Дім дивних дітей

Розділ восьмий

Сподіваючись уникнути ще однієї лекції, я встав рано і вирушив до кургану, коли татко ще спав. Під його двері я підсунув записку і повернувся, щоби взяти Еммине яблуко, але на столику його не було. Ретельний обшук підлоги виявив віхті пилу та якийсь круглий предмет завбільшки з м’яч для гольфу зі схожою на шкіру поверхнею. Я вже був підозрював — а чи не украв хтось те яблуко, як раптом здогадався, що отой «шкіряний» предмет і був яблуком. Уночі воно враз зіпсувалося, причому зіпсувалося так, як мені ще ніколи не доводилося бачити. Яблуко наче цілий рік пролежало в харчовому дегідраторі. Коли ж я спробував підняти його, то воно розсипалося в руці, наче грудка сухої землі.

Я отетеріло дивився на нього, потім знизав плечима і вийшов. Надворі знову взялася мжичка, але невдовзі я змінив сірі хмари на яскраве сонце всередині контуру. Утім, цього разу по той бік кургану на мене не чекали гарненькі дівчата — взагалі ніхто не чекав. Я відчув легке розчарування.

Щойно я добрався до будинку, як відразу ж пішов шукати Емму, але пані Сапсан перехопила мене, ще коли я навіть поріг не переступив.

— На кілька слів, пане Портман, — сказала вона, заводячи мене до безлюдної кухні, де і досі відчувався аромат розкішного сніданку, на який я не встиг. У мене з’явилося таке відчуття, наче мене викликав директор школи, щоби дати прочухана.

Пані Сапсан прихилилася до величезної кухарської плити.

— Вам гарно з нами?

Я сказав, що дуже гарно.

— От і добре, — мовила вона, але після цих слів її усмішка враз зникла. — Я так розумію, вчора ви провели приємний день із декотрими з моїх підопічних. І мали з ними розлогу розмову.

— О, так, це було дуже цікаво. Вони такі гарні!

Я намагався зберегти атмосферу легкості й невимушеності, але безпомилково бачив, що пані Сапсан підводить мене до якоїсь не надто приємної теми.

— А скажіть, будь ласка, яким чином ви самі охарактеризували б природу вашої розмови з моїми підопічними? — поцікавилася вона.

Я спробував пригадати.

— Так одразу й не скажеш… Бо ми розмовляли про багато речей. Яке життя у вас тут. Яке у мене там.

— У вас там.

— Так.

— А як на вашу думку — чи доречно обговорювати події майбутнього з дітлахами з минулого?

— З дітлахами? Ви вважаєте їх дітлахами? — не встигли ці слова зірватися з моїх вуст, як я вже пожалкував, що їх сказав.

— Не лише я, а й вони самі вважають себе дітьми, — з притиском відказала пані Сапсан. — А як би ви їх назвали?

Зважаючи на її настрій, я не мав наміру сперечатися з нею про тонкощі дефініцій.

— Ну, звичайно ж, дітьми.

— Та отож. А тепер повернімося до мого початкового запитання, — наполягла вона і, емоційно підкреслюючи сказане, вдарила ребром долоні по кухонній плиті. — Чи вважаєте ви мудрим і доречним обговорювати майбутнє з дітлахами з минулого?

Я вирішив ризикнути.

— А ви вважаєте, що не можна?

— А ви, вочевидь, вважаєте, що можна! Мені це достеменно відомо, бо учора під час вечері Г’ю потішив нас захопливою розповіддю про телекомунікаційні технології двадцять першого сторіччя. — Її голос сповнював ядучий сарказм. — Вам, звісно, відомо, що коли у двадцять першому сторіччі хтось надсилає листа, то його можна отримати майже миттєво?

— Гадаю, ви маєте на увазі електронну пошту.

— Так от: Г’ю знає про неї все.

— Не розумію, — здивувався я. — А в чім тут проблема?

Пані Сапсан відштовхнулася від плити і, кульгаючи, ступила до мене крок. Навіть попри те, що вона мала зріст на цілий фут менше за мене, мушу зізнатися, їй вдалося мене налякати.

— Як імбрина я маю скріплений клятвою обов’язок гарантувати безпеку цих дітей, а понад усе — всіляко забезпечувати, щоби вони залишалися тут, на цьому острові, у цьому контурі.

— Зрозуміло.

— Вони ніколи не стануть частиною вашого світу, пане Портман. Тож навіщо забивати їм голови пишномовними байками про чудеса майбутнього? Тепер я маю через вас проблему: половина моїх дітей просяться організувати їм подорож до Америки на реактивному літаку, а решта ждуть не діждуться того дня, коли матимуть телефон-комп’ютер, як у вас.

— Мені дуже шкода, я не здогадувався про потенційні наслідки.

— Це їхня домівка. Я щосили намагалася зробити її якомога кращою. Але є один простий факт: вони не можуть покинути цей острів і свій контур, тому я дуже прошу вас не збурювали у них бажання податися звідси геть.

— Але ж чому їм не можна цього зробити?

Пані Сапсан звузила очі й кілька секунд мовчки дивилася на мене, а потім похитала головою.

— Перепрошую. Я й досі недооцінюю глибину вашої необізнаності. — І з цими словами пані Сапсан, яка, здавалося, була принципово нездатною до байдикування, взяла з плити каструлю і заходилася чиргикати її металевою драчкою. «Цікаво, — подумав я, — вона навмисне ігнорує моє запитання чи добирає слова, щоби ошелешити мене своєю відповіддю?»

Коли каструля стала бездоганно чистою, вона з ляскотом поставила її назад на плиту і сказала:

— Вони не зможуть залишитися у вашому світі, пане Портман, бо швидко постаріють і помруть.

— Як це — помруть?

— Не знаю, як вам ще дохідливо пояснити. Отак це: просто візьмуть і помруть, Джейкобе. — Вона висловлювалася вкрай стисло, наче хотіла якомога скоріше покласти край цій розмові. — Вам могло здатися, що ми знайшли спосіб, як обдурити смерть, але це лишень ілюзія. Якщо дітлахи затримаються надто довго на вашому боці контуру, то всі оті роки, яких вони уникнули, враз наваляться на них — за кілька годин.

Я уявив собі людину, яка зморщується, зсихається і перетворюється на прах — як оте яблуко на нічному столику.

— Який жах, — мовив я і здригнувся.

— Нечисленні випадки отакого миттєвого старіння, свідком яких я мала нещастя бути, залишилися в моїй пам’яті найжахливішими спогадами.

— То таке бувало раніше.

— Так, кілька років тому — з молодою дівчиною, яка, на жаль, була моєю підопічною. Звали її Шарлотта. Це сталося тоді, коли я вперше і востаннє подалася у гості до однієї з моїх сестер-імбрин. За той короткий час Шарлотта примудрилася втекти від старших дітей, які відмовляли її, і вибралася з контуру. Було це десь тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого чи вісімдесят шостого року. Коли Шарлотта радісно й безтурботно гуляла містечком, її помітив поліцейський. Вона не змогла пояснити представнику влади, хто вона і звідки взялася — і це чомусь здалося йому підозрілим. Бідолашну дівчину відправили до дитбудинку на велику землю. Лише через два дні змогла я дістатися до неї, але за той час вона постаріла на тридцять п’ять років.

— Гадаю, я бачив її фото: немолода жінка в одязі маленької дівчинки, — сказав я.

Пані Сапсан сумно кивнула.

— Після того вона змінилася назавжди. З’їхала з глудзу.

— А що з нею сталося потім?

— Вона мешкає в контурі пані Дрімлюги. Пані Дрімлюга та пані Дрозд беруть під свою відповідальність усіх проблемних підопічних.

— Але ж, наскільки я розумію, вони не обмежені островом? — спитався я. — Хіба ж не можуть вони полишити його тепер, тобто тисяча дев’ятсот сорокового року?

— Так, можуть, але знову постаріють, як і звичайні люди. Але навіщо їм їхати звідси? Щоби опинитися у вирі жорстокої війни? Щоби зіштовхнутися з людьми, які їх бояться і не розуміють? А окрім цих небезпек існують ще й інші. Тому найліпший варіант — це залишатися тут.

— А які це інші небезпеки?

Обличчя пані Сапсан спохмурніло, наче вона пожалкувала, що обмовилася.

— Це вас не стосується, тож не переймайтеся. Принаймні, тепер.

І пані Сапсан досить безцеремонно виставила мене за двері. Я ще раз поцікавився, що вона мала на увазі під «іншими небезпеками», але вона різко опустила перед моїм носом двері-ширму.

— Насолоджуйтеся чудовим ранком! — прощебетала вона, вичавивши з себе посмішку. — Ідіть, пошукайте панну Блюм, впевнена, що вона вмирає від бажання зустрітися з вами.

І з цими словами вона зникла у будинку.

Я побрів у двір, марно намагаючись викинути з голови оте змарніле й усохле яблуко. Та невдовзі мені це вдалося. Ні, я про нього не забув, просто воно більше не турбувало мене. Це було так дивно.

Поновивши пошуки Емми, я дізнався від Г’ю, що вона вирушила до села за припасами, тож я вмостився в тіні під деревом і чекав. Через якихось п’ять хвилин я був уже напівсонний; я сидів собі, всміхаючись, як безтурботний бовдур, і замріяно розмірковуючи — а що ж нам смачненького подадуть на обід? Схоже, одне лише перебування в цьому контурі справляло на мене такий собі наркотичний ефект, наче сам контур був наркотиком комбінованої дії: він підвищував настрій і водночас розслабляв і заспокоював. Мені подумалося, що коли я тут затримаюся надовго, то мені більше ніколи не захочеться повертатися до свого світу.

А ще я подумав, що коли це так, то цим багато що можна пояснити, наприклад, той дивний факт, що люди десятиріччями проживають один і той самий день і не з’їжджають із глузду. Так, життя тут легке й прекрасне, але якщо кожен день є майже аналогічним попередньому і якщо дітлахи справді нікуди не можуть звідси подітися, то цей острів є не лише раєм, а й в’язницею. Перебування тут було настільки гіпнотично-приємним, що людині знадобиться багато років, щоби збагнути цей суперечливий факт, а коли вона це усвідомить, то буде запізно: покидати контур буде надто небезпечною справою.

Тому це навіть не дилема. Насправді, вибору немає: однозначно треба залишатися. І тільки пізніше — через багато років — людина замислюється: а що трапилося б, якби я звідси пішов.

Напевне, я задрімав, бо прокинувся від того, що хтось легенько торкався моєї ноги. Я розплющив одне око — і помітив маленьку людиноподібну істотку, яка намагалася сховатися в моєму черевику, але заплуталася в шнурках. Істота була неповоротка й незграбна, заввишки з велику чашку і вбрана у військову форму. Вона востаннє спробувала вивільнитися, а потім завмерла. Вочевидь, то була заводна іграшка, в якій скінчився завод. Я розв’язав свій черевик, вивільнив фігурку і перевернув, видивляючись ключа для заводу, але не знайшов. Піднісши іграшку ближче до очей, я помітив, що то — химерна й груба на вигляд штука з головою, зроблена з кавалка заокругленої глини, а обличчя в неї позначене розмазаними відбитками великого пальця.

— Дай сюди! — скрикнув хтось із протилежного боку подвір’я. На пеньку біля лісу сидів якийсь хлопець і махав мені рукою.

Термінових призначених зустрічей я не мав, тож узяв глиняного вояка і підійшов до хлопця. Довкола нього стояла шерега заводних чоловічків, які незграбно вешталися туди-сюди, мов пошкоджені роботи. Коли я наблизився до них, чоловічок, якого я тримав у руці, сіпнувся, знову ожив і завовтузився, наче намагався втекти. Я поставив його до решти фігурок і витер об штани вимазану в глину долоню.

— Мене звуть Єнох, — сказав хлопець. — Ти, напевне, саме отой, новенький.

— Здається, що так.

— Вибач, що потурбував, — сказав він, підганяючи повернутого мною чоловічка до решти. — Ось бачиш, вони мають клепку в голові. Хоча ще не навчені як слід, бо я їх зробив лише на тому тижні.

Хлопець говорив із акцентом, що видавав у ньому кокні^[6]. Через темні кола під очима він скидався на єнота, а його комбінезон — той самий, що я бачив на фото, — був забруднений глиною та грязюкою. Якби не товстенька пичка, то він скидався б на сажотруса з «Олівера Твіста».

— Ти сам їх зробив? — спитав я, чимало вражений. — А як?

— Вони — гомункули, — відповів хлопчик. — Інколи я чіпляю їм лялькові голови, але цього разу я поспішав і не завдавав собі клопоту.

— Які ще гомункули?

— Штучні чоловічки, — пояснив хлопець таким тоном, що про це навіть ідіоти знають. — Декотрі люди вважають, що гомункули — то вигадка, але ж це повна бздура, еге ж?

— Безперечно, — погодився я.

Глиняний воячок, якого я повернув до його одноплемінників, знову вирушив у мандри, та Єнох легенько підштовхнув його назад, до групи. Здавалося, всі вони рухалися абсолютно хаотично, зіштовхуючись один з одним, мов збуджені атоми.

— Ану бийтеся, ви, слинтяї! — суворо скомандував їм хлопець, і тут я збагнув, що чоловічки не просто бемкалися один об одного, а лупцювали один одного руками й ногами. Неслухняного глиняного вояка бійка, вочевидь, не цікавила, тому він знову тишком-нишком відсунувся від основної маси гомункулів, тож Єнох схопив його і відламав йому ноги.

— Ось що очікує дезертирів у моїй армії! — скрикнув він і кинув скалічену фігурку в траву, де вона кумендо звивалася, коли на неї враз накинулися інші солдатики.

— Ти з усіма своїми іграшками так обходишся?

— А що? — сказав хлопець. — Тобі їх жаль?

— Не знаю. А що, їх треба жаліти?

— Не треба. Якби не я, то їх не було б на світі.

Я розсміявся, а Єнох невдоволено витріщився на мене.

— А що тут смішного?

— Ти ж щойно пожартував.

— Ти що — тупий? — визвірився на мене творець гомункулів. — Ось поглянь. — Він схопив одного зі своїх вояків і зірвав з нього одежинку. Потім розламав чоловічка посередині і витягнув з його липких грудей малесеньке пульсуюче серце. Воячок враз обм’як і завмер. Єнох взяв сердечко вказівним та великим пальцями і показав його мені. — Це мишаче серце, — пояснив він. — Це те, на що я здатний: забрати життя у однієї істоти і подарувати його іншій, або отакій, зробленій з глини, або тій, що колись була живою, але померла. — З цими словами він запхав мишаче серце до однієї з кишень комбінезона. — Щойно я навчуся правильно тренувати їх, у мене буде ціла армія отаких істот. Та тоді кожна з них буде великою. А що ти можеш робити? — поцікавився хлопець.

— Я? Взагалі-то, нічого. Тобто нічого особливого, як, наприклад, ти.

— Жаль, — мовив «творець». — Але ти ж залишишся з нами?

Він не сказав це так, наче йому хотілося, щоби я зостався. Ні. Він питав із цікавості.

— Не знаю, — відповів я. — Я про це ще не думав. — Звісно, це була брехня. Я думав про це, але, здебільшого, як про мрію, видаючи бажане за дійсне.

Хлопець підозріло поглянув на мене.

— А ти що — не хотів би лишитися?

— Я ще не знаю.

Хитро примружившись, творець гомункулів кивнув, наче щойно усвідомив, хто я насправді.

А потім прихилився до мене і стиха пошепки спитав:

— Емма казала тобі про «Вчини напад на село» чи ні?

— Вчини що?

Хлопець відвів погляд.

— Та так, нічого. То у нас є така гра.

У мене з’явилося чітке відчуття, що на мене чекає підстава.

— Нічого вона мені не казала.

Єнох підсунувся до мене разом із пеньком.

— Звісно, що не казала, — мовив він. — Б’юся об заклад, в цьому місці є чимало такого, про що вона воліла б тобі не розповідати.

— Та невже? А чому?

— Бо тоді ти побачиш, що тут не так вже й чудово, як всі намагаються продемонструвати, і передумаєш залишатися.

— А про що саме йде мова? — поцікавився я.

— Не можу тобі розповісти, — відказав хлопець, блиснувши хитруватою посмішкою. — Бо тоді мені буде непереливки.

— Як знаєш, — відповів я. — До того ж, ти сам підняв цю тему.

Я підвівся, збираючись піти.

— Стривай! — скрикнув хлопець, хапаючи мене за рукав.

— А навіщо мені тут залишатися, якщо ти нічого не бажаєш мені розповідати?

Творець гомункулів задумливо потер підборіддя.

— Так, мені заборонено будь-що розповідати, але я не можу завадити тобі піти нагору і зазирнути до кімнати, розташованої у кінці коридору.

— А навіщо? — спитав я. — Там є щось цікаве?

— Не що, а хто. Там — мій приятель Віктор. Він хоче з тобою зустрітися. Сходи туди й поговори з ним.

— Чудово, — сказав я. — Піду й поговорю.

Я рушив до будинку, але раптом свист Єноха. Він зробив жест, немов пробігся рукою по вершечку дверей. «Ключ», — сказав він самими губами.

— А навіщо мені ключ, коли там хтось є?

Єнох відвернувся, вдаючи що не почув мене.

Я неквапливо зайшов до будинку і піднявся сходами з таким виглядом, наче у мене там якісь справи і мені байдуже, знає хто-небудь про це чи не знає. Діставшись до другого поверху непоміченим, я підкрався до кімнати в кінці коридору і натиснув на ручку. Замкнено. Я постукав, але мені ніхто не відповів. Озирнувшись через плече пересвідчитися, що мене ніхто не бачить, я пробігся рукою по вершечку одвірка. І, певна річ, знайшов там ключ.

Відімкнувши двері, я прослизнув до кімнати. Вона була схожа на решту спалень у будинку: тумбочка, шафа і ваза з квітами на нічному столику. Вже високе вранішнє сонце світило крізь штори такого насиченого жовтого кольору, що вся кімната здавалася немовби заповненою янтарем. Я не відразу помітив за мереживною занавіскою хлопця, який лежав на ліжку із заплющеними очима і злегка розтуленим ротом.

Я заціпенів, боячись розбудити його. Я впізнав його з альбому пані Сапсан, хоча жодного разу не бачив його ані у дворі, ані у їдальні, і нас ніхто не знайомив. На фото він спав у ліжку, так само, як і тепер. Невже його ізолювали, бо він зліг від хвороби, яка спричиняє сонливість? Може, Єнох хотів, щоби я теж заразився цією хворобою?

— Привіт, — прошепотів я. — Ви не спите?

Хлопець не поворухнувся. Поклавши руку йому на плече, я легенько посіпав його. Голова хлопця повільно схилилася на один бік.

І в цю мить я осягнув одну страшну річ. Щоби перевірити своє припущення, я підніс руку до хлопцевого рота. І не відчув його дихання. Я торкнувся пальцем його губ — вони були холодні, мов крига. Я ошелешено відсмикнув руку.

Раптом позаду почулися чиїсь кроки. Я рвучко крутнувся і побачив на порозі Бронвін.

— Вам не можна сюди заходити! — засичала вона.

— Він мертвий, — перелякано мовив я.

Бронвін поглянула на хлопця, і її обличчя жалісно зморщилося.

— То — Віктор.

Раптом до мене дійшло, де я бачив його обличчя. Віктор був тим хлопцем, який піднімав однією рукою кам’яну брилу на дідовому фото. Важко було сказати, скільки він отак пролежав тут, мертвий. Оскільки час в контурі циркулював по колу, то п’ятдесят років були тут як один день.

— А що з ним сталося? — спитав я.

— Може, мені вдасться оживити Віктора, — почувся голос позаду нас. — Тоді сам у нього й спитаєш.

То був Єнох. Він увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.

Бронвін радісно поглянула на нього крізь сльози, що стояли в очах.

— Невже ти зможеш його підняти? О, будь ласка, Єноху!

— Мені не можна, — відказав він. — Наразі мій запас сердець закінчується, до того ж, щоби підняти його хоч на хвилину, їх знадобиться досить багато.

Бронвін підійшла до мертвого хлопця і пальцями пригладила йому волосся.

— Ну будь ласка, — благально мовила вона, — ми вже так давно не розмовляли з Віктором!

— Взагалі-то, я маю кілька коров’ячих сердець, законсервованих у підвалі, — сказав Єнох, вдаючи, що вагається. — Але я страшенно не люблю використовувати неповноцінні органи. Свіжі — це завжди краще!

Тепер Бронвін розплакалася вже по-справжньому. Одна її сльозинка упала Віктору на куртку, і вона поквапливо стерла її своїм рукавом.

— Та не побивайся ти так, — поморщився Єнох. — Ти ж знаєш, я цього терпіти не можу. До того ж, будити Віктора — це жорстоко. Бо йому гарно там, де він є.

— А де це? — поцікавився я.

— Хтозна. Але щоразу, коли ми його піднімаємо, щоби трохи потеревенити, він наче страшенно поспішає кудись повернутися.

— Що є насправді жорстоким, так це отак бездушно гратися з Бронвін і дурити мене, — сказав я. — А якщо Віктор помер, то чому б його не поховати?

Бронвін кинула на мене погляд, сповнений глузливої зневаги.

— Тоді ж ми не зможемо бачити його.

— Мені дуже шкода, приятелю, — сказав Єнох. — Я сказав тобі прийти сюди лише тому, що хотів, аби ти знав усі факти. Я на твоєму боці.

— Та невже? І які факти? Чому помер Віктор?

Бронвін підняла на мене погляд.

— Його убив… ой-ой-ой! — скривилася вона, бо Єнох сильно ущипнув її за внутрішню частину передпліччя.

— Мовчи! — скрикнув він. — Не тобі про це розповідати!

— Та це ж абсурд якийсь! — обурився я. — Якщо ніхто з вас мені нічого не розповість, я піду до пані Сапсан і сам спитаю її.

Єнох витріщив очі і підбіг до мене.

— Е, ні, ти не мусиш цього робити.

— Та невже? А чому це, скажи на милість?

— Пташка не любить, коли ми говоримо про Віктора, — пояснив він. — До речі, саме через нього вона увесь час вбирається в чорне. Не доведи Господи, щоби вона дізналася, що ми тут були! Бо тоді вона нас повісить за мізинці ніг!

Немов за його підказкою на сходах почулися кульгаві кроки пані Сапсан. Бронвін побіліла, мов крейда, і вискочила повз мене у двері, але Єнох вискочити не встиг, бо я заступив йому дорогу.

— Геть з дороги! — засичав він.

— Скажи мені, що трапилося з Віктором!

— Я не можу!

— Тоді розкажи мені про «Вчини напад на село»!

— Я й про це не можу тобі розповісти!

Він був спробував відштовхнути мене, але, збагнувши, що не зможе, швидко здався.

— Гаразд, тільки зачини двері, і я скажу тобі про це пошепки!

Я зачинив двері у ту мить, коли пані Сапсан виходила на сходовий майданчик. Ми трохи постояли, припавши вухами до дверей — чи не запідозрила директорка нашу присутність? Та її кроки стихли посередині коридору. Потім почулося, як зі скрипом відчинилися і зачинилися двері.

— Вона увійшла до своєї кімнати, — прошепотів Єнох.

— Отже, — сказав я, — повернімося до «Вчини напад на село».

З таким виглядом, наче він страшенно жалкує, що таке бовкнув, Єнох жестом підкликав мене. Я підійшов до нього і нахилився, щоби він прошепотів мені на вухо.

— Як я вже сказав, це така гра. І ми в неї граємо. Увесь сенс цієї гри — в її назві.

— Ти хочеш сказати, що ви дійсно вчиняєте напад на село?

— Так. Все розбиваємо, ганяємо мешканців, спалюємо все, що можемо. Це дуже весела гра.

— Але ж це жахливо!

— Ну то нам же треба коли-небудь вправлятися в наших навичках чи не треба? На той випадок, якщо нам коли-небудь доведеться захищатися. Інакше ми запліснявіємо і розучимося робити те, на що здатні. До того ж, існують правила. Нам не дозволяється нікого убивати. Просто полякати трохи — і все. А якщо хтось ненароком і дістане поранення, то наступного дня він однаково нічого не пам’ятатиме і буде свіжий, мов огірочок.

— А Емма також грає в цю гру?

— Та ні, не грає. Вона точнісінько як ти: вважає, що це лиходійство.

— Так це і є лиходійство.

Єнох підкотив очі.

— Два чоботи — пара.

— Що ти хочеш цим сказати?!

Він випростався на всі п’ять футів чотири дюйми свого зросту і тицьнув мене пальцем у груди.

— Я хочу цим сказати, що ти б краще не корчив переді мною крутого чувака, який вирішує, що нам робити, второпав, хлопче? Річ у тім, що коли б ми час від часу не влаштовували набігів на оте довбане село, то більшість із нас вже давно б поїхали стріхою, второпав, ні? — Він підійшов до дверей, помацав ручку, а потім повернувся і поглянув на мене впритул. — А якщо ти вважаєш скаженими нас, то цікаво, що ти заспіваєш, коли побачиш їх.

— Кого це — їх? Про що тут всі натякають, але бояться сказати?

Єнох підняв догори палець — мовчи, мовляв, і вийшов.

Я знову залишився на самоті. Мої очі мимоволі притягнулися до тіла на ліжку.

«Що ж сталося з тобою, Вікторе? Можливо, він з’їхав з глузду і наклав на себе руки, — подумав я. — Йому так насточортіло оце приємне, але позбавлене майбутнього існування, що він наковтався пацючої отрути або кинувся вниз головою зі скелі. А може, його прикінчили «вони», оті «інші небезпеки», на які нещодавно натякнула пані Сапсан.

Я крадькома вийшов у коридор і вже був рушив до сходів, як раптом за напівзачиненими дверима почувся голос пані Сапсан. Я пірнув до найближчої кімнати і ховався там доти, поки не почув, як вона прошкутильгала повз мене і спустилася сходами. І тоді я помітив перед акуратно застеленим ліжком черевички — черевички Емми. Я опинився у її спальні.

Під однією стіною стояв комод із дзеркалом, а під другою — письмовий столик із підсунутим під нього стільцем. Це була кімната охайної чепурної дівчини, якій не було чого ховати. Принаймні, так мені здавалося, поки я не знайшов в комірчині коробку з-під капелюха. Вона була перев’язана мотузкою, і на ній восковим олівцем було написано:

Приватна кореспонденція

Емми Блюм

Не відкривати

То було все одно, що махати червоними трусами перед носом у бика. Я сів, поклав коробку на коліна і розв’язав мотузку. Всередині було близько сотні листів, і всі — від мого діда.

Моє серце прискорило швидкість. Це була саме та золота копальня, яку я сподівався знайти в старому зруйнованому будинку. Зрозуміла річ, мені було соромно, що я зазирав у чуже життя, але якщо тутешні мешканці так вперто оберігали свої таємниці, то мені лишалося одне: дізнатися про все самому.

Мені хотілося прочитати усі листи, але я боявся, що хтось мене застукає, тому я швидко проглянув їх — для загального уявлення. Багато листів було датовано початком тисяча дев’ятсот сорокових, коли дідо Портман служив у війську. Вибірково продивившись декотрі з них, я виявив, що вони надміру довгі, соковиті, сповнені зізнань у коханні та незграбних описів Емминої краси тодішньою, іще недосконалою, дідовою англійською («Ти гарна, як квітка, ти дуже красиво пахнути, можна я тебе зірвати?» і так далі в такому стилі). В один з листів дід вклав фото, де він сидить верхи на бомбі з цигаркою в кутику рота.

З часом його листи стали коротшими й рідшими. В п’ятдесятих він писав їх десь по одному на рік. Останній датований квітнем 1963 року; в конверті листа не було, лише фотографії. На двох із них була Емма — фото, які вона йому послала, а він відіслав назад. Перше ще з ранніх часів — жартівливе, як і фото діда з бомбою. На ньому Емма чистила картоплю і вдавала, що палить люльку пані Сапсан. Наступна фотографія була сумнішою, і мені подумалося, що Емма послала її тоді, коли від діда якийсь час не було листів. Останній знімок — фактично, остання річ, яку він їй прислав, то було фото мого діда у віці сорока з гаком років, де він був зображений з маленькою дівчинкою.

Я витріщався на останнє фото десь хвилину, аж поки не второпав, хто та маленька дівчинка. То був ніхто інший, як моя тітонька Сюзі, якій було тоді років з чотири. Після цієї фотографії листів більше не було. Мені стало цікаво — а скільки ж іще листів написала моєму дідові Емма, не отримуючи на них відповіді, і що мій дідо робив з її листами. Викидав їх? Напевне, саме її листа знайшов мій батько з тіткою Сюзі у дитинстві і саме через цей лист вони вирішили, що їхній батько вдавався до подружніх зрад і брехні. Як же вони помилялися!

Я почув, як хтось стиха прокашлявся, і, обернувшись, побачив Емму, яка свердлила мене сердитим поглядом з порога кімнати. Я почервонів і заходився похапцем збирати листи, але було надто пізно. Мене застукали на місці злочину.

— Вибач. Мені не слід було сюди заходити.

— Та невже? А я й не знала! — саркастично кинула Емма. — Але то нічого, мені дуже шкода, що я перервала тобі читання. Заради Бога, продовжуй. — Вона рвучко підійшла до комода, висмикнула шухляду і зі стукотом кинула її на підлогу. — Можеш заодно і мої трусики переглянути, а чом би й ні?

— Вибач, я дуже винуватий перед тобою, — повторив я. — Я ніколи такого не роблю.

— Воно й не дивно, що не робиш. Бо дуже зайнятий тим, що підглядаєш за жінками у вікна їхніх спалень!

Трясучись від люті, вона нависла наді мною, а я тим часом метушливо намагався запхати фотографії назад до коробки.

— До речі, вони були розкладені у певному порядку. Дай я сама їх зберу, бо ти геть усе переплутаєш! — Емма відштовхнула мене і, сівши поруч, викинула вміст коробки на підлогу і заходилася сортувати листи на купки зі швидкістю вправної поштарки. Вважаючи за краще сидіти і не гавкати під руку, я сумирно спостерігав за її роботою.

Трохи заспокоївшись, Емма сказала:

— То тобі захотілося дізнатися, що було межи мною та Ейбом? Міг би мене спитати.

— Мені не хотілося нав’язуватися.

— Воно й видно, еге ж?

— Та отож.

— Ну то як? Що саме ти хочеш знати?

Я замислився, навіть не знаючи, звідки почати.

— Ну… то що між вами було?

— Знаєш, перескочімо всі приємні моменти і почнімо з кінця. Насправді все дуже просто. Він поїхав. Сказав, що кохає мене і одного дня повернеться. Але так і не повернувся.

— Але ж він мусив піти, хіба ж ні? На війну.

— Мусив? Не знаю. Він сказав, що ніколи не подарує собі, якщо сидітиме і нічого не робитиме, тоді як його одноплемінників хапають і знищують. Сказав, що то його обов’язок. Гадаю, що той обов’язок означав для нього більше, аніж я. Та я чекала. Чекала і хвилювалася всю оту криваву війну, боячись, що кожен наступний лист може бути повідомленням про смерть. А потім, коли війна скінчилася, він написав, що ніяк не може повернутися. Бо в такому разі геть збожеволіє. Сказав, що завдяки армії навчився захищати себе і що йому більше нафіг не потрібна нянька в особі Пташки. Він поїде до Америки, підшукає нам домівку, а потім забере мене. Тож я знову чекала. Я чекала так довго, що якби насправді поїхала тоді до нього, то мені було б уже сорок років. Але Ейб зрештою зійшовся з якоюсь простачкою. І на цьому все й скінчилося. Як то кажуть, нічого не вдієш.

— Вибач. Я й гадки про це не мав.

— Це давня історія. Я вже нечасто витягую її зі своєї пам’яті.

— Ти винуватиш його в тому, що він кинув тебе, а ти так і застрягла тут?

Емма уважно поглянула на мене.

— А хто каже, що я тут застрягла? — сказала вона. І додала, зітхнувши: — Ні, я його не винувачу. Просто скучаю за ним — і все.

— І досі скучаєш?

— Кожного дня.

Емма скінчила сортувати листи.

— Ось і маємо, — сказала вона, закриваючи коробку кришкою. — Вся історія мого кохання — у запиленій коробці в стінній шафі.

Заплющивши очі, вона потерла перенісся. На якусь мить я побачив крізь її гладеньке обличчя стару жінку, якою вона мала бути тепер. Мій дід грубо розтоптав її бідолашне чутливе серце, і воно й досі кровоточило, хоч минули роки й роки.

Мені захотілося обійняти її, але щось зупинило. Ось вона переді мною: гарна, весела й дивовижна дівчина, яка — о, чудо з чудес! — здається, симпатизує мені. Але тепер я збагнув, що то не я їй подобався. Вона сохнула за іншим чоловіком, і я був лише замінником свого діда, його дублікатом. І цього достатньо, щоби зупинити будь-кого, хоч яким би сексуально збудженим ти не був. Я знаю хлопців, які обламувалися від однієї думки про зустріч із колишньою подругою свого приятеля. Тож якщо міряти мою ситуацію цією ж міркою, то зустрічатися з подругою свого діда було майже рівнозначно кровозмішенню.

Та не встиг я й оком моргнути, як відчув, що Емма притулилася до мене. Потім її голова опинилася на моєму плечі, і відчув, як її щока потихеньку потягнулася до мого обличчя. Якщо й справді існує така річ, як мова тіла, то мова її тіла промовляла: «Поцілуй мене!» За мить наші обличчя опиняться навпроти і мені доведеться вибирати: або потягнутися до неї губами, або серйозно образити, відштовхнувши. А я її уже образив, коли заперся в її кімнату і нишпорив у її листах. Не те, щоб мені не хотілося — насправді, дуже хотілося, — але сама думка поцілувати її за два фути від коробки з любовними листами від мого діда, зібраними з нав’язливою ретельністю, змушувала мене нервувати і почуватися не у своїй тарілці.

Раптом її щока торкнулася моєї, і я подумав: «Тепер або ніколи» — і бовкнув перший-ліпший вираз, здатний, на мою думку, вщент розбити Еммин романтичний настрій.

— А чи є що-небудь між тобою та Єнохом?

Вона враз відсахнулася, наче я запропонував їй піти до ресторану, де подають тушкованих цуценят.

— Що?! Ні! Звідки, заради Бога, тобі у голову наверзлася така маячня?

— Від нього. Коли він про тебе говорить, то у його голосі з’являється якийсь біль, і у мене виникло чітке відчуття, що він не хоче моєї присутності тут, у притулку, наче я йому чимось заважаю, встрягаю у його хтиву гру.

Емма отетеріло витріщилася на мене.

— По-перше, не має він ніякої «гри», у яку можна «встряти», це я тобі гарантую. Він — ревнивий ідіот і брехун.

— Та невже?

— Що невже?

— Невже він брехун?

Емма зіщулила очі.

— А чому це ти питаєш? Він що — поширює якісь дурні плітки?

— Еммо, що сталося з Віктором?

На її обличчі з’явився вираз потрясіння. Вона не чекала такого запитання.

— Єнох — маленький гидотний егоїст. Ну його к бісу!

— Тут є дещо, про що мені ніхто не хоче розповідати, тому я хочу дізнатися, що ви від мене приховуєте.

— Я не можу тобі розповісти, — сказала Емма.

— Це я вже чув! «Не можу, не можна!» Мені не можна говорити про майбутнє, тобі не можна говорити про минуле! Пані Сапсан зв’язала вас усіх міцними вузлами. Останнє бажання мого діда полягало в тім, що я мушу приїхати сюди і дізнатися правду. І я не міг цим бажанням знехтувати.

Емма взяла мою руку, поклала собі на коліно і прикипіла до неї поглядом. Здавалося, вона шукала на ній правильну відповідь.

— Маєш рацію, — нарешті озвалася вона. — Тут справді дещо є.

— Розкажи мені.

— Не тут, — прошепотіла вона. — Сьогодні увечері.

Ми домовилися зустрітися пізно того ж вечора, коли мій татко та пані Сапсан повкладаються спати. Емма наполягла на тому, що це єдиний можливий спосіб, бо тут навіть стіни мають вуха і нам буде вкрай важко вислизнути вдень удвох непоміченими. Щоби зміцнити ілюзію, що нам нема чого ховати, решту дня ми провешталися у дворі у всіх на виду, а коли сонце похилилося до обрію, я вирушив назад до болота сам-один.

У двадцять першому столітті той вечір був дощовий, і коли я добрався до бару, на мені жодної сухої нитки не було. Батька я застав удома. Він сидів за столом, обхопивши долонями пляшку пива, тож я підсунув до нього стілець, всівся поруч і, витираючи обличчя серветкою, почав свої вигадані історії про те, як провів день. (Я дізнався про брехню одну цікаву річ: чим більше брешеш, тим легше брехати.)

Він майже не слухав мене.

— Гм, цікаво, — казав він, відводячи очі, й знову прикладався до пляшки.

— Що з тобою? — спитав я його. — Ти й досі на мене дуєшся?

— Та ні, нічого подібного. — Він хотів був пояснити, але змахнув рукою і замовк. — Все одно це дурниця.

— Татку, скажи.

— Та я… я про отого типа, що з’явився тут кілька днів тому. Іще один орнітолог.

— Він — твій знайомий?

Батько похитав головою.

— Ніколи не зустрічав його раніше. Спочатку мені здалося, що він такий собі ентузіаст-аматор, але він вперто приходить на одні й ті самі місця, одні й ті самі місця гніздування і робить нотатки. Він знає свою справу. А коли сьогодні я узрів його з кліткою для кільцювання та з «хижаком», то я второпав, що він справжній профі.

— Хижаком?

— Це бінокль такий. Серйозна штука.

Він кілька разів зіжмакав і розправив паперову серветку на столі — явна ознака того, що він нервував.

— І це тоді, коли мені здалося, що я є першовідкривачем цієї популяції птахів. Мені дуже хотілося, щоб моя книжка стала чимось особливим.

— І тут з’являється цей мудак.

— Джейкобе!

— Тобто цей негарний чоловік. Сучий син, коротше.

Батько розсміявся.

— Дякую, синку, розвеселив.

— Твоя книга однаково стане особливим явищем, ось побачиш, — заспокоїв я його.

Батько знизав плечима.

— Хтозна. Хотілося б. — Але голос його лунав невпевнено.

Я достеменно знав, що трапиться далі. Бо це вже стало незмінною частиною абсурдного замкнутого кола, в яке потрапляв мій батько. Спочатку він по-справжньому загоряється якимось проектом і безупинно місяцями говорить про нього. А потім неминуче виникає якась мікроскопічна проблема, що ставить палиці в колеса блискучого плану. І замість вирішити цю проблему, батько дозволяє їй поглинути його. Грандіозний проект враз скасовується, він знаходить новий — і цикл повторюється наново. Мого батька дуже легко розчарувати і відбити бажання докладати зусилля. Саме через це він і мав у своїй шафі з десяток незакінчених рукописів, саме через це він так і не відкрив орнітологічної крамниці, яку збирався започаткувати разом із тіткою Сюзі, саме через це він мав диплом бакалавра азійських мов, хоча жодного разу так і не побував в Азії. Йому було сорок шість, а він і досі не знайшов себе в житті і досі намагався довести, що може обійтися без материних грошей.

Насправді ж він потребував доброї напутньої розмови, але я не мав ані бажання, ані морального права таку розмову починати, тому спробував змінити тему розмови.

— А де зупинився цей кайфоломщик? — спитався я. — Мені здавалося, що наші номери — єдині на острові.

— Наскільки можна судити, він живе у наметі, — відповів батько.

— І це в таку погоду?

— Він — щось типу стійкого орнітологічного солдатика. Суворі умови життя й роботи наближають тебе до об’єктів досліджень — як фізично, так і психологічно. Ну, через терни — до зірок, щось типу того.

Я розсміявся.

— А чому ж тоді й ти не отаборився? — спитав я — і відразу ж пожалкував.

— З тієї самої причини, чому, скоріш за все, не вийде моя книга. Завжди знаходиться хтось впертіший і відданіший своїй справі, ніж я.

Я ніяково завовтузився на стільці.

— Я не мав на увазі саме це. Я хотів лиш сказати, що…

— Т-с-с-с! — Батько заціпенів і крадькома зиркнув на двері. — Поглянь, але не показуй, що ти робиш це навмисне. Він щойно сюди увійшов.

Я прикрив обличчя розгорнутим меню і крадькома зиркнув через край. На порозі з’явився неохайний бородань і, озирнувшись довкола, погупав ногами, струшуючи з чобіт воду. Він був убраний у кепку-дощовик, темні окуляри і те, що при уважнішому розгляді виявилося кількома куртками, вдягненими одна на одну. Це робило його опецькуватим і злегка химерним на вигляд.

— А мені подобається його імідж такого собі волоцюжного Діда Мороза, — сказав я пошепки. — Такий імідж дається непросто. Наступного року він, напевне, увійде в моду.

Батько нічого не відповів. Чоловік поважно пройшов до бару, і розмови довкола нього помітно стихли. Кев спитав, що він хотів би замовити, чоловік щось відповів, і Кев подався в кухню. Чекаючи на нього, новоприбулий дивися прямо поперед себе, а через хвилину Кев повернувся і подав йому «собачу сумку», тобто торбу з їжею. Він узяв її, поклав на стійку кілька купюр і рушив до дверей. Перед тим як вийти, чоловік зупинився і повільним поглядом обвів кімнату. А потім, витримавши довгу паузу, пішов.

— А що він замовив? — гукнув мій батько, коли за незнайомцем зачинилися двері.

— Та кілька біфштексів, — відповів Кев. — Сказав, що йому байдуже, як їх приготують, тому я їх нашвидкуруч і підсмажив — по кільканадцять секунд на кожен бік. Він навіть не думав нарікати.

Присутні в барі забурмотіли, обговорюючи новину, і гучність їхніх розмов знову зросла.

— Сирий біфштекс, — сказав я батьку. — Мусиш погодитися, що це дивно навіть для орнітолога.

— Може, він просто сироїд, — відказав він.

— Та отож. А, може, йому набридло харчуватися кров’ю ягнят.

Татко підкотив очі під лоба.

— Той тип вочевидь має гасову плитку. Скоріш за все, він воліє куховарити на свіжому повітрі.

— Під дощем? І чому це ти його захищаєш, до речі? Я гадав, що він — твій непримиримий ворог.

— Не сподіваюся, що ти мене зрозумієш, — відказав батько, — але буде краще, якщо ти з мене не насміхатимешся. — Він підвівся і рушив до стійки бару.

За кілька годин батько, від якого тхнуло спиртним, нетвердою ходою пішов нагору і впав у ліжко. Він заснув миттєво і несамовито захропів. Ухопивши плащ, я вирушив на зустріч з Еммою, бо тепер міг не ховатися.

На вулицях було тихо й безлюдно, мені здавалося, я чув, як падають крапельки роси. Небо вкривав тонкий шар хмар, крізь які пробивалося достатньо місячного сяйва, щоби освітлювати мені дорогу. Коли я вибрався на кряж, по моїй спині побігли невеличкі холодні мурашки. Я обернувся і побачив, як з далекого горбка за мною хтось спостерігає. Він притиснув руки до обличчя, а лікті розвів на різні боки, наче у бінокль дивився. Спершу мені подумалося: «От чорт, я таки попався», бо мені здалося, що то стоїть на чатах якийсь фермер, зображаючи з себе детектива. Але якщо це так, то чому він не наближається і не висуває мені претензій? Чоловік і далі стояв і дивився на мене, а я теж стояв і дивився на нього.

Нарешті я вирішив: «Якщо вже попався, то попався», і тепер, хоч так, хоч сяк, а чутка про мої нічні походеньки неодмінно дійде до мого батька. Тому я підняв руку, показав чоловікові середній палець і ввійшов у прохолодний туман.

Вийшовши по той бік кургану, я побачив, що хмари хтось прибрав, наче штору відсунув, а повний місяць на небі роздувся, немов величезна повітряна куля. Він був такий яскраво-жовтий, що я аж примружився. За кілька хвилин прийшла Емма. Пробираючись через болото, вона без упину торохтіла, вибачаючись за спізнення:

— Вибач, трохи спізнилася. Років сто довелося чекати, поки всі спати повкладаються! А коли виходила, то наскочила на Г’ю та Фіону, які цьомкалися й тискалися в садку. Але не бійся. Вони пообіцяли мені мовчати, якщо я мовчатиму про них. — Вона рвучко обняла мене. — Я дуже за тобою скучила. Вибач за те, що сталося вдень.

— І ти мені вибач, — сказав я, незграбно погладивши її по спині. — Ну що — поговорімо?

Емма відсторонилася.

— Не тут. Є краще місце. Особливе місце.

— Та я не знаю…

Емма взяла мене за руку.

— Не переймайся. Тобі там дуже сподобається, обіцяю. Там я все тобі розповім.

Я майже не сумнівався, що то був хитрий Еммин задум затягнути мене до ліжка, і якби я був старшим чи мудрішим або одним з тих чуваків, які бували в ліжку з гарними дівчатами так часто, що вже перебирали, то мені б вистачило психологічної та гормональної стійкості вимагати розмови тут і негайно. Але я був ані старшим, ані мудрішим, ані досвідченим ловеласом. До того ж, вона якось так по-особливому дивилася на мене, безтурботно всміхаючись, час від часу грайливим і звабливим жестом відкидаючи назад волосся, що я відчув себе обеззброєним і безпорадним.

«Я піду, але цілуватися з нею не буду», — пообіцяв я самому собі.

Поки Емма вела мене через болото, повторював ці слова, наче мантру: «Нізащо не цілуйся! Нізащо не цілуйся!» Спочатку ми попрямували до міста, але потім звернули до скелястого берега, який виходив на маяк, й обережно пробралися крутою стежиною до піщаної смуги.

Коли ми дійшли до крайки води, Емма сказала мені почекати, а сама побігла щось принести. Я стояв і дивився, як промінь прожектора маяка, повільно обертаючись, вихоплює з темряви все довкола: тисячі морських птахів, що спали на вибоїстих скелях; гігантські прибережні валуни, відкриті припливам та відпливам; трухлявий ялик, що стирчав із піску неподалік. Коли Емма повернулася, я побачив, що вона перевдяглася у купальний костюм і тримала в руці дві підводні трубки з масками.

— О, ні, — простогнав я, — тільки не це.

— Можеш роздягнутися до трусів і майки, — запропонувала Емма, з сумнівом поглянувши на мої джинси та плащ. — У цьому вбранні ти далеко не запливеш.

— Не запливу, бо навіть не збираюся нікуди плисти! Я погодився прокрастися сюди вночі — це так, але щоб поговорити з тобою, а не…

— Ми неодмінно поговоримо, — запевнила Емма.

— Ага, під водою. Коли я буду в самих трусах.

Вона роздратовано копнула ногою, обсипавши мене піском, різко обернулася і пішла геть, але потім крутнулася на п’ятах і повернулася.

— Я не збираюся до тебе чіплятися, якщо ти боїшся саме цього. Не лести собі.

— А й не лещу.

— Тоді кинь дуріти і скидай свої ідіотські штани!

Раптом вона напала на мене: зборола на землю і силою розщіпила однією рукою мою реміняку, а другою кинула мені в обличчя пісок.

— Тьху! — сплюнув я. — Так нечесно, так нечесно! — Не маючи вибору, я відплатив тією ж монетою, пожбуривши в обличчя жменю піску, і невдовзі між нами точився справжнісінький бій без правил на піску. Коли ж бій скінчився, ми обидва нестримно реготали, марно намагаючись витрусити з волосся пісок.

— От тепер тобі нікуди дітися, бо маєш помитися. Хочеш не хочеш, а доведеться тобі у воду лізти.

— Гаразд, полізу.

Спочатку вода здалася мені невимовно холодною — незавидна ситуація, коли пірнати доведеться в самих шортах, але я досить швидко призвичаївся до температури. Ми пішли по пояс у воді за скелясті валуни, де стояло прив’язане до буя каное. Ми ввібралися всередину, Емма подала мені весло, і ми удвох повеслували до маяка. Ніч була тепла, море спокійне, і на кілька хвилин я забувся в приємному ритмі весел, що плескали по воді. Приблизно за сотню ярдів до маяка Емма кинула веслувати і переступила через борт у воду. На мій подив вона не зникла під хвилями, а так і стояла — по коліна у воді.

— Тут що — піщана коса чи щось таке? — спитався я.

— Ні, не коса. — Засунувши руку в каное, вони витягнула звідти маленький якір і кинула його за борт. Він занурився фути на три і впав із брязкотом. За мить повз нас обернувся промінь прожектора, і я побачив корпус корабля, що простирався під нами навсібіч.

— Потонуле судно!

— Хутчіш, — сказала Емма. — Ми майже добралися. І візьми свою маску.

З цими словами вона повернулася і пішла по корпусу потонулого корабля.

Я обережно вибрався з каное і пішов за нею. Якби нас хто-небудь бачив з берега, то йому, напевне, здалося б, що ми йдемо по воді.

— А ця штука велика? — поцікавився я.

— Величезна. Це корабель союзників. Наскочив на свою ж міну і потонув ось тут. — Емма зупинилася. — Відведи на хвилину очі від маяка. Нехай призвичаяться до темряви.

Тож ми стали обличчям до берега і почекали, слухаючи плюскіт хвиль об наші стегна.

— Досить, тепер іди за мною і зроби гігантський вдих; намагайся набрати повні легені повітря. — Підійшовши до отвору в корпусі судна, який скидався на двері, Емма сіла на край, а потім пірнула всередину.

«Це якесь божевілля», — подумав я. А потім приладнав маску, яку вона мені дала, і пірнув слідком.

Я вдивився в темряву, що огорнула нас з усіх боків, і побачив, як Емма пробирається ще глибше, хапаючись за сходинки трапа. Вхопився за верхню сходинку і рушив слідом за нею, перебираючи руками, аж поки не опинився на металевій підлозі, де вона на мене чекала. Здається, ми потрапили до якогось вантажного трюму, хоча через темряву можна було констатувати лише цей факт, і не більше.

Я постукав її по ліктю і показав на свій рот, даючи зрозуміти, що вже задихаюся. Емма заспокійливо поплескала мене по руці і вхопила шмат пластмасової трубки, яка йшла вздовж трапа на поверхню. Взявши трубку в рота, вона дунула в неї, натужно роздувши щоки, потім зробила вдих і передала трубку мені. Я жадібно увібрав повні легені свіжого повітря. Дивно: ми були на глибині двадцяти футів під водою в трюмі затонулого корабля, але мали змогу дихати.

Емма показала рукою на дверний проріз попереду; у в темній воді він здавався темною дірою з розмитими краями. Я похитав головою: «Я нікуди не хочу йти». Але Емма схопила мене за руку і потягла до дверей, наче переляканого малюка. У другій руці вона тримала трубку.

Пропливши у двері, ми опинилися у повній темряві. Якусь хвилину ми висіли у воді, передаючи одне одному дихальну трубку. Нічого не було чути, окрім нашого дихання, що бульбашками виривалося нагору, та глухих ударів вглибині трюму: то розбитий корпус корабля гуляв під дією підводної течії. Якби я заплющив очі, темніше не стало б. Ми були схожі на двох астронавтів, що пливуть у беззоряному всесвіті.

Та раптом сталося дещо приголомшливе і чудесне: одна за одною з’явилися зірки, поблискуючи в темряві зеленими вогниками. Мені здалося, що то почалися галюцинації. Але невдовзі з’явилися нові вогники, довкола нас спалахнуло ціле сузір’я — мільйони зелених мерехтливих вогників, що освітлювали наші тіла і віддзеркалювалися в наших масках. Емма випростала руку і змахнула кистю, але замість вогняної кулі, на її долоні показалося блакитне світіння. Зелені вогники скупчилися довкола нього, поблискуючи і кружляючи у вирі, імітуючи рухи Емминої руки, наче зграя рибок, і я нарешті здогадався, що то й були рибки.

Заворожено споглядаючи їх, я втратив відчуття часу. Здавалося, ми провели в корпусі судна кілька годин, хоча насправді — декілька хвилин, не більше. Раптом я відчув, як Емма легенько штовхнула мене, і ми рушили назад — через двері, угору по трапу, а коли виринули на поверхню, то перше, що я побачив, — це величезну широку смугу Чумацького Шляху, намальовану поперек небес. І мені спало на думку, що і рибки, і сузір’я утворювали цілісну систему як добре припасовані складові якогось древнього і загадкового цілого.

Підтягнувшись за краї отвору, ми вибралися на поверхню корпусу і поскидали маски. Якийсь час ми сиділи мовчки по пояс у воді, торкаючись одне одного голими стегнами.

— А що то було? — нарешті спитався я.

— Ми називаємо їх рибками-ліхтариками.

— Ніколи не доводилося бачити їх раніше.

— Більшість людей їх ніколи й не бачать, — сказала Емма. — Бо ці рибки ховаються від них.

— Які вони гарні.

— Еге ж.

— Й дивні.

Емма всміхнулася.

— Так, вони також дивні.

Раптом її рука переповзла мені на коліно, але я не заперечував, бо від її теплої руки на коліні у прохолодній воді розливалося приємне тепло по всьому тілу. Я прислухався: чи не каже мій внутрішній голос «Не цілуйся з нею!» Але цього разу мій внутрішній голос мовчав.

І ми поцілувалися. Сила і глибина почуття, яке супроводжувало доторк наших губ і язиків, коли я взяв у долоні її бездоганно білі гладенькі щоки, затьмарили думки про слушне й хибне, і я геть забув, чому я взагалі прийшов сюди. Ми цілувалися й цілувалися — і раптом все скінчилося. Емма відсахнулася, а я потягнувся за нею своїм лицем. Та вона вперлася мені рукою в груди, водночас і ніжно, і рішуче.

— Дай мені дух перевести, дурнику. Я ж не можу зовсім не дихати.

— Гаразд, — засміявся я.

Вона взяла мої руки і поглянула на мене. Я теж на неї подивився. І цей доторк поглядами вийшов навіть сильнішим і емоційнішим, аніж доторк губами.

— Тобі треба залишитися, — сказала Емма трохи згодом.

— Треба залишитися, — повторив я, мов луна.

— Залишитися тут, із нами.

Реальність її слів нарешті просочилася крізь емоції до здорового глузду і притупила гостроту враження від того чуда, яке щойно сталося між нами.

— Мені хотілося б, але я не можу.

— А чому не можеш?

Я замислився. Сонце, атмосфера свята, друзі… і завжди одне й те саме, кожен день як краплина води схожий на попередній. Все надмірне набридає, як, скажімо, всі ті розкішні штучки, що їх купувала моя мати, і які їй швидко набридали.

Але ж Емма. Тут була Емма. Може, між нами щось було б. Може, я залишився б на якийсь час тут, кохався б з нею, а потім повернувся б додому. Але ж ні. На той час, коли мені захочеться піти, буде вже запізно. Вона ж як сирена. І тому я мусив бути сильним.

— Тобі потрібен він, а не я. Я не можу стати для тебе ним.

Емма ображено відвернулася.

— Ні, не через це ти мусиш залишитися тут, Джейкобе. Просто твоє місце — тут.

— Я не можу. Я ж не такий, як ти.

— Ні, ти такий, як і я, — наполягла вона.

— Та ні ж бо. Я простак, такий самий, як і мій дід.

Емма похитала головою.

— Ти й справді так вважаєш?

— Якби я міг робити щось дивовижне й видовищне, як ти, хіба ж я цього не помітив би давним-давно?

— Не мені казати тобі про це, — мовила Емма, — але звичайні люди нездатні проходити крізь часові контури.

Я на мить замислився над почутим, але не зміг осягнути його зміст.

— Нічого дивного в мені немає. Я — найпересічніша посередність, яку тільки можна зустріти.

— А от стосовно цього я маю дуже великі сумніви, — відповіла Емма. — Ейб мав рідкісний дар, він мав здатність, якої майже ніхто інший не мав. — Емма поглянула мені у вічі і додала: — Твій дід міг бачити потвор.