Уночі у вівторок більшість із того, що я начебто знав про себе, виявилося хибним. У неділю вранці ми з татком мали зібратися й поїхати додому. У мене лишалося кілька днів, щоб вирішити, що робити: залишатися чи їхати геть. Жоден з варіантів не здавався мені достоту прийнятним. Як я зможу залишитися тут і кинути все те, що я мав і знав? Але як я зможу повернутися додому після того, про що дізнався?
А найгірше те, що мені не було з ким про це поговорити. Про розмову з батьком і мови бути не могло. Емма наводила численні пристрасні аргументи на користь того, щоби я залишився, хоча в жодному з цих аргументів не бралося до уваги життя, яке я мусив полишити (хоч яким би жалюгідним воно не здавалося), не зважалося на те, як вплине на моїх батьків раптове й непоясниме зникнення їхньої єдиної дитини, не йшлося в цих аргументах і про ту задушливість життя у контурі, яку сама Емма й визнавала. Вона тільки й робила, що повторювала: «Буде краще, якщо ти залишишся тут».
Іще менше користі було в цьому сенсі від пані Сапсан. У неї була одна відповідь на мої проблеми: вона не може прийняти рішення за мене, хоча мені лише хотілося детально обговорити з нею цю тему — і не більше. Втім, її бажання, щоби я зостався, вельми очевидне. Моя присутність у контурі значно збільшила б не лише мою безпеку, а й безпеку решти її підопічних. Але мене мало приваблювала перспектива провести все своє життя в ролі їхнього вартового. (Я підозрював, що мій дідо почувався так само, як і я тепер, і це було однією з причин, чому він не захотів повертатися на острів після війни.)
Приєднання до дивних дітей означало б також, що я не зможу закінчити середню школу і поступити до інституту, не зможу робити те, що роблять нормальні люди, коли виростають і мужніють. Утім, мені безперервно доводилося нагадувати собі, що я не є нормальним; а оскільки порожняки полюють на мене, то всяке моє життя поза межами контуру неминуче скінчиться насильницькою смертю. Решту днів мені доведеться провести у страху, увесь час озираючись через плече, мучитися нічними кошмарами і чекати, що кінець-кінцем вони прийдуть і прикінчать мене. А це вже було набагато серйозніше, ніж позбутися можливості навчатися в інституті.
Раптом я подумав: «А що, як існує третій варіант? Чому б мені не стати як дідо Портман, якому вдалося аж п’ятдесят років жити повноцінним життям поза контуром, відбиваючись від потвор?»
І тоді в моїй голові озвався самопринизливий внутрішній голос: «Та він мав військову підготовку, йолопе. Крутий мужик, холодний, мов крига. У нього вся комірчина напхана дробовиками та обрізами. Порівняно з тобою твій дідо був справжнім Рембо».
А оптимістична частина моєї свідомості видала таку думку: «Я можу записатися в стрілецький гурток і ходити до тиру. Зайнятися спортом. Наприклад, карате.
«Ти що, жартуєш? Та ти навіть у школі нездатен себе захистити! Тобі навіть довелося підкупити отого лоха, щоби він став твоїм охоронцем. Варто тобі лише націлити на когось дробовик, як ти відразу ж усцишся».
«Ні, не усцюсь».
«Та ти ж слабак. Невдаха. Саме тому твій дідо ніколи не казав тобі, ким ти є насправді. Він знав, що тобі цей тягар не до снаги.
«Заткнися, кажу тобі. Стули писок».
Цілими днями я отак сперечався сам із собою. Залишатися чи їхати геть. Я одержимо мучив себе проблемою вибору, так і не приходячи до якогось конкретного рішення. А тим часом татко зовсім втратив інтерес до своєї книги. Чим менше він працював, тим більшим ставало його знеохочення, а чим більшим ставало його знеохочення, тим більше часу проводив він у барі. Я ще ніколи не бачив, щоб він стільки пив: шість або й сім пляшок пива за вечір, а коли він стільки пив, то мені не хотілося бути поруч із ним. Настрій у нього був похмурий, і коли він не поринав у мовчання, то казав мені речі, які я не мав бажання вислуховувати.
— Невдовзі твоя мати кине мене, — сказав він якось увечері. — Якщо найближчим часом мені не вдасться зробити щось значуще, то я майже впевнений, що вона захоче мене кинути.
Я уникав його. Та він, здавалося, навіть не помітив цього. Обманювати його, вигадуючи удавані причини моїх частих походів на той бік острова, ставало дедалі легше, і ця легкість мене гнітила.
А тим часом пані Сапсан ввела у притулку для дивних дітей мало не режим суворої ізоляції. Це було як оголошення військового стану: менші діти нікуди не могли піти без супроводу, старші мали пересуватися лише парами, а пані Сапсан у будь-яку хвилину дня й ночі мала знати, хто і де перебуває. Саме лише отримання дозволу піти за межі будинку становило важку й принизливу процедуру.
Фронтальну й тильну частини будинку безперервно пильнували вартові, які змінювали один одного. Увесь день та більшу частину ночі у вікнах можна було бачити знуджені дитячі обличчя, які пильно вдивлялися в околиці. Якщо вони помічали чиєсь наближення, то смикали спеціальний ланцюжок, який приводив у дію дзвінок у кімнаті пані Сапсан, і щоразу вона зустрічала мене за дверима і подовгу розпитувала. Що діялося за межами контуру? Чи не бачив я чого-небудь дивного? Чи впевнений я, що за мною не стежили?
Недивно, що діти потроху сатаніли. Менші стали дратівливими і некерованими, а старші крадькома викривлялися за спиною пані Сапсан і скаржилися на її нововведення достатньо голосно, щоб вона почула. Часто чулися сумні зітхання — точна ознака того, що до кімнати забрів Мілард. Бджоли, що жили всередині Г’ю, також стали дратівливими і всіх кусали, за що їх випровадили за межі будинку. Тому Г’ю майже увесь час стояв біля вікна, а з того боку шибки роїлися його бджоли.
Оливія, заявивши, що десь загубила свої свинцеві черевики, взяла собі за звичку повзати по стелі, мов та муха. І кидала на голови дітей рисові зернини, допоки вони не помічали її, а коли помічали і задирали голови догори, Оливія заливалася таким нестримним сміхом, що її левітація давала збої і їй доводилося хапатися за стінний канделябр або карниз, щоби не впасти вниз.
А найхимерніше повівся Єнох: він самоізолювався у підвальній лабораторії, щоби здійснювати над своїми глиняними вояками такі хірургічні експерименти, від яких навіть у Франкенштейна волосся на голові стало б дибки: відрізáв кінцівки в одного солдатика і пришивав другому, перетворюючи останнього на огидного людинопавука, або набивав грудну клітину глиняного створіння аж чотирма курячими серцями, намагаючись витворити такого супермена з глини, що не знатиме втоми. Один за одним їхні маленькі сірі тільця не витримували напруження, і невдовзі підвал став нагадувати польовий шпиталь часів громадянської війни в Америці.
А пані Сапсан перебувала в стані постійного руху: курила люльку за люлькою і шкутильгала з кімнати до кімнати, пильнуючи дітей, наче ті могли щезнути в ту саму мить, коли вона відводила від них очі. Пані Шилодзьобка залишилася в притулку; час від часу вона виходила зі стану заціпеніння, шкандибала по коридору, тужливо кличучи своїх бідолашних покинутих підопічних, аж поки не зомлівала; її вчасно підхоплювали і несли назад до ліжка. Було багато моторошних чуток про трагічну історію, що сталася з пані Шилодзьобкою; висловлювалися різні гіпотези щодо причини, з якої порожняки вирішили викрадати імбрин: від химерних (щоби створити найбільший в історії часовий контур, достатньо великий, аби поглинути усю планету) до сміховинно-оптимістичних (щоби імбрини склали порожнякам компанію, бо страшним і бездушним примарам-убивцям теж інколи буває дуже самотньо й сумно).
Нарешті у будинку запанувала нездорова тиша. За два дні суворого режиму всі стали якимись сонними. Вірячи в те, що регулярний розпорядок є найкращими ліками від будь-якої депресії, пані Сапсан намагалася підтримувати у дітей цікавість до її щоденних уроків, щоденного приготування їжі й доведення будинку до стану бездоганної чистоти. Та коли діти не виконували якоїсь роботи, а пані Сапсан не забороняли їм спати, вони відразу ж важко опускалися у крісла, тупо витріщалися у замкнені вікна і всоте перечитували заяложені до дірок книги або просто спали.
Досі мені не доводилося бачити прояв особливого таланту Горація, допоки одного вечора він не заверещав. Діти мерщій кинулися на мансарду, де він стояв на варті, і побачили, що Горацій заціпенів у своєму кріслі, вочевидь охоплений кошмарним видінням, а потім зі скривленим від страху обличчям почав хапати руками повітря. Спершу його вереск був просто вереском, але трохи згодом він забелькотів, розповідаючи про кипляче море, про попіл, що падав дощем із неба, та про широченну ковдру з диму, що душила землю. Через кілька хвилин отаких апокаліптичних пророцтв Горацій, виснажившись, замовк і занурився у тривожний сон.
Решта бачили це раніше — і так часто, що в альбомі пані Сапсан були навіть фото таких епізодів, тому добре знали, що робити. За вказівками директриси, його за руки та ноги віднесли до ліжка і вклали спати, а коли ж Горацій за кілька годин прокинувся, то заявив, що того кошмарного сну не пам’ятає, а сни, яких він не запам’ятовує, справджуються досить рідко. Решта присутніх швидко погодилися з такою думкою, бо їм і без того не бракувало клопотів. Але я відчув, що Горацій щось недомовляє.
Коли в такому маленькому містечку, як Кернгольм, хтось зникає, це не проходить непоміченим. Тому коли в середу Мартін не відчинив свого музею і не зайшов увечері до бару, щоб пропустити після роботи традиційну чарчину, люди стривожилися — чи не захворів він часом. Коли ж Кевова дружина пішла додому до Мартіна і виявила вхідні двері прочиненими, гаманець та окуляри Мартіна — на кухонному столі, але самого господаря вдома не застала, то мешканці містечка припустили, що хранитель музею помер. Коли Мартін не з’явився і на третій день, група чоловіків визвалася обшукати сараї та перевернуті човни на березі моря, де самотній неодружений чоловік потенційно міг відсипатися на похмілля. Та не встигли вони приступити до пошуків, як по короткохвильовому радіо прийшло повідомлення: тіло Мартіна випадково витягнули з океану риболовецькою сіткою.
Я був у барі разом із батьком, коли туди увійшов рибалка, який знайшов загиблого. Була лише одинадцята дня з невеликим гаком, але йому виставили пива — і за кілька хвилин чоловік уже розповідав, що сталося.
— Я саме витягував свої сіті біля мису Ганнетс Пойнт, — почав він. — Вони були важкими, як ніколи, і мені стало дивно, бо зазвичай у тому місті я не витягую нічого суттєвого: загалом креветок та іншу малоцінну дрібноту. Спочатку я подумав, що спіймав крабову вершу, тому взяв гак і поштрикав ним довкола човна, аж поки той раптом за щось зачепився.
Усі присутні і ми також підкотилися до нього разом зі своїми стільцями, немов дітлахи у дитсадку, коли хтось розповідає «страшну історію».
— Звісно, то виявився Мартін. Мав такий вигляд, наче гепнувся з кручі й у воді його пошматували акули. Хтозна, що він шукав у тих скелях серед ночі в халаті та трусах.
— То він не був вдягнений? — спитався Кев.
— Був, але, можливо, до сну, — відповів рибалка, — а не для прогулянки в таку сиру погоду.
«Царство небесне, земля пухом», — почулося тихе бурмотіння, а далі присутні обмінялися гіпотезами. За кілька хвилин бар перетворився на сповнений цигаркового диму притулок підпитих шерлоків голмсів.
— Мабуть, він був напідпитку, — припустив один чолов’яга.
— Може, там, на кручі, він побачив убивцю овець, погнався за ним і впав, — сказав другий.
— А як щодо отого відлюдного новоприбульця, га? — спитав рибалка. — Ну, отого, що отаборився у наметі?
Мій батько нервово завовтузився на стільці.
— Я натрапив на нього увечері два дні тому, — сказав він.
Я здивовано повернувся до нього.
— А чому ж ти мені нічого не сказав?
— Я саме йшов до аптеки, намагаючись встигнути до закриття, а отой тип прямував у протилежному напрямку — за межі міста. Страшенно поспішав, до речі. Проходячи повз нього, я навмисне зачепив його плечем, щоб розізлити. А він зупиняється і витріщається на мене, типу крутий, щоби залякати. Я ж його прямо питаю, що, мовляв, ти тут робиш, звідки взявся і чим займаєшся. Бо тутешні люди всяке кажуть.
Кев аж через стійку перехилився.
— А він?
— А він нічого не відповів, хоча мені здалося, що спочатку хотів мене ударити, але потім передумав, обернувся і мовчки пішов геть.
Усі присутні розпитували батька: хто такий орнітолог, чим він зазвичай займається, чому незнайомець отаборився на природі — та багато інших запитань, відповіді на які я вже знав. Мені кортіло поставити батьку лише одне запитання.
— А ти нічого дивного у ньому не помітив? Наприклад, у його обличчі?
Мій батько на мить замислився.
— Взагалі-то, помітив. На ньому були сонцезахисні окуляри.
— Пізно увечері?
— А й справді, до біса дивно.
По моїй спині побігли великі холодні мурашки, а душа у п’яти впала: я збагнув, що мій батько дивом уникнув дечого набагато гіршого, аніж звичайна бійка. А ще я збагнув, що мені треба розповісти про це пані Сапсан — і якомога скоріше.
— Та фігня все це, — сказав Кев. — За останню сотню років на Кернгольмі не було жодного убивства. І навіщо комусь убивати безневинного бідолаху Мартіна? Не бачу в цьому сенсу. Виставлю всім пива, якщо розтин не покаже, що то він сам знайшов пригоду на свою дупу.
— Довго ж нам доведеться чекати результатів розтину, — мовив рибалка.
— Наш метеоролог каже, що на острів насувається страшенний шторм; такого вже кілька років не було.
— Наш метеоролог каже! Велике цабе! Та я не повірю тому старому бовдуру, навіть коли він заявить, що йде дощ, і дощ справді йтиме.
Острів’яни часто робили похмурі прогнози стосовно сюрпризів, які приготувала для Кернгольму Мати-Природа: зрештою, вони залежали від милості стихії і тому аж ніяк не могли не бути песимістами. Але цього разу збулися їхні найгірші страхи. Вітер та дощ, які увесь тиждень безупинно напосідали на острів, тої ночі досягли такої сили, що перетворилися на оскаженілий шторм, котрий вкрив чорними хмарами все небо і сколотив морську воду в піну. Під впливом чуток про можливе убивство Мартіна та сильного шторму місто перейшло на суворий режим ізоляції, схожий на той, що встановила у дитбудинку пані Сапсан. Люди не виходили зі своїх помешкань. Вікна позакривали віконницями, а двері позамикали на міцні засуви. На пристані човни торохтіли об причал, кидані сильними поривами вітру, але жоден з них не вийшов з гавані: вийти у море в таку погоду було б гарантованим самогубством. Через те, що поліція з Великої землі не могла забрати тіло Мартіна допоки вщухне буря, перед острів’янами постало дражливе питання — що робити з тілом? Нарешті дійшли висновку, що власник рибної крамниці, який мав найбільші на острові запаси льоду, триматиме труп у прохолодному місці в задній частині своєї крамниці, посеред лососів, тріски та іншої риби, котру, як і Мартіна, зрештою, теж витягнули з моря.
Батько строго наказав мені не покидати «Попівську нору», але пані Сапсан не менш строго наказала мені доповідати про всі підозрілі події, і що-що, а ця смерть підпадала під таке визначення. Тому того вечора, вдавши, що у мене грипозна температура, я зачинився у себе в номері, а потім вислизнув у вікно і спустився вниз водостічною трубою. Ніякий дурень, окрім мене, не наважився вийти надвір, тому я, туго затягнувши на шиї капюшон дощовика, побіг під хльостким дощем головною дорогою, не боячись, що мене помітять.
Коли я дістався до дитбудинку, пані Сапсан з першого ж погляду визначила, що трапилося щось лихе.
— Що сталося? — спитала вона, обводячи мене поглядом почервонілих від безсоння очей.
Я розповів їй усе: всі фрагментарні факти та підслухані розмови, і вона пополотніла. Похапцем провівши мене до вітальні, вона панічно забрала всіх дітлахів, яких могла догукатись, а потім пошкутильгала розшукувати тих, які не зважали на її крики. Решта ж дітей залишилися чекати її у вітальні, стривожені й розгублені.
Емма й Мілард відвели мене у куток.
— Чому вона так переполохалася? — спитався Мілард.
Я тихо розповів їм про Мартіна. Мілард шумно зітхнув, а Емма стурбовано схрестила на грудях руки.
— Невже все і справді так погано? — спитав я. — Тобто, може, то й не порожняки. Вони ж лише на дивних людей полюють, еге ж?
Емма простогнала.
— Мені йому розказати чи ти сам? — спитала вона Міларда.
— Порожняки здебільшого віддають перевагу дивним, а не простим людям, — пояснив Мілард, — але для підтримання сил вони споживають все м’ясисте і свіже.
— Гора трупів — одна з імовірних ознак того, що в окрузі орудують порожняки. Саме тому вони є здебільшого кочівниками, бо якщо постійно не пересуватимуться з місця на місце, їх досить швидко вирахують.
— А як часто? — спитав я, відчувши на спині холодок. — Ну, як часто у них виникає потреба підхарчитися?
— О, та досить часто, — сказав Мілард. — Переважну більшість свого часу витвори займаються тим, що забезпечують їжу порожнякам. Звісно, по можливості вони намагаються знайти і дивних, але чимало своєї енергії витвори витрачають на вистежування звичайних жертв для порожняків: як тварин, так і людей, а потім замітають сліди злочину. — Мілард розповідав академічним тоном науковця, немов описував спосіб харчування й розмноження доволі цікавого виду гризунів.
— Але ж хіба витвори не попадаються? — спитав я. — Я хочу сказати, що коли вони допомагають потворам убивати людей, то тоді…
— Декотрі попадаються, — сказала Емма. — Ти, напевно, чув про деякі випадки, якщо слідкував за новинами. Наприклад, був один тип, у якого в холодильнику знайшли кілька людських голів, а найсмачніші частини тулубів варилися в казані на слабкому вогні, немов той убивця готував собі різдвяну вечерю. За мірками вашого сторіччя це було досить недавно.
Мені смутно пригадався сенсаційний нічний телерепортаж про серійного вбивцю-людожера з Мілвокі, якого затримали за схожих моторошних обставин.
— Це ти про… про Джефрі Дамера[7]?
— Здається, того типа звали саме так, — підтвердив Мілард. — Цікавий випадок. Схоже, він завжди віддавав перевагу людській свіжині, хоча вже давно не був потворою-порожняком.
— А я гадав, що вам не дано знати про майбутнє, — зауважив я.
Емма хитро всміхнулася.
— Усе хороше про майбутнє Пташка від нас приховує, а натомість годує всім тим, що є на його темному боці.
Згодом повернулася пані Сапсан, тягнучи за шкварок Єноха та Горація, і всі очікувально завмерли.
— Ми щойно дізналися про нову загрозу, — оголосила вона, схвально кивнувши у мій бік. — Один чоловік поза межами контуру помер за підозрілих обставин. Ми не можемо бути певні стосовно причини цієї загрози і її реальності чи надуманості, але мусимо поводитися так, наче ця загроза справжня. До подальших вказівок нікому не можна покидати будинок, навіть щоб збирати овочі чи купувати гусака для вечері. — Почувся загальний стогін, але його враз перекрив гучний голос пані Сапсан. — Останні кілька днів були для нас надзвичайно важкими. Я благаю вас і далі зберігати спокій і бути терплячими.
У повітря вмить злетіли багацько рук, але директорка різко відмовилася відповідати на будь-які запитання і, рішуче ступаючи, вийшла з кімнати. Охоплений панікою, я побіг слідком за нею. Якщо на острові й справді було щось небезпечне, то воно могло убити мене тієї ж миті, коли я ступлю крок за межі контуру. Якщо я зостануся тут, то залишу беззахисним свого батька, не кажучи про те, що в нього стріха поїде через тривогу: куди ж це подівся його син? Чомусь останній варіант здавався мені навіть гіршим.
— Мені треба йти, — сказав я, наздоганяючи пані Сапсан.
Вона заштовхала мене до порожньої кімнати і зачинила за собою двері.
— Ви маєте розмовляти тихо, — наказала вона мені, — і маєте поважати встановлені мною правиила. Те, що я сказала, стосується і вас. Ніхто не має покидати цього будинку.
— Але ж…
— Досі я дозволяла вам безпрецедентну міру автономії і права самостійно вирішувати, коли приходити і коли йти геть, через повагу до вашого унікального становища. Але вас могли вистежити, і тому ви ставите під загрозу життя моїх підопічних. Більше я не дозволю вам створювати загрозу для них і для вас самих.
— Невже ви не розумієте! — огризнувся я. — Судноплавне сполучення повністю паралізоване через шторм. Мешканці містечка в ізоляції. В ізоляції опинився й мій батько. Якщо на острові й справді з’явився витвір і він є саме тим чоловіком, якого я підозрюю, то саме з ним нещодавно мало не побився мій батько. Тож якщо він спершу згодував порожнякові Мартіна, людину цілковито незнайому, то здогадайтеся з трьох разів, хто стане наступною його жертвою?
Обличчя директорки залишилося незворушним, мов камінь.
— Безпека мешканців острова мене не турбує, — сказала вона. — Я не можу наражати на небезпеку моїх підопічних, турбуючись про безпеку іншої людини, хто б нею не був.
— Йдеться не про острів’ян. Йдеться про мого батька. Невже ви й справді гадаєте, що двоє зачинених дверей завадять мені піти?
— Може, і не завадять. Але якщо ви наполягаєте йти, то я наполягаю, щоби ви ніколи не верталися.
Я був вражений, тому нервово розсміявся.
— Але ж я потрібен вам.
— Так, потрібен, — погодилася директорка. — Дуже потрібен.
Я наче на крилах злетів нагору й увірвався до Емминої кімнати. І застав там живу картину під назвою «Розпач», яка могла б вийти з-під пензля Нормана Роквела, якби він малював людей, що скніють у тюрмі суворого режиму. Бронвін із відсутнім виразом обличчя витріщалася у вікно. Єнох сидів на підлозі, стругаючи ножем кавалок твердої глини. Емма примостилася скраєчку свого ліжка, спершись ліктями на коліна; вона виривала аркуші зі свого зошита і палила їх між пальцями рук.
— Ти повернувся! — вигукнула вона, коли я увійшов.
— А я нікуди й не відлучався, — відказав я. — Мене пані Сапсан не відпускає. — Всі уважно вислухали моє пояснення двоїстої ситуації. — Якщо я піду, то назад мене не пустять.
Емма підпалила увесь зошит.
— Як вона сміє! — скрикнула вона, не помічаючи, що омахи полум’я лизькають їй руку.
— Вона може чинити на свій розсуд, — сказала Бронвін. — Бо вона — Пташка.
Емма кинула зошит додолу і затоптала вогонь ногами.
— Я зайшов сказати вам, що йду, хоче вона цього чи ні. Я не можу залишатися тут у полоні, не можу засунути голову у пісок, коли моєму батьку, можливо, загрожує смертельна небезпека.
— Тоді я піду з тобою, — сказала Емма.
— Облиш, нині не до жартів, — зауважила Бронвін.
— Я серйозно.
— Ти дурна, як пробка, — сказав Єнох. — Ти враз станеш старою й зморщеною, як засохлий чорнослив, і заради кого — заради нього?
— Не стану, — заперечила Емма. — Треба пробути багато годин поза межами контуру, перш ніж час почне наздоганяти тебе, але нам не треба багато часу, правда ж, Джейкобе?
— Це погана ідея, — мовив я.
— А що це за погана ідея? — спитався Єнох. — Мабуть, вона й сама не знає, заради чого ризикує своїм життям.
— Директорці це ой як не сподобається! — сказала Бронвін, стверджуючи очевидне. — Вона ж нас повбиває, Еммо.
Емма підвелася й зачинила двері.
— Вона не повбиває нас, — заперечила вона. — Нас уб’ють оті істоти. А якщо не повбивають, то отаке життя, як тепер, виявиться гіршим за смерть. Пташка обмежила й затиснула нас так сильно, що ми насилу дихаємо, і все це через те, що їй бракує сміливості виступити проти того, що загрожує нам по той бік контуру!
— А може, і не загрожує, — почувся голос Міларда. Досі я й не здогадувався, що відбувається тут, у кімнаті.
— Але директорці це страшенно не сподобається, — повторила Бронвін.
Емма виклично ступила крок до своєї подруги.
— І довго ти ще збираєшся ховатися під спідницею цієї жінки?
— Ви що, вже забули, що трапилося з пані Шилодзьобкою? — спитав Мілард. — Її підопічних убили, а пані Вівсянку викрали, коли вона покинула контур. Якби вони сиділи й не рипалися, нічого поганого не сталося б.
— Кажеш, нічого поганого не сталося б? — мовила Емма з сумнівом у голосі. — Так, порожняки не можуть проникати в контури. Зате витвори можуть, і саме через це отих дітей і виманили назовні. Ми що — так і сидітимемо на дупах, чекаючи, коли вони увійдуть до нас через парадні двері? А що, як цього разу вони не вигадуватимуть якісь хитрощі, а просто пронесуть із собою зброю?
— Саме так я й зробив би, — сказав Єнох. — Дочекався б, поки всі повлягаються спати, а потім прослизнув би униз димарем, як той Санта-Клаус, — і бах! — Єнох зобразив уявний пістолет і вистрелив з нього в подушку на Емминому ліжку. — І тільки б мізки по стінах розбризкалися!
— Молодець, ти дуже нас потішив своєю винахідливістю, — відреагував Мілард, зітхнувши.
— Ми маємо завдати по них удару, поки вони ще не здогадалися, що ми знаємо про їхню близьку присутність, — сказала Емма, — і поки ми маємо можливість застукати їх зненацька.
— Але ж ми достеменно не знаємо, чи є вони на острові взагалі! — заперечив Мілард.
— Скоро дізнаємося.
— І як ти пропонуєш це зробити? Вештатися туди-сюди, поки не побачиш порожняка? І що тоді? «Вибачте, будь ласка, що потурбували вас, але хотілося б дізнатися, чи не збираєтеся ви, часом, нас з’їсти?»
— З нами ж Джейкоб, — сказала Бронвін. — І він здатен їх бачити.
Я відчув, як стиснулося горло, бо усвідомив, що коли така мисливська група буде створена, то певним чином я буду відповідальним за безпеку кожного її члена.
— За все своє життя я бачив лише одну потвору, — попередив я їх. — Тому не можу сказати, що я спец із виявлення порожняків.
— А якщо він не зможе побачити жодного з них? — поцікавився Мілард. — Це означатиме, що їх тут або немає, або вони добре сховалися. І ти будеш так само безпорадним, як і тепер.
Усі нахмурили брови. Мілард таки мав рацію.
— Що ж, схоже логіка знову взяла гору, — сказав він. — Піду принесу каші на вечерю, і якщо хтось із майбутніх бунтівників бажає приєднатися до мене, то прошу.
Скрипнули пружини ліжка — то Мілард підвівся і пішов до дверей. Та не встигнув він вийти, як раптом Єнох скочив на ноги і скрикнув:
— Придумав!
Мілард зупинився.
— Що придумав?
Єнох обернувся до мене.
— Отой тип, якого начебто пошматували й пообгризали порожняки — ти знаєш, де його зберігають?
— У рибній крамниці.
Єнох задоволено потер руки.
— Тоді я знаю, як пересвідчитися, чи є на острові потвори.
— І як ти збираєшся це зробити? — поцікавився Мілард.
— А ми в нього спитаємо.
Ми створили експедиційну групу. Зі мною мали піти Емма, яка навідріз відмовилася відпускати мене самого, Бронвін, якій страшенно не хотілося гнівати пані Сапсан, але яка наполягала, що нам знадобиться її захист, а також Єнох, чий план ми мали втілити в життя. Мілард, чия невидимість могла стати нам в пригоді, не схотів з нами йти, тому його довелося дечим підкупити, щоби він нас хоча б не видав директорці.
— Якщо ми всі підемо, — міркувала Емма, — то Пташка не прожене Джейкоба, інакше їй доведеться виганяти нас чотирьох.
— Але я не хочу, щоб мене проганяли з контуру! — заявила Бронвін.
— Броні, вона ніколи цього не зробить, ось у чім річ. А якщо нам вдасться повернутися ще до світанку, може, вона і не дізнається, що ви виходили.
Я мав декотрі сумніви стосовно цього плану, але всі ми зійшлися на тому, що спробувати варто.
Все сталося так, наче ми з тюрми тікали. Після вечері, коли в будинку панував найбільший хаос, а пані Сапсан бувала найбільше зайнятою, Емма удала, наче вирушає до вітальні, а я удав, що іду до кабінету. За кілька хвилин ми зустрілися в коридорі другого поверху. Там у стелі була ляда, через яку йшов хід до драбини. Емма видерлася драбиною, я поліз слідком за нею, і ми опинилися на невеличкому й темному горищі. З одного боку виднівся люк, який легко відкручувався і виходив на пласку секцію даху.
Ми вийшли у нічне повітря і побачили, що решта вже нас чекають. Бронвін обняла кожного з нас так, що аж кістки хруснули, і видала кожному по чорному макінтошу. То була моя задумка — щоб захистити нас від шторму, який лютував по той бік контуру. Я хотів спитати, як ми спустимося на землю, коли раптом з-за краю даху випливла Оливка.
— Хто хоче в парашут погратися? — спитала вона, широко всміхаючись. Дівчинка була боса, а її талія обмотана мотузкою. Мені стало цікаво, до чого ж вона прив’язана внизу. Зиркнувши через край даху, я побачив Фіону з мотузкою в руці. Висунувшись із вікна, вона помахала мені рукою. Отже, ми мали поплічників.
— Спочатку ти, — суворо сказав мені Єнох.
— Я?! А чому це я? — відказав я, нервово задкуючи від краю даху.
— Хапайся за Оливку і стрибай, — сказала Емма.
— Здається, у нашому плані нема пункту про те, що я розтрощу собі тазові кістки.
— Нічого ти не розтрощиш, дурню, якщо міцно триматимешся за Оливку. Навпаки — це клас! Ми вже багато разів отак розважалися! — Емма на мить замислилася й додала: — Насправді, лише один раз.
Що ж, альтернативи я не мав, тому, опанувавши себе, підсунувся до краю даху.
— Не бійся! — підбадьорила мене Оливія.
— Тобі легко казати, — відповів я. — Бо ти ж просто не можеш упасти.
Вона простягнула руки, вхопилася за мене, а я вхопився за неї.
— Поїхали! — прошепотіла вона.
Я заплющив очі і ступив у порожнечу. Я побоювався, що гепнусь об землю, натомість ми плавно опустилися на неї, наче повітряна кулька, з якої повільно виходить гелій.
— Як гарно! — сказала Оливія. — А тепер відпусти мене.
Я відпустив її, і вона, весело верескнувши, знову злетіла до даху. Мої товариші зашикали на неї, а потім один за одним опустилися в її обіймах додолу, до мене. Знову зібравшись докупи, ми прокрадалися до залитих місяцем заростів, а Фіона та Оливія помахали нам на прощання. Може, то мені здалося, але зелені паркові фігури теж помахали нам, а Адам стривожено й печально кивнув.
Коли ми зупинилися на краю болота, щоби перевести дух, Єнох засунув руку під свою надміру роздуту куртку і витягнув якісь пакунки, загорнуті в товсту марлю.
— Візьміть ось це, — сказав він. — Я ж сам його не понесу.
— Що це таке? — спиталася Бронвін, розмотуючи ряднину, щоб подивитися. Всередині виявився кавалок коричнюватого м’яса з тоненькими трубками, що стирчали з нього навсібіч. — Ой, та воно ж смердить! — скрикнула вона й відсахнулася.
— Вгамуйся, то всього-на-всього овече серце, — пояснив Єнох, кидаючи мені у руки щось, приблизно схоже за розмірами. Воно смерділо формальдегідом і навіть крізь ряднину було неприємно мокре на дотик.
— Я всю дорогу блюватиму, якщо його понесу, — заперечила Бронвін.
— Ну-ну, хотілося б побачити, як це в тебе вийде, — зіронізував Єнох, але у його голосі почулася легка образа. — Засунь його в кишеню свого макінтоша і ходімо.
І ми вирушили через болото невидимою стрічкою сухої землі. Мені вже так часто доводилося тут бувати, що я забув, що болото може бути дуже небезпечним і впродовж сторіч воно проковтнуло не одну людину. Коли ми вийшли до кургану, я сказав усім застебнути свої плащі.
— А що, як нас хтось побачить? — поцікавився Єнох.
— Просто поводьтеся нормально й невимушено, — відповів я. — Я скажу їм, що ви — мої друзі з Америки.
— А що, як ми побачимо витвора? — спиталася Бронвін.
— Тоді тікайте.
— А якщо Джейкоб помітить порожняка?
— Тоді тікайте так, наче за вами женеться диявол.
Один за одним ми пірнули з тихої літньої ночі до кургану. Все було добре, поки ми не добралися до кінцевої камери, і тоді температура впала, тиск понизився, й почулося ревіння шторму. Він завивав не як плачливе дитинча, а як гучноголосе здоровило. Ми перелякано обернулися на звук, і якусь мить мовчки стояли й слухали, як на виході з тунелю виє вітрисько. Схоже, що там завивала у клітці хижа тварина, якій щойно показали харч. Нічого не поробиш — нам довелося ступити їй у пащеку.
Ми повиповзали навколішках з тунелю — і наче потрапили до якоїсь чорної космічної діри, де зірок не видно, бо їх застували спалахи блискавок. Хльосткий дощ і холоднючий вітер забиралися нам під плащі. У спалахах блискавок, схожих на розлогі дерева, ми скидалися на блідих примар, а далі була ще густіша темрява. Емма, змахуючи кистями, спробувала запалити вогонь, але він, наче несправна запальничка, майже відразу з сичанням гаснув, не встигнувши розгорітися. Тож ми щільніше закуталися у плащі, понагинали голови і побігли крізь дощ та скажений вітер, керуючись не стільки тим, що бачили перед собою, скільки тим, що пам’ятали.
А в місті дощ стукотів у всі вікна й двері, але ми проскочили непоміченими, бо всі острів’яни поховалися по своїх хатах, міцно позачинявши двері та віконниці. Ми бігли вулицями, якими мчали потоки води, оминаючи зірвані вітром шматки черепиці, повз одиноку заблукалу вівцю, яка жалібно мекала, повз перекинутий вітром невеличкий дерев’яний сарайчик, вміст якого висипався на дорогу, — і нарешті вискочили до рибної крамниці. Двері були замкнені, але Бронвін двома потужними ударами ноги висадила їх. Витерши насухо руки об одяг під макінтошем, Емма нарешті спромоглася запалити вогонь. Під витрішкуватим поглядом лосося у скляній вітрині я повів своїх друзів углиб крамниці повз прилавок, де Ділан цілими днями, матюкаючись, зчищав з риби луску, потім ми пройшли у залізні двері з плямами іржі. Обабіч за дверима мостилися невеличкі льодові комори — звичайні сарайчики-прибудови зі стінами з неструганих дощок та бляшаними стріхами. Дошки, мов криві зуби, погано прилягали одна до одної, і в щілини до комірчин залітав дощ. У кожній комірчині стояли по дюжині прямокутних лотків з льодом, встановлених на дерев’яних кóзлах для пиляння дров.
— То в якому із них мрець? — спитав Єнох.
— Не знаю, — відповів я.
Емма присвітила довкола своїм вогником, і ми рушили проходом між лотками, намагаючись вгадати, в якому ж лежить труп більший за трупи риб, але всі вони мали однаковий вигляд: такі собі незакриті домовини з льодом. Ми мали оглянути всі ці домовини, поки не знайдемо загиблого хранителя музею.
— Тільки не я, — відмовилася Бронвін. — Я не хочу бачити його. Я не люблю дивитися на будь-що померле.
— Я теж не люблю, але нам доведеться, — сказала Емма. — Бо ми всі робимо одну справу.
Кожен із нас вибрав собі лоток і розкопував його, мов той пес грядку із заритою призовою кісточкою. Нам довелося руками вигрібати з лотків цілі купи льоду. Я спорожнив один і вже не відчував пальців, коли раптом почув, як верескнула Бронвін. Я обернувся і побачив, як вона, затуливши рукою рота, позадкувала від лотка.
Ми скупчилися довкола подивитися її знахідку. З льоду стирчала рука з вкритими чорним волоссям пальцями.
— Смію сказати, що ми нарешті знайшли шуканого чоловіка, — мовив Єнох. Поприкривавши обличчя руками, ми крізь розтулені пальці піддивлялися, як Єнох зчищає лід, поволі вивільняє спочатку руку, потім тулуб і насамкінець — понівечене тіло Мартіна.
То була жахлива картина. Його викручені кінцівки безладно стирчали навсібіч. Тіло нещасного немов ножицями розпанахали й випотрошили, і тепер замість нутрощів його наповнював лід. Коли ж з’явилося обличчя Мартіна, то всі мимоволі аж охнули, затамувавши віддих. Одна половина лиця — то був суцільний синець зі звислими обривками шкіри — нагадувала розідрану маску. Друга половина була пошкоджена менше, що давало змогу розпізнати Мартіна: підборіддя зі шматком бороди, немов надпиляні пилкою фрагменти щоки і лоба й одне розкрите зелене око, яке вже взялося плівкою і порожньо витріщалося угору. Одягнений лише у труси та порваний махровий халат, він ніяк не міг у такій одежі податися до крутих скель. Хтось — або щось — потягнув його туди.
— Він досить сильно скалічений, — сказав Єнох, окидаючи Мартіна поглядом, мов досвідчений хірург, що оглядає майже безнадійного пацієнта. — І мушу сказати вам, що в мене може нічого не вийти.
— Мусимо спробувати, — сказала Бронвін, хоробро підступаючи до лотка і приєднуючись до решти нас. — Що ж ми, даремно ризикували, добираючись аж сюди? Треба, принаймні, спробувати.
Єнох розкрив свій плащ і видобув з внутрішньої кишені сердце, загорнуте у ряднину. Воно скидалося на стиснуту бейсбольну рукавичку ловця.
— Якщо він оживе, то не дуже зрадіє побаченому, — сказав Єнох. — Тому відійдіть і не кажіть, що я вас не попереджав.
Нас не треба було умовляти. Ми відступили від мерця на поважну відстань, всі, крім Єноха, який сперся животом на лоток, засунув руку в заповнений льодом живіт Мартіна і покрутив нею туди-сюди, немов намацував у холодильнику бляшанку з пивом. Невдовзі він, здавалося, щось намацав, і другою рукою підняв над головою овече серце.
Тіло Єноха конвульсивно здригнулося — і овече серце забилося, чвиркаючи тонко розпиленим розчином із залишками крові. Єнох дихав часто й неглибоко. Здавалося, він спрямовував у серце свою енергію. Я уважно придивився до тіла Мартіна, але воно не ворухнулося. Поволі серце у руці Єноха уповільнило своє биття і зморщилося, змінивши колір на чорно-сірий, мов м’ясо, яке залежалося в холодильнику. Єнох кинув його додолу і простягнув до мене свою розкриту долоню. Я витягнув серце, яке зберігав у кишені, і подав йому. Єнох повторив ту саму процедуру, і якийсь час серце пульсувало і чвиркало, але потім зупинилося так само, як і попереднє. Він зробив третю спробу, скориставшись серцем, яке несла Емма.
Залишилося тільки одне серце — те, що принесла Бронвін. То був останній шанс Єноха. Його обличчя стало ще більш зосередженим, і він, піднявши над домовиною Мартіна останнє серце, стиснув його так, наче зібрався розчавити. Коли ж воно затремтіло й засіпалося, мов двигун, з якого вичавлювали рештки потужності, Єнох скрикнув: «Воскресни з мертвих, чоловіче, воскресни!»
Я побачив легенький, ледь помітний порух. Під льодом щось заворушилося. Я нахилився якомога ближче, видивляючись хоч якісь ознаки життя. Доволі довго не відбувалося нічого, але раптом тіло сіпнулося так різко й потужно, немов крізь нього пропустили тисячу вольт струму. Емма заверещала, і всі ми повідскакували геть від лотка. Коли я наважився знову поглянути на мерця, то побачив, що голова Мартіна повернулася у мій бік, вкрите плівкою око скажено заоберталося, а потім втупило свій погляд у мене.
— Він бачить тебе! — скрикнув Єнох.
Я прихилився ближче. Мрець смердів розритою землею, солоною морською водою і чимось іще — чимось страшним. З його руки поспадали шматочки льоду, вона піднялася, на якийсь час тремтливо завмерла у повітрі, скалічена і синя, а потім опустилася мені на руку. Я подавив у собі бажання відкинути її.
Губи Мартіна розтулилися, щелепа розсунулася. Я нахилився, щоби почути його, але чути не було чого. «Авжеж, чути нема чого, — подумалося мені. — Бо його легені розідрані». Та раптом до мене долетів слабенький звук, і я притиснув вухо мало не до крижаних вуст мерця. Дивно, але мені пригадався стічний жолоб біля нашого будинку, з якого, коли притиснутися вухом до решітки і дочекатися, поки вщухне шум автомобілів, можна було почути шепіт струмка, загнаного під землю, коли будувалося наше місто, але й досі живого, хоча й ув’язненого в тюрму безкінечної ночі.
Решта скупчилися довкола, але я був єдиний, хто почув голос мерця. Перше, що він вимовив, було моє ім’я:
— Джейкобе.
— Так, — відповів я, охоплений страхом.
— Я був мертвий. — Слова виходили з його вуст повільно, тягучі, мов смола. — Я й тепер мертвий, — виправився Мартін.
— Скажіть мені, що сталося, — попрохав я його. — Ви можете пригадати?
Запала тиша. У дірках між дошками свистів вітер. Мрець щось сказав, але я не розчув.
— Мартіне, повторіть, будь ласка.
— Він убив мене, — прошепотів мрець.
— Хто?
— Та мій Старий.
— Ви кажете про Оґґі, вашого дядька?
— Мій Старий, — повторив Мартін. — Він став великим. І дужим, надзвичайно дужим.
— Хто став, Мартіне?
Його очі заплющилися, і я перелякався, що він замовкнув назавжди. Я поглянув на Єноха. Той кивнув: серце у його руці ще билося.
Раптом око Мартіна блиснуло, і він знову заговорив — повільно, але безперервно, наче щось розказував напам’ять.
— Сотню поколінь він спав, скрутившись зародком у череві землі, пророслий корінцями, набираючись у темряві сил, схожий на законсервований літній фрукт, забутий у коморі, аж поки не зродився він з-під лопати фермера, що став грубою повитухою того химерного врожаю.
Мартін замовк; його губи тремтіли. У нетривалій тиші Емма спитала:
— Що то він каже?
— Не знаю, — відповів я, — але щось схоже на вірш.
Мартін знову декламував. Голос його тремтів, але був достатньо гучним, щоби його почули всі.
— Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози!
Нарешті я впізнав того вірша. То був твір, присвячений болотяному хлопцю.
— О, Джейкобе, як я за ним доглядав! — сказав Мартін. — Скло протирав, змінював йому землю, щоби він почувався як вдома, він був для мене як велике поранене дитя. Я за ним так доглядав, а він… — Мрець затремтів, з куточка його ока витекла сльоза й завмерла на щоці. — А він взяв і убив мене.
— Ви про кого? Про болотяного хлопця — чи то про Старого?
— Відішліть мене назад, — попросився Мартін. — Бо мені дуже боляче. — Він стиснув рукою моє плече, і голос його знову ослаб.
Я благально поглянув на Єноха, щоби той допоміг мені.
Єнох міцніше стиснув серце у своїй руці і похитав головою.
— Поспішай, хлопче, — сказав він. — Часу лишилося обмаль.
І тут мене пройняв здогад. Хоча Мартін і казав про болотяного хлопця, його убив не болотяний хлопець. «Вони стають видимими для решти нас, коли харчуються, — сказала мені якось пані Сапсан, — тобто тоді, коли вже надто пізно». Насправді ж Мартін побачив примару-порожняка — вночі, під сильним дощем, вже тоді, коли потвора рвала його на шматки. І переплутав його зі своїм найціннішим експонатом.
Давній страх знову накотився на мене, і мені здалося, що у мене розжарюються нутрощі. Я обернувся до приятелів.
— Його убив порожняк. Він десь на острові.
— Спитай його, де саме, — сказав Єнох.
— Мартіне, де? Мені треба знати, де ви його побачили.
— Будь ласка, відпустіть. Мені так боляче!
— Де ви його бачили?
— Він прийшов до моїх дверей.
— Хто, Старий?
Мартін якось дивно затнувся. Мені важко було на нього дивитися, але я переборов себе і простежив за напрямком погляду його ока, коли воно ворухнулося і зосередилося на чомусь позаду мене.
— Ні, не Старий, — відповів Мартін. — Отой прийшов.
Раптом по нас ковзнув промінь світла, і гучний голос гаркнув:
— Хто тут?
Емма стиснула долоню, і світло, засичавши, згасло. Ми враз обернулися й побачили на порозі чоловіка з ліхтариком в одній руці і пістолетом у другій.
Єнох висмикнув руку з-під льоду, а Емма та Бронвін заступили собою лоток, щоби не видно було Мартіна.
— Ми й не думали тут нічого брати, — сказала Бронвін. — І взагалі — ми вже зібралися йти. Чесно!
— Ані руш! — скрикнув чоловік якимось безбарвним голосом. З-за променя, що кидав ліхтар, його обличчя було погано видно, але куртки, вдягнені одна на одну, відразу ж видали його. То був орнітолог.
— Пане, ми цілий день нічого не їли, — проскиглив Єнох голосом дванадцятирічної дитини. — Ми прийшли сюди дві-три рибинки взяти, присягаюся!
— Справді? — спитав чоловік. — Здається, ви знайшли свою рибину. Ану подивімось, яку саме. — І він поводив своїм ліхтарем туди сюди, немов розсуваючи нас його променем. — Ану відійдіть! — Ми відійшли, і чоловік освітив тіло Мартіна — страшну скривавлену руїну. — Ти диви, яка дивна рибина! І досі рухається! — мовив чоловік холоднокровним голосом. Промінь ліхтаря завмер на обличчі Мартіна. Його око підкотилося під лоба, а губи беззвучно ворушилися: життя, яке дав йому Єнох, повільно покидало його.
— Хто ви такий? — суворо спитала Бронвін.
— А це залежить від того, кого ви питаєте, — відказав чоловік, — до того ж, це не має майже ніякого значення порівняно з тим, що я знаю, хто ви такі. — Спрямовуючи промінь по черзі на кожного з нас, він заговорив так, наче зачитував з якогось таємного досьє: — Емма Блюм — здатна добувати вогонь, покинута в цирку батьками, коли їм не вдалося продати її власникам того самого цирку; Бронвін Брантлі, несамовита дівиця, здатна забрати чуже життя; не знала власної сили до тої ночі, коли скрутила в’язи своєму хтивому вітчиму, який чіплявся до неї. Єнох О’Коннор, воскреситель мертвих, народжений у родині власників похоронного бюро, котрі довго не могли второпати, чому ж це їхні клієнти вставали з домовини і йшли собі геть. — Після цього «орнітолог» спрямував промінь на мене. — І нарешті Джейкоб. Ну й компанію ти надибав собі останнім часом!
— Звідки ви знаєте моє ім’я?!
Незнайомець прокашлявся, а коли заговорив, то вже зовсім іншим голосом:
— Невже ти так швидко мене забув? — спитав він з акцентом мешканця Нової Англії. — Втім, я ж простий водій автобуса, тому ти мене й не пам’ятаєш.
Це здалося мені неможливим, але чомусь цей чоловік був як дві краплі води схожий на водія мого шкільного автобуса, пана Беррона. То був чоловік такий неприємний, такий лихий і своєю негнучкістю й нечутливістю такий схожий на робота, що в день випуску з восьмого класу ми пошкодили його фото в річному альбомі скріпками і залишили той спотворений портрет на сидінні його автобуса. Мені оце пригадалася його звична фраза, яку він промовляв, коли я виходив з автобуса, приїхавши після школи додому, та «орнітолог» сам її проспівав.
— Остання зупинка, Портмане-е-е!
— Це ви, пане Беррон? — спитав я, вагаючись і намагаючись роздивитися його обличчя у промені ліхтаря.
Чоловік засміявся, прокашлявся — і знову заговорив з іншим акцентом:
— Або він, або ваш двірник, — відповів він тягучою флоридською говіркою. — Молоді деревця слід підріза-а-ати. Тоді вони будуть гарні-і-ішими!
Голос був один в один як у нашого дворового робітника, котрий багато років підстригав наші кущі, газон та чистив басейн.
— Як вам це вдається? — спитав я. — Звідки ви знаєте тих людей?
— Знаю, бо я і є тими людьми, — відповів незнайомець, тепер уже безбарвним голосом. І зареготав, насолоджуючись моїм неприхованим страхом.
Я второпав. Чи бачив я коли-небудь очі пана Беррона? Жодного разу. Бо він завжди носив оті величезні, старомодні окуляри, що затуляли мало не все його обличчя. Двірник також вдягав сонцезахисні окуляри, та ще й крислатого капелюха. Чи придивлявся я коли-небудь уважно до них? І скільки ще ролей зіграв цей хамелеон у моєму житті?
— Що відбувається? — спитала Емма. — Хто цей чоловік?
— Стули пельку! — гаркнув «орнітолог». — До тебе ще дійде черга.
— Ви стежили за мною, — сказав я. — Це ви повбивали отих овець. Це ви убили Мартіна.
— Хто — я? — спитав незнайомець безневинним голосом. — Особисто я нікого не вбивав.
— Але ж ви — витвір, хіба ж ні?
— Це вони мене так називають, — відказав він.
Я ніяк не міг зв’язати все докупи. Нашого двірника я не бачив відтоді, як моя мати найняла замість нього іншого працівника, а пан Беррон зник з мого життя після того, як я скінчив восьмий клас. Невже вони — він — увесь цей час стежили за мною?
— Звідки ви дізналися, де мене знайти?
— Ну що ти, Джейкобе, ти сам мені про себе все розповідав. Звісно, приватно й по секрету, — сказав чоловік, знову змінивши акцент. Тепер то був голос жителя центральних штатів, розважливий голос освіченої людини. І з останніми словами він підсвітив себе променем свого ліхтаря.
Борода, яку я бачив іще вчора, щезла. Тепер у мене не лишилося жодного сумніву.
— Лікаре Голан, — сказав я слабким шепотом, який розчинився у торохтінні дощових краплин.
Мені пригадалася наша телефонна розмова кілька днів тому. Пригадався шум на задньому плані — лікар сказав, що він у аеропорту. Але він не зустрічав там своєї сестри. Він вирушав за мною.
Я позадкував і прихилився до лотка з тілом Мартіна; у голові мені запаморочилося, а тіло заніміло.
— Ага, сусід, — сказав я. — Отой старий, що поливав газон у той вечір, коли загинув мій дідо. То теж були ви.
Лікар Голан усміхнувся.
— Але ж ваші очі!
— Контактні лінзи, — пояснив він, виколупуючи одну з них пальцем і оголюючи біле очне яблуко без зіниці. — Гарні штуки навчилося виробляти сучасне людство, еге ж? Відповідаючи на кілька твоїх можливих наступних запитань, скажу, що так, я справді дипломований терапевт, бо мене давно цікавила свідомість звичайних людей. Але, попри те що наші сеанси базувалися на неправдивому припущенні, я не думаю, що вони були даремною тратою часу. Я навіть міг би й далі допомагати тобі, чи то — ми могли б і далі допомагати один одному.
— Благаю, Джейкобе, не слухай його, — сказала Емма.
— Не турбуйся, — відповів я. — Колись я йому довірився. Але я не повторю цієї помилки.
А Голан вів далі, немовби й не почувши мене.
— Я можу гарантувати тобі безпеку і гроші. Можу повернути тобі колишнє життя, Джейкобе. Все, що ти муситимеш робити, — це співпрацювати з нами.
— З нами?
— З Мальтусом і мною, — сказав Голан, обертаючись і гукаючи через плече. — Мальтусе, увійди й поздоровкайся.
На порозі з’явилася тінь, і через мить на нас накотився ядучий сморід. Бронвін кавкнула і відступила на крок, і я побачив, як у Емми стиснулися кулаки — вона наче збиралася кинутися на потвору. Я торкнувся її руки і сказав одними губами: «Зачекай».
— Моя пропозиція проста, — сказав Голан, намагаючись надати своєму голосу розважливого звучання. — Допоможи нам знайти нових людей, таких, як ти. А навзамін тобі не треба буде боятися Мальтуса та його одноплемінників. Ти зможеш жити вдома. У вільний час подорожуватимеш зі мною по світу, і ми тобі щедро платитимемо. А твоїм батькам ми скажемо, що ти — мій асистент у науковій діяльності.
— Якщо я погоджуся, — сказав я, — то що станеться з моїми друзями?
Він зневажливо махнув пістолетом у їхній бік.
— Вони давно зробили свій вибір. Є одна важлива обставина: почалося втілення в життя грандіозного плану, Джейкобе, і ти зможеш взяти в ньому участь.
Чи задумався я над цією пропозицією? Мабуть, таки задумався, хоча лишень на мить. Лікар Голан пропонував мені саме те, до чого я прагнув: третій варіант. Майбутнє, яке не вкладалося в дилему «Залишайся тут назавжди або їдь звідси геть і помирай». Але від одного-єдиного погляду на моїх друзів, на чиїх обличчях застигла тривога, моя спокуса безслідно щезла.
— То як? — спитав мене Голан. — Що скажеш?
— Я скоріше помру, аніж зголошуся допомагати тобі.
— Що ж, як знаєш, — сказав він розчаровано. — Втім, ти й так чимало мені допоміг. — Голан позадкував до дверей. — Мені страшенно шкода, що в нас більше не буде психотерапевтичних сеансів, Джейкобе. Хоча це не така вже й велика втрата. Вас чотирьох може цілком вистачити, щоби нарешті вивести друзяку Мальтуса з його принизливого стану, від якого він так довго страждав.
— Ой, ні! — запхикав Єнох, — я не хочу, щоби мене з’їли живцем!
— Не скигли, це принизливо, — відрізала Бронвін. — Нам доведеться самим їх убити.
— Шкода, що я не зможу залишитися і поспостерігати, як вам це вдасться, — мовив лікар Голан із порога. — А так хотілося б подивитися!
І він пішов, залишивши нас на самоті з потворою. Я чув, як вона сопіла у темряві, хрипко булькаючи, мов несправна каналізаційна труба. Ми всі мимоволі ступили крок назад, потім іще один, поки не відчули спинами дощату стіну сараю. Ми завмерли, притиснувшись до неї, мов в’язні перед розстрілом.
— Мені потрібне світло, — прошепотів я Еммі, яка, напевне, переживала таке потрясіння, що геть забула про свої здібності.
Її рука яскраво спалахнула, і між мерехтливих тіней я помітив потвору-порожняка, яка ховалася поміж козлами з лотками. То був мій кошмар. Він згорблено стояв неподалік, безволосий та голий, і його зморшкувата сіро-чорна шкіра звисала з кістяка великими складками, під його очима виднілася закисла гниль, клишоногий, руки й ноги скоцюрблені в якісь рудиментарні пазури, котрі видавалися немічними й непотрібними. Кожна частина порожнякового тіла — виснажена і змарніла, як у неймовірно старої людини. За одним винятком. Основним знаряддям потвори були величезні, несумірні з її головою щелепи, такий собі випнутий наріст із зубами, довгими й гострими, мов невеликі кухонні ножі, які плоть рота була не в змозі вмістити, тому губи потвори постійно розтягувалися в посмішку дегенерата.
І раптом ті моторошні зуби розімкнулися і випустили на волю три схожих на мотузки язика, кожен завтовшки з мою кисть. Вони розмоталися на всю довжину кімнати — десять з гаком футів — і раптом зависли, звиваючись, у повітрі. Почулося хрипіння й булькання — потвора уривчасто засопіла, втягуючи в себе повітря крізь два гнійних отвори на пиці, немовби принюхуючись до нас і метикуючи, як найкраще нас проковтнути. Ми залишалися живими лише завдяки одній обставині: нас було дуже легко убити. Тому потвора, яка, мов той гурман, наперед смакувала вишукану страву, не мала сенсу квапитися.
Мої товариші не могли бачити порожняка так, як його бачив я, але помітили на стіні його тінь та тіні схожих на мотузки мацаків. Емма розтиснула долоню, і вогонь спалахнув яскравіше.
— Що воно робить? — пошепки спитала вона. — чому не нападає на нас?
— Воно з нами грається, — пояснив я. — Бо знає, що ми у пастці і нам нема куди тікати.
— Нічого подібного, — стиха мовила Бронвін. — Дайте мені лишень зацідити йому прямо у пику. І він проковтне свої зуби, гарантую.
— Я б на твоєму місці обійшов ті зуби десятою дорогою, — зауважив я.
Порожняк прошкутильгав уперед кілька кроків, щоби відновити свою позицію після того, як він позадкував; його мацаки простягнулися ще далі й розійшлися: один потягнувся до мене, другий до Єноха, а третій — до Емми.
— Відчепися від нас! — скрикнула Емма і змахнула рукою, мов смолоскипом. Мацак відсмикнувся назад, уникаючи полум’я, і завмер, мов змія, що приготувалася до нападу.
— Треба спробувати прорватися до дверей! — заволав я. — Порожняк стоїть біля третього лотка ліворуч, тому тримайтеся праворуч!
— У нас нічого не вийде! — проскиглив Єнох. Один з язиків-мацаків торкнувся його щоки — і він заверещав.
— Починаймо на рахунок «три»! — гукнула Емма. — Один…
І в цю мить Бронвін, завиваючи, мов злий дух, кинулася на порожняка. Той і собі заверещав і став дибки, туго натягнувши свою обвислу шкіру. Він був зібрався вистрелити в Бронвін троїстим язиком, та вона, налетівши на лоток з тілом Мартіна і перекинувши його, встигла підхопити його знизу руками і швиргонути поперед себе. І вся ця важуча конструкція — разом із льодом, рибою та трупом Мартіна — просвистіла у повітрі і з лячним хрускотом врізалася в порожняка.
Бронвін крутнулася на п’ятах і підскочила до нас.
— Відійдіть! — скрикнула вона. Я відскочив убік, і саме вчасно: Бронвін довбонулася в стіну поруч зі мною і пробила в трухлявих дошках велику діру. Єнох, найменший із нас, пірнув у неї першим, а потім — Емма; не встиг я їй заперечити, як Бронвін вхопила мене за шкварок, викинула в нічну сирість, і я з розмаху приземлився грудьми в калюжу. Вода у ній була страшенно холодна, але я ладен був відчувати все, що завгодно, тільки не мацаки потвори на своїй шиї.
Емма та Єнох ривком підняли мене на ноги, і ми кинулися навтьоки. Та через мить Емма зупинилася й гукнула Бронвін. Ми з Єнохом обернулися, раптом здогадавшись, що Бронвін не побігла з нами разом.
Ми гукали її, вдивляючись у темряву, але не мали духу наблизитися до сараю, як раптом Єнох скрикнув:
— Он вона! — І ми побачили Бронвін, яка прихилилася до рогу льодяної комори.
— Що вона робить? — скрикнула Емма. — Бронвін! Тікай!
З боку здавалося, наче вона обнімала ту дерев’яну споруду. А потім відступила назад, розбіглася й вдарила плечем кутову опору. І увесь сарай, мов складений із сірників, завалився всередину самого себе, піднявши хмару розпорошеного льоду та трісок, яку відразу ж підхопив і поніс вулицею вітер.
Ми радісно заверещали, а Бронвін зі спринтерською швидкістю наздогнала нас і зупинилася, нервово всміхаючись. І ми стояли під зливою, сміючись та обнімаючи її. Та недовго ми раділи, бо коли вгамувалося потрясіння від того, що сталося, Емма обернулася до мене і поставила запитання, котре, напевне, не давало спокою всім моїм друзям.
— Джейкобе, звідки той витвір дізнався так багато про тебе і про нас?
— І ти назвав його лікарем.
— Він був моїм психіатром.
— Психіатром?! — сказав Єнох. — Приголомшливо. Він не лише видав нас витвору, він до того ж геть божевільний!
— Ану забери свої слова назад! — скрикнула Емма і довбонула Єноха в плече. Він був зібрався відповісти тим самим, як я став поміж ними.
— Припиніть! — наказав я, розштовхуючи їх у різні боки. І підступив впритул до Єноха. — Помиляєшся. Я не псих. То він привчив мене до думки, що я псих, хоча, напевне, увесь цей час він знав, що я з дивних. Втім, ти маєш рацію стосовно одного: я таки видав вас, бо переповів дідівські історії чужій людині.
— Ти в тім не винуватий, — заспокоїла мене Емма. — ти ж не міг знати, що ми існуємо насправді.
— Ще й як міг! — скрикнув Єнох. — Бо Ейб розповів йому все. Навіть наші бісові фотознімки показував!
— Голан знав усе, крім одного: де вас шукати, — пояснив я. — І я вивів його прямо на вас.
— Але ж він обдурив тебе, — мовила Бронвін.
— Я хочу сказати, що мені страшенно шкода, що так сталося.
Емма обняла мене.
— Усе нормально, не переймайся. Ми всі живі.
— Наразі живі, — уточнив Єнох. — Але той маніяк нікуди не дівся, він і досі тут, і зважаючи на його нестримне бажання нагодувати свого улюбленця-порожняка, неважко припустити, що він уже вирахував, як самотужки потрапити до контуру.
— О, Господи, ти маєш рацію, — стривожилася Емма.
— Тоді не барімося і повертаймося, доки він нас не випередив, — сказав я.
— І доки воно нас не випередило, — додала Бронвін. Ми обернулися і побачила, як вона показує на розвалений сарай, де купа розтрощених дощок заворушилася. — Не сумніваюся, що він кинеться за нами навздогін, а мені страх як хочеться ще раз дати йому чортів.
Хтось крикнув «Тікаймо!», але в ту мить ми вже мчали щодуху стежиною до єдиного місця, де порожняк не міг нас дістати, — до контуру. У кромішній темряві ми мчали геть із міста; невдовзі нечіткі обриси будиночків змінилися похилими полями, потім ми вискочили на кряж і подалися стежиною, яку розмивали потоки води, роблячи її ненадійною і зрадливою.
Єнох спотикнувся і впав. Ми швидко підняли його і побігли далі. Коли ми мали ось-ось перетнути кряж, ноги Бронвін вислизнули з-під неї і вона ковзнула вниз футів на двадцять, поки не зупинилася. Ми з Еммою побігли на допомогу. Хапаючи Бронвін під руки, я швидко обернувся, боячись побачити нагорі істоту, що переслідувала нас. Та не побачив нічого, окрім чорнильної темряви та виру потоків дощу. З мого таланту бачити потвор було мало толку, якщо мені не допомагало хоч якесь світло. Та коли ми, важко хекаючи, знову видерлися на кряж і раптовий і тривалий спалах блискавки освітив округу, я обернувся — і побачив потвору. Вона була ще досить далеко від нас, але швидко видиралася пагорбом, допомагаючи собі м’язистими мацаками, які встромляла у багнюку, що робило її схожою на огидного павука.
— Вперед! — скрикнув я, і ми вчотирьох рвонули геть протилежним боком схилу, переважно ковзаючи на сідницях, аж поки нас не викинуло на пласку поверхню, де ми попідскакували і кинулися бігти.
І знову блискавка освітила все довкола. Потвора повільно, але вперто наздоганяла нас. З таким співвідношенням швидкостей ми не могли випередити її. Тож єдина наша надія була на обхідний маневр.
— Якщо воно нас спіймає, то всіх повбиває! — скрикнув я. — Але якщо ми розділимося, то йому доведеться робити вибір. Я поведу його довгим окружним шляхом і спробую заманити у болото, де воно заблукає. Ви ж негайно біжіть до контуру — і якомога швидше!
— Ти з глузду з’їхав! — гукнула у відповідь Емма. — Якщо кому й слід залишитися, то це буду я!
— Тільки не в такий дощ, — заперечив я. — Бо ти не зможеш побачити потвору взагалі.
— Я не дам тобі вчинити самогубство! — скрикнула Емма.
Часу на суперечки не було, тому Єнох та Бронвін побігли уперед, а ми з Еммою відхилилися зі стежки вбік, сподіваючись, що порожняк кинеться навздогін за нами. Саме так і сталося. Тепер він був так близько, що мені вже не потрібна була блискавка, щоби його побачити: самого неприємного холодку в животі було достатньо.
Ми бігли, тримаючись за руки і перечіпляючись через борозни та канави, що розпанахували поле, — збоку наші хаотичні маневри, мабуть, скидалися на якийсь божевільний скажений танець. Я похапливо озирався, шукаючи каменюку, щоби використати її як зброю, коли раптом з темряви перед нами виросла споруда — маленька похила халупа з розбитими шибками та з вибитими дверима, котру я, охоплений страхом, спочатку не розпізнав.
— Нам треба сховатися! — засапано кинув я.
«Будь ласка, Господи, зроби так, щоби ця тварюка виявилася дурною, — молився я, коли ми мчали до будиночку, — благаю, нехай їй забракне клепки у голові». Ми зробили великий гак, сподіваючись забігти до хижки непоміченими.
— Стривай! — скрикнула Емма, коли ми наближалися до нашої цілі ззаду. Вона витягнула зі свого макінтоша ряднину з-під овечого серця, вправно прив’язала до неї піднятий із землі камінь — і в неї вийшло щось схоже на пращу. Потім обхопила її долонями дочекалася, поки вона загорілася — і кинула далеко вбік. Праща гепнулася на болотисту поверхню, слабо жевріючи у темряві.
— Відволікальний маневр, — пояснила вона. Ми обернулися і забігли до халупи, довіривши свою безпеку непроглядній темряві, яка панувала всередині.
Прослизнувши у двері, які ледь трималися на завісах, ми мовби поринули в атмосферу, насичену запахом гною. Почувши, як огидно чвакають наші ноги, я збагнув, куди ми потрапили.
— Де ми? — прошепотіла Емма. Раптом почулося сопіння і дихання якихось тварин — і ми аж підскочили від несподіванки і страху. У споруді було повно овець, котрі знайшли тут пристанище від холодного нічного вітру й дощу — так само, як і ми. Коли наші очі призвичаїлися до темряви, ми побачили, як тьмяно поблискують очі овець, які перелякано витріщалися на нас; їх було там багато — десятки й десятки.
— Та це ж кошара, — прошепотіла Емма, обережно піднімаючи одну ногу.
— Про це не думай, — відповів я. — Швидше, нам треба відійти від дверей. — Я взяв її за руку, і ми проштовхнулися всередину хатинки у лабіринті овець, які сахалися від нашого дотику. Пройшовши вузьким коридором, ми опинилися у кімнаті з одним високим вікном та досить міцними на вигляд дверима, зачиненими на ніч, чого не можна було сказати про решту кімнат. Затиснуті у віддалений куток, ми присіли і почекали, прислухаючись, і сховалися за стіною знервованих овець.
Ми намагалися не вгрузати надто глибоко у гній, але марно. Повитріщавшись у темряву близько хвилини, я призвичаївся розрізняти в кімнаті декотрі обриси. В одному кутку стояли стосом ящики й коробки, а на стіні за нами висіли заіржавлені робочі інструменти. Побачивши щось схоже на гігантські ножиці, я підвівся, щоби зняти їх зі стіни.
— Хочеш зайнятися стрижкою овець? — поцікавилася Емма.
— Це все ж таки краще, аніж нічого.
Саме в ту мить, коли я знімав ножиці зі стіни, у вікні почувся шум. Вівці стривожено забекали, і крізь віконну раму без скла до кімнати поволі заповз довгий чорний мацак. Намагаючись рухатися якомога тихше, я опустився на підлогу. Емма затулила рота рукою, щоби притишити свій віддих.
А довгий язик нишпорив у кімнаті, мов перископ, принюхуючись до повітря всередині. На наше щастя, ми сховалися в одному з найсмердючіших приміщень на всьому острові. Напевне, запах овець забивав наш власний запах, бо за хвилину потвора, здавалося, припинила спроби і відійшла від вікна. Ми почули, як віддаляються її кроки.
Емма відвела руку від рота і тремтливо зітхнула.
— Здається, порожняк заковтнув наживку, — прошепотіла вона.
— Я хочу дещо сказати тобі, — мовив я. — Якщо нам вдасться вийти з цієї халепи живими, то я залишаюся.
Вона схопила мене за руку.
— Ти справді цього хочеш?
— Я не можу повернутися додому. Після всього, що сталося, — не можу. Тепер я зобов’язаний надавати вам допомогу — і навіть більше, ніж просто допомогу. Бо поки я тут не з’явився, ви перебували у цілковитій безпеці.
— Якщо нам вдасться вижити, — відповіла Емма, притискаючись до мене, — то я ні про що не жалкуватиму.
Немов якимось дивовижним магнітом нас потягнуло одне до одного, та саме в ту мить, коли наші вуста мали злитися в поцілунку, тишу кімнати розтрощив вибух верескливого овечого бекання в сусідній кімнаті. Ми відсахнулися одне від одного, бо, зачувши жахливий шум, вівці довкола нас хаотично заметалися, стукаючись одна об одну і вдавлюючи нас у стіну.
Тварюка виявилася не такою дурною, як я сподівався.
Я почув, як вона наближається до нас, йдучи крізь хатину. Часу на втечу ми не мали, тому розпачливо вгвинтилися у смердючу долівку, благаючи долю, щоби потвора нас не помітила.
І раптом я відчув її запах, іще огидніший, ніж овечій сморід у всій халупі, — потвора завмерла на порозі нашої кімнати. Всі вівці враз сахнулися від дверей, скупчившись у дальньому кутку, мов зграя риб, і придавивши нас до стіни так міцно, що ми ледь могли дихати. Ми вхопилися одне за одного, але не сміли й пискнути; якусь мить, котра видалася нестерпно напруженою і нескінченною, ми не чули нічого, окрім бекання овець і чвакання їхніх копит у гнойовій багнюці. Раптом почувся несамовитий хрипкий вереск — несподіваний і розпачливий. Він урвався так само раптово, як і почався, заглушений моторошним хрустом кісток. Навіть не бачачи, я збагнув, що то щойно розірвали навпіл вівцю.
Вибухнув шалений хаос. Охоплені панікою тварини рикошетом відскакували одна від одної, гепаючи нас об стіну так, що в мене в голові запаморочилося. Порожняк хапав тварин і, бризкаючи кров’ю, вигризав із них шматки, відкидав їх убік, мов ненажерливий середньовічний володар, що набиває кендюх на розкішному бенкеті. Він робив це знову і знову, убиваючи тварин, — так він пробивав собі дорогу до нас. Страх паралізував мене. Саме тому я й не можу раціонально пояснити те, що сталося потім.
Усі мої інстинкти волали мені залишатися у схованці, вгвинтитися ще глибше у багнюку, але раптом мій закляклий мозок простромила одна чітка й зрозуміла думка: «Я не дозволю, щоби нас убили в цій заваленій гімном халупі!» І, штовхнувши Емму до найбільшої вівці, яку я зміг побачити, я кинувся до протилежних дверей.
Двері були на відстані десяти футів від мене і виявилися зачинені. До того ж, межи мною та дверима було багато овець, але я прорвався крізь них, мов вправний півзахисник, вдарив двері плечем, і вони розчинилися.
Вивалившись надвір під немилосердний дощ, я заволав:
— Спіймай-но мене, ти, виродку безмозкий!
Я відразу ж збагнув, що заволодів увагою потвори, бо вона видала моторошний зойк і повз мене у двері хлинув потік овець. Похитуючись, я важко зіп’явся на ноги, а коли переконався, що порожняк погнався не за Еммою, а за мною, кинувся бігти до болота.
Відчуваючи потвору спиною, я розумів, що можу бігти ще швидше, та однаково не випускав з рук ножиці для стрижки овець, не наважувався кинути їх.
Раптом земля піді мною стала м’якою — то я вискочив на болото.
Двічі порожняк був настільки близько до мене, що міг дотягнутися своїми мацаками до моєї спини, і двічі, коли я вже не сумнівався, що за мить на моїй шиї зімкнеться ласо і розчавить її так, що голова відпаде, — потвора спотикалася й відставала. Єдиною причиною того, що я дістався до кургану з невідірваною головою було те, що я достеменно знав, де ступати, і тому, завдяки Еммі, міг бігти тим маршрутом зі швидкістю вітру навіть у безмісячну ніч.
Видершись на пагорбок з кам’яним курганом, я рвонув до входу і пірнув усередину. Там було темно, хоч в око стрель, але то не мало значення: мені треба добратися до камери — і я у безпеці. Я поповз уперед накарачках, бо навіть спроба підвестися забрала б у мене дорогоцінний час, якого я не мав. Здолавши половину відстані, я дозволив собі трохи обережного оптимізму — та раптом відчув, що далі повзти не можу: один мацак вхопив мене за щиколотку.
Щоб не ковзатися у багнюці, порожняк двома мацаками обхопив кам’яні стіни кургану біля входу в тунель, а своїм тілом затиснув вхід до тунелю, мов скляну банку кришкою. Третім мацаком він тягнув мене до себе, наче рибу на гачку.
Я хапався за долівку, але та була суцільно з гравію, крізь який прослизали мої пальці. Перекотившись на спину, я спробував був хапатися за кам’яні стіни вільною рукою, але надто вже швидко мацак тягнув мене. Тоді я спробував перерізати його ножицями, але він був міцний та жилавий, мов линва, а ножицям бракувало гостроти. Міцно тримаючи ножиці обома руками, мов спис, я заплющив очі, бо не хотів в останню мить свого життя бачити роззявлену пащеку з величезними, мов кинджали, зубами. Час розтягнувся, мов гума; кажуть таке буває в автомобільних та залізничних катастрофах і при вільному стрибку з парашутом; наступне, що я відчув, — це страхітливе зіткнення, від якого у мене аж кістки хруснули: то я врізався прямісінько у потвору.
Мені на мить забило дух, і я почув, як заверещала істота. Ми вилетіли разом із тунелю і скотилися з кургану в болото. Коли ж я знову розплющив очі, то побачив, що мої ножиці глибоко загрузли в очній западині тварюки. Вона верещала, наче десять різаних поросят одночасно, борсаючись і перекочуючись у просоченій дощем багнюці, а з глибокої рани на іржаве руків’я ножиців стікав струмок в’язкої чорної рідини.
Я відчув, що порожняк здихає, що життя покидає його, бо хватка мацака на моїй щиколотці швидко слабнула. У мені теж відбулася зміна: поволі зникав панічний страх, що стискав мені груди й живіт. Нарешті істота заціпеніла і щезла з виду, над її головою зімкнулася рідка багнюка, і стрічка чорної крові на поверхні була єдиною ознакою колишньої присутності потвори на цьому острові.
Раптом я відчув, що болото засмоктує і мене разом із порожняком. Та чим більше я пручався і вертівся, тим більше воно, здавалося, бажало проковтнути мене. І мені подумалося: «Яка ж дивна це буде знахідка через, скажімо, тисячу років, коли нас удвох викопають з торфу!»
Гребучись руками мов веслами, я спробував видертися до твердішої поверхні, але загруз іще глибше. Здавалося, багно видиралося на мене, чіпляючись за руки, груди і стискуючись на шиї мов петля.
Я став волати про допомогу, і — о, диво — допомога не забарилася. Вона прийшла у вигляді, як мені спочатку здалося, світлячка, що мчав до мене над болотом. Потім я почув, як мене гукнула Емма, і гукнув у відповідь.
У воду біля мене впала гілка. Я вхопився за неї, і Емма потягла мене; коли ж я нарешті вибрався з болота, то так знесилився, що стояти не міг. Емма опустилася побіля мене, і я упав у її обійми.
«Я убив потвору, — подумав я. — Насправді убив». Досі увесь час я перебував у страху перед потворами, ніколи навіть не задумуючись, що здатен убивати їх!
Я відчув себе впевненим і дужим. Тепер я здатен себе захистити. Я знав, що ніколи не стану таким сильним, як мій дідо, але вже ніколи не буду переляканим слабаком — це однозначно. Бо я здатен убивати потвор.
І я мовив, смакуючи слова.
— Воно мертве. Я убив його.
Я розсміявся. Емма обняла мене, притиснувшись щокою до моєї щоки.
— Я знала, що ми пишатимемося тобою, — сказала вона.
Ми поцілувалися, і це було ніжно й приємно; краплі дощу скочувалися з наших носів і вже теплі потрапляли до розтулених губ. Невдовзі Емма відсахнулася і пошепки спитала:
— Ти й справді мав на увазі те, що сказав раніше?
— Так, я залишуся. Якщо пані Сапсан дозволить мені.
— Дозволить. Я про це потурбуюся.
— Перш ніж перейматися цим, маємо знайти мого психіатра і відібрати у нього пістолет.
— А й справді, — сказала Емма, і її обличчя стало серйозним. — Тоді не гаймо часу.
Залишивши дощ поза спинами, ми виринули серед ландшафту, де панували дим і гуркіт. Контур іще не переналадився, тому болото рясніло бомбовими воронками, у небі гуділи літаки, а на далеку шерегу дерев наступала стіна помаранчевого вогню. Я вже хотів запропонувати діждатися, поки сьогоднішній день не стане учорашнім, і спокійно добратися до будинку, коли все вгамується, як раптом відчув, що мене обхопили чиїсь дужі руки.
— Ви живі! — скрикнула Бронвін. З нею були Єнох та Г’ю. Мало не задушивши мене у своїх обіймах, Бронвін відсахнулася, потиснула мені руку і зміряла поглядом.
— Вибач, що я назвав тебе зрадником, — сказав Єнох. — Я радий, що ти не загинув.
— Я теж, — сказав я.
— Цілий і неушкоджений? — спитав Г’ю, оглядаючи мене з ніг до голови.
— Дві руки й дві ноги, — відповів я і потрусив кінцівками, демонструючи їхню неушкодженість. — До речі, вам більше не доведеться тривожитися через порожняка. Ми убили його.
— Ой, Джейкобе, засунь свою скромність сам знаєш куди! — вигукнула Емма і гордо додала: — Це він убив його.
— Прекрасно, — сказав Г’ю, та ані він, ані Бронвін з Єнохом навіть не всміхнулися.
— Що таке? — спитав я їх. — Стривайте, а чому ви троє не у будинку? І де пані Сапсан?
— Її немає, — відповіла Бронвін тремтячим голосом. — І пані Шилодзьобки теж немає. Він їх схопив і кудись забрав.
— О, Господи! — вигукнула Емма. — Ми спізнилися.
— Він заявився сюди з пістолетом, — сказав Г’ю, втупившись у землю. — Спробував узяти в заручники Клер, але вона гризнула його своїм заднім ротом, тому він схопив мене. Я пручався, і він торохнув мене по голові руків’ям свого пістолета. — З цими словами Г’ю помацав потилицю і показав скривавлені пальці. — Всіх замкнув у підвалі і сказав, що коли директорка та пані Шилодзьобка не обернуться на пташок, він зробить мені ще одну дірку в голові. Тож вони зробили, як було сказано, і він запхав їх обох до клітки.
— Він мав із собою клітку? — спитала Емма.
Г’ю кивнув.
— І маленьку таку, щоби вони не мали можливості щось зробити — обернутися знову на людей чи полетіти геть. Я вже встиг попрощатися з життям, але він заштовхав мене у підвал до решти дітей, а потім кудись вшився з кліткою.
— Отам ми їх і застали, коли повернулися, — в’їдливо зауважив Єнох. — Ховалися у підвалі, мов купка полохливих овець.
— Ми не ховалися! — скрикнув Г’ю. — Він нас замкнув! А інакше перестріляв би.
— Забудьмо про це, проїхали, — перервала його Емма. — Куди він подівся? Чому ви не погналися за ним?
— Ми не знаємо, куди він вшився, — сказала Бронвін. — Сподівалися, що ви натрапите на нього.
— Ні, ми на нього не натрапили! — скрикнула Емма, розпачливо кóпнувши ногою кам’яний курган.
Г’ю витягнув щось з сорочки. То було маленьке фото.
— Оце він засунув мені до кишені, перш ніж піти. Сказав, що коли ми спробуємо наздогнати його, то станеться ось це.
Бронвін вихопила фото з його руки.
— Ой! — охнула вона. — Та це ж пані Грак!
— Гадаю, це пані Ворона, — сказав Г’ю, потерши носа пальцем.
— Ну от, вони вже вбивають їх, — розпачливо простогнав Єнох. — Я знав, що колись це почнеться.
— Нам не слід було залишати будинок, — жалісливо простогнала Емма. — Мілард мав рацію.
На дальньому боці болота впала бомба, і її приглушений вибух збурив зливу рідкого багна, піднятого з глибин.
— Стривайте, — сказав я. — По-перше, ми достеменно не знаємо, чи справді це пані Грак чи пані Ворона. Це ж може бути фотографія звичайної ворони. А якщо Голан таки забажав убити пані Сапсан та її наставницю, то навіщо йому завдавати собі клопоту і викрадати їх? Якби він справді хотів убити їх, вони вже давно були б мертві. — Я обернувся до Емми. — Якби ми не полишили учора будинок, то сиділи б разом з усіма, замкнені у підвалі, а потвора й досі б шастала по острову!
— Не намагайся розважити мене! — відказала вона. — Це ти винен у тому, що сталося!
— А ще десять хвилин тому ти казала, що дуже рада!
— Десять хвилин тому я ще не знала, що пані Сапсан викрали!
— Ану припиніть! — вигукнув Г’ю. — Нині найголовніше те, що Пташку викрали, і ми мусимо повернути її!
— Гаразд, — погодився я. — Тоді поміркуймо. Якби ти був витвором, куди б ти подів двійко спійманих імбрин?
— А це залежить від того, що з ними задумали зробити, — відповів Єнох. — А ми цього не знаємо.
— Я спершу подбала б про те, щоб якомога швидше вивезти їх із острова, — сказала Емма. — А для цього знадобиться човен.
— Але з якого острова? — спитався Г’ю. — З того, що в контурі, чи з того, що поза його межами?
— Той, що за межами, рве на шматки лютий шторм, — сказав я. — Ніхто там наразі не наважиться вийти у море на човні.
— Тоді він має бути всередині контуру, — сказала Емма, і в її голосі зазвучала слабка надія. — То чому ж ми тут розсиджуємося? Мерщій до причалу!
— Може, він на причалі, — мовив Єнох. — Якщо вже не відплив. А навіть якщо й не відплив, і навіть якщо нас не розшматує бомбами і нам вдасться знайти його в такій темряві, то однаково в нього є пістолет. Ви що — з глузду з’їхали? Що краще: коли Пташку викрадуть чи встрелять у нас на очах?
— Що ж, чудово! — скрикнув Г’ю. — Нічого робити не треба. Ходімо додому! Поп’ємо чайку перед сном. Чорт забирай, а чому тепер, коли Пташки нема, нам не понапиватися, як свиням?! — Він плакав, сердито витираючи сльози руками. — Після всього, що вона для нас зробила, можна хоча б спробувати врятувати її!
Та не встиг Єнох відповісти, як ми почули, що зі стежини хтось нас гукає. Г’ю трохи пройшов уперед, придивився, і через мить на його обличчі з’явився здивований вираз.
— Це Фіона, — сказав він. До тої миті я від неї не те що жодного слова, а навіть півслова не чув. Та через гуркіт далеких вибухів і гудіння літаків було неможливо розібрати, що вона кричала нам. Тому ми кинулися до неї через болото.
Коли ми, важко хекаючи, добігли до стежини, Фіона аж охрипла від безперервного крику, а її очі були такі ж несамовиті, як і її волосся. Вона відразу ж схопила нас і штовхнула на стежину в напрямку міста, щось волаючи з сильним ірландським акцентом так несамовито, що ніхто з нас нічого не міг зрозуміти. Г’ю вхопив її за плечі, різко струсонув і наказав не торохтіти.
Вона глибоко зітхнула, тремтячи, як осиновий листок, а потім вказала рукою назад.
— За ним стежив Мілард! Коли той тип замкнув нас усіх у підвалі, Мілард сховався, а коли він пішов геть, то Мілард подався слідком за ним!
— Куди? — спитав я.
— У нього був човен.
— От бачите! — скрикнула Емма. — Біжімо до причалу!
— Ні, — заперечила Фіона. — То був твій човен, Еммо. Той, про який, як тобі здавалося, ніхто не знав, і який ти ховала на отій маленькій піщаній косі. Він відплив на ньому разом із кліткою, але безпорадно закрутився туди-сюди по колу, а на той час припливна хвиля стала такою високою, що він вибрався на скелястий берег біля маяка і досі там стирчить.
Ми щодуху кинулися до маяка. Коли добігли до круч, що над ним нависали, то побачили решту дітлахів, котрі ховалися в острівці густої меч-трави біля краю кручі.
— Пригніться! — засичав Мілард.
Ми упали навколішки і поповзли до дітей. Скоцюрбившись розрізненою купкою поза високою травою, вони по черзі обережно визирали з-за неї — поглядали на маяк. Діти перебували у стані шоку — особливо молодші — наче не усвідомили всю глибину того кошмару, що перед ними розгортався. Те, що ми щойно пережили власний кошмар, не мало для них майже ніякого значення.
Я підповз до краю кручі і визирнув з-за трави. Поза тим місцем, де лежав на дні потонулий корабель, я побачив каное Емми, припнуте до скель. Голана та імбрин ніде не було видно.
— Що він там робить? — спитав я.
— Всі саме це намагаються зрозуміти, — відповів Мілард. — Мабуть, чекає, поки його хтось забере, або поки приплив стабілізується, щоб мати змогу гребти веслами.
— На моєму маленькому човнику? — здивувалася Емма.
— Я ж уже сказав, що нічого не знаю.
Раптом з невеликим інтервалом тріснули три вибухи підряд, небо освітила рожева заграва, і ми інстинктивно пригнулися.
— Тут падають бомби, Міларде? — спитала Емма.
— Мої дослідження стосуються лише поведінки людей і тварин, а не бомб, — відказав він.
— Толку з твоїх досліджень, як з козла молока, — мовив Єнох.
— А у тебе більше немає човнів, схованих неподалік? — спитав я Емму.
— Боюся, що ні, — відповіла вона. — Нам доведеться туди плисти.
— Плисти — а далі що? — спитався Мілард. — А далі він з вас решето зробить?
— Щось придумаємо, — відказала Емма.
— Еге ж. Придумаємо — зімпровізуємо самогубство, — похмуро зіронізував Мілард.
— Ну що? — спитала Емма, обводячи нас поглядом. — Хто-небудь має кращу ідею?
— От якби при мені були мої солдатики… — мрійливо почав Єнох.
— То вони розклеїлися б у воді.
Єнох похнюплено замовк. Решта теж мовчали.
— Тоді вирішено, — сказала Емма. — Хто зі мною?
Я підняв руку. І Бронвін теж.
— Вам знадобиться той, кого витвір не зможе побачити, — запропонував Мілард. — Візьміть і мене з собою, якщо вже зібралися.
— Чотирьох достатньо, — сказала Емма. — Сподіваюся, ви добре плаваєте.
Часу на роздуми та довгі прощання не було. Решта дітей побажали нам удачі — і ми пішли.
Поскидавши плащі, ми пригнулися, мов командос, і крадучись рушили густою травою, аж поки вийшли на стежину, що вела до берега. Донизу ми з’їхали на сідницях, супроводжувані невеличкими лавинами піску, що огортав наші ноги і забирався під штани.
Раптом над нашими головами почувся звук, схожий на верещання сотні бензопилок; ми низько пригнулися, і над нами промчав літак, збуривши порив вітру, який скуйовдив нам волосся і кинув в обличчя жмені піску. Стиснувши зуби, я почекав, коли вибух бомби рознесе нас на шматки. Та не сталося нічого.
Ми рушили далі. Коли добралися до пляжу, Емма зібрала нас на інструктаж.
— Між берегом та маяком лежить потонулий корабель, — сказала вона. — Рухайтеся до нього за мною. Не висовуйтеся з води, щоби витвір вас не побачив. Коли доберемося до потонулого корабля, пошукаємо зловмисника, а потім вирішимо, що робити далі.
— Треба врятувати наших імбрин, — рішуче висловилася Бронвін.
Ми поповзли до прибою і ковзнули на животах у холодну воду. Спочатку плисти було легко, та чим далі від берега ми відпливали, тим сильніше течія відносила нас назад. Іще один літак прогудів над нашими головами, бризнувши на нас колючими краплинами води.
Судна ми дісталися зморені. Вчепившись в іржавий корпус і вистромивши над водою голови, ми уважно вдивлялися в маяк та маленький пустинний острів, на якому він стояв, але мого підступного психотерапевта ніде не було видно. Низько над обрієм висів повний місяць, час від часу блискаючи крізь хмарини бомбових вибухів, мов примарно сріблястий дублікат маяка.
Перебираючи руками, ми дісталися кінця корпусу судна, і тепер від маяка нас відділяли якихось п’ятдесят ярдів відкритої поверхні води.
— А тепер зробімо ось що, — сказала Емма. — Він вже мав змогу переконатися в силі Бронвін, тому їй загрожує найбільша небезпека. Ми з Джейкобом знайдемо Голана і відвернемо його увагу, а Бронвін непомітно підкрадеться ззаду і зацідить йому в пику. А Мілард схопить клітку. Чи маєте заперечення?
І, немов у відповідь на її запитання, почувся постріл. Спочатку ми навіть не второпали, що то постріл, бо він пролунав якось непереконливо серед пострілів зенітних гармат та вибухів бомб. То був дрібнокаліберний пістолет, який «хлопнув», а не «бахнув». Та зачувши другий постріл, супроводжуваний сплеском води біля нас, ми здогадалися, що то дав про себе знати Голан.
— Назад! — скрикнула Емма. Вискочивши з води на корпус корабля, ми рвонули по ньому, аж поки він не обірвався під нами — і ми знов опинилися у воді позаду нього. Через мить ми вже зібралися докупи, важко хекаючи і хапаючи ротами повітря.
— Застукати його зненацька вже не вийде! — сказав Мілард.
Голан припинив стріляти, але ми побачили, що він стоїть насторожі у дверях маяка з пістолетом у руці.
— Може, він і лихий байстрюк, але ніяк не дурний, — прокоментувала Бронвін. — Знав, що ми поженемося за ним.
— Тільки не тепер! — скрикнула Емма, ляснувши рукою по воді. — Бо він нас усіх перестріляє!
Мілард вийшов на корпус корабля.
— Він не зможе поцілити в те, чого не бачить. Я піду.
— Йолопе, у воді тебе видно, — сказала Емма, і то було правдою: у воді на тому місці, де стояв Мілард, колихалася тінь у формі тулуба.
— Але не так добре, як вас, — наполягав Мілард. — У всякому разі, я йшов слідком за ним через увесь острів, і він жодного разу нічого не запідозрив. То чому б мені не спробувати прокрастися ще на кілька сотень метрів?
З цим було важко сперечатися, бо у нас лишилося тільки два варіанти: або відмовитися від переслідування, або наразитися на град куль.
— Гаразд, — погодилася Емма. — Якщо такий впевнений, що зможеш це зробити.
— Треба ж комусь бути героєм, — мовив Мілард і пішов корпусом потонулого судна.
«То були його останні слова», раптом спала мені на думку фраза.
В імлистій далині я побачив, як Голан, стоячи на порозі маяка, став на коліно і прицілився, поклавши руку на поруччя.
— Стережися! — скрикнув я, але було вже пізно.
Ляснув постріл. Мілард закричав.
Ми враз вибралися на корпус і кинулися до нього. Я анітрохи не сумнівався, що в мене ось-ось влучить куля, і на якусь мить мені навіть здалося, що то не наші ноги хлюпають по воді, а кулі, що сиплються на нас дощем. Та раптом стрілянина перервалася — то Голан перезаряджав пістолет, подумав я — отже, ми маємо коротенький перепочинок.
Мілард стояв, приголомшений, навколішки у воді, а по його тулубу стікала кров. Уперше я побачив обриси його тіла, окреслені червоним кольором.
Емма взяла його за руку.
— Міларде, ти як? Скажи що-небудь!
— Мушу вибачитися, — відповів Мілард. — Здається, я переоцінив власні можливості, і мене підстрелили.
— Треба зупинити кровотечу! — сказала Емма. — Треба переправити його на берег!
— Дурниця! — відказав Мілард. — Той чоловік не дозволить вам дістатися до нього близько. Якщо ми повернемося на берег, то неминуче втратимо пані Сапсан.
Знову застріскотіли постріли. Я почув, як біля мого вуха дзизнула куля.
— Сюди! — скрикнула Емма. — Пірнайте!
Спочатку я не здогадався, що вона мала на увазі, бо ми були за сотню футів від краю корабля, але за мить побачив, куди побігла Емма: до темного отвору в корпусі, тобто до входу у вантажний трюм.
Ми з Бронвін підняли Міларда й побігли слідком за нею. Довкола нас об корпус забемкали кулі. Звук був такий, наче хтось гепав палицею по порожньому контейнеру для сміття.
— Затамуй дух, — сказав я Міларду; ми наблизилися до отвору і пірнули ногами вперед.
Опустившись на кілька сходинок униз, ми зупинилися і зависли у воді. Я намагався тримати очі розплющеними, але солона морська вода надто вже щипалася. І я відчув у воді присмак Мілардової крові.
Емма подала мені дихальну трубку, і ми дихали, передаючи її одне одному. Я засапався від бігу, і одного-єдиного подиху на кілька секунд мені було мало. Мої легені заболіли, і в голові мені запаморочилося.
Хтось смикнув мене за сорочку — піднімаймося, мовляв. Я повільно підтягнувся догори, чіпляючись за східці. Бронвін, Емма та я обережно виринули на поверхню, щоби трохи подихати і переговорити, а тим часом Мілард залишився у безпеці на глибині кількох футів із дихальною трубкою у своєму повному розпорядженні.
Ми говорили пошепки, не зводячи очей з маяка.
— Ми не можемо більше тут залишатися, — сказала Емма. — Мілард помре від втрати крові.
— Щоби дотягнути його до берега, нам знадобиться хвилин двадцять, не менше, — зауважив я. — З таким самим успіхом він може померти в дорозі.
— Я не знаю, що ще ми можемо зробити!
— Маяк поруч, — сказала Бронвін. — Туди ми його й потягнемо.
— Тоді Голан зробить так, що ми всі повмираємо від втрати крові! — сказав я.
— Ні, не зробить, — заперечила Бронвін.
— Чому не зробить? Ти що, куленепробивна?
— Можливо, — загадково відповіла Бронвін і, увібравши повні легені повітря, зникла у трюмі.
— Це вона про що? — поцікавився я.
На обличчі Емми з’явилася тривога.
— Гадки не маю. Але що б це не було, їй слід поспішати. — Я поглянув униз, сподіваючись побачити, що робить Бронвін, та натомість побачив на східцях Міларда в оточенні допитливих рибок-ліхтариків. Раптом я відчув, як корпус завібрував під моїми ногами, і через кілька секунд на поверхню виринула Бронвін, тримаючи в руках прямокутний лист металу розміром шість на чотири фути з маленьким вклепаним ілюмінатором нагорі. Вона зірвала двері вантажного трюму із завіс.
— Ну і що ти з цим збираєшся робити? — спитала Емма.
— Піду до маяка, — відповіла Бронвін. І підвелася, тримаючи двері перед собою.
— Броні, він тебе встрелить! — скрикнула Емма. В ту саму мить ляснув постріл — і куля відскочила від дверей.
— Чудово! — скрикнув я. — Маємо щит!
Емма розсміялася.
— Броні, ти просто геній!
— Мілард може мандрувати у мене на спині. А ви ховайтеся позаду мене.
Емма витягнула Міларда з води і оповила його руки довкола шиї Бронвін.
— Як гарно було внизу, — зазначив він. — Еммо, а чому ти ніколи не розповідала мені про янголів?
— Яких янголів?
— Та отих чарівних зелених янголів, що живуть внизу у трюмі. — Він тремтів, і в його голосі чулися мрійливі нотки. — Вони чемно запропонували доправити мене на небеса.
— На небеса наразі ніхто не вирушає, — відказала Емма зі стурбованим виразом обличчя. — Нічого не кажи й не роби — просто тримайся за Бронвін, добре?
— Гаразд, — відповів Мілард байдужим голосом.
Емма стала позаду нього, придивляючись, щоби він не зісковзнув зі спини Бронвін. Я ж став позаду Емми, наче крайній вагон нашого химерного «паровозика», і ми рушили вперед, до маяка, дибаючи корпусом затонулого корабля.
Ми були великою зручною мішенню, і Голан завзято смалив по нас зі свого пістолета. Кулі відскакували від металевих дверей з оглушливим брязкотом, але зробивши приблизно десяток пострілів, Голан припинив стрілянину. Я не був настільки оптимістом, щоби вважати, що у нього скінчилися патрони.
Добравшись до краю корпусу, Бронвін, тримаючи перед нами щит, обережно завела нас у воду. Наш паровозик перетворився на низку людей, що пливли по-собачому. Поки ми гребли, Емма намагалася підтримувати з Мілардом розмову, щоби він не втратив свідомість.
— Міларде, хто у нас прем’єр-міністр?
— Вінстон Черчилль, — відповів він. — Ти що, схибила? Не пам’ятаєш?
— А яка столиця Бірми?
— О, Господи, точно не пам’ятаю. Мабуть, Рангун.
— Чудово! А коли у тебе день народження?
— Слухай, годі горлати на мене і дай спокійно померти від втрати крові!
Ми досить швидко здолали коротку відстань між затонулим судном та маяком. Коли Бронвін, знову прикрившись щитом, видерлася на прибережні валуни, Голан зробив по ній кілька пострілів, і вона хитнулася, втративши рівновагу від сильних ударів куль. Ми занишкли позаду Бронвін, а вона знову гойднулася і мало не зісковзнула вниз, а якби зісковзнула, то, зважаючи на її вагу та важучий щит, від нас би лише мокре місце залишилося. Та Емма вперлася руками їй у спину, штовхнула вперед — і нарешті Бронвін разом з дверима опинилася на смузі суходолу. Ми скоцюрбилися позаду неї, тремтячи від прохолодного нічного повітря. Купа валунів, на якій стояв маяк, складала крихітний острівець, що мав максимум п’ятдесят ярдів завширшки. Біля іржавого підніжжя маяка десяток кам’яних сходів вели до розчинених дверей, де стояв Голан, націливши свій пістолетпрямо на нас.
Я наважився зиркнути в ілюмінатор. У другій руці Голан тримав маленьку клітку, в якій били крилами дві пташини, але вони були так близько притиснуті одна до одної, що я не міг їх розрізнити.
Гримнув постріл, поблизу свиснула куля, і я пригнувся.
— Іще крок — і я застрелю їх обох! — пригрозив Голан, струснувши клітку.
— Він бреше, — сказав я. — Вони йому дуже потрібні.
— Ти не можеш цього знати напевне, — заперечила Емма. — Він же схиблений.
— Але ж нам треба щось робити!
— Треба раптово напасти на нього, — запропонувала Бронвін. — Він розгубиться і не знатиме, що робити. Але для того, щоби у нас це вийшло, треба нападати НЕГАЙНО!
І не встигли ми зважити всі «за» і «проти», як Бронвін кинулася до маяка. Не маючи іншого вибору, ми побігли слідком — вона ж несла поперед себе наш захисний щит — і через мить кулі вже брязкали об двері і дзьобали каміння під її ногами.
У мене було таке відчуття, наче ми теліпаємося, звиснувши з останнього вагона швидкісного поїзда. Бронвін вселяла страх: волала як воїн-варвар, вени на її шиї понадувалися, а спина й руки були вимазані кров’ю Міларда. І я був надзвичайно радий, що саме в цю мить не перебуваю по той бік щита.
Коли ми наблизилися до маяка, Бронвін вигукнула:
— Ховайтеся за стіну!
Ми з Емою схопили Міларда і рвонули навпростець ліворуч, щоби сховатися за дальньою стіною маяка. Коли ми бігли, я краєм ока побачив, як Бронвін підняла двері над головою і швиргонула їх у Голана. Почувся страшенний гуркіт, що змінився розпачливим вереском, і за мить до нас за стіну прибігла Бронвін, розчервоніла і захекана.
— Здається, я в нього влучила! — збуджено вигукнула вона.
— А як же пташки? — стривожено вигукнула Емма. — Ти про них подумала?!
— Він упустив клітку. З пташками все нормально.
— Треба було нас спитати, перш ніж скаженіти і ризикувати нашими життями! — скрикнула Емма.
— Тихше, — просичав я. Почувся слабкий скрип металу. — Що то таке?
— Він піднімається сходами, — відповіла Емма.
— Треба за ним погнатися, — каркнув Мілард. Ми здивовано поглянули на нього. Він сидів, важко прихилившись до стіни.
— Спочатку ми потурбуємося про тебе, — сказав я. — Хто знає, як робити джгут?
Бронвін нахилилася і відірвала халяву зі своїх штанів.
— Я знаю, — відповіла вона. — Я зупиню кровотечу, а ви женіться за витвором. Я йому добряче вмазала, але недостатньо. Не дайте йому можливості оговтатися і прийти до тями.
Я обернувся до Емми.
— Ну як, згодна?
— Якщо даси мені спопелити його огидну пику, то згодна цілком і повністю, — відповіла Емма, і між її пальцями спалахнула маленька дуга пульсуючого вогню.
Через зігнуті корабельні двері, які валялися на сходах, ми з Еммою увійшли до маяка. Це була споруда з однієї вузької й надзвичайно крутої вежі — фактично, гігантський колодязь, який заповнювали сходи, наче кістяк, загвинчені на висоту сто футів від долівки і аж до кам’яного майданчика нагорі. Ми чули кроки Голана, коли той видирався нагору, але всередині було надто темно, щоби визначити, наскільки високо він піднявся.
— Ти бачиш його? — спитав я, вдивляючись у запаморочливу висоту колодязя.
Відповіддю мені став постріл, і куля зрикошетила поруч зі мною від стіни; слідком пролунав іще один постріл, і куля брязнула об долівку під моїми ногами. Я відскочив, відчуваючи, як важким молотом у грудях загупало серце.
— Сюди! — скрикнула Емма. Схопивши за руку, вона потягла мене вбік, туди, де нас не дістануть Голанові кулі: під самі сходи.
Ми здолали кілька сходинок — сходова конструкція розгойдувалася, мов човен у вітряну погоду.
— Як страшно! — скрикнула Емма, хапаючись побілілими пальцями за перила. — Навіть якщо ви видеремося догори і не впадемо, то він постріляє нас!
— Якщо ми не зможемо піднятися, — сказав я, — то хоч спробуємо скинути його. — І я розгойдував сходи туди-сюди, трясучи їх і гепаючи ногами, щоби вони стрясалися аж догори. Якусь дещицю секунди Емма витріщалася на мене так, наче я з глузду з’їхав, але швидко второпала мій задум і теж засмикала сходи разом зі мною. Невдовзі вони вже розгойдувалися, мов оскаженілі.
— А що, як завалиться вся конструкція? — гукнула Емма.
— Сподіваймося, що не завалиться!
І ми засмикали сходи ще дужче. Поруччя гойдалося так сильно, що я заледве втримував його. Ми почули, як Голан вибухнув добірною лайкою, — і якийсь предмет, заторохтівши сходинками, впав неподалік.
Спершу я подумав: «Слава Богу, мабуть, це клітка» — і кинувся повз Емму, щоби подивитися.
— Ти куди?! — скрикнула вона. — Він тебе встрелить!
— Не встрелить! — скрикнув я у відповідь, тріумфально потрясаючи пістолетом Голана. Він був важкий і ще теплий від пострілів, а я й гадки не мав, скільки патронів у ньому лишилося і як це перевірити у темряві. Я був спробував пригадати що-небудь корисне з тих нечисленних уроків стрільби, які дав мені дідо, але не зміг і побіг назад до Емми.
— Тепер він у пастці там, нагорі, — сказав я. — Наразі нам слід не поспішати і спокійно з ним поговорити, спробувати умовити його, бо хтозна, що він може зробити з пташками.
— Я умовлю його так, що він полетить через перила, — відповіла Емма, стиснувши зуби.
І ми полізли вгору. Сходи розгойдувалися і були такі вузькі, що ми могли підніматися лише вервечкою, пригинаючись, щоби не тріснутися головою об горішню сходинку. Я молив Бога, щоби ті кріплення, які ми розхитали, витримали і не дали сходам обвалитися.
Наблизившись до майданчика, ми уповільнили ходу. Вниз я дивитися не наважувався, і думав тільки про мої ноги на сходинках, мою руку, якою я чіплявся за перила, та пістолет, який я тримав у другій руці. Нічого іншого для мене не існувало.
Зусиллям волі я вгамував свої нерви і чекав раптового нападу, але нападу не сталося. Сходи скінчилися отвором, що виходив на майданчик над нашими головами, і крізь цей отвір до мене долітала нічна прохолода і посвист вітру. Мало-помалу я просунув у отвір пістолет і вистромив голову. Я напружився, приготувавшись до бою, але Голана не побачив. З одного боку майданчика обертався за товстим склом велетенський прожектор; він був настільки близько, що засліпляв мене, і кожного разу, коли його промінь проходив повз мене, мені доводилося заплющувати очі. З іншого боку майданчика виднілися веретеноподібні перила. А за ними була порожнеча: десять поверхів пустоти, а потім скелі і пінисте море.
Я вийшов на вузенький прохід і обернувся, щоби простягнути руку і підсобити Еммі. Ми стали, притулившись спинами до теплого скла маяка і підставивши обличчя прохолодному вітру.
— Пташка десь близько, — сказала Емма. — Я відчуваю її.
Вона змахнула кистю — і на її долоні ожила куля яскраво-червоного вогню. Щось в його кольорі та силі підказало мені, що цього разу Емма сотворила не просто світло, а зброю.
— Нам треба розділитися, — сказав я. — Ти підеш у один бік, а я у другий. І тоді йому не вдасться проскочити повз нас.
— Мені страшно, Джейкобе.
— Мені теж. Але він поранений і його пістолет у нас.
Вона кивнула, торкнулася моєї руки і, відвернувшись, пішла.
Я повільно обійшов прожектор по колу, стискаючи в руці здогадно заряджений пістолет, і мало-помалу переді мною розляглася картина по той бік прожектора.
Я побачив Голана. Він сидів навпочіпки з опущеною головою, притулившись спиною до поруччя; між його колінами була затиснута клітка. Розбите перенісся Голана кровоточило, і по його щоках, мов сльози, текли тоненькі червоні струмочки.
До клітки був пристебнутий якийсь маленький червоний ліхтарик, який блимав кожні кілька секунд.
Я ступив до нього крок. Голан підняв голову і поглянув на мене. Його щетиниста пика запеклася кров’ю, одне біле око взялося червоними прожилками, а з куточка губ сочилася слина.
Він невпевнено підвівся, тримаючи у руці клітку.
— Постав додолу.
Він нагнувся, наче збирався виконати наказ, але різко відсахнувся і кинувся тікати. Я скрикнув і побіг навздогін, але не встиг Голан зникнути за прожектором, як бетонна долівка освітилася спалахом Емминого вогню. Голан верескнув і рвонув до мене, хапаючись рукою за волосся, яке димілося.
— Стій! — загорлав я, і до нього дійшло, що він потрапив у пастку. Піднявши клітку, Голан прикрив нею обличчя і різко струсонув. Пташки пронизливо заскреготали, намагаючись ущипнути його за руку крізь пруття.
— Вам потрібне оце? — скрикнув він. — Нумо, спопеліть мене! І вони згорять разом зі мною! Вистрелиш — і вони полетять униз на скелі!
— Не полетять — якщо я встрелю тебе в голову!
Психіатр розреготався.
— Та ти ж не зможеш натиснути на гачок, навіть якби захотів. Ти забув, що я встиг добре вивчити твою примітивну крихку психіку. Якщо ти вистрелиш у мене, то потім усе життя мучитимешся кошмарами.
Я спробував уявити собі це: я кладу палець на спусковий гачок і натискаю його. Оглушливий постріл і сильна віддача. І що тут такого важкого й страшного? Скільки витворів убив мій дідо? Десятки? Сотні? Якби він був на моєму місці, то Голан вже давно був би мертвий, прошитий кулею ще тоді, коли він сидів, отетеріло спершись спиною об перила. Та цю можливість я вже втратив, і тепер ціною моєї скороминущої боягузливої нерішучості могло стати життя імбрин.
Повз нас крутнулася гігантська лампа прожектора, на мить перетворивши наші фігури на яскраві силуети. Голан, який стояв до лампи обличчям, зіщулився і відвернувся. «Іще одна змарнована можливість», — подумав я.
— Постав клітку й іди з нами, — наказав я. — Більше ніхто не мусить померти.
— Ой, не знаю, — сказала Емма. — Якщо Мілард не виживе, то я не можу обіцяти, що більше ніхто не постраждає.
— Хочете мене вбити? — спитав Голан. — Чудово. Не баріться. Але таким чином ви лише відтягнете неминуче, вже не кажучи про те, що ускладните свою ситуацію. Тепер ми знаємо, як вас знайти. Мені на зміну прийдуть інші, їх буде набагато більше, і я можу гарантувати, що те, що я зробив із вашим другом, здасться вам малозначущою дрібницею порівняно з тією шкодою, якої завдадуть вам мої соратники, та з її наслідками.
— Кажеш, не баріться? — спитала Емма, і її вогонь бризнув іскрами високо у небо. — А звідки ти взяв, що твоя смерть буде швидкою і безболісною?
— Попереджаю: я їх уб’ю! — сказав Голан, притискаючи клітку до грудей.
Емма ступила до нього крок.
— Мені вже вісімдесят вісім років, — сказала вона. — Та чи схожа я на жінку, якій потрібна сиділка? — На її обличчі з’явився рішучий вираз, і воно стало сталево-непроникним. — Мені навіть важко передати тобі, як довго і пристрасно бажала я вибратися з-під крила цієї жінки. Клянуся: ти зробиш нам велику послугу.
Голан знервовано закрутив головою навсібіч, намагаючись вгадати наші наміри. «Невже це вона серйозно?» На мить він таки переполохався, але потім опанував себе.
— Не бреши.
Емма потерла долоні, повільно їх розвела — і між ними з’явилася петля, зроблена з вогню.
— От і побачимо, хто бреше.
Я не був упевнений, що збиралася зробити Емма, але відчув, що маю втрутитися, інакше пташки загинуть у полум’ї або полетять у клітці через перила.
— Скажи нам, навіщо тобі оті імбрини, і, можливо, вона передумає тебе убивати, — запропонував я.
— Ми лише хочемо скінчити те, що почали, — відповів Голан. — Ми завжди прагнули тільки цього — і нічого іншого.
— Ага, це ти про експеримент, — сказала Емма. — Одного разу ви вже спробували, і погляньте, що сталося: ви перетворилися на жахливих потвор!
— Так! — відказав Голан. — Але життя було б страшенно нудним, якби те, що ти задумав, завжди вдавалося досягнути з першого разу. — Він усміхнувся. — Цього разу ми зберемо докупи і використаємо таланти всіх найкращих у світі маніпуляторів часу, на кшталт оцих двох пані. Цього разу ми не схибимо. Ми мали сотню років, щоби вирахувати, де саме ми зробили помилку. І виходить, що ми помилилися лише в одному: нам слід було здійснити реакцію більшого масштабу!
— Більшого масштабу? — сказав я. — Минулого разу ви висадили у повітря половину Сибіру!
— Якщо вже терпіти фіаско, то це фіаско має бути ефектним і приголомшливим!
Мені пригадався пророчий сон Горація, де спустошену вогнем землю вкриють хмари попелу, і збагнув, що за видіння то було. Якщо витвори та порожняки знову зазнають невдачі, то цього разу вони зруйнують набагато більше, ніж п’ятсот миль безлюдної тайги. А якщо їм вдасться втілити свій план і перетворитися на безсмертних напівбогів, якими вони завжди мріяли стати… Я здригнувся від однієї думки про це. Життя під їхньою владою стало б справжнім пеклом на землі.
Прожектор крутнувся знову і знову засліпив Голана, я напружився, готуючись кинутися на нього, але зручний момент минув надто швидко.
— Дарма стараєтеся, — сказала Емма. — Можете викрасти хоч усіх імбрин — вони вам не допомагатимуть.
— Ні, допомагатимуть. Вони робитимуть це, інакше ми повбиваємо їх усіх. А якщо це не спрацює, то почнемо вбивати вас, а їх змусимо це споглядати.
— Ти божевільний, — сказав я.
Пташки переполохалися і пронизливо закричали. Голан гаркнув на них, щоби вони замовкли.
— Ні! Справжнім божевіллям є те, що ви, дивні люди, ховаєтеся від світу, хоча могли б ним панувати, пасуєте перед смертю, хоча могли б узяти над нею гору, дозволяєте решті людства, цьому генетичному сміттю, заганяти вас у підпілля, тоді як легко могли б зробити їх своїми рабами, якими їм належить бути за самим фактом їхнього народження! — Кожне речення Голан супроводжував емоційним помахом клітки, мабуть, гадаючи, що так ми швидше усвідомимо почуте. — Оце справжнє божевілля!
— Припини! — скрикнула Емма.
— Ага, то вам не байдужа доля цих пташок! — вигукнув Голан і ще сильніше струсонув клітку. Раптом маленька червона лампочка, прикріплена до прутів клітки, спалахнула яскравіше, і Голан, різко повернувши голову, кинув погляд у темряву позаду себе. А потім знову глянув на Емму і скрикнув:
— Вони тобі потрібні?! Тримай! — І з цими словами він відсахнувся і змахнув кліткою, цілячи їй у голову.
Емма скрикнула і пригнулася. Голан, наче дискобол, затягнув розмах, аж поки клітка не пронеслася у повітрі над її головою, а потім відпустив. Перелетівши через перила, залізна конструкція понеслася, обертаючись, униз, у нічну темряву.
Я вилаявся, а Емма скрикнула, підскочила до перил і безпорадно махнула руками, намагаючись спіймати клітку, яка полетіла униз, до води. І в цей момент замішання Голан стрибнув на мене, збив на долівку, а потім ударив кулаком у живіт і ще раз — в щелепу.
Мені запаморочилося в голові, було важко дихати. Голан потягнувся до пістолета, а мені довелося напружити всі сили, щоб не віддати його. Те, що він так відчайдушно намагався ним заволодіти, засвідчило, що пістолет заряджений. Я хотів був викинути його за перила, але Голан вчепився у нього і смикнув, але я не відпускав.
— Ах ти ж сучий вилупок! — скрикнула Емма, і її руки, охоплені полум’ям, на мить показалися над головою Голана і схопили його за шию.
Я почув, як його шкіра засичала, наче сире м’ясо на сковорідці. Він несамовито заверещав і відкотився від мене. Його рідке волосся спалахнуло вогнем — і раптом він вчепився Еммі в горло, наче був не проти згоріти, аби тільки мати змогу задушити її. Я скочив на ноги і, тримаючи пістолет обома руками, націлив його.
На якусь секунду в мене з’явилася можливість вистрелити в нього майже впритул. Я спробував викинути все із голови і зосередитися на тому, щоби мої руки не тремтіли. Провів уявну лінію від плеча через приціл до цілі — голови цього чоловіка. Ні, не чоловіка, а потворної пародії на нього. Істоти. Лихої сили, яка організувала вбивство мого діда і зруйнувала все те, що я смиренно називав життям, хоч яким би скромним воно не обіцяло бути. Сили, яка занесла мене в цю точку простору і часу, не питаючи мого дозволу, так само, як і сили менш лихі і менш аморальні, вирішували за мене, не питаючи дозволу, як мені жити і що робити відтоді, як я став достатньо дорослим, щоби щось робити і приймати рішення. Але в мене з’явився шанс зламати цей хід подій, малесенький слабенький шанс, який уже вислизав із моїх рук.
«А тепер натисни на гачок».
Пістолет підстрибнув у моїх руках, і його постріл прозвучав так, немов довкола мене тріснула й розверзлася земля; звук був такий несподівано-оглушливий, що я мимоволі заплющив очі. Коли ж я їх знову розплющив, то побачив, що все довкола якось химерно завмерло. Хоча Голан так і стояв позаду Емми, схопивши її за горло і тягнучи до перил, мені здалося, що їхні фігури були, наче з бронзи відлиті. Невже імбрини знову перетворилися на людей і зачаклували нас? Але наступної миті картина «відтанула», Емма вирвалася з міцної, мов лещата, хватки, а Голан заточився, позадкував і важко сперся об поруччя.
Отетеріло витріщившись на мене з виразом невимовного подиву на обличчі, він розтулив був рота і хотів щось сказати, але не зміг. Голан затиснув долонею дірку, яку я прострелив у його горлі, завбільшки з невеличку монету; кров сочилася крізь його пальці й стікала по руках. Сили швидко покинули його, і він, повільно перевалившись через перила, полетів у темряву.
Ми забули про нього тієї ж миті, коли він щез. Емма скрикнула, показуючи на море.
— Вони он там, поглянь!
Я примружився, прослідкував за її рукою і ледь розгледів вдалині слабку пульсацію вогника, що погойдувався на хвилях. Мить — і ми, прожогом кинувшись до отвору, вже летіли вниз звивистими сходами, підсвідомо навіть не сподіваючись добратися до клітки, перш ніж вона потоне, але таки несамовито-істерично намагаючись встигнути.
Вирвавшись назовні, ми побачили Міларда з накладеним джгутом, а поруч із ним — Бронвін. Він щось гукнув, але я не розчув, та того було достатньо, щоби пересвідчитися в тому, що він живий. Вхопивши Емму за руку, я скрикнув:
— Човен! — показуючи рукою туди, де до скелястого валуна хтось припнув каное, але до нього було надто далеко, стояло воно з незручного боку, а часу ми не мали. Натомість Емма штовхнула мене до моря — і ми бігом влетіли у воду.
Холоду я майже не відчував. Всі мої думки були про те, щоби добратися до клітки, перш ніж вона зникне під темними хвилями. А вони хлюпали нам у обличчя, і ми несамовито рвали ті хвилі на шматки, відпльовуючись і відкашлюючись. Важко було визначити, де є маяк — єдина світла цятка в темному океані, що оточував нас. Вона то зникала — то з’являлася знов, то підскакувала — то провалювалася між хвиль, ми двічі губили її і мали зупинятися, перелякано видивляючись маяк, а потім знову помічаючи його.
Сильна течія зносила клітку у відкрите море, а разом із нею — і нас. Якщо ми до неї незабаром не доберемося, то сили наші вичерпаються і ми потонемо. Цю моторошну думку я гнав від себе стільки, скільки міг, та коли світло маяка зникло втретє і нам довелося видивлятися його так довго, що ми вже навіть не знали, з якого боку непривітного темного моря воно зникло, я закричав.
— Нам треба повертатися назад!
Та Емма й слухати мене не хотіла, пливучи попереду дедалі глибше у відкрите море. Я був схопив її за ноги, якими вона бовтала у воді, але вона відштовхнула мене геть.
— Клітка потонула! Ми вже її не знайдемо!
— Ану замовкни! — скрикнула вона, і з її важкого дихання я пересвідчився, що вона була не менш втомленою, ніж я. — Стули пельку і вдивляйся!
Я схопив її і закричав прямо їй в обличчя, вона знову хвицнула мене ногою, та я не відпускав її; коли ж вона побачила, що вирватися не зможе, то розплакалася, нічого не кажучи, а лише завиваючи від розпачу.
Я потягнув її до маяка, але вона була, мов камінь, що занурював мене на дно.
— Пливи! — заволав я. — Пливи, інакше ми потонемо!
І раптом я побачив його: слабеньке, ледь помітне мерехтіння червоного світла. Воно було поруч, на невеликій глибині під водою. Спершу я не сказав нічого, боячись, що то мені ввижається, але вогник блимнув вдруге.
Емма заверещала і загукала. Схоже, клітка опустилася на ще один потонулий корабель, інакше чому вона залишалася на такій малій глибині? І мені хотілося вірити, що пташки й досі живі, бо клітка лишень ось-ось потонула.
Ми попливли до клітки, готуючись пірнути за нею, хоча я й гадки не мав, де для цього взяти сил, бо їх майже не лишилося. І раптом вона якимось дивовижним чином сама піднялася до нас.
— Що відбувається? — скрикнув я. — Це що — потонулий корабель?
— Не може бути. Тут немає ніякого корабля.
— Тоді що ж це в біса таке?!
Мені здалося, що на поверхню ось-ось вирине кит, великий, довгий і сірий. А може, то якийсь корабель-привид, що піднімається зі своєї морської могили? І в цю мить потужна напливна хвиля піднялася з глибин і відкинула нас геть. Ми відчайдушно замахали руками й ногами, намагаючись втриматися проти неї, але мали у цій боротьбі не більше шансів, ніж цурпалки проти прибою. Раптом щось гупнуло знизу об наші ноги — і ми піднялися разом із якоюсь величезною істотою, опинившись у неї на спині.
Вона показалася з води позаду нас: вона сичала і брязкала, мов якась гігантська механічна потвора. Нас вхопив пінистий потік води, що стікав навсібіч донизу, і вдарив нас об якісь металеві ґрати; ми відчайдушно вчепилися в них, щоби нас не змило у море. Вдивляючись крізь бризки солоної води, я помітив, що клітка тепер поміж двох предметів, схожих на плавники, що стриміли у потвори зі спини: один більший, другий — менший. Раптом нас накрив промінь маяка, і у його світлі я побачив, що то не плавники, а конічна надбудова і велика гармата, прикріплена болтами до корпусу. Ми їхали верхи не на морській потворі, не на кораблеві-привиді і не на киті. Це був…
— Підводний човен! — заволав я. Те, що він сплив під нашими ногами, не було випадковим збігом обставин. Напевне, саме на нього чекав Голан.
Емма вже щодуху бігла до клітки, і під її ногами гойдалася палуба. Я насилу зіп’явся на ноги. Коли я кинувся бігти, палубу накрила хвиля і збила з ніг нас обох.
Я почув крик, озирнувся і побачив, як із люка нагорі конічної башти показався чоловік у сірій уніформі і націлив на нас пістолет.
Посипалися кулі, брязкаючи об металевий корпус човна. Клітка була надто далеко, і ми неминуче перетворилися б на решето, перш ніж до неї добралися б, але я побачив, що Емма сподівалася таки встигнути добігти до клітки будь-що.
Я рвонув за нею, наздогнав, і ми разом попадали у воду.
Темна вода зімкнулася над нашими головами. Кулі шукали нас і у воді, залишаючи за собою ниточки маленьких повітряних бульбашок.
Коли ми знову виринули на поверхню, Емма вхопила мене і закричала:
— Навіщо ти це зробив! Я майже дісталася до них!
— Іще трохи — і він убив би тебе! — відказав я, вириваючись з її хватки, і раптом зрозумів: вона навіть не побачила того чоловіка, бо була суцільно зосереджена на клітці. Тож я показав їй на типа, який йшов палубою до клітки. Він підняв її і струсонув. Дверцята клітки відвиснули й розкрилися, мені здалося, що я побачив всередині якийсь рух, і це дало мені надію. Та нас знову накрив промінь маяка, і в його яскравому світлі я побачив обличчя стрілка — його задоволений вишкір і бездонні білуваті очі без зіниць. То був витвір, як і Голан.
Він засунув руку в клітку і витягнув звідти одну промоклу пташку. З башти йому свиснув матрос, і витвір побіг до люка з пташиною в руці.
Човен знову засичав і забряжчав. Вода довкола нас спінилася, немов закипаючи.
— Пливімо геть, бо він засмокче нас на глибину! — крикнув я Еммі. Та вона не чула мене, прикипівши поглядом до ділянки темної води біля корми судна.
Іще мить — і вона вже пливла туди. Я спробував її зупинити, але вона різко відштовхнула мене. І раптом крізь завивання і сичання човна я почув його — пронизливий закличний крик. То була пані Сапсан!
Ми знайшли її — вона підскакувала на хвилях, з останніх сил тримаючи голову над водою, била одним крилом і ледь ворушила другим — схоже, зламаним. Емма витягнула її. Я знову заволав, що нам треба вшиватися якомога швидше.
І ми, зібравши залишки сил, попливли геть. Позаду нас вже утворювався вир, засмоктуючи всю воду, витіснену човном. Море немов ковтало саме себе і намагалося заковтнути й нас, але тепер із нами був верескливий символ нашої перемоги, принаймні, часткової перемоги, і він давав нам силу протистояти неприродно сильній течії. Невдовзі ми почули, як нас гукає Бронвін; через мить нам на допомогу прийшла, продираючись крізь хвилі, наша подруга-силачка і витягнула нас до безпечного місця.
Ми лежали на каменистому березі під посірілим небом, знесилено хапали ротами повітря і тремтіли від холоду й перенапруження. Мілард та Бронвін мали до нас тисячі запитань, та ми не мали сил відповісти на них. Вони бачили, як з маяка зверзлося тіло Голана, як спливла і занурилася субмарина, як з води з’явилася пані Сапсан, але без пані Шилодзьобки, і тому все й так зрозуміли. Вони обнімали нас доти, доки ми не кинули тремтіти, а Бронвін засунула пані Сапсан собі під сорочку, щоб зігріти її. Оклигавши, ми дістали каное Емми і попливли назад до берега.
Коли ми наближалися, всі діти повиходили на мілину, щоби нас зустріти.
— Ми чули постріли!
— Що то був за човен? Такий дивний!
— А де пані Сапсан?
Ми вибралися з каное, Бронвін підняла свою сорочку і показала пташку, яка там зручно вмостилася. Діти скупчилися довкола, а пані Сапсан підняла дзьоба і каркнула, мовляв, я стомлена, але жива. Всі радісно загукали.
— Молодці! — вигукнув Г’ю.
Оливка станцювала джиґу, приспівуючи:
— Пташка, пташка, пташка! Джейк та Емма врятували Пташку!
Та веселощі швидко скінчилися. Бо всі швидко помітили відсутність пані Шилодзьобки та небезпечний стан Міларда. Джгут був тугий, але хлопець втратив багато крові і тому слабнув на очах. Єнох дав йому свій плащ, а Фіона — вовняного капелюха.
— Ми відведемо тебе до лікаря у місто, — сказала Емма.
— Дурниці, — відказав Мілард. — Той чоловік жодного разу в житті не бачив невидимого хлопця, а коли побачить, то розгубиться і не знатиме, що зі мною робити. Він або лікуватиме не ту кінцівку, або забіжить геть, верещачи від страху.
— Та то не страшно, що він забіжить від страху, — запевнила його Емма. — Коли контур переналадиться, то лікар нічого не пам’ятатиме.
— Озирніться. Контур мав переналадитися ще годину тому.
Мілард мав рацію: в небі вже не гуділи літаки, бій скінчився, але клуби диму від бомбових розривів і досі піднімалися догори, змішуючись з хмарами.
— Це недобре, — зазначив Єнох, і всі притихли.
— У всякому разі, — сказав Мілард, — я маю в будинку все, що мені потрібно. Мені треба хильнути ковток настойки опію і протерти рану спиртом. Слава Богу, куля пройшла навиліт і не зачепила кістку. За три дні я буду як огірочок.
— Але у тебе й досі кров іде, — зауважила Бронвін, вказавши на червоні краплини, що падали на пісок позаду нього.
— Тоді затягни тугіше джгута, чорт забирай!
Вона так і зробила, та Мілард зойкнув так, що всі аж зіщулилися від страху, а потім зомлів, але Бронвін вчасно підхопила його на руки.
— З ним все гаразд? — спитала Клер.
— Просто знепритомнів, і все, — відповів Єнох. — Він не в такому задовільному стані, як намагається вдати.
— І що ж нам тепер робити?
— Спитати пані Сапсан, — запропонувала Оливія.
— Правильно. Постав її додолу, щоби вона знову перетворилася на людину, — сказав Єнох. — Доки вона пташка, вона нічого не зможе нам сказати.
Тож Бронвін поставила пані Сапсан на сухий пісок, а ми відійшли і почекали. Пані Сапсан кілька разів підстрибнула, змахнула неушкодженим крилом, а потім схилила вкриту перами голову, кліпнула на нас оком — і все. Вона залишилася пташкою.
— Можливо, вона потребує приватності, — висловила припущення Емма. — Повернімося до неї спинами.
Ми так і зробили, ставши колом навкруг пташини.
— Тепер можна, пані Сапсан, — сказала Оливія. — Вже ніхто не дивиться.
Через хвилину Г’ю краєм ока зиркнув у коло.
— Ні, вона й досі пташка.
— Може, вона надто втомилася й змерзла, — сказала Клер, і більшість з присутніх погодилася з такою аргументацією. Тож ми вирішили, що повернемося до будинку, полікуємо Міларда тими припасами, які він мав, і з надією чекатимемо, що, відпочивши і набравшись сил, директорка та її контур повернуться до норми.