Я застогнала. У голові паморочилося, думки плуталися. Шлунок зводило від нудоти.
— Нарешті,— прошепотів хтось полегшено. Іян. Ну звісно. — Ти голодна?
Я подумала про їжу, і мене мало не вивернуло.
— О, вибач. І ще за одне вибач. Ми змушені були тебе приспати. Коли ми винесли тебе з печер, у декого… стався напад параної.
— Все гаразд, — зітхнула я.
— Хочеш води?
— Ні.
Я розплющила очі, в темряві намагаючись сфокусувати на чомусь погляд. Крізь щілину у стелі виднілися дві зірки. Досі ніч. Чи вже наступна ніч, хто знає?
— Де я? — запитала я. Форма щілин незнайома. Можу присягнути, що ще ніколи не бачила цієї стелі.
— У своїй кімнаті,— відповів Іян.
Я намагалася роздивитися в темряві його обличчя, але розрізняла тільки темні обриси його голови. Пальцями я помацала, на чому лежу, — це справжній матрац. Під головою подушка. Долоня натрапили на руку Іяна, і він стиснув мої пальці, перш ніж я їх відсмикнула.
— Чия це кімната насправді?
— Твоя.
— Іяне…
— Ми жили тут з Кайлом. Зараз Кайл… у лікарняному крилі, поки все не владнається. А я можу переїхати до Веза.
— Я не збираюся відбирати у тебе кімнату. І що означає — поки все не владнається?
— Я ж казав тобі, що буде суд.
— Коли?
— Навіщо це тобі?
— Бо якщо ви це затіяли, я просто зобов’язана виступити. Все пояснити.
— Збрехати.
— Коли? — запитала я знову.
— На світанку. Я тебе туди не понесу.
— Тоді я дійду сама. Знаю, тільки-но голова перестане крутитися, я зможу ходити.
— Ти ж так не вчиниш?
— Вчиню. Буде несправедливо, якщо ви не дасте мені слова.
Іян зітхнув. Відпустив мою руку і поволі звівся на рівні ноги.
Суглоби хруснули. Скільки часу він просидів ось так у темряві, очікуючи мого пробудження?
— Я скоро повернуся. Може, ти й не голодна, а от я вмираю з голоду.
— Довга була нічка.
— Так.
— Як прийде світанок, я не чекатиму тебе тут.
— Не маю жодних сумнівів, — всміхнувся Іян невесело. — Тому я повернуся ще до світанку й допоможу тобі дістатися туди, куди ти так рвешся.
Він відхилив дверцята, що затуляли вхід у печеру, обійшов їх, а тоді відпустив — і вони впали на місце. Я насупилася: нелегко буде повторити його маневр на одній нозі. Залишається сподіватися, що Іян дотримає слова та прийде по мене.
Очікуючи на нього, я втупилася в зірочки, що виднілися на небі, й чекала, поки припинить крутитися в голові. Не подобаються мені людські ліки. Ох! Усе тіло боліло, та ще й голова розколювалася.
Час спливав поволі, але я не заснула. Останні двадцять чотири години я тільки те й робила, що спала. Та й, мабуть, я зголодніла. Треба тільки дочекатися, щоб шлунок втихомирився, і тоді я знатиму це напевно.
Іян, як і обіцяв, прийшов іще до світанку.
— Як тобі? Краще? — запитав він, переступаючи поріг.
— Гадаю, що так. Хоча я ще не ворушила головою.
— Думаєш, це твоя реакція на морфій — чи тіла Мелані?
— Мелані. Вона здебільшого погано переносить будь-яке знеболювальне. Вона переконалася ще років десять тому, коли зламала зап’ястя.
Іян міркував якусь мить, а тоді мовив:
— Якось… дивно. Спілкуватися з двома людьми воднораз.
— Ага, дивно, — погодилась я.
— То ти вже зголодніла?
Я усміхнулася.
— Здається, хлібом пахне. Гадаю, шлунок уже втихомирився.
— На це я й сподівався.
Його тінь лягла поруч зі мною. Іян намацав мою руку, розігнув пальці й уклав у долоню добре знайомий мені шмат круглого балабуха.
— Допоможеш мені підвестися? — попросила я.
Він обережно взяв мене за плечі й підтягнув одним точним рухом, намагаючись мінімізувати біль у боці. На шкірі я відчувала щось чужорідне — щільне та тверде.
— Дякую, — мовила я засапано. У голові паморочилося. Вільною рукою я торкнулася боку. Під сорочкою щось було приліплене до шкіри. — То у мене таки зламані ребра?
— Док не впевнений. Але краще перестрахуватися.
— Він так старається!
— Атож.
— Прикро… що я його спочатку недолюблювала, — визнала я.
Іян розсміявся.
— Ще б пак! Дивно, що ти взагалі добре ставишся бодай до когось із нас.
— Це ти все змінив, — пролепетала я і встромила зуби в твердий хліб. Я автоматично пожувала, ковтнула й відклала хліб, чекаючи, як відреагує шлунок.
— Знаю, не дуже апетитно, — мовив Іян.
Я знизала плечима.
— Просто перевіряю шлунок — чи знову не нудитиме.
— Може, дещо апетитніше…
Я з цікавістю подивилася на нього, але обличчя годі було роздивитися. Я прислухалася — щось хруснуло, потім розірвалося… а тоді я почула запах — і все збагнула.
— Сирні палички! — вигукнула я. — Справді? Для мене?
Щось торкнулося моїх вуст, і я захрумтіла запропонованими ласощами.
— Я так давно мріяла про них, — зітхнула я, жуючи.
Іяна це розсмішило. Він поклав пакетик мені в руку.
Я швидко спорожнила вміст маленького пакетика, а тоді доїла хліб, поки в роті залишався сирний смак. Я ще й не попросила, а Іян уже подав мені пляшку води.
— Дякую. Не тільки за сирні палички. За все.
— Вандо, дуже прошу.
Я зазирнула в його глибокі блакитні очі, намагаючись розгадати цю простеньку фразу, — здавалося, в словах Іяна ховається більше, ніж просто ввічливість. Тільки тоді я усвідомила, що вже можу бачити колір Іянових очей; я швидко підвела погляд на тріщини в стелі. Зірки зникли, небо посіріло. Займався світанок.
— Ти впевнена, що тобі це треба? — Іян простягнув руки, готовий підхопити мене.
Я кивнула.
— Тобі не доведеться нести мене. Нога вже майже не болить.
— Зараз побачимо.
Він допоміг мені звестися на ноги, обхопив однією рукою за талію, а мою руку закинув собі на шию.
— Обережно. Ну як?
Я зробила нетвердий крок. Боляче, але терпіти можна.
— Чудово. Ходімо.
«Гадаю, ти дуже подобаєшся Іяну».
«Дуже?» — заява Мелані заскочила мене зненацька — так виразно вона прозвучала. Останнім часом Мелані прокидалася тільки в присутності Джареда.
«Між іншим, я також тут. Чи йому байдуже?»
«Ну звісно, що ні. Він вірить нам більше за всіх — окрім хіба Джеймі та Джеба».
«Я зовсім не це маю на увазі».
«А що?»
Але вона вже заховалася.
Дорога забрала чимало часу. Аж дивно, як довго ми йшли. Я думала, ми йдемо на майдан чи на кухню — звичні місця зібрань. Натомість ми перетнули східне поле й пішли далі — аж до великої чорної печери, яку Джеб прозвав «гральною». Я не була тут із моєї першої екскурсії. В ніс ударив ядучий сморід сірчаного струмка.
На відміну від більшості тутешніх печер, завширшки гральна печера була набагато більшою, ніж завдовжки. Тьмяні блакитні ліхтарі не стояли на землі, а кріпилися до стелі. Сама ж стеля нависала всього за кілька футів над головою, як у звичайних будинках. А от стіни були задалеко від ліхтарів — і їх годі було роздивитися. Смердючого струмка я не бачила — він дзюрчав і булькав у дальньому кінці печери.
Кайл сидів у яскравому колі світла, обхопивши коліна руками. На його обличчі застигла сувора маска. Коли Іян допоміг мені накульгуючи переступити поріг, Кайл навіть не підвів очей.
З обох боків стояли Док і Джаред, готові щомиті схопити Кайла. Немов… чатові.
Поряд із Джаредом, закинувши рушницю на плече, стояв Джеб. Його невимушена поза свідчила: це тільки поза. Джеймі тримав його за… ні, це радше Джеб схопив Джеймі за зап’ястя. Здається, малому це було не до душі. Але побачивши мене, він усміхнувся й помахав рукою. Тоді глибоко вдихнув і багатозначно подивився на Джеба. Джеб одразу ж відпустив зап’ястя Джеймі.
Шерон стояла біля Дока, поруч із нею — тітка Меґґі.
Іян повів мене до краю ясного кола, в темряву. Тут ми були не самі. Я роздивилася чимало постатей, але не бачила облич.
Дивно: поки ми перетинали печери, Іян із легкістю підтримував мене. А тепер він наче втомився. Рука на талії вже не тримала мене. Довелося шкутильгати самій туди, куди він мене вів. Нарешті Іян всадовив мене на землю і сів поряд.
— Співчуваю! — прошепотів хтось за спиною.
Я озирнулася — то була Труді. Вона підійшла ближче, Джефрі й Гіт зробили те саме.
— Вигляд у тебе жахливий, — мовила вона. — Сильно тобі дісталося?
Я знизала плечима.
— Не дуже.
Виходить, Іян навмисно не тримав мене, щоб продемонструвати всі мої поранення — самим своїм виглядом, без слів, я свідчила проти Кайла. Я насупилася, поглянувши на Іянове невинне обличчя.
Прийшли Вез та Лілі й зайняли місця поруч із невеликою групкою моїх прибічників. За кілька секунд увійшов Брандт, тоді Гайді, Енді й Пейдж. Аарон з’явився останнім.
— Що ж, це всі,— мовив він. — Люсина залишилася з дітьми. Не хоче їх сюди тягнути — вона просила передати, щоб ми починали без неї.
Аарон сів поруч з Енді, і на якусь мить запала тиша.
— Що ж, — голосно заявив Джеб, так щоб усі почули. — Ось моя пропозиція. Відкрите голосування, переможе думка більшості. Однак вам відомо: якщо з більшістю виникнуть проблеми, рішення прийматиму я, бо це…
— «…мій дій», — хором підхопило кілька голосів. Хтось хихикнув, але вчасно схаменувся. Нічого смішного: суд над людиною за спробу вбивства прибульця. Для всіх присутніх цей день буде кошмарний.
— Хто виголосить звинувачення? — запитав Джеб.
Іян почав підводитися.
— Ні! — прошепотіла я, притримуючи його за лікоть.
Він струсив мою руку і випростався.
— Все дуже просто, — почав він. Мені хотілося підскочити й затулити йому рота, але без сторонньої допомоги нічого не виходило. — Брата попереджали. І він пристав на умови Джеба. Ванда — член громади, тому правила і право на захист поширюються на неї так само, як і на всіх. Джеб поставив Кайла перед вибором: хоче жити тут — хай мириться з присутністю Ванди, ні — хай забирається геть. Кайл вирішив залишитися. Він знав тоді, знає і зараз, яке покарання чекає за вбивство у печерах.
— Істота досі жива, — огризнувся Кайл.
— І тільки з цієї причини я не вимагаю для тебе смертної кари, — відповів Іян. — Але тобі тут більше не місце. Ти — вбивця в душі.
Кілька секунд Іян не зводив із брата погляду, а тоді опустився на землю.
— Але його можуть зловити, а ми про це й гадки не матимемо, — запротестував Брандт, зірвавшись на ноги. — І він приведе сюди шукачів. Що нам робити тоді?
Печерою прокотилася хвиля перешіптувань.
Кайл стрілив поглядом у Брандта.
— Живим я не здамся.
— Тоді це все одно, що смертний вирок, — пробурмотів хтось, і водночас Енді мовив:
— А де гарантії?
— Не всі зразу, — застеріг Джеб.
— Досі я якось виживав, — буркнув Кайл сердито.
— Це ризиковано, — пролунало з темряви. Я не розрізняла, хто говорив: усі голоси злилися в приглушене перешіптування.
— А чим завинив Кайл? Нічим, — мовив хтось.
Джеб сердито ступив крок у напрямку голосу:
— Правила встановлюю я.
— Вона — не з нашого племені,— запротестував хтось.
Іян знову почав підводитися.
— Гей! — вибухнув Джаред. Він говорив так голосно, що всі аж підскочили. — Тут судять не Ванду! У когось є конкретні скарги щодо неї — щодо Ванди особисто? Вимагайте іншого суду. Але нам усім відомо, що вона ще нікого тут не скривдила. Натомість урятувала йому життя, — Джаред тицьнув пальцем у Кайла. Кайл здригнувся, як від удару. — За кілька секунд потому, як він намагався скинути її в річку, Ванда ризикнула життям, щоб уберегти його від болісної смерті. Здогадувалася: щойно він упаде вниз, як її життя буде в безпеці. Однак усе одно врятувала його. А тепер я запитую кожного з вас: чи зробили б ви те саме — чи врятували б свого ворога? Кайл намагався вбити її, але чи свідчитиме вона проти нього?
У темній печері я відчула на собі погляди всіх присутніх — Джаред простягнув до мене розтулену долоню.
— Вандо, ти свідчитимеш проти нього?
Я витріщилася на нього широко розплющеними очима: він захищав мене, він говорив до мене, навіть назвав мене на ім’я. Мелані також не могла в це повірити, її роздирали навпіл двоїсті почуття: її сповнювала радість, тому що він так лагідно дивився на нас, а очі його світилися давно забутою добротою… Але він вимовив моє ім’я…
Мені знадобилося кілька секунд, щоб оволодіти голосом.
— Це непорозуміння, — прошепотіла я. — Коли дно печери почало обвалюватися, ми обоє впали. І більш нічого, — я сподівалася, що пошепки буде легше приховати обман, але щойно я замовкла, Іян реготнув. Я штрикнула його ліктем — не допомогло.
Джаред також усміхався.
— Бачите. Щоб захистити його, навіть силкується збрехати.
— З наголосом на «силкується», — додав Іян.
— А хто сказав, що ця істота бреше? Хто це може довести? — сердито втрутилася Меґґі, ступивши крок до Кайла. — Хто може засвідчити: це неправда, бо в її вустах звучить як брехня?
— Маґ…— почав був Джеб.
— Заткайся, Джебе діє,— я ще не закінчила. Не розумію, навіщо ми тут зібралися. Жодна людина не постраждала. Ваша підступна нахлібниця не висуває жодних обвинувачень. Ми просто марнуємо час.
— Підтримую, — додала Шерон голосно і виразно.
Док кинув на неї погляд, сповнений болю.
Труді підскочила на ноги.
— Ми не можемо жити під одним дахом з убивцею — і чекати, поки він таки скоїть убивство!
— Вбивство — поняття суб’єктивне, — прошипіла Меґґі.— Особисто я вважаю, що вбивство — це коли вбивають людину.
Іянова рука міцніше обняла мене за плечі. Тільки відчувши поруч його нерухоме тіло, я усвідомила, що вся тремчу.
— Людина — це також суб’єктивне поняття, Магноліє,— мовив Джеб, обпікаючи її поглядом. — І мені завжди здавалося, що воно включає в себе бодай трошки співчуття, бодай дещицю милосердя.
— Тоді проголосуймо, — мовила Шерон, перш ніж її мати встигла відповісти Джебові.— Підніміть руку, хто вважає, що Кайл повинен залишитися і не підлягає покаранню через… непорозуміння, — вживаючи моє слово, вона зиркнула не на мене, а на Іяна.
Почали здійматися руки. Я дивилася тільки на Джареда — його обличчя насупилося.
Я спробувала піднести руку, та Іян дужче стиснув мене за плечі й роздратовано засопів. Я тримала долоню так високо, як могла. Зрештою, мій голос не вирішальний.
Джеб рахував уголос:
— Десять… П’ятнадцять… Двадцять… Двадцять три. Очевидна більшість.
Я навіть не озирнулася, щоб поглянути, хто як голосував. Достатньо було й того, що в нашому тісному колі всі сиділи, напружено схрестивши руки на грудях; всі очі вичікувально втупилися в Джеба.
Джеймі відійшов від Джеба і протиснувся між Труді та мною. Він обвив мене руками за плечі — трохи нижче, ніж Іян.
— Можливо, ви, душі, не помилялися щодо нас, — мовив Джеймі голосно, щоб усі почули його твердий дзвінкий голос. — І більшість не краща за…
— Цить! — шикнула я на нього.
— О’кей, — мовив Джеб. Ніхто не наважувався порушити тишу. Джеб подивився на Кайла, тоді на мене, а тоді на Джареда. — О’кей, голосування завершено. Цього разу я згоден із рішенням більшості.
— Джебе… — запротестували Джаред та Іян воднораз.
— Мій дім — мої правила… — нагадав їм Джеб. — Ніколи про це не забувайте. А тепер послухай мене, Кайле. І тобі також варто послухати, Магноліє. Хтось іще раз скривдить Ванду — і буде не суд, а похорон, — для підсилення своїх слів Джеб поплескав приклад рушниці.
Я здригнулася.
Магнолія обпекла брата сповненим ненависті поглядом.
Кайл кивнув — він приймав умови.
Джеб оглянув нерівні ряди присутніх, зустрівся поглядом із кожним, за винятком тих кількох, що зібралися навколо мене.
— Оголошую суд закритим, — мовив він. — А тепер пограємо?