Господиня

Розділ 43 Божевілля

Я уявила себе збоку: мабуть, я здавалася закам’янілою статуєю. Руки схрещені на грудях, обличчя порожнє, дихання занадто слабке — груди майже не рухаються.

А от усередині в мене все розвалювалося, так ніби атоми змінювали полярність і відскакували в боки.

Я повернула Мелані, але це не врятувало Джеймі. Того, що здатна дробити я, не достатньо.

В коридорі біля нашої кімнати юрмився народ. Джаред, Кайл та Іян повернулися з вилазки з порожніми руками. Відерце льоду — це все, що їм удалося роздобути за три дні, коли вони ризикували життям. Труді робила компреси й прикладала їх до чола Джеймі, до потилиці та грудей.

Лід ненадовго збивав гарячку, яка безконтрольно палила хлопчика, але скоро лід танув — за годину чи ще менше… Скільки часу спливе, перш ніж Джеймі знов почне помирати?

Це я повинна прикладати до нього лід, але я й поворухнутися не могла. Якби ворухнулася — просто розвалилася б.

— Нічого? — пробурмотів Док. — А ви перевірили…

— Ми обшукали все, що спало на думку, — втрутився Кайл. — Це ж не наркотики — їх зі зрозумілих причин люди тримали у схованках. Антибіотики ж завжди лежали на видноті. Тому їх знищили, Доку.

Джаред мовчки дивився на хлопчика, який палав на ліжку.

Іян стояв біля мене.

— Не крайся ти так, — прошепотів він. — Джеймі впорається. Він сильний.

Я не могла відповісти. Я й слів його насправді не розчула.

Док став навколішки поруч із Труді й трошки розтулив вуста Джеймі, тоді зачерпнув ложкою холодної води й почав вливати краплю по краплі хлопцеві в рот. Усі присутні почули хрипкий звук — Джеймі ковтав. Але очей він так і не розплющив.

Мені здавалося, що я більше ніколи не зрушу з місця. Приросту до кам’яної стіни. Я хочу перетворитися на камінь.

Якщо для Джеймі вириють у пустелі могилу, то нехай мене закопають разом із ним.

«Кепсько», — гарчала Мелані.

Я була у відчаї, а от вона просто скаженіла.

«Вони намагалися».

«Намагатися — не зробити! Джеймі не помре. Хай знову роблять вилазку».

«А є сенс? Навіть якщо їм удасться знайти ваші прострочені антибіотики, які шанси, що це допоможе? Антибіотики й раніше діяли тільки в половині випадків. Слабкі ліки. Вони не для Джеймі. Йому потрібно щось інше. Щось справді дієве…»

І раптом дихання прискорилося — мене осяяло.

«Йому потрібні наші ліки!»

Ми з Мел завмерли, вражені очевидністю такої ідеї. Її простотою.

Мої закам’янілі вуста заскреготіли.

— Джеймі потрібні справжні ліки. Такі, як у душ. Треба їх дістати.

— Ми навіть не знаємо, як вони діють, — насупився Док.

— А хіба це має значення? — лють Мелані передалася мені.— Головне, що вони діють. Вони врятують Джеймі.

Джаред не зводив із мене очей. Я відчувала на собі погляди Іяна, Кайла та всіх присутніх, проте бачила тільки Джареда.

— Ми не зможемо їх дістати, Вандо, — мовив Джеб таким голосом, ніби вже давно змирився з поразкою. — Ми маємо доступ тільки в безлюдні місця. В лікарнях завжди повно ваших. Двадцять чотири години на добу — забагато очей. А яка буде користь, якщо нас зловлять?

— Звісно, — обрубав Кайл. — Стоноги тільки й чекають, щоб дістатися сюди й вилікувати Джеймі… вірніше, його тіло. А заодно й переродити його. Ось чого ти домагаєшся?

Я спопелила саркастичного здорованя поглядом. Моє тіло напружилося, і я гойднулася вперед. Рука Іяна лягла мені на плече й притримала. Не думаю, що я накинулася б на Кайла, але я можу й помилятися. Бо зараз я — не зовсім я.

Коли я заговорила, мій голос звучав мертво й невиразно.

— Повинен бути спосіб.

Джаред кивнув.

— Можливо, в маленькому містечку. Рушниця зчинить забагато шуму, але якщо нас чисельно буде більше, можемо скористатися ножами.

— Ні! — у відчаї я опустила руки. — Ні, я не це мала на увазі. Ніяких убивств…

Але мене ніхто не слухав. Джеб сперечався з Джаредом.

— Не вийде. Хтось устигне викликати шукачів. Навіть якщо ми діятимемо швидко, вони візьмуть наш слід і все одно вистежать.

— Заждіть. А може…

Вони все одно не слухали мене.

— Я також не хочу, щоб малий помер, але ми не можемо ризикувати життями всіх заради одного, — сказав Кайл. — Люди помирають. Іноді таке трапляється. Ми не можемо йти на крайні заходи, рятуючи одного хлопця.

Мені хотілося його придушити, стиснути його нікчемне горло, щоб він удавився власними словами. Мені, не Мелані… Душити, поки його обличчя не посиніє. Мелані відчувала те саме, але я гадки не мала, чи це справді тільки її бажання.

— Ми мусимо його врятувати, — мовила я голосніше.

Джеб подивився на мене.

— Люба, ми не можемо просто зайти в лікарню й попросити.

— Ви не можете. Але я можу.

В кімнаті запанувала мертва тиша.

В голові постав бездоганний план. Ідеальний, я б сказала. Я поділилася ним із Мелані. Вона була просто приголомшена. План спрацює. Ми врятуємо Джеймі.

— Душі довірливі. Я їх обману. І хоча я далеко не віртуоз у цій справі, мене ні в чому не запідозрять. Вони не звикли до брехні. Ну звісно. Я ж теж душа. Вони зроблять усе, щоб допомогти мені. Я скажу, що поранилася під час походу чи ще щось вигадаю… а тоді, залишившись у палаті на самоті, візьму стільки ліків, скільки зможу заховати. Подумайте тільки! Ліків стане на всіх. На довгі роки. І з Джеймі все буде гаразд! Чому це не спало мені на думку раніше? Може, ми б змогли врятувати Волтера.

Я пишалася собою — план був просто геніальний!

Чудовий, ідеальний, очевидний план, такий ясний для мене, що я не одразу зрозуміла, чому на всіх обличчях такий вираз.

Якби Кайл не дав чітко зрозуміти, про що він думав насправді, мені б знадобилося чимало часу, щоб роздивитися в людях ненависть, підозру, страх. Навіть непроникне обличчя Джеба сіпнулося, його очі зіщулились і з недовірою поглядали на мене.

Всі обличчя ніби кричали: «Ні!»

«Вони при здоровому глузді? Невже не бачать, що тільки це допоможе?»

«Вони не довіряють мені. Гадають, що я завдам шкоди і їм, і Джеймі!»

— Будь ласка, — прошепотіла я. — Це єдиний спосіб його врятувати.

— Терпляче стерво, еге ж? — прошипів Кайл. — Дочекалася слушного моменту.

Я боролася з бажанням придушити його.

— Доку? — благала я.

Док не наважився поглянути мені в очі.

— Навіть якби ми випустили тебе з печер, Вандо… Я не можу довіряти лікам, яких не знаю. Джеймі — міцний хлопець. Він здолає інфекцію.

— Ми організуємо ще одну вилазку, Вандо, — пробурмотів Іян. — Ми обов’язково щось відшукаємо. Не повернемося, поки не знайдемо.

— Цього не достатньо… — на очі навернулися сльози. Я благальним поглядом дивилася на людину, яка страждала не менше за мене. — Джареде. Ти знаєш мене. Я нізащо не нашкоджу Джеймі. Я впевнена, що в мене все вийде. Будь ласка.

Наші погляди зустрілися, і він довго не відводив очей. Потім по черзі глянув на всіх присутніх у кімнаті. На Джеба, Дока, Кайла, Іяна, Труді. Потім на тих, хто мовчки стояв за дверима з таким самим виразом на обличчях: на Шерон, Віолетту, Люсину, Ріда, Джефрі, Гіта, Гайді, Енді, Аарона, Веза, Лілі, Керол. Друзі перемішалися з ворогами, але з кожного обличчя на мене дивився Кайл. Джаред обвів їх поглядом, а тоді зиркнув на Джеймі. Чекаючи вироку, ніхто не дихав.

— Ні, Вандо, — мовив Джаред тихо. — Ні.

Почулося дружне полегшене зітхання.

Коліна підкосилися. Я гойднулася вперед і вирвалася, коли Іян намагався мене втримати, навколішки поповзла до Джеймі, відштовхуючи Труді ліктем. Тепер усі дивилися на мене. Я зняла компрес із хлопчикового чола й поміняла лід. Байдуже, нехай дивляться! Я не бачила нікого й нічого: з очей хлинули сльози.

— Джеймі, Джеймі, Джеймі,— голосила я. — Джеймі, Джеймі, Джеймі…

Я повторювала його ім’я і знову й знову мацала пакети з льодом, чекаючи, коли ж їх слід буде змінити.

Народ потроху розсмоктався. Я чула, як голоси, здебільшого злісні, поступово стихали в коридорі. Слів я не розібрала.

«Джеймі, Джеймі, Джеймі…»

— Джеймі, Джеймі, Джеймі…

Коли в кімнаті майже нікого не залишилося, Іян став навколішки поруч зі мною.

— Я вірю тобі, Вандо… але якщо ти спробуєш, тебе вб’ють, — прошепотів він. — Після того, що трапилося… в лікарні. Вони бояться, що в тебе з’явилася причина знищити нас… От побачиш, усе буде гаразд.

Я відвернулася, і він вийшов із кімнати.

— Вибач, люба, — пробурмотів Джеб, виходячи.

Джаред також забрався. Я не чула, як він виходив, але відчувала, що його поруч немає. Я так і знала. Він ніколи не любив Джеймі так сильно, як ми з Мелані. І він довів це. Він мав піти.

Тільки Док нікуди не пішов — він безпомічно дивився на мене. Сонячне світло поволі згасало, спочатку стало жовтогарячим, потім посіріло. Останні шматки льоду розтанули, і Джеймі заживо згоряв у мене на руках.

— Джеймі, Джеймі, Джеймі…— хрипіла я і не могла зупинитися. — Джеймі, Джеймі, Джеймі…

В кімнаті стало зовсім темно. Я не розрізняла обличчя Джеймі. Чи доживе він до світанку? Невже я бачила його востаннє?

В кімнаті панувала тиша, її порушував тільки мій шепіт і тихе похропування Дока. Я невпинно водила мокрою шматкою по тілу хлопчика. Вода випаровувалась і трохи його охолоджувала. Зрештою я переконала себе, що сьогодні Джеймі не помре. Та чи зможу я його втримати? Він усе одно піде від мене. Завтра або позавтра. А значить, помру і я. Без Джеймі мені не жити.

«Джеймі, Джеймі, Джеймі…» — стогнала Мелані.

«Джаред нам не повірив», — ридали ми одностайно.

В кімнаті було тихо. Я нічого не чула, нічого не насторожило мене.

Коли раптом Док зойкнув. Звук був якийсь дивний, так ніби він кричав у подушку.

Спочатку мої очі не могли роздивитися, що за тіні ворушаться в темряві. Док дивно смикався. Було враження, що у нього не пара рук, а кілька. Мені стало страшно, і я нахилилася над маленькою фігуркою Джеймі, намагаючись захистити хлопчика своїм тілом. Я нікуди не втечу, поки він лежить тут беззахисний. Серце шалено калатало об ребра.

Руки вже не літали. Док знову захропів. Потім він з’їхав на землю, й від нього відділилася інша тінь і підійшла до мене.

— Ходімо, — прошепотів Джаред. — У нас мало часу.

Серце мало не розірвалося від радості.

«Він нам вірить!»

Я скочила на ноги, насилу розігнувши закам’янілі суглоби.

— Що ти зробив із Доком?

— Хлороформ. Це ненадовго.

Я швидко розвернулася й вилила на Джеймі відро води, щоб наскрізь просякли і його одяг, і матрац. Він навіть не поворухнувся. Може, це хоч трохи охолодить хлопця.

— Йди за мною.

Я насідала Джаредові на п’яти. Ми рухалися тихо, але швидко, мало не торкаючись одне одного. Джаред навпомацки прямував уздовж стіни, і я робила так само.

Він зупинився у печері з городом, повністю залитій місячним світлом. Нікого… Вперше за увесь час я роздивилася Джареда: за спиною у нього висіла рушниця, до пояса був прикріплений ніж. Раптом Джаред простягнув до мене руку — в ній була смужка темної тканини.

Я все одразу збагнула і кивнула.

— Давай, зав’язуй, — мовила я й заплющила повіки. Він міцно зав’язав очі тканиною. Зайве марнування часу — я б і так їх не розплющувала.

Джаред швидко зав’язав міцний вузол, і я покрутилася — раз, двічі… Його руки самі зупинили мене.

— Достатньо, — сказав він, а тоді схопив мене на оберемок і завдав собі на плечі. Так я висіла, розгойдуючись із кожним кроком, і терлася щокою об Джаредову спину. Рушниця хилиталася поруч. Його руки стиснули мене за стегна, і він рушив уперед.

Я й не уявляла, куди ми прямуємо, та й не намагалася це зрозуміти. Я зосередилася на тому, що рахувала кроки. Двадцять, двадцять один, двадцять два, двадцять три…

Джаред ішов то вгору, то вниз. Та я намагалася про це не думати.

Чотириста дванадцять, чотириста тринадцять, чотириста чотирнадцять…

Ми вийшли з печер. Легені наповнилися чистим сухим повітрям. Було спекотно, хоча було вже за полуніч. Джаред зняв мене з плеча й поставив на ноги.

— Поверхня рівна. Зможеш бігти із зав’язаними очима?

— Так.

Він міцно схопив мене за лікоть і рвонув уперед. Мені було нелегко: час від часу я спотикалася, але Джаред вчасно мене ловив. Поступово я призвичаїлася до нерівностей і вже не заточувалася. Ми обоє захекалися.

— Якщо… ми дістанемося… джипа… він… на видноті.

Джип? Я відчула дивний прилив ностальгії. Мел не бачила джипа відтоді, як Джаред відвіз її в Чикаго. Не знала, чи він уцілів.

— Якщо нам… не вдасться? — запитала я.

— Тоді нас зловлять… Тебе вб’ють. Іян… не помилявся… тут… він має рацію.

Я додала швидкості — не заради того, щоб урятувати собі життя, а заради Джеймі,— і знову перечепилася.

— Давай… зніму пов’язку. Тоді ти… бігтимеш швидше.

— Ти впевнений?

— Пообіцяй… що не роззиратимешся. Гаразд?

— Обіцяю.

Він розв’язав вузол, пов’язка сповзла з очей, і я одразу ж опустила погляд собі під ноги.

Картина зразу перемінилася. Яскраво світив місяць, м’який пісок тьмяно поблискував. Джаред випустив мою руку й побіг швидше. Тепер мені було легше триматися його — моє тіло давно звикло до бігу. Я перейшла на свій звичний темп: миля за шість хвилин. Я б не змогла бігти в такому темпі довго, але зупинятися я все одно не збиралася.

— Чуєш?.. — запитав він.

Я дослухалася — тільки тупіт двох пар ніг по піску.

— Ні.

Джаред кивнув.

Мабуть, саме тому він поцупив рушницю: без зброї їм нас не зупинити.

Ми бігли приблизно годину. Я вже сповільнювалася, та й Джаред також. У роті палало, горло здавило від спраги.

Я не відривала погляду від землі, тому вельми здивувалася, коли Джаред затулив мені очі рукою. Я спіткнулася, і він перейшов на крок.

— Майже прийшли… вже на місці…

Не забираючи долоні, він підштовхнув мене вперед. Наші кроки дивно відлунювали довкола — мабуть, тут уже не пласка пустеля.

— Залізай.

Джаредова рука зникла, але довкола було темно, як і раніше: ще одна печера. Неглибока. Якщо обернутися, можна побачити все, що знадвору. Я не схотіла обертатися.

Джип стояв обернений капотом у глибину печери. І хоча я ніколи не бачила його раніше, він був точно такий самий, як у спогадах Мелані. Я заскочила на сидіння.

Джаред уже зайняв своє місце. Він нахилився і знову зав’язав мені очі. Я намагалася не ворушитися, щоб спростити його завдання.

Заревів мотор, і я злякалася. Звук видався мені небезпечним: нас шукає забагато людей.

Джаред дав задній хід, і в обличчя вдарив вітер. Джип дивно свистів, і ці звуки не в’язалися зі спогадами Мелані.

— Ми їдемо в Тусон, — мовив Джаред. — Зазвичай ми ніколи не влаштовуємо вилазки туди — занадто близько. Але зараз у нас обмаль часу. Я знаю, де розташована маленька лікарня за містом.

— Сподіваюся, не святої Марії?

Він уловив у моєму голосі тривогу.

— А що?

— Я там декого знаю.

На якусь мить він замовк.

— Тебе можуть упізнати?

— Ні. Ніхто не впізнає мого обличчя. На відміну від людей, у нас немає… розшукуваних злочинців.

— Це добре.

Але Джаред змусив мене замислитися над своєю зовнішністю. Та перш ніж я поділилася з ним своїми побоюваннями, він уклав мені в руку щось маленьке.

— Тримай це при собі.

— Що це?

— Якщо вони здогадаються, що ти… з нами, якщо захочуть… запхнути когось іншого в тіло Мелані, просто поклади це в рот і розкуси.

— Отрута?

— Так.

Я на мить замислилася, а тоді розсміялася. Нерви не витримували.

— Це не жарт, Вандо, — мовив Джаред злісно. — Якщо ти цього зробити не зможеш, то краще нам просто зараз повертатися назад.

— Ні, ні, я зможу, — я намагалась опанувати себе. — Я знаю, що зможу. Саме тому й сміюся.

— Я не розумію жарту, — сказав він різко.

— Бачиш, я б не зробила такого заради мільйона своїх родичів. Навіть заради… власних дітей. Я надто боюся остаточної смерті. Але я здатна зробити це заради однієї, абсолютно чужої мені дитини, — я знову засміялася. — Ну, хіба не маячня? Не хвилюйся, за Джеймі я життя віддам.

— Я тобі вірю.

На якусь мить стало тихо, а тоді я знову згадала про свою зовнішність.

— Джареде, у мене зараз вигляд зовсім не такий, як треба, щоб зайти в лікарню.

— У нас захований і кращий одяг, в інших машинах. Саме туди ми прямуємо. Будемо на місці не більш як за п’ять хвилин.

Я зовсім не це мала на увазі, але він мав рацію. Мій теперішній одяг негодящий. Гаразд, повернуся до цієї розмови пізніше — після того, як побачу себе в дзеркалі.

Джип зупинився, і Джаред різким рухом смикнув пов’язку в мене на очах.

— Можеш роззиратися, — мовив він, коли моя голова автоматично смикнулася вниз. — Тут нас нічого не видасть. Дістатися сюди не так легко.

Це була не печера — ми стояли біля кам’янистого насипу. Під кількома валунами виднілися акуратні підкопи, але неозброєним оком годі було щось помітити: що там могло бути, окрім болота й шутеру?

Джаред припаркував джип в одному з вузьких проходів. Дверцята не відчинялися, адже впритул притискалися до кам’яної стіни, тому мені довелося вилазити ззаду. До бампера кріпилася якась дивна конструкція з ланцюгів і двох потріпаних брудних шматків брезенту.

— Сюди, — мовив Джаред і провів мене в темну ущелину, заввишки в людський зріст. Він відкинув убік шматок запорошеного брезенту — виявилося, що під ним купа одягу. Джаред понишпорив у ній і витягнув новеньку й чистеньку футболку, навіть із ярличками. Повідривавши ярлички, він кинув її мені. Потім дістав пару штанів кольору хакі; перевірив розмір і теж кинув мені.

— Одягайся.

Якусь мить я вагалася, а він чекав, не розуміючи, в чому проблема. Я почервоніла й повернулася до нього спиною. Швиденько, наскільки дозволяли незграбні пальці, стягнула через голову стару футболку й одягнула нову.

Джаред прокашлявся.

— О… Я… е-е-е… піду по машину.

Його кроки віддалилися.

Я швидко стягнула свої поношені короткі спортивки й одягнула напрасовані штани. Туфлі були стоптані, але їх під штанами не помітно. До того ж зручне взуття не так легко знайти. Можна вдати, що це моя улюблена пара.

Знову ревнув мотор — цього разу тихіший, ніж у джипа. З тіні величезного валуна виїхав скромненький, непримітний седан. Джаред виліз із кабіни й пристебнув два шматки побитого дощем брезенту з джипа до заднього бампера нової машини. А тоді під’їхав до мене, і я зрозуміла, для чого ця хитромудра конструкція: важкий брезент волочився по піску й затирав сліди шин.

Джаред перехилився через сидіння й відчинив пасажирські дверцята. На сидінні лежав рюкзак. Він був порожній. Я кивнула сама до себе. Рюкзак мені знадобиться.

— Поїхали.

— Зажди, — сказала я й подивилася на своє віддзеркалення.

Щось негаразд. Я опустила на щоку довге пасмо, яке відросло вже до підборіддя, але цього було недостатньо. Я торкнулася щоки й закусила губу.

— Джареде. Я не можу зайти в лікарню з таким обличчям, — і я вказала на довгий нерівний шрам на шкірі.

— Що таке? — не зрозумів він.

— В жодної душі не може бути такого шраму. Його б одразу вилікували. Всім стане цікаво, звідки я, почнуть розпитувати…

Джаредові очі розширилися, а тоді примружилися.

— Може, варто було подумати про це, перш ніж я провів тебе з печер. Якщо вернемося назад, усі вирішать, що це був хитромудрий план, аби розвідати вихід.

— Без ліків для Джеймі ми не повернемося, — мій голос був твердіший, ніж його.

Джаредів голос теж посуворішав.

— То що ж ти пропонуєш, Вандо?

— Потрібен камінь, — зітхнула я. — Тобі доведеться мені зацідити.