Господиня

Розділ 40 Жахіття

Зачувши голоси, я сповільнила крок. До лікарні було ще далеко, тож це не Док. Це інші — повертаються назад. Я притиснулася до стіни і якнайтихіше скрадалася вперед. Від швидкого бігу я засапалася. Довелося затулити рот рукою, щоб заглушити звук.

— …І для чого ми це робимо? — поскаржився хтось.

Я не впізнала голосу. Це хтось, кого я не дуже знаю. Може, Віолетта? В голосі явно чулися схвильовані нотки — їх я розрізнила миттю. І вже точно знала, що це не моя уява розігралася.

— Док не хотів. Але Джаред наполіг.

Тепер говорив Джефрі, я була цього певна, хоча в голосі лунала відраза. Джефрі брав участь у вилазці разом із Труді, звісна річ. Вони все роблять разом.

— Мені здавалося, саме він завжди був проти таких методів…

Гадаю, це був Тревіс.

— Тепер у нього з’явилися… підстави, — відповів Джефрі. Говорив він тихо, з певністю можна було сказати, що він сердитий.

Вони пройшли всього за півфута від щілини в скелі, куди я втиснулась. Я завмерла, не рухалася й не дихала.

— Це бридко, — пробурмотіла Віолетта. — Просто огидно. І нічого не вийде.

Вони ступали повільно, ніби причавлені тягарем відчаю.

Ніхто не відгукнувся. Більше я взагалі не почула ні слова. Я стояла закам’янівши, вичікуючи, щоб їхні кроки віддалилися, але не могла чекати, поки вони зовсім стихнуть. Можливо, Іян уже біжить мені навздогін.

Я знов почала чимшвидше скрадатися, а при першій же нагоді кинулася бігти.

Десь попереду в тунель пробилися перші промінчики сонячного світла, і я старалася бігти тихіше, але не надто сповільнювати крок. Я знала: досягну арки — й опинюсь у володіннях Дока. Тунель повертав, і світло ставало яскравішим.

Тепер я рухалася обережно, ступаючи якнайтихіше. Було дуже тихо. Мені навіть здалося, що я помилилася й що тут нікого немає. А тоді перед очима постав нерівний скелястий вхід — біле сонячне світло лилося на протилежну стіну. До мене долинуло негучне схлипування.

Я на пальчиках підкралася ближче, завмерла і дослухалася.

Хтось і далі схлипував. До цього звуку долучився ще один — тихе ритмічне постукування.

— Все, все. Заспокойся! — мовив Джеб. — Усе гаразд. Усе добре, Доку. Не переймайся ти так.

З кімнати долинали приглушені кроки. Шурхотіння тканини. Шелест щітки. Судячи з усього, там прибирали.

У повітрі витав якийсь дивний запах. Незвичний… металевий, але не зовсім — важко було його розпізнати. Я була певна, що відчуваю його вперше, але водночас він здавався знайомим.

Я немов примерзла до місця. Боялася зазирнути всередину.

«Чого ти боїшся? — зронила Мелані.— Що нас виставлять за двері?»

«Твоя правда».

Якщо це найгірше з того, чого мені варто боятися серед людей, моя ситуація кардинально змінилася.

Я глибоко вдихнула — дивний, якийсь неправильний запах не давав мені спокою — і зайшла до лікарні.

Ніхто мене й не помітив.

Док стояв навколішках на землі, його обличчя спочивало в долонях, плечі час від часу здригалися. Джеб схилився над ним і гладив по спині. Джаред із Кайлом посеред кімнати розкладали грубі ноші. За час відсутності обличчя Джареда перетворилося в колишню кам’яну маску.

На обох ліжках щось лежало, вкрите темно-зеленими покривалами, щось довгасте, неправильної форми. Якісь знайомі вигини та роги…

Саморобний стіл Дока стояв біля узголів’я, в найосвітленішому місці. Стіл просто сяяв — він був усіяний блискучими металевими скальпелями та іншим застарілим медичним приладдям, назви якому я не знала.

Але дещо інше світилося ще яскравіше: блискучі шматочки срібла, подерті, розтерзані, розмазані по столу… Тонесенькі срібні ниточки — пошматовані, оголені, розірвані… Срібні плями на столі, на покривалах, на стінах…

Тиша в кімнаті аж вибухнула від мого зойку. Печера вибухнула. Перед очима все попливло, і я не могла знайти вихід. Зусібіч на мене посунули стіни, забризкані сріблом, і відрізали усі шляхи для втечі.

Хтось вигукнув моє ім’я, але я не впізнала голосу. Зойк був занадто гучний — аж голова заболіла. На мене насунула кам’яна стіна, крізь яку сочилося срібло, і я впала. Чиїсь дужі руки підхопили мене.

— Доку, допоможіть!

— Що з нею?

— У неї напад?

— Що вона бачила?

— Нічого… нічого. Ми накрили тіла!

Брехня! Тіла були виставлені напоказ, розкидані страшними блискучими згустками по столу — знівечені, розчленовані, піддані страшним тортурам тіла, розірвані на шматки…

Я чітко бачила рудиментарні паростки передньої частини дитячого тільця. Це ж дитина! Малюк! Покалічений малюк, байдуже покинутий у калюжі власної крові…

Шлунок бунтував, як і стіни, до горла підкотив шлунковий сік.

— Вандо? Ти чуєш мене?

— Вона при тямі?

— Здається, вона зараз виблює.

Той, хто говорив, не помилився. Дужі руки підтримували мені голову, поки мене вивертало.

— Що ж робити, Доку?

— Тримайте її, щоб не забилася.

Я кашляла й намагалася вирватися.

— Відпустіть мене! — насилу вичавила я. Слова плуталися. — Відійдіть від мене! Заберіть руки! Ви чудовиська! Катюги!

Я верещала й вертілася в сильних руках.

— Заспокойся, Вандо! Ш-ш-ш! Усе гаразд! — мовив голос Джареда. Вперше за весь час це не мало жодного значення.

— Чудовисько! — плюнула я йому в обличчя.

— У неї істерика, — мовив Док. — Тримайте її.

Раптом чиясь важка рука ляснула мене по обличчю.

Крізь хаос до мене долинуло зітхання.

— Що це ти робиш? — загарчав Іян.

— Іяне, в істоти якийсь напад. Док намагається привести її до тями.

У вухах дзвеніло, але не від ляпасу — від запаху, запаху срібної крові, що стікала по стінах, від крові безневинних душ. Кімната вертілася навколо мене як жива. Світло грало злі жарти з моєю підсвідомість: створювало дивні узори, що набирали форм чудовиськ із минулого. Гриф розправив крила… націлився своїми кігтями мені в обличчя… Док усміхнувся й простягнув до мене руку — з кінчиків його пальців крапало срібло…

Кімната крутнулася ще раз, цього разу повільніше, а тоді зникла…

За кілька секунд я прийшла до тями. У голові прояснилося, і я пошкодувала, що так скоро опритомніла.

Було надто темно, щоб розгледіти щось; мене кудись переносили, і я розхитувалася туди-сюди. На щастя, жахливий запах зник, а застояне вологе печерне повітря здавалося справжніми парфумами.

Мене несли на руках, немов заколисували. Знайоме відчуття: в перший тиждень після того, як Кайл поранив мене, я часто подорожувала на руках у Іяна.

— …однак вона здогадалася. Здається, я помилився, — пробурмотів Джаред.

— І ти гадаєш, справа в цьому? — різко обрубав Іян. — Думаєш, що вона злякалася через те, що Док намагався витягнути душі? Що вона злякалася за себе?

— А ти так не вважаєш? — запитав Джаред за хвилину.

Іян голосно пирхнув.

— Ні. Не вважаю. Мені прикро, що ви продовжуєте постачати… Доку жертв, особливо тепер! Мене верне на саму тільки думку про це. Звісно, її це теж засмучує. Та хіба ти сліпий? Невже ти не розумієш, що вона там побачила?

— Але ж ми точно накрили тіла…

— Не ті тіла, Джареде. Не ті. Я впевнений, що Банда б засмутилася, побачивши труп людини, — вона така чутлива; жорстокість і смерть не існують у її світі. Але тільки подумай, що означало для неї оте, що лишилося на столі.

Якусь мить Джаред мовчав.

— Ох!

— Так. Уяви собі, що ти став свідком вівісекції: ампутовані останки, все залито кров’ю… Хоча для нас це витримати набагато легше, ніж для Банди. Ми бачили таке й раніше, ще до інопланетного вторгнення — у фільмах жахів, наприклад. Б’юсь об заклад, що за всі свої життя на різних планетах вона ще ніколи такого не бачила.

Мені стало зле. Його слова… Перед очима постала картина. У ніздрі вдарив запах.

— Відпусти, — прошепотіла я. — Постав на землю!

— Я не хотів будити тебе. Пробач, — останні слова були щирі, Іян просив пробачення не тільки за те, що збудив мене.

— Відпусти!

— Тобі зле. Я віднесу тебе до спальні.

— Ні. Постав мене на землю. Негайно!

— Вандо…

— Негайно! — волала я і щосили вертілася: молотила кулаками по Іянових грудях, буцала ногами повітря… Такий опір із мого боку здивував його. Він відпустив мене, і я впала на землю. Миттю підскочивши, я помчала геть.

— Вандо!

— Відпусти її.

— Не чіпай мене! Вандо, повернись!

Судячи зі звуків, парубки бились, але я не збиралася зупинятись. Ну звісно, вони вовтузяться. Вони ж люди. Вони отримують задоволення від жорстокості.

Вибігши на світло, я не зупинилася. Промчала великою печерою, не звертаючи уваги на чудовиськ, що траплялися мені, і хоча їхні цікаві очі свердлили мене наскрізь, мені було байдуже. Так само, як байдуже, куди бігти. Тільки б сховатися, залишитися на самоті. Я уникала людних тунелів і звернула в перший-ліпший порожній коридор.

Так я опинилася в східному тунелі, по якому пробігала сьогодні двічі: вперше радо, вдруге нажахана. Радісні спогади, пов’язані з поверненням учасників вилазки, стерлися з пам’яті. Все довкола здавалося злим і ворожим, навіть каміння.

Однак із вибором тунелю я не помилилася: сюди ніхто не заходив.

Я забігла в сам кінець, в нічну темряву гральної кімнати. Невже я й справді кілька годин тому грала з чудовиськами у футбол? Невже вірила їхнім усмішкам, не помічала їхнього справжнього нутра?..

Я бігла, аж поки по кісточки не забрела в темну оліїсту воду. А тоді зупинилася й почала навпомацки шукати стіну. Коли зрештою пальці наштовхнулися твердий грубий камінь, я скрутилася калачиком й сховалася за виступом.

«Все було не так, як нам здалося. Док не збирався навмисно завдавати болю; він намагався врятувати…»

— ЗАБИРАЙСЯ З МОЄЇ ГОЛОВИ! — вереснула я.

Я відштовхнула Мелані, загнала її глибоко в підсвідомість, щоб тільки не вислуховувати її виправдання, — і раптом утямила, якою кволою вона стала за останні кілька місяців нашої дружби. Тепер я їй дозволяла або не дозволяла. Це радувало.

Я не доклала жодних зусиль, щоб змусити її замовкнути. Як і повинно було бути від самого початку.

Тепер у моїй голові не було нікого, крім мене, а ще болю і страху, від яких нікуди не втекти. Побачене буде переслідувати мене до скону, тепер мені нізащо не позбутися страшних спогадів. Вони завжди будуть зі мною.

Я не знала, як мені оплакувати загублені душі. По-людськи просто неможливо оплакати знівечені тіла душ, чиїх імен я навіть не знаю. Отого дитинчати на столі…

А як це робили у нас, на Почині, де мій справжній рідний дім, я не знала. Тож я згадала Світ Співочих Кажанів. Там, у сліпій темряві, це було навіть доречно. Кажани висловлювали скорботу в тиші — вони не співали кілька тижнів, і туга за музикою притупляла біль. Саме там я вперше втратила друга. Дурний нещасний випадок — вночі на кажана впало дерево, і ми не встигли врятувати тіло носія. Його ім’я було Спіральна… ні, Піднесена Гармонія; саме так би його назвали тут, на Землі, хоча це й не зовсім точний переклад. У його смерті не було нічого жахливого — її оповив смуток. Нещасний випадок.

Дзюркотіння струмка було надто негармонійним, тож не вдалося згадати жодної пісні. Але горювати його вільне буркотіння не заважало.

Я обхопила себе руками й мовчки оплакувала дитя та ще одну загублену душу. Це мої брати і сестри. Моя родина. Якби я знайшла вихід, якби вибралася з печер і попередила шукачів, не було б у кривавій кімнаті понівечених останків.

Мені хотілося плакати, голосити, захлиснутися горем. Але це було якось по-людськи. Тож я міцно зціпила губи, скрутилася калачиком і намагалася тримати біль у собі.

Але в мене украли і мою тишу, і скорботу.

Для цього знадобилося всього кілька годин. Я чула кроки, тунелями луною котилися голоси. Гукали мене, сподіваючись, що я озвуся. Зрозумівши, що я мовчатиму, люди принесли світло: не блакитні тьмяні ліхтарі, які заледве могли освітити невеличку печерку, а лампи з яскравим жовтим світлом. Вони розгойдувались як маятник і освітлювали майдан. Однак навіть із лампами людям удалося знайти мене тільки з третьої спроби. І чому вони не облишать мене?

Коли промінчик лампи зрештою відшукав мене, почулося полегшене зітхання.

— Я знайшов її! Скажи іншим, щоб поверталися в печери! Вона таки тут!

Голос був знайомий, але я не хотіла згадувати імені. То балакало чудовисько.

— Вандо? Вандо? З тобою все гаразд?

Я не підвела голови й не розплющила очей — я горювала.

— Де Іян?

— Як гадаєш, може, краще привести Джеймі?

— Ні, йому не можна — з пораненою ногою…

Джеймі. Я здригнулася. Мій Джеймі. Він також чудовисько. Він такий, як і всі. Мій Джеймі. На саму думку про нього я відчула фізичний біль.

— Де вона?

— Тут, Джареде. Вона не… відгукується.

— Ми її не чіпали.

— Нумо, дайте мені лампу, — мовив Джаред. — А тепер вимітайтеся звідси. Всі. Інцидент вичерпано. Звільніть місце, гаразд?

Почулося шаркання ніг, але відійшли чудовиська недалеко.

— Я серйозно, люди. Ви нічим не допоможете. Ідіть собі. Зовсім ідіть.

Знову почулося шаркання, спочатку повільне, а тоді швидше. Чудовиська виходили з печери та зникали в коридорі.

Джаред зачекав, поки стало зовсім тихо.

— Гаразд, Вандо, тут більше нікого немає, тільки ти і я.

Він замовк, немов чекав на відповідь.

— Я розумію, що для тебе це дуже… прикро. Ми не хотіли, щоб ти це бачила. Вибач.

Вибачити? Джефрі казав, що це Джаредова ідея. Він хотів вирізати і мене, порубати на шматки, розбризкати мою кров по стінах. Він ладен убити мільйон таких, як я, заради того, щоб повернути свою улюблену почвару. Порубав би нас усіх на срібні кавалки.

Джаред довго мовчав, чекаючи на мою реакцію.

— Напевно, ти хочеш побути сама. Гаразд. Якщо хочеш, я нікого до тебе не підпущу.

Я не ворухнулася.

Щось діткнулося мого плеча. Я сахнулась і втиснулася в гостре каміння.

— Вибач, — пробурмотів Джаред.

Я чула, як він підвівся, і світло, що через заплющені повіки здавалося червоним, потьмяніло — він пішов геть.

Біля входу в печеру він когось зустрів.

— Де вона?

— Вона хоче побути сама. Нехай.

— Відступи з дороги, Гоу.

— Думаєш, їй потрібне твоє співчуття? Співчуття людини?

— Я не брав участі…

Джаред відповів дуже тихо, але до мене долинуло відлуння:

— Так, цього разу не брав. Але ти один із нас, Іяне. Ти ворог. Ти чув, що вона сказала? Вона кричала, що ми чудовиська. Ось якими очима вона дивиться на нас зараз. Їй не потрібне твоє співчуття.

— Дай лампу.

Розмова урвалася. Спливла хвилина; я чула — чиїсь кроки наближаються до мене з-за рогу. Нарешті на моє обличчя впало світло, повіки спалахнули червоним.

Я ще дужче зіщулилася, гадаючи, що мене зараз торкнуться.

Але почулося лише тихе зітхання, а тоді Іян сів на каміння — не так близько, як я очікувала.

Щось клацнуло, і світло зникло.

Я довго чекала в тиші, що Іян заговорить, але він мовчав, як і я.

Зрештою я припинила чекати та продовжила горювати. Іян не заважав. Так я сиділа у чорноті великої виямки в землі й поряд із людиною оплакувала загублені душі.