Дім дивних дітей

Розділ сьомий

Прийшов ранок і приніс із собою дощ, вітер і туман — тоскну погоду, коли мало віриться в те, що попередній день був не чим іншим, як дивовижним чудесним сном. Я пожадливо, як голодний вовк, проковтнув свій сніданок і сказав батьку, що піду погуляю. Батько поглянув на мене, як на божевільного.

— У цьому? Куди?

— Та трохи погуляю з… — бовкнув я, не подумавши. А потім, щоби замести сліди, удав, що поперхнувся шматком їжі, що застрягнув у мене в горлянці. Та було запізно: батько добре мене розчув.

— Погуляєш з ким? Сподіваюся, не з отими двома хуліганистими реперами?

Єдиним способом вибратися з діри, в яку я потрапив, було ще глибше в неї закопатися.

— Ні, не з ними. З іншими. Але ти, напевне ніколи не бачив їх, бо вони живуть по той бік… е-е-е… по той бік острова, і…

— Та невже? А мені здалося, що там ніхто не живе.

— Та ні, кілька людей живуть. Типу овечі пастухи і таке інше. Та вони класні чуваки: прикривають мій тил, коли я досліджую будинок.

Друзі та безпека: проти цих двох чинників батько вже ніяк не міг заперечити.

— Мені треба зустрітися з ними, — мовив батько, напустивши на себе суворий вигляд. Він часто так робив, коли вдавав із себе проникливого батька, яким він насправді не був, але дуже хотів стати.

— Авжеж. Але мені невдовзі треба з ними зустрітися, тому якось іншим разом.

Батько кивнув і відкусив шматочок ранкового біфштексу.

— Щоб до вечері повернувся, — кинув він мені.

— Наказ прийнято, сер. Виконую, сер.

До болота я не йшов, а майже біг. Пробираючись його драглистою поверхнею, я намагався пригадати розташування майже невидимих острівців трави, якими Емма перетинала болото, і весь час непокоївся: а раптом на тому боці мене чекатимуть іще сильніший дощ та зруйнований порожній будинок. Тому, пірнувши до кургану, я з великим полегшенням виявив на його протилежному боці таке саме третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, яким я його полишив учора: теплий, сонячний день без туману, небо — яскраво-синє, а хмари утворюють фігури, які здалися мені заспокійливо знайомими. А найкращим було те, що на мене там чекала Емма: вона сиділа на краєчку кургану і кидала в болото камінці.

— Нарешті! — вигукнула вона, підскакуючи на ноги. — Ходімо, всі вже давно чекають на тебе.

— Та невже?

— Авже-е-еж, — протягнула Емма, театрально підкочуючи очі під лоба. Схопивши за руку, вона потягнула мене за собою. Я аж підстрибував від нетерпіння і радісного збудження — не лише від її дотику, а й від думки про день, що чекав мене попереду, день, сповнений нескінченних можливостей. Хоча за тисячами суто поверхових ознак він мав бути схожим на день учорашній — дутиме той самий вітерець, гойдатимуться ті самі гілки, — мої відчуття, мої емоції протягом цього дня неодмінно будуть інакшими. Й дивні діти — вони теж будуть інакшими, новими. Вони наче маленькі боги у цьому дивовижному маленькому раю, а я їхній гість.

Ми мчали через болото та ліс так швидко, немов спізнювалися на важливу зустріч. Коли ми добігли до будинку, Емма повела мене до тильного двору, де вже спорудили невеличку дерев’яну сцену. Метушилися дітлахи, забігаючи до будинку та вибігаючи з нього, тягнучи декорації, застібаючи на ходу піджачки та розцяцьковані святкові костюми. Поруч розігрувався невеличкий оркестр, що складався з акордеона, пом’ятого тромбона та музичної пилки, на якій грав смичком Горацій.

— А це що таке? — спитав я Емму. — Ви готуєте виставу?

— Невдовзі побачиш, — відказала вона.

— А хто в ній гратиме?

— Сам побачиш.

— А про що ця вистава?

Замість відповіді Емма мене вщипнула.

Свиснув свисток, і всі кинулися займати місця в ряду складаних стільців, виставлених напроти сцени. Тільки-но ми з Еммою всіслися, як підняли завісу. За нею всі побачили солом’яний бриль, який наче висів у повітрі над костюмом у червоно-білу смужечку. Я збагнув, що то Мілард, лише тоді, коли почув його голос.

— Пані та панове! — радісно вигукнув він. — Мені надзвичайно приємно представити ще не бачену в історії виставу! Вона відзначається неперевершеною сміливістю, новизною і таким довершеним мистецтвом магії, що ви просто очам своїм не повірите! Шановна добропорядна публіка! Представляю вам виставу «Пані Сапсан та її дивні діти»!

Публіка вибухнула гучними оплесками. Мілард шанобливо торкнувся вершечка свого капелюха.

— А тепер я продемонструю вам наш перший ілюзіон. Пані Сапсан власною персоною! — Мілард пірнув за куліси і за мить з’явився з накидкою в одній руці та сапсаном — у другій. Він кивнув оркестру, і той з присвистом та хрипінням зацигикав якусь бравурну мелодію.

Емма штовхнула мене ліктем.

— Дивись уважно, що буде, — прошепотіла вона.

Мілард поставив сокола на сцену, зняв з руки накидку і звісив її униз, затуливши птаха від публіки. А потім почав зворотний відлік:

— Три, два, один!

При слові «один» я почув вже знайоме лопотіння крил і за мить побачив голову пані Сапсан — її людська голова вигулькнула над покривалом під шалені оплески публіки. Її волосся було скуйовджене, і над покривалом виднілася лише її голова та плечі: напевне під покривалом вона була оголеною. Вочевидь, коли ти перетворюєшся на птаха, одіж стає зайвою, бо заважає польоту. Взявши покривало за краї, директорка цнотливо загорнулася у нього.

— Пане Портмане! — сказала вона, дивлячись на мене зі сцени. — Я така рада, що ви повернулися. З цією маленькою виставою ми колись, у спокійніші дні, їздили в турне по континенту. Сподіваюся, для вас вона стане повчальною.

І після цих слів пані Сапсан театрально й величаво покинула сцену і подалася до будинку, щоби вдягнутися.

Один за одним діти виходили на сцену, і кожен — з власним номером. Знявши свій смокінг і, таким чином, ставши повністю невидимим, Мілард жонглював скляними пляшками. Оливія зняла свої свинцеві черевики і виконувала на брусах вправи, непідвладні дії земного тяжіння. Емма творила вогонь, ковтала його, а потім вивергала, наче той дракон, ані разу не обпікшись. Я захоплено аплодував так, що у мене аж долоні почервоніли.

Коли Емма повернулася, я в неї спитав:

— Нічого не розумію. Ви що — отак і виступали перед людьми?

— Аякже.

— Перед звичайними людьми?

— Звісно, перед звичайними людьми. А навіщо дивним людям платити гроші за номери, котрі вони самі в змозі продемонструвати?

— Але ж хіба ви не боїтеся викрити себе?

Емма самовдоволено чмихнула.

— Ніхто не запідозрює ані краплини, — відповіла вона. — Люди ходять на розважальні вистави, щоби подивитися на трюки, фокуси й таке інше, тому публіка вважала, що ми показуємо трюки.

— Тож ви ховалися у всіх на виду.

— До речі, саме таким чином дивні люди колись заробляли собі на життя, — пояснила Емма.

— І ніхто й ніколи не попався?

— Час від часу який-небудь йолоп заходив до нас за лаштунки, але на цей випадок ми завжди мали силача-викидайла, щоби викинути за шварок надміру допитливих. До речі — про вовка промовка!

У цю мить якась мужоподібна дівчина витягнула на сцену брилу завбільшки з невеличкий холодильник.

— Може, вона й не надто кмітлива й дотепна, — прошепотіла Емма, — зате має добре серце і ладна віддати власне життя за своїх товаришів. Ми з Бронвін — подруги нерозлийвода.

Хтось передав по колу стос рекламних карток, за допомогою яких пані Сапсан колись заохочувала глядачів на виставу. Коли цей стос дійшов до мене, то верхньою у ньому виявилася фотографія Бронвін. На ній вона стояла босоніж, виклично дивлячись крижаним поглядом у об’єктив. А на звороті великими літерами було виведено: «Надзвичайна дівчина-силач зі Свонсі!»

— А чому вона на фото не піднімає брилу, як робить це на сцені? — поцікавився я.

— Вона була не в настрої, бо Пташка змусила її для знімку вдягнутися «по-дівчачому». І тому відмовилася не те, що брилу, а й навіть сірникову коробку піднімати.

— Схоже, що вона також принципово не взувається.

— Так, зазвичай не взувається.

Тим часом Бронвін витягнула кам’яну брилу на середину сцени і на якусь мить зупинилася, уставившись поглядом на публіку, наче хтось скомандував їй зупинитися для більшого театрального ефекту. А потім нагнулася, обхопила камінь своїми ручищами і повільно підняла його над головою. Всі загуділи й зааплодували з непідробним ентузіазмом, хоча діти, вочевидь, уже бачили цей номер сотні разів, не менше. Я почувався як під час зборів вболівальників футбольної команди зі школи, до якої я не ходив.

Бронвін позіхнула і, взявши важучу брилу під руку, пішла. Замість неї на сцену вийшла дівчина з розкуйовдженим волоссям. Емма сказала мені, що її звали Фіона. Вона стала обличчям до публіки поза великим вазоном із землею, простерши над ним руки наче кучер. Оркестр заграв «Політ джмеля» (настільки добре, як це, звісно, їм вдавалося). Фіона наче вхопилася за повітря над вазоном, і її обличчя скривилося від натуги й зосередженості. Коли музика досягла крещендо, з вазона вистромився рядок маргариток, які, звиваючись і розгалужуючись, потягнулися угору до її рук. Картина нагадала зняте прискореною зйомкою відео про те, як квітнуть рослини, з тією різницею, що Фіона немовби витягувала квіти з землі невидимими нитками. Дітям дуже сподобався цей трюк; вони попідскакували зі своїх місць і несамовито зааплодували, підбадьорюючи виконавицю.

Емма перебрала фотографії у стосі й знайшла знімок Фіони.

— Її картка — моя найулюбленіша, — сказала вона. — Над своїм костюмом Фіона працювала по кілька днів.

Я поглянув на фото. Вдягнута, наче жебрачка, вона стояла, тримаючи в руках курку.

— А що ця фотографія означає? — поцікавився я. — Бездомну селянку?

Емма вщипнула мене.

— Вона хотіла мати природний вигляд, бути схожою на дикунку. «Джил із джунглів» — ось як ми звали її.

— А вона що — і справді з джунглів?

— Та ні, з Ірландії.

— А в джунглях багато водиться диких курей?

Емма знову мене вщипнула. Поки ми отак із нею перешіптувалися, до Фіони на сцені приєднався Г’ю. Він роззявив рота, звідти відразу ж вилетіли бджоли і заходилися опилювати квіти, які зростила Фіона. То був наче химерний ритуал парування.

— А що ще вирощує Фіона, окрім кущів та квітів?

— Всі оці овочі, — відповіла Емма, кивнувши на грядки у дворі. — Та інколи дерева.

— Та невже? Цілі дерева?

Емма знову попорпалася в картках.

— Інколи ми граємося в Джил та бобове стебло. Хтось хапається у лісі за молоде деревце, ми всідаємося на нього й спостерігаємо, на скільки Фіона зможе його відростити. Емма знайшла картку, яку шукала, і постукала по ній пальцем. — Оце був рекорд: двадцять метрів, — гордо сказала вона.

— А вам тут не буває нудно?

Емма хотіла була знову мене вщипнути, але я схопив її за руку. Я не знавець дівчачих душ, але коли тебе намагаються вщипнути вже вчетверте, то я вже точно зрозумів, що до мене залицяються.

Після Г’ю з Фіоною було ще декілька номерів, але дітлахи вже знуджено завовтузилися, тож невдовзі ми порозходилися, щоби провести решту дня, вилежуючись на сонці і попиваючи лимонад, граючи в крокет, пораючись у саду та на городі, який, завдяки Фіоні, майже не потребував догляду, та обговорюючи здогадні страви на обід. Мені хотілося ще порозпитувати пані Сапсан про мого діда, бо з Еммою я уникав цієї теми, тому що вона відразу ж насуплювалася при самій лише згадці його імені, але директорка пішла на заняття з меншими дітлахами. Втім, мені здавалося, що я маю вдосталь часу для розпитувань, до того ж, чудова місцина та полуденна спека притлумили бажання займатися чимось важчим, аніж ходіння довкола притулку в замріяно-радісному настрої.

Після непристойно розкішного обіду з гусячою печінкою та шоколадного пудингу Емма запропонувала старшим дітям піти покупатися.

— Про це й мови не може бути, — простогнав Мілард, у якого не защіпався верхній ґудзик штанів. — Я натоптаний, наче різдвяна індичка.

Ми мало не лускалися, коли порозлягалися у вітальні у кріслах з оксамитовою оббивкою. Бронвін лежала, скрутившись калачиком і встромивши голову поміж двох подушок.

— Я відразу ж піду на дно, мов та каменюка, яку я піднімала на сцені, — приглушено промимрила вона.

Та Емма наполягала. Після десятихвилинних умовлянь їй таки вдалося розбурхати напівсонних Г’ю, Фіону та Горація і загітувати їх на плавальні змагання; Бронвін приєдналася до нас із духу суперництва, бо не могла пропустити жодних змагань. Побачивши, як ми юрмою полишаємо будинок, Мілард із докорами, що ми кидаємо його одного напризволяще, таки приєднався до нас.

Найкращим місцем для купання був пляж біля гавані, але щоби туди дістатися, нам довелося б перетнути усе місто.

— А як же всі оті схиблені пияки? Вони ж бо вважають мене німецьким шпигуном, — заперечив я. — Сьогодні мені щось не дуже хочеться, щоби за мною ганялися кремезні чоловіки з кийками.

— От ти лопух! — відказала Емма. — То ж було вчора. А сьогодні вони анічогісінько не пам’ятатимуть.

— Лишень накинь на себе рушник, щоби вони не бачили твоєї одежі… е-е-е, з майбутнього, — порадив мені Горацій.

На мені були джинси та футболка — мій звичний одяг, а на Горації — його звичний чорний костюм. Здавалося, він завжди дотримувався стилю одягу, притаманного пані Сапсан: жахливо офіційного, незважаючи на ситуацію. Його фото я вже бачив серед тих, які знайшов у розтрощеному чемодані; позуючи для нього, Горацій перевершив себе, передавши куті меду: циліндр, ціпок, монокль — повний джентльменський набір.

— Маєш рацію, — відповів я, зиркнувши скоса на Горація. — Мені не хочеться, щоби хтось подумав, наче я чудно й недоречно вдягнений.

— Якщо ти натякаєш на мій піджак, — гордовито відказав він, — авжеж, я є прибічником строгої моди. — Решта дітей захихотіли. — Нумо, насміхайтеся з друзяки Горація! Можете навіть обізвати мене «денді», але те, що тутешні селяни не пам’ятають, що ви носили вчора, ще не дає вам дозволу вдягатися як волоцюги! — І з цими словами він нервово розправив лацкани піджака, від чого діти зареготали ще дужче. Роздратований Горацій докірливо тицьнув пальцем на моє вбрання.

— А якщо оце вбрання майбутнього, то борони нас Боже від такого лахміття!

Коли сміх вгамувався, я потягнув Емму вбік і пошепки спитав:

— А яка риса Горація робить його дивним? Звісно, окрім його особливої манери вдягатися?

— Він снить пророчі сни. Регулярно бачить оті грандіозні кошмари, які мають бентежну тенденцію збуватися.

— А часто він їх бачить?

— Сам у нього спитай, якщо цікаво.

Та Горацій був не в гуморі, щоби відповідати на мої запитання. Тому мені довелося відкласти їх на потім.

Коли ми ввійшли до міста, я обгорнув один рушник довкола стегон, а другий накинув на плечі. Хоча це й не було пророцтвом у строгому сенсі слова, але виявилося, що Горацій мав рацію: ніхто мене не впізнав. Коли ми йшли головною дорогою, декілька людей провели нас здивованими поглядами, але ніхто до нас не чіплявся. Ми навіть пройшли повз отого товстуна, який здійняв учора галас у барі. Він стояв біля тютюнової крамниці, натоптуючи свою люльку і теревенячи про політику з якоюсь жінкою, а та слухала його упівуха. Він також витріщився услід, але й близько мене не упізнав.

Здавалося, наче над усім містом хтось натиснув на кнопку «перезавантажити». Я раз по раз час помічав те, що вже бачив учора: той самий фургон, що мчав по дорозі, ковзаючи по гравію задніми колесами; ті самі жінки вишикувалися біля колодязя; якийсь чоловік так само смолив днище веслового човна, анітрохи не просунувшись у своїй роботі за добу. Мені навіть здалося, що ось-ось побачу свого двійника, за яким женуться п’яні завсідники бару, але потім подумав, що тут такого не буває.

— Чуваки, ви, напевне, знаєте багато про те, що відбувається довкола, — сказав я. — Ну, як учора, з отим авіанальотом та з возиком.

— Це Мілард усе знає, — відповів Г’ю.

— Так воно і є, — підтвердив Мілард. — Взагалі-то, я вже наполовину склав перший у світі найповніший звіт одного дня з життя міста, з точки зору кожного з його мешканців. Кожна дія, кожна розмова, кожен звук, виданий кожним із мешканців цього міста. А це сто п’ятдесят дев’ять людей і триста тридцять дві тварини — хвилина за хвилиною, від світанку до заходу сонця.

— Аж не віриться, — сказав я.

— Не можу з тобою не погодитися, бо в це важко повірити, — відповів Мілард. — За якихось двадцять сім років я спромігся дослідити половину тварин та майже усіх людей.

Я отетеріло роззявив рота.

— За двадцять сім років?

— Та він лише на свиней потратив три роки! — зауважив Г’ю. — Ти можеш собі таке уявити: кожного дня три роки поспіль робити нотатки про свиней?! Отой вивергнув з дупи стільки-то свинячих бісквітів, отой стільки-то разів сказав «хрю-хрю», а потім влігся спати у власному лайні!

— Найголовніше в процесі дослідження — це нотатки, без них ніяк не можна обійтися, — терпляче пояснив Мілард. — Але я добре розумію твою заздрість, Г’ю. Бо моє дослідження обіцяє стати працею, безпрецедентною в історії академічної науки.

— Ой, Міларде, не гни кирпу, — кинула Емма. — Твоя праця не матиме прецедентів в історії великих дурниць. То буде найдурніша з коли-небудь написаних нісенітниць.

Замість відповісти, Мілард називав речі, які ось-ось мали статися.

«За мить місіс Хіґґінс розкашляється», — сказав він, і якась жінка на вулиці справді зайшлася кашлем так, що в неї аж очі на лоба повилазили. Або «Невдовзі отой рибалка жалітиметься на труднощі, що постали на його професійній стезі через війну», і справді — чоловік, що стояв, спершись на воза з рибальськими сітками, обернувся до співрозмовника і сказав: «У навколишніх водах так багато отих бісових підводних човнів, що я не можу навіть вудку спокійно закинути!»

Це справило на мене велике враження, про що я й сказав Міларду.

— Приємно, що хоч хтось здатен поцінувати мою роботу, — вдячно завважив він.

Ми йшли вздовж жвавої гавані до краю причалів, потім подалися скелястим берегом до мису з піщаною бухточкою. Хлопці роздяглися до спідньої білизни (всі, окрім Горація, який зняв лише черевики та краватку), а дівчата сховалися, щоби вдягнути скромні старомодні купальні костюми. А потім ми разом плавали. Бронвін та Емма змагалися між собою, а ми бовталися у воді; втомившись, ми вибралися на пісок і лягли подрімати. Як сонце припекло, ми знову попадали у воду, а коли від прохолоди води нас взяли дрижаки, повиповзали на берег — і так тривало доти, поки наші тіні на піску не видовжилися й витончилися.

Від купання ми перейшли до розмови. Мої супутники мали до мене безліч запитань, і тепер, вдалині від пані Сапсан, я мав змогу відповідати на них щиро. Який він — світ майбутнього? Що люди їдять, п’ють і вдягають? Коли наука спроможеться здолати хвороби та смерть? Мої співрозмовники жили майже в раю, але їм бракувало нових облич і нових історій. Я розповідав їм про все, що міг, порпаючись у своїй пам’яті і відшукуючи в ній золоті самородки, залишені заняттями з історії, які вела місіс Джонсон. Висадка на Місяць! Падіння Берлінської стіни! В’єтнамська війна! Але розповідь про ці події мало зацікавила моїх однолітків з минулого сторіччя.

Найбільше ж враження на них справили техніка і рівень життя сучасного мені суспільства. Наші будинки мали кондиціонери повітря. Острів’яни з дитячого притулку чули про телевізор, але ніколи не бачили його, і для них було великим шоком, коли вони дізналися, що моя родина мала ящик з картинками, що розмовляють, мало не в кожній кімнаті. Подорож літаком була для нас так само звичною і недорогою, як і для них подорож потягом. Наша армія веде бойові дії за допомогою безпілотних дистанційно керованих літаків. Оснащені телефонами комп’ютери вміщаються в кишені, і хоча мій телефон на цьому острові не працював (здавалося, тут ніяка електроніка не працювала), я витягнув свій смартфон, щоби продемонструвати їм його тонкий блискучий корпус.

Коли ми нарешті вирушили назад, сонце вже хилилося за обрій. Емма наче приклеїлася до мене, час від часу немовби ненавмисне торкалася мене рукою, поки ми йшли. Коли на околиці міста ми проходили повз яблуню, вона зупинилася, щоби зірвати яблуко, але навіть ставши навшпиньки, не змогла дістати навіть найнижчій плід. Тому я, як і личить джентльмену, підсадив її — обхопив за талію і підняв, боячись при цьому закректати. Емма простягнула свою білу руку; її ще мокре волосся поблискувало на вечірньому сонці. Коли я опустив її, вона цьомкнула мене в щоку і віддала мені яблуко.

— Тримай, — сказала вона. — Ти його заробив.

— Яблуко чи поцілунок?

Вона розсміялася і побігла наздоганяти своїх товаришів. Я не знав, як назвати те, що виникало між нами, але це відчуття мені подобалося. То були дурнувато-радісна безтурботність і душевний комфорт. Поклавши яблуко до кишені, я кинувся навздогін за Еммою.

Коли ми підійшли до болота і я сказав, що маю повертатися додому, вона вдала, що невдоволено надулася.

— Дай мені хоча б провести тебе, — сказала Емма, тож ми помахали її товаришам на прощання і пішли через баговиння до кургану, а я знов намагався йти за нею слід у слід.

Коли ми добралися до кургану, я сказав:

— Ходімо зі мною на той бік хоч на хвилину.

— Мені не можна. Я мушу повертатися, бо Пташка нас запідозрить.

— В чім запідозрить?

— У чомусь, — грайливо всміхнулась Емма.

— У чомусь?

— Вона завжди пильнує, щоби нічого не сталося, — розсміялася Емма.

Тоді я змінив тактику.

— А чому б тобі натомість не прийти завтра у гості до мене?

— До тебе? Аж туди?

— А чом би й ні? Там пані Сапсан за нами не стежитиме. Ти навіть зможеш познайомитися з моїм татком. Звісно, ми йому не скажемо, хто ти така. І тоді він, можливо, трохи попуститься стосовно того, куди я ходжу і що там увесь час роблю. Його син зустрічається з шикарною дівчиною? Та це ж найзаповітніша мрія мого батька!

Я сподівався, що при словах «шикарна дівчина» Емма всміхнеться, та натомість її обличчя стало серйозним.

— Розумієш, Пташка відпускає нас на той бік лише на п’ять хвилин за один раз, щоби контур постійно був відкритим.

— Тоді скажи їй відверто, що ти збираєшся зробити!

Емма зітхнула.

— Та я хотіла б, справді хотіла. Але це негарна ідея.

— Що ж, виходить, Пташка тримає вас на короткій шворці.

— Ти не розумієш, що кажеш, — скривилася Емма. — І спасибі тобі, що порівняв мене з собакою. Прекрасна аналогія, нічого не скажеш.

Ну ось, подумав я: щойно фліртували, а вже ворогуємо.

— Я висловився не в тому сенсі, що ти подумала.

— Річ не в тім, що я не хочу, — сказала Емма. — Я не можу.

— Гаразд, я пропоную тобі компроміс. Не треба приходити до мене на цілий день. Просто вийди на хвилину, тільки саме в цю мить.

— На одну хвилину? А що ми встигнемо за одну хвилину?

— Я приготую тобі сюрприз, — вишкірився я.

— Ні, ти тепер скажи, — підштовхнула вона мене.

— Сфотографую тебе.

Її усмішка згасла.

— Та я взагалі-то не в найкращій формі… — задумливо мовила Емма.

— А от і ні, ти маєш приголомшливий вигляд, чесно.

— Лише на одну хвилину! Обіцяєш?

Я пропустив її до кургану першою. Коли ми знову вийшли, надворі був туман і холод, хоча, дякувати Богу, дощ припинився. Витягнувши мобільник, я з радістю переконався, що моя теорія виявилася правдивою: з цього боку контуру електронне приладдя працювало як слід.

— А де твій фотоапарат? — спитала Емма, тремтячи від холоду. — Нумо, не барися!

Я навів на неї телефон і зробив знімок. Вона лише похитала головою, наче вже ніщо в моєму химерному світі майбутнього не могло її здивувати. А потім раптом кинулася вбік, удаючи, що тікає, і я побіг за нею навколо кургану. Ми весело сміялися, а Емма повсякчас ухилялася, а потім на якусь мить завмирала, позуючи для фотоапарата, — і знову кидалася навтьоки. Протягом хвилини я зробив купу знімків, вщерть заповнивши пам’ять телефону.

Емма підбігла до входу в курган і послала мені повітряний поцілунок.

— До завтра, хлопчику з майбутнього!

Я підняв руку, помахав їй на прощання, і вона зникла, пірнувши у кам’яний тунель.

Я пристрибом повернувся до міста, змерзлий і з блаженною ідіотською усмішкою на лиці. Іще за кілька кварталів від бару я почув дивний звук, що перекривав гудіння генераторів: хтось вигукував моє ім’я. Йдучи на голос, я вийшов на свого батька, який стояв посеред вулиці в мокрому светрі; з його рота з кожним вигуком виривалися клуби пари, мов з вихлопної труби автомобіля холодного ранку.

— Джейкобе! Я скрізь тебе шукав!

— Ти ж сказав, щоб я повернувся до вечері — от я й повернувся!

— Забудь про вечерю, ходімо зі мною.

Мій батько ніколи не пропускав вечері. Щось було не так.

— Що трапилося?

— Дорогою розповім, — відказав він, широким кроком ведучи мене до бару. На мить зупинившись, він ретельно мене обдивився. — Та ти ж геть мокрий! — вигукнув він. — Заради Бога, ти що — і другу куртку посіяв?!

— Я, е-е-е…

— І чому твоє обличчя червоне? Ти наче десь на сонці перегрівся.

От зараза. Я ж і справді весь день провалявся на пляжі без окулярів і такого-сякого головного убору.

— Та то я розчервонівся від бігу, — пояснив я, хоча мої руки від холоду взялися пухирцями. — То що ж трапилося — хтось помер, чи що?

— Та ні, ні, — заперечив батько. — А, взагалі-то, ти маєш рацію. Померли кілька овець.

— А ми тут до чого?

— Вони вважають, що то справа рук якихось дітлахів. Типу вандалізм.

— Вони — це хто? Овеча поліція?

— Фермери, — пояснив батько. — Вони допитали усіх, хто має вік до двадцяти років. І, звісно, зацікавилися, де це ти був увесь день.

Моя душа впала у п’яти. Я не мав на сто відсотків вірогідної «легенди» і, поки ми наближалися до бару, похапцем вигадував.

Біля бару довкола дюжини фермерів з розлюченими пиками вже зібрався чималенький натовп. Один із фермерів, вбраний у заляпаний багнюкою комбінезон, погрозливо спирався на замашні й гострі вила. Другий тримав за шкірку Хробака. На Хробакові були блискучі спортивні штани і футболка з написом «Я ЛЮБЛЮ, КОЛИ МЕНЕ НАЗИВАЮТЬ КРУТИМ ХЛОПЦЕМ». Він пхикав, час від часу видуваючи з ніздрів сопливі бульбашки. Третій фермер був худий, мов хрущ, і мав на голові в’язану шапочку.

— Ось він, — вигукнув худий. — А скажи-но нам, синку, де ти був увесь день?

Батько поплескав мене по спині.

— Розкажи їм, — спокійно і впевнено мовив він.

Я намагався говорити так, наче мені не було чого ховати.

— Я досліджував протилежний бік острова, там, де стоїть великий будинок.

Хрущ розгубився.

— Який це великий будинок?

— Та ота хирлява халупа в заростях, — пояснили Вила. — З власної волі туди піде лише ідіот з довідкою із психлікарні. Та місцина зачаклована, ба більше: то небезпечна пастка.

Хрущ підозріло примружився на мене.

— Ходив до великого будинку? З ким?

— Ні з ким, сам, — відказав я, і побачив, як татко здивовано зиркнув на мене.

— Брехня! Я гадаю, що ти там був з оцим типом, — сказав чоловік, що тримав за шкірку Хробака.

— Та не вбивав я ніяких овець! — відчайдушно скрикнув Хробак.

— Стули пельку! — гримнув на нього фермер.

— Джейку, — звернувся до мене батько. — А як же твої друзі?

— А, батьку, то я тобі збрехав.

Хрущ провернувся до мене і люто сплюнув на землю.

— Попався, малий брехун! Я відшмагаю тебе ремінякою на очах у батька й усіх присутніх!

— Не чіпай його, — сказав батько, намагаючись говорити, як «суворий і справедливий батько». Хрущ матюкнувся і ступив до нього крок; на якусь мить вони завмерли, визвірившись один на одного.

— Стривай, Деннісе, треба спокійно розібратися у всьому, — почувся голос, і Мартін, відокремившись від натовпу, став між батьком та Хрущем. — Для початку розкажіть нам, що вам сказав ваш син, — звернувся він до мого батька.

Батько кинув на мене розлючений погляд.

— Він сказав мені, що піде у гості до своїх друзів, що мешкають по той бік острова.

— Яких друзів? — сердито спитав розлючений дядько з вилами.

Я відчув, що ситуація швидко погіршиться, якщо я не вдамся до рішучих кроків. Зрозуміла річ, я не міг їм розказати про дітей з притулку — вони однаково мені не повірили б, натомість я пішов на зважений ризик.

— Нікого там не було, — відповів я, з удаваним соромом опускаючи очі. — Я їх вигадав. То були удавані друзі.

— Що він верзе?

— Каже, що то він вигадав своїх друзів, — пояснив батько з тривогою в голосі.

Фермери отетеріло перезирнулися.

— От бачите? — скрикнув Хробак, і на його обличчі зблиснула слабка надія. — Цей хлопець просто псих, я ж вам казав! Це він убив овець!

— Я їх і пальцем не зачепив, — сказав я, хоча мене вже ніхто не слухав.

— Ні, американець тут невинуватий, — сказав фермер, що тримав за шкірку Хробака. І з цими словами він ще міцніше стиснув комір Хробакової сорочки. — Оцей тип уже має за спиною кримінальну історію. Кілька років тому я бачив, як він зіштовхнув з обриву мале ягня. Не повірив би, якби не бачив на власні очі. Я спитав його — навіщо? А він каже: щоби побачити, чи воно вміє літати. Цей бовдур хворий на голову, це точно.

Люди розгнівано загомоніли. Хробак знервовано завовтузився, але щойно розказану історію не заперечив.

— А де його подільник із рибної крамниці? — спитали Вила. — Якщо цей йолоп винуватий, то можна з упевненістю сказати, що без спільника тут не обійшлося.

Хтось сказав, що бачив Ділана біля гавані, і туди вже вирушив поліцейський загін.

— А як стосовно вовків чи диких собак? — спитався татко. — Мого батька нещодавно загризли дикі пси.

— Єдині собаки на Кернгольмі — це вівчарки, — відповів Хрущ. — А вівчарки зазвичай не мають схильності убивати овець.

Мені страшенно хотілося, щоби татко замовк і пішов, поки була слушна хвилина, але він взявся за цей випадок із заповзятістю Шерлока Холмса.

— Про яку кількість овець ідеться? — поцікавився він.

— П’ять, — відповів четвертий фермер, опецькуватий похмурий чоловік, який досі мовчав. — І всі вони мої. Їх убили прямісінько в кошарі. Бідахи навіть не мали можливості втекти.

— Отже, п’ятеро овець. А скільки, на вашу думку, крові в п’ятьох вівцях?

— Та приблизно велике відро, не менше, — відповіли Вила.

— Отже, той, хто скоїв це убивство, неодмінно має бути геть заляпаний овечою кров’ю?

Фермери перезирнулися. Потім поглянули на мене, а після мене — на Хробака. І, знизавши плечима, почухали потилиці.

— Б’юся об заклад — це, напевне, лисиці, — висловив припущення Хрущ.

— Тоді їх має бути ціла зграя, — відказали Вила з сумнівом у голосі. — Навряд чи на острові їх набереться так багато.

— А я кажу вам, що порізи аж надто рівні, точно їх зробили ножем, — сказав чоловік, що тримав за шкірку Хробака.

— Щось мені не віриться, — відповів татко.

— Тоді сходіть самі подивіться, — сказав йому Хрущ.

Натовп поволі розходився, і наша невелика група рушила слідком за фермерами на місце злочину. Ми піднялися похилим полем до маленького коричневого сараю, за яким виднілася прямокутна кошара. Обережно наблизившись до неї, ми зазирнули у шпарини між дошками.

Сцена насильства, яку ми побачили, була така гротескна, схожа швидше на картину, намальовану схибленим імпресіоністом, який принципово писав лише в червоних тонах. Зелена трава була вся в крові, в крові були старі дерев’яні стовпи загорожі, в крові були самі вівці, закляклі то тут, то там в передсмертній овечій агонії. Одна намагалася перескочити через загорожу, але так і зависла на ній, застрягши вузлуватими ратицями поміж дощок. Вона висіла переді мною в химерній позі, розпанахана, немов розстебнута, від горлянки до паху.

Я не витримав і відвернувся. Решта глухо забурмотіли і захитали головами; хтось стиха присвиснув. Хробак кавкнув, насилу стримуючи блювання, і заплакав, що всі розцінили як мовчазне визнання власної провини і нездатність злочинця холоднокровно споглядати картину власного злочину. Його відвели до музею Мартіна і замкнули там: колишня ризниця перетворилася на імпровізовану в’язницю. Хробак пробуде там, допоки поліція не відправить його на велику землю.

Ми залишили фермера наодинці з його загиблими вівцями, а самі побрели назад до міста у вологих сутінках. Я знав, що в номері на мене чекає процедура прискіпливого допиту «суворим і справедливим татком», тому я зробив усе можливе, щоби роззброїти його ще до того, як він на мене напуститься.

— Вибач, татку, я тобі збрехав, і мені дуже шкода.

— Та невже? — саркастично мовив він, знімаючи мокрий светр та вдягаючи сухий. — Як великодушно з твого боку! Тільки от про яку брехню йдеться? Я вже з ліку збився.

— Про зустріч із друзями. На острові немає інших дітей. Я їх вигадав, щоби ти не турбувався, що я ходжу до того будинку сам-один.

— Так, я непокоюся, навіть попри те, що лікар сказав мені не турбуватися.

— Та знаю.

— Ну, а як же твої удавані друзі? Голан про них знає?

Я похитав головою.

— То теж брехня. Я хотів, щоб оті фермери від мене відчепилися.

Татко склав на грудях руки, не знаючи, чому вірити.

— Ну-ну.

— Краще нехай думають, що я трохи ексцентричний, аніж убивця овець, еге ж?

Я всівся за стіл. Батько довго дивився на мене згори униз, і я не був упевнений, вірить він мені чи ні. Потім він пішов до зливальниці та вмився. Коли ж він витерся рушником і знову повернувся, то, здавалося, дійшов висновку, що коли він мені повірить, то матиме значно менше клопотів.

— Ти впевнений, що не треба викликати лікаря Голана? — спитався він. — Нехай він з тобою ґрунтовно про все поговорить — як ти вважаєш?

— Якщо хочеш — викликай. Але я в нормі.

— Саме через це я й не хочу, щоби ти вештався з отими сільськими реперами, — сказав він, бо серйозну батьківську розмову неодмінно треба завершувати якимось турботливим напучуванням.

— Ти мав рацію стосовно них, татку, — сказав я, хоча в глибині душі вважав, що жоден із них не здатен на таке жорстоке убивство. Хробак та Ділан «круто» розмовляли — тільки й того.

Батько сів за стіл напроти мене. Він страшенно втомився.

— Мені й досі цікаво, як можна примудритися вхопити сонячні опіки в такий сирий і холодний день?

Та ото ж. Сонячні опіки.

— Може, то у мене шкіра надто чутлива, — обережно припустив я.

— Іще раз повтори, може, я повірю, — сухо кинув він.

Нарешті він відпустив мене. Я пішов помитися в душі і думав про Емму. Потім почистив зуби — і думав про Емму, умивався — і думав про Емму. Потім я пішов до свого номера, витягнув з кишені яблуко, яке вона мені дала, і поклав на нічний столик, а потім, щоб ще раз запевнити себе в її існуванні, витягнув телефон і проглянув усі її фото, які зробив того вечора. Я дивився на них, коли батько лягав спати, дивився на них, коли вимкнулися генератори і коли не лишилося світла, окрім її обличчя на моєму маленькому екрані. Я лежав у темряві — і дивився.