Атланти з планети Земля

Крутійство продюсера починало бісити.

— Ні! — різко сказав Рей Дуглас Бредбері. — Я не можу прийняти вашого варіанта… Ні, я не ворог собі. Навпаки, я бережу свою репутацію…

Голос продюсера огортав телефонну трубку, вона стала враз слизькою, мов гадюка, і в письменника з’явилося бажання пожбурити її геть!

— Йдеться про малесенький епізод, містере Дугласе, — вкрадливо нашіптувала трубка.

— Уявіть, що оповідання — це дитина, так часто кажуть, — він із сумом, відзначив, що роздратування губить метафору. — Такий собі славненький хлопчик років на п’ять—шість. При нім усе — руки, ноги, він надзвичайно гармонійний. Епізод, про який ми говоримо, — ручка, що затиснула в кулачку нитку характеру. То чого ж я маю калічити власну дитину?..

Письменник вивів велосипед на доріжку, торкнув важілець дзвоника. Тонкі прохолодні звуки засяяли на давно не стрижених кущах, ніби краплі роси.

— Згинь, нудьга, пропади! — вигукнув він і, спершись на педаль-стремено, скочив на металевого коня.

Радісно засвистів вітер. Спиці заряхтіли і розчинились у просторі. Шини припали до землі.

Метрів через триста Рей збавив темп — ні, не злетіти вже, не злетіти! А було ж, було: він розганявся на лузі чи з гори, що біля кар’єру, розганявся й заплющував очі, і тіло його невагомо злітало разом з велосипедом, і розвівався чуб… Було!

Злість на продюсера минула. Чоловік він не дурний, але страх набридливий. Певніше — нудний. Про силу розуму він, може, й має якесь уявлення, але що він може знати про силу пристрасті?

Велосипед, мов кінь, який добре знає шлях додому, привіз його до річки. Рей часто гуляв тут. Пологий берег, пісок, мокрий і важкий, ніби лихі спогади, спокійна вода. Так було тут щоранку. Та сьогодні сонце, либонь, переплутало в гримувальній костюм — замість жовтневого, підбитого туманами, срібним павутинням і холодною росою, одягло серпневий — і річка аж сяяла від утіхи, бурмотіла щось ласкаве й незрозуміле. Чиста далеч відкривалася по обидва її береги, й стало чути, як падає листя.

“А що я знаю про пристрасть? — подумав письменник. — Я бачив у ній тільки первинну суть. Увесь світ, людина, все живе, безперечно, — прояви пристрасті. Що там казати: саме життя як явище — це пристрасть природи. Та є і зворотний бік медалі… Я створюю в уяві цілі світи. Це, напевно, найтонша матерія пристрасті. І водночас, хоч як це сумно, я згоряю. Яке безглуздя — пристрасть, народжуючи одне, спалює інше. Закон збереження пристрасті…”

І ще він подумав: щоб розвіяти нудьгу, було б непогано поїхати. Куди-небудь. Подалі.

Він глянув на небо. Небо зітхнуло, і вздовж річки сійнувся дощик.

— Дугласе! — неголосно покликали його.

Письменник озирнувся.

Анікогісінько. Берег безлюдний, а ліс далеко. Там ростуть упереміж в’язи, дубки та клени. Змалку він бігав туди по дикий виноград. Це була пристрасть до всього недозрілого — кислющих яблук, зелених пуп’янків суниць…

— Зачекайте хвильку, — попросив його той самий невидимка. — Я зараз увійду в тіло.

Рей нарешті помітив, що повітря кроків за десять від нього якось дивно міниться і струмує, ніби там на очах народжувалося марево.

Наступної миті щось голосно тріснуло, і на березі з’явився високий незнайомець, одягнений у чорну й довгу подобу плаща.

Гостро повіяло озоном.

Незнайомець ступив назустріч письменникові й радісно вигукнув, здійнявши руки до неба:

— Он ви який!

“Що це? — подумав Дуглас. — Чернець, який захоплюється фантастикою? Або… Або я просто перевтомився. Я чимало і славно попрацював у вересні. Та й жовтень був “спечний”. Невже уява розігралася так буйно?”

— Заспокойтеся, метр. — Незнайомець зупинився. — Ви не хворі. Я реальний так само, як і ви. Пробачте за ці зухвалі слова: мені зовсім не личить учити вас, як треба ставитися до Чуда. А щодо мого одягу, то це захисна накидка. У вас тут надзвичайно високий рівень радіації. Вдома на мене чекає ретельна дезактивація.

Дуглас уже опанував себе.

— І далеко ваш дім? — запитав він, уважно розглядаючи незнайомця.

— Далеко, — відповів той. — У дві тисячі шістсот одинадцятому році. Я президент Асоціації шанувальників Бредбері. Я прибув по. вас, метр. І хочу одразу зауважити — у нас обмаль часу.

— Дякую, я зворушений увагою! — засміявся Рей Дуглас. — Зустріч з читачами? Лекція? Я готовий. — І здивувався, похитав головою. — Дві тисячі шістсот одинадцятий… Невже знають?

Тепер усміхнувся президент.

— Вас чекають у всіх Населених світах, — пояснив він, і його бліде обличчя ледь-ледь узялося рум’янцем. — Це велике щастя, що ми можемо вас урятувати. Ходімо, Дуг ласе! Ви проживете ще якнайменше вісімдесят—дев’яносто років і напишете купу пречудових книжок. Тільки наш світ зможе дати вашій пекельній уяві справжню поживу. Ви перекидатимете сонця з однієї руки в другу, немов печену картоплю.

— Про що це ви? — здавленим голосом запитав письменник. — Піти? Назовсім? Зараз? Серед білого дня і сповна розуму?

— Ви уже, далебі, не юнак, — м’яко зауважив посланець із майбутнього. — Виростили дітей, сягнули вершин слави. Ви вже нікому тут нічого не винні. Коли вам байдуже, що на вас чекають сотні мільярдів моїх співвітчизників, то подумайте хоч раз про себе. Ходімо, Дугласе! У нас лишилося двадцять дві хвилини.

Недільний ранок, що почався для славетного письменника з неприємної телефонної розмови, нараз засяяв для нього всіма найпрекраснішими барвами, а розгублена думка метнулася до рідної домівки.

“Як же так? А Маргарет, доньки, онучата… Піти з ним — значить пропасти. Безвісти, без сліду. Значить щезнути, втекти, дезертирувати. А з другого боку — надзвичайно заманливо. Адже те, що діється зараз зі мною, — справжнісінькі чари. Це виклик моїй пристрасті, моєму мистецтву і таланту, їм потрібен чарівник. Чи маю я право відхилити цей виклик? І що буде, коли я прийму його? Адже я не що інше, як форма, яку більш-менш вдало заповнив світ. Уже заповнив”.

— Чому такий поспіх? — невдоволено спитав він. — У всякому разі, я повинен попрощатися з рідними.

— Це неможливо! — Президент Асоціації шанувальників Бредбері розвів руками, і на його обличчі майнула тінь жалю. — Залишилося двадцять хвилин.

— Але чому, чому?

— Час виявився набагато складнішою штукою, ніж ми уявляли. Безліч причинно-наслідкових зв’язків. Глухі закутки історії… Є взагалі заборонені роки і століття. Там такі тонкі мережива часу, що ми боїмося до них доторкнутися. Повірте, метр, якби існувала така можливість, ми врятували б усі золоті уми всіх часів і народів. На жаль, це неможливо. Хоча зрідка й бувають винятки.

— І я саме той виняток, — похмуро кивнув Рей Дуглас.

— Так. І ми дуже раді. Однак часовий тунель тільки один, і протриматися він може не більше як тридцять сім хвилин.

— Кого ж ви вже порятували?

— З близьких вам по духу людей Томаса Вулфа, — відповів президент Асоціації й зітхнув: — Він повернувся. Далася взнаки недосконалість апаратури…

— Томас?! — вигукнув Рей. — Страшенно хотілося б із ним зустрітись. Ой лелечко, я забув…

Письменник розхвилювався, схопив пришельця за руку.

— Тепер я зрозумів, — пробурмотів він, усміхаючись. — Я все зрозумів. Останній лист Вулфа з Сіетлського госпіталю за місяць до смерті. Як там? Ось так, здається: “Я здійснив довгу мандрівку й побував у дивовижній країні. І я дуже зблизька бачив чорного чоловіка (себто вас!)… Я почував себе так, ніби крізь широке вікно подивився на життя, якого не знав ніколи раніше…” Бідний Том! Йому, напевно, сподобалося у вас?

— Метре! — благально мовив чоловік у чорному. — Зараз не час для жартів. Наберіться ж нарешті духу. Чотири хвилини.

— Ні, що ви, — Дуглас нахилився й підхопив велосипед за руль. Лукаво всміхнувся. — Якби я міг попрощатися, а так… Потайки. Нізащо!

— Ми любимо вас, — сказав чоловік з блідим обличчям і пішов туди, де повітря мінилося й струмувало. — Ви пошкодуєте, Дугласе!

— Постривайте! — зупинив його письменник. — Людям справді притаманні слабість і каяття. Я не хочу шкодувати! Знебольте мою пам’ять, ви ж, напевно, вмієте це. Позбавте мене бодай відчуття реальності подій.

— Прощавайте, метр. — Посланець із майбутнього торкнувся своєю гарячою долонею чола Рея Дугласа і щез.

Письменник поторгав велосипедний дзвоник. Срібні звуки розкотилися серед прив’ялої трави, мов краплини ртуті. Дуглас здригнувся, огледівся довкола:

“Що це зі мною було? Якась прострація. І голова розболілася. Я сьогодні багато думав про Вулфа. І, здається, з кимось розмовляв. Чи, може, здалося? На березі ж жодної живої душі. Але звідки тоді сліди…?”

На мокрому піску й справді виразно виднілися два ланцюжки слідів.

“Та годі, це не головне, — подумав письменник. — От сюжет про Вулфа таки непоганий… Його забирають у майбутнє за годину до смерті… Там йому дають сто, двісті років життя. Тільки пиши, виспівуй душу! Ні, це немислимо, надто щедро, він потоне в океані часу. Стиснути! До краю, ще, ще… Місяць! Найбільше два. їх вистачило на все. Він летить на Марс. І там пише, надиктовує свою найкращу книжку. А потім повертається в Балтімор, у лікарню, в могилу… Та чим же пояснити його повернення — необхідністю чи бажанням?.. Я напишу оповідання. Його можна назвати “Загадковий лист”. Або “Рік ракети”… Або ще так — “Про вічні мандри і про Землю”.