Атланти з планети Земля

Що не кажіть, а фантасти — народ всесильний. Мандрівки в летючих тарілках, ступах, на килимах-самольотах, читання думок — усе це давно перестало бути проблемою. Проблема в іншому — де брати сюжети для нових оповідань, новел і романів-епопей. Ось тут і доведеться відкрити читачеві професійну таємницю.

Ви, певно, знаєте, що фантасти на правах героїв своїх книжок (бо нерідко виступають персонажами розповідей) у спілкуванні один з одним користуються не лише телефоном чи відеофоном, а й телепатією. Влаштовують спеціальні конгреси, семінари, летучки.

Отож на одній з останніх летучок постало питання про брак свіжих сюжетів. Промовці були одностайні: треба шукати резерви. Зокрема зазначалося, що нове — це, як відомо, добре забуте старе. Після обміну думками було прийнято Загальногалактичну Конвенцію, в якій говорилося: “…ми не можемо чекати, поки читач забуде старе, щоб якнайшвидше перейменувати його в нове. На даному етапі успіх прямо залежить від того, як швидко самі автори зуміють забути чуже старе, щоб створити з нього нове”.

Спробуймо ж практично дослідити, як пишуться фантастичні твори за новим методом і що стоїть за рядками Конвенції. Для прикладу візьмемо одне з оповідань Артура Конан Дойла про славетного детектива з Бейкер-стріт і повністю забудемо його. Але вже з практичною метою.

Процес “забування” класики має свою специфіку. Так, рекомендується рішуче витісняти з пам’яті зав’язку й подальший розвиток сюжету, але добре пам’ятати розв’язку, щоб підігнати свою сюжетну версію.

Та ми з вами, для оригінальності, почнемо саме із зав’язки. Отже, пригадаймо оповідання Конан Дойла, наприклад, “Жовте обличчя”.

В історії, яку розповів доктор Уотсон, усе починалося так. Ранньої весни сищик і лікар (він же оповідач) вийшли на прогулянку. Коли вони повернулися додому, хлопчик-лакей доповів, що, поки їх не було, приходив якийсь джентльмен. Не дочекавшись господарів, він пішов. Шерлок Холмс зрадів: зав’язується нова справа — недавній відвідувач забув у вітальні свою люльку. Вона не раз ламалася, про що свідчили два срібні кільця, які міцно стискали її біля мундштука. Розглядаючи люльку, сищик зауважив:

— Людина повинна дуже дорожити нею, якщо двічі лагодить її замість того, щоб придбати на ці ж гроші нову…

От і все. Подальша розповідь Конан Дойла нас не обходить.

А тепер простежмо, як могли далі розвиватися події.

— …Уотсоне, що ви скажете про цей цвях? — запитав Холмс і подав мені люльку.

Справді, в канал мундштука був міцно ввігнаний довгий тонкий цвях, головка якого щільно прилягала до отвору. Я спробував підколупнути її нігтем, та марно. Мій друг дістав із кишені сюртука долото (він завжди носив із собою найнесподіваніші речі), проте і його маніпуляції не дали бажаного результату.

— Схоже, що йдеться про зникнення п’яти мільйонів фунтів стерлінгів, — бовкнув я перше, що спало на думку.

Холмса вразило моє припущення. Глибокі зморшки вкрили його сократівське чоло. Він мовчки пішов до свого кабінету. Я зрозумів, що цей вечір, а може й ніч, мій товариш шукатиме розгадку.

А я панораму таємничих подій бачив так само чітко, як Лондон сонячної днини, коли б оглядав його з верхньої точки Нельсонівської колони. Холмс тоді й гадки не мав про мої досягнення в дедуктивному методі.

З кабінету долинули звуки скрипки. У них вчувалися то радість, то моторошний розпач. До таких концертів у хвилини тяжких роздумів Холмса я звик, тому спокійно сидів собі біля каміна і гортав сторінки роману Конан Дойла “Земля здригнулася”.

Як і слід було чекати, незабаром у вітальні з’явилася наша шановна економка місіс Хадсон. Вона сказала, що обід уже готовий.

— Схоже на те, — місіс Хадсон кивнула головою в той бік, де стогнала скрипка, — що містер Холмс нині не складе вам компанії?

Вона готувала на стіл, а я вдавав, що уважно читаю, сам же тим часом спостерігав за економкою. Повз мою увагу не пройшла маленька, але вкрай важлива деталь. Коли місіс Хадсон узяла зі столу забуту невідомим джентльменом люльку, вона ледве не впустила її на підлогу і при цьому тихо зойкнула, її поведінка підтвердила мої давні підозри.

Що ж незвичайне я побачив у цьому випадку? Адже за подібної ситуації так могла б зойкнути будь-яка жінка! Проте зачекайте. Менша стрілка головного лондонського годинника не встигне зробити два повних оберти, як ви дістанете відповіді на всі запитання. Ну, а я тим часом обідатиму. Доки стрілка не підійде до тієї критичної позначки, за якою починаються Пригоди…

Скажу вам, що мій великий приятель есквайр Шерлок Холмс — дивак за вдачею. Так само як він віддає перевагу пекельній грі на скрипці перед “Піснями” Мендельсона, в художній літературі йому подобаються лише твори про криміналістику. Особливо засмучує байдуже ставлення до наукової фантастики, хоч заради справедливості зауважу: одного разу бачив у нього в руках книжечку Уеллса.

А коли б Холмс був обізнаний у цьому жанрі, він так само, як і я, вмить розкрив би страшну історію, про яку йдеться.

Сумніву нема: якась вища цивілізація хоче викрасти одну з планет нашої сонячної системи. До речі, я вже колись писав, що Холмсові зовсім не відома теорія Коперника. Одначе, завдяки моїм скромним заслугам белетриста, космічним злодіям, напевно, відомий Холмс із його всемогутньою системою доходити істини і вмінням ловити на гарячому. Певна річ, злочинці насамперед захочуть нейтралізувати славетного детектива. Так я думав напочатку, коли ми повернулися з прогулянки й знайшли люльку. Вона попервах здалася мені пекельною машиною, яку зарядили антиречовиною.

Чому тоді я не поділився своїми побоюваннями з Холмсом, спитаєте ви? Річ у тім, що, побачивши в люльці цвях, я збагнув: “брати по розуму” діють значно витонченіше, ніж лондонські харцизяки. Цвях у люльці — не що інше, як найпотужніший бездротовий телеграф. А Холмс — це не Холмс.

Ой лелечко, за розмовами ми й не помітили, як стрілка підійшла до заповітної позначки. Скрипка в кімнаті мого друга стомлено зітхнула і змовкла. Біг-Бен пробив дев’яту ранку.

До вітальні непевною ходою зайшов Холмс (поки що зватимемо його по-старому…).

— Ви так і не лягали? — здивувався він.

— Як ви здогадалися? Адже зараз ранок, і я цілком міг би вже вийти снідати.

— Облиште, Уотсоне, — неквапом заперечив Холмс. — Чи ж ми з вами перший день знайомі! Погляньте на себе в дзеркало.

“Он як, — подумав я, — це він помітив. Та головне, щоб не здогадався про інше”.

— Ви можете мене привітати, — сказав він недбало. — Я вже все з’ясував.

— Чудово! — вигукнув я з удаваного радістю, відчувши, що наблизився вирішальний момент. — З великим задоволенням! Чекайте, — і заспішив до своєї кімнати, де все підготував заздалегідь.

За хвилину я повернувся з букетом незвичних для весняного Лондона троянд.

— Боже, Уотсоне! — знітився Холмс. — Аж ніяк не чекав від вас такої…

— Дрібниці, — закінчив я і вручив квіти, а яких блискавично вихопив наручники й клацнув ними на зап’ястях псевдо-Холмса (тепер можна називати речі своїми іменами!). — Отже, вітаю вас, професоре. Присягаю честю, ваша підступна діяльність наблизилася до фіналу. Не здумайте викидати коників: у барабані цього револьвера майже півфунта свинцю.

Я приставив свого “Сміта і Весона” до його грудей, наче стетоскоп. Серце пацієнта билося рівно: пульс — сімдесят п’ять ударів. Неймовірно! Такої витримки важко було чекати навіть від короля злочинного світу, який, власне, й стояв перед! мною. Жестом я наказав йому сісти в крісло й мовчати, а сам підкрався до виходу і сховався за портьєрою.

Чекати довго не довелося. Місіс Хадсон не забарилася з’явитись, певно, відчувши, що не все гаразд. Ще мить — і вона теж у наручниках. Псевдо-місіс Хадсон була вкрай здивована.

Я взяв дзвіночок і покликав хлопчика-лакея.

— Джімме, ось вам пенні. Ловіть кеб і мчіть до Скотленд-ярда по Лестрейда або Грегсона.

Малий прогупотів по сходах, а я, тепер уже не приховуючи цікавості, заходився розглядати мою гарненьку “парочку”. Вони поводилися по-різному. В дами були й досі перелякані круглі очі, рюмсаючи, вона щось верзла про платню за помешкання, мігрень та моціони, про те, що приватна практика лікаря не такий уже й вигідний бізнес, бо висотує сили, а схильність дописувати в журнали спричиняє заворот кишок і неврастенію…

“Говори, говори”, — подумав я й перевів погляд на нього.

Він, здавалося, був до всього байдужий. Проте аж на дні його очей кипіла якась пекельна робота, гуло полум’я.

— Боже праведний! — сплеснув я в долоні. — Яка лагідність і цнота! Зіграйте щось на скрипці, Шерлок Холмс… Яка запекла облудність! Ви!! — вигукнув я, ледь стримуючись від брутальності, — ви… слів не доберу… Так, так, це вас обох стосується.

Для перестраху я поглянув у вікно. Місто мало жахливий вигляд. Зеленуватий отруйний туман. Мряка. Болото. Морок. Сморід. І газові ліхтарі — ніби очі жовтого диявола…

Таке видовище не дає розслабитися. Витримка знову повернулася до мене.

— Добре, — сказав я з убивчою посмішкою. — Якщо вам не важко, чи не розгримуєтеся, панове? Цей камуфляж може спантеличити хіба що якогось йолопа-констебля.

— Послухайте, Уотсоне, — з похмурою нехіттю обізвався професор. — Ви здавна кохалися у фантазіях. Та раніше обмежувались лише екзерсисами в царині красного письменства. А от сьогодні ми з місіс Хадсон переконалися, що в своїй вразливості ви дійшли…

— Де? — перебив я його, — де ви бачите місіс Хадсон? — Він знову почав мене дратувати. — Це така ж місіс Хадсон, як я Конан Дойл, а ви — Шерлок Холмс. Але браво, гра бездоганна. Досі жодного зриву! Мене навіть тішить, що я маю справу з таким супротивником… — А про себе подумав: воно й добре, що затримані не відмовлялися од маскараду. Нехай скотлендярдівці застукають їх на гарячому.

— Ну, — всміхнувся він, — хто ж тоді я такий?

— Я навіть міг би припустити, що ви сер Джон Хейр,[1] коли б не знав, хто ви насправді. Професор Моріарті, от ви хто!

Професор зареготав, мов божевільний. Потім глянув на мене так, ніби бачив уперше, і спробував знову розсміятися, та тільки мугикнув.

— Але ж ви чули, як я грав на скрипці… — У його голосі вчувалася розгубленість.

— Е, то пусте. Зіграти какофонію може хто завгодно. Для цього не треба бути славетним детективом.

— Уотсоне, давній мій друже! — сіпнувся Моріарті. — Мене ж знає ось вона, місіс Хадсон…

— Собака Баскервілів вам друг. Я не маю сумніву: ця особа, що разом з вами, — інопланетянка.

— Стривайте, — завагався професор, — з цього приводу Герберт Уеллс сказав, що в оних представниць легко зауважити такі прикмети: у них смикається нижня повіка правого ока, вони весь час кусають губи, на обличчі вони бліді. Перевірте, у мене в кімнаті лежить книжка.

Я не хотів дивитися ні в яку книжку (Уеллса, хвалити бога, знаю назубок), а замість цього пильно вдивлявся в обличчя інопланетянки.

Псевдо-місіс Хадсон сиділа, кусаючи нижню губу, повіка в неї смикалася — правда, не права, а ліва. Обличчя кольором не відрізнялося від гербового паперу найвищого гатунку.

Мені страшенно захотілося покадити люлькою, зробити кілька хімічних реакцій і потирликати на скрипці: я вочевидь переживав те, що за таких самих обставин мусив би відчувати мій приятель Шерлок Холмс, який умів притиснути супротивників залізною логікою.

Я витер спітніле чоло. Хоч цих двох злочинців і було спіймано, та проблем у мене не поменшало. Передусім де ж Холмс (я маю на увазі оригінал)? Чи живий він ще, чи не загрожує йому небезпека? По-друге, в мене були великі побоювання щодо люльки-передавача: а що, як вона все транслювала й слід чекати нападу інопланетян? І нарешті, минуло вже шість хвилин, а Грегсона чи Лестрейда ні слуху ні духу…

Я схопив цю кляту люльку і сховав її під подушку, якої не встигла прибрати з канапи місіс Хадсон, чи хто вона там така. Це викликало в неї новий переляк. Ще б пак: адже від цього перерветься трансляція! І тільки-но я подумав, що треба було давно скористатися подушкою або засунути люльку в скрипку й без упину пиляти по ній смичком, щоб заглушити передачу, як почув, що біля будинку зупинився екіпаж.

— Та-ак, — з дверей промовив Грегсон, записником зсуваючи капелюха на потилицю.

Інспектор слухав мене, як і мого славетного друга, — з подивом, жахом і цікавістю. Такий же вираз обличчя мали й затримані.

— …з-під подушки поки що не можна, — закінчував я вводити Грегсона в курс справи. — Коли ця місіс (встановлювати її істинне прізвище — то вже ваш клопіт) упустила люльку на підлогу, то остаточно виказала себе. Бачили б ви, як вона злякалася, що передавач зіпсується! Виходячи з усього, не важко збагнути, що ніякої місіс Хадсон у природі ніколи не існувало, а був лише інопланетний резидент. Ну, а щодо Моріарті, то він, по-моєму, виступає в ролі компрадора. Тепер ви бачите, з ким ми маємо справу?

Інспектор обережно обмацував голову Моріарті.

— Ой лишенько, що ви там морочитеся! — почав я його підбадьорювати.

Грегсон кружляв довкола професора, розсував на потилиці волосся перуки, шукаючи хитромудру застібку, що притискала маску до обличчя, обмацував щоки, робив затриманому вузькі азіатські очі… і раптом сахнувся. Пальці Грегсона стислися в кулаки.

— Панове… — поліцейський задихнувся, — я завжди вважав вас, панове… Нехай я й не хапаю зірок із неба… До речі, при виконанні… знущання… ніяких масок…

Його безладне нарікання чергувалося з торохтінням інопланетянки, яка знову заходилася бурчати про хвороби, каву та платню за помешкання.

Що таке? Невже помилка?! Я кинувся до злочинців, та ніякого “чужого волосся”, ніяких застібок мені, як і Грегсону, знайти не вдалося. Який жах! Який сором!

На обличчі в Холмса грала усмішка. Сищик простяг до мене свої закуті руки. Я ступив крок до нього, але насправді не зрушив з місця. Помітивши мою абазію, сищик сам підвівся з крісла (це був таки він, тепер я вже впізнав його).

— Нічого, Уотсоне, — відповів він на те, що тільки міг промовити я поглядом. — Зате ви мали “приємність” послухати, як я граю. — Він розминав зап’ястя. Делікатність Холмса здалася мені зразком поведінки для будь-якого, навіть найвеликодушнішого, переможця.

— Нарешті! — вигукнув Холмс. — А я вас уже зачекався.

Ми з Тобіасом Грегсоном, уже заспокоєні й знову здружені, побачили літнього чоловіка, що ввійшов до вітальні. Обличчя його здалося мені дуже знайомим. Проте я не міг пригадати, кого цей джентльмен нагадує. Інспектор тільки-но відкрив рота, щоб щось сказати, та його випередив Холмс:

— Якщо я не помиляюся, це ви приходили вчора, коли нас не було вдома?

Відвідувач з легким подивом дивився на Грегсона, потім ураз схаменувся.

— Так, я.

Чомусь він не вважав за потрібне відрекомендуватися і спитав:

— То як, готово? Чи, може, мені завітати трохи…

— Та-ні, все готово.

— Тоді я хотів би…

Але Холмс жестом зупинив його і почав:

— Отже, той, хто позбавляє вас бадьорості духу й апетиту — шульга, кульгає на праву ногу, носить окуляри (плюс чотири, оправа металева), голос має хрипкий, курить австралійські сигари. Дванадцять років тому його покусав власний собака (помісь коллі з боксером) трохи вище ліктя лівої руки. Внаслідок шоку почав плутати часи англійської граматики, а також масті карт під час гри в покер. Звати його Гаррі Джойсон.

Я мимоволі за милувався Холмсом. Вкотре вже він давав мені блискучий урок дедукції. Сищик легко, ніби граючись, робив ясновидні висновки, при цьому виходячи з єдиного — із зовнішнього вигляду відвідувача.

Якесь особливе натхнення було в-його словах, від яких незнайомець аж закляк і тільки невпевнено ворушив губами.

Відвідувач: Я хотів би…

Холмс: Того ж дня собаку продали за чотири шилінги маловідомому сінгапурському кишеньковому злодію Томові Гроверу, який у 1868–1869 роках перехворів на чорну малайську віспу. В будь-яку погоду бузкове пальто, лайкові рукавички, в жилеті — унція чілійської селітри. Батько навчався в Сорбонні, пізніше — викидайло в барі “Конозиста кирпунька”, тенор-альтино, лихослов.

Відвідувач: Я, власне…

Холмс: Із завсідників бару можна виділити Сема Холідея та Кет Контрфлайз. Сем Уолтер Холідей — п’ять футів тридцять чотири дюйми на зріст. Його подруга Кет Контрфлайз — шість футів девять дюймів. Обоє хворіли на грип, скарлатину, жовтуху, дифтерит. Сем ще й на кір, який підхопив в одному з нічних клубів. Часто сваряться, не ходять до церкви…

Відвідувач: Я…

Холмс: …запекло ріжуться в карти Із схильним до правопорушень Джемсом Скулом, валторністом, відомим серед галантерейників під прізвиськом Заяча Губа, який має звичку пасувати після семи вин. Він гренландець. Розумний, човгає при ходьбі, під час розмови кривить рота. Тричі удівець. Полюбляє говорити про острів Барбадос. Забобонний. Голиться двічі на тиждень. Після Тома Гровера собака був у сестри Джемса, за чоловіком місіс Бішоп, яка минулого літа й познайомилася з Гаррі Джойсоном. Саме це знайомство призвело до нещасть, які посипалися на вашу голову. Але трагічні наслідки ще можна відвернути.

Відвідувач: Та я…

Холмс: Скажу ще про Джойсона. Великий друг нині покійного Тома Гровера, він перестрів вас неподалік від Вестмінстерського абатства. Це сталося два тижні тому. До абатства ви йшли пішки аж із Фаунд-роунд, від будинку № 18. Це споруда з червоної цегли, триповерхова. А взагалі, ви не тутешній. У столицю привела вас далека дорога. Одна брюнетка має для вас звістку. Але покладатися на неї не можна, бо…

— Го-оді!!! — заволав джентльмен.

Цієї миті я нарешті збагнув, кого мені нагадувало його обличчя. Він знову набрав повні легені повітря, та вдруге не крикнув, а засичав, ніби давлячись у зашморгу:

— Який у біса шульга?! Який собака?! Який ще там острів Барбадос?! Що за нісенітницю ви верзете!.. Господи, куди я попав? Учора я залишив тут полагодити люльку. Не знаю, що ви мали на увазі, кажучи “готове”, але я в будь-якому випадку хочу її забрати.

Я дістав з-під подушки люльку і подав її власникові.

— Стривайте, а як же місіс Бішоп, дівоче прізвище Гровер? — наполягав Холмс. — Особливі прикмети: середня на зріст, темноволоса…

Незнайомець заплющив очі.

— Тобіасе, — сказав він, — а ти що робиш у цьому… вертепі? — Забери мене звідси…

— Як, невже ви знайомі? — зрадів мій друг.

— Бачте, — розгублено почав Грегсон, обхопивши за талію старого, коли той поточився. — Це мій батько. І я, здається, розумію, в чім річ. Ви, тату, переплутали адресу. Майстерня, де лагодять люльки, знаходиться не на Бейкер-стріт, № 221-б, а на Бейкер-стріт, 221-а… Тож ходімо звідси, тату, і не будемо заважати цим джентльменам…

…Здається, я не був так приголомшений після своєї прикрості, як після холмсівської. Решту дня я нестямно протинявся по дому, намагаючись збагнути причину невдачі мого друга.

Холмс теж мовчав, гріючись біля каміна. Коли за вікнами посутеніло, він підійшов до мене і поклав мені руку на плече. З грудей у нього вирвалося зітхання.

З перев’язаною рушником головою до кімнати зайшла місіс Хадсон. Компрес її нудотно смердів оцтом.

— Ну як? — тихо спитала вона у сищика.

— Угу, — кивнув він і звернувся до мене: — Уотсоне, ви славний хлопець. Один наш спільний знайомий, до речі, його звуть Шерлоком Холмсом, не помилився, назвавши вас другом…

— Ех, слід було б, звичайно, після останніх подій підвищити платню за кімнати, — лукаво всміхнувшись, мовила квартирна хазяйка, знімаючи компрес.

— Дозвольте ж дати вам пораду, — вів далі Холмс. — Не вірте жодному слову з того, що пишуть панове фантасти.

Чоловік, який сказав це, смикнув себе за вуха, і з його обличчя спала маска Холмса. Переді мною стояв професор Моріарті.

Місіс Хадсон, проробивши те саме, обернулася спочатку в Холмса, а потім в Уотсона…

Професор першим увійшов у стіну. А колишня місіс Хадсон затрималася рівно на стільки, щоб повчально мовити:

— Справді, не беріть близько до серця того, що пишуть усякі престидижитатори в своїх опусах!!

Я доторкнувся до шпалер у тому місці, де щойно зникли мої співрозмовники. Стіна була тверда, суцільна. На підлозі валялося кілька безформних різноколірних клаптів, їхні обриси поволі танули…

Я знав, що коли визирну у вікно, то побачу під хмарами дві цятки, що відлітають далі й далі. Прошиваючи сирий норд-ост, вони зараз линуть над Нельсонівською колоною і губляться в сутінках…

— Дзеркало! — крикнув я.

Але в домі ніхто не відгукнувся.