Господиня

Розділ 14 Конфлікт

Це було занадто — зустріти його тут, після того як ми вже змирилися з думкою, що більше ніколи його не побачимо, і повірили, що навічно його втратили. Я стояла як паралізована, не в змозі поворухнутися. Хотілося поглянути на дядька Джеба, зрозуміти, навіщо вранці в пустелі він розбив мені серце, проте я не могла відвести очей від Джаредового обличчя, досі не до кінця усвідомлюючи, що це реальність.

Проте Мелані відреагувала по-іншому.

— Джареде! — зойкнула вона, але пересохле горло перетворило крик на каркання.

Вона гойднулася вперед, майже так, як тоді, у пустелі, перейнявши контроль над моїм закляклим тілом. Відмінність була лише в тому, що тепер це було проти моєї волі.

Я не встигла її зупинити.

Хитаючись, вона кинулася до нього, простягаючи руки. У голові я кричала і застерігала її, та вона мов оглухла. Вона взагалі майже забула про моє існування.

Ніхто не намагався її зупинити, поки вона нетвердим кроком наближалася до Джареда. Ніхто, крім мене. Вона вже майже до нього доторкнулася, але не бачила того, що бачила я. Вона не бачила, як за довгі місяці розлуки його обличчя змінилося, як воно посуворішало, як поглибилися зморшки. Вона не бачила, що та незмінна усмішка, яка закарбувалася в її пам’яті, тепер просто фізично не пасувала до цього нового лиця. Лише раз це обличчя здалося їй похмурим і небезпечним, але то було ніщо в порівнянні з тим виразом, який воно носило тепер. Вона цього не бачила, а може, не хотіла бачити.

Джаред зреагував швидше за мене.

Не встигла Мелані примусити мої пальці торкнутися його, як долоня його щосили обрушилася на моє обличчя. Удар був настільки потужним, що я аж підлетіла в повітря. Голова втелющилася в камінь, а потім із глухим гуркотом на долівку рухнуло тіло, проте я його вже не відчувала. Очі закотилися, у вухах дзвеніло. Тільки б не знепритомніти!

«Дурепа, дурепа, — заскімлила я до Мелані.— Я ж казала, не роби цього!»

«Джаред тут, Джаред живий, Джаред тут», — марила вона, повторюючи ці слова, наче заклинання.

Я постаралася сфокусувати погляд, але дивна стеля засліплювала очі. Відвернувшись від світла, я проковтнула сльози болю, який кинджалами різав обличчя.

Я ледве витримала біль цього єдиного спонтанного удару. На що я сподівалася, вірячи, що знесу інтенсивні, виважені тортури?

Поруч зі мною почулося човгання. Мої очі інстинктивно забігали, шукаючи загрози, — наді мною нависав дядько Джеб. Одну руку він напівпростягнув до мене — вагався, дивлячись убік. Ледве стримуючи стогін, я підвела голову — подивитися, що він побачив.

До нас наближався Джаред. Обличчя у нього було таке ж, як у тих варварів у пустелі, лише у своїй люті радше гарне, ніж страхітливе. Моє серце тенькнуло, а потім швидко забилося, і я ледь не розсміялася з самої себе. Яка різниця, що він гарний, що я його кохаю, коли він збирається мене вбити?

Прочитавши смертний вирок на його обличчі, я спробувала викликати в собі сподівання, що лють переможе в ньому холодний розрахунок, проте справжнє бажання смерті досі не приходило.

Джаред і Джеб довго дивилися один одному в очі. М’язи на обличчі Джареда то напружувалися, то розслаблялися, обличчя Джеба залишалося спокійним. Мовчазне протистояння закінчилося, коли раптом Джаред гнівно видихнув і зробив крок назад.

Нахилившись, Джеб узяв мене за руку, а другою рукою обхопив мене за спину і допоміг підвестися. У голові гуло і крутилося, шлунок звело спазмом. Добре, що я вже декілька днів нічого не їла, бо вже б усе виблювала. Підлога попливла під ногами — я захиталась і гойднулася вперед. Джеб устиг мене підхопити, а потім притримував за лікоть, аби я знову не впала.

Джаред спостерігав за цією сценою, вишкіривши зуби. Наче несповна розуму, Мелані знову намагалася кинутися до нього. Але я вже подолала шок несподіваної зустрічі й не збиралася бути такою дурепою, як вона. Ні, вона більше не прорветься. Я замкнула її за всіма ґратами, що змогла звести у своїй голові.

«Заспокойся. Невже ти не бачиш, з якою ненавистю він на мене дивиться? Хай що ти скажеш, буде тільки гірше. Ми трупи».

«Але Джаред живий, Джаред тут», — повторювала вона своє магічне заклинання.

Тиша, що панувала у печері, кудись поділася. Тепер звідусіль і водночас линув шепіт, ніби щось відбулося, а я це проґавила. Але розібрати оте приглушене сичання я не могла.

Мої очі швидко обмацали купку людей — усі дорослі. Меншої, молодшої постаті поміж них не було. Моє серце боляче стиснулося, і Мелані спробувала оволодіти моїми вустами, щоб озвучити запитання. Проте я рішуче її втихомирила. Нема до кого говорити, тут немає нічого, крім люті й ненависті на обличчях незнайомців, люті й ненависті на Джаредовому обличчі.

Поки крізь шипляче стовписько не протиснувся ще один чоловік. Він був високий і худий, під шкірою випиналися кості. Волосся було якогось незрозумілого кольору — чи то каштанове, чи темно-русяве. Як і худорляве тіло та напівтони волосся, риси його обличчя також були тонкими і невиразними. Але в лиці не було гніву і люті, і саме через це воно привернуло мою увагу.

Інші розступилися перед цим непримітним чоловіком, ніби він мав особливий статус. Лише Джаред не відступився. Він дивився тільки на мене, не змістившись ані на дюйм. Але довгань просто обійшов його, ніби камінь.

— Добре, добре, — сказав чоловік дивним привітним голосом після того, як обігнув Джареда і побачив мене. — Ось і я. Що тут у нас?

Йому відповіла тітка Меґґі, яка раптово з’явилася поруч.

— Джеб знайшов оце в пустелі. Раніше це була наша племінниця Мелані. Здається, вона прийшла за орієнтирами, які їй дав він, — тітка кинула на Джеба злісний погляд.

— М-м-м, — пробурмотів кістлявий довгань, із цікавістю мене роздивляючись. Наче оцінював, і та його оцінка видалася мені дуже дивною. Здавалось, йому сподобалося те, що він побачив. Але чому — лишалося для мене загадкою.

Раптом моя увага переключилася на іншу жінку — дівчину, що визирала з-за його спини. В око впало її яскраве волосся.

«Шерон!» — зойкнула Мелані.

Кузина Мелані збагнула з моїх очей, що її упізнали, й обличчя її враз закам’яніло.

Я різко відігнала Мелані у найдальший куток своєї голови: «Ш-ш-ш!»

— М-м-м, — знову промовив чоловік, киваючи.

Він простягнув руку до мого обличчя — і вельми здивувався, коли я від неї відсахнулася і зіщулилася біля Джеба.

— Не бійся, — сказав чоловік і всміхнувся, аби мене підбадьорити. — Я не завдам тобі болю.

Він знову потягнувся до мого обличчя. Я щільніше притиснулася до Джеба, проте Джеб ліктем підштовхнув мене вперед. Довгань торкнувся моєї щоки трохи нижче вуха і ніжніше, ніж я очікувала, крутнув моє обличчя убік. Я відчула, як його пальці мацають мені потилицю, і зрозуміла, що він шукає шрам від утілення.

Краєчком ока я стежила за Джаредом. Те, що робив довгань, його відверто засмутило, і мені здалося, я знала чому. Яка ж, мабуть, ненависна йому ота тонка рожева смуга на моїй шиї!

Джаред насупився, і я з подивом відмітила, що гнів майже випарувався з його обличчя. Натомість брови зійшлися на переніссі — він здавався стурбованим.

Довгань опустив руку і відійшов од мене. Його очі світилися азартом, губи задумливо стиснулися.

— На вигляд вона здорова, незважаючи на помітне виснаження, зневоднення і голодування. Гадаю, ви влили в неї достатньо води, аби зневоднення нам не завадило. Що ж, почнімо, — і він зробив дивний підсвідомий жест, наче миє руки.

Зіставивши його слова і проведений ним короткий огляд, я збагнула: цей люб’язний на перший погляд чоловік, який обіцяв не робити мені боляче, і є лікар — доктор, Док.

Дядько Джеб тяжко зітхнув і заплющив очі.

Лікар простягнув мені руку, чекаючи, що я вкладу в неї свою долоню. Натомість я міцно стиснула за спиною кулаки. Він знову поглянув на мене лагідним поглядом, оцінюючи страх, що бринів у моїх очах. Куточки його губ опустилися донизу — він не хмурився, а просто міркував, як краще діяти далі.

— Кайле, Іяне! — гукнув він, роззираючись у пошуках помічників. Двоє здоровенних темночубих братів проштовхувалися крізь натовп. Мої коліна затремтіли.

— Гадаю, мені знадобиться допомога. Принесіть сюди… — почав був лікар, який поряд із Кайлом здавався не таким уже й високим.

— Ні.

Усі повернули голови — хто це посмів конфліктувати з лікарем? Я могла й не дивитися, бо й так упізнала голос, але все одно обернулася на звук.

Брови Джареда нависли понад очима, губи дивно скривилися. В ту мить його обличчям перебігало стільки емоцій, що розпізнати бодай одну було важко. Гнів, непокора, сум’яття, страх… біль.

Від подиву лікар закліпав.

— Джареде? Щось не так?

— Не так.

Усі чекали. Джеб, що стояв опліч мене, здається, переборював посмішку. Дивне почуття гумору в цього старого!

— І що не так? — запитав лікар.

Джаред відповів йому крізь зуби.

— Я скажу вам, що не так, Доку. Яка відмінність між тим, що збираєтеся робити ви, і тим, що Джеб пустить їй кулю в голову?

Я затремтіла. Джеб поплескав мене по руці.

Лікар знову закліпав.

— Ну… — ось і вся його відповідь.

Тоді Джаред сам відповів на власне запитання.

— Відмінність у тому, що коли її пристрелить Джеб, то принаймні вона помре легко.

— Джареде, — промовив лікар заспокійливим голосом — так само, як звертався до мене. — Щоразу ми так багато дізнаємося! Можливо, саме цього разу ми…

— Ха! — пирхнув Джаред. — І де ж результат, Доку?

«Джаред не дасть нас скривдити», — ледь чутно подумала Мелані.

Я заледве зосередилася, аби знайти потрібні слова.

«Не нас, а твоє тіло».

«Майже одне й те саме…» — її голос, здавалося, долинав зоддалік, мовби й не в голові.

Шерон зробила крок уперед, наче захищаючи лікаря.

— Не варто марнувати нагоду, — з викликом мовила вона. — Ми всі усвідомлюємо, як тобі важко, Джареде, але, зрештою, не тобі вирішувати. Ми маємо діяти так, як краще для більшості.

Джаред шалено зиркнув на неї.

— Ні,— то було не слово, а гарчання.

І хоча Джаред сказав це далеко не пошепки, я майже зовсім його не чула. Раптом усе затихло. Губи Шерон ворушилися, палець гнівно тицяв у Джеба, але до мене долинало тільки тихе сичання. Всі начебто стояли нерухомо, але мені здавалося, що вони пливуть.

Я бачила, як чорняві брати з лютими обличчями роблять крок до Джареда, чула, як рука моя намагається піднятися на знак протесту, проте лише кволо посмикується. Джаредове обличчя почервоніло, губи його розтулилися, а сухожилля на його шиї повиступали, ніби він залементував. Проте я нічого не чула. Джеб відпустив мою руку, і біля мене пролетіло темно-сіре дуло рушниці. Я сахнулася від зброї, хоч вона була націлена не на мене. Це порушило мою рівновагу, і печера перед очима почала повільно хилитися вбік.

— Джеймі,— видихнула я, а світло, ще трохи покружлявши, зникло з очей.

Наді мною нависло люте обличчя Джареда.

— Джеймі? — запитала я. — Джеймі?

Звідкись здаля мені відповів Джебів хрипкий голос:

— З малим усе гаразд. Джаред привів його сюди.

Я подивилася на Джаредове спотворене обличчя — воно швидко тануло у чорному тумані, який застилав мені очі.

— Дякую, — прошепотіла я і поринула в темряву.