Розділ дев’ятий

«Він міг бачити потвор».

Щойно вона вимовила ці слова, як жахи, котрі начебто назавжди лишилися в минулому, знову навалились на мене нестримним потоком. Отже, потвори цілком реальні. І це вони убили мого діда.

— Я теж здатен бачити їх, — сказав я пошепки Еммі, наче виказуючи якусь сороміцьку таємницю.

Її очі налилися слізьми і вона обняла мене.

— Я знала, що в тобі є щось особливе, — сказала Емма. — Я кажу це як найвищий комплімент.

Я завжди знав, що я дивак. Але мені ніколи й на думку не спадало, що я якийсь дивний. Але якщо я міг бачити речі, яких ніхто інший не бачив, то це пояснювало, чому Рікі нічого не побачив у заростях в ту ніч, коли загинув мій дід. Це пояснювало, чому всі вважали мене схибленим. Я не був схибленим, нічого мені не ввижалося, і ніякої стресової реакції я не мав. Панічний холодок у грудях щоразу, коли потвори були десь поруч, і здатність бачити їхні огидні пики — насправді були моїм талантом.

— А ти їх зовсім не можеш бачити? — спитав я Емму.

— Лише тіні, і саме тому вони полюють переважно вночі.

— А що заважає їм напасти на вас саме тепер? — спитав я і відразу ж виправився. — Я хотів сказати, на усіх нас.

Еммине обличчя стало серйозним.

— Вони не знають, де нас знайти. Це по-перше, а по-друге — вони не здатні проникати у контури. Тому ми на цьому острові у безпеці, але покинути його не можемо.

— Але ж Віктор зміг.

Емма сумно кивнула.

— Він сказав, що тут збожеволіє. Що більше не може тут залишатися. Бідолашна Бронвін. Мій Ейб також покинув острів, але його, принаймні, убили не порожняки.

Я насилу змусив себе поглянути їй у вічі.

— Вибач, що мушу тобі це сказати…

— Що? О, ні…

— Мене переконали в тому, що діда убили дикі тварини. Але якщо те, що ти кажеш, правда, мого діда теж убили потвори, чи то порожняки, як ти кажеш. Вперше і востаннє я бачив одну з них в ту ніч, коли він загинув.

Емма притиснула коліна до грудей і заплющила очі. Я обійняв її за плечі, і вона схилила свою голову на мою.

— Я знала, що вони доберуться до нього, — прошепотіла вона. — Він пообіцяв мені, що в Америці йому буде безпечніше. Що він зможе себе захистити. Але насправді ми завжди у небезпеці, кожен із нас.

Ми сиділи й розмовляли на корпусі потонулого корабля, аж поки місяць не схилився до обрію; прохолодна вода плюскала об наші спини, й Емма тремтіла від холоду. Ми взялися за руки і пішли по воді до каное. Повеслувавши до берега, ми почули голоси, які гукали нас, а трохи згодом, коли звернули за скелястий валун, побачили Г’ю та Фіону, які стояли на березі й махали нам руками. Навіть на відстані ми відчули, що сталося якесь лихо.

Прив’язавши каное, ми побігли їм назустріч. Г’ю, навколо чиєї голови збуджено крутилися бджоли, від швидкого бігу захекався.

— Щось трапилося! Вам треба повернутися разом із нами!

Часу на суперечки не було. Емма начепила одяг прямо на мокрий купальник, а я, стрибаючи на одній нозі і перечіпляючись, увібрався у шорсткі від піску джинси. Г’ю з сумнівом поглянув на мене.

— Мабуть, йому не можна, — сказав він. — Бо це серйозна справа.

— Та ні, Г’ю, — заперечила Емма. — Виявилося, що Пташка мала рацію: Джейкоб — один із нас.

Г’ю ошелешено витріщився на неї, а потім на мене.

— Невже ти сказала йому?!

— Мені довелося це зробити. Втім, він вирахував це майже самотужки.

На хвилю Г’ю розгублено замовк, але потім обернувся до мене і міцно потиснув мені руку.

— Тоді ласкаво просимо до нашої родини.

Не знаючи, що кажуть у таких випадках, я просто відповів:

— Дякую.

Дорогою до будинку ми вивудили з Г’ю уривки інформації про те, що сталося, але здебільшого ми бігли мовчки. Коли ми зупинилися у лісі перевести дух, він сказав:

— То одна з подруг-імбрин нашої Пташки. Прилетіла годину тому в жахливому стані, кричала як навіжена і всіх попіднімала з ліжок. Та перш, ніж ми змогли щось второпати з її розповіді, вона втратила свідомість. — Г’ю заламував руки і мав нещасний вигляд. — О, я нутром відчуваю, що сталося щось жахливе.

— Сподіваймося, що ти помиляєшся, — сказала Емма, і ми побігли далі.

* * *

У коридорі біля замкнених дверей вітальні довкола гасової лампи скупчилися дітлахи в пом’ятих нічних сорочках; вони обмінювалися припущеннями про те, що могло статися.

— Мабуть, вони забули перезапустити свій контур, — сказала Клер.

— Б’юся об заклад, то були порожняки, — заявив Єнох. — Певен, то вони з’їли багато дивних, залишивши від них самі черевики.

Клер та Оливія розплакалися і позатуляли рученятами обличчя.

Горацій став біля них на коліно і заспокійливим голосом сказав:

— Тихше, тихше. Не звертайте уваги на ту дурню, якою Єнох забиває вам голови. Всім відомо, що порожняки найбільше полюбляють молодь. Саме тому вони й відпустили подругу пані Сапсан. Бо вона на смак — як стара макуха!

Оливія зиркнула крізь пальчики на Горація.

— А які на смак дітлахи?

— Як суниці, — невимушено-діловито відповів Горацій.

І дівчатка знову перелякано заголосили.

— Дай їм спокій, йолопе! — скрикнув Г’ю, і Горацій, переслідуваний ескадрильєю бджіл, з вереском кинувся навтьоки по коридору.

— Що тут відбувається? — почувся з вітальні голос пані Сапсан. — Кого це я чую? Це ви, пане Епістон? А де панна Блюм та пан Портман?

Емма зіщулилася і знервовано зиркнула на Г’ю.

— Вона знає?

— Коли пані Сапсан дізналася, що вас немає, вона мало не сказилася. Думала, що вас викрали порожняки або витвори.

Емма похитала головою, але нам не залишалося нічого іншого, як повинитися за своє зухвальство. Фіона злегка кивнула нам, наче бажаючи удачі, — і ми увійшли до вітальні.

Єдиним джерелом світла в кімнаті був вогонь у каміні, який кидав на стіни тремтливі тіні. Бронвін стривожено метушилася біля старої жінки, яка гойдалася, напівпритомна, у кріслі, мов мумія, загорнута в ковдру. На софі сиділа пані Сапсан і годувала жінку з ложечки якоюсь темною рідиною.

Емма, побачивши обличчя гості, завмерла, як вкопана.

— О, Господи, — вирвалося у неї. — Та це ж пані Шилодзьобка!

Тоді і я упізнав її — за фотографією, яку мені показувала пані Сапсан: там вона була ще маленькою дівчинкою, яка щойно прибула навчатися до пані Шилодзьобки. На тому фото її наставниця була бадьорою та рішучою, але тепер вона здавалася слабкою і немічною.

Поки ми стояли й дивилися, пані Сапсан піднесла до вуст пані Шилодзьобки срібну фляжку, перехилила її, і старша імбрина ненадовго пожвавішала, розплющила очі й подалася вперед. Але невдовзі її обличчя знову осунулося, і вона охляло відкинулася на спинку крісла.

— Панно Брантлі, — сказала директорка, звертаючись до Бронвін. — Підіть приготуйте для пані Шилодзьобки лікарську кушетку, а потім принесіть пляшку кокаїнової настоянки та ще одну флягу бренді.

Бронвін швидко вирушила виконувати наказ і, проходячи повз мене та Емму, похмуро кивнула нам.

Пані Сапсан відразу ж обернулася до нас і стиха сказала:

— Я страшенно розчарована вами, панно Блюм. Страшенно розчарована. Коли-коли, а в цю ніч ви могли б і не тікати потайки з будинку.

— Вибачте, пані Сапсан. Але звідки мені було знати, що станеться лихо?

— Мені слід покарати вас. Але, зважаючи на обставини, навряд чи це доцільно. — Вона підняла руку і розправила сиве волосся своєї наставниці. — Пані Шилодзьобка ніколи б не покинула своїх підопічних, якби не сталося щось жахливе.

Від вогню, що гудів у каміні, у мене на лобі виступили краплі поту, а пані Шилодзьобка, лежачи у кріслі, тремтіла. Невже вона помре? Невже та трагічна сцена, що розігралася між моїм дідом та мною, знову повториться, тепер уже між пані Сапсан та її вчителькою? Той епізод чітко постав у моїй пам’яті: я тримаю тіло діда, переляканий і розгублений, не підозрюючи всієї правди про нього і про мене. Утім, я збагнув: те, що відбувалося тепер, жодним чином не нагадувало те, що сталося тоді зі мною. Бо пані Сапсан завжди знала, хто вона така.

Здавалося, тепер не час про це говорити, але я був сердитий і не міг стриматися.

— Пані Сапсан! — почав я, і вона поглянула на мене. — Коли ви збиралися мені про все розповісти?

Вона вже була спитала «Про що?», але відразу ж зиркнула на Емму і миттєво прочитала на її обличчі відповідь на своє запитання. Пані Сапсан страшенно розгнівалася, але, побачивши, що я теж розлютився, швидко опанувала себе.

— Скоро розповім, хлопче. Будь ласка, зрозумій мене правильно. Якби я виклала тобі всю правду під час нашої першої зустрічі, це стало б для тебе величезним потрясінням. Важко було передбачити твою поведінку. Ти міг втекти і більше ніколи не повернутися. Я не могла піти на такий ризик.

— І натомість ви спокушали мене смачними стравами, розвагами та дівчатами, водночас тримаючи в таємниці все погане?

Емма аж зойкнула.

— Спокушали? О Господи, не думай, що я робила це навмисне, Джейкобе. Я б на таке ніколи не пішла.

— Боюся, у вас склалося про нас хибне враження, — сказала пані Сапсан. — Стосовно ж спокушання, то ви бачили, як ми живемо насправді. Ми не намагалися обдурити вас, лише приховали декотрі факти.

— Тоді ось вам ще один факт, — сказав я. — Одна з отих істот убила мого діда.

Пані Сапсан мовчки дивилася на вогонь.

— Дуже сумно це чути.

— Я бачив це на власні очі. А коли розповів людям, вони переконували мене, що у мене стріха поїхала. Але нічого у мене не поїхало. Я не збожеволів. І дідо мій теж не збожеволів. Усе своє життя він казав мені правду, а я йому не вірив. — Сором і відчуття провини охопили мене. — Якби я повірив йому, то, може, він і досі жив би.

Пані Сапсан побачила, що я похитуюсь, і швидко підсунула мені стілець напроти пані Шилодзьобки.

Я сів, а Емма стала навколішки біля мене.

— Напевне, Ейб знав, що ти незвичайний, — сказала вона. — Але мав вагомі підстави не казати тобі цього.

— Він і справді це знав, — зауважила пані Сапсан. — Бо так і написав в одному зі своїх листів.

— Тоді я не розумію. Якщо все це правда — всі його історії — і якщо він знав, що я такий самий, як і він, тоді навіщо він тримав все це в таємниці аж до останнього видиху?

Пані Сапсан дала ложечку бренді пані Шилодзьобці, і та ненадовго збадьорилася, сіла і знову відкинулася на спинку крісла.

— Лише одне пояснення спадає мені на думку, — відповіла пані Сапсан. — Наше життя часто сповнене поневірянь і труднощів. А у житті Ейба лиха було навіть удвічі більше, бо він народився євреєм у найгірші часи. Він зазнав подвійних переслідувань: з боку нацистів і з боку потвор-примар. Він страждав від думки про те, що його близькі — і євреї, і дивні, зазнавали переслідувань і вбивств.

— Він часто казав, що пішов на війну битися з потворами, — зауважив я.

— Так воно й було, — відповіла Емма.

— Війна поклала край пануванню нацистів, але потвори після неї стали ще дужчими, аніж будь-коли, — пояснювала пані Сапсан. — Тому ми, як і більшість незвичайних, залишилися у криївках. Але твій дідо повернувся іншою людиною. Він став воїном і тому вирішив творити власне життя поза межами контуру. Він більше не бажав ховатися.

— Я благала його не їхати до Америки, — сказала Емма. — Ми всі благали його.

— А чому він вибрав саме Америку? — поцікавився я.

— Бо на той час там було небагато примар-потвор, — пояснила пані Сапсан. — Після війни до Америки трапився невеличкий наплив дивних людей. Певний час декотрим із них вдавалося видавати себе за звичайних, як, наприклад, твоєму діду. Він часто писав про це у своїх листах. Гадаю, саме через це він так довго й приховував від тебе правду. Він хотів, щоб тобі ніколи не довелося пережити те, що випало на його долю.

— Тобто він хотів, щоби я був звичайним, як усі, — мовив я.

Пані Сапсан кивнула.

— Але він так і не зміг утекти від своєї особливості. Його унікальний дар мисливця за порожняками, який він відшліфував під час війни, зробив його дуже цінним кадром. Рухомий своїм моральним обов’язком, він часто виїздив на завдання, коли його просили знищити небезпечні скупчення порожняків. Він мав таку вдачу, що майже ніколи не відмовляв.

Мені пригадалися всі оті тривалі мисливські подорожі, у які вирушав дідо Портман. Ми мали фото, зняте під час однієї з таких поїздок, хоча я не знаю, хто й коли той знімок зробив, бо дідо майже завжди їздив у такі подорожі сам. А в дитинстві мене завжди дивувало: чому це дід на фото у костюмі? Хіба ж на полювання у костюмі ходять?



Тепер я знав: ходять. Ті, хто полює не просто на тварин, а на дещо набагато небезпечніше. Мене зворушила думка про те, що мій дідо виявився не схибленим любителем зброї, не таємним ловеласом чи чоловіком, нездатним до сімейного життя. Ні, він був таким собі мандрівним лицарем, який ризикував власним життям заради інших, жив у авто, у дешевих мотелях, вистежував смертельно небезпечних потвор, а додому приїздив з поріділим запасом куль та з синцями, які ніколи не міг до пуття пояснити, та кошмарами, про які говорити не бажав. І за ті чисельні жертви він заробив лише зневажливе кепкування і підозрілість з боку тих, кого любив. Мабуть, саме через це він так часто листувався з Еммою та пані Сапсан. Бо вони розуміли його.

Повернулася Бронвін із графином кокаїнової настоянки та ще однією флягою бренді. Пані Сапсан відіслала її і заходилася змішувати дві рідини у чайній чашці. А потім стиха поплескала пані Шилодзьобку по щоці, вкритій сіткою голубих прожилок.

— Есмеральдо, — сказала вона. — Есмеральдо, ви маєте піднятися і випити тонізуючу суміш, яку я вам приготувала.

Пані Шилодзьобка застогнала, і пані Сапсан піднесла чашку до її рота. Стара жінка зробила кілька невеличких ковтків, поперхнулася і закашлялася, але більша частина рідини все ж потрапила їй до горла. Якусь мить вона отетеріло озиралася і знову хотіла відкинутися на спинку крісла, але рвучко випрямилася і обличчя її просвітліло.

— О Господи! — мовила вона хрипким голосом. — Невже я заснула? Як нечемно й негарно з мого боку! — І вона з легким подивом поглянула на всіх нас так, наче ми щойно матеріалізувалися з повітря. — Альмо, це ти?

Пані Сапсан погладила кістляві руки старої.

— Есмеральдо, ви прибули до нас здалеку посеред ночі. Боюся, всіх нас це дуже налякало.

— Правда? — Пані Шилодзьобка примружилася, нахмурилася і просвердлила поглядом протилежну стіну, де жваво вистрибували мерехтливі тіні. І на її обличчі вмить з’явився тривожний вираз. — Так, — підтвердила вона. — Я прилетіла, щоби застерегти тебе, Альмо. Ти мусиш бути насторожі. Щоби тебе не застукали зненацька, як мене.

Пані Сапсан кинула масажувати їй руки.

— Хто застукає?

— То могли бути лише витвори. Вони прийшли удвох уночі, вдавали з себе членів ради. Звісно, серед членів ради немає чоловіків, та поки сонні вартові продряпували свої очі, зловмисники скрутили їх, зв’язали й кудись потягли.

— Ой, Есмеральдо! — скрикнула пані Сапсан.

— Мене та пані Вівсянку розбудили їхні жалісні крики, — пояснила вона, але виявилося, що нас забарикадували в нашому ж будинку. Нам не зразу вдалося вибити двері, та коли ми погналися за витворами, йдучи їхніми смердючими слідами, по той бік контуру вже чекала зграя потвор, які з виттям накинулися на нас. — І вона замовкла, захлинувшись слізьми.

— А діти?

Пані Шилодзьобка тільки головою похитала. Здавалося, життя згасло в її очах.

— Діти були приманкою, — сказала вона.

Емма взяла мене за руку і стиснула її; у світлі вогню я побачив, як блиснули сльози на щоках пані Сапсан.

— Насправді їм були потрібні пані Вівсянка і я. Мені вдалося втекти, а пані Вівсянці не пощастило.

— Її убили?

— Ні, її викрали. Так само, як і пані Волове Очко та пані Синицю, їх викрали два тижні тому, коли їхні контури зазнали вторгнення. Вони стали хапати імбрин, Альмо. Схоже, що це скоординована операція. Мені навіть подумати страшно, навіщо вони це роблять.

— Тоді вони й сюди заявляться, це точно, — тихо мовила пані Сапсан.

— Якщо зможуть знайти вас, — відповіла їй пані Шилодзьобка. — Ви сховані краще, ніж решта, але ти мусиш бути напоготові, Альмо.

Пані Сапсан кивнула. Її наставниця безпорадно поглянула на свої руки на колінах, які тремтіли, наче зламані пташині крила. Її голос теж затремтів.

— О, мої любі діти. Помолімося за них. Вони тепер залишилися самі-одні. — Вона відвернулася й заплакала.

Пані Сапсан накинула ковдру на плечі старій жінці і підвелася. Ми пішли слідком за нею, залишивши пані Шилодзьобку наодинці з її горем.

* * *

Вийшовши з вітальні, ми побачили дітей, які скупчилися біля дверей. Якщо вони не розібрали всього, що розповіла пані Шилодзьобка, то однаково почули достатньо, бо це було видно з їх стривожених облич.

— Бідолашна пані Шилодзьобка, — запхикала Клер, і її нижня губа затремтіла.

— Бідолашні діти пані Шилодзьобки, — озвалася Оливія.

— Тепер вони прийдуть за нами, пані директорко? — спитав Горацій.

— Нам потрібна зброя! — скрикнув Мілард.

— Бойові сокири! — додав Єнох.

— Бомби! — вигукнув Г’ю.

— Негайно припиніть! — скрикнула пані Сапсан і підняла догори руки, щоби всі позамовкали. — Нам усім варто зберігати спокій. Так, те, що сталося з пані Шилодзьобкою, — це трагедія, велика трагедія, але це не означає, що така сама трагедія неодмінно повториться й тут. Однак ми мусимо бути насторожі. А це означає, що з дому ви виходитимете лише з мого дозволу, і то лишень по двоє. Коли ж помітите незнайомця, повертайтеся негайно і ставте мене до відома. Ці та інші застережні заходи ми обговоримо уранці. А тепер — марш у ліжко! Ніч — не час для зібрань.

— Але ж пані директорко… — почав був Єнох.

— Я ж сказала: у ліжко!

Дітлахи поквапилися до своїх спалень.

— Що ж стосується вас, пане Портман, то мені не до вподоби думка про те, що вам доведеться повертатися додому наодинці. Гадаю, вам слід залишитися з нами, принаймні допоки все хоч трохи вгамується.

— Я не можу так взяти й не прийти. Мій батько схибнеться з переляку.

Вона нахмурилася.

— Тоді ви мусите хоча б діждатися кінця ночі. Я наполягаю на цьому.

— Я зостануся, але тільки якщо ви розкажете мені все про тих істот, які убили мого діда.

Пані Сапсан нахилила голову на один бік і поглянула на мене з веселим здивуванням. Принаймні, так мені здалося.

— Що ж, гаразд, пане Портман. Я не буду заперечувати вашому бажанню знати правду. Влаштовуйтеся на решту ночі отам на дивані, і ми неодмінно поговоримо на цю тему.

— Я хотів би поговорити про це негайно. — Десять років чекав я, щоби дізнатися правду, і вже не міг чекати ані на хвилину довше. — Будь ласка.

— Інколи, молодий чоловіче, ви ступаєте на дуже тонку межу, яка відділяє чарівливу рішучість і настирливість від незносної віслючої впертості. — Вона обернулася до Емми. — Панно Блюм, принесіть мені, будь ласка, пляшку з кокаїновою настоянкою. Здається, цієї ночі я вже не матиму часу поспати, тому, щоб не заснути, мені потрібен ковточок.

* * *

Кабінет директорки розташований надто близько до дитячих спалень, тож то було не найкраще місце для нічної розмови, тому ми з пані Сапсан пішли до маленької теплиці, що межувала з лісом. Там ми повсідалися на перевернуті вазони і поставили між собою на траву гасову лампу, бо надворі, за скляними стінами теплиці, іще не розвиднялося. Діставши з кишені свою люльку, пані Сапсан нахилилася до лампи прикурити. Кілька разів вона задумливо затягнулася — і почала розповідь.

— У давнину люди плутали нас із богами, — сказала вона, — але ми, дивні люди, так само смертні, як і звичайні люди. Часові контури просто відстрочують неминуче, і ми платимо за їх використання тяжку ціну: безповоротний розрив з довколишньою реальністю. Як ви вже знаєте, ті, що подовгу живуть у часових контурах, можуть лише на короткий час торкатися сьогодення, інакше вони швидко постаріють і помруть. Така була схема ще з незапам’ятних часів.

Пані Сапсан зробила затяжку, трохи помовчала, а потім продовжила свою розповідь.

— Декілька десятиріч років тому, на початку минулого сторіччя, серед наших людей з’явилася фракція розкольників — невеличка групка розчарованих дивних людей, котрі плекали небезпечні ідеї. Вони вважали, що віднайшли метод, завдяки якому функцію часових контурів начебто можна змінити таким чином, що вони, фактично, забезпечать своїм мешканцям безсмертя. Не затримання старіння, а повернення часу назад. Вони розводилися про вічну молодість за межами контурів, про безкарне перестрибування з минулого в майбутнє, і при цьому без страждань від шкідливих побічних ефектів, які завжди стояли на перешкоді подібному безрозсудству; іншими словами, ці розкольники здумали здобути повну владу над життям і водночас позбутися влади смерті. Ця ідея була повним божевіллям, запереченням тих емпіричних законів, які керують Всесвітом!

Різко видихнувши дим, вона трохи помовчала, вгамовуючи свої нерви.

— Та як би там не було, а два моїх брати, в абстрактному сенсі дуже розумні, але без раціональної клепки в голові, пристали на цю ідею. Їм навіть не забракло нахабства просити моєї допомоги зі втілення цієї ідеї в життя. Фактично ви говорите про те, щоби зробити нас богами, сказала я їм. Це неможливо. А навіть якщо й можливо, то цього все одно не слід робити. Та їх було не спинити. Вирісши в компанії майбутніх імбрин, чиїм вихованням займалася пані Шилодзьобка, вони дізналися про наше унікальне вміння набагато більше, аніж звичайні чоловіки з дивних людей. І, боюся, цього було достатньо, щоби зробити їх небезпечними. Попри застереження і навіть погрози з боку Ради, влітку 1908 року мої брати та кілька сотень членів розкольницької фракції, серед яких було чимало зрадниць-імбрин, здійснили подорож до сибірської тундри, щоби провести там свій жахливий і огидний експеримент. Ми очікували, що вони повернуться за тиждень, підібгавши хвости, присоромлені незмінною сутністю Природи. Натомість їх спіткала набагато страшніша кара: катастрофічний вибух, від якого задрижали шибки аж на Азорських островах. Кожен в радіусі п’ятисот кілометрів подумав, що настав кінець світу. Ми припустили, що всі вони загинули, що отой страшенний вибух, від якого здригнувся увесь світ, став їхнім останнім словом.

— Але вони вижили, — висловив я здогадку.

— В певному сенсі — так. Дехто назвав би їхній стан після вибуху чимось на кшталт життя з тавром вічного прокляття. Через кілька тижнів сталося кілька нападів якихось жахливих істот на дивних людей, котрих ті не могли бачити, — лише їхні тіні. То були наші перші сутички з пустопорожніми примарами. Ми не відразу дізналися, що оті потвори з щупальцями у роті насправді були нашими заблудлими братами, які виповзли з величезного димного кратера, що утворився в результаті їхнього експерименту. Замість стати богами, вони перетворилися на чортів.

— А в чім вони помилилися, як ви гадаєте?

— Про це ще досі точаться дискусії. Одна гіпотеза пояснює це таким чином: вони відкинули себе хронологічно ще до тих часів, коли ще навіть не існувало такого поняття, як душа, і саме тому ми називаємо їх пустопорожніми примарами, себто порожняками, бо вони мають порожні серця й порожні душі. За жорстокою іронією долі, вони таки здобули безсмертя, якого прагнули. Вважається, що порожняки здатні жити тисячі років, але їхнє життя сповнене безперервних фізичних мук, жахливого приниження: вони змушені харчуватися ослаблими одинокими тваринами, жити в ізоляції, а також у постійній жазі до плоті й крові своїх колишніх одноплемінників, бо наша кров є їхньою єдиною надією на порятунок. Якщо порожняк набиває собі шлунок достатньою кількістю дивних людей, то він стає витвором.

— Знову це слово! — сказав я. — Коли ми вперше зустрілися з Еммою, вона мене звинуватила в тім, що я витвір.

— Я могла б подумати те саме, якби не бачила вас раніше.

— А які вони?

— Якщо бути порожняком — це справжнє пекло, то стан витвору — це свого роду чистилище. Витвори — вони майже як простаки, тобто прості люди. Вони не мають особливих здібностей. Але через те, що вони спроможні видати себе за звичайну людину, тварюки живуть, прислужуючи своїм пустопорожнім родичам, виконуючи функції розвідників, шпигунів та постачальників плоті. Це — ієрархія прóклятих, яка загрожує одного дня перетворити всіх порожняків на витворів, а всіх дивних людей — на мерців.

— Але ж як їх зупинити? — спитався я. — Якщо колись вони були дивними, то хіба ж вони не знають усіх ваших криївок?

— На щастя, вони, судячи з усього, не зберігають спогадів про своє колишнє життя. І хоча витвори й не такі дужі та страшні, як порожняки, вони часто бувають не менш небезпечними. На відміну від порожняків, вони керуються більш ніж інстинктом і тому часто здатні непомітно змішуватися зі звичайними людьми. І відрізнити їх від звичайних людей буває досить важко, хоча певні покажчики існують. Наприклад, їхні очі. Дивно, але витвори не мають зіниць.

Я аж вкрився гусячою шкірою, пригадавши білоокого сусіда, який поливав газон в ту ніч, коли було вбито мого діда.

— Гадаю, що я колись бачив одного такого. Але мені здалося, що то просто сліпий чоловік.

— Тоді ви спостережливіші, ніж більшість людей, — зауважила пані Сапсан. Витвори дуже добре вміють залишатися непоміченими. І мають звичку набувати вигляду таких собі непоказних, нічим не примітних індивідів, які не приваблюють надмірної уваги суспільства: чоловік в сіренькому костюмчику в залізничному вагоні, жебрак, що клянчить у перехожих монети, — такі собі безликі суб’єкти в натовпі. Хоча декотрі ризикують бути викритими, обіймаючи більш видні посади: стають терапевтами, політиками, священиками, щоби контактувати з якомога більшою кількістю людей, аби мати над ними певну міру влади, щоби завдяки цьому мати змогу легко викривати дивних, що ховаються серед простих людей, як, наприклад, Ейб.

Пані Сапсан потягнулася за альбомом, який принесла з будинку, і погортала його.

— Оці фото були розмножені і поширені серед дивних людей як попередження, так само, як поліція роздруковує листівки «Розшукується». Ось погляньте, — сказала вона, показавши на фото двох дівчат верхи на опудалі оленя, через чиї роги позирав лячнуватий Санта-Клаус з порожніми очима.





— Оцього витвора викрили, коли він працював на Різдво в одному з супермаркетів в Америці. Він мав змогу спілкуватися з великою кількістю дітей у рекордно короткий час — торкатися їх, розпитувати і, таким чином, придивлятися, чи немає серед них дивних.

Директорка перегорнула сторінку, і там виявилося фото дантиста із садистським виразом обличчя.

— Оцей витвір працював дантистом-протезистом. Я б анітрохи не здивувалася, дізнавшись, що отой череп, з яким він позує, колись належав людині з особливими здібностями.

Вона знову перегорнула сторінку, і я побачив фото маленької дівчинки, яка присіла, зіщулившись перед навислою над нею тінню.

— Це Марсі. Вона пішла від нас тридцять років тому, щоби жити на селі з родиною простих людей. Я благала її залишитися, але вона наполягала. Невдовзі її викрав якийсь витвір, коли вона чекала на шкільний автобус. На місці злочину знайшли фотоапарат із непроявленою фотоплівкою.

— А хто зробив цей знімок?

— Сам витвір. Розумієте, їм дуже подобаються театральні жести, і вони неодмінно хочуть мати якийсь спокусливий сувенір на згадку.

Я вже не міг спокійно роздивлятися альбом, тому пані Сапсан згорнула його.

— Я розказую все це вам тому, що ви, через своє походження, маєте це знати, — сказала директорка, — але ще й тому, що мені знадобиться ваша допомога. Ви єдиний серед нас, хто здатен виходити за контур, не викликаючи підозр. Допоки ви з нами і оскільки ви наполягаєте на можливості входити до контуру і покидати його, мені треба, щоби ви слідкували за новоприбулими на острів і розповідали мені про них.

— Тут один заявився на днях, — сказав я, пригадавши орнітолога, який засмутив мого батька.

— А ви бачили його очі? — поцікавилася пані Сапсан.

— Взагалі-то ні. Було темно, а на ньому був крислатий капелюх, що затуляв більшу частину його обличчя.

Пані Сапсан нервово стиснула руки і спохмурніла.

— А що? Ви гадаєте, цей чоловік — один із них?

— Неможливо бути впевненим, коли не видно його очей, — відповіла вона, — але мене непокоїть можливість того, що хтось вирушив слідком за вами на острів, щоби шпигувати.

— Що ви хочете сказати? Що слідком за мною вирушив якийсь хижак?

— Можливо, навіть той, якого ви бачили в ніч, коли загинув ваш дідо. І тепер зрозуміло, чому вони вирішили зберегти вам життя: щоби ви згодом вивели їх на більшу здобич, тобто наш контур.

— Але ж як вони змогли дізнатися, що я особливий? Я і сам про це не здогадувався!

— Якщо вони знали про вашого діда, то можна не сумніватися, що знали й про вас.

Я пригадав про всі шанси убити мене, які вони мали. Впродовж кількох тижнів після загибелі дідуся Портмана я відчував їхню близьку присутність. Вони що — стежили за мною? Чекали, поки я зроблю те, що зробив, і приїду сюди?

Почуття переповнювали мене, і я опустив голову на коліна.

— Хотілося б попрохати у вас ковточок отого вина, але, боюся, що ви мені не дозволите, — сказав я.

— І не думайте, — відрізала вона.

Раптом у мене защеміло в грудях.

— А чи зможу я хоч де-небудь почуватися у безпеці?

Пані Сапсан торкнулася мого плеча.

— Тут ви у безпеці, — запевнила вона. — І ви можете жити з нами стільки, скільки вам забажається.

Я спробував відповісти, але з моїх вуст зірвалися лише уривки фраз.

— Але я… Я не можу… мої батьки…

— Може, вони й справді люблять вас, — прошепотіла пані Сапсан, — але ніколи не зрозуміють.

* * *

Коли я повернувся до міста, сонце вже кидало перші довгі тіні на вулиці. Невпевнено погойдуючись і перепочиваючи біля кожного стовпа, неохоче пленталися додому нічні завсідники бару; жваво крокували до гавані рибалки у великих чорних чоботах, а мій батько лише заворушився, прокидаючись після важкого сну. Коли він скотився зі свого ліжка, я саме заповзав до свого і встиг натягнути ковдру на обліплений піском одяг за кілька секунд до того, як він прочинив двері до мого номера.

— Ти як — у нормі?

Я простогнав, відвернувся від нього, і батько вийшов. Прокинувшись під вечір, я знайшов на столі спільної кімнати співчутливу записку і пачку протигрипозних пігулок. Я всміхнувся і ненадовго відчув себе винуватим перед батьком за те, що брехав йому. А потім стривожився за нього: тиняється, мабуть, по мисах та пташиних базарах із блокнотом та біноклем, можливо навіть у компанії з божевільним убивцею овець.

Потерши очі, щоби не хотілося спати, і накинувши на себе куртку-дощовик, я обійшов по колу село, а потім ближні скелі та пляжі, сподіваючись побачити батька або отого химерного орнітолога, щоби краще придивитися до його очей, але не знайшов жодного з них. Коли ж посутеніло, я облишив пошуки і повернувся до «Попівської нори», де і знайшов свого татка — той цмулив собі пиво із завсідниками бару. Судячи з кількості порожніх пляшок біля нього, він був тут уже досить довго.

Я сів поруч і поцікавився, чи не бачив він бороданя-орнітолога. Він відповів, що не бачив.

— Знаєш що? Коли побачиш його, то зроби мені одну велику послугу: тримайся від нього подалі.

Батько здивовано витріщився на мене.

— А що таке?

— Чимось він мені не подобається. А що, як він — небезпечний псих? А що, коли це він повбивав отих овець?

— Звідки у тебе такі дикі припущення?

Мені захотілося сказати йому. Мені захотілося йому все пояснити, захотілося, щоби він відповів мені, що зрозумів мене, і дав мені якусь цінну батьківську пораду. В ту мить мені захотілося, щоби все повернулося до того стану, який існував до нашого приїзду на острів, до того, як я знайшов отого листа від пані Сапсан, до того часу, коли я був більш-менш нормальним, хоча й трохи дивакуватим провінційним хлопцем з багатої сім’ї. Та натомість я трохи посидів із батьком, теревенячи про те й про се, намагаючись при цьому пригадати, яким було моє життя в ту незбагненно далеку добу (майже чотири тижні тому), й уявити, яким воно буде ще через чотири тижні, — але не зміг. Урешті-решт скінчилося й те ніщо, про яке ми говорили, я вибачився, підвівся і пішов нагору, щоби побути на самоті.

Загрузка...