Атланти з планети Земля

Траурний стяг полум’я звився над крилом літака. Ян круто поклав машину набік, намагаючись збити полум’я. Він спочатку повів її у віражі, рвонув угору, потім знову — вбік і вниз.

Ніщо не допомагало.

Ян відчув, що він от-от задихнеться від диму. Час було стрибати з парашутом. Інакше…

Він вагався. Очі його, наповнені слізьми, прикипіли до пульта. Тільки-но Ян подумав про парашут, у пам’яті зринула табличка з двома літерами “С-Л”, що була закріплена на вантажі.

— Цінний вантаж, — мимохідь сказав юнак, який керував навантаженням.

Він навіть намагався пояснити, для чого призначені ці суперцентрифуги типу “Л”. Але Ян зрозумів лише те, що вони потрібні київським ученим для виділення якоїсь речовини із зруйнованих клітин. Потім її будуть вивчати.

“Ну що ж, у кожного — свої справи”, — подумав тоді Ян.

Він мало що зрозумів із сказаного юнаком, однак добре запам’ятав його заклопотане обличчя, швидкість і обережність під час навантаження. Коли вантаж стукався об автокар чи трап, у юнака пересмикувалась щока і морщилось обличчя, ніби йому наступили на мозоль. Він кілька разів перевірив тугу натяжку канатів…

Полум’я підбиралося дедалі ближче. Це вже небезпечно: можуть вибухнути баки. Тоді — кінець. Ян до болю гостро відчував рятівні лямки парашута на грудях. Але, не озираючись, він бачив табличку “С-Л”. Та обличчя того хлопця… Чому він так непокоївся про вантаж?

Нема чим дихати. Конвульсійним рухом Ян рвонув “блискавку” на комірі і розстебнув лямки парашута. Літак рвонувся вгору, клюнув, пішов донизу, вирівнявся.

Курс лишався попереднім.

А знизу, із землі, хлопчаки захоплено стежили за літаком.

— От виробляє! — гукнув один.

— Вищий пілотаж! — вторив інший.

Чергова сестра дивиться у вікно. Там, із розколини в камені, пробився до світла тоненький блідий паросток. Він похитується в такт із подихами вітру.

Сестра чує хрипіння Яна. Вона знає: він приречений. Легені отруєні димом, нирки відмовили. Довелося видалити їх. На апаратах — штучних легенях і нирках — він довго не протягне. Поки що лікарям вдається врятувати від отруєння мозок. Але чи надовго!

Про пересадку потерпілому чужих нирок і легенів нічого й думати. Механізм несумісності не дасть їм. прижитися на новому місці. От коли б можна було створити… нирки, легені, шматочки шкіри. Те, що природа створювала протягом сотень і тисяч років, повільно випробовуючи і відкидаючи зіпсовані заготовки, проводячи навмання мільярди дослідів, інколи помічаючи ваду через сотні поколінь, маючи для цього безліч різновидностей і необмежений час. Люди вже знають, як це робила природа. Вони розгадали шифр, яким вона записала варіанти створення живого й передає їх із покоління в покоління. Люди вже пробують наслідувати природу, і в Інституті синтезу клітини створюють із неживого білок, клітини, тканини. Але цілих органів їм поки що не створити. Сестра це знає добре.

Хворий розплющує помутнілі очі.

— Не можу більше, не можу, — з хрипінням і бульканням долинають слова. — Все одно — кінець. Сил немає…

Сестра витирає піт з Янового чола. її губи ворушаться. Вона нашіптує слова втіхи, ніжні, ласкаві. Вони нічим не допоможуть. Власне, йому вже ніщо не допоможе, хоч за його життя будуть боротися до кінця. У сестри є кілька засобів для того, щоб він помер безболісно. Просто задрімав, і уві сні з ним трапилося те, що все одно трапиться…

Вона думає про Яна і про іншого чоловіка, зовсім несхожого на нього. Перейти вулицю — і можна побачити його. Але він заклопотаний своєю роботою, і йому немає діла до жінки, що не може без нього жити. Він пише дисертацію про найчутливіші механізми, які з допомогою сонячної пряжі тчуть килим життя…

Сестра дивиться на Яна. Таким молодим він залишиться в пам’яті всіх, хто його знав. А в її уяві закарбуються його нелюдські даремні муки. Вона може припинити їх, але не зробить цього…

За вікном тягнеться до світла блідуватий паросток. Що дало йому силу прорости крізь каміння?

— Лабораторія цитології? Покличте Павла Петровича. — В телефонній трубці — відлуння:

— Павла Петровича…

Чути неквапні кроки, долинає покашлювання…

— Павло Петрович? Прибули суперцентрифуги “Л”. Сьогодні літаком із Праги. Вони вже у нас. Підготуйтесь до монтажу.

Павло Петрович голосно зітхає. Нарешті! Замовлення інституту синтезу клітин можна буде виконати. Вони одержать кілограми рибосомної маси.

Він уявляє, як невгамовний професор Григор’єв скаже:

— До зарізу треба. — Він підкреслює ці два слова, з яких завжди починає свої вимоги. — Чотири кілограми диференційованої рибосомної маси. Два дні вам вистачить!

Він зробить паузу, щоб почути протест і почати перепалку.

А Павло Петрович у відповідь недбало:

— Буде готово завтра. Влаштовує?

Він потирає руки, смакуючи наперед задоволення. І в цю мить — телефонний дзвінок. Голос професора Григор’єва захлинається від нетерпіння:

— Треба десять кілограмів рибосомної маси індексу Т-3…

“Він не сказав “до зарізу”, очевидно, не наважується назвати строки”, — посміхаючись, думає Павло Петрович і як можна недбало відповідає:

— Видамо її вам через день.

Він не чує здивованого вигуку. В голосі професора Григор’єва вчуваються нові відтінки.

— Десять кілограмів сьогодні, щонайшвидше — через чотири години. Знаю, це нелегко. Але постарайтесь, голубе. (Він уперше так назвав Павла Петровича.) У лікарні вмирає льотчик із Праги. Ми одержали завдання — синтезувати легені, нирки, великі ділянки шкіри. Це фантастично, але на це — остання надія. Ви вже почали монтаж суперцентрифуг?

— Починаємо, — розгублено відповідає Павло Петрович і чомусь навіть не дивується, звідки Григор’єв дізнався про центрифуги…

— Алло… Здрастуйте, Сергію Йосиповичу! Говорить професор Григор’єв. Вас уже попередили? Наш Обчислювальний може впоратися. Тому сьогодні й ви працюєте повністю на нас. Треба перевірити дані Інституту біохімії про склад білків у легенях, нирках і шкірі одного хворого. Після перевірки ви по коду спадковості встановите склад нуклеїнових кислот. З Інституту біохімії вам уже прислали дані?

Професор повільно кладе трубку. Він добре уявляє, що станеться сьогодні в двох найбільших обчислювальних центрах республіки.

Туго згорнуті кільця стрічок будуть рости на столах. Спочатку люди відсунуть письмове приладдя, щоб розмістити їх. Кожну стрічку треба прочитати, деякі дані знову ввести для перевірки в обчислювальну машину.

Згодом пластмасових кілець набереться стільки, що їх почнуть складати на спеціальних майданчиках. Коли б їх розгорнути в одну доріжку, — вона простяглася б від Землі до Місяця.

Потім усі ці стрічки введуть у дві обчислювальні машини, де осередками пам’яті служать атоми. Машини запам’ятають усю інформацію, опрацюють і узагальнять її. їхні висновки перевірять і узагальнять люди. Вони побачать на стрічках нескінченні ряди чисел і будуть знати, що ці числа повинні лягати в стрункі рівняння, з яких і складається частина “рецепта життя” — інформація про склад нуклеїнових кислот у легенях, нирках, шкірі однієї людини…

А десь крутитимуться і даремно дзвонитимуть в Обчислювальний центр інженери. їм буде нелегко цього дня без точних розрахунків.

В іншому місці не зможуть провести дослідів учені, бо в Обчислювальному не складуть для них рівнянь.

Але іншої ради нема. Від цього залежить порятунок конкретної людини — льотчика з Праги — і, хто знає, можливо, багатьох тисяч людей, чиї серця, нирки, легені не можуть більше працювати.

…Професор Григор’єв ковтає одразу дві таблетки пірамідону. Від перевтоми болить голова. Сьогодні треба підготувати всі апарати і прилади. Досить не врахувати бодай одної ланки в довгому ланцюгу — і вся робота піде нанівець. Але як урахувати все?

Він грюкає дверима кабінету і прямує по коридору. Якась лаборантка намагається його зупинити, швидко йде поруч.

— Дозвольте мені після одинадцятої піти. Хоча б на дві години…

Професор розгублено дивиться на неї. Що вона торочить, ця Люся? “Ага, я ж обіцяв. З Арктики приїздить її наречений. Пробуде в Києві лише кілька годин. За два роки вони бачилися загалом не більше двох місяців. А для дівчат у її віці кохання — завжди найголовніше. Тут ніякі пояснення не зарадять”.

— Сьогодні не можна, — різко говорить професор, відразу ж забувши, що “завтра” для неї не існує.

Він іде далі. Хлопець, що прилітає з Арктики, — його син… Хода професора трохи сповільнюється, плечі опускаються, ніби на них лягає якийсь невидимий вантаж…

Професор Григор’єв влітає в лабораторію № 4. Поли халата звихрюються за ним, ніби пінистий слід від глісера.

— Вітаю! — з Погрозою гукає він од порога. — Легені і нирки не дають реакції на білок Дельта 7. Ось що накоїли ваші мікроелементи.

Чоловік у кріслі не поворухнувся. На втомленому обличчі лише шкіра збирається в зморшки, нависає складкою над переніссям. Він запитує:

— Встановили причину?

Професор Григор’єв нервово ковтає повітря, його губи тремтять від погано стримуваного гніву:

— Я був дурнем, коли послухався вас! Але це востаннє, чуєте? Вам немає діла до людей! Вам наплювати, що зараз вмирає людина! Для вас найголовніше — дослід!

Чоловік у кріслі не слухає професора. Глибока борозна на переніссі і спокійні великі очі створюють враження, що чоловік дивиться кудись крізь невидимі окуляри, що дають йому змогу бачити те, чого не помічають інші.

— Я наказав почати все спочатку. Але ваш невдалий дослід може коштувати життя людині, — веде далі Григор’єв. Гнів поволі вщухає.

— Чому немає реакції на білок? — як і раніше, не слухаючи, говорить той, інший. — Чи означає це, що ми помилились?

— Це ви встановите потім, Євгене Іллічу, а зараз треба заново створити органи й пересадити їх людині, — нетерпляче говорить Григор’єв і думає: “Чорти б забрали цю мумію з її філософією!”

“Мумія” не реагує. Сизий цигарковий дим пливе од неї, ніби вона спалює свої пергаменти. А втім, ніколи не можна знати наперед, як поведеться цей незрозумілий чоловік.

Нарешті чоловік у кріслі повертається обличчям до співрозмовника:

— Генетичний код хворого складений правильно. Синтез проведіть ви і Костянтинівський, а я з’ясую, що трапилось.

— Нема чого з’ясовувати. Дослід невдалий. Зараз не час аналізувати, — заперечує професор Григор’єв.

— Невдалий дослід Олександра Флемінга виявився найвдалішим у його житті. Він відкрив пеніцилін, — говорить Євген Ілліч.

— Це я знаю й без вас! — знову спалахнувши, кричить Григор’єв, круто повертається і вибігає з лабораторії. Вже з порога кидає:

— Робіть, що хочете, тільки дайте мені спокій!

Він мчить коридором, думає: “Він теж має рацію. І я маю. Але знаю одне: я поступаюсь йому востаннє”. Проте в цьому він не зовсім упевнений…

Євген Ілліч залишається сидіти в кріслі. Бере нову цигарку. Сірник обпікає йому пальці. Він перебирає в пам’яті весь хід процесу. Він думає про тонкі механізми природи, де кожен гвинтик на своєму місці. Дехто вважає, що кращих гвинтиків і кращого місця для них не знайти. Чи так це? Від того, як відповідає на це питання вчений, залежить його шлях у науці. У Євгена Ілліча також є відповідь…

Щоб нейтралізувати отруту в організмі хворого, він запропонував наситити певні тканини мікроелементами. І ось органи не дають типової реакції. Причина здається ясною… Але…

Він не поспішає з висновками. Думає: “Природа записує рецепт життя двома мовами: хімічною і фізичною. Життя — це не просто поєднання певних речовин в організмі, а насамперед — хід процесів у них. І якщо поєднання речовин записано хімічною мовою, то хід процесів має мову імпульсів, ритмів — мікропорцій енергії, яка засвоюється і витрачається в системі на її потреби. Чи буде помилка в хімічній мові завжди означати помилку в мові фізичній?”

І ще одне, засвоєне ним уже давно: “Природа не любить копій. Вона намагається накласти вето на точне копіювання і водночас не забороняє перевершувати її…”

Євген Ілліч поволі піднімається, ходить із кутка в куток кімнати й виходить до лаборантів.

— Михайле, закладіть синтезовану нирку в КЕ.

На екрані комплексного енергоприймача спалахує вогняна карта ритмів. З аналізатора-обчислювача повзе довга стрічка.

Євген Ілліч дивиться то на карту ритмів, то на стрічку. В сплетінні й вібрації вогняних струмків б’ється життя, створене тут, в інституті. Він звіряє стрічку з програмною і відразу ж помічає відмінність. У трьох місцях зубці не збігаються, ритми змінились. Але прихід і витрата енергії в межах норми.

Тоді він наказує ввести в нирку вірусний білок Дельта 7. І зразу ж картина міняється. Зубці витягуються в напрямі до пульсуючої грудочки полум’я і гасять його, перетворюючи на бліду пляму. Пляма віддаляється від них і швидко повзе в куток… Це означає…

Звичним рухом згортає стрічку, думаючи про інше.

— Михайле, — тихо говорить він своєму помічникові, — є припущення: синтезована нирка має нову якість. Її клітини не намагаються зруйнувати вірусного білка. Мікроелементи в них служать додатковими акумуляторами енергії. За їх рахунок клітини в місці появи вірусу створюють потужне електромагнітне поле і нейтралізують заряд чужого білка. Нуклеїнова кислота вірусу лишається замурованою, як у склепі, і вірус не може розмножуватись. Він виводиться в нирки. Ось чому не було реакції на білок Дельта 7. Це дуже простий і надійний засіб захисту — надійніший, ніж усі відомі раніше…

Він досі тримав у руках згорнуту стрічку, не знаючи, куди її покласти. Михайло бере її в нього з рук і виходить з лабораторії. Він спішить до професора Григор’єва. Адже ніхто інший не зможе так швидко і точно перевірити передбачення Євгена Ілліча.

…Професор Григор’єв важко опускається на стілець. Навіть він сьогодні втомився. Шкіра на широких монгольських вилицях пашить, як у лихоманці.

— Дорогий мій, — майже з ніжністю говорить він, — знаєте, що ви створили? Тканину, абсолютно непроникну для вірусів і мікробів. З неї ми будемо створювати серця, шкіру, легені. Люди з такими тканинами й органами житимуть щонайменше п’ятсот—шістсот років! І не хворітимуть!

Євген Ілліч не слухає його. Він думає про природу, що вкладає в слабенький зелений паросток силу, здатну зруйнувати каміння. Він думає: “На кожному етапі еволюції вона виробляла необхідні якості захисту в організмі. І ось настав час, коли ми самі вміємо створювати такі якості. У нас немає в запасі мільйонів років, і ми не можемо повторити всіх етапів еволюції. Але ми можемо осмислити їх — те, чого не може зробити природа. Ось чому нам так важко створювати копії живого, і ось чому ми можемо перевершити у своїх діяннях природу…”

— Необхідно негайно запустити у виробництво нову тканину! — гарячкує професор Григор’єв, і його рука тягнеться до телефонної трубки. Він уявляє собі людей, що входять і виходять з лікарень. Вони входять слабими, із спрацьованими серцями, а виходять велетнями. Власне, це вже не лікарні. Скоріше — фабрики здоров’я. Люди починають змінювати себе. Вони стають такими, як у древніх легендах і казках. Незвичайно і радісно думати, що й це вже в їхній волі. Але невже ця байдужа людина, що сидить навпроти, не розуміє, що вона зробила? Григор’єв не може всидіти. Його підкидає, мов на пружині:

— Передусім ми зв’яжемося з клінікою серця. Там кілька безнадійно хворих.

Раптом він зупиняється — Євген Ілліч сам не так давно переніс мікроінфаркт. Григор’єв дивиться на нього пильно, як гіпнотизер.

Євген Ілліч щось записує в блокноті і запитує, звертаючись невідомо до кого:

— Як виникли додаткові акумулятори в клітині? Який їх механізм?

Він з-під лоба кидає погляд на професора Григор’єва і спокійно говорить:

— Це треба з’ясувати в першу чергу…

— Але люди не можуть чекати! — гарячкує Григор’єв. — Уявляєте, коли вони дізнаються про це… Адже такого захисту не було в природі. Він у п’ять, у десять разів надійніший за найкращий із тих, що створені природою!

Обличчя Євгена Ілліча незворушне.

“Що ж, — думає він, — у кожного — свій вантаж. Важливо донести його”.

І говорить, ніби згоджуючись:

— Добре. Ви і Костянтинівський налагодите синтез нової тканини в широких масштабах, а я візьмуся за механізми акумуляторів…

Літак іде курсом на Прагу. Ян насвистує якусь пісеньку. Йому дихається так легко, як ніколи раніше. Він і не знав, що можна одержувати таку насолоду від кожного подиху. Значить, недарма людина в білому халаті сказала йому в лікарні: “Щоб не підвести нас, вам доведеться прожити щонайменше п’ятсот років. Адже ваш організм у п’ять—шість разів сильніший і надійніший, ніж до операції”.

Ян посміхається своїм спогадам. Він думає про батька.

Вдалині багряніють хмари. Ось одна з них, витягнута і скуйовджена, ніби палаючий шмат клоччя, пролітає мимо. Ян посміхається…

За спиною в льотчика у плетиві стальних канатів — міцно закріплений вантаж. Через тридцять дві хвилини його одержать у Празі.