Атланти з планети Земля

Виймаючи з скриньки конверт, я спочатку не звернув уваги на почерк і на те, що на конверті немає зворотної адреси. Відчинивши двері, кинув його на журнальний столик і заходився готувати каву. Голова моя була начинена уривками доповідей про нові археологічні знахідки, про радіоізотопні методи аналізу віку кісток та ще багато чим, почутим на республіканській конференції археологів. Про той синій конверт я згадав аж тоді, коли сів до столу. Неквапливо розпечатав — і тут мене ніби струмом шарпнуло. Ще до кінця не усвідомлюючи, що сталося, я почав гарячково читати.

Я перегорнув аркуш, сподіваючись на продовження, але на другому боці нічого не було. Я був здивований до краю, адже дід Карпо вмер два роки тому, на вісімдесят шостому році життя! Я любив старого, бо він був мені і за батька, і за матір. Любив, але й частенько кпинив його, коли він починав надто вихвалятися.

Та я був спантеличений лише на мить. Витівка старого через два роки по смерті збадьорила мене і додала апетиту — з кавою я ум’яв ще двісті грамів буковинської ковбаси і чималий шмат хліба. Мені все було ясно. Старий, відчуваючи, що йому недовго вже топтати рясту, написав цього листа і віддав комусь із своїх молодших приятелів, аби той по його смерті відправив листа мені. “Ах ти ж, старий хвалько, — сумно подумав я. — Все одно докопаюся, хто цього листа вкинув”. Ясно було одне — людина живе в нашому місті, про що свідчив єдиний штемпель. “Хто б то міг бути?” — міркував я. — “Хто ж іще? Козленко!” — підказав мій внутрішній голос.

Цей Козленко — заслужений артист республіки, найчастіше грає комедійні ролі. Дід Карпо часто чекав його за лаштунками, і вони після спектаклю прямували до “Театрального”.

Раптом мене різонула думка. У листі пишеться про діда Спиридона. Адже той помер рік тому. Не міг же мій старий передбачити, пишучи цього листа, що через рік по його смерті помре й Спиридон.

“А йому цього й не треба було знати, — озвався мій внутрішній голос. — Спиридон був на три роки старший від діда Карпа, а під кінець і дурневі було ясно, що сусіда на тонку пряде. Тільки випадково Спиридон не вмер раніше за мого старого”. Отже, дід Карпо попрохав Козленка, аби той укинув листа по смерті Спиридона.

Через деякий час, грюкнувши дверцями таксі, я заходив у будинок, де на восьмому поверсі жили Козленки. Відчинив сам Кость Миколайович.

— А, це ти, Василю! Заходь! Ну, про що там говорять предки? — запитав він, маючи на увазі мою професію археолога.

Я подав листа від діда, ні на мить не зводячи з господаря очей. Поки він читав, на його обличчі тліла тепла посмішка. Козленко таки був щирим приятелем моєму старому, хоч і молодшим на сорок років… Та й усі дідові друзі були вдвічі, а то й утричі молодшими, либонь, тому, що самого його анітрохи не зігнули оті вісімдесят шість років. Бувало, дивишся в спину — стрункий чолов’яга, хода пружна. Альпінізмом займався до шістдесяти. А заговори-но з ним! Вицвілі очі враз синішають, брови сизим розкриллям шугають угору. Тільки волосся білим холодом виблискує.

Кость Миколайович підвів голову:

— Знайшов старого листа від Карпа Левковича?

— Не так, щоб уже старого, — сказав я, ледь посміхаючись. Я тепер ладен був заприсягнутися, що це не Козленкова робота. — Подивіться на штемпель.

Той глянув на число, на почерк.

— Нічого не розумію. — На його обличчі з’явилося аж ніяк не сценічне здивування. — Чи не з того світу цей лист?

Я тільки стенув плечима, мовляв: біс його втямить.

Козленко зайшовся сміхом.

— От так устругнув Карпо Левкович! Через два роки по смерті нагадав про себе. 280° за Цельсіем! Ха-ха-ха! Цікаво, кому він доручив укинути цього листа?

Прийшовши додому, я взяв потужну лупу і почав порівнювати почерки на свіжому листі і на листі, якого дід Карпо прислав із Криму незадовго перед смертю. Сумніву не було — писала та сама рука. Отже, листа відправив хтось із дідових друзів. Іншого варіанту я не бачив. Але до чого тут оці 280 °C? Стривайте! Замолоду старий працював на коксохімічному заводі в смолоперегонному цеху. Таку температуру може мати кипляча смола. Де тут його книжки? Ага — довідник коксохіміка. Я швидко гортав сторінки. Так воно і є! Це температура кипіння кам’яновугільної смоли. Отже, дід цими 280 °C хотів сказати, що він у пеклі. “Тепер Еней забрався в пекло, попав зовсім на інший світ…”

Перед тим, як лягти спати, я дістав альбом і почав розглядати велику кольорову фотокартку, зроблену на похороні діда Карпа. Ось він лежить у труні, заклечаний живими квітами. Худорляве загострене лице, пелехаті брови, на високому чолі — жодної зморшки; права рука на животі, шульга-протез по-солдатському випростана.

Дивно… Дивлячись на мертвого діда, на скорботні обличчя рідних і друзів мого старого, я вже не відчував горя. “Старий дотепнику!” — подумав я про останній дідів вибрик і почав розбирати ліжко. Годинник на стіні бамкнув, нагадавши, що вже північ.

“А все ж цікаво знати, хто вкинув листа…” — подумав я, засинаючи.

Наступного дня вранці, прибираючи зі столу, я звернув увагу на те, що лист із “пекла”, як охрестив його подумки, написано на свіжому білому папері яскравою пастою. Кримський же лист пожовк, паста вицвіла, ніби він довго лежав на сонці. А різниця в часі була незначною. Не завдаючи собі з цього відкриття великого клопоту, я всунув обидва листи до кишені і невдовзі вже був на конференції. Свою доповідь про розкопки на Чуфут-Кале я зробив позавчора і зараз примостився в кінці зали, слухаючи, про що говорять інші.

— Колего, — нахилився я до антрополога Ванжі, який саме проглядав збірник тез конференції, — чи є зараз методи, за допомогою яких можна встановити, коли було написано текст?

— Авжеж. Радіоізотопний метод. Онде у восьмому ряді сидить чоловік із білим комірцем. Бачиш? Ото він удосконалив його. А що таке?

Я пояснив ситуацію і дав прочитати дідового листа.

Ванжа одразу пожвавішав.

У кав’ярні, під час перерви, ми підійшли до столика того чоловіка і попросили ознайомити нас із його методом. Він охоче згодився.

Трохи перегодя ми втрьох підіймалися сходами на поверх вище. Конференція йшла в Інституті антропології, де й працював цей чоловік.

Кожний кубічний сантиметр довгої, схожої на коридор, кімнати щільно заставлено апаратурою.

— Ось, — чоловік показав на прилад, що нагадував електронний мікроскоп, — сюди закладається зразок письма…

— Ну, візьміть хоча б це, — подав йому Ванжа посмертного листа мого діда.

Той, розрівнявши, притис аркуш склом, зазирнув у окуляр. Потім став умикати безліч тумблерів, ручок і, нарешті, заглянувши знову в окуляр сказав:

— Цього листа було написано два місяці, три дні, вісімнадцять годин тому… На жаль, хвилин і секунд ми не можемо визначити.

— Цікаво, — мовив Ванжа, і жодна людина не помітила б у його голосі фальші. Йому справді було цікаво.

Чоловік, повертаючи листа Ванжі, здивовано глянув на мене:

— Ви не вірите?

— Чому ж, вірю. А ось оцей текст, ви не могли б сказати, коли було написано? — Я подав йому кримського листа від діда. І, поки він робив своє, подумки вирахував, що цього листа було написано два роки, п’ять з половиною місяців тому.

— Два роки, п’ять місяців, п’ятнадцять днів, двадцять годин, — відповів чоловік рівним голосом.

Ми з Ванжею не пішли більше на конференцію, а примостилися за столиком у спорожнілому буфеті. Я замовив по чашці чорної кави.

— Слухай, — сказав мій приятель, — а може, старий і зовсім не вмирав? Скажімо, замовив у муляжиста свою точну копію з пластика — зробити це не так уже й важко — і підсунув її вам, а сам кудись гайнув…

— І працює зараз бульдозеристом при температурі 280 °C, — прикро додав я.

Помовчали. Потім Ванжа нерішуче сказав:

— Тут він міг помилково приписати зайвого нуля. Отже, тоді лишається 28 °C. Улітку така температура і в нашому місті буває.

Ванжа говорив дурницю. Навіщо було б старому оте таємниче зникнення? І водночас я був цілком певен, що листа писав дід Карпо. Та цей факт сприймав так, як сприймається науковцями безліч природних явищ, про які знають, але яких ще не вміють пояснити.

Хоч мої плечі й обтягували лямки важкого рюкзака, я, мов пір’їна, вилетів на третій поверх. Біля дверей лежав вогкий килимок. Отже, Галя вдома. Пересердилася, вернулась. Відімкнувши двері, я ще з порога помітив, що навколо все блищить, із кухні чути запах свіжого борщу. Кинувши рюкзак, я зазирнув у обидві кімнати, але дружини не було. “Мабуть, десь вийшла…” — подумав я.

Похлюпавшись у ванні та повечерявши, я захопив із журнального столика свіжий номер “Історичного журналу” і простягся з ним на канапі. Поволі розмірковуючи, я розгорнув журнал… І тут просто мені на груди з нього випав синій конверт. Я аж стрепенувся, помітивши знайомий почерк. За півроку встиг уже забути про ту дотепну витівку старого.

Цього разу мені було не до сміху. Професор Чорненко справді помер чотири місяці тому. В газеті “Медицина” писалося: “На шістдесятому році життя пішов від нас славетний лікар, доктор медичних наук, професор М.Д.Чорненко…” Не вмер, а пішов від нас. Хай дід Карпо передбачив смерть Спиридона — старий мав вісімдесят вісім років, але як він міг передбачити смерть професора Чорненка, якого ледь-ледь знав?

Я підхопився і почав нишпорити по кишенях піджака, де лежали кримський лист і перший лист із “пекла”. Розклавши їх на столі, одразу помітив, що всі вони починалися однаково: “Дорогий мій внуче Василю!” Стуливши аркуші один до одного і сумістивши всі три “дорогий мій внуче Василю!”, я підніс усе те до лампочки нічника — літери співпадали, неначе всі три листи було віддруковано з якоїсь матриці. Потім заходився досліджувати літеру “а”. її було написано однаково скрізь. Дослідивши “а”, я перейшов до “б” і так далі. Висновок був один: усі літери однаковісінькі, неначе друковані на машинці з прописним шрифтом, до того ж з почерком мого діда. “Врешті, — подумав я, — дід Карпо міг замовити у гравера шрифт свого почерку, а потім напаяти його на будь-яку друкарську машинку, залишивши її у когось із своїх приятелів”. Судячи з усього, листи писала або друкувала людина, яка була в курсі всіх наших із дідом суперечок.

Я знову почав думати, хто б це міг бути, але, крім Козленка, ні на кому так і не міг спинитися, хоч півроку тому переконався, що це не він. “Кость Миколайович — актор, — наполягав на своєму мій внутрішній голос. — Скорчити Лазаря йому нічого не варто”. Отож, нашвидкуруч поголившись та переодягнувшись, я незабаром стояв уже в вагоні метро.

— А, Василю! — вигукнув Козленко, який був уже під чаркою. — Ходи, ходи, дорогий! Дай-но я тебе розцілую!

З вітальні долинав гамір — там було повно гостей. Виявляється, Козленки святкували срібне весілля.

Кость Миколайович, після того як я їх привітав, відрекомендував мене гостям, не забувши додати, що я внук Карпа Левковича. Гості враз пожвавішали, почувши дідове ім’я. Божко, режисер, навіть запропонував випити за його світлу пам’ять. Перехиливши по чарчині, гості одразу ж забули про мене. Я ж підсів до Люби — дочки Козленків. Ми перекинулися з нею кількома словами про її роботу — вона працювала медсестрою в дитячій лікарні,— а потім вийшли на балкон подихати свіжим повітрям. Не знати й чому, я розповів їй усе. Не приховав і своєї підозри щодо її батька.

Люба перечитала дідові листи. На моє запитання про друкарську машинку відповіла:

— У нас ніколи не було друкарської машинки.

Вона висунула шухляду під телевізором і дістала пачку паперу. То були переважно ролі, які колись переписував Кость Миколайович. Люба сама почала порівнювати почерк на них з почерком на дідових листах із “пекла”. Де там, листи мого старого було написано за всіма правилами каліграфії, по Козленковому ж письму неначе повзав рій вимащених чорнилом мух…

Якийсь час ми стояли мовчки, зіпершись на перила балкона, милувалися вогнями міста на другому боці Дніпра, що нагадувало густо засіяне зорями небо. Хоч моя розповідь і здивувала Любу, проте вона вважала всі ті листи не дуже оригінальною витівкою діда Карпа.

— Слухай, Василю, оцей професор… Здається, недавно про нього друкували в “Медицині”…

— Не так уже й недавно, — заперечив я. — Місяців чотири тому.

— Ні, ні. Днями. Стаття називалася “Заповіт професора Чорненка”. Можливо, йдеться про якогось іншого професора…

Вона вийшла і принесла підшивку газет.

В одному з передостанніх номерів “Медицини” справді було вміщено заповіт, у якому покійний професор волів бути похованим у дворі медичного інституту. Кореспондент обурювався на черствість осіб, які відповідали за похорони. Наостанок повідомлялося, що найближчим часом має відбутися церемонія перенесення праху вченого.

Вдома було без змін. Галина досі ще не прийшла. “Де ж бо вона? Мало на мою голову ребусів сиплеться…” І тут я помітив на письмовому столі цидулку.

“Коли хочеш мене побачити, приходь сьогодні до мами. Галя”.

Отакої! Тільки цього мені зараз не вистачає. Я спересердя натиснув на клавіш приймача, почав роздягатись.

Прокрутивши ручку і нічого цікавого так і не знайшовши, ліг і одразу ж заснув.

Наступного дня на роботу не треба було поспішати, тому я, вийшовши вранці з двору, поволі простував вулицею. Першим, кого зустрів, був Геннадій, Спиридонів онук. Він прогулювався з величезним чорним догом.

— У тебе гарний пес, — сказав я, привітавшись.

— І розумний, — додав Геннадій.

Помітивши, що я не поспішаю, він запросив мене на склянку чаю.

— У твого старого було багато книжок, де вони? — показав я рукою на порожні стелажі.

— Ось, — погладив він дога. — Я продав книжки і на ті гроші купив Артура. Артуре, ляж!

Пес плюхнувся на підлогу.

Геннадій вийшов і повернувся з великою шкатулкою. У цій шкатулці з яскравим розписом дід Спиридон зберігав свої папери. Зараз тут лежали пожовклі фотографії, що були мені знайомі ще з дитинства, — я не раз переглядав їх, коли ми з дідом Карпом приходили в гості до його приятеля. Серед старих знімків кілька зовсім свіжих: з похорону. Спиридон, обкладений у труні квітами, навколо сумні обличчя родичів і знайомих. Я знав їх усіх, окрім середнього на зріст чоловіка, десь років на сорок. Обличчя в нього було якесь незвичайне, мертве. Він упав мені в око тому, що я бачив його на похоронах мого діда.

— Хто цей чоловік? — запитав я.

— А біс його знає, — Геннадій налив іще по склянці чаю.

Я хотів спитати, чи не одержував він листів од діда, але вчасно стримався. Ще подумає, що я несповна розуму.

…По дорозі до інституту у мене весь час стояв на думці незнайомець, якого я бачив на обох фотокартках.

Разом з Ванжею ми були на розкопках у Криму. Я показав йому останнього листа від діда. Він мовчки почав читати.

— Біс його втямить! — вигукнув по хвилі Ванжа, вкладаючи листа в конверт. — Отой професор Чорненко, він що, був другом Карпа Левковича?

— Яким там другом…

Я розповів Ванжі про некролог у “Медицині”.

— Ходімо негайно в медичний інститут, — сказав він.

…У коридорі на кафедрі невропатології було виставлено стенд із працями професора Чорненка. Тут було все, починаючи від перших статей у наукових журналах, аж до солідних монографій та їх закордонних перекладів.

— Так, — зауважив колега з сумом і заздрістю, — цей чоловік залишив по собі велику спадщину… Що з тобою!? Ти на себе не схожий! — вигукнув він.

Я відчував, що рука моя тремтить, коли показував на стенді фотокартку з похоронами професора Чорненка, на якій був і невідомий з “неживим” обличчям. Тільки цього разу на його лиці проступала ледь вловима посмішка, ніби він посміхався на догоду фотографові.

— Що ж тут дивного? — мовив Ванжа. — Він міг знати всіх трьох.

Коли ми виходили з інституту, Ванжа смикнув мене за руку.

— Глянь.

На дверях виблискувало свіжими фарбами оголошення. Громадські організації інституту сповіщали, що перенесення праху професора Чорненка відбудеться завтра, 28 травня.

— Стривай! — раптом вигукнув колега. — Це він писав листи з “пекла”! Отой, на фотокартці. Аякже, перший лист з’явився по смерті Карпа Левковича і діда Спиридона. Цей тип — на їхніх похоронах. Другого листа ти одержав по смерті професора. Він знову тут як тут. Немов представник із пекла. Е-е-е, колего, тут пахне містикою.

Домовившись зустрітися завтра вранці в медичному інституті, ми розпрощалися. У колеги був заклопотаний вигляд.

Я приїхав до медичного інституту на годину раніше, ніж домовилися. У дворі вже викопали могилу, віддалік на невеликому п’єдесталі біліло мармурове погруддя професора Чорненка.

Щоб змарнувати час, я зайшов до інститутського музею. І не пошкодував. Тут у відділі протезування висіли портрети вчених, що працювали в галузі штучного серця, експонувалися моделі апаратів штучного кровообігу, новітні конструкції пристроїв для реанімації, протези нирок, печінки, легенів, рук, ніг, кісток, рогової оболонки, шкіри та інше.

Я й не зчувся, як зелена стрілка годинника спинилася на десятій.

Біля тротуару стояв “Запорожець” Ванжі; сам він оглядав пам’ятник професорові Чорненку. Обабіч могили походжали якісь люди. Помітивши мене, антрополог застеріг, щоб я до нього не підходив. Тим часом у дворі зібрався чималий гурт людей. Під’їхав катафалк, із нього вийшло десять літніх чоловіків, які привезли червону труну. Мовчки, пройшовши крізь натовп, вони опустили професорів прах у могилу і діловито, без поспіху, почали загортати. Натовп зростав. Прийшли студенти. Коли було насипано могилу і встановлено пам’ятник, виступив ректор. Він, мабуть, говорив тепло і щиро, про що свідчили обличчя тих, хто був поряд.

Думку Ванжі зустрітися на церемонії перенесення праху я збагнув аж тоді, як помітив того, кого я бачив на фотокартках. Він, виявляється, був серед десятьох, що приїхали катафалком. Його не можна було розгледіти, коли він рухався — ніс труну, загортав могилу, встановлював погруддя. Я помітив його тільки після ректорової промови, як біля пам’ятника з’явився фоторепортер. О! Наш знайомий стояв у тій самій позі до фотокамери. Я проштовхався ближче й розгледів його лице — воно мало всі фіолетові відтінки. Іще воно було мов намальоване: ледь вловима посмішка й безбарвні, неживі очі. Він помітив мене і, як мені здалося, впізнав, адже ми бачилися на похоронах діда Карпа.

Юрба почала рідшати, і ті десятеро попрямували до інституту. Я встиг запитати у якогось студента:

— Хто оті десятеро, що з ректором?

— Дев’ятеро з них — члени вченої ради і завідувачі кафедрами, — відповів він. — А десятий, отой у коричневому костюмі, мабуть, із міністерства. Напевне не знаю.

Ректор і десять його супутників зникли за інститутськими дверима.

Ванжа назирці подався за ними.

Хвилин через десять він вискочив на подвір’я, вигляд у нього був розгублений.

— Зник! — просичав мені над саме вухо. — А все ти, йолопе! Хто тебе просив пхатися до пам’ятника!?

Мені нічого було відповісти, і я мовчки поплентався слідом за Ванжею до машини. Ми трохи посиділи, поглядаючи на двері і сподіваючись, що чоловік у коричневому костюмі все-таки з’явиться. Та він не з’явився.

Ванжа вправно маневрував серед безперервного потоку автомобілів, міркував про щось своє. Нарешті зупинився біля мого будинку.

— Зайдемо, вип’ємо по чашці кави, — запропонував я.

— Ні, поїду, — заклопотано відповів Ванжа.

Звернуло на третю. Я почувався стомленим. Переодягнувшись у піжаму, випростався на килимку у “мертвій позі”. Йоготерапію я успадкував від діда Карпа, правда, лише одну вправу — шавасану. По кількох хвилинах повного розслаблення почав викликати в уяві зеленаве море, але натомість у пам’яті спливали місця розкопок у Чуфут-Кале та поблизу нього, гуркотіння десь у горах, від якого ночами ми не могли заснути. Раптом паралельно з тими згадками в пам’яті промайнули зовсім інші спогади. Біля столу сидить дід Карпо, щось пише. В зубах тліє люлька, обличчя бліде й заклопотане.

“Як ти гадаєш, Василю, чи можливий на земній кулі демографічний вибух?” — звертається він скоріше до самого себе, аніж до мене. І тут від йогівської розслабленості не лишилося й сліду. М’язи напружилися, як у звіра перед стрибком. Дід писав лівою рукою, тобто протезом. До того, як після сумнозвісної експедиції на Ельбрус йому відтяли шульгу, він був лівшею. А потім він писав своїм протезом на біострумах. Я схопив драбинку і кинувся до антресолей, де лежав дідів архів. Там було складено все: від чернеток перших наукових праць та докторської дисертації аж до листів від якогось Білозерського — тугенький стосик, перев’язаний шнурком. Ба! Та у старого ж зовсім інший почерк — неначе курка лапою дряпала. Каліграфічність у нього з’явилася відтоді, як почав писати протезом. Такі протези виготовляються серійно, і, мабуть, усі вони пишуть однаково. Отже, листи буцімто від старого могла писати людина, яка мала штучну руку. І це мусить бути отой, у коричневому костюмі — сьогодні він загортав могилу Чорненка, як бульдозер. Задачу розв’язано, і допомогла “мертва поза”. Я поскладав на місце дідів архів, з полегшенням відчув, що знайшов останню ланку в складному ребусі. Хай Ванжа ганяється за тим чоловіком, коли має бажання, для мене листи з “того світу” більше не загадка.

Задзвонив телефон. Хто б це міг бути?

— Слухаю. Добрий день… Так. Ви правильно назвали моє прізвище…

Голос на другому кінці:

— Вам вітання від діда Карпа. Цього разу він не зміг написати, як завжди, і велів усно передати поздоровлення з річницею одруження. Отже, вам і вашій дружині — найкращі побажання відсвяткувати через сорок сім років золоте весілля! На все добре…

— Слухайте, не кладіть трубки! Ваші безглузді витівки не варті затертого мідяка! Бувайте. — Я спересердя мало не розбив трубки.

“Що, вирішив змінити тактику? — думав я. — Чи, може, протез у ремонт віддав, а тут саме день нашого одруження”.

Знову дзвінок.

— Слухаю… Ванжа?! Де ти його бачив? На автозаправці? Скажи, хвилин п’ять тому він не підходив до телефону-автомата? Навіть із машини, кажеш, не виходив. Уже десять хвилин стоїть у черзі до колонки?

Колега схвильований — це чути з голосу. Ще б пак! Усе так чудово клеїлось і раптом — шкереберть. Виходить, листи писав не той, що на фотокартці. Навіщо тоді його вистежувати?

— Навіщо, Ванжо? Нехай собі їде. Що? Зробити тобі послугу? Ну, звісно ж, приїзди. Тільки повозиш потім мене по магазинах. Треба подарунок дружині вибрати… Гаразд, візьму й бінокля.

Автозаправочна станція була неподалік від нашого будинку, і через п’ять хвилин я почув унизу сигнал “Запорожця”.

— Швидше, швидше! — квапив Ванжа. — Бо його й слід прохолоне.

Коли ми під’їхали до заправки, машина любителя фотографуватися на похоронах щойно рушила. То був вишневий “Москвич” останньої моделі.

— Бач, запізнись ми на п’ять секунд, і наздоганяй тепер вітра в полі. — Ванжа повів авто слідом. — Не спускай з нього очей. Це добре, що в нас бінокль. Ми його бачитимемо, а він нас ні. Мені треба знати, де він живе або працює…

— Не людина, а арифмометр! — лаявся Ванжа. — Їздить так, ніби ті знаки сам розставляв. Хоч би тобі де перебільшив швидкість.

Та ось минули передміську розвилку, і “Москвич”, опинившись на трасі Київ—Сімферополь, зірвався й почав набирати шаленої швидкості. На нашому спідометрі червона стрілка торкалася числа 140, але переслідуваний дедалі відривався і скоро перетворився на цяточку. Лише в бінокль можна було розгледіти, що то автомобіль.

Ми їхали вже більше години, а чоловік і не думав зупинятись. Збавляв швидкість тільки тоді, коли того вимагали знаки. Мене турбувало питання, яке так само непокоїло і Ванжу. Що об’єднує трьох померлих?.. Стривай! Хвороба! Дід Карпо і Спиридон померли від раку, професор Чорненко, як запевняє Ванжа, — теж. Отже, всі вони були невиліковно хворі.

— Візьми в шухляді атлас і проглянь усі майбутні розвилки, щоб, коли він зникне з очей, знати, куди чкурнув, — озвався Ванжа.

Але чоловік нікуди не думав повертати. Його машина вже давно минула Чонгар і зараз котила околицями Сімферополя в напрямку Бахчисарая. Ванжа затято мовчав, як людина, котра усвідомила, що робить дурницю, але не могла вже зупинитись.

Раптом вишневий “Москвич” спинився біля автобусної зупинки, і в нього сіло двоє. Скидалося, що вони давно на нього чекали, бо повскакували майже на ходу.

Автомобіль, проїхавши Бахчисарай, тепер рухався шосейкою над річкою Кача, минув Тепе-Кермен, Кудрино, Верхоріччя і десь перед горою Роман-Кош раптом зник. А сонце вже підкочувалося до плата Бабуган-Яйли. Ще півгодини — із гір чорним шумовинням сповзе ніч.

— Стоп! Він щез! — крикнув я люто, бо відчував голод і досаду.

Ванжа різко натис на гальма, ми повискакували з авто. Від довгого сидіння затерпли ноги. Колега вихопив у мене бінокль, почав обнишпорювати поглядом дорогу, ліс у передгір’ї.

— Он, бачиш? Перед розколиною дорога роздвоїлась? — сказав Ванжа, простягаючи бінокль. — Він зверне туди.

Справді, біля перехрестя, куди ми під’їхали, виднівся слід від шин, які сповзали з шосейки на кам’янисту стрімку дорогу, що зміїлася в розколині. Внизу було тихо й волого; спрацьовані гази від машини стелилися сизими клаптями. Ванжа, не довго думаючи, повернув кермо. “Запорожець” посунувся юзом униз, мало не перекинувся. По хвилі ми під’їхали до розколини, перед якою стояв знак “в’їзд заборонено”, а під ним табличка з написом: “В’їзд і вхід суворо заборонено! Небезпечна зона!”

— Що?! — В тому окрику колеги було здивування і злість. — Сюди нам не в’їхати!

— Чому? Він же в’їхав. Он спрацьовані гази ще не розвіялись. Чи, може, ота табличка тебе лякає?

— Не в’їхати, кажу тобі. Габарити не дозволяють. Наше авто сантиметрів на п’ять ширше за отвір у розколині. Він проскочив, бо “Москвич” вужчий. Гарантую, обдер боки.

Залишивши машину, ми побігли по дну розколини. Я хоч і вищий від Ванжі на півголови, проте ледь за ним устигав. Розколина чимдалі ставала глибшою, а дорога крутішою.

Наштовхнулись на звичайні гратчасті ворота. А слід на гравії та випускні гази вели далі, ніби й не було тієї перепони.

— Лізьмо! — Ванжа першим видряпався на ворота і сплигнув по той бік.

Тим часом у проваллі стало темно. Ванжа, правда, завбачливо прихопив ліхтарик. Ми бігли за запахом випускних газів, як двоє гончаків по сліду. Раптом промінь світла затанцював на вітровому склі вишневого “Москвича”. В машині нікого не було. Сама вона стояла на невеличкому майданчику, в який упиралася розколина. Ми так і прикипіли до дороги, Ванжа погасив ліхтарик. Навкруги мертва тиша. Хоча слово “мертва” не дуже пасувало до ситуації, бо в тій тиші відчувалася обжитість. Угорі, немов крізь сито, сіялися зорі. Ми навпомацки зробили кілька кроків, і зорі зникли, Ванжа знову ввімкнув ліхтарик; ми стояли скраю виплавленого в граніті приміщення метра два з половиною заввишки і до тридцяти в діаметрі. Стовп світла, поковзавши по циліндричному приміщенню і висвітивши двоє широких дверей, уткнувсь у вузенькі дверці з таблом: “Бабуган-Яйла” і кнопкою під ним.

— Ліфт, — прошепотів Ванжа і натис на кнопку. Вона одразу ж спалахнула. Вгорі почулося гудіння.

П’ять хвилин мчав нас швидкий підйомник. Потім був вузесенький підземний хід, що впирався у вертикальну шахту, в якій, мов у гнізді, стояло циліндричне тіло, схоже на цистерну. Відстань між шахтою й оболонкою “цистерни” була до метра. Через плече Ванжі я розгледів отвір у “цистерні”, від якого йшов трап до нашої штольні.

— Так от що будило нас ночами! — прошепотів Ванжа. Він підійшов до самого трапа. — Ракета…

Це була справді ракета, яка стояла в гранітному гнізді на плато Бабуган-Яйла.

— Ходімо, — сказав він рішуче. І, ніби переконуючи самого себе, додав: — Що, ми марно півдня їздили?

Я завагався, глянув угору штольні. Там мерехтіли зорі.

— Послухай, та незручно. Нас ніхто сюди не кликав.

— А ти кликав на дідів похорон власника вишневого “Москвича”? А він прийшов. Ще й фізію під об’єктив підставив.

Ми опинилися в просторому салоні з десятком крісел, схожих на ті, що стоять в авіалайнерах. У салоні нікого не було. Якусь хвилину озиралися навкруг, а потім Ванжа плюснувся в м’які обійми крісла.

— Хай йому грець, як же ловко! — вдоволено пробурмотів він. — Хоч посидимо в справжній ракеті. Людство вже добрий десяток років користується тим благом, а ми його тільки по телевізору бачимо.

— О, новенькі! — почулося за нашими спинами.

У дверях відсіку стояло двоє.

Від несподіванки ми підхопилися.

— Хто ви, добродії? — запитав чолов’яга з рудою борідкою, на зріст і на вік приблизно такий, як Ванжа.

— Я — Ванжа.

— А моє прізвище Остапенко. Василь Остапенко.

— Скажіть, будь ласка, які у вас професії? — В голосі другого, худорлявого чоловіка з ясними очима, вчувалася повага.

— Я антрополог.

— А я археолог.

— По скільки вам років? — запитав той, що з рудою бородою.

— Мені тридцять два, — відповів Ванжа.

— А мені тридцять, — сказав я, дивуючись, чому це нам, замість поцікавитися, як ми тут опинилися, ставлять анкетні питання.

Чоловіки трохи здивовано переглянулися, і на їхніх обличчях з’явилося співчуття. Авжеж. Вони нам щиро співчували. І поважали нас.

— Ну, гаразд. Розташовуйтесь, — переборовши нарешті збентеження, мовив худорлявий. — Мало не забув… Я — Ігор Даньків, а ось він — Дмитро Безуглий. Космонавти. Отже, почувайтесь як удома.

Поки ми здивовано дивилися один на одного, нічого не розуміючи, вони зникли в отворі того ж відсіку, звідки й вийшли. Товсті двері щільно втислися в люк, за яким була прірва. Ванжа, неначе прокинувшись від сну, стрибнув до люка, але ніде не було вже шпарини.

— Ми в пастці! — заволав він.

Раптом почувся гуркіт, ніби одночасно пролунало тисяча громів. Я відчув, як страшна сила швиргонула мене в крісло і почала тиснути, наче я опинився під пресом. А в голові майнула думка: ми вклепались у страшну халепу; нас мають не за тих, хто ми є насправді. Дзінь!!!

Прийшовши до тями, я помітив над собою обох космонавтів. У світлих очах Данькова і карих Безуглого було занепокоєння.

— Нарешті! — вихопилось у бороданя Безуглого. — Що за розчин тече у ваших капілярах, коли мозок не витримує звичайних перевантажень?

— Людська кров, — почувся поруч голос Ванжі. Він сидів у кріслі блідий, як мрець.

— Як-то, людська кров?! — здивувався Ігор Даньків. — Гадаєте, коли маєте досконалі оболонки, то ми повіримо, що в їхніх капілярах тече звичайна кров? Не ображайтесь тільки, але ви в нас не перші. Правда, слід зазначити, корпуси ваші, на відміну від попередніх, мають абсолютну схожість із людським тілом, і обличчя наділені індивідуальними рисами. Та це й правильно, бо штамп нівелює особу. Отут колись сиділо десять ваших колег. У всіх однаковісінькі корпуси, костюми, сорочки, краватки, взуття, навіть обличчя. Дивишся — десять близнюків, та й годі. А кожен же з них мав власні риси, вік і багато такого, про що неможливо навіть сказати. Врешті-решт той штамп можна вважати знаком непошани до людини… Людина завжди є людиною, навіть коли від неї нічого, крім мозку, й не лишилося.

Раптом я все збагнув. І Ванжа теж, бо, замість звичайної іронії, на його виді промайнула розгубленість. Він поривався встати, але м’які лапи крісла тримали його за плечі.

— Сидіть, сидіть, Ванжо, — спокійно мовив Ігор Даньків. — Ми дамо вам черевики від невагомості — тоді підведетеся.

— Куди ми летимо? — ледь вичавив із себе я.

— Хіба вам не сказали в інституті? — здивувався Дмитро Безуглий. — На Венеру. Ми веземо туди запчастини для кіборгів, даруйте, що при вас вимовив це слово. Мені завше незручно вимовляти його, коли поряд є хтось із ваших. Так, ми веземо на Венеру. запчастини е-е… і обладнання для Венеріанського інституту мінеральних ресурсів. Ну й, оскільки з’явилися ви, то й вас — майбутніх співробітників цього інституту.

“Отже, це правда. Кіборги існують. Так ось чому на обличчях космонавтів з’явилися співчуття і повага, коли вони побачили нас у ракеті. Співчуття — тому, що, на їхню думку, ми повмирали ще молодими, а повага — бо ми погодилися вмерти раніше, ніж нас доконала б хвороба, тобто — віддали живими свій мозок. Тільки зараз я збагнув смисл слів мого діда: “Затям, Василю, громадянин не тільки життям, а й смертю своєю мусить слугувати суспільству… Хіба можна назвати мерцем людину із штучними руками або ногами чи людину із штучним серцем? Людина живе, поки мислить, навіть коли від неї нічого, крім мозку, й не лишилося”.

— Скажіть, чи не знаєте ви Карпа Левковича Остапенка? — запитав я космонавтів. — Вісімдесят шість років, соціолог за фахом.

— Як не знати? — обізвався Даньків. — Карпо Левкович був одним із першої п’ятірки, кого ми перевозили на Венеру. Це вони створили прозорі ковпаки з мікрокліматом і побудували там ВІМР.

— А чи не передавав він кимось із вас листів на Землю або чогось іншого? — поцікавився Ванжа.

— Нами не передавав, — сказав Даньків, — а от наші напарники якісь його доручення виконували. От і цього разу в день відльоту Ткачук, якого я змінив, казав, що має подзвонити внукові Карпа Левковича. Привітати з річницею одруження… Стривайте! — раптом вигукнув космонавт. — Адже ваше прізвище Остапенко! Чи не родич ви йому?

— Так, я його внук.

Даньків умить зів’яв, знічено промовив:

— Ткачук до вас, звісно, не додзвонився? Адже ви вже були в інституті.

“В інституті?..”

— Ні, я був дома. Він додзвонився.

— Як-то вдома! — здивувався Безуглий, що досі мовчки слухав. — Хіба кіборги, даруйте, хіба такі добродії, як ви, можуть уже вертатися додому?

— Ми не кіборги. Ми такі ж люди, як і ви, — промовив Ванжа.

Космонавти скам’яніло дивилися на нас. У Безуглого від здивування ніби видовжилась борідка. Нарешті він ступив до Ванжі і розстебнув сорочку; під нею здіймалися волохаті груди.

— Ой! — зойкнув Ванжа. — Що ви робите?! Боляче!

— Як ви тут опинилися, дідько б вас узяв! — прогуркотів Безуглий. В його очах спалахнули блискавки.

— Хто ви? — Від запитання Ігоря Данькова стало зимно, ніби в салон напустили космічного холоду.

Якийсь час ми і космонавти мовчки дивилися одне на одного: вони — суворо, сторожко, ми — винувато, як школярі. Першим заговорив Ванжа:

— Хто ми, ви вже знаєте. А потрапили сюди, мабуть, тим же шляхом, що й ви… — І колега розповів космонавтам про всі наші пригоди.

Господарі, набурмосившись, дивилися на нас із невірою.

— Ет, усього не передбачиш… — Безуглий заспокійливо скуб кінчик бороди.

— А хто отой представник інституту, за яким ми гналися? — вихопилося в мене.

На обличчях космонавтів майнула нерішучість. Дмитро Безуглий навіть перестав скубти бороду. Він запитливо подивився на Данькова.

— А-а… все одно ви багато знаєте, — промовив бородань. — Отой товариш колись був академіком Білозерським. Це він довів, що мозок — рідкокристалічна структура, і винайшов речовину, яка могла безкінечно стимулювати рідкокристалічний стан мозку. Йому було 92, коли лікарі визнали в нього рак шлунку. І тоді його асистенти, до речі, одним із них був також професор Чорненко, виконуючи заповіт свого шефа, ампутували його мозок і помістили в ту поживну речовину. А в інституті біоніки на той час винайшли корпус, який моделював функції людського тіла і якому потрібні були лише команди мозку. Тобто корпус той на зір і на слух сприймав навколишнє середовище і передавав інформацію на мозок, після чого подавав корпусові-роботові команди, що робити. Так виник перший кіборг. З часом при Інституті біоніки виник експериментальний цех по створенню корпусів для кіборгів. Корпуси кіборгів поступово вдосконалювались, аж поки не набрали такого вигляду, що їх нічим не відрізниш від звичайної людини. Ми теж, побачивши вас уперше, помилилися. Тим більше, перед самою вашою появою дзвонив Білозерський. Казав, що реєструє двох кіборгів, яких він привіз, і що вони скоро піднімуться на борт…

— Яка ж усе-таки роль Білозерського? Він що, був посередником між інститутом і смертниками? — запитав Ванжа.

Його запитання, либонь, космонавти сприйняли як не дуже тактовне.

— Академік пропонував трепанацію тільки своїм найближчим друзям, жити яким лишалися лічені дні, — відповів Даньків. — Він демонстрував їм своє штучне тіло.

І тут я пригадав, що, перебираючи дідів архів, натрапив на цілу пачку листів від М.І.Білозерського. Тоді вони мене не цікавили, і я навіть не розв’язав їх.

Раптом Ванжа спитав, чи можна тут щось поїсти. За чверть години ми жадібно поглинали бутерброди й ковтали прохолодний полуничний напій.

— От що, хлопці, — сказав Дмитро Безуглий, коли ми повиловлювали з повітря всі бутерброди і фляжки з напоєм, — нам нічого іншого не лишається, як прокатати вас до Венери й назад. На Землі вже про все знають. Це їхнє рішення. Від вас же вимагається держати язик за зубами.

Ми запевнили, що будемо мовчати.

…Кілька тижнів спливло в моторошному чеканні. Я прагнув і боявся зустрічі з дідом. У мене було таке відчуття, ніби я лечу на той світ, адже там працювали люди, які давно вмерли. Та й сама Венера — голубий небесний діамант, що ранковими присмерками чарує око! Коли ми були на розкопках у Криму, я завжди намагався спати просто неба, щоб, прокинувшись на світанку, милуватися її чарівним блиском. І от ми наближаємось до цієї зірки з неймовірною швидкістю… Космонавти кажуть, що Венера має дуже щільну вуглецевокислу атмосферу з великим тиском і температурою до 300 °C.

У салоні пролунав голос Ігоря Данькова:

— Василю, Миколо, приготуйтеся! Вмикаємо гальма!

Гальмування тривало, мабуть, хвилин сорок. Ми були голодні і вкрай змучені. Раптом спалахнув екран. З його глибини мчала золота куля: обертаючись, швидко збільшувалась, темнішала. Куля затулила весь екран, на ній уже вимальовувалися темні рухомі плями.

— Увага, екскурсанти! — почувся голос Безуглого. — Через кілька хвилин входимо у венеріанську атмосферу. Не ловіть гав, на Землі такого не побачите!

Зверху на екрані спалахнуло табло “240°К”. Ракету, що поволі входила в атмосферні шари, раптом трусонуло. Раз, другий, третій, і вже не переставало трусити, як автобус на вибоїстій дорозі. На екрані вирує сіре шумовиння хмар. Поряд із показником температури — 320°К — з’явилося нове табло “швидкість вітру 100 м/сек”.

— Ой леле! — вигукнув Ванжа. — На Землі при найлютішому циклоні швидкість вітру ледь сягає 70 метрів на секунду!

Сірі хмари поступово змінювалися важкими чорними, подекуди ніби притрушеними золотим пилом. І, здавалося, що то котяться не хмари, а велетенські валуни. Та ось з екрана зникли хмари, температурне табло відбило 440°К. Ось уже 500, 550, 553°К! Це ж десь 280 °C! І тиск. Страшенний, у вісімнадцять атмосфер! Умить ракету перестало трусити.

— Та ми ж уже на Венері! — весело вигукнув Ванжа.

На екрані суха венеріанська поверхня. Ми — на дні гігантської піали, на яку то набігає чорна тінь і тоді смеркає, то раптом розвиднюється і стає сонячно, як липневого дня на Україні. До ракети наближалося щось блискуче, циліндричне. Ми позіскакували з місць і прикипіли поглядами до екрана.

— Не лякайтесь, — заспокійливо всміхнув Безуглий. Вони з Даньковим щойно увійшли до салону. — Це по нас “термос” прислали.

Циліндр, а певніше, гофрована труба з десятком колін по обидва боки, наблизився до ракети і герметично присмоктався. Двері відчинились, і в них з’явився чоловік у блискучому склометалевому одязі. Він мовчки дивився на мене. Це був мій дід, Карпо Левкович Остапенко, я відчував це підсвідомо. Чоловік ступив крок і раптом попрямував до мене. Я теж рвонувся назустріч і опинився в міцних обіймах. Ми простояли так, либонь, з добру хвилину, причому я відчував, що чоловікові нічого не варт мене роздушити, така страшна сила відчувалася в його синтетичних м’язах. А на обличчі все та ж ввічлива усмішка, знайома з похоронних фотографій.

— Думав, шибенику, не побачу тебе більше! — Дід Карпо відіпхнув мене і почав обмацувати поглядом мій наполоханий вид. — Ну, ну, вже слід би й прийти до тями. — Він поцокав суглобами пальців себе по голові.— Головне — зміст! А до форми можна звикнути будь-якої. Ти ж не дивувався, коли я одягав новий костюм? — У нього був гарно поставлений голос, як у диктора телебачення. — О-о! Та тут й Микола! А чого ж ви, харони, не сповістили, що Василь не сам? — докірливо мовив він космонавтам. — З вами ж завзятий антрополог Ванжа. Не крийся тільки, хлопче, мабуть, шкодуєш, що не заміряв параметрів мого черепа?

Нарешті термос-автобус покотив тріщинуватою венеріанською поверхнею. Коли ми вже були далеченько від ракети, я здивовано відзначив, що зараз ракета знаходиться на горі, а ми — весь час на дні велетенської чорної піали. На моє здивування старий сказав:

— Венеру ще називають планетою міражів. Тут вуглецевокисла атмосфера так заломлює світло, що горизонт має вигляд країв чашки. І де б ти не був, завжди здаватиметься, що стоїш у центрі тієї чашки. Колись і на Землі було так.

Зовні лютувала вічна буря. Вітер із шаленою силою жбурляв на “термос” пилюку, яку одразу ж і злизував. Мені весь час здавалося, що нас от-от перекине. Та колеса автобуса, мабуть, було зроблено із надважкого матеріалу, бо він спокійнісінько повз далі. Раптом нас почало підкидати, хоч поверхня й стелилася рівна. З’явилося безліч нових тріщин; буря видувала з них гази й частки порід.

— Почалося виверження вулкана, — пояснив Безуглий, хапаючись за перила.

Стало темно, ніби хтось закіптюжив сажею ілюмінатори. “Термос” так підкидало, що ми гупали головами об м’яку стелю… Трусило нами так, може, з півгодини. Нарешті у вікна хлюпнуло денним світлом. Нас більше не підкидало. “Термос” котив бетонованим плацом.

— Приїхали, — сказав дід. Хоч слово “дід” стало для мене чисто умовним, бо мій старий мав вигляд сорокалітнього чоловіка.

Ззаду циліндра-термоса розчинилися двері, і ми опинилися у велетенському, на пів-гектара парнику, по краях якого росли кактуси. Атмосфера хоч і здавалася нормальною, все ж у ній вчувалися домішки якихось газів. Я ладен був заприсягнутися, що то смердить оцтова кислота.

Старий попрямував до єдиного тут двоповерхового будинку, складеного з пластикових блоків. Ми — за ним.

— Поглянь! — штовхнув мене Микола.

Я й сам уже бачив на зеленому тлі будинку неонові світло-фіолетові літери: “ГОТЕЛЬ”. Поряд стояв чорний обеліск, зроблений, мабуть, із венеріанського базальту. На ньому золотом горіли якісь літери.

“ЯРОШЕНКО СПИРИДОН МАКСИМОМОВИЧ. ТРАГІЧНО ЗАГИНУВ ПІД ЧАС КОЛОНІЗАЦІЇ ВЕНЕРИ”, —прочитав я, коли ми підійшли ближче.

— Я тобі писав про це, — промовив старий. — В аварію попав. На цьому ж місці. Заганяв у грунт залізобетонні палі, на яких тепер тримається наш акваріум. Тоді саме почав діяти вулкан, і під електробабою рухнула поверхня. Спиридона Максимовича придавило кількатонною бабою… З тих пір загинуло ще двоє наших. Ми поставили в тих місцях обеліски.

— А де зараз професор Чорненко? — запитав Ванжа.

— О, він працює на буровій! На самому венеріанському полюсі.

Дід якийсь час затримав погляд на мені. І хоч у його штучних очах не було й краплини думки, я знав, про що він думає. “Як бачиш, внуче, ми не “старі гальма”.