Дім дивних дітей

Розділ одинадцятий

Засмучено поопускавши голови, ми рушили один за одним крутою стежиною через кряж, наче підрозділ вимотаних у жорстоких боях ветеранів; Бронвін несла Міларда, а пані Сапсан зручно вмостилася у схожій на гніздо копиці волосся на голові у Фіони. Місцевість довкола була подовбана димучими воронками від розривів бомб, повсюди валялися величезні урвища вивернутої землі, наче тут порився якийсь велетенський собака. Ми думали про те, що чекало нас в будинку, але ніхто не наважувався сказати про це вголос.

Відповідь на це запитання ми дістали, навіть не вийшовши з лісу. Єнох зачепився за щось носаком свого черевика і нахилився подивитися. То був шматок обвугленої цеглини.

Вибухнула паніка. Діти щодуху кинулися стежиною до будинку. Коли вони вибігли на галявину, то менші розплакалися. Усе було в диму. Бомба не застигла на кінчику пальця Адама, як зазвичай, а розчахнула його навпіл і вибухнула. Задній ріг будинку перетворився на похилу задимлену руїну. У двох обвуглених вигорілих кімнатах і досі палахкотіли невеличкі острівці полум’я. Там, де колись був Адам, утворилася свіжа воронка, в якій могла сховатися доросла людина, стоячи на повен зріст. Тепер було легко уявити, який вигляд матиме ця місцина невдовзі: це буде ота сумна й занапащена руїна, яку я віднайшов кілька тижнів тому. Будинок кошмарів.

Пані Сапсан зістрибнула з голови Фіони і забігала по обсмаленій траві, пронизливо й тривожно скрикуючи.

— Директорко, що сталося? — спитала її Оливка. — Чому не відбулося перетворення?

Та пані Сапсан тільки й могла, що пронизливо скрикувати у відповідь. Здавалося, вона була не менш розгублена й перелякана, ніж ми.

— Будь ласка, перевтільтеся! — благально скрикнула Клер, опускаючись перед нею на коліна.

Пані Сапсан замахала крилами і застрибала, докладаючи зусиль, та не змогла змінити подоба. Діти стривожено скупчилися довкола неї.

— Щось тут не так, — сказала Емма. — Якби вона могла знову перетворитися на людину, то вже давно б це зробила.

— Мабуть, саме через це і змістився контур, — припустив Єнох. — Пам’ятаєте оту стару історію про пані Боривітер, коли вона впала з велосипеда на дорозі? Вона вдарилася головою і цілий тиждень залишалася пташкою боривітер. І саме тоді її контур змістився.

— А який стосунок має це до пані Сапсан?

Єнох зітхнув:

— Може, вона лише вдарилася головою, дістала струс мозку, і нам доведеться почекати тиждень, поки вона прийде до тями.

— Вантажівка, що мчить як скажена, то одне, — сказала Емма, а зазнати жорстокого поводження з боку витворів — то зовсім інше. Звідки нам знати, що той виродок скоїв з пані Сапсан, перш ніж ми врятували її?

— Кажеш, витвори? То він був не один?

— Так, не один. Пані Шилодзьобку забрали з собою витвори, — сказав я.

— А звідки тобі це відомо? — суворо спитав Єнох.

— Та вони ж співпрацювали з Голаном, хіба ж ні? Він саме їх дожидався тут! До того ж, я бачив очі того, котрий у нас стріляв. Тут не може бути сумнівів.

— Тоді пані Шилодзьобка вже мертва, однозначно, — сказав Г’ю. — Вони неодмінно її уб’ють.

— Може й ні, — відповів я. — Принаймні, не відразу.

— Якщо я й знаю щось про витворів напевне, так це те, що вони убивають дивних людей, — сказав Єнох. — У них природа така. Це те, заради чого вони живуть.

— Та ні, можливо, Джейкоб має рацію, — сказала Емма. — Незадовго до смерті отой витвір сказав нам, чому вони викрадають так багато імбрин. Вони хочуть змусити їх повторити ту саму реакцію, внаслідок якої і з’явилися порожняки, — тільки у більших масштабах. Набагато більших.

Хтось охнув, і всі позамовкали. Я озирнувся і побачив пані Сапсан, яка сиділа на краєчку Адамової воронки, самотня й нещасна.

— Ми мусимо зупинити їх, — сказав Г’ю. Мусимо дізнатися, куди вони звозять імбрин.

— Як зупинити? — спитався Єнох. — Кинутися навздогін за субмариною?

Хтось позаду мене гучно прокашлявся, ми повернулися і побачили Горація, що сидів, схрестивши ноги, на землі.

— Я знаю, куди вони прямують, — тихо мовив він.

— Що ти хочеш сказати — я знаю? Звідкіля ти це знаєш?

— Яка різниця «звідкіля», найголовніше те, що він знає, — відказала Емма.

— Куди вони везуть її, Горацію?

Він похитав головою.

— Я не знаю, як зветься це місце, — відповів він. — Але я побачив його.

— Тоді намалюй його, — попросив я.

Горацій на мить замислився, а потім неквапливо й незграбно підвівся. Схожий у своєму порваному костюмі на бродячого проповідника, він пошкандибав до горілої купи, що висипалася з тріщини у стіні будинку, нахилився і набрав жменю обвуглених цурпалків. А потім розмашисто щось намалював на тріснутій стіні.

Ми зібралися довкола, щоби подивитися. Горацій малював шерегу вертикальних смуг, що мали на горі тоненькі петлі, схожі на колючий дріт. З одного боку дроту був густий темний ліс. На землі лежав сніг, зображений чорним кольором. І все.

Скінчивши малюнок, Горацій невпевнено позадкував, сів з розмаху на траву, і в його очах з’явився похмурий відсторонений вираз. Емма лагідно поклала руку йому на плече і спитала.

— Горацію, а що ще ти знаєш про це місце?

— Воно десь у холодних краях.

Бронвін підійшла до рисунку й уважно вдивилася в закарлючки, зроблені Горацієм.

— Як на мене, то це схоже на в’язницю, — резюмувала вона.

Оливія поглянула на неї.

— То як? — несміливо спитала вона тремтячим голосом. — Коли вирушаємо?

— Куди вирушаємо? — сказав Єнох, драматичним жестом піднімаючи руки. — Та це ж лише закарлючки, і не більше!

— Але ж вони десь реально існують! — заперечила Емма, глянувши на нього впритул.

— Ми ж не можемо отак от податися до якогось засніженого місця і шукати там в’язницю.

— І тут ми не можемо залишатися. Погляньте на директорку. Нам певний час добре тут жилося, але все має свій кінець.

Єнох та Емма ще трохи посперечалися в такому ж дусі. І у кожного з них знайшлися свої прихильники й супротивники. Єнох доводив, що вони надто довго були відірвані від світу, що коли вони підуть з острова, то загинуть у вирі війни або у пащеках порожняків, тому краще вже спробувати жити тут, бо, принаймні, вони вже призвичаїлися до місцевості та її мешканців. Інша група наполягала на тому, що війна та порожняки уже прийшли до них і вони не мають вибору. Порожняки та витвори неодмінно повернуться за пані Сапсан, але в значно більшій кількості. Та й із самою пані Сапсан також виникла велика проблема.

— Ми знайдемо іншу імбирну, — сказала Емма. — Якщо хтось і зможе допомогти нашій директорці, то це одна з її подруг.

— Але як бути, коли й решта контурів зазнали зсуву? — спитав Г’ю. — Що, як всіх імбрин уже викрали?

— Такий хід думок є хибним. Не може бути, щоб хоча б декілька з них не залишилося.

— Емма має рацію, — мовив Мілард, лягаючи на землю і кладучи під голову уламок цеглини замість подушки. — Якщо альтернатива полягає в тім, щоби нічого не робити, а лише чекати і сподіватися: що тут ніколи не буде потвор, що директорка видужає, — то, як на мене, це ніяка альтернатива.

Незгодних таки пристидили й умовили погодитися. Будинок вони покинуть. Особисті речі зберуть, а в гавані для потреб загалу реквізують кілька човнів, і вранці всі подадуться геть із острова.

Я спитався в Емми, як вони збираються керувати човнами і куди мають намір плисти, бо ніхто з дітей не покидав острів майже вісімдесят років, а пані Сапсан не може ані літати, ані говорити.

— У нас є мапа, — відповіла вона і, повільно повернувши голову, поглянула на будинок. — Звісно, якщо вона не згоріла.

Я визвався допомогти Еммі знайти мапу. Обгорнувши голови шматками мокрої матерії, ми обережно увійшли до будинку крізь обвалену стіну. Шибки скрізь повилітали, у повітрі висів густий дим, але з допомогою рукотворного вогню Емми ми знайшли шлях до класної кімнати. Усі полиці попадали, мов доміно, але ми їх відсунули убік і, сівши навпочіпки, понишпорили серед книжок, розсипаних по долівці. Нам пощастило: шукану книгу знайти було легко, бо вона виявилася найбільшою книгою в бібліотеці. І невдовзі Емма, радісно верескнувши, підняла її угору.

На зворотному шляху прихопили спирт, настоянку опію та потрібну кількість бинтів для Міларда. Допомігши йому прочистити й забинтувати рану, ми всілися вивчати книжку. Це скоріше був атлас, а не мапи: у м’якій шкіряній палітурці темно-червоного кольору; кожна її сторінка була ретельно вимальована на матеріалі, схожому на пергамент. То був дуже гарний і дуже древній атлас, який ледь уміщався в Емми на колінах.

— Ця книга має назву «Мапа днів», — пояснила Емма. — Вона містить усі контури, відомі на сьогоднішній день.

Сторінка, яку вона розгорнула, виявилася мапою Туреччини, однак на ній не позначалися ані дороги, ані кордони. Натомість вона була всіяна якимись крихітними спіральками, котрі, на мою здогадку, вказували місцезнаходження контурів. У центрі кожної спіральки був єдиний у своєму роді знак, що відповідав таблиці умовних знаків у нижній частині сторінки, де ці знаки з’являлися знову з низкою цифр, розділених рисками. Я показав на один з них, котрий мав отакий вигляд 29-3-316/?-?-399 і спитав:

— Що це? Якийсь код?

Емма провела по ньому пальцем.

— Цей контур виник двадцять дев’ятого березня триста шістнадцятого року нашої ери. І проіснував приблизно до триста дев’яносто дев’ятого року, хоча день і місяць невідомі.

— А що з ним сталося триста дев’яносто дев’ятого року?

— Хтозна. Тут не сказано, — знизала плечима Емма.

Я простягнув руку і перевернув атлас на мапу Греції, яка ще більше була всіяна спіральками та цифрами.

— А який сенс збирати і класифікувати відомості про всі ці контури? — поцікавився я. — Хіба нині можна добратися до цих древніх контурів?

— Можна. Якщо пересуватися стрибками, — озвався Мілард. — Цей спосіб є вкрай складним та небезпечним, але якщо пересуватися стрибками з одного контуру до другого, скажімо, по п’ятдесят років за день, то можна дістати доступ до низки контурів, які припинили існування за останні п’ятдесят років. Якщо мати необхідні засоби та кошти, щоби подорожувати до них, то в тих контурах можна виявити й інші контури, і так — в геометричній прогресії.

— Та це ж подорож у часі, — ошелешено мовив я. — Справжнісінька подорож у часі.

— Напевне, так воно і є.

— То стосовно оцього місця, — сказав я, показавши на вугільний рисунок Горація на стіні, — нам доведеться вираховувати не лише, де воно розташоване, але й у якому часі?

— Боюся, що так. І якщо пані Шилодзьобка перебуває в полоні у витворів, відомих своєю здатністю пересуватися стрибками у часі, то, скоріш за все, те місце, куди звозять її та інших імбрин, десь у минулому. Через це їх буде вкрай важко знайти, а подорож туди буде вкрай небезпечною. Місцезнаходження древніх контурів добре відомі нашим ворогам, бо вони постійно чатують біля входів.

— Що ж, — сказав я, — от і добре, що я вирушаю разом із вами.

Емма рвучко обернулася до мене.

— Ой, як гарно! — скрикнула вона, обнімаючи мене. — А ти твердо вирішив?

Я сказав, що так. Діти, хоча й втомились, радісно загукали і заплескали в долоні. Навіть Єнох потиснув мені руку. Та коли я знову поглянув на Емму, її усмішка зів’яла.

— Що таке? — спитав я.

Вона ніяково опустила очі.

— Є одна обставина, про яку ти маєш знати, — сказала вона. — А коли взнаєш, то боюся, не захочеш вирушати разом із нами.

— Та ні, я не передумаю, — запевнив я її.

— Коли ми звідси поїдемо, цей контур зачиниться. І цілком можливо, що ти більше не зможеш повернутися в час, з якого ти прийшов. Принаймні, це буде дуже непросто зробити.

— У тому часі для мене немає нічого цікавого, — швидко заперечив я. — Навіть якби й була можливість повернутися, я не впевнений, що захотів би.

— Це ти тепер так кажеш. А я хочу, щоби ти не мав жодного сумніву.

Я кивнув і підвівся.

— Ти куди? — спитала Емма.

— Піду пройдуся.

Я не пішов далеко, лише повільно вибрів за межі подвір’я, і подивився на небо — чисте від хмар і диму, всипане мільйонами зірок. Зірки — теж мандрівники у часі. Скільки ж оцих древніх світлових цяток насправді є лише останнім спалахом уже померлих сонць? А скільки з них народилися, але світло їхнє ще не долетіло до нас? Якщо всі сонця, окрім нашого, сьогодні згаснуть, то скільки поколінь знадобиться нам, щоби дізнатися, що ми — єдині у Всесвіті? Я завжди знав, що небеса сповнені таємниць, але тільки тепер збагнув, як багато їх і на землі.

Я опинився там, де стежина виходила з лісу. У тому напрямку була домівка і все, що мене з нею пов’язувало, все, що я знав, — звичайне, буденне й безпечне.

Та виявилося, що це не так. Що насправді це не так. Принаймні, віднедавна. Бо потвори убили діда Портмана і прийшли за мною. Рано чи пізно вони прийдуть знову. Невже я колись прийду додому і застану татка в калюжі крові на підлозі? Або маму? А в протилежному напрямку збиралися маленькими купками дітлахи, будуючи плани на майбутнє, і багатьом із них це доводилося робити вперше.

Я повернувся до Емми. Вона й досі сиділа, занурившись у масивну книгу. Біля неї сиділа пані Сапсан, час від часу стукаючи дзьобом по мапі. Коли я підійшов, Емма запитально поглянула на мене.

— Так, я впевнений, що хочу подорожувати разом із вами.

— Я дуже рада, — усміхнулася вона.

— Перед тим як вирушити в дорогу, мені треба дещо зробити.

До міста я повернувся перед світанком. Дощ нарешті припинився, і на обрії зажеврів новий блакитний день. Головна дорога скидалася на руку з розгалуженими венами промивин у тих місцях, де стрімкі потоки води позмивали гравій.

Я перетнув порожній бар і піднявся нагору, до наших номерів. Штори були запнуті, а двері до батькової кімнати зачинені, і я відчув полегшення, бо ще не вирішив, як сказати йому те, що збирався розповісти. Натомість я сів, взяв ручку та аркуш паперу і написав батькові листа.

Я спробував все пояснити. Написав йому про дивних дітей, про порожняків і про те, що всі історії діда Портмана виявилися правдивими. Розповів, що сталося з пані Сапсан та пані Шилодзьобкою, щоби він збагнув, чому я мушу їхати. І благав його не тривожитися.

А потім я поклав ручку і перечитав написане. Це нікуди не годилося. Він ніколи цьому не повірить. Подумає, що я остаточно з’їхав з глузду чи стрибонув стовбула зі скелі, або мене хтось викрав. Та хоч так, хоч сяк, а виходило одне: я збирався зруйнувати його життя.

— Джейкобе?

Я обернувся і побачив на порозі батька — з осоловілими очима, скуйовдженим волоссям, у сорочці та джинсах, заляпаних багнюкою.

— Привіт, татку.

— Я хочу поставити тобі просте й пряме запитання, — сказав він, — на яке хотів би почути просту й пряму відповідь. Де ти був минулої ночі? — Я побачив, що йому важко тримати себе в руках.

Я вирішив, що годі вже брехати.

— Та все в нормі, татку. Я був у своїх друзів.

Мені здалося, що поруч зі мною вибухнула граната.

— УСІ ТВОЇ ДРУЗІ ВИГАДАНІ! — заволав батько, мало не посинівши від злості, і швидко підійшов до мене. — Дуже жаль, що ми з матір’ю послухалися отого схибленого психіатра і привезли тебе сюди, бо ця поїздка обернулася повною катастрофою! Останнім часом ти тільки й робив, що брехав мені! А тепер іди до себе і збирай манатки. Ми вирушаємо наступним поромом!

— Стривай, татку…

— А коли ми повернемося додому, ти сидітимеш під замком, аж поки ми не знайдемо тобі нового психіатра, а не повного ідіота, як лікар Голан!

— Батьку!

Промайнула думка про те, що мені, можливо, доведеться навіть тікати від нього. Я уявив собі, як він силоміць тримає мене, гукаючи про допомогу, а потім завантажує мене на пором у кайданках та гамівній сорочці.

— Я з тобою не поїду, — сказав я.

Його очі звузилися, і він нахилив голову, наче не розчув. Я повторив те, що сказав, як раптом у двері хтось постукав.

— Забирайтеся геть! — вигукнув батько.

Та стук повторився, і цього разу більш настійливо. Він кинувся до дверей, рвучко розчинив їх — і на сходовому майданчику я побачив Емму з кулькою блакитного вогню на долоні. Поруч із нею стояла Оливія.

— Привіт, — сказала Оливка. — Ми прийшли побачитися з Джейкобом.

Батько ошелешено витріщився на них.

— Що це за…

Дівчата протиснулися повз нього до кімнати.

— Що ви тут робите? — засичав я на них.

— Та ми хотіли лише познайомитися, — відповіла Емма, сліпуче всміхаючись моєму батьку. — Останнім часом ми досить близько познайомилися з вашим сином і тому визнали за доречне прийти до вас із дружнім візитом.

— Гаразд, — сказав батько, зиркаючи то на Емму, то на Оливію.

— Він і справді дуже гарний хлопець, — продовжила Оливка. — Такий хоробрий!

— І вродливий! — додала Емма, підморгнувши мені. І, немов іграшку, перекотила кульку вогню з долоні на долоню. Батько витріщився на неї, мов заворожений.

— Т-т-т-ак, — погодився батько. — Безперечно, Джейкоб — гарний хлопець.

— Ви не проти, якщо я зніму черевики? — спиталася Оливка і, не чекаючи відповіді, зняла їх — і вмить злетіла під стелю. — Дякую. Тут мені значно зручніше.

— Це мої приятельки, татку. Ті, про яких я тобі розповідав. Знайомся: це Емма, а під стелею — Оливка.

Він гойднувся і відступив на крок.

— Мабуть, я ще не прокинувся, — розгублено мовив він. — І недивно, бо я так стомився…

З підлоги піднялося крісло і підпливло до нього, супроводжуване чимось вправно замотаним у медичний бинт.

— Ну то присядьте, будь ласка, — сказав Мілард.

— Гаразд, — відповів батько і сів.

— А ти що тут робиш? — спитав я Міларда. — Ти ж маєш лежати й одужувати.

— Та так, випадково опинився поблизу. — Він підняв угору сучасного вигляду пляшечку з пігулками. — Мушу сказати, в майбутньому навчилися виробляти просто чудові знеболювальні таблетки!

— Татку, знайомся, це Мілард, — сказав я. — Ти його не бачиш, бо він невидимий.

— Приємно познайомитися.

— Аналогічно, — відповів Мілард.

Я підійшов до батька і став навколішки біля стільця, на якому він сидів. Його голова злегка сіпнулася.

— Я їду, татку. Певний час ми не бачитимемося.

— Невже? І куди ж це ти їдеш?

— У подорож.

— У подорож, — повторив батько. — І коли ж ти повернешся?

— Сам не знаю.

Він похитав головою.

— Точнісінько, як твій дідо. — Мілард налив у склянку води із крана і приніс йому, а батько простягнув руку і, як нічого не було, взяв її так, наче летючі склянки з водою — то є цілком буденна річ. Мені здалося, що він і справді гадав, що все це йому сниться. — Що ж, добраніч, — сказав він і підвівся, притримуючись за стілець, а тоді почвалав до своєї спальні. Зупинившись на порозі, він обернувся і поглянув на мене.

— Джейку!

— Слухаю, татку.

— Будь обережним, добре?

Я кивнув. Він зачинив двері. І через кілька секунд я почув, як його тіло гепнулося на ліжко.

Я сів і потер руками обличчя, не знаючи, що й гадати.

— Ну як, ми допомогли тобі? — спитала Оливка, висячи під стелею.

— Навіть не знаю, — відповів я. — Мабуть, ні. Згодом він прокинеться і подумає, що всі ви йому наснилися.

— Можеш написати йому листа, — запропонував Мілард. — Напиши йому все, що захочеш, — однаково він не зможе нас наздогнати.

— Та я вже написав листа. Але це не доказ.

— Ага, — мовив Мілард. — Тепер я зрозумів твою проблему.

— Мені б твою проблему, — сказала Оливка. — От якби й мої батьки любили мене настільки, що стривожилися б, коли я пішла з дому!

Емма стала навшпиньки і потиснула Оливії руку. А потім сказала:

— Я можу надати доказ.

З невеличкої торбочки, що висіла на паску її плаття, вона видобула знімок і подала його мені. На тому фото Емма була разом із моїм дідом, коли він був ще молодим. Вся її увага була прикута до нього, а він думав про щось інше. То був сумний і прекрасний знімок, і в ньому відобразилася маленька дещиця того, що я знав про їхні стосунки.

— Це фото зробили перед тим, як Ейб подався на війну, — пояснила Емма. — Твій татко впізнає мене, еге ж?

Я всміхнувся.

— Маєш такий вигляд, наче ані на день не постаріла.

— Прекрасно! — вигукнув Мілард. — Оце тобі й доказ!

— А ти завжди носиш цей знімок із собою? — спитався я, повертаючи їй фото.

— Так. Але він мені більше не потрібен. — Емма підійшла до столу, взяла мою ручку і написала щось на звороті знімка.

— Як звуть твого батька?

Скінчивши писати, вона подала фото мені. Я поглянув на нього спереду й ззаду, а потім вивудив з кошика зіжмаканий лист, розгладив його і поклав на стіл разом із фотографією.

— Ну що, готові вирушати? — спитав я.

Мої друзі вже стояли на порозі, чекаючи на мене.

— Тільки якщо готовий ти, — відповіла Емма.

Ми вирушили до кряжа. Цього разу я не став зупинятися в найвищий його точці, щоби окинути поглядом здоланий шлях. Інколи краще йти, не оглядаючись.

Коли ми дійшли до кургану, Оливія поплескала його камені, наче доброго старого знайомого.

— Прощавай, діду, — сказала вона. — Ти був дуже добрим контуром, і ми за тобою дуже-дуже скучатимемо. — Емма торкнулася її плеча, вони обидві нагнулися й увійшли всередину.

У дальній камері Емма піднесла своє полум’я до стіни, і я побачив на ній те, чого не бачив раніше: довгий перелік дат та ініціалів, закарбованих у камінь.

— Тут йдеться про інші часи та інших людей, котрі користувалися цим контуром, — пояснила вона. — Всі інші періоди, коли контур функціонував як петля, замкнена сама на себе.

Придивившись до переліку, я розібрав таке: П. М. 3-2-1853 та Дж. Р. Р. 1-4-1797, а також ледь видимий напис Кс. Дж. 1580. Внизу були якісь дивні позначки, які я не зміг розібрати.

— То рунічні написи, — пояснила Емма. — Дуже древні.

Мілард понишпорив у гравії аж поки знайшов гострий камінь і, використовуючи другий камінь як молоток, вибив свій напис під рештою: А. С. 3-9-1940.

— А хто такий А. С.? — спиталася Оливія.

— Альма Сапсан, — пояснив Мілард і зітхнув: — Оцей напис вона сама мала зробити, а не я.

Оливія провела рукою по гострих краях викарбуваних знаків.

— Гадаєш, колись сюди прийде якась інша імбрина і знову запустить цей контур?

— Сподіваюся, що прийде, — відповів Мілард. — Всім серцем сподіваюся.

Ми поховали Віктора. Бронвін підняла все ліжко разом із братом. Коли всі діти зібралися на галявині, вона повисмикувала ковдри і загорнула в них Віктора, поцілувавши його на прощання у лоба. Ми з хлопцями підняли ліжко за кути, мов домовину, і понесли до воронки, вибитої вибухом бомби. А потім вибралися нагору, але Єнох затримався. Діставши з кишені глиняного чоловічка, він лагідно поклав його Віктору на груди.

— Це мій найулюбленіший, — мовив Єнох. — Нехай він складе тобі компанію.

Чоловічок підняв голову і сів, та Єнох пальцем знову штовхнув його на спину. Тоді чоловічок підклав одну руку собі під голову і, здавалося, заснув.

Коли воронку засипали, Фіона притягнула кілька кущів та паростків лози і відразу ж заходилася їх вирощувати. Поки решта збирали свої пожитки, на галявині, на тому ж самому місці знову з’явився Адам, але тепер він позначав могилу Віктора.

Прощаючись зі своїм будинком, дехто з дітлахів узяв із собою шматочки розбитої цегли, дехто — квіти з саду на пам’ять. Потім ми здійснили останню подорож островом — пройшли крізь обсмалений задимлений ліс і пласке болото, зрите вибухами бомб, перебралися через кряж і спустилися до містечка, оповитого торф’яним димом, де мешканці сиділи собі на сходах та ґанках своїх будиночків. Вони були настільки стомлені та ошелешені нальотом, що навряд чи помітили маленьку процесію дивних на вигляд дітей, що проходили повз них.

Ми мовчали, але були мов на голках. Діти не спали всю ніч, але з їхньої зовнішності цього не було видно. Було четверте вересня, і вперше за багато років дні знову рушили вперед. Декотрі з колишніх мешканців контуру стверджували, що відчували різницю: повітря в їхніх легенях посвіжішало, кров у венах потекла швидше. Вони стали жвавіші, реальніші.

І я теж.

Колись я мріяв про втечу від звичайного буденного життя, але моє життя ніколи не було звичайним. Я просто не помічав, наскільки незвичайним воно було. Подібним чином я ніколи не міг собі уявити, що коли-небудь скучатиму за домівкою. Та коли на світанку, стоячи на краю незвіданого провалля, що розділяло до та після, ми завантажували наші човни, я подумав про усе, що невдовзі мав полишити, — про моїх батьків, моє місто, мого найкращого і єдиного друга — і збагнув, що розлука з ними не буде такою, якою я її уявляв, щось типу як камінь з душі. Спогади про них будуть тепер чимось важким і значущим, і мені завжди доведеться носити їх з собою.

Однак повернення до мого колишнього життя було так само неможливим, як і для дітей повернення до свого розбомбленого будинку. З наших кліток зірвало вибухом двері.

Десятеро дивних дітей та одна надзвичайна пташка розмістилися на трьох просторих гребних човнах, хоча для цього багато з манатків довелося полишити на причалі. Коли ми скінчили завершальні приготування, Емма запропонувала, щоби хтось із нас що-небудь сказав — виголосив промову на честь подорожі, яку ми мали зробити, але всім було якось не до промов. Тому Єнох високо підняв клітку з пані Сапсан, і вона сильно й пронизливо скрикнула. Ми відповіли власним криком, водночас і переможним, і печальним; в ньому чулася туга за всім втраченим, яке належало знову здобути.

Ми з Г’ю веслували у першому човні. Єнох спостерігав за нами, сидячи на носі, готовий підмінити кого-небудь із нас, а Емма у крислатому брилі уважно споглядала острів, що танув вдалині. Перед нами розстилалося безкрає море, поверхня якого була схожа на шибку злегка хвилястого скла. День обіцяв бути теплим, але з води дув прохолодний бриз, тому ми могли отак веслувати годинами, особливо не перетруджуючись.

Я помітив, як у другому човні нам помахала Бронвін і приставила до ока фотоапарат пані Сапсан. Я всміхнувся їй у відповідь. Ми не взяли з собою жодного зі старих фотоальбомів, тому оцей знімок, можливо, стане першим у новому фотоальбомі. Мені було якось дивно думати про те, що колись я матиму власний стос пожовклих старих фото, які показуватиму недовірливим онукам, і набір моїх власних фантастичних історій, які я буду їм розповідати.

А потім Бронвін опустила фотоапарат і підняла руку, показуючи на щось позаду нас. Вдалині, чорніючи на тлі світанкового сонця, на обрії позначилася мовчазна процесія військових кораблів.

І ми дужче налягли на весла.