Дім дивних дітей

Розділ п’ятий

Ранок був майже бездоганний. Вийшовши з бару, я відчув, наче увійшов в одну з отих відретушованих фотографій, які зазвичай бувають фоновими заставками в комп’ютерних моніторах: вулиці з картинно старезними сільськими хатками, що тікають вдалечінь, переходять у зелені поля, всипані гострими валунами, а над цією ідилічною картиною мчать прудконогі білі хмаринки. Та за всім цим, над будиночками, полями та вівцями, розсипаними по пасовиськах, немов шматочки білої вати, я бачив язики щільного туману, що лизькали далекий кряж, там, де один світ кінчався і починався другий — холодний, вогкий, позбавлений сонця.

Я перебрався через кряж — і потрапив під невеличкий дощ. Вірний собі, я забув взути гумові чоботи, а стежина досить швидко перетворилася на глибоку стрічку багнюки. Але вирішивши, що краще намокнути, аніж повертатися за чоботами та двічі за один ранок видиратися на пагорб, я нагнув голову від дощу, що плювався водою в обличчя, і потупцював далі. Невдовзі я пройшов повз кошару, де виднілися розмиті обриси овець, що скупчилися, аби зігрітися, а потім крізь болото — тихе й лиховісно-примарне. Мені пригадався отой двітисячісімсотрічний мешканець Кернгольмського музею, і я подумав — а скільки ж таких, як він, передчасно померлих, ховають ці болота і поля? Скільки ж таких, як він, віддали свої життя, прагнучи потрапити до раю?

На той час, коли я дістався до дитячого притулку, те, що починалося як звичайний дощ, перетворилося на справжнісіньку зливу. Тому я не мав часу вештатися у здичавілому й зарослому дворі будинку, вдивляючись у його непривітні форми, не мав часу лякатися прорізу з вибитими дверима, який немов проковтнув мене, коли я пройшов у нього, не мав часу звертати надмірну увагу на те, як злегка прогнулися під моєю вагою дошки, набухлі від дощу, в коридорі. Я викрутив сорочку, повертів головою, струшуючи з волосся воду, а коли висушив себе, як зміг — а зміг я небагато, — то взявся за пошуки. А що шукати? Коробку з листами? Ім’я мого діда, видряпане на стіні? Це видавалося вкрай нереальним.

Я блукав, риючись у купах розкиданих газет і зазираючи під столи та крісла. Мені здавалося, що я ось-ось натраплю на якусь жахливу картину: купку сплетених кістяків у обгорілій одежі, та все, що знайшов, — це кімнати, що стали частиною довкілля зсередини більше, аніж зовні, бо волога, вітер та нашарування грязюки урівняли їх. Оглянувши перший поверх, я дійшов висновку, що шукати тут більше нема чого. Тож я повернувся до сходів, знаючи, що цього разу таки доведеться ними скористатися. Тільки куди — ось питання? Нагору чи вниз? Найголовнішим аргументом проти того, щоби йти нагору, була обмежена кількість варіантів швидкої втечі (від лютих волоцюг, що оселилися тут без дозволу, вовкулаків та інших непривітних істот, яких малювала моя розбурхана фантазія); власне, варіант втечі був один — викинутися з вікна горішнього поверху. Спуск до підвалу теж пов’язаний із проблемою втечі, до якої, втім, додавався ще один несприятливий чинник — темрява, а ліхтарика з собою я, звісно, не прихопив. Тож залишався один варіант — іти нагору.

Східці протестували проти моєї ваги какофонією скрипів та стогонів, але вони витримали, і те, що я знайшов нагорі, — порівняно з розбомбленим першим поверхом — скидалося на капсулу з посланням до прийдешніх поколінь. Розташовані вздовж коридору зі шпалерами, що частково відпали від стін, кімнати збереглися у напрочуд доброму стані. Хоча одна чи дві з них уразила пліснява в тих місцях, де крізь розбиті шибки потрапляла дощова вода, решта містили багацько речей, котрі, якби не шар пилюки, можна було б назвати цілком новими або майже новими: вкрита цвіллю сорочка, недбало кинута на спинку крісла, дрібні монети, розкидані по нічній тумбочці. Легко вірилося, що все залишилося так, як покинули діти, наче в ніч їхньої загибелі час зупинився.

Я ходив із кімнати до кімнати і, наче археолог, досліджував їхній вміст. Ось вкриті цвіллю іграшки в коробці, ось олівці на підвіконні, їхні кольори збляклі під сонячними променями впродовж двадцяти з гаком тисяч днів; ляльковий будинок з ляльками всередині, такі собі довічні в’язні в іграшковій тюрмі. У скромній бібліотеці багаторічна волога вигнула полиці у криві посмішки. Я провів пальцем по збляклих корінцях, наче роздумуючи, а чи не витягти якусь книжку і почитати? Там були класичні твори на кшталт «Пітера Пена» та «Потаємного саду» — історії, написані авторами, про яких забула історія, а ще підручники з латини та грецької. У кутку скупчилися старі парти. Я збагнув, що колись тут був шкільний клас загиблих дітлахів, де їх навчала пані Сапсан.

Я спробував розчинити важкі стулчасті двері — натиснув на ручку, але вони не піддалися, бо розбухли. Тож я розігнався і гепнув їх плечем. З різким вереском вони розчинилися — і я з розгону гепнувся долілиць на підлогу наступної кімнати. Піднявшись, обтрусившись і обдивившись, я збагнув, що ця кімната могла належати лише пані Сапсан. Вона скидалася на кімнату в замку з казки про Сплячу красуню: вкриті павутиною свічки у настінних канделябрах, туалетний столик із дзеркалом та кришталевими пляшечками, велетенське дубове ліжко. Я уявив її в оту останню ніч: як вона вибирається з-під ковдри посеред ночі під завивання сирен, як збирає заспаних дітей, як вони хапають свої пальтечка та хутко спускаються вниз.

«Тобі було страшно? — подумки спитав я діда. — Ти чув наближення літаків?»

У мене виникло химерне відчуття. Наче за мною хтось стежить; здавалося, діти й досі тут, збережені, як отой болотний хлопець, у стінах цього будинку. Я фізично відчував, як вони піддивляються за мною зі шпарин та дірок, схожих на дупла.

Я поволі перейшов до наступної кімнати. Усередину з вікна лилося слабке світло. Відсталі від стін пелюстки зеленувато-блакитних шпалер схилилися над двома маленькими ліжечками, і досі застеленими вкритими пилюкою покривалами. Чомусь у мене виникла впевненість, що саме в цій кімнаті мешкав мій дідо.

«Навіщо ти мене сюди послав? Що ти хотів, щоби я побачив?»

Раптом я помітив дещо під одним із ліжок і став навколішки, щоб краще роздивитися. То була стара валіза.

«Це твоя валіза? Це її ти ніс до поїзда, попрощавшись зі своїми батьками і зі своїм першим життям, яке швидко зникало вдалині?»

Я витягнув ту валізу і став смикати її потерті шкіряні застібки. Вона відкрилася легко, але окрім виводку засохлих жуків всередині нічого не було. Валіза виявилася порожньою.

Я теж відчув себе порожнім та химерно важким — наче планета оберталася надто швидко, різко збільшуючи силу тяжіння, і ця сила притисла мене до підлоги. Раптово виснажений, я сів на ліжко — напевне, його ліжко — і, сам не знаючи, чому, розлігся на запиленому покривалі й витріщився у стелю.

«Про що ти думав ночами на оцьому ліжку? Тебе також мучили кошмари?

Я заплакав.

«Коли загинули твої батьки, ти про це дізнався чи ні? Ти відчув, що їх не стало?»

Я заплакав сильніше. Я хотів, але не міг зупинитися.

Я не міг зупинитися, тому подумав про лихе й погане. Я накручував та накручував себе доти, поки не розридався так, що мало не захлинувся власними слізьми. Я подумав про своїх прабабу та прадіда, про те, як вони помирали з голоду. Я уявив собі, як їхні змарнілі тіла заштовхують у топку крематорію, бо люди, яких вони навіть не знали, люто їх ненавиділи. Я уявив, як діти, що мешкали тут, спопелилися або розлетілися на шматки, бо байдужий пілот натиснув на кнопку. Я подумав про те, як мого діда розлучили з його родиною, про те, як він виріс, не знаючи батька, — і от тепер я страждаю від гострого стресу та кошмарів, лежу тут сам-один у напівзруйнованому будинку і гірко ридаю, заливаючи нікому не потрібними слізьми щоки й сорочку. І все це — через лихо, яке сталося сімдесят років тому і яке передалося мені, наче спадкова хвороба, разом із отими потворами, котрих я не міг здолати, бо всі вони померли і тому їх вже не можна ані вбити, ані покарати, ані хоч якось стримати. Мій дідо хоч мав можливість вступити до війська і воювати проти них. А що ж робити мені?

Коли плач скінчився, у мене загупало в голові. Я заплющив очі, сильно потер їх кулаками, щоб хоч на мить вгамувати біль, а коли знову розплющив їх, то побачив, що з кімнатою сталася чудесна переміна: крізь вікно світив один-єдиний промінь сонця. Я встав, підійшов до тріснутої шибки і побачив, що надворі і дощило, і світило сонце. То був метеорологічний парадокс, стосовно назви якого й досі точилися суперечки. Наприклад, моя мати — хочете вірте, а хочете ні — називала його не інакше, як «сиротинські сльози». Раптом мені пригадався варіант назви, якого дотримувався Рікі: «Чорт дає чортів своїй дружині» — я розсміявся, і мені трохи полегшало.

І тут в плямі сонячного світла, яке швидко блякнуло, я помітив те, чого не помітив раніше. То був великий чемодан, чи то його край, що стирчав з-під другого ліжка. Я підійшов і відсунув покривало, яке затуляло більшу частину чемодана.

То був великий корабельний чемодан, застебнутий на гігантський іржавий замок. «Не може і цей бути порожнім!» — подумалося мені. Бо порожні чемодани не замикають гігантськими навісними замками. Я майже чув його крик: «Відімкни мене! Я повен таємниць!»

Вхопивши чемодан за боки, я смикнув його. Той навіть не поворухнувся. Я знову смикнув, тепер сильніше, але чемодан не піддався й на міліметр. Дивно — чи то він такий важкий, чи то накопичені за багато років волога та пилюка припаяли його до підлоги? Я підвівся й кілька разів довбонув його ногою. Це начебто зірвало чемодан з місця. Смикаючи його по черзі за боки, як зазвичай переміщають важкий холодильник чи шафу, я нарешті витягнув його з-під ліжка. На підлозі залишилися дві криві, схожі на шрами подряпини. Я посмикав замок, але той, попри товстий шар іржі, вперто не піддавався. Я на мить задумався — а чи не пошукати ключа? — бо він мав бути десь тут, поруч, але я не міг дозволити собі марнувати час на пошуки, до того ж замок такий іржавий, що я засумнівався: а чи працює він? Залишилося одне — зламати його.

Шукаючи придатне знаряддя, я знайшов у одній з кімнат розламаний стілець. Висмикнувши з нього ніжку, я хижо накинувся на замок, з розмаху гепаючи його щосили доти, поки не зламалася сама ніжка, і я завмер, тримаючи в руці її розтрощений уламок. Я озирнувся — чи немає в кімнаті чогось міцнішого — і швидко помітив у рамі ліжка ослаблий металевий прут. Кілька ударів підошвою — і він загримів на підлогу. Один його кінець я вштрикнув у дужку замка, а за другий смикнув. Але не сталося нічого.

Я наліг на залізяку всією своєю вагою. Чемодан скрипнув, але на більше я не спромігся. Я став буцати його ногами, щосили налягаючи на металевий прут, вени на моїй шиї набрякли, я заволав: «Відмикайся, чортів ящику, дурний упертий ящику!» Нарешті я знайшов об’єкт, на який мав змогу вихлюпнути свою пригніченість та придушений гнів: якщо я не зміг умовити діда видати свої таємниці, то тепер я неодмінно вичавлю ті таємниці з оцього бісового чемодана! Раптом прут ковзнув по поверхні чемодана, я з розмаху гепнувся на підлогу, і мені забило дух.

Я лежав собі на підлозі, витріщаючись у стелю і відсапуючись. Надворі «сиротинські сльози» кінець-кінцем перетворилися на звичайнісінький дощ, який періщив іще сильніше, ніж спочатку. Я подумав: «А чи не сходити до міста за молотком чи ножівкою?» — але то збурило б у місцевих мешканців вихор запитань, на які мені не хотілося відповідати.

І раптом мені на думку спала чудова ідея. Якби я знайшов спосіб розбити чемодан, то мені не довелося б морочитися з замком. А яка сила буде більшою за силу моїх недорозвинених м’язів верхньої частини тулуба? Правильно — сила земного тяжіння. Зрештою, я був на другому поверсі будинку, і мені не треба вигадувати спосіб підняти чемодан достатньо високо, щоби викинути його у вікно. Річ у тім, що поруччя на верхньому майданчику сходів давно обвалилося, і мені тільки й треба було — підтягнути туди чемодан і скинути його униз. Чи витримає вміст чемодана падіння з такої висоти — то було під питанням, але, принаймні, я зможу дізнатися, що там усередині.

Я став навкарачки за чемоданом і штовхнув його до коридору. Та через кілька дюймів його металеві ніжки глибоко вгризлися у м’яку підлогу, і чемодан, скреготнувши, зупинився, вперто не бажаючи рухатися далі. Непохитний у своїй рішимості, я обійшов його, вхопився за навісний замок і потягнув на себе. На мій превеликий подив він проїхав одним махом два чи навіть три фути. То була нешляхетна робота у смішній позі — то накарачках, то вистромивши вперед зад — але я, кільканадцять разів повторивши оці вправи з присіданням та впиранням, які супроводжувалися оглушливим скреготінням металу по дереву, невдовзі спромігся дотягнути чемодан з кімнати до коридору, а з коридору, фут за футом, двері за дверима — і до сходового майданчика. Я увесь занурився у всепоглинальний ритм цієї роботи, у якій пролив відро поту, як і личить справжньому мужчині.

Нарешті я добрався до майданчика і, востаннє надсадно вилаявшись, витягнув на нього чемодан позаду себе. Той ковзнув напрочуд легко, і я завершальними легенькими поштовхами підсунув його аж до самісінького краю сходового майданчика; чемодан непевно зависнув на краю: один легенький поштовх — і він полетить у прірву. Але мені хотілося на власні очі побачити, як він упаде й розіб’ється, тож я підвівся, обережно почовгав до краю і, злегка нахилившись, побачив унизу дно сходового колодязя. А потім, затамувавши дух, злегка штурхонув чемодан ногою.

Він на мить наче завагався, погойдуючись на краю небуття, а потім рішуче пірнув униз і полетів, повільно й граціозно обертаючись, немов виконуючи в уповільненому темпі якесь балетне па. Почувся грандіозний гуркіт, від якого, здавалося, здригнувся увесь будинок, знизу мені в обличчя шугонув стовп пилюки, і я затулив лице руками й позадкував углиб коридору, де перечекав, поки пилюка вляжеться. Через хвилину я повернувся на майданчик, зиркнув униз — і побачив зовсім не те, на що я так гаряче сподівався: не купу розтрощеної деревини, а зубчасту діру у формі чемодана, що зяяла у долівці першого поверху. Клятий чемодан пробив підлогу і провалився прямісінько в підвал.

Я притьмом кинувся внизу і підповз, звиваючись, до краю пролому в підлозі так, немов рухався по крихкій кризі до ополонки. На глибині п’ятнадцяти футів, через імлу з пилу та темряви, я побачив те, що лишилося від чемодана. Він розколовся, наче гігантське яйце, і його рештки змішалися зі сміттям та уламками долівки. Скрізь валялися маленькі шматочки паперу. Схоже, я знайшов повний чемодан листів, не абищо! Але потім примружився і придивився уважніше: обличчя, фігури… І тоді я збагнув, що то були не листи, а фотографії. Десятки фотографій. Я враз загорівся цікавістю — і так само швидко охолов, бо до мене дійшла одна лячна думка: «Мені доведеться туди спускатися».

Підвал виявився звивистим комплексом кімнат настільки темних, що їх з тим самим успіхом можна було досліджувати із зав’язаними очима. Я спустився скрипучими сходами і трохи постояв на вході, сподіваючись, що очі таки звикнуть до темряви. Але то була темрява, до якої призвичаїтися неможливо. Сподівався я призвичаїтися і до запаху — химерного ядучого смороду, як в комірчині з хімікаліями в кабінеті хімії, але мої сподівання також виявилися марними. Тож я обережно почовгав усередину, прикривши носа комірцем сорочки, виставивши поперед себе руки і сподіваючись на краще.

Раптом я спотикнувся і мало не впав. Щось скляне покотилося, обертаючись, по підлозі. Здавалося, сморід став нестерпнішим. Мені ввижалися істоти, що ховалися попереду мене в темряві. Втім, тут і без потвор та примар було чого боятися: якщо в підлозі не один пролом, а декілька, я можу заблукати, і моє тіло ніхто й ніколи не знайде.

Раптом мені на думку спала майже геніальна ідея: натискаючи на кнопки свого мобільника, я вмикатиму підсвітку дисплея, використовуючи телефон як ліхтарик, дарма що до найближчої точки прийому було аж десять миль. Тож я витягнув мобільника, увімкнув екран і наставив його поперед себе. Світло майже не пробивало темряви, тому я спрямував його на підлогу. І не побачив нічого, окрім розтрісканих плит кам’яної долівки та купок мишачого лайна. Я спрямував світло убік — і побачив, як там щось легенько блиснуло.

Я підступив на крок ближче і поводив телефоном туди-сюди. З темряви випливли шереги полиць, заставлених скляними банками. Вони були всіляких форм та розмірів, вкриті пилюкою та заповнені чимось желатиноподібним, що плавало в мутній рідині. Мені пригадалася кухня і вибухлі банки з консервованими фруктами та овочами. Можливо, тут температура була стабільнішою, і тому ці банки вціліли.

Та коли я підсунувся ближче, до мене дійшло, що то були не фрукти й овочі, а людські органи. Мозки. Серця. Легені. Очі. Всі законсервовані в розчині, схожому на формальдегід кустарного виробництва, — чим і пояснювався отой жахливий сморід. Я кавкнув і позадкував у темряву, ошелешений і шокований огидою. Що ж тут насправді було? Цим банкам місце скоріш у якомусь другорядному медичному училищі, а не в дитячому притулку. Якби не ті прекрасні речі, які дідо Портман розповідав мені про цей будинок, я запросто подумав би, що пані Сапсан рятувала дітей для того, щоб видобувати з них внутрішні органи.

Трохи оклигавши, я підвів очі — і знов побачив поблиск світла попереду, але не відбиття світла мого телефону, а слабеньке мерехтіння денного світла. Напевне, воно проникало в отвір, проломлений чемоданом. Я рішуче рушив уперед, затуляючи носа коміром сорочки і намагаючись триматися якомога далі від стін та тих нових жахів, які могли там на мене чигати.

Йдучи на світло, я обігнув виступ і потрапив до невеликої кімнати з частково проваленою стелею. Крізь діру лилося денне світло, падаючи на купу розтрощених дощок долівки та скляних скалок, вкритих пилюкою та шматками розідраного, схожого на посічене м’ясо, килима. Під уламками чулося шкрябання крихітних лапок — то, напевне, якась миша таки пережила катастрофічну руйнацію свого підземного світу. А посередині кімнати валявся розтрощений чемодан, навколо якого, мов конфеті, розсипалися фотографії.

Я обережно йшов серед уламків, обачливо обходячи гострі списи дощок та планок з іржавими гвіздками, а потім сів навпочіпки і заходився рятувати з купи те, що міг. Я почувався як рятівник, що витягує з-під уламків людей, змітаючи геть друзки скла та трухлявого дерева. І хоча частина моєї свідомості спонукала мене поспішати — бо решта долівки могла будь-якої миті звалитися мені на голову — я не міг не придивлятися до речей, які рятував.

На перший погляд ці фото були схожі на ті, що є в кожному сімейному альбомі, — знімки людей, що весело проводять час на пляжах, усміхаються на ґанках, пейзажі з усіх кінців острова, а ще — багато дітлахів, які позували то по одному, то парами; такі собі неофіційні знімки й офіційні фото, зняті на тлі тої чи іншої ширми, а люди, зображені на них, притискали до себе ляльок з мертвими очима, немов їх сфотографували в фотоательє якогось провінційного універмагу кінця дев’ятнадцятого сторіччя — початку двадцятого, де продавали отих моторошних ляльок. Але по-справжньому моторошними були не мертві очі тих ляльок-зомбі чи химерні зачіски дітей, які, здавалося, ніколи не усміхалися. По-справжньому моторошним було те, що чим більше я вдивлявся у ці фото, тим знайомішими вони мені здавалися. Усі вони мали одну спільну рису, що поєднувала їх зі старими фото мого дідуся, особливо з тими, які він ховав у сигарній коробці, — всі ці фото наче були з одного комплекту.

Наприклад, там було фото двох молодих жінок, що позували на тлі не надто переконливо намальованого океану. Сама по собі фотографія — нічого особливого, але бентежило в ній те, в якій позі стояли ті молодички. А стояли вони спиною до фотокамери. Навіщо ж завдавати собі клопоту та витрат — а в ті часи фотографії коштували недешево, — аби сфотографуватися спиною до камери? Я майже не сумнівався, що невдовзі знайду ще одне фото: ті ж самі дівчата, цього разу сфотографовані спереду, але замість облич у них — вишкірені черепи.

Декотрі фото були підроблені так само, як і фотографії, що зберігалися у мого діда. На одній із них зображена самотня дівчинка, що вдивляється в дзеркальний ставок і бачить у відображенні не одну, а двох дівчаток. Це фото нагадало мені дідівський знімок дівчинки «у пляшці», хоча цього разу маніпуляція з негативом була не такою очевидною. Ще на одному фото зображений напрочуд спокійний молодик, верхню частину тіла якого густо вкривали бджоли. Це дуже легко підробити, еге ж? Як отой явно гіпсовий валун, що його піднімав хлопець на одній з дідових фотографій. Несправжній валун, несправжні бджоли.

Раптом волосся на потилиці стало дибки — я пригадав розповідь діда про хлопця, який жив у їхньому будинку, а всередині того хлопця жили бджоли. «Декотрі з них вилітали щоразу, коли він розтуляв рота, — казав дідо, — але вони ніколи не кусалися — тільки тоді, коли Г’ю сам їм дозволяв».

На думку мені спадало лише одне пояснення. Знімки мого діда з того самого чемодана, що лежав розтрощений переді мною. Втім, я не мав абсолютної впевненості, аж поки не знайшов знімок отих химерних істот: двох дітлахів у масках та жабо, які начебто згодовують один одному скручену кільцем стрічку. Кого ж вони хотіли таким чином зобразити? Балерин із садомазохістськими нахилами? Не знаю. Втім, пожива для нічних кошмарів вийшла добра. Як би там не було, я анітрохи не сумнівався, що дідо Портман мав фотографію саме хлопчаків. Я бачив її у сигарній коробці, яку знайшов кілька місяців тому.

Це не був звичайний збіг обставин. Це означало, що показані дідом фото — за його клятвеними запевненнями, знімки дітей, з якими він тут мешкав, — справді з’явилися з цього будинку. Але чи означало це, попри сумніви, які закралися в мою душу ще у восьмирічному віці, що всі ці фото справжні? А як же оті фантастичні історії, що ці знімки супроводжували? Те, що хоч якась із них могла бути правдивою — насправді правдивою — раніш здавалося немислимим. Однак тепер, коли я стояв у запиленому напівмороці оцього мертвого будинку, який, здавалося, кишів примарами, мені подумалося, що я, можливо, помилявся. «Усе може бути…»

Раптом десь у будинку наді мною щось гучно торохнуло, і я перелякався так сильно, що фотографії випали у мене з рук.

«Та то протяг гуляє, — подумав я. — А може, прогинається!» Та коли я нагнувся зібрати фото, вгорі щось знову торохнуло, і те блякле світло, що потрапляло до підвалу крізь діру в підлозі, вмить згасло. Я опинився у суцільній чорнильній темряві.

Я почув кроки, а потім чиїсь голоси. Напруживши слух, я спробував розібрати, про що вони говорили, але не зміг. Рухатися я не наважувався, побоюючись, що найменший порух спричинить довкола мене лавиноподібний обвал уламків. Я знав, що страх мій — ірраціональний, можливо, то всього-на-всього оті юні пришелепкуваті репери-початківці вирішили зіграти зі мною ще один злий жарт, але серце застукотіло зі швидкістю сто миль на годину, і якийсь суто тваринний інстинкт наказав мені мовчати.

Ноги німіли. Рухаючись якомога тихше, я переніс вагу з однієї ноги на другу, щоби відновити кровообіг. З купи уламків виокремилося щось маленьке і покотилося геть зі звуком, який у навколишній тиші здався страшенним гуркотом. Голоси стихли. А потім прямо над моєю головою скрипнула дошка, і вниз пролився невеличкий дощик із тинькової пилюки. Хто б там нагорі не був, вони точно знали, де я стою.

Я затамував дух.

Раптом почувся тихенький дівчачий голос.

— Ейбе, це ти?

Мені здалося, що то була лишень гра моєї настрашеної уяви. Я почекав, поки дівчина озветься знову, та впродовж досить тривалого часу не було чутно нічого, крім торохтіння дощу по даху, немов десь далеко хтось стукотів пальцями. Раптом наді мною спалахнув ліхтар, я вигнув шию і побачив з півдесятка дітлахів, що вдивлялися в темряву підвалу, схилившись над зубчастими краями пролому в долівці.

Вони здалися мені віддалено знайомими, хоча я не міг пригадати, де бачив їх раніше. Їхні обличчя були немовби з якогось напівзабутого сну. Де ж я їх бачив раніше — і звідки вони знають ім’я мого діда?

Раптом у мене сяйнула думка. Їхній одяг, дивовижний навіть для Уельсу. Їхні бліді невеселі обличчя. Переді мною валялися розсипані фото і витріщалися на мене, а згори на мене витріщалися діти. І я враз усе зрозумів.

Я бачив цих дітей на фотографіях.

Дівчина, що тільки-но говорила, нагнулася, щоби краще мене розгледіти. В її руках мерехтіло якесь світло, але то був не ліхтар, не свічка, здавалося, що то куля з живого вогню, підтримуваного не чим іншим, як її оголеною шкірою. Я бачив фото цієї дівчини хвилин зо п’ять тому, на ньому вона мала приблизно такий самий вигляд, як і тепер, і навіть тримала у долонях таке саме химерне світло.

«Мене звуть Джейкоб, — хотілося сказати мені. — Я вас шукав». Але щелепа моя отетеріло відвисла, і все, що я міг, — це витріщатися.

Обличчя дівчини стало похмурим. Я мав жалюгідний вигляд — сидів навпочіпки на купі уламків, мокрий від дощу і щедро посипаний пилом.

І я був не тим, кого ці дітлахи сподівалися побачити крізь діру в підлозі.

Вони про щось стиха поговорили, а потім попідводилися і хутко зникли хто куди. Від їхньої несподіваної втечі в мені щось вивільнилося, я знову набув дару мови і заволав, щоби вони зачекали, але дітлахи ще дужче загупали підлогою до дверей. Перечіпаючись через уламки, я навпомацки рушив крізь смердючий підвал до сходів. Але поки я видряпався на перший поверх, куди якимось чином повернулося світло, якого вони мене позбавили, дітлахи вже щезли з будинку.

Я прожогом вискочив надвір і злетів облупленими цегляними східцями на траву, несамовито волаючи: «Стривайте, зачекайте!» Але дітей уже й слід прохолов. Важко дихаючи й лаючись, я обшукав двір і зарості.

Раптом за деревами щось тріснуло. Я крутнувся на п’ятах, вдивився у плетиво гілок і на мить побачив якийсь розмитий рух, немов край білого плаття мелькнув. То була вона — ота дівчинка. Я щодуху кинувся навздогін, проломлюючись крізь чагарники. Але дівчина чкурнула геть, звернувши на стежину.

Я з розгону перестрибував стовбури впалих дерев, блискавично нагинався, уникаючи низьких гілок, я мчав так, що у мене аж легені запекло. А дівчина намагалася заплутати мене і відірватися, то кидаючись із стежини навпростець у гущавину лісу, то повертаючись назад. Зненацька зарості залишилися позаду, і ми вискочили на широке болото. Нарешті я побачив реальний шанс наздогнати втікачку. Тепер дівчинці нікуди ховатися — щоби наздогнати її, мені треба лишень трохи пришвидшитись, а якщо зважити на те, що я був у джинсах та кросівках, я вона — у платті, то це було змагання нерівних суперників. Та коли я майже наздогнав її, вона різко повернула і стрибнула в болото. Не маючи іншого вибору, я зробив те саме.

Тепер про біг і мови не було. Зрадлива й мінлива поверхня, вона увесь час піддавалася під моїми ногами, і я провалювався у багнисті баюри по коліно завглибшки, де багно просочувало мої джинси і засмоктувало ноги. Однак дівчина, здавалося, чудово знала, куди слід ступати, і тому поволі відривалася від мене, аж поки не щезла в тумані, залишивши мені єдиний вибір: йти по її слідах.

Коли їй вдалося відірватися від мене, я деякий час сподівався, що її сліди знову виведуть мене на стежину, але натомість вони завели дедалі глибше в болото. А потім туман оточив мене з усіх боків, я втратив з виду стежину, а разом із нею я втрачав надію, що коли-небудь виберуся звідси. Я спробував був гукати її: «Мене звуть Джейкоб Портман! Я онук Ейба Портмана! Я не заподію тобі нічого лихого!» Але туман та болото наче проковтнули мій голос.

Сліди дівчинки привели мене до кам’яного горбка. Він був схожий на велике сіре іглу, але виявилося, що то курган — одна з гробниць доби неоліту, завдяки яким Кернгольм дістав свою назву, бо «керн» кельтською означає курган.

Цей курган був трохи вищим за мене, довгим та вузьким, з одного краю він мав трикутний вхід на кшталт дверей; споруда вивищувалася над болотом з-поміж трави, що росла пучками. Вибравшись з багнюки на відносно суху й тверду місцину, яка оточувала курган, я побачив, що той отвір є входом до тунелю. З боків на камінні були викарбувані якісь хитромудрі завитки та спіралі, мабуть, то древні ієрогліфи, значення яких загубилося в глибині сторіч. «Що ж вони означають? — подумав я. — Напевне, щось типу «Тут покоїться болотяний хлопець». А скоріше щось на кшталт «Облиш надію всяк, хто сюди входить»».

Але все ж таки я увійшов, бо саме сюди привели мене залишені дівчинкою сліди. Всередині курганний тунель виявився сирим, вузьким, страшенно темним та ще й таким тісним, що я міг просуватися вперед лише навприсядки, мов краб. На щастя, замкненого простору не було в просторому списку речей, здатних налякати мене до всирачки.

Гадаючи, що дівчинка тремтить від страху десь недалеко поперед мене, я увесь час розмовляв із нею, всіляко намагаючись запевнити, що не маю лихих намірів і нічого поганого їй не зроблю. Мої слова ляскали мене по вухах, повертаючись назад химерним відлунням, яке йшло наче з усіх боків і заважало мені орієнтуватися в темряві. Щойно мої стегна заболіли від незручної пози, у якій мені довелося рухатися, як раптом тунель розширився і перетворився на камеру, де було темно, хоч в око стрель, зате достатньо просторо, щоби стати на повен зріст і простягти руки в будь-якому напрямі, не торкаючись стін.

Я витягнув телефон, знов увімкнув його, щоби скористатися ним як імпровізованим ліхтариком. Оцінка розмірів камери не забрала багато часу. То була звичайна обкладена камінням камера завбільшки з мою спальню. І цілковито порожня. Дівчинки ніде не видно.

Я стояв, намагаючись зметикувати, як же їй в біса вдалося прослизнути повз мене, коли раптом на думку спала одна річ — така очевидна, що мені аж соромно стало: який я ідіот, чому ж не здогадався про це раніше! Річ у тім, що ніякої дівчинки не було взагалі. Я її нафантазував — разом із рештою компанії. Мій мозок оживив їх тієї самої миті, коли я вперше побачив їхні фото. А ота несподівана й химерна темрява, що передувала їхній появі? То було всього-на-всього короткочасне затьмарення свідомості.

Це й справді неможливо й немислимо, бо всі ці дітлахи загинули багато років тому. Та навіть якби вони якимось дивом вижили, то навряд чи мали б такий самий, незмінний, вигляд, як на отих фотографіях. Втім, все сталося так швидко, що я не мав часу зупинитися й подумати: а може, то я женуся за галюцинацією?

Я вже навіть міг передбачити наперед тлумачення лікаря Голана: «Цей будинок є для тебе настільки емоційно зарядженим місцем, що навіть короткочасного перебування в ньому достатньо, щоби спричинити стресову реакцію». От уже ж вилупок собачий зі своїми психотеревенями! Мудацюра! Втім, така доброзичлива характеристика аж ніяк не робила його судження хибними. Він завжди мав рацію.

Присоромлений, я обернувся і рушив назад. Замість чимчикувати навприсядки, я, відкинувши рештки гідності поповз навкарачки вперед, до слабенького світла, що линуло зі входу до тунелю. Підвівши на мить очі, я збагнув, що вже бачив цю картину раніше: на фотографії в Мартіновому музеї із зображенням місця, де знайшли отого болотяного хлопця. Мене чомусь бентежила й ошелешувала думка, що колись люди вірили, наче оця смердюча болотяна пустка насправді була входом до раю, причому вірили з такою силою переконаності, що хлопчина мого віку охоче віддав своє життя за те, щоби туди потрапити. Так сумно й по-дурному змарноване життя…

І в ту мить я вирішив, що хочу повернутися додому. Бог із ними, з тими фотографіями у підвалі, мене вже нудило від загадок, таємниць та дідових останніх слів. Успадкована від нього одержимість цими речами пішла мені тільки на шкоду. Настав час звільнитися від неї.

Я вибрався з низького кургану — і мене засліпило сонце. Прикривши очі рукою, я примружено поглянув на світ і не впізнав його. То було те саме болото, та сама стежина, все було, як і раніше, але вперше після мого приїзду тут все купалося у жовтавому сонячному світлі; небо здавалося яскраво-блакитним, і ніде не було видно звивистих пасом туману, який я вже сприймав як невід’ємний атрибут цієї частини острова. Було не лише сонячно, було ще й тепло, як у розпал літа, а не на його початку, коли ще часто дме прохолодний вітерець. «Господи, як же швидко змінюється тут погода!» — подумалося мені.

Я рішуче закрокував стежиною до міста, намагаючись ігнорувати неприємне й навіть моторошне чвакання багнюки у кросівках та шкарпетках. Дивно, але цього разу стежина здавалася зовсім не багнистою — невже вона отак швидко висохла за якихось десять хвилин? — зате була так рясно «замінована» великими купами схожих на виноградні ґрона овечих кізяків, що мені ніяк не вдавалося йти по прямій. І як я всього цього раніше не помітив? Невже впродовж ранку я перебував у стані психопатичного затьмарення? А може, я й досі там перебуваю?

Я не відривав очей від закізяченої стежини, аж поки здолав перевал та спустився до міста. І саме в цю мить збагнув причину плутанини, що виникла в моїй голові. Там, де сьогодні вранці цілі загони тракторів з возиками, завантаженими рибою та торф’яними брикетами, сновигали гравійними дорогами між гаванню та містом, тепер виднілася зовсім інакша картина: возики тягнули коні та мули. Гурчання двигунів змінилося цоканням копит.

Не чулося і невпинного дзижчання дизельних електрогенераторів. Невже за кілька годин моєї відсутності на острові скінчилося пальне? І де місцеві мешканці увесь цей час ховали оцих великих тварин?

І чому всі на мене так витріщаються? Кожен, кого я минав, вилуплявся на мене виряченими очима, кидав своє заняття та ще й шию вивертав, дивлячись мені услід. «Напевне, я не лише почуваюся схибленим, я ще й маю вигляд схибленого», — подумалося мені. Оглянувши себе з ніг до голови, я виявив, що від талії й до п’ят вкритий засохлою багнюкою, а від талії до голови всипаний тиньком. Тож я увібгав голову в плечі і якомога швидше закрокував до бару, де, принаймні, можна було занишкнути в напівтемряві так, щоби мене ніхто не бачив, і дочекатися, коли татко прийде на обід. Я вирішив сказати йому, що хочу якомога швидше повернутися додому. А якщо він завагається, то я зізнаюся йому, що у мене почалися галюцинації, і ми покинемо острів з першим поромом — це гарантовано.

У «Норі» я застав звичну компанію підпилих чоловіків, що сиділи, увіткнувшись носами у свої келихи, ті ж самі подерті столи і той самий тьмяно-брудний декор, серед якого я вже звик почуватися як вдома вдалині від домівки. Та коли я рушив до сходів, чийсь непривітний голос гаркнув.

— І куди ж це ти зібрався?

За фут від нижньої сходинки я обернувся і побачив бармена, який підозріло оглядав мене з ніг до голови. Але то був не Кев, а якийсь сердитий яйцеголовий дядько, якого я не впізнав. На ньому був фартух, він мав кущасті брови, що зрослися в одну лінію, і горизонтально настовбурчені вуса, котрі надавали його обличчю смугастого вигляду.

Я мало не сказав йому: «Я йду нагору збирати свою валізу, а якщо татко не захоче відвезти мене додому, то я вдам, що у мене стався психопатичний напад», але натомість відповів:

— Хочу піднятися у свій номер.

Моя відповідь прозвучала так, що була більше схожою на запитання, а не на констатацію факту.

— Та невже? — вигукнув бармен, зі стукотом поставивши на стійку кухоль, який він наповнював пивом, коли я увійшов. — Тут тобі що — готель?

Заскрипіли дерев’яні стільці — то завсідники обернулися, щоби поглянути на мене. Я швидко пробігся поглядом по їхніх обличчях. Жодне з них не здалося мені знайомим.

«Ну от, знову психопатична галюцинація, — подумав я. — Саме тепер, саме на цьому місці. Так ось яка вона насправді!» Та навряд чи то була галюцинація, бо нічого особливого я не відчував. Я не бачив ударів блискавки, долоні мої не спітніли. Скидалося на те, що з’їхав з глузду не я, а навколишній світ.

Я сказав бармену, що, вочевидь, сталося якесь непорозуміння.

— Ми з татком знімаємо номери нагорі, — пояснив я. — Ось погляньте — це мій ключ, — додав я, видобуваючи його з кишені для підтвердження своїх слів.

— Ану дай подивитися, — сказав бармен і, перехилившись через стійку, вихопив ключ у мене з руки. Піднявши його вгору до тьмяного світла, він ретельно, наче ювелір, обдивився його. — Це не наш ключ, — прогарчав він, опускаючи його до своєї кишені. — А тепер скажи мені, що ти тут робиш, але цього разу не бреши!

Я відчув, як спалахнуло моє обличчя. Іще ніколи доросла людина, яка не була мені родичем, не називала мене брехуном.

— Я вже вам сказав. Ми зняли оті дві кімнати нагорі! Візьміть і спитайте Кева, якщо мені не вірите!

— Я не знаю ніякого Кева і не люблю, коли мені локшину на вуха вішають, — спокійно й холоднокровно відказав мені бармен. — Ніякі горішні кімнати тут не здаються, бо там мешкаю я і більше ніхто.

Я озирнувся, сподіваючись, що хтось не витримає і пирсне зо сміху, даючи зрозуміти, що все це розіграш. Але обличчя чоловіків у барі були незворушні, мов камінь.

— Він американець, — зауважив якийсь дебелий чолов’яга, погладжуючи чималеньку бороду. — Мабуть, військовик.

— Бздура, — заперечив другий. — Ти лишень поглянь на нього. Він ще курча жовтороте!

— А оця куфайчина? — не вгамовувався бородань і, простягнувши руку, помацав мою куртку з водонепроникної матерії. — Такої в крамниці днем з вогнем не знайдеш. Він точно з війська.

— Слухайте, — сказав я. — Я не військовик і, присягаюсь, не збираюся вас надурити. Я лишень хочу знайти свого татка, забрати свої речі і…

— Та який він у біса американець! — заволав якийсь товстун. І, відірвавши від стільця свою дебелу дупу, став межи мною та дверима, до яких я потроху задкував. — Акцент у нього якийсь дивний. Б’юся об заклад, що перед нами фашистський шпигун.

— Я не шпигун, — слабо і якось непереконливо заперечив я. — Я просто заблукав.

— Оце я тобі й повірив, — хижо вишкірився товстун. — Втім, ми дізнаємося правду — нашим дідівським способом. За допомогою міцної мотузки.

Сп’янілі чоловіки схвально загукали. Мені було важко розібрати, чи вони погрожували мені всерйоз, чи просто «брали на понт», але мені чомусь не хотілося залишатися тут, щоби дізнатися про їхні справжні наміри. Плутанину мого мозку пронизала чітка думка, рухома безпомилковим первісним інстинктом: «Тікай!» А потім, уже без натовпу сп’янілих мужиків, мені буде набагато легше розібратися, що тут у біса відбувається. Зрозуміла річ, моя втеча лише остаточно переконає їх у моїй винуватості, але мені начхати. Я спробував обійти товстуна.

Він хотів був схопити мене, але неповороткий та підпилий чоловік — не рівня тверезому, прудкому, та ще й до смерті переляканому хлопцю. Я вдав, що кинувся ліворуч, а потім різко пірнув у нього під рукою праворуч. Товстун заревів од люті, решта завсідників повідклеювали свої сідниці від стільців, щоби кинутися навздогін, але я прослизнув поміж їхніми незграбними руками і вискочив з бару на яскраве полуденне сонце.

Я чимдуж кинувся навтьоки вздовж вулиці, час від часу спотикаючись об шматки торфу, що валялися на гравійній дорозі, і чуючи, як позаду мене поволі стихають крики і кроки. На першому ж розі я, різко загальмувавши, звернув праворуч, щоби не бути на виду у переслідувачів. Кинувшись напереріз через якийсь двір і, наполохавши курей, які заквоктали і порозліталися навсібіч, я вискочив на відкритий простір, де стояли жінки, що чекали у черзі накачати води зі старого колодязя. Коли я пробігав повз них, вони повернули голови, проводячи мене здивованими поглядами. Я хотів був кинути їм щось ядуче, типу: «Чого баньки пороззявляли?», але раптом переді мною виросла невисока стіна, і мені довелося терміново зосередитися на її подоланні: «Обіприся об неї, закинь на неї ногу — і перестрибуй!» Перестрибнувши через стіну, я опинився на пожвавленій дорозі й мало не потрапив під фургон, що мчав з чималенькою швидкістю. Візниця гаркнув мені щось образливе про мою матір, а кінь трохи зачепив мене боком, залишивши сліди копит та колію коліс за кілька дюймів від носків моїх кросівок.

Я й гадки не мав, що відбувається. А розумів лише дві речі: цілком можливо, що в мене остаточно поїхала стріха і мені треба якомога скоріше вшитися від людей, щоби на самоті проаналізувати, чи справді вона в мене поїхала. З цією метою я забіг до провулку за двома рядами будиночків, де, здавалося, можна знайти багато схованок, і попрямував до краю міста. Потім я стишив крок і перейшов на швидку ходьбу, сподіваючись, що заляпаний багнюкою та всипаний тиньком хлопець із Америки привертатиме дещо менше уваги, якщо йтиме, а не бігтиме.

Та мої спроби поводитися нормально виявлялися марними, бо я підстрибував від кожного найменшого шуму та найслабшого поруху. Я кивнув і привітно помахав рукою жінці, що вішала білизну, але вона, як і всі решта, мовчки витріщилася на мене. Я пришвидшив кроки.

Раптом я почув позаду якийсь химерний шум і пірнув до сараю, що стояв неподалік. Сховавшись там за напівзачиненими дверима, я перевів дух і роздивився рясні написи на стінах.

Дуллі — козел і з козлами водиться

Не так, а за гроші

Нарешті я побачив, як повз сарай прочимчикувала сучка з виводком дзявкучих цуценят. Я полегшено зітхнув і трохи заспокоївся. А потім, взявши себе в руки, знову вийшов у провулок.

Хтось схопив мене за волосся. Не встиг я й писнути, як звідкись ззаду вискочила чиясь рука і притиснула до мого горла щось гостре.

— Крикнеш — заріжу, — почувся голос.

Притискаючи лезо до мого горла, нападник штовхнув мене до стіни сараю й обійшов спереду, щоби роздивитися мене. На мій превеликий подив, то не був один із чоловіків із бару. То була дівчина. Вбрана у просте біле плаття, на обличчі — суворий вираз. І хоча те обличчя було напрочуд гарним, я побачив, що вона й справді серйозно замислилася: перерізáти мені горлянку чи ні.

— Ти хто? — прошепотіла дівчина.

— Е… у… я американець, — вичавив я, затинаючись, не зовсім розуміючи, що вона хотіла від мене почути. — А звуть мене Джейкоб.

Дівчина знову міцно притиснула ножа до моєї горлянки, і я відчув, як тремтить її рука. Вона була налякана, а отже, небезпечна.

— Що ти робив у тому будинку? — грізно спитала вона. — Чому ти за мною гнався?

— Я хотів поговорити з тобою! Не вбивай мене!

Вона пришпилила мене до стіни презирливо-скептичним поглядом.

— Поговорити зі мною? А про що?

— Про отой будинок… про людей, які в ньому жили.

— Хто прислав тебе сюди?

— Мій дід. Його звали Абрахам Портман.

Від несподіванки дівчина аж рота роззявила.

— Це брехня! — скрикнула вона, гнівно блиснувши очима. — Гадаєш, я не знаю, хто ти? Я ж не вчорашня! Розплющ очі — дай тобі в очі поглянути!

— Ось, будь ласка! — сказав я, вилупивши очі якомога ширше. Дівчина стала навшпиньки й уважно зазирнула в них, а потім тупнула ногою і скрикнула:

— Ні! Покажи свої справжні очі! Бо цими фальшивками ти обдуриш мене не більше, аніж своєю брехнею про Ейба!

— Це не брехня і це мої справжні очі! — Вона так здавила мені горло, що я насилу дихав. Я зрадів, що її ніж був тупий, інакше вона мене неодмінно порізала б. — Слухай, — натужно каркнув я. — Я не той, за кого ти мене вважаєш. І я можу це довести.

Її рука дещо ослабла.

— Тоді доведи, інакше я орошу оцю траву твоєю кров’ю.

— Я маю дещо отут, — сказав я, потягнувшись до кишені в куртці.

Дівчина відскочила і з криком «Ані руш!» спрямувала свій ніж на мене так, що він застиг біля мого перенісся.

— Та це всього-на-всього лист! Вгамуйся!

Дівчина знову опустила ножа до мого горла, і я повільно витягнув з кишені фото пані Сапсан і лист, щоби вона сама могла роздивитися.

— Цей лист почасти став причиною мого приїзду сюди. Його дав мені мій дід. Він від Пташки. Ви ж звали свою виховательку Пташка, чи не так?

— Це нічого не доводить! — скрикнула дівчина, навіть не намагаючись як слід роздивитися те, що я їй показував. — І звідки ти так до біса багато про нас знаєш?

— Я ж сказав тобі, що мій дід…

Вона висмикнула листа з моїх рук.

— Не хочу більше ані слова чути про всілякі дурниці!

Вочевидь, я зачепив її за живе. На мить дівчина замовкла, роздратовано зсунувши брови, немов вирішувала, як найкраще позбутися мого тіла, коли вона втілить у життя свої погрози. Та не встигла вона дійти якогось висновку, як протилежний кінець провулку вибухнув криками. Ми обернулися і побачили, що до нас біжать чоловіки з бару, вимахуючи дерев’яними кийками та огороднім причандаллям.

— Що таке? Що ти вже встиг наробити?

— Ти — не єдина людина, яка хоче мене убити!

Дівчина прибрала ніж від мого горла, приставила його до мого боку і вхопила мене за комір.

— Тепер ти мій полонений. Роби точнісінько так, як я скажу, бо пожалкуєш!

Я не перечив їй, бо не знав, де мої перспективи кращі — в руках неврівноваженої дівчини чи в руках хижого натовпу підпилих мужиків, але з нею я, принаймні, мав можливість знайти відповіді хоч на якісь зі своїх запитань.

Дівчина підштовхнула мене — і ми помчали сусіднім провулком. На півдорозі вона різко рвонула убік і потягнула мене за собою. Пірнувши під мотузку з білизною, ми хутко перескочили через дротяну курячу загорожу й опинилися у дворі невеличкого будиночка.

— Сюди, — прошепотіла дівчина і, озирнувшись, щоби переконатися, що нас не помітили, проштовхнула мене у двері до тісної халупи, де смерділо паленим торфом.

Усередині нікого не було, окрім старого собаки, що спав на дивані. Він розплющив одне око і, не побачивши нічого цікавого, знову заснув. Кинувшись до вікна, що виходило на вулицю, ми поприлипали до стіни біля нього. І завмерли, прислухаючись. Утім, дівчина не забувала тримати руку на моєму передпліччі, а ніж — притиснутим до мого боку.

Минула хвилина. Здавалося, голоси чоловіків ущухли, але потім знову повернулися; важко було визначити, куди вони побігли. Я повільно обвів поглядом маленьку кімнату. Вона здавалася аж надміру сільською, навіть для Кернгольму. В кутку, злегка нахилившись, закляк стос плетених вручну кошиків. Перед величезною залізною плитою, яка опалювалася вугіллям, стояло вкрите рядниною крісло. На стіні напроти нас висів календар, і хоча з того місця, де ми стояли, його було погано видно, один лише погляд на нього викресав у мене химерну думку.

— А який нині рік?

— Стули пельку.

— Та ні, я серйозно.

Дівчина нічого не сказала, але якось дивно поглянула на мене.

— Не знаю, що ти насправді замислив, але піди й сам подивися, — відказала вона, підштовхнувши мене до календаря.

У верхній частині було надруковане чорно-біле фото якогось тропічного ландшафту, на фоні якого на березі океану стояли, усміхаючись, дебелі цицькаті дівчата в антикварних купальних костюмах. Угорі виднівся друкований напис: «Вересень 1940». Перше та друге числа місяця були закреслені хрестиками.

Мене охопило легке заціпеніння. Я пригадав усе те дивне, що бачив цього ранку: дивовижну й несподівану зміну погоди; начебто вже добре знайомий острів раптом заселили злі незнайомці; все довкола стало незвичним й новим, але водночас — старим, із минулих часів. І все це пояснювалося отим календарем, що висів на стіні.

Отже, сьогодні третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року. Але як це могло статися?

І раптом до мене дійшов сенс декотрих останніх слів діда Портмана. «По той бік могили Старого». Саме цю фразу я ніяк не міг розтлумачити. Одного разу я навіть подумав: «А чи не мав він на увазі примар?» Оскільки всі його знайомі діти загинули, мені, мабуть, доведеться дістатися іншого боку могили, щоби їх знайти. Але це було аж надто романтично. Бо мій дідо був людиною конкретною, не схильною отак просто розкидатися метафорами чи поетичними гіперболами. Він дав мені абсолютно чіткі вказівки, пояснити які просто не мав часу. Я збагнув, що під Старим мій дідо мав на увазі отого, як його називали місцеві мешканці, болотного хлопця, чиєю могилою був курган. Сьогодні вранці я увійшов до того кургану — і вийшов у минулому: третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.

І все це я встиг обміркувати в той швидкоплинний момент, коли ноги мої підломилися, кімната перевернулася догори ногами і я провалився в пульсуючу оксамитову темряву.

Прийшовши до тями, я виявив, що лежу на підлозі з прив’язаними до кухонної плити руками. Дівчина нервово походжала туди-сюди і, як мені спершу здалося, пожвавлено розмовляла сама з собою. Я не розплющував очі, вдаючи непритомного, і натомість став уважно прислухатися.

— Напевне, він — витвір, — сказала вона. — Бо інакше чому б це він нишпорив у будинку, наче грабіжник?

— Не маю ані найменшого уявлення, — відповів хтось дівчині, — але, здається, він не є ані грабіжником, ані витвором.

Ага, то вона розмовляла не сама з собою, хоча з того місця, де я лежав, мені не видно того хлопця, з яким вона розмовляла.

— Кажеш, він навіть не усвідомив, що потрапив у петлю?

— А ти сам розсуди, — відповіла дівчина, махнувши рукою у мій бік. — Хіба ж можна собі уявити, щоби хтось із родичів Ейба був такий нетямущий?

— А хіба можна собі уявити, що він — витвір? — спитав хлопець.

Злегка повернувши голову, я крадькома обдивився кімнату, та так і не зміг побачити його.

— Я можу собі уявити витвір, що лишень вдає з себе звичайну людину, — відказала дівчина.

Пес, який тепер уже прокинувся, причимчикував до мене й облизав мені обличчя. Міцно стиснувши повіки, я спробував не зважати на нього, та це було нестерпно. Мені довелося нарешті сісти, аби не потонути у собачій слині.

— О, дивіться, хто оклигав! — вигукнула дівчина, саркастично зааплодувавши. — А ти здібний трюкач. Особливо мені сподобалося, як ти зіграв втрату свідомості. Гадаю, в той день, коли ти вирішив присвятити себе убивствам та канібалізму, театр втратив чудового актора.

Я розтулив був рота, щоби висловити протест проти такого наклепу, як раптом помітив, що до мене пливе чашка.

— Попий води, — сказав хлопець. — Я не можу допустити, щоби ти помер, перш ніж ми відведемо тебе назад, до директорки. Ну як — ти готовий?

Здавалося, його голос ішов з порожнечі, з повітря. Я простягнув руку до чашки, а коли кінчик мого пальця торкнувся невидимої руки, я мало не впустив її.

— Який він незграбний, — зауважив хлопець.

— Так ти — невидимий, — мовив я.

— Авжеж, невидимий. Мілард Нулінґс до ваших послуг.

— Навіщо ти сказав йому своє ім’я?! — скрикнула дівчина.

— А це Емма, — вів далі хлопець, наче нічого не було. — Вона трохи полохлива, втім, гадаю, ти вже й сам встиг це помітити.

Емма злобно вирячилася на нього, точніше, на те місце, де, як мені здавалося, він стояв, але не сказала нічого. Чашка в моїй руці затремтіла. Я спробував ще раз усе пояснити, але мене перервали розлючені голоси, що почулися за вікном.

— Тихо! — просичала Емма. Я почув, як Мілард підійшов до вікна, і побачив, як завіски злегка розсунулися.

— Що там таке? — спитала Емма.

— Вони обшукують будинки, — відповів Мілард. — Нам не можна тут довго залишатися.

— Але ж ми не можемо просто так взяти і піти туди!

— А мені здається, що можемо, — відказав хлопець. — Втім, для певності мені треба зазирнути до моєї книги.

Завіски знову стулилися, і я побачив, як зі столу злетів записник у шкіряний оправі та розкрився, завмерши у повітрі. Щось бурмочучи, Мілард погортав сторінки. А через хвилину різко згорнув книжку.

— Як я й передбачав! — сказав він. — Нам лишень слід почекати трохи більше хвилини, а потім ми зможемо вийти хоч у парадні двері.

— Ти що, здурів? — злякалася Емма. — Та ці пітекантропи враз накинуться на нас зі своїми кийками!

— Не накинуться, якщо ми станемо для них менш цікавими, аніж те, що трапиться, — відказав Мілард.

Мене відв’язали від плити і підвели до дверей, де ми всі разом злегка попригиналися і напружено чекали. Раптом згори долинув звук іще гучніший, аніж вигуки сердитих чоловіків. То був звук двигунів. І судячи з його характеру — звук десятків двигунів.

— Ой, Міларде, ти просто геній! — скрикнула Емма.

Хлопець гордовито пирснув.

— А ти казала, що мої дослідження — то марнування часу.

Емма взялася за дверну ручку й обернулася до мене.

— Візьми мене за руку. Не біжи. Поводься так, наче тобі байдуже.

Ножа вона прибрала, але запевнила мене, що коли я спробую втекти, то знову його побачу — перед смертю.

— А звідки мені знати, що ти мене не вб’єш, навіть якщо я не тікатиму?

Дівчина на мить замислилася.

— Нізвідки, — відказала вона і поштовхом розчинила двері.

На вулиці було повно людей. То були не лише чоловіки з бару, яких я відразу ж помітив наприкінці кварталу, а й похмурі крамарі, жінки та візники. Всі вони покидали свої справи і завмерли посеред дороги, закинувши голови і вдивляючись в небо. А там, на невеликій висоті з ревінням ішла ескадрилья німецьких винищувачів, зберігаючи чіткий груповий порядок. Я вже бачив схожі фотографії літаків у музеї Мартіна в експозиції під назвою «Кернгольм в облозі». І тут мені на думку спало отаке: «Як же дивно мусили почуватися люди, коли в отакий, нічим іншим не примітний день їм раптово доводилося опинятися під тінню ворожих знарядь убивства, здатних щомиті пролити на них смертельний бомбовий дощ».

Намагаючись поводитися невимушено, хоча Емма тримала мене за руку мертвою хваткою, ми перетнули вулицю. Ми майже дійшли до протилежного боку провулка, коли нас таки помітили. Почулися крики, ми обернулися — і побачили чоловіків, що рвонули за нами навздогін.

Ми кинулися бігти. Провулок був вузький, і вздовж нього тягнулися стайні. Ми вже встигли здолати половину відстані, коли Мілард сказав.

— Я відстану і зроблю так, що вони перечепляться й попадають. Зустрінемося за баром рівно о п’ятій годині й половині хвилини!

Його кроки стихли позаду нас, а коли ми добігли до кінця провулку, Емма зупинила мене. Ми озирнулися й побачили, як відрізок мотузки розмотався і поплив над гравієм на висоті щиколотки. Коли натовп наблизився до неї, вона туго напнулася — і переслідувачі, перечепившись через мотузку, полетіли всією купою в багнюку, безладно вимахуючи руками й ногами. Емма переможно скрикнула, і я був майже впевнений, що мені почулося, як розсміявся Мілард.

Ми побігли далі. Я не знав, чому Емма погодилася зустрітися з Мілардом у «Попівській норі», бо той заклад розташовувався в напрямку гавані, а не будинку. Та оскільки я також не міг пояснити, звідки Мілард дізнався про появу над островом літаків, я вирішив не завдавати собі клопоту непотрібними питаннями. Але ще більше спантеличило мене те, що Емма, замість непомітно пробратися зі мною поза бар, розбила всяку надію на те, що ми проскочимо непоміченими: вона заштовхала мене до бару у парадні двері.

Всередині не було нікого, окрім бармена.

— Бармене! — гукнула Емма. — Ви вже відчинилися? Бо у мене так у горлі деренчить, що аж випити хочеться!

Бармен розсміявся.

— Я не дозволяю собі подавати спиртне малолітнім дівчатам.

— Та яка різниця! — вигукнула Емма, ляснувши рукою по стійці. — Налий мені ковточок твого найміцнішого віскі. Але тільки не оті розведені сцяки, які ти подаєш зазвичай!

Мені здалося, що вона брала бармена на понт, щоби потягнути час і дати можливість Міларду ще раз викинути отой трюк із мотузкою.

Бармен перехилився через стійку і спитав у Емми, хтиво вишкіряючись:

— То тобі, крихітко, потрібне щось міцне? Міцне у склянці чи міцне у штанях? Тільки мамці своїй не розповідай, а то за мною наввипередки ганятимуться і священик, і констебль.

Він витягнув пляшку якоїсь темної, лиховісної на вигляд рідини і налив Еммі повний шкалик.

— А що там твій приятель? Мабуть, уже набрався, як чіп?

Я удав, що з цікавістю оглядаю камін.

— Ти диви, який сором’язливий, — торочив своє бармен. — А звідки він?

— Каже, що з майбутнього, — невимушено відповіла Емма. — А я кажу йому, що він ненормальний на всю голову.

Бармен підозріло примружився.

— Звідки-звідки?

І в ту мить він, напевне, упізнав мене, бо з войовничим вигуком гепнув пляшку віскі на стійку і хутко рушив до мене.

Я вже зібрався чкурнути, та не встиг бармен наблизитися до мене, як Емма перевернула шкалик з віскі дном догори і розлила брунатну рідину по всій стійці. А потім зробила дещо дивовижне: випростала руку долонею униз над мокрою від віскі стійкою — і за мить та спалахнула вогняними язиками з фут заввишки.

Бармен завив з переляку і заходився лупцювати омахи полум’я рушником.

— Сюди, заручнику! — наказала мені Емма і, схопивши за руку, потягнула до каміна.

— А тепер допоможи мені! Підваж ляду і підніми її!

Ставши навколішки, вона просунула пальці в шпарину в підлозі. Я встромив свої пальці поруч з пальцями Емми, і спільними зусиллями ми підняли невелику секцію підлоги, під якою виявився отвір завширшки з мої плечі: то була попівська нора. Поки бармен, кашляючи від диму, намагався загасити полум’я, ми пірнули в ту нору — і зникли.

Попівська нора виявилася шурфом приблизно чотири фути заввишки, який вів до лазу. Там було темно, як у гузні, але не встиг я і оком змигнути, як лаз освітився м’яким помаранчевим світлом. То Емма зробила зі своєї руки смолоскип — маленьку кульку світла, яка, здавалося, висіла над долонею. Забувши про все на світі, я витріщився на те чудо з роззявленим ротом.

— Ворушися! — гаркнула Емма і підштовхнула мене вперед. — Там, попереду, двері.

І я почимчикував уперед — аж поки лаз не вперся в глуху стіну. Емма проштовхнулася повз мене, сіла на долівку і гепнула по стіні обома ногами. Стіна відвалилася, і ми опинилися надворі.

— Нарешті, — почувся голос Міларда, коли ми вибиралися з лазу в провулок. — Не могла обійтися без отого спектаклю, що ти влаштувала у барі, еге ж?

— Не розумію, про що ти говориш, — невимушено відказала Емма, хоча я побачив, що вона була явно задоволена собою.

Мілард підвів нас до кінного фургона, який начебто подали спеціально для нас. Ми заповзли до нього ззаду і сховалися під брезентом. Буквально за мить підійшов якийсь чоловік, всівся на коня, змахнув віжками, і ми, підстрибуючи на вибоїнах, рушили вперед.

Якийсь час ми їхали мовчки. За зміною довколишніх звуків я здогадався, що ми прямували за місто.

Набравшись хоробрості, я поцікавився:

— А звідки ти взнав про фургон? Про літаки? Ти що — типу екстрасенс, чи хто?

— Навряд чи, — пирснула Емма.

— Бо все це сталося учора, — відповів Мілард, — і позавчора. Хіба ж не так все відбувається у твоєму контурі, точніше, у твоїй петлі?

— У моєму що?

— Та ні з якого він не контуру, — кинула Емма, намагаючись говорити якомога тихше. — Кажу тобі ще раз: він — довбаний витвір.

— А я гадаю, що ні. Витвір ніколи не дозволив би тобі взяти себе живцем.

— От бачите, — прошепотів я. — Я не той, що ви кажете. Я Джейкоб.

— Ми ще розберемося з тобою. А наразі помовчуй. — З цими словами Емма простягнула руку, трохи відтягнула край брезенту, і в шпарині показалася мінлива стрічка блакитного неба.