Дім дивних дітей

Розділ шостий

Коли позад нас у далині поховалися останні будиночки міста, ми тихо вислизнули з фургона і, перетнувши кряж пішки, рушили до лісу. Емма йшла збоку, насуплена й замислена, тримаючи мене за руку, а по інший бік чимчикував Мілард, щось мугикаючи і піддаючи ногою камінці на стежині. Я був знервований, спантеличений і дивовижним чином збуджений — і все це одночасно. Якоюсь частиною єства я усвідомлював, що невдовзі має статися дещо дуже важливе. Друга ж частина мене очікувала, що я ось-ось прокинуся, вийду з цього хворобливого сну чи стресового нападу, чи як там іще це називається, відірву обличчя з заслиненими губами від столику в аптеці «Кмітливий помічник» і подумаю: «Оце так фігня наснилася!» А потім повернуся до нудного рутинного заняття — бути самим собою.

Але я не прокинувся. Ми йшли далі: дівчина, яка робила вогонь власними руками, невидимий хлопець і я. Ми перетнули ліс, де стежка була чистою й широкою, наче колія в державному заповіднику, потім вийшли на посмуговану акуратними садками простору галявину, де буяли квіти, і нарешті дісталися до будинку.

Я зачудовано витріщився на нього. І не тому, що він видавався моторошним, ні. Він був прекрасний. Усе тут було до ладу і не видно жодної розбитої шибки. Вежки й димарі, похилі й облуплені в будинку, баченому мною раніше, тепер упевнено і гордовито стриміли в небо. Ліс, який колись ніби пожирав його стіни, тримався на поштивій відстані.

Стежиною, викладеною кам’яними плитами, та свіжофарбованими сходами мене привели до ґанку. Здавалося, Емма вже не вважала мене джерелом небезпеки, але перед тим, як зайти всередину, таки зв’язала мені руки позаду — як я зрозумів, більше задля того, щоб повихвалятися. Вона удавала з себе мисливця, який повертається з полювання, а я був її здобиччю. Вона вже завела мене всередину, як Мілард зупинив її.

— Його черевики заліплені грязюкою, — сказав він. — Не можна наносити до будинку багно. У Пташки істерика станеться.

Мої поневолювачі почекали, поки я зняв із себе і кросівки, і шкарпетки, також заляпані багном. Потім Мілард попросив мене підкотити халяви джинсів, щоб не забруднити килим. Я так і зробив, тоді нарешті Емма нетерпляче вхопила мене і проштовхнула у двері.

Ми пішли коридором, який я запам’ятав заваленим розтрощеними меблями, що ніде й кроку ступити, пройшли повз сходи, що блищали лакованою поверхнею, а крізь перила та з їдальні на нас крадькома поглядали допитливі очиці. Сніговий замет із тиньку зник, а на його місці з’явився довгастий дерев’яний стіл, оточений стільцями. То був той самий будинок, який я досліджував, але все тут відновили до бездоганного порядку. Там, де мені запам’яталися плями зеленої цвілі, були шпалери, дерев’яні стінні панелі та фарбовані веселими кольорами поверхні. У вазах стояли квіти. Похилі купки трухлявої деревини та матерії трансформувалися в дивани та крісла, а крізь високі вікна лилося сонячне світло, хоча колись ці вікна були такі закіптюжені, що мені здалося, наче їх позаклеювали темним папером.

Нарешті ми увійшли до маленької кімнати з вікнами, що виходили на задній двір.

— Придивляйся за ним, поки я покличу директрису, — наказала Емма Міларду, і я відчув, як його рука міцно взяла мене за лікоть. Та коли Емма пішла, Мілард прибрав руку.

— А хіба ти не боїшся, що я зжеру твій мозок і таке інше?

— Та якось не дуже.

Обернувшись до вікна, я зачудовано витріщався. У дворі було повно дітей, яких я майже всіх упізнав з раніше бачених фотографій. Декотрі відпочивали в тіні дерев; інші грали в м’яч чи ганялися одне за одним поміж клумб, що буяли кольорами. То був саме той рай, який змальовував дідо Портман. То був зачарований острів, а це були магічні діти. Якщо це сон, то мені не хотілося, щоби він скінчився. Принаймні, тепер.

На зеленому футбольному полі хтось буцнув м’яч надто сильно — і він застряг у гігантській фігурі якоїсь тварини, майстерно вистриженої з садових чагарників. Цих тварино-кущів я завважив цілий ряд: фантастичні істоти заввишки з будинок, вони стояли немов вартові, охороняючи його від лісу. Тут були і крилатий грифон, і кентавр, що став дибки, і русалка. Погнавшись за втраченим м’ячем, двійко хлопчиків підбігли до підніжжя кентавра, а за ними — маленька дівчинка. Я миттєво упізнав у ній «летючу дівчинку» з дідової фотографії, тільки цього разу вона не летіла, а навпаки: пересувалася так повільно, наче якийсь тягар заважав їй відривати ноги від поверхні землі.

Підійшовши до хлопців, вона підняла руки вгору, і вони накинули їй на талію петлю з мотузка. Потім дівчинка обережно вислизнула зі своїх черевиків — і враз злетіла догори, немов повітряна кулька. Це видовище приголомшувало. Вона піднімалася, аж поки мотузка на її талії натягнулася — і дівчинка повисла на висоті десяти футів, стримувана двома хлопчаками.

Вона їм щось сказала, хлопці кивнули і попустили мотузок. Дівчинка повільно піднімалася вздовж одного боку кентавра, а опинившись на одній висоті з його грудьми, просунула руки крізь гілки, щоби взяти м’яч, але той міцно застряг у заростях кущової фігури. Вона поглянула вниз і похитала головою, хлопці, змотуючи мотузок, опустили її на землю, де вона знову вступила у свої надважкі черевики і відв’язала мотузок від талії.

— Насолоджуєшся виставою? — спитав Мілард. Я мовчки кивнув. — Є набагато легші способи витягнути м’яч, — сказав він. — Але вони знають, що в них є глядач. І тому грають на публіку.

А тим часом до кентавра підійшла ще одна дівчина. Їй було років сімнадцять, і замість звичайного волосся на голові вона мала щось типу гнізда, яке відростало вниз безладними кучерями. Вона нагнулася, вхопила кущову фігуру за довгий вкритий густим листям хвіст, накрутила його собі на руку, а потім заплющила очі, наче зосереджувалась. За мить я побачив, як рука кентавра поворухнулася. Вдивляючись крізь скло, я прикипів поглядом до зеленого куща, подумавши, що, напевне, рука від вітру ворухнулася, але раптом пальці кентавра повільно стиснулися і розтиснулися, наче до них поверталося життя. Я отетеріло спостерігав, як велетенська рука кентавра зігнулася в лікті, потягнулася до м’яча, витягнула його і кинула униз дітям, а ті радісно застрибали. Гра почалася знову, а кудлата дівчина відпустила кентаврів хвіст, і той закляк, наче нічого й не було.

Дихання Міларда затуманило шибку біля мене.

— Не хочеться бути нечемним, — сказав я, — але хто ви — всі ці люди?

— Ми дивні, — відповів Мілард, злегка здивувавшись. — А ти хіба ні?

— Не знаю. Навряд чи.

— Який сором!

— Ти навіщо його відпустив? — почувся позаду нас суворий голос. Обернувшись, я побачив на порозі Емму. — Добре, я сама. — Вона схопила мотузок, яким були зв’язані мої руки. — Ходімо. Директорка готова з тобою побачитися.

Ми знову перетнули будинок, і знов у прочинені двері та з-поза диванів на нас крадькома поглядали очиці, а потім увійшли до залитої сонцем вітальні, де у кріслі з високою спинкою, яке стояло на вишуканому персидському килимі, сиділа поважного вигляду дама в мереживних рукавичках. З голови до п’ят вона була вдягнена в чорне, волосся на її голові було заколоте бездоганно круглим вузлом, а високий застібнутий комірець туго стискав її горло — вона була так само витончено охайна, як і будинок. То була пані Сапсан.

Емма вивела мене на килим, прокашлялася, привертаючи увагу, і розмірений ритм в’язальних шпиць пані Сапсан враз урвався.

— Доброго дня, — сказала дама, підводячи погляд. — Ви, напевне, Джейкоб.

Емма ошелешено витріщилася на неї.

— Звідки ви знаєте його ім…

— Мене звуть директорка Сапсан, — сказала дама, порухом пальця перериваючи Емму. — Хоча, якщо волієте, і оскільки ви ще не перебуваєте під моєю опікою, можете називати мене просто пані Сапсан. Рада, що нарешті ми познайомилися.

Пані Сапсан подала мені руку в чорній рукавичці, а коли я не зміг взяти її, щоби поцілувати, вона помітила мотузку, якою були зв’язані мої руки.

— Панно Блюм! — скрикнула вона. — що це таке?! Хіба можна так обходитися з гостем? Негайно звільніть його!

— Але ж директорко! Він шпигун, брехун та ще бозна-хто! — І, кинувши у мій бік підозрілий погляд, Емма щось прошепотіла директорці на вухо.

— Та ну, панно Блюм, — сказала директорка, дзвінко розсміявшись. — Яка дурниця! Якби той хлопець був витвором, то ви давно варилися б у його каструлі для супу. Звісно, він не хто інший, як онук Абрахама Портмана. Ви лишень погляньте на нього!

Я відчув полегшення: може, мені взагалі не доведеться виправдовуватися і пускатися в тривалі пояснення. Бо ця жінка явно на мене чекала!

Емма була заперечила, але пані Сапсан змусила її замовкнути, кинувши на неї спопеляючий погляд, від якого і листя на отих підстрижених кущах зав’януло б.

— Що ж, гаразд, — зітхнула Емма, — але потім не кажіть, що я вас не попередила. — І, кілька разів смикнувши за мотузку, вона розв’язала вузол на моїх зап’ястках.

— Ви маєте вибачити панні Блюм, — сказала директорка, коли я стояв, потираючи занімілі кисті. — У неї проявляється схильність до театральних ефектів.

— Та я встиг помітити.

Емма невдоволено скривилася.

— Якщо він справді той, за кого себе видає, то чому ж він тоді не знати елементарних речей про контури, не знає навіть, у якому році він є? От візьміть і порозпитуйте його!

— Не «не знати», а «не знає», — поправила її пані Сапсан. — А кого я розпитуватиму, так це вас, міс, завтра вранці про правильне вживання граматичних конструкцій.

Емма аж застогнала спересердя.

— А тепер, якщо ви не заперечуєте, — сказала пані Сапсан, — мені хотілося б переговорити з паном Портманом сам на сам.

Дівчина знала, що сперечатися з директоркою — марна справа. Зітхнувши, вона рушила до дверей, але раптом зупинилася і зиркнула на мене через плече. На її обличчі я помітив вираз, якого не бачив раніше: вираз занепокоєння.

— І ви також, пане Нулінґс, — гукнула пані Сапсан. — Я вас теж відпускаю. Виховані люди не підслуховують чужих розмов!

— Та то я затримався, щоби спитати: може, вам чаю принести? — відповів Мілард виправдувальним тоном, і мені здалося, що він трохи підлизень.

— Я запропонувала б вам сісти, — кивнула пані Сапсан на пухке крісло позаду мене, — але, бачу, ви вкриті засохлим багном.

Тож я вмостився навколішках на підлозі, немов той пілігрим, що прийшов за порадою до провісниці, яка все знає.

— Ви на острові уже кілька днів, — почала пані Сапсан. — Чому ви байдикували стільки часу і не прийшли до нас із візитом відразу ж?

— Я не знав, що ви тут, — відповів я. — А звідки ви дізналися, що я тут, на острові?

— Я за вами слідкувала. І ви мене бачили, хоча, напевне, не здогадалися, що то я. Бо я набула альтернативної форми. — З цими словами пані Сапсан підняла руку і дістала з зачіски довге сіре перо. — Коли слідкуєш за людьми, то набагато зручніше набувати вигляду птаха.

Я ошелешено роззявив рота.

— Так то ви були у моєму номері цього ранку? У вигляді яструба.

— Сокола, — поправила мене директорка. — Чи то пак сапсана.

— Отже, це правда! — скрикнув я. — То ви та сама Пташка!

— Це прізвисько, яке я терплю, але не заохочую, — відказала вона. — А тепер повернімося до мого запитання, — вела далі пані Сапсан. — Що ж ви шукали в гнітючих розвалинах покинутого будинку?

— Вас, — відповів я, помітивши, як її очі трохи розширилися. — Я не знав, як знайти вас. І лише вчора дізнався, що всі ви … — Я на мить замовк, збагнувши, що мої слова прозвучать вкрай дивно. — Я не знав, що ви померли.

Вона стримано всміхнулася.

— О Господи. А хіба ваш дідо нічого не розповідав вам про своїх старих друзів?

— Та дещо розповідав. Але я довго дотримувався думки, що все то байки.

— Зрозуміло, — мовила вона.

— Сподіваюся, вас це не ображає.

— Та трохи дивує, от і все. Але, загалом, ми воліємо, щоби про нас так і думали, бо так легше захищатися від непроханих гостей. У наш час дедалі менше людей вірять у реальність фей, домовиків і таке інше, і тому прості люди докладають дедалі менше зусиль, щоби нас знайти. І це значно полегшує нам життя. Історії про примар і страшні старовинні маєтки також добре нам прислужилися, хоча вас, вочевидь, це не стосується. — Вона всміхнулася. — Хоробре левине серце — це, мабуть, ваша родинна риса.

— Мабуть, що так, — нервово хихикнув я, хоча насправді від страху в мене душа в п’яти пішла.

— Принаймні, цей будинок вас не відклякнув, — мовила пані Сапсан, величним жестом обвівши рукою кімнату. — У дитинстві ви вважали, що ваш дідо годує вас небилицями? Суцільною брехнею, еге ж?

— Та ні, не те, щоби суцільною брехнею, а…

— А фантазіями, гіперболами і метафорами, якщо така термінологія вам більше до вподоби. Коли ж ви збагнули, що дід Абрахам розповідав вам правду?

— Ну, — невпевнено почав я, вдивляючись у химерний візерунок килима, — мабуть, остаточно я в цьому переконався лише тепер.

Пані Сапсан, іще хвилю тому така пожвавлена, після цих слів засмутилася.

— О Господи, тепер зрозуміло. — Її обличчя враз спохмурніло, немовби вона інтуїтивно відчула ті жахливі речі, які я прийшов їй сповістити. Але я не міг знайти відповідні для цього слова.

— Гадаю, він хотів мені все розповісти, але надто довго ждав. Тому послав мене сюди. — І з цими словами я витягнув з кишені куртки зім’ятого листа. — Це від вас. Саме цей лист і привів мене сюди.

Пані Сапсан обережно розпрямила його на бильці свого крісла, потім підняла його і заворушила губами, читаючи.

— Як нечемно! Я вимагаю, щоби він мені написав. — Вона похитала головою і на хвилину замислилася. — Ми завжди з нетерпінням очікували новин про Ейба. Одного разу мені здалося, що він замислив звести мене в могилу, бо змушував мене тривожитися за нього через наполягання на своєму бажанні жити серед людей відкрито, без захисту. Інколи він бував до біса впертим!

Пані Сапсан склала листа, засунула його в конверт, і на її обличчя набігла легка чорна хмаринка.

— Він помер, так?

Я кивнув. Затинаючись, я розповів їй, що сталося, тобто переказав версію поліції, в яку я й сам повірив, особливо після батьківських напучувань та походів до лікаря Голана. Щоби не розплакатися, я передав їй лише загальну канву подій: дідо мешкав на околиці міста, ми щойно пережили сильну посуху, і у лісі було багацько оскаженілих від голоду тварин; діду ж просто не поталанило — він опинився не там, де слід, і тоді, коли не слід.

— Не варто було нам дозволяти йому жити на самоті, — пояснив я, — але він, як ви правильно зауважили, був вкрай упертим.

— Саме цього я й боялася, — зауважила пані Сапсан. — І попереджала, щоби він не покидав нас. — З цими словами вона міцно стиснула в кулаках в’язальні шпиці, немов збиралася проштрикнути ними невидимого ворога. — А його бідолашному онуку довелося везти нам цю страшну звістку.

Я добре розумів її гнів. Бо я сам пережив його свого часу. Я спробував заспокоїти її, переповідаючи всю оту заспокійливу напівправду, якою годували мене батьки та пан Голан минулої осені, коли мені було дуже погано.

— Йому настав час іти. Він був самотній. Моя бабуся померла кілька років тому, а його розум втратив гостроту. Він постійно щось забував, постійно щось плутав. До речі, саме через забудькуватість та схильність до плутанини він і опинився в отих заростях.

Пані Сапсан сумно кивнула.

— Він дозволив собі постаріти.

— У якомусь сенсі йому навіть пощастило. Бо він довго не мучився перед смертю, як це часто буває зі старими людьми. Не лежав місяцями у шпиталі, прикутий до приладдя, яке підтримує життєдіяльність. — То були, певна річ, сміховинні аргументи: дідова смерть була безглуздою й жахливою, але мені здалося, що від моїх слів нам обом стає трохи легше.

Відклавши в’язання, пані Сапсан підвелася і пошкандибала до вікна. Її хода була негнучка й незграбна, наче вона мала одну ногу коротшу за другу.

Вона виглянула у двір, де гралися діти.

— Діти не повинні про це знати, — сказала вона. — Принаймні, тепер. Бо це їх лише засмутить.

— Гаразд, як скажете.

Директорка трохи постояла мовчки біля шибки, і я бачив, як здригалися її плечі. Коли ж вона знову повернулася до мене, її обличчя було спокійним.

— Що ж, пане Портман, — різко мовила вона. — Вважаю, що я вас достатньо прискіпливо розпитала. Напевне, ви теж маєте до мене кілька запитань.

— Та небагато. Десь із тисячу.

Пані Сапсан витягнула з кишені годинника і поглянула на нього.

— До вечері ми ще маємо час. Сподіваюся, його вистачить, щоби вас просвітити.

Раптом пані Сапсан замовкла і нахилила голову, немов прислуховуючись. Широкими кроками рушила до дверей вітальні, поштовхом розчинила їх. З того боку я побачив Емму. Вона сиділа, скоцюрбившись, з червоним заплаканим обличчям. Вона чула все.

— Панно Блюм! Ви що, підслуховували нас?

Емма насилу підвелася і, не в змозі стриматися, знову розплакалася.

— Виховані люди не підслуховують розмов, що не призначені…

Та Емма уже помчала з кімнати, тож пані Сапсан, так і не скінчивши свою сентенцію, пригнічено зітхнула.

— От бідолаха! Краще б вона не підслуховувала. Боюся, вона дуже вразлива в тому, що стосується вашого діда.

— Та я вже помітив. А чому? Вони були…

— Коли Абрахам подався на війну, — перервала мене пані Сапсан, — ми всі за нього переживали, але особливо переживала за нього панна Блюм. Так, вони любили, кохали і обожнювали одне одного.

Тепер я розумів, чому Емма не хотіла вірити мені: це означало, з усією вірогідністю, що я прибув на острів сповістити сумну новину про свого діда.

Пані Сапсан ляснула в долоні, немов перериваючи дію чар.

— Жаль, жаль, — мовила вона. — Але тут нічого не вдієш.

Я пішов слідком за нею з кімнати до сходів. Пані Сапсан пішла вгору з похмурою рішучістю, хапаючись за перила відразу обома руками. Вона відмовилася від моєї допомоги і долала по одній сходинці за крок. Коли ми вийшли на сходовий майданчик, вона повела мене коридором до бібліотеки. Приміщення було схоже на справжню класну кімнату з дошкою на стіні у кутку, виставленими в ряд партами та очищеними від пилу книгами, акуратно розставленими на полицях. Пані Сапсан кивнула рукою на одну з парт і сказала:

— Сідайте.

Тож довелося мені втискуватися в тісну конструкцію. А пані Сапсан стала в голові класу обличчям до мене.

— Дозвольте зробити вам коротку початкову лекцію. Гадаю, в ній ви знайдете відповіді на більшість своїх запитань.

— Гаразд.

— Люди як біологічний вид є безкінечно більш різноманітними, ніж підозрює величезна більшість людей, — почала вона. — Реальна таксономія гомо сапієнс — це таємниця, відома лише небагатьом, одним з яких тепер будете й ви. Якщо коротко, то це звичайна дихотомія, тобто поділ на два роди: coerfolc, тобто «люди-основа» — величезна маса простих індивідів, з яких складається переважна частина людства; і прихована гілка — потаємні гомо сапієнс, крипто сапіенс, якщо так можна сказати, які мають назву syndrigast, тобто «особливий дух», «особливий чоловік», як шанобливо характеризували їх наші предки. І, як ви цілком правильно припустили, ми належимо до другого типу.

Я кивнув, наче все добре зрозумів, хоча пані Сапсан вже добряче заплутала мої мозкові звивини. Сподіваючись дещо уповільнити розповідь моєї лекторки, я поставив їй запитання.

— Але чому люди про вас не знають? Ви що — єдині?

— Дивних людей багато по всьому світу, — відповіла пані Сапсан, — хоча наша кількість з часом істотно зменшилася. Ті, хто лишився, перебувають у криївках, як і ми. — Її голос змінився на тихий і сумний. — Бували часи, коли ми мали змогу вільно спілкуватися з простими людьми. У деяких куточках світу нас вважали шаманами та містиками і у годину біди зверталися до нас за порадою. Декотрі нечисленні культури зберегли отакі гармонійні стосунки між нами та звичайними людьми, хоча лише там, де так званий технічний прогрес та наймасовіші світові релігії не змогли закріпитися, наприклад, на острові Амбрім архіпелагу Вануату, де практикують чорну магію. Але ширший світ вже давно налаштувався проти нас. Мусульмани нас виганяли. Християни спалювали на кострах як відьом і відьмаків. Навіть язичники Уельса та Ірландії вирішили, що всі ми — злі феї та примари-перевертні.

— Чому ж ви просто… просто не взяли і не організували собі деінде власну країну? Подалися б туди і жили там самі по собі?

— Якби ж то це було так просто, — сказала пані Сапсан. — Особливі риси часто проявляються через покоління, а інколи й через десять. Дивні діти не завжди, і навіть не зазвичай народжуються у дивних батьків, а дивні батьки не завжди, і навіть не зазвичай народжують дивних дітей. Ви можете собі уявити, на яку небезпеку наражаються всі дивні діти в нашому світі, який так боїться будь-яких проявів несхожості?

— Так, уявляю. У звичайних батьків просто стріха поїде, коли їхні дітлахи почнуть, наприклад, кидатися вогняними кулями.

— Саме так, пане Портман. Дивні нащадки звичайних батьків часто зазнають найжахливіших знущань і поневірянь. Іще кілька сторіч тому батьки дивних дітей вважали, що їхніх «справжніх» дітей викрали і підмінили перевертнями, тобто зачаклованими й лихими істотами або просто чужими, але схожими зовні дітьми, що в Середньовіччі вважалося вагомою підставою покинути бідолашних дітей чи просто убити.

— Який жах.

— Та отож. Треба було щось робити, тому такі люди, як я, створили місця, де юні диваки мали би змогу жити окремо від звичайних людей, тобто збудували фізично і хронологічно ізольовані анклави, схожі на ось цей, яким я, до речі, страшенно пишаюся.

— Такі люди, як ви?

— Ми, дивні діти, благословенно наділені навичками, яких простим людям бракує, і цих навичок та їхніх комбінацій так само безкінечно багато, як у решти людей варіацій пігментації шкіри або рис обличчя. І декотрі з цих навичок є загальними для всіх нас, наприклад, читання думок, а декотрі є досить рідкісними, наприклад, моя здатність керувати часом.

— Керувати часом? А мені здалося, що ви лише перетворюєтеся на птаха.

— Саме так, і в цьому полягає розгадка мого вміння. Бо лише птахи здатні керувати часом. Тому всі маніпулятори часу мусять мати здатність набувати форми птаха.

Пані Сапсан сказала це так серйозно, так невимушено-діловито, що я не відразу зміг вмістити її слова у моїй свідомості.

— Птахи — це мандрівники у часі? — Я відчув, як на моєму обличчі розпливлася дурнувата посмішка.

Пані Сапсан цілком серйозно кивнула.

— Однак більшість з них прослизають у майбутнє чи в минуле абсолютно випадково, ненавмисне. Зате ми, ті, хто здатен маніпулювати часовими полями цілком свідомо — і не лише заради нас самих, а й заради інших, — відомі як імбрини^[5]. Ми створюємо часові контури, або ж петлі, в яких особливі люди здатні жити вічно.

— Контур, — повторив я, пригадавши наказ мого діда: «Знайди птаха у петлі». — Отже, це місце і є контуром?

— Так. Хоча вам він краще відомий під назвою «Третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року».

Я перехилився до неї через маленьку парту.

— Що ви хочете сказати? Що в контурі — лише оцей один день? І він повторюється?

— Повторюється знову і знову, хоча ми сприймаємо його як безперервний, інакше б не мали спогадів про останні, е-е-е, скільки там — сімдесят з гаком років, які ми тут прожили.

— Як дивно!

— Зрозуміла річ, тут, на Кернгольмі, ми вже пробули фізично ізольованими понад десять років іще до третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, завдяки унікальному географічному розташуванню острова, але починаючи з тої дати нам, крім ізоляції фізичної, знадобилася ізоляція й часова.

— А чому?

— Бо інакше ми б усі загинули.

— Від бомби?

— Безперечно.

Я уставився на поверхню парти. Усе ставало на свої місця і набувало сенсу, хоча наразі лишень у загальних рисах.

— А чи існують інші контури окрім цього?

— Багацько, — відповіла пані Сапсан. — І майже всі імбрини, які опікуються ними, є моїми подругами. Лишень пригадаю: пані Олуша в Ірландії створила контур у червні 1770 року; пані Дрімлюга у Свонсі, контур третє квітня 1901 року; пані Шилодзьобка та пані Вівсянка в Дербіширі, день святого Свізіна, 1867 рік; пані Синиця — не пам’ятаю точно де саме… і люба пані Зяблик. До речі, у мене десь є її чудове фото.

Пані Сапсан з натугою висмикнула з полиці масивний фотоальбом і поклала його переді мною на парту. Схилившись над моїм плечем, вона гортала тверді сторінки, шукаючи потрібну фотографію, але час від часу затримувалася над іншими фото, і її голос забарвлювала мрійлива ностальгія. Коли ці фото мелькали переді мною, я упізнав серед них знімки з розбитого чемодана в підвалі та з сигарної коробки мого діда. Всю цю колекцію зібрала пані Сапсан. Дивно було думати, що оці фото вона показувала моєму дідові багато років тому, коли він був у моєму віці — можливо, прямо отут, в оцій кімнаті за оцією партою, — а тепер вона показує їх мені, наче я якимось чином увійшов до дідового минулого.

Нарешті вона дійшла до фотографії жінки якогось неземного вигляду з маленькою опецькуватою пташкою на руці й сказала.

— Оце пані Зяблик зі своєю тітонькою, теж пані Зяблик. — Здавалося, жінка та пташка про щось говорили між собою.

— А як ви їх розрізняєте? — поцікавився я.

— Старша пані Зяблик воліла майже увесь час залишатися зябликом. І це пішло їй на користь, їй-богу. Бо вона ніколи не була цікавим співрозмовником.

Пані Сапсан перегорнула ще кілька сторінок і цього разу зупинилася на груповому портреті жінок та дітей, які з похмурими обличчями зібралися довкола паперового місяця. Обережно витягнувши фото з тримача в альбомі, вона мало не побожно піднесла його до очей.

— Оця жінка на передньому плані — це пані Шилодзьобка. Вона для нас як королева. П’ятдесят років її висували на посаду голови Ради імбрин, але вона так і не кинула викладання в академії, яку заснувала разом із пані Вівсянкою. Сьогодні немає жодної імбрини, гідної її крил, яка свого часу не пройшла б підготовку в закладі пані Шилодзьобки. Це стосується й мене! Якщо ви поглянете уважніше на фото, то зможете упізнати оту маленьку дівчинку в окулярах.

Я примружився, вдивляючись у фото. Обличчя, на яке вона показала, було затемненим і трохи розмитим.

— Так оце ви?

— Я була однією з наймолодших дівчат, яких коли-небудь брала до себе пані Шилодзьобка, — гордо відповіла директорка.

— А як щодо отих хлопців на фото? — поцікавився я. — На вигляд вони навіть молодші за вас.

Обличчя пані Сапсан спохмурніло.

— То ви бачите перед собою моїх нещасних братів, які обрали у житті хибний шлях. Замість піти кожен своєю дорогою, вони подалися до академії разом зі мною. Розбещені, мов маленькі князьки, — он якими вони були. Мушу визнати, що саме це їх і зіпсувало.

— А хіба вони не були імбринами?

— Ой, та куди там, звісно, що ні, — невдоволено пирхнула вона. — Лише жінки народжуються імбринами, і слава Богу! Чоловікам бракує серйозності, стриманості, необхідних для людей, які взяли таку серйозну відповідальність. Ми, імбрини, мусимо уважно прочісувати околиці, вишукуючи нужденних дивних молодиків, триматися осторонь від тих, хто здатен заподіяти нам шкоду, вдягати, взувати й охороняти своїх підопічних і заживати в них високої репутації. А на додачу до всього цього мусимо заводити наші контури кожного дня, мов годинник.

— А що трапиться, якщо контур не завести?

Вона драматично прикрила обличчя рукою і відсахнулася, зображаючи крайній ступінь переляку.

— Трапиться катастрофа, катаклізм, нещастя! Я навіть думати про це не наважуюся. На щастя, механізм заведення контурів досить простий: один із нас мусить періодично проходити крізь тунель. І це підтримує контур у робочому стані, зрозуміло? Точка входу дещо схожа на дірку у свіжому тісті: якщо періодично не проштрикувати її пальцем, та дірка затягнеться сама по собі. А якщо немає входу чи виходу, якщо немає, так би мовити, особливого клапана, через який можна скидати отой надмірний тиск, що неодмінно і цілком природно накопичується в замкненій часовій системі, то вийде «Бух!» — і пані Сапсан, склавши долоні чашечками, зобразила вибух петарди. — Тобто вся система стане нестабільною.

Вона знову схилилася над альбомом і швидко погортала сторінки.

— До речі, про контури. У мене десь було фото… ага — ось воно. Оце точка входу! Всім точкам точка! — І з цими словами вона витягнула з тримача ще одне фото. — Це пані Зяблик та її підопічний; вони йдуть розкішним входом до контуру пані Зяблик, розташованого в рідко використовуваній секції лондонського метро. Коли контур заводиться, той тунель наповнюється неймовірним світлом. Я завжди вважала, що наш порівняно з оцим є конструкцією досить скромною, — мовила пані Сапсан з натяком на заздрощі.

— Хочу пересвідчитися, чи правильно я вас зрозумів, — озвався я. — Якщо сьогодні третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, то завтра — також третє вересня?

— Ну, для декотрих із двадцяти чотирьох годин доби це друге вересня, але загалом — так, сьогодні третє вересня.

— Отже, завтра не настане ніколи.

— У певному сенсі — ніколи.

Надворі почувся далекий гуркіт, схожий на грім, і у потемнілому вікні задрижала шибка. Пані Сапсан підвела очі й знову витягнула свого годинника.

— Боюся, що оце і увесь час, який я маю у своєму розпорядженні. Сподіваюся, ви залишитеся з нами повечеряти.

Я сказав, що залишуся; а те, що мій батько непокоїтиметься, якось не спало мені на думку. Насилу вилізши з-за тісної маленької парти, я пішов за пані Сапсан до дверей, і тут мені пригадалося ще одне запитання, яке вже давно не давало мені спокою.

— А чи справді мій дідо приїхав сюди тому, що рятувався від нацистів?

— Так, — відповіла вона. — Дехто з дітей прибув до нас у ті жахливі роки, що передували війні. Тоді панував такий хаос! — На її обличчі з’явився вираз болю, немов спогади і досі мучили її. — Абрахама я знайшла у таборі для переміщених осіб на материку. Бідолашним зацькованим хлопцем, але таким сильним! Я відразу ж здогадалася, що він — один із нас.

Я відчув велике полегшення: принаймні ця частина історії його життя була приблизно такою, якою я її собі уявляв. Було ще одне, про що мені хотілося спитати, але я не знав, як це висловити.

— А чи був мій дідо… чи був він схожим…

— Схожим на нас?

Я кивнув. Пані Сапсан якось дивно всміхнулася.

— Він був схожим на тебе, Джейкобе.

З цими словами вона повернулася і пішла до сходів.

Пані Сапсан наполягла, щоб перед вечерею я змив із себе болотяну багнюку, і тому попросила Емму приготувати мені ванну. Я так зрозумів, що директорка вважала: Еммі слід поговорити зі мною, тоді їй стане трохи легше. Але дівчина навіть не поглянула в мій бік. Я спостерігав, як вона напустила у ванну холодної води, а потім довела її мало не до кипіння, опустивши у ванну руки і роблячи ними кругові рухи.

— Як дивовижно! — вихопилося у мене. Але Емма пішла, навіть слова не кинувши у відповідь.

Коли вода стала коричневою від бруду, я вибрався з ванни, витерся рушником і виявив на зворотному боці дверей видану мені змінну одіж: мішкуваті твідові брюки, сорочку на ґудзиках та підтяжки, явно закороткі, але я не знав, як регулювати їх по довжині. Я мав вибір: або увібратися в штани з головою, або пристебнути їх до ґудзика сорочки на рівні живота. Вирішивши, що останній варіант є меншим злом, я, наче той клоун без гриму, спустився униз до вечері, яка, на мою думку, мала стати найдивовижнішою вечерею в моєму житті.

Трапеза перетворилася на запаморочливий калейдоскоп фігур та облич, багато з яких я трохи пам’ятав з фотографій та давніх розповідей мого діда. Коли я увійшов до залу, дітлахи, які гомоніли, займаючи місця довкола столу, враз заціпеніли і повитріщалися на мене. У мене склалося враження, що до них на вечерю гості приходили нечасто. Пані Сапсан, яка вже сиділа в голові стола, підвелася і скористалася раптовою тишею, щоб відрекомендувати мене.

— Для тих, хто ще не мав приємності з ним познайомитися, — оголосила вона, — розказую: перед вами Джейкоб, онук Абрахама Портмана. Він — наш почесний гість і приїхав сюди здалеку. Сподіваюся, що ви поставитеся до нього належним чином.

Після цього вона для мене назвала кожну дитину на ім’я, утім, більшість з них я відразу ж забув, що зі мною часто трапляється, коли я нервую. Після процедури знайомства мене закидали питаннями, які пані Сапсан відбивала зі швидкострільністю кулемета.

— А Джейкоб залишиться з нами?

— Наскільки мені відомо — ні.

— А де Ейб?

— Ейб подався до Америки.

— А чому Джейкоб нап’яв на себе Вікторові штани?

— Віктору вони більше не потрібні, а штани пана Портмана перуть.

— А що Ейб робить в Америці?

Коли пролунало це запитання, я побачив, як Емма, яка занишкла у кутку, швидко підвелася і вийшла з їдальні. Решта, уже звиклі до її мінливого настрою, не звернули на неї ані найменшої уваги.

— То не ваша справа, чим займається Ейб, — відрізала пані Сапсан.

— А коли він повернеться?

— То також не ваша справа. А тепер нумо їсти!

Усі кинулися до свої стільців. Гадаючи, що я знайшов собі вільний стілець, я вже вмостився на нього, як відчув, що хтось штрикнув мене виделкою в сідницю.

— Перепрошую, — скрикнув Мілард.

Та пані Сапсан змусила його встати зі стільця і послала вдягнутися.

— Скільки можна вам казати, — гукнула вона йому вслід, — що виховані люди голяка не вечеряють!

З’явилися дітлахи, що чергували по кухні, і принесли підноси зі стравами. Усі миски були позакривані блискучими сріблястими кришками, тому не можна було побачити, що там всередині. І це спричинилося до бурхливих дебатів — що ж принесли на вечерю?

— Тушкована видра!

— Засолена кішка і мишача печінка!

Дехто з присутніх після цих слів закавкали від огиди. Та коли кришки познімали, під ними виявилися королівські делікатеси: смажена гуска із золотистою шкориночкою; запечені цільні лосось та тріска, здобрені лимоном, кропом та зі шматочками розталого масла з боків; була там миска з паруючими тушкованими мідіями; тарілки зі смаженою картоплею; буханці ще гарячого хліба; а ще всілякі джеми та соуси, назв яких я не знав, але на вигляд вони видавалися надзвичайно апетитними. Усе це звабливо поблискувало у світлі гасових ламп, таке незмірно далеке від жирнючих біфштексів незрозумілого походження, якими я давився у «Попівській норі». Зі сніданку я не мав у роті й макової зернини, тому немилосердно напихався смаколиками.

Недивно, що особливі діти мусять і по-особливому їсти, тому в невеличких перервах поміж завантаженням до рота харчів я крадькома позирав довкола. Левітуючу дівчинку Оливію доводилося пристібати до стільця реміняками, а сам стілець прикручувався до підлоги болтами, щоби вона не злетіла разом із ним під стелю. Щоби присутнім за столом не заважали бджоли, які жили у шлунку Г’ю, хлопець харчувався за окремим столом у кутку, накинувши на себе велику москітну сітку. Клер, схожа на ляльку дівчинка з бездоганними золотими кучерями, сиділа біля пані Сапсан, але не з’їла ані макової зернинки.

— А хіба ти не голодна? — спитав я в неї.

— Клер не їсть з нами, — визвався пояснити Г’ю, і з рота в нього вилетіла бджола. — Бо їй соромно.

— А от і ні! — відказала дівчинка, сердито вирячившись на нього.

— Та невже? Тоді візьми і з’їж що-небудь.

— Ніхто нічого тут не соромиться, — сказала пані Сапсан. — А панна Денсмор воліє вечеряти на самоті. Правда ж, панно Денсмор?

Дівчинка мовчки витріщилася на порожнє місце поперед себе, не бажаючи привертати до себе загальну вагу.

— Клер має заднього рота, — пояснив Мілард, який щойно підсів до мене. На ньому був тепер піджак зі смокінгу — і більше нічого.

— Має що?

— Нумо, покажи йому, покажи! — вигукнув хтось. І невдовзі всі діти за столом тиснули на Клер, щоб вона що-небудь з’їла. І нарешті, щоби від неї відчепилися, вона це зробила.

Перед дівчинкою поставили гусяче стегно. Вона обернулася на стільці і, вхопившись за бильця, нахилилася потилицею до тарілки. Я почув виразне плямкання, а коли вона знову підвела голову, то всі побачили, що від гусячого стегна відгризено добрячий шмат. Під золотистими кучерями Клер крилися щелепи з гострими зубами. Раптом я зрозумів оту дивну фотографію, яку бачив у альбомі пані Сапсан і яку фотограф розділив на дві частини: на одній було зображення янгольського личка дівчинки, а на другій — її кучерів, які ретельно маскували потилицю.

Клер повернулася обличчям до столу і схрестила на грудях руки, вочевидь невдоволена тим, що дозволила умовити себе на таку принизливу демонстрацію своїх здібностей. Вона так і сиділа мовчки, а решта дітлахів засипáли мене питаннями. Після того, як пані Сапсан різко обірвала кілька нових запитань про мого діда, діти відволіклися на інші теми. Здавалося, особливо їх цікавило, як живеться людям у двадцять першому сторіччі.

— А чи є у вас летючі автомобілі і які саме? — поцікавився підліток на ім’я Горацій; його темний костюм робив хлопця схожим на учня гробаря.

— Ніяких немає, — відповів я. — Принаймні, наразі.

— А на Місяці вже збудували міста? — з великою надією в голосі поцікавився ще один хлопець.

— У шістдесятих роках ми залишили там трохи сміття і прапор, але то все, на що ми спромоглися.

— А Британія й досі править світом?

— Е-е-е… та не зовсім.

Дітлахи були розчаровані. Скориставшись виниклою нагодою, пані Сапсан сказала:

— Ось бачите, діти? Не таке вже воно й величне, те майбуття. У старому доброму сьогоденні теж можна цілком пристойно жити.

У мене виникло відчуття, що цю думку вона часто нав’язувала дітям, але без особливого успіху. І я замислився: «І скільки ж вони перебувають отут, в «старому доброму сьогоденні»?»

— Чи можна поцікавитися, скільки вам років? — спитав я.

— Мені вісімдесят три, — відповів Горацій.

Оливія збуджено підняла угору руку.

— Наступного тижня мені виповниться сімдесят п’ять з половиною!

Мені стало цікаво: а як же вони примудряються вести лік місяцям і рокам, якщо день завжди один і той самий.

— А мені чи то сто сімнадцять, чи то сто вісімнадцять, — сказав хлопець із важкими повіками, якого звали Єнох, хоча на вигляд йому було років тринадцять, не більше. — До теперішнього контуру я жив іще в одному, — пояснив він.

— Мені вісімдесят сім, — сказав Мілард з ротом, повним гусятини, і коли він заговорив, усі побачили напівпережовану масу, яка ворушилася у нього в роті. Дехто застогнав від огиди і відвернувся.

Настала моя черга.

— Мені шістнадцять, — сказав я присутнім і відразу ж помітив, як розширилися у декого очі.

Оливія від здивування аж розсміялася. Їм було дивно усвідомлювати, що я такий молодий, а мені було дивно усвідомлювати, що вони в такому похилому віці було такі молоді на вигляд. Я знав у Флориді багатьох людей старше за вісімдесят років, і ці дітлахи поводилися зовсім не так, як вони. Наче стабільність їхнього життя в цьому будинку, незмінність днів, оце перманентне безсмертне літо затримали розвиток їхніх емоцій та тіл, немов запечатавши їх у їхній юності — як Пітера Пена та його загублених хлопців.

Раптом надворі пролунав гуркіт, уже вдруге за сьогоднішній вечір, але цього разу він був гучніший та ближчий, від чого задзеленчав срібний посуд і тарілки.

— Хутко скінчайте вечерю і збирайтеся, нумо, всі разом! — співуче вигукнула пані Сапсан, і щойно вона це сказала, як іще один гуркотливий поштовх струсонув будинок, зірвавши позад мене картину, що висіла в рамці на стіні.

— Що це таке?

— Та то знову оті бісові фріци! — пробурчала Оливія, стукнувши по столу маленьким кулачком, копіюючи поведінку якоїсь дратівливої дорослої людини. А потім я почув, як десь далеко завила сирена, і раптом второпав, що відбувається. Сьогодні був вечір третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, і невдовзі з неба на будинок впаде бомба і проб’є в ньому гігантську діру. То була сирена повітряної тривоги, і її звук долітав звідкись із кряжа.

— Нам треба звідси вшиватися, — сказав я, охоплений панікою. — Треба кудись сховатися, поки на будинок не впала бомба!

— Він нічого не знає! — захихотіла Оливія. — Гадає, що він загине!

— Це лише перехід до іншого режиму, — спокійно пояснив Мілард, спокійно знизавши своїм піджаком від смокінгу. — Не варто нервувати.

— І це трапляється щовечора?

— Щовечора без винятку, — стверджувально кивнула пані Сапсан.

Втім, чомусь мене це мало заспокоїло.

— А можна нам вийти надвір і все показати Джейкобу? — спитався Г’ю.

— Так, а можна нам вийти надвір і показати? — благально спитала Клер, несподівано переповнившись ентузіазмом після двадцяти хвилин похмурої мовчанки. — Цей перехід завжди такий красивий!

Пані Сапсан була заперечила, зазначивши, що вони ще не довечеряли, але дітлахи благали її, і вона нарешті погодилася.

— Гаразд, тільки за умови, якщо ви всі вдягнете захисні маски, — попередила вона.

Діти зірвалися зі своїх стільців і чкурнули з кімнати, забувши про бідолашну Оливію, та згодом хтось таки пожалкував дівчинку і повернувся, щоби відстебнути її від крісла. Я побіг слідом за всіма через будинок до передпокою з дерев’яними панелями, де кожен щось вихопив з шафи перед тим, як вискочити у двері. Пані Сапсан дала й мені такий предмет, і я зупинився, вертячи його в руках. Він був схожий на обвисле гумове обличчя з широкими скляними ілюмінаторами, схожими на очі, що застигли від потрясіння; до обличчя був прикріплений хобот, який закінчувався перфорованим бачком.

— Не баріться, пане Портман, — сказала Пані Сапсан. — Вдягайте оце. — І я второпав, що то було, — то був протигаз.

Я начепив його на голову і подався слідком за директоркою на галявину, де вже стояли діти, розосередившись мов шахові фігури на нерозміченій шахівниці. Усі однакові й анонімні у своїх задраних догори протигазах, вони вдивлялися в клуби чорного диму, які котилися небом. У туманній далині горіли вершечки дерев. Здавалося, що гудіння невидимих літаків долинає звідусіль.

Час від часу чувся приглушений вибух, і в ту мить мені здавалося, що у мене в грудях гупає ще одне серце; вибухи супроводжувалися хвилями пекучого жару, немов хтось переді мною відчиняв і зачиняв розжарену плиту. На кожний вибух я пригинався, але дітлахи не звертали на них ані найменшої уваги. Вони співали, чітко узгоджуючи ритм своєї пісні з ритмом падаючих бомб.

Зайчику, тікай, тікай мерщій!

Бах-бах-бах — стріляє фермер злий.

Хоче він вечерю з тебе мати,

Тож тобі лишається одне: чимдуж тікати!

Щойно скінчилася пісня, як небо прошили яскраві трасуючі кулі. Дітлахи весело зааплодували, наче глядачі на феєрверку, а його яскраві кольорові спалахи відбивалися на гумовій поверхні їхніх протигазів. Цей вечірній наліт став такою звичною й незмінною частиною їхнього життя, що вже не здавався їм чимось страшним, ба більше: фото цього авіанальоту я бачив у альбомі пані Сапсан, воно було підписане не інакше, як «Наш чудовий феєрверк».

Почалася мжичка, наче усі оті летючі металеві конструкції просвердлили в небі маленькі дірочки. Вибухи траплялися рідше. Схоже, наліт закінчувався.

Діти розходилися. Я гадав, що всі ми повернемося назад до будинку, але дітлахи пройшли повз парадний вхід і подалися на протилежний бік двору.

— Куди ми йдемо? — спитав я двох дітлахів у протигазах.

Вони нічого не відповіли, але, відчувши моє занепокоєння, лагідно тримали мене за руки, ведучи за собою. Ми обійшли будинок й опинилися в темному кутку, де всі поскупчувалися побіля величезної кущової фігури. То була не якась міфічна істота, а фігура чоловіка, що приліг відпочити на траву, одну руку підклавши під голову, а другу виставивши угору. Я не відразу здогадався, що то зелена копія фрески Мікеланджело «Адам» з Сікстинської капели. Зважаючи на те, що зроблена вона з кущів, це видовище вражало. На обличчі Адама, де дві квітки гарденії зображали його очі, навіть угадувався спокійний безтурботний вираз.

Поруч із парковою фігурою я помітив кудлату дівчину. На ній було ситцеве плаття з квітковим візерунком та такою кількістю латок, що воно більше скидалося на стьобану ковдру. Я підійшов до неї і, показуючи на Адама, спитав:

— Це ви його зробили.

Дівчина кивнула.

— А як?

Вона нахилилася, простягнула руку і повернула її долонею до трави. За мить паростки, що повторювали контури її кисті, звиваючись і погойдуючись, піднялися догори, аж поки не торкнулися долоні.

— Жах, та й годі, — вирвалося у мене. У той вечір я був аж ніяк не красномовним.

Хтось на мене шикнув. Усі діти стояли, мовчки задерши голови і показуючи в якусь точку неба. Я теж поглянув угору, але не побачив нічого, окрім хмар диму та мерехтливого помаранчевого вогню пожеж, що в них відбивався.

І раптом я почув, як з-поміж далекого гулу прорізався звук двигуна одного-єдиного літака. Він був неподалік і швидко наближався. Мене охопила паніка. «Сьогодні саме той вечір, коли вони загинули. І не лише саме той вечір, а й саме той момент. А може, — подумалося мені, — всі ці діти помирали кожного вечора, воскресаючи лише завдяки контуру, немов учасники якогось Сізіфового самовбивчого культу, довіку приречені бути розірваними на шматки вибухом бомби, а потім знову зшитими докупи?»

Щось невеличке й сіре проскочило крізь хмари і, швидко обертаючись, полетіло на нас. «Камінь», — подумав я, але ж камені не свистять під час падіння.

«Тікай, зайчику, тікай!» Я б і тікав, та вже часу не мав; все, що я міг зробити, — це несамовито заверещати і кинутися на землю, марно намагаючись сховатися. Але ніякої схованки там не виявилося, тому я гепнувся на траву й обхопив голову руками, неначе це могло завадити бомбі відірвати її від мого тіла.

Я стиснув зуби, міцно заплющив очі і затамував дух, але замість оглушливого вибуху, який начебто ось-ось мав пролунати, запала глибока, абсолютна тиша. Раптом кудись зникли рев двигунів, свист бомби та далекі бахкання зенітних гармат. Було таке враження, наче хтось вимкнув звук у довколишньому світі.

Невже я загинув?

Я прибрав від голови руки і повільно роззирнувся довкола. Похилені вітром стовбури дерев непорушно заклякли. Небо перетворилося на фотографію завмерлих омахів полум’я, які намагалися дострибнути до хмар. Перед моїми очима завмерли на льоту краплини дощу. А посеред кола дітлахів, наче об’єкт якогось містичного ритуалу, зависла бомба, кінчик якої, здавалося, балансував на пальці простягнутої руки Адама.

А потім, як у кіно, коли у проекторі загоряється застрягла плівка, переді мною розцвіла гаряча сніжно-біла квітка — і поглинула все.

Перше, що я почув, коли до мене повернувся слух, це сміх. Сліпуче біле світло зблякло, і я побачив, що всі ми стоїмо біля Адама так, як і стояли раніше, але бомби вже не було, стояла тиха ніч, а єдиним джерелом світла у безхмарному небі був повний місяць. Наді мною з’явилася пані Сапсан і подала мені руку. Я вхопився за неї і, похитуючись, зіп’явся на ноги.

— Будь ласка, прийміть моє вибачення, — сказала вона. — Мені слід було краще підготувати вас до цього. — Втім, вона не змогла приховати своєї усмішки; не змогли приховати своїх усмішок і дітлахи, коли познімали протигази. А я був певен, що зі мною зіграли злий жарт.

У мене паморочилося в голові, і я почувався ні в тих, ні в сих.

— Мабуть, піду я додому ночувати, — сказав я пані Сапсан. — Бо батько тривожитиметься. — І швидко додав: — Я ж можу піти додому, еге ж?

— Авжеж, можете, — відповіла вона і гучним голосом спитала, чи не бажає хто-небудь відвести мене назад до кургану. На мій подив, Емма ступила крок уперед. Пані Сапсан це сподобалося.

— А ви впевнені щодо неї? — пошепки спитав я у директорки. — Бо кілька годин тому вона ладна була перерізати мені горлянку.

— Може, панна Блюм і запальна дівчина, але вона є однією з тих моїх підопічних, яким я довіряю найбільше, — відповіла вона. — До того ж, на мою думку, вам є про що поговорити подалі від допитливих вух.

За п’ять хвилин ми були в дорозі, тільки цього разу мої руки не були зв’язані й Емма не штрикала мене в спину своїм ножем. Кілька молодших дітлахів провели нас аж до краю двору. Їм хотілося знати, чи прийду я наступного дня. Я невиразно запевнив їх, що прийду, але мені насилу вдавалося вмістити у свою свідомість те, що відбувалося в цю конкретну мить, не кажучи вже про майбутнє.

У темні зарості ми увійшли самі. Коли будинок зник за нашими спинами, Емма випростала руку, змахнула кистю — і між її пальцями спалахнув невеличкий клубочок вогню. Наче офіціантка, що несе перед собою тацю, вона тримала його поперед себе, і він освітлював стежину й кидав на дерева наші тіні.

— Який клас! До речі, цей вогонь холодний чи гарячий? — спитав я, намагаючись порушити тишу, яка щосекунди ставала все більш і більш незручною.

— Ніякий він не холодний, — відповіла вона і, змахнувши рукою, піднесла клубок до мене так близько, що я відчув його жар. Я ухилився і позадкував.

— Чого ти? Я просто хотів сказати, що оце твоє вміння — приголомшує.

— Тоді не став дурних запитань, — відрізала Емма і зупинилася.

Ми стояли, обережно роздивляючись одне одного з безпечної відстані.

— Тобі не треба мене боятися, — нарешті сказала вона.

— Та невже? Звідки мені знати? А може, ти вважаєш мене лихим створінням і зумисне визвалася провести мене, щоби залишитися зі мною сам на сам і нарешті вбити?

— Не верзи дурниць, — відказала Емма. — Ти ж з’явився тут без попередження, незнайомець, якого я не впізнала, та ще й гнався за мною, як скажений. Що мені залишалося думати?

— Гаразд, я вірю тобі, — сказав я, хоча насправді ще не вірив.

Вона опустила очі та длубала землю носаком черевика. Вогонь у її руці змінив колір, зблякнувши з помаранчевого до прохолодно-блакитного.

— Я сказала тобі неправду. Бо я впізнала тебе. — Емма підвела на мене погляд. — Бо ти такий схожий на нього.

— Інколи я чую це від різних людей.

— Вибач за всі оті жахливі речі, які сталися через мене раніше. Мені не хотілося вірити тобі, ну… що ти саме той, за кого себе видавав. Бо зрозуміла, що це означає.

— Та все гаразд, — сказав я. — Коли я був малим, мені страшенно кортіло познайомитися з усіма вами. А тепер, коли це сталося… — Я похитав головою. — Мені жаль, що саме смерть мого діда стала причиною нашого знайомства.

Раптом Емма кинулася до мене й обняла за шию, а вогник в її руці згас у ту саму мить, коли вона доторкнулася до мене, і я встиг відчути тепло її шкіри в тім місці, де щойно був вогонь. Ми трохи постояли отак у темряві — я й оця стара жінка-підліток, ця вельми гарна дівчина, котра кохала мого діда тоді, коли він був хлопцем мого віку. І мені нічого не залишалося, як обійняти її. Так я й зробив і невдовзі збагнув, що ми обидва плачемо.

Я почув у темряві, як вона глибоко зітхнула, а потім розчепила свої обійми і відступила від мене. У її руці знову ожив вогонь.

— Вибач, що я отак… — мовила вона. — Зазвичай я не така емоційна…

— Та не переймайся.

— Нам треба йти.

— Веди мене, — сказав я.

І ми пішли крізь зарості у тиші. Коли ми підійшли до болота, Емма сказала:

— Ступай тільки туди, де ступаю я.

Я так і робив, ставлячи ноги точнісінько у відбитки її черевиків. Вдалині то тут, то там зеленими стовпами спалахували болотні вогні, немовби з симпатією відгукуючись на вогник, який несла в руці Емма.

Ми підійшли до кургану, пірнули всередину, пройшли по одному до камери і знову виринули у світ, оповитий туманом. Вона повела мене назад до стежини, а потім проплела свої пальці крізь мої і стиснула їх. На якусь мить ми замовкли. А потім Емма відвернулася і пішла геть, а туман проковтнув її так швидко, що мені навіть подумалося: чи була вона тут взагалі?

Повернувшись до міста, я був внутрішньо майже готовий побачити на вулицях запряжені кіньми фургони. Натомість мене привітало гудіння генераторів та мерехтіння телеекранів у вікнах будинків. Я повернувся до своєї реальної домівки.

За стійкою знову стовбичив Кев. Коли я увійшов, він вітально підняв мені назустріч склянку з пивом. Ніхто з присутніх в барі й близько не збирався мене лінчувати. Здавалося, світ повернувся до нормального існування.

Я піднявся нагору. Татко спав біля свого переносного комп’ютера за невеличким столом. Коли я грюкнув, зачиняючи двері, він рвучко прокинувся.

— Привіт! Слухай-но, ну ти й спізнився. Чи не спізнився? Котра година?

— Не знаю, — відповів я. — Здається, невдовзі дев’ята. Бо генератори й досі гудуть.

Батько потягнувся і потер очі.

— Чим ти сьогодні займався? Я сподівався, що ти повернешся ще до вечері.

— Та так, дещо затримався, щоби краще дослідити старий будинок.

— Знайшов щось цікаве?

— Е-е-е, та не зовсім, — промимрив я, пожалкувавши, що заздалегідь не вигадав якоїсь переконливої історії.

Він якось дивно поглянув на мене.

— Звідки ти все це взяв?

— Взяв що?

— Та оту химерну одіж.

Я зиркнув додолу і збагнув, що забув про твідові брюки на підтяжках та сорочку.

— Я знайшов їх у будинку, — швидко вигадав я, бо не мав часу придумати менш безглузду відповідь. — А що — поглянь, як шикарно!

Батько скептично примружився.

— Ти — і вдягнув знайдену одіж? Джейку, це ж жахлива антисанітарія. А що сталося з твоїми джинсами та курткою?

Мені треба було терміново міняти тему.

— Та я їх вимастив у багнюці, тож… — я замовк і вдав, що страшенно зацікавився документом, що виднівся на екрані батькового комп’ютера.

— Овва! Це твоя книга? То як вона просувається?

Він закрив свій ноутбук.

— Мова не про мою книгу. Найважливіше — це твоє лікування. Я не впевнений, що тривалі екскурсії до отого старого будинку — це те, що справді мав на увазі лікар Голан, коли дав зелене світло на нашу подорож.

— О, це треба занотувати для історії, — зауважив я.

— Що занотувати?

— Рекордно довгий час, протягом якого ти жодного разу не згадав про лікаря Голана. — Я вдав, що дивлюся на свій неіснуючий ручний годинник. — Чотири доби, п’ять годин і двадцять шість хвилин, — зітхнув я. — Як мені було добре, поки ти його не згадував!

— Той чоловік дуже тобі допоміг, — відказав батько. — Бозна в якому стані ти був би тепер, якби ми його не знайшли.

— Маєш рацію, татку. Лікар Голан таки мені допоміг. Але це не означає, що він має контролювати кожен аспект мого життя. Слухай, тоді купіть мені з мамцьою браслет, викарбуйте на ньому напис «А що скаже лікар Голан?» і начепіть мені на руку чи на ногу, а чом би й ні? Тоді я вже точно згадуватиму про нього щоразу, коли збиратимуся щось зробити. Скажімо, перед тим як сходити на унітаз. А що б порадив мені у цьому випадку лікар Голан? Як краще — отак чи отак? І як випорожнитися таким чином, щоби забезпечити найсприятливіший психотерапевтичний ефект?

Батько кілька секунд мовчав, а коли заговорив, голос його був тихий та скрипучий. Він сказав, що наступного дня я піду з ним спостерігати за птахами, подобається це мені чи ні. Коли я відказав йому, що він, на жаль, помиляється, батько мовчки підвівся і пішов униз до бару. Я був подумав, що він пішов пива попити чи поїсти, тому вирішив піти до свого номера і зняти з себе клоунське вбрання. Та за кілька хвилин батько постукав у мої двері і сказав, що хтось кличе мене до телефону.

Я вирішив, що то, мабуть, мамця, тож, скрипнувши зубами, спустився слідком за ним до телефонної будки в дальньому кутку бару. Батько подав мені трубку, а сам пішов і сів за стіл осторонь. Я зачинив за собою дверцята.

— Слухаю!

— Я щойно розмовляв із твоїм батьком, — сказав чоловічий голос. — Він такий засмучений.

То був лікар Голан.

Мені захотілося послати його під три чорти разом із моїм батьком, але розумів, що поточна ситуація вимагає певної тактовності. Якщо я роздратую лікаря Голана, це означатиме кінець моєї подорожі. А я не міг поїхати додому, бо ще треба так багато дізнатися про дивних дітей! Тому я подуркував, тягнучи час, пояснив лікарю все, що мені ще належало зробити на острові, — все, окрім згадки про дітлахів у часовому контурі. Я поступово підводив його до думки, що нічого особливого ні в цьому острові, ні в моєму дідові немає. Наша розмова з лікарем Голаном скидалася на телефонний міні-сеанс психоаналізу.

— Сподіваюся, ти не кажеш мені лише те, що мені хотілося б почути, — промовив лікар. Останнім часом я щоразу чув від нього цей вираз. — Можливо, мені теж слід приїхати на той острів і проконтролювати тебе. Влаштувати собі невеличку відпустку. Як тобі така ідея?

«Дуже сподіваюся, що це жарт», — подумав я.

— Та я у нормі, правда, — запевнив я лікаря.

— Розслабся, Джейку, я пожартував, хоча, бозна, може, мені й справді слід трохи відпочити від своєї роботи. Взагалі-то, я тобі вірю. Та й ти говориш як нормальна людина. Якщо чесно, то я щойно сказав твоєму батьку дати тобі більшу свободу дії, щоби ти мав змогу самостійно розібратися зі своїми проблемами.

— Та невже?

— Ти надто довго змушував мене та своїх батьків труситися над тобою. У певний момент така тактика стає неефективною і призводить до зворотного результату.

— Що ж, тоді я втішений.

Він сказав іще щось, але я не розчув; бо по той бік лінії почувся сильний гуркіт.

— Мені вас майже не чути, — сказав я. — Ви, мабуть, десь у супермаркеті?

— В аеропорту, — відповів лікар Голан. — Сестру зустрічаю. Коротше кажучи, ти зрозумів мене: відпочивай і насолоджуйся відпочинком. Досліджуй те, що тобі треба, і не переймайся. Невдовзі побачимося, еге ж?

— Дякую вам, лікаре Голан.

Повісивши слухавку, я відчув сором через те, що раніше напустився на цього чоловіка. Бо саме він, а не мої батьки, уже вдруге підтримав мене.

По той бік бару мій батько сидів за столом, обхопивши долонями кухоль з пивом. Йдучи нагору, я зупинився біля нього.

— До речі, стосовно завтрашнього дня… — почав був я.

— Та роби, як знаєш.

— А ти впевнений, що не проти?

Батько похмуро знизав плечима.

— Нічого не поробиш: наказ лікаря.

— Я повернуся додому ще до вечері, обіцяю.

Він мовчки кивнув. Я залишив його у барі і пішов нагору до себе.

Засинаючи, я подумки полинув до дивних дітей і до того найпершого питання, яке вони мені поставили після того, як пані Сапсан відрекомендувала мене: «А Джейкоб залишиться з нами?» Тоді я подумав: «Звісно, що ні». Але чому ж ні? Якщо я кінець-кінцем не повернуся додому, то за чим мені там скучати? І що я втрачаю? Я уявив собі свій величезний будинок, моє місто, де я не мав друзів, зате мав купу лихих спогадів, абсолютно непримітне й нікчемне життя, яке мені судилося прожити і яке вже було розписане мені як маршрутна карта. І я збагнув, що мені ще ніколи не спадало на думку відмовитися від нього.