Господиня

Розділ 16 Повноваження

Хоч кам’яні краї отвору і були зачовгані, та перелізаючи через поріг, я геть пороздирала собі долоні й гомілки. Випростуючись, мої задерев’янілі кінцівки так заболіли, що в мене аж подих перехопило. Від різкого відпливу крові голова пішла обертом.

Мене цікавила тільки одна річ — де Джаред: я мушу стати між ним і нападниками.

Всі четверо завмерли, прикипівши до мене очима. Джаред стояв спиною до стіни, його руки були опущені та стиснуті в кулаки. Навпроти нього, схопившись руками за живіт, скорчився Кайл. Трохи позаду обабіч Кайла стояли Іян і якийсь незнайомець — від подиву вони пороззявляли роти. Скориставшись ефектом несподіванки, я зробила два довгі хиткі кроки і стала між Кайлом і Джаредом.

Кайл оговтався перший. Я була від нього менш як за фут, і тваринний інстинкт змусив його відштовхнути мене з дороги. Його рука опустилася мені на плече, звалюючи мене на долівку. Та я не впала — хтось ухопив мене за зап’ясток і рвучко підняв знову на ноги.

Втямивши, що він зробив, Джаред відкинув мою руку, ніби шкіра виділяла кислоту.

— Полізла назад, — прогарчав він і штурхонув мене в плече, але не так сильно, як Кайл. Від удару я поточилася.

Звідси нора здавалася чорним кругом на стіні вузького коридору. Цей коридор був такий самий, як і моя маленька в’язниця, лише довший і вищий — радше схожий на трубу, ніж на бульбашку. Ліхтарик, що живився не знати звідки, тьмяно освітлював печеру знизу. Світло кидало дивні тіні на обличчя чоловіків, надаючи їм зловісного, страхітливого вигляду.

Я знову зробила крок уперед, повернувшись до Джареда спиною.

— Вам потрібна я, — звернулась я прямо до Кайла. — Не чіпайте його.

Довгу мить ніхто не міг мовити ані слова.

— Ти нас не обдуриш, — зрештою пробубнів Іян із виряченими від жаху очима.

— Я сказав, полізла назад, — просичав Джаред у мене за спиною.

Я напівобернулася до нього, не бажаючи випускати з поля зору Кайла.

— Не варто захищати мене за свій рахунок.

Джаред скорчив міну і вже почав піднімати руку, аби знову відтиснути мене назад до камери.

Але я встигла відскочити й опинилася просто біля вбивць.

Іян схопив мене за руки і скрутив їх у мене за спиною. Я пручалася що є духу, але він був неймовірно дужий. Аж раптом він так заламав мені суглоби, що я ледь не знепритомніла.

— Забери від неї лапи! — погрозливо гаркнув Джаред.

Та Кайл схопив його за шию і скрутив бойовим прийомом. Незнайомець заламав одну із Джаредових невгамовних рук.

— Не бийте його! — прохрипіла я, намагаючись вирватися з Іянового полону.

Саме тут Джаредів вільний лікоть врізався Кайлові в живіт. Кайл скрикнув і послабив хватку. Миттю звільнившись від нападників, Джаред накинувся на них з новою силою. Його кулак возз’єднався з носом Кайла, і темна червона кров забризкала стіну і ліхтар.

— Іяне, кінчай її! — заверещав Кайл. Пригнувши голову, він кинувся на Джареда, зваливши його на незнайомця.

— Ні! — водночас верескнули ми з Джаредом.

Відпустивши мої руки, Іян схопив мене за горло, перекривши доступ повітря. Я безпорадно дряпала кривдника короткими нігтями, та він тільки дужче стиснув пальці, відірвавши мене від землі.

Було дуже боляче — мене душили залізні лещата, у легенях пекло від болю. Я засмикалася, силкуючись уникнути не так убивчих рук, як болю.

Клац, клац.

Я лише раз чула цей звук, проте упізнала його відразу. І чоловіки також. Вони всі завмерли, і разом із ними Іян, який міцно зімкнув руки в мене на шиї.

— Кайле, Іяне, Брандте, назад! — гаркнув Джеб.

Ніхто не поворухнувся — лише мої пальці досі дряпали Іяна, а ноги безпорадно смикались у повітрі.

Раптом із-під Кайлової руки вирвався Джаред і стрибнув просто на мене. Побачивши його кулак, що летить мені в обличчя, я заплющила очі.

Гучний удар пролунав за якийсь дюйм від моєї голови. Іян верескнув і впустив мене на долівку. Не в змозі відсапатись, я скорчилась у нього під ногами. Кинувши на мене сердитий погляд, Джаред відійшов і став поруч із Джебом.

— Ви мої гості, хлопці, не забувайте про це, — прогримів Джеб. — Я вас попереджав: не ходіть дивитися на дівчину. Наразі вона теж моя гостя, і я не дозволю гостям убивати одне одного.

— Джебе, — закректав наді мною Іян; рука, якою він тримався за розбиту губу, глушила його голос. — Джебе, це божевілля.

— Що ви замислили? — вигукнув Кайл. Заюшене кров’ю, його обличчя мало зловісний, моторошний вигляд. Але в голосі не було ознак болю, лише стримуваний гнів. — Ми маємо право знати. Нам слід вирішити: ваша оселя й досі безпечна — чи настав час рухатися далі. Отож… скільки ще ви збираєтеся тримати цю потвору в себе на припоні? Що робитимете, коли набридне гратися в Бога? Ми заслужили відповіді на ці запитання.

Дивні Кайлові слова пульсували у мене в голові. Тримати мене на припоні? Джеб назвав мене своєю гостею… Чи це так вони називають в’язнів? Невже це можливо — є аж двоє людей, які не хочуть ані моєї смерті, ані вибитого під тортурами зізнання? Якщо так, тоді це справжнє диво.

— Не вимагай від мене відповідей, Кайле, — промовив Джеб. — Не мені їх давати.

Навряд чи інша Джебова відповідь могла їх оступачити більше. Усі четверо — Кайл, Іян, незнайомець і навіть Джаред — здивовано витріщили на нього очі. Я ж і далі хапала ротом повітря біля Іянових ніг, понад усе воліючи непомітно залізти назад у свою нору.

— Не вам? — не ймучи віри цим словам, перепитав Кайл. — А кому? Якщо ви думаєте про голосування, то його вже провели. Іяна, Брандта і мене по праву призначили виконавцями ухваленого рішення.

Обережно, не спускаючи очей із чоловіків, Джеб похитав головою.

— Це не голосування має вирішувати. Тут мій дім.

— Тоді хто? — закричав Кайл.

Джеб відповів поглядом: він перевів його на Джареда, а потім знову на Кайла.

— Це Джаредове рішення.

Усі, в тому числі я, поглянули на Джареда.

Останній, приголомшений не менше за решту, витріщився на Джеба. Гучно скреготнувши зубами, він кинув на мене погляд, сповнений щирої ненависті.

— Джаредове? — вигукнув Кайл, повертаючи голову до Джеба. — Це ж безглуздо! — він ледве себе контролював, замалим не бризкав слиною від люті.— Та в цьому питанні він же найупередженіший! Як?!. Як він може міркувати раціонально?

— Джебе, я не… — пробурмотів Джаред.

— Вона на твоїй совісті, Джареде, — безапеляційно сказав Джеб. — Звісно, я тобі допомагатиму, коли треба: раптом іще раз отаке станеться або знадобиться змінити тебе на варті… Але рішення ти маєш прийняти сам… — І коли Кайл знову спробував протестувати, Джеб підніс руку. — Кайле, уяви: хтось ходив на вилазку і привів твою Джоді; як би ти поставився до того, що я або Док, або навіть загальне голосування, вирішували, як із нею вчинити?

— Джоді мертва, — розбризкуючи з губи кров, просичав Кайл і метнув у мене такий точно лютий погляд, який я щойно отримала від Джареда.

— Ну, якби її тіло приблукало сюди, все одно вирішував би ти. Чи тобі б хотілося, аби все було інакше?

— Більшість…

— Мій дім, мої правила, — різко обірвав його Джеб. — Обговоренню це не підлягає. Більше жодних голосувань. Жодних замахів на вбивство. Віднині буде саме так. І ви троє передайте це решті. Нове правило.

— Нове правило? — невдоволено пробурчав Іян.

Джеб проігнорував його.

— Якщо колись таке трапиться знову, то рішення приймає той, хто найміцніше пов’язаний із тілом, — Джеб навів дуло рушниці на Кайла, а потім різко тицьнув ним убік, на вихід. — Забирайтеся геть. І щоб більше я вас тут не бачив. Скажіть усім, що цей коридор закритий. Нікому, крім Джареда, тут немає чого робити. І якщо хтось, окрім нього, трапиться тут мені на очі, то довго я не розпитуватиму. Зрозуміло? Ходімо. Вже, — і знову націлив рушницю на Кайла.

Я була вражена з того, як ці троє катів негайно позадкували, навіть не скорчивши мені чи Джебові прощальної гримаси.

Дуже хотілося вірити, що зброя у Джебових руках — це всього-на-всього блеф.

Відколи я вперше побачила Джеба, від нього завжди віяло доброзичливістю. Він жодного разу не вдарив мене у пориві люті й навіть ніколи не кинув на мене ворожого погляду. Тільки двоє людей не бажали мені зла, і він був одним із них. А зараз Джаред хоч і побився, щоб зберегти мені життя, але було ясно, що він вагається. Я відчувала: він щомиті може змінити рішення. З виразу його обличчя було ясно, що він підсвідомо хоче з усім покінчити — особливо тепер, коли Джеб поклав рішення на його плечі… Поки я так міркувала, Джаред похмуро за мною спостерігав — відраза читалася в кожній рисі його обличчя.

Так, я дуже хотіла, аби Джеб блефував. Але поки трійця зникала в темряві, мені стало очевидно, що говорив він цілком серйозно. Під його удаваною доброзичливістю мусили ховатися такі ж самі жорстокість і насильство, як і в решти. Якби Джеб не підіймав своєї рушниці в минулому — і то щоб убивати, а не лише погрожувати, — то ніхто не підкорився б йому так, як щойно це зробили чоловіки.

«Смутні часи, — прошепотіла Мелані.— Ми не можемо дозволити собі бути добрими у світі, який створили ви. Ми втікачі, вимираючий вид. Наш вибір — між життям і смертю».

«Тихіше. Я не маю часу на дебати. Мені треба зосередитися».

Джаред перевів погляд на Джеба і простягнув руку. Джеб навіть усміхнувся під своєю густою бородою, ніби отримуючи задоволення від того, що відбувається. Дивний чоловік.

— Будь ласка, Джебе, не покладайте цього на мене, — сказав Джаред. — Щодо одного Кайл правий: я не в змозі прийняти неупереджене рішення.

— Ніхто не сказав, що ти маєш вирішувати негайно. Вона нікуди не подінеться, — і далі усміхаючися, Джеб поглянув у мій бік. Око, якого Джаред бачити не міг, швидко заплющилося і розплющилося — Джеб мені підморгнув! — Подумай, через які поневіряння вона пройшла, аби сюди дістатися. У тебе вдосталь часу, щоб усе ретельно обміркувати.

— Немає чого обмірковувати. Мелані мертва. Але я не можу… не можу… Джебе, я не можу просто… — Джаред був не в змозі закінчити речення.

«Скажи йому».

«Я ще не готова до смерті».

— Розслабся, — мовив Джеб. — Може, згодом щось і придумаєш. Дай собі трохи часу.

— А зараз що з нею робити? Ми ж не можемо цілодобово біля неї вартувати?

Джеб похитав головою.

— Певний час саме це ми й збираємося робити. Нехай усе трохи вляжеться. Навіть Кайл здатен притримати свої убивчі поривання на декілька тижнів.

— Декілька тижнів? Ми не можемо гратись у вартових іще декілька тижнів. У нас купа справ…

— Знаю, знаю, — зітхнув Джеб. — Я щось придумаю.

— І це ще не все, — Джаред знову поглянув на мене, і жилка на його лобі запульсувала. — Де нам її тримати? У нас тут немає тюремних камер.

Джеб усміхнувся до мене.

— Ти ж не збираєшся створювати нам зайві клопоти, правда?

У відповідь я тільки мовчки поглянула на нього.

— Джебе, — сумно пробурмотів Джаред.

— Про неї можеш не хвилюватися. По-перше, ми за нею наглянемо. По-друге, їй звідси не вибратися — блукатиме тут доти, доки на когось не наразиться. А це приводить нас до третього пункту: вона не така дурна, — він звів до мене сиву брову. — Ти ж не збираєшся шукати Кайла, правда? Не думаю, що хтось тут має до тебе ніжні почуття.

Я мовчки дивилася, насторожена його невимушеним, грайливим тоном.

— Чому ви так із нею розмовляєте? — запитав Джаред.

— Я ріс у ввічливіші часи, дитинко. Так уже мене виховали, — Джеб легенько поплескав Джареда по плечу. — Послухай, ти цілу ніч не спав. Давай я тебе підміню. Піди трохи відпочинь.

Джаред уже збирався заперечити, але потім зиркнув на мене — і його обличчя посуворішало.

— Як скажете, Джебе. І… я не хочу брати відповідальність за цю істоту. Убийте її, якщо так буде краще.

Я здригнулася.

Джаред відразливо скривився, а потім різко розвернувся і пішов навздогін решті. Джеб проводжав його поглядом. Користуючись моментом, я залізла назад у свою нору.

Я чула, як Джеб повільно опустився на землю поруч з отвором. Він позіхнув і потягнувся, хруснувши суглобами. За кілька хвилин почулося тихе насвистування. Якась весела мелодія.

Обійнявши руками коліна, я постаралася втиснутись у найдальшу нішу моєї маленької камери. По спині пішли дрижаки. Руки тремтіли, і, незважаючи на задушливу спеку, стукотіли зуби.

— Чому б ото не лягти і не поспати? — звернувся Джеб чи то до мене, чи то до самого себе, не знаю. — Завтра буде важкий день.

За деякий час — хвилин тридцять, може, — я заспокоїлася. Тіло було цілком виснажене. Я вирішила скористатися з Джебової поради. І хоч долівка здалася мені ще твердішою, за лічені секунди я відключилася.

Мене збудив запах їжі. Цього разу, розплющивши очі, я відчула тривогу й розгубленість. Від інстинктивного страху руки мої затремтіли ще до того, як я повністю прокинулася.

На долівці біля мене стояла та ж сама таця з тим самим меню. Джеб був у мене і на очах, і на слуху. Він боком сидів просто навпроти печери і, тихенько насвистуючи, роздивлявся довгий круглий коридор.

Керуючись несамовитою спрагою, я сіла навколішки й схопила відкорковану пляшку з водою.

— Доброго ранку, — промовив Джеб, киваючи до мене.

Я так і завмерла — з рукою, простягнутою до води, аж поки Джеб не відвернувся і знову не почав насвистувати.

Лише зараз, коли перша смертельна спрага втамувалася, я відчула у води дивний, ядучий присмак. Той самий, що висів у повітрі, лише трохи сильніший. Здавалося, він назавжди прилип мені до горла.

Я швидко поїла, цього разу приберігши суп наостанок. Сьогодні шлунок прийняв їжу краще і майже не бурчав.

Тепер, коли тіло задовольнило свої першочергові запити, з’явилися інші потреби. Я оглянула темну тісну нору. Вибір у мене був небагатий. Проте я ледве могла стримати страх на саму думку про те, що доведеться забалакати до дивакуватого, хоч і привітного Джеба і про щось його просити.

Я сиділа, розхитуючись уперед-назад, і вагалася. Боліли стегна, вивернуті під кулясту форму печери.

— Гм, — промовив Джеб.

Він знову поглянув на мене, і на тлі білої бороди обличчя його здалося темнішим, ніж зазвичай.

— Ти вже давненько тут сидиш, — мовив він. — Може, тобі треба… вийти?

Я кивнула.

— Я й сам не проти прогулятися, — мовив він весело, а потім із дивовижною жвавістю скочив на ноги.

Недовірливо на нього позираючи, я підсунулась до краю діри.

— Зараз я покажу тобі нашу невеличку вбиральню, — провадив він. — Але спершу ми, до твого відома, перетнемо… майдан, так би мовити. Але не хвилюйся. Гадаю, всі вже знають мою волю, — Джеб підсвідомо провів рукою по рушниці.

Я ковтнула. Сечовий міхур був такий повний, що не давав ні про що думати. Але пройти через натовп розлючених убивць? Чому б Джебу просто не подати мені відро?

Я машинально втиснулась у найдальший куток своєї нори. Зауваживши паніку в моїх очах, Джеб демонстративно стиснув губи, а потім розвернувся і пішов темним коридором.

— Ходімо, — гукнув він, навіть не дивлячись, чи я послухалась.

Я уявила Кайла, який з’являється в камері, коли я тут сама, і цього було достатньо, аби я вже за декілька секунд незграбно вилізла зі своєї нори-бульбашки і на затерплих ногах якнайшвидше, силкуючись не відстати, пошкандибала за Джебом. Стояти знову на повний зріст було водночас жахливо і прекрасно — біль був нестерпний, та полегшення було набагато більшим.

Я вже майже наздогнала Джеба, коли зненацька коридор закінчився, й у видовженому ламаному овалі виходу перед нами постала темрява. Я нерішуче зупинилась, озираючись на маленький ліхтар, що лишився на долівці. То було єдине джерело світла у темній печері. Може, взяти його з собою?

Джеб почув, що я зупинилась, і через плече зиркнув на мене. Я кивнула на ліхтар, а тоді поглянула на нього.

— Облиш. Я знаю дорогу, — і простягнув мені вільну руку. — Я тебе проведу.

Я довго дивилася на простягнуту долоню, а потім, відчувши невідкладний поклик сечового міхура, повільно і нерішуче, ніби торкаючись змії (якби за якихось обставин мене змусили це зробити), вклала в неї свою руку.

Швидким упевненим кроком Джеб повів мене крізь темряву. Довгий час тунель ішов прямо, а потім став повертати то ліворуч, то праворуч, геть мене заплутавши. Після чергового крутого рогу я втямила, що безнадійно втратила орієнтир. Без сумніву, Джеб робив це навмисно і саме тому не взяв з собою ліхтаря. Він не хотів, аби я знала, як вибратися з лабіринту.

Мені було цікаво, як утворилися печери, як Джеб їх знайшов, як сюди потрапили інші. Але я тримала рот на замку. Мені здавалося, що мовчати — то зараз для мене найкраще. На що я сподівалася — не відомо. Ще на кілька днів життя? На швидкий безболісний кінець? Чи лишилася бодай якась надія? Я точно знала одне, і я вже казала це Мелані: я не готова до смерті, мій інстинкт виживання не слабший, ніж у людей.

Ми ще раз завернули за ріг і побачили світло. Воно лилося з високої вузької шпарки, за якою був простір. Це світло не було штучним, як маленький ліхтар у моїй печері. Воно було надто білим, надто чистим.

Крізь вузьку щілину в гірській породі ми не могли пройти пліч-о-пліч. Джеб рушив перший, тримаючи мене близенько біля себе. Нарешті отримавши змогу бачити, я висмикнула руку з Джебової долоні. Він жодним чином не відреагував, хіба що поклав знову вільну долоню на рушницю.

Ми опинилися в короткому тунелі; яскраве світло проникало крізь арку в скелі. Стіни її були такими ж брунатними і геть поцяткованими дірками.

До мене долинули голоси. Тихі та спокійні — не такі, як минулого разу, коли бурчання людського натовпу нагадало мені водоспад. Сьогодні ніхто на нас не чекав. Я могла лише уявити, якою буде людська реакція на мою появу поряд із Джебом. На долонях виступив холодний піт, дихання прискорилося. Я присунулася до Джеба якнайближче, мало не торкаючись.

— Спокійно, — пробурмотів він, не обертаючись. — Вони бояться тебе більше, ніж ти їх.

У чому-чому, а в цьому я мала великі сумніви. А навіть якщо і так, то в людських серцях страх швидко перетворюється на ненависть і насилля.

— Я нікому не дозволю тебе зачепити, — сказав Джеб, коли ми дійшли до арки. — Втім, могла б уже звикнути.

Я хотіла запитати, що він має на увазі, але він уже переступив поріг. Я крадькома пішла за ним, ховаючись у нього за спиною. І єдиного я боялася більше, ніж зайти до печери: відстати від Джеба й упійматися тут, без його захисту.

Наш прихід зустріла мертва тиша.

Ми стояли у величезній світлій печері — тій самій, до якої мене привели у перший день. Коли це було? Гадки не маю. Стеля й досі здавалася мені занадто яскравою — я не могла звести очі й поглянути, звідки ллється світло. Того разу я не помітила, що стіни печери не суцільні: їх помережали тріщини, що переходили у тунелі та з’єднувалися між собою. Деякі з проходів були величезні, а в інші ледве можна було пролізти. Деякі були природні, а інші, якщо не цілком рукотворні, то принаймні розширені людськими руками.

Побачивши нас, люди в печерах так і завмерли. Більшість із них закам’яніли посеред печери — в позах, у яких їх заскочив наш прихід. Одна жінка саме збиралася зав’язувати черевики — і тепер стояла зігнута. Руки якогось чоловіка так і зависли в повітрі — перед тим він щось показував своїм товаришам. Ще один чоловік, нагло завмерши, похитнувся, втративши рівновагу. Різкий стук його підошви об долівку був єдиним звуком на всю величезну печеру. Він луною відбився від стін.

Я не мала права відчувати вдячність до страхітливої зброї у Джебових руках… але відчувала. Бо знала, що якби не вона, то на нас уже, певно, давно б напали. Люди ні перед чим не зупиняться, аби дістатися до мене, — заради цього вони без вагань прибрали б і Джеба… Проте рушниця може і не врятувати нас від нападу. Бо за один раз Джеб здатен вистрелити лише в одного ворога.

Моя уява так розігралася, що я ледве стояла на ногах. Тож я спробувала зосередитися на реальності, яка й без того була не мед.

Джеб зупинився, тримаючи рушницю біля пояса, дулом до юрми. Він роззирнувся по печері, зустрічаючись поглядом з кожним із присутніх. Людей було не більш як двадцятеро, тож це не забрало багато часу. Задовольнившись оглядом, Джеб рушив далі, цього разу ліворуч. Ховаючись у його тіні, я пішла слідом, а у вухах тарабанила кров.

Джеб не став перетинати печеру навпростець, натомість тримався близько до стіни. Спочатку я здивувалася такій траєкторії, а потім помітила великий темний квадрат, що займав увесь центр печери — дуже велику площу. На цьому темному місці ніхто не стояв. Я була надто налякана, аби розгадувати аномалію, ба навіть не уявляла можливих варіантів.

Поки ми обходили печеру по периметру, люди потроху оживали. Зігнута жінка випросталась і, розвернувшись усім корпусом, дивилася нам услід. Чоловік, який перед тим жестикулював, склав руки на грудях. Очі всіх присутніх звузилися, обличчя закам’яніли від злості. Проте ніхто до нас не підійшов, ніхто не заговорив. Хай там що Кайл і його приятелі розповіли всім про сутичку з Джебом, здавалося, це справило саме той ефект, на який сподівався Джеб.

Поки ми проходили крізь цей музей людських статуй, я впізнала Шерон і Меґґі, які спостерігали за нами з широкого входу в тунель. Їхні обличчя були порожні, очі — холодні. Вони не дивилися на мене, лише на Джеба. Але той їх ігнорував.

Здалося, що минули роки, поки ми нарешті дісталися дальнього кінця печери. Джеб попрямував до невеликого виходу, який на тлі яскравої печери здавався чорним. Я відчувала, як очі присутніх пропалюють у мені дірки, проте була надто налякана, аби озирнутися. Люди не рухалися з місця, та я хвилювалася, що от-от вони кинуться за нами. І коли ми нарешті сховалися в темряві нового тунелю, я відчула полегшення. Джеб знову торкнувся мого ліктя, аби вести мене далі, і цього разу я була зовсім не проти. Дзюрчання голосів за нашою спиною гучнішим не стало.

— Усе минуло краще, ніж я очікував, — пробурмотів Джеб, ведучи мене крізь печеру. Його слова мене здивували, проте мені не хотілося знати, в чому, на його думку, причина.

Земля під моїми ногами пішла під укіс. Тьмяне світло десь попереду забезпечувало певну видимість.

— Можу заприсягнутися, що ти ніколи не бачила нічого схожого, — промовив Джеб уже голосніше, повертаючись до свого грайливого, веселого тону. — Це дійсно щось, еге ж?

Він трохи зачекав — раптом я щось відповім? — а потім провадив:

— Я знайшов ці печери ще в сімдесяті. Точніше, вони мене знайшли. Я провалився крізь стелю отієї великої камери і дивом лишився живий — на своє щастя, я народився в сорочці. Потім довго блукав, шукаючи вихід. А коли нарешті знайшов, то від голоду був ладен гризти каміння. На той час я лишився на ранчо сам, тож мені було нікому показати свою знахідку. Я обстежив кожен закуток і кожну щілину, і побачив непогану перспективу. Я вирішив: нехай це буде мій туз у рукаві, і я його притримаю — ну так, про всяк випадок. Такі вже ми, Страйдери, — готові до всього.

Ми перетнули освітлене місце — світло лилося зі стелі крізь дірку завбільшки з кулак і падало на долівку невеличким яскравим кружальцем. Коли воно лишилося позаду, ще одна плямка світла показалася далеко попереду.

— Тобі, мабуть, цікаво, звідки це все тут узялося, — ще одна пауза, коротша за попередню. — Мені теж було цікаво. Я провів маленьке дослідження. Ці печери — це труби, по яких підіймалася лава. Уявляєш? Колись це був вулкан. Утім, це і зараз вулкан. І не зовсім мертвий, як ти за мить переконаєшся. Усі ці дірки й тунелі — це бульбашки повітря, що потрапили в застигаючу лаву. За останні двадцять років я чимало над ними попрацював. Деякі труби з’єдналися легко, з іншими довелося трохи пофантазувати. Ти бачила стелю великої зали? Для того, щоб її зробити, я витратив не один рік.

Кортіло запитати, як йому це вдалося, проте я не розтуляла рота. Мовчати було безпечніше.

Нахил землі під ногами ставав дедалі крутішим. Суцільна поверхня обривалася крутими східцями, але на вигляд вони були цілком безпечними. Джеб упевнено повів мене вниз. Що нижче ми спускалися, то спекотніше й вологіше ставало.

Коли знову почулося дзюрчання голосів, цього разу попереду, я напружилася. Джеб заспокійливо поплескав мене по руці.

— Тобі сподобається це місце — воно наше улюблене, — сказав він.

Широке склепіння було повне мерехтливого світла. Сяєво було такого ж кольору, що й у великій залі,— чисте і біле, проте якось дивно ряботіло, ніби пританцьовуючи. Як і все решта, чого я не розуміла у цих печерах, світло мене лякало.

— Ну, от ми й прийшли, — захоплено оголосив Джеб, проводячи мене крізь склепінчастий прохід. — Що скажеш?