина пов’язана з моїм ім’ям.

— Саме хотів тебе розпитати, — самовдоволено мовив Джеб. — А про твій викладацький досвід можемо поговорити пізніше. То чому тебе назвали Вандрівницею? Я вже чув багато чудернацьких імен: Суха Вода, Пальці В Небі, Падіння Вгору, і все це впереміш із Джонами і Джимами. Я мало не божеволію від цікавості.

Я почекала, аж поки не впевнилася, що він готовий слухати.

— Зазвичай душа пробує пожити на одній чи на двох планетах — частіше за все, на двох, — а потім оселяється там, де їй більше сподобалося. А згодом, коли її тіло от-от помре, просто переходить до іншого носія того ж виду на тій самій планеті. Міняти вид носіїв дуже складно. Для більшості душ це просто нестерпно. Бувають такі, що взагалі не міняють планети, на якій народилися. Дуже рідко хтось не може підібрати собі місце й переселяється на третю планету. Колись мені трапилася душа, котра побувала на п’ятьох планетах, перш ніж оселилася серед кажанів. Там справді гарно — я мало сама не обрала те місце. Якби не сліпота…

— А на скількох планетах жила ти? — запитав Джеймі тихо-тихо. Якимось чином, поки я розповідала, його долоня опинилася в моїй.

— Це моя дев’ята, — відповіла я, ніжно стискаючи його пальці.

— Ого, дев’ята! — вигукнув він.

— Саме тому мене запросили викладати. Ми не ведемо статистики, проте я на власному досвіді пізнала більшість планет, нами… заселених, — я з обережністю вимовила останнє слово, але Джеймі воно не стурбувало. — Я не була лише на трьох, тепер уже на чотирьох — зовсім недавно відкрили новий світ.

Я приготувалася, що Джеб засипле мене запитаннями про новий світ або про планети, де я не була, та він лише задумливо перебирав сиву бороду.

— Чому ти ніде не осіла? — запитав Джеймі.

— Бо не знайшла місця, де б мені хотілось залишитися.

— А на Землі тобі сподобалося? Може, оселишся тут?

Я внутрішньо розсміялася з його дитячої віри — ніби в мене ще буде шанс перейти до іншого носія чи бодай прожити ще місяць у теперішньому тілі.

— Земля… вона дуже цікава, — пробурмотіла я. — Але на ній важче, ніж в інших світах.

— Важче, ніж у світі із замороженим повітрям і пазурзвірами? — запитав він.

— По-своєму так.

Як йому пояснити, що Планета Туманів небезпечна лише зовні? Набагато складніше, коли тебе атакують зсередини.

«Атакують», — перекривила Мелані.

Я позіхнула. «Власне, я не тебе мала на увазі. Я лише думала про мінливі емоції, які завжди мене видають. Але ти справді мене атакувала, насилаючи на мене свої спогади».

«Я засвоїла урок», — сухо запевнила вона. Я відчувала, як вона напружилася від усвідомлення, чия рука лежить у моїй долоні. У Мелані наростали емоції, які я не могла розпізнати. Щось схоже на злість, із присмаком бажання та домішкою відчаю.

«Ревнощі», — просвітила вона мене.

Джеб знову позіхнув.

— Щось я геть невихований: цілий день тримав тебе на ногах, а тепер півночі змушую розмовляти. Оце так гостинність! Ти, мабуть, страшенно втомилася. Ходімо, Джеймі, нехай Ванда трохи поспить.

Я почувалася геть вичавленою. День здався мені надзвичайно довгим, і судячи зі слів Джеба, не лише мені.

— Гаразд, дядечку Джеб, — одним легким стрибком Джеймі опинився на ногах і подав старому руку.

— Дякую, малий, — підводячись, кректав Джеб. — І тобі також дякую, — додав він у мій бік. — Такої цікавої розмови я вже давненько не вів… та що там, давненько — ще зроду! Дай голосовим зв’язкам відпочити, Вандо, бо моя цікавість — то штука серйозна. Ага, ось і він. Майже вчасно.

Лише тепер до мене долинули кроки. Машинально я притиснулася до стіни і поповзла у кімнату-печеру. Але під місячним світлом, що всередині виявилося яскравішим, опинилася на видноті.

Дивно: це перша людина, яка з’явилася тут за всю ніч, хоча в коридорі чимало кімнат.

— Вибач, Джебе. Заговорився з Шерон, а потім, здається, задрімав.

Було неможливо не впізнати цей добрий м’який голос. У шлунку завирувало, і я пожалкувала, що так багато з’їла.

— Ми навіть не помітили, Доку, — сказав Джеб. — Чудово провели час. Колись вона розповість і тобі свої пригоди — це просто щось! Але не сьогодні, бо вона геть знесилена. Побачимося вранці.

Лікар розстелив матрац перед входом до печери, так само як це робив Джаред.

— Тримай, — мовив Джеб, кладучи поруч із матрацом рушницю.

— Все гаразд, Вандо? — гукнув Джеймі.— Ти вся тремтиш.

Тіло били дрижаки. Я не відповіла — від жаху горло заціпило.

— Тихше, тихше, — заспокійливо мовив Джеб. — Це я попросив Дока тут повартувати. Не хвилюйся. Док — чудова людина.

Лікар сонно усміхнувся.

— Я не скривджу тебе… е-е-е… Вандо, правильно? Обіцяю. Я лише повартую, поки ти спатимеш.

Я прикусила губу, але й далі тремтіла.

Проте Джебові, очевидячки, здалося, ще все владналося.

— Добраніч, Вандо. Добраніч, Доку, — кинув він і рушив коридором.

Джеймі затримався і стурбовано поглянув на мене.

— Усе гаразд, — запевнив він пошепки.

— Ну ж бо, хлопче, пізно вже!

Джеймі поквапився Джебові навздогін.

Вони пішли, а я стала спостерігати за Доком — раптом він переміниться. Але жоден м’яз на обличчі Дока не ворухнувся, і рушниці Док так і не діткнувся. Витягнув свій довгий скелет на матраці, який був для нього закороткий — ноги так і звисали додолу. Худий як тріска, лежачи він здавався ще тоншим.

— Добраніч, — сонно пробурмотів він.

Певна річ, я нічого не відповіла. Просто спостерігала за ним у тьмяному місячному світлі й рахувала його вдихи та видихи, порівнюючи з ударами пульсу, що барабанив у мене у вухах. Докове дихання ставало дедалі повільнішим і глибшим, і незабаром він тихенько захропів.

Звісно, він міг лише вдавати сонного, але якщо й так, то що я вдію? Намагаючись не шуміти, я навпомацки полізла в кімнату, поки не відчула під собою краєчок матраца. Я заприсяглася, що нічого тут не чіпатиму, але кому стане гірше від того, що я примощуся скраєчку на ліжку? На долівці так твердо й незручно!

Лікареве хропіння діяло на мене заспокійливо — хай як темно навкруги, а так я принаймні знаю, де він.

«Або пан, або пропав», — подумала я і вирішила поспати. Зморена як собака, сказала б Мелані. Мої повіки зімкнулися. Матрац здався мені м’якшим за все на світі. М’язи розслабилися, і я почала занурюватися…

Раптом почулося тихе човгання — в кімнаті, поруч зі мною. Мої очі розчахнулися, і під стелею, залитою місячним світлом, я побачила силует. У коридорі й далі хропів лікар.