Атланти з планети Земля

У коледжі його прозвали “грізлі”. Справді, у вигляді цього студента було щось від сірого ведмедя.

Огрядний, широкоплечий. Густа кучма попелясто-сірого чуба. Маленькі сірі очі. А от характером Віктор удався, напевно, не в лютих мешканців північних лісів. Був він спокійний, дуже добрий і якийсь сонливий.

Хлопці казали про нього коротко: “Незграба”. Дівчата ласкаво — “ведмежатко”.

На вечірки він не ходив, спортом займався від часу до часу.

Вільні години присвячував книгам, навідувався тільки до дядька, професора Мортона, який його виховав.

Основною спеціальністю Віктор обрав загальну геологію, науку стародавню, що доживала останні дні в товаристві модних нащадків — геофізики, геохімії, геоматематики і планетології.

— Все, що зверху, вже описане, мій хлопчику, — журливо хитав головою професор Мортон.

Сухенький, маленький, не на літа рухливий, він нічим не скидався на своїх вельможних, благовидних колег.

Уїдлива, скептична усмішка не сходила у нього з лиця. Глузливі, розумні очі дивилися прямо на співрозмовника з-під густих, кущуватих сивих брів.

“Професор, який має сумнів у всьому”, — називали його на кафедрі. “Зате, якщо ви переконаєте його, можете вважати, що у вашій теорії помилок нема”, — захищали Мортона нечисленні друзі.

— Люди навчилися просвічувати Землю до магми, — вів далі професор. — А далі? До ядра все одно не добратися. Ти сам знаєш. Температура й тиск. Поки що немає сплавів, які витримали б їх. Не уявляю, чим ти можеш зайнятися.

— Геосинкліналями, дядю.

— Геосинкліналями? Цими ділянками, де земна кора прогинається і трясеться?

— І де відбувається утворення гір і нових материків, дядю. Там багато вулканів.

— Ага. Ну й чого ж ти чекаєш від цих геосинкліналей?

— Я хочу знайти ті точки, діючи на які, можна змусити геосинкліналь працювати на людину. Змінювати контури материків, утворювати острови. Переганяти моря в пустелі. Викидати на поверхню корисні копалини, хімічну сировину.

— Ого, та ти мрійник, мій хлопчику! І як же ти думаєш впливати на оті точки?

— Ще не знаю. Очевидно, вибухами.

— Добре. А ти впевнений, що такі точки є?

— Можуть бути. Адже ви знаєте, яка складна земна кора… Щось подібне до листкового пирога. Є в цього пирога тверда кірка, на якій ми живемо. Є і начинка — вогненно-в’язка магма. Тверда кірка не скрізь однакова. Є в ній тріщини і порожнечі. Виникли вони, найпевніше, внаслідок обертання Землі. Коли такі тріщини — їх у нас називають розломами — доходять до поверхні вогненної магми, вона фонтанує, пробиваючись назовні, й холоне там, утворюючи острови і гори. До тріщини течуть нові й нові потоки із сусідніх ділянок і впадають у неї. Поверхня магми знижується, і разом з нею опускаються ділянки твердої земної кори, які плавають по ній. Опускаються материки й гори, а море заливає їх. На місці гір гуляють морські хвилі, на місці моря височать гори… Якщо такі тріщини утворити штучно, за розрахунками, то геосинкліналь почне діяти за бажанням людини.

— І таку геосинкліналь можна утворити в будь-якій точці земної кулі?

— Не знаю. Мабуть, ні. А може… Не знаю.

— Та-а-ак. Що ж тобі сказати? Фантазуєш, мій хлопчику. Це непогано, звичайно. Але… Чи існують ці точки? Мене бере сумнів. Чи не здається тобі, що ти покладеш усе життя, але так і не знайдеш їх? Як я. Адже ти знаєш.

Віктор знав.

Десять років борознив океанолог Мортон глибоководні западини.

Десять років шукав він морського змія.

Аварія прикувала корабель до дна. Шлях на поверхню лежав через торпедний апарат. Четверо покинули батискаф у торпедах. На борту лишилося двоє. Мортон і його помічник. Один із них повинен був сісти в торпеду, а другий — залишитись на борту, щоб випустити цю торпеду, бо автоматика відмовила. Мортон не любив згадувати цього епізоду. Розповів помічник. Задихаючись від нестачі кисню, двоє в батискафі запекло боролися один з одним, боролися при тьмяному аварійному світлі. За місце… в батискафі. Переміг Мортон. Він упхнув оглушеного помічника в торпеду й запустив апарат. А сам лишився. Дві доби просидів, прислухаючись до могильної тиші, економлячи кожен ковток повітря. Його врятували. Але після цього він уже ніколи не зміг опускатись на великі глибини. Читав лекції, вирощував троянди і виховував племінника Віктора, батьки якого загинули в авіакатастрофі.

— Отак, мій хлопчику. Ти готовий до невдач? — запитав Мортон.

— Готовий, — уперто труснув головою Віктор.

На четвертому курсі Віктор видрукував кілька статей. Про нього заговорили. Його запрошували на кафедру палеонтології, але він одмовився і практику відбув на зубожілій вулканологічній станції у Мексіці.

На цей час Віктор подружився з Віллі, чим неабияк здивував професора Мортона і друзів по коледжу.

Високий, худорлявий, завжди усміхнений блондин, Віллі приходив на заняття дуже рідко. Він був багатий і міг не турбуватися про своє майбутнє. Спорт, пікніки, мандрівки наповнювали все його життя. Невтомний танцюрист, чудовий оповідач, він був, як то кажуть, душею товариства. І тому дивно було бачити, як Віллі годинами слухав хвилюючу мову Віктора, що ділився з ним своїми планами, теоріями, висновками.

Відразу ж після захисту диплома Віктор приїхав до Мортона.

— Поздоров мене, дядю, — оголосив він, — я працюватиму у Віллі-старшого. Вони дають мені апаратуру й фінанси.

— Стривай-стривай. Як мені відомо, Віллі-старший — директор міжнародного хімічного концерну. Навіщо йому геологія?

— Ти не чув про останні роботи росіян? Вони розбурюють вулкани, і ті віддають їм свою енергію й хімічну сировину повільно, поступово, роками, без вибухів і катастроф. А я викличу до життя сотні нових вулканів. Вони завалять землю сировиною і корисними копалинами. Кислоти, метали, луги, мінеральні води. Все є в магматичному океані. І не треба копати шахт, бурити свердловин.

— Ну-ну. Працюй. Не впевнений, правда, що твій батько схвалив би твій вибір. Надто вже усе це фантастично.

І потяглися експедиції.

Знову й знову схилявся Віктор над екраном “підземного ока”.

Миготіли шари різноколірної глини, вапняків. Під ними лежали рожеві й сірі граніти, матово виблискували чорні базальти. А нижче світилася поверхня вогненної магми. Вона вирувала, гойдалася, підмиваючи розпечені підніжжя базальтових скель, і ті танули, осідаючи до глибин вогняного океану. Фонтани полум’я, оповиті парою, били в гігантські порожнини, пробивались у шари піску й глини, застигаючи там химерними кам’яними фігурами.

Глибше від поверхні магми “підземне око” проникнути не могло. Там під гігантським тиском таємничим життям жили глибини розплавленого океану. Там знаходилась таємниця формування геосинкліналей.

З легким дзижчанням ішли вглиб земні торпеди, виносячи на поверхню дані хімічних аналізів.

— Усе це відомо, — невдоволено морщився Віктор, вивчаючи аналізи. — Ні, в спокійних ділянках Землі робити нема чого. Треба вивчати вулкани.

— Вулкани, то й вулкани, — позіхав Віллі. — Була б користь. Я і мої люди до твоїх послуг. Почнімо з Нової. Зеландії. Там такі місця… А пляж!

…Віктор підіймався схилом вулкана, насилу пробираючись серед хаосу кам’яних брил, розсипів, потоків застиглої лави. Далеко внизу біліли бані вулканологічної станції, а за ними починались густо-зелені зарості, які тяглися до сліпучо-білого пляжу на березі синього океану. Двоє робітників тягли довгий блискучий циліндр. Вулканолог у сріблястому скафандрі очолював маленьку експедицію.

— Надіньте шолом, — пробурчав вулканолог, — зараз він нічого, та хто його знає…

“Він” — вулкан, — зрозумів Віктор. — Дивно, — подумав він. — Я ще жодного разу не зустрічав вулканолога, який назвав би свого підопічного справжнім ім’ям. Для них вулкан — це “старина”, “буркотун” чи просто “він”.

Схоже було, що в глибині душі вулканологи вважають вулкани якщо не живими, то все-таки не зовсім не живими. Та це й не дивно. Надто вже жваво вони себе поводять. Крім того, кожен вулкан має свій власний характер.

Різкий запах хлору вдарив у лице. Стало важко дихати. Віктор надів на голову блискучий шолом. На схилі з’явились фонтанчики диму. Вони пробивалися з-під каміння, із зміїним шипінням злітали в повітря і танули в ньому. Тьмяно-червоно світилось каміння.

Ось і кратер. Перед ними відкрилася велика яма з крутими стінами. Червоні, жовті, блакитні нальоти вкривали стінки ями, а на дні її булькала, мінилася барвами маслянисто-біла рідина.

— Сірчана і соляна кислоти, — пояснив вулканолог. — Мерщій запускайте свою торпеду.

Робітники опустили циліндр на край кратера, покопалися в ньому, і він тихо пірнув у кислотне озеро.

Віктор і вулканолог усілися на чорній брилі, що нависла над озером.

— Торпеда передає нам дані про хімічний склад порід у жерлі вулкана, про температуру і тиск. Вона, — пояснював Віктор, налагоджуючи приймальний пристрій, — спускатиметься дедалі глибше по отвору, через який виливається кислота, поки не розплавиться. Робітники не потрібні. їх можна відпустити.

Здригнулося каміння, і невеликі пологі хвилі з’явились на поверхні озера. Ще поштовх — і сірувато-зелений фонтан здійнявся високо вгору, з шипінням розсипаючись по камінню.

— Почалося, — пробурчав вулканолог. — Тепер униз! Хутчій!

Він швидко перескочив із брили на край кратера й простяг Вікторові руку. І якраз вчасно. Брила злетіла вгору і з глухим стогоном шубовснула у киплячу кислоту.

— Хутчій, хутчій, — підганяв вулканолог.

Вони бігли по хисткому схилу, випереджаючи потік кислоти, ухиляючись від летючого каміння. А позаду наростав гуркіт пробудженого вулкана.

Титанові двері станції зачинилися за ними, і Віктор упав на підлогу, схлипуючи від знемоги і безсилої люті.

Знову, вже вкотре, вулкан відмовився одкрити йому свої таємниці.

…Яхта тихо ковзала по гладіні океану під легким ароматним вітерцем.

— Навіщо ти так ризикуєш? — докоряв Вікторові Віллі, зручно вмостившись у шезлонгу. — Невже нема інших засобів заглянути в надра? Невже так конче треба лізти в пащу вулкана?

— Ти ж знав, як діє вулкан, — відповів задумливо Віктор. — Це глибока дірка, що простягається від вершини на багато сотень метрів униз, до розплавлених озер. Чому лава, холонучи, не закупорює цієї дірки? Чому вулкани діють десятки і сотні років? Мені здається, що тут винні рідини й гази. Кислоти, луги, вода, гази на глибині розм’якшують породи, не дають їм застигнути в жерлі, роз’їдають кам’яну пробку. І коли цих рідин і газів накопичується дуже багато, починається виверження. От я й хочу визначити склад цих рідин. Скільки їх там і скільки треба, щоб почалося виверження. Тоді можна буде передбачити вулканічний вибух задовго до його початку, а потім і відвернути його, регулюючи кількість рідин. Доводиться лізти йому в пащу, як ти сказав.

— Але ж це ризик. Я консультувався. Наші торпеди утворюють тріщини, і по них починають виходити гази, виливається лава. Спочатку небагато, але… Вулкан може пробудитись, почнеться виверження, і ти загинеш. Фірма витрачає на тебе кошти, а ти лізеш у кратер. А якщо загинеш? Фірмі потрібні нові острови, сировина, а ти хочеш підкорювати вулкани, відвертати землетруси. Виконай завдання фірми і роби що хочеш. Фірма дасть тобі таку змогу. Я гарантую. А ти, пробач, відвертаєш свою увагу на інше. Зрозумій, діло є діло.

— Але, Віллі, мені це й треба саме для діла. Адже рідина скоріш за все там, де діють вулкани. Або колись діяли. Ми накачаємо потрібну рідину на потрібну глибину, і вулкан оживе.

— От і візьмися за це, — твердо мовив Віллі. — А передбачення строків виверження залиш на потім.

Того ж дня вони вилетіли до Італії. Віллі лишився в Неаполі, а Віктор із двома лаборантами піднявся на вершину Везувію по канатній дорозі разом із компанією балакучих туристів. Одягли азбестові костюми, маски, спустилися в кратер.

Засліпливо світилося лавове озеро в обрамленні розпечених брил, окутаних жовтими хмарами диму. Брили весь час змінювали свою форму, і коли Віктор придивлявся до них, то йому здавалося, що брили живі. Вони ворушились і тремтіли, перетворюючись на орла, ведмедя, дідугана з вогненною бородою.

Торпеда пірнула в лавове озеро. На приймачі засвітилася шкала. Швидко мерехтіли цифри і символи. Пристрій записував цифри, і Віктор міг спостерігати за озером, не відвертаючи уваги. Воно дихало, розбухаючи у величезну червону бруньку. Брунька напиналася, росла, лопалась, перетворюючись у яскраво-жовту квітку вогненно-рідкої лави, і знову її пелюстки опадали на схили, холонучи на них. Озеро тьмяніло і бралося темно-сірою пеленою, над якою витанцьовували зелені й сині вогники.

Віктор насилу відірвався од грізного чарівного видовища і пішов до дороги.

Аналізи, підрахунки, знову аналізи.

Віктор об’їздив півсвіту, вивчаючи вулкани. Тихо, без вибухів, виливали свою лаву вулкани Ісландії, і йому здавалося, що з-під землі струмує вогненне джерело. Гримів сонний Стромболі, гомоніла несамовита Етна, Плювалися парою і окропом вулкани Південної Америки. У чорних глибинах накопичував лють похмурий Кракатау, щоб укотре вже висадити в повітря свій острів. Дедалі досконалішими ставали підземні торпеди, жаростійкі костюми.

— У нас найкраще обладнання в світі, — час від часу повторював Віллі. — Жодна вулканологічна станція не має такого. Фірма дбає про тебе.

І знову експедиції.

— Мені вже багато чого ясно, — ділився Віктор своїми відкриттями з Віллі, що всюди супроводжував його. — У точках, на які ми будемо діяти, магма повинна лежати не дуже далеко від поверхні. А над нею — рідинно-газова суміш. Але… яких рідин, яких газів? Цього я не знаю.

Сотні й тисячі хімічних аналізів зробили лабораторії фірми. Здавалося, все ясно, але…

За розрахунками Віктора, виверження Етни мало початися о дев’ятій ранку, а воно відбулося через дві доби. Везувій, якому він гарантував цілковитий спокій принаймні на місяць, раптом виплюнув величезну хмару пари, змішаної з чорним попелом.

“В чому ж річ? — напружено думав Віктор, схиляючись над даними хімічних аналізів. — Можливо, дядько мав рацію? Можливо, виверження не піддаються передбаченню?”

Облишивши роботу, помічників і навіть невідлучного Віллі, Віктор вилетів до Мортона.

— Нічого не виходить, дядю, — з гіркотою мовив він, — боюся, що ти мав рацію. Ця загадка мені не до снаги.

— Зачекай. Не квапся. Покажи-но аналізи.

Віктор розклав на столі довгі стрічки аналізів. Мортон заглиблено почав їх вивчати.

— Мені здається, — сказав він нарешті, — ти не врахував однієї обставини. Гази, лава, рідини — вони прийшли від магми, це так. Але, рухаючись до поверхні, вони дуже змінилися. Ти не звернув уваги, — він вибрав із купи кілька стрічок, — на оцю річ? — Червоні літери перетинали стрічку: “Складу не розшифровано”. — Чому ваші досконалі прилади не змогли розшифрувати складу цих речовин?

— Ну, мабуть, — невпевнено почав Віктор, — ця речовина існувала на поверхні соті частки секунди, а потім розпалася. Аналізатор просто не встиг розшифрувати її.

— Отож бо й воно! Ці речовини можуть існувати лише при тиску всередині Землі і при високих температурах, на глибині. На поверхні їх просто нема. В них, можливо, і криється таємниця. Адже ти знаєш про випадки, коли із надр вулкана вибивалися цілющі джерела, які виліковували багато тяжких захворювань? Та існували вони недовго. А пухкі продукти виверження удобрювали грунт так, що поля і сади навколо вулкана давали небачено рясні врожаї. Вишні визрівали завбільшки як яблуко, а яблука наливались ароматним соком і доростали до гарбуза. Що це? Казки? Легенди? А може, правда? Можливо, час від часу вулкан віддає людям частину своїх підземних багатств — невідомих досі нам речовин. Таке буває рідко і недовго. Подумай про це.

Того ж дня Віктор вилетів назад на базу.

— Доведеться бурити дно океану, — заявив він Віллі. — Мені потрібен хімічний аналіз магми.

— Знову затримка, — наморщився Віллі. — Невже не можна пробурити свердловину на суші?

— Розумієш, мені потрібні точні дані. Від дна океану до магми дуже близько, а на суші — далеко. На дні океану тиск дуже великий, і він захистить речовину магми від розкладу. Якщо ми пробуравимо свердловину на суші, точних даних не буде. Поки магма дійде до поверхні свердловини, тиск упаде, і склад магми дуже зміниться. Ну, як у вулкані. На дні ми одержимо більш точні дані. Ми дізнаємося, з чого складається глибинна речовина і на що вона розпадається. А продукти розпаду за допомогою торпед знайдемо вже у товщі Землі або у вулкані. Розумієш? А що коли ця речовина виявиться дуже цінною і саме вона має оті високі лікувальні властивості, забезпечує дивовижну врожайність?

Віллі знизав плечима і пішов віддавати розпорядження…

…Глибоководний батискаф пірнув під воду. Зеленуваті сутінки верхніх шарів, наповнених сонцем, швидко змінились фіолетово-чорною ніччю. Де-не-де спалахували вогники риб. М’який поштовх — і батискаф, огорнувшись хмарою глибоководного мулу, сів на дно. Потужні прожектори освітили допоміжний батискаф, механічні руки якого монтували бурову установку. Беззвучно пішла у шар мулу бурова труба, за нею друга, третя…

— Через годину одержимо перші відомості, — сказав Віктор, не обертаючись до Віллі, що сидів у нього за спиною.

— А довго нам тут сидіти? — нетерпляче запитав той.

— Це вже як піде діло. Добу—дві.

— Тоді я прийму снотворне. Ти розбуди, коли що.

Цифри, цифри, символи на екрані приймача. Приймач записує, а Віктор, припавши до ілюмінатора, спостерігає глибоководне життя.

Як мошва на світло лампи, зібрались підводні мешканці біля прожекторів батискафа. Швидко пропливають колючі кулі, яскраві трикутники, в’юнисті лінії, щупальця.

Цифри, цифри, цифри миготіли в приймальному пристрої.

Віллі спав.

Ураз могутній поштовх відкинув батискаф, закрутив, як м’ячик, у товщі киплячої води, залитої багряним сяйвом. Погасли прожектори. Батискаф пішов угору і пробкою вилетів на поверхню, високо підстрибнувши над розбурханими хвилями.

Аж через два дні, коли море трохи вгамувалося, рятувальники змогли підібрати батискаф.

— Все, — сказав смертельно блідий Віллі, — шабаш. Більше я з тобою нікуди.

— Може, на цьому й край нашим шуканням, — відповів Віктор. — Можливо, потрібні дані отут, — він ласкаво поплескав долонею по записувальному пристрою. — Ми синтезуємо цю речовину й перевіримо, чи спроможна вона розчиняти породи. Якщо це так, не потрібні будуть ні шахти, ні машини… Пустимо по шлангах розчин, і кам’яні скелі розтануть, як цукор. Будемо прокладати тунелі, рити котловани… Уявляєш?

— Уявляю. Але це потім. Зараз шукай точки, де ця рідина є. Потрібні результати. Батько невдоволений нами.

Лабораторії фірми працювали з повним навантаженням. Віктор залучив до досліджень сотні фахівців. Він по кілька діб не спав. У голові наморочилося від безлічі цифр і символів. Тепер він досить точно міг визначити, коли почнеться виверження будь-якого вулкана. Точніше за вулканологів. Уже це його тішило. Але точки… Чи правильні його розрахунки? Судячи з них і аналізів, на підставі даних, присланих з усіх кінців земної кулі, точки розташовані вздовж узбережжя Тихого океану, оперізують Антарктиду, густо всіваючи дно океанів.

Чи так це?

Віллі, який повернувся від батька, після ознайомлення з його розрахунками похитав головою.

— Все це теорія… А докази? Потрібен експеримент, — категорично заявив він.

— Н-не знаю. Це небезпечно. Спочатку треба навчитись утихомирювати вулкани.

— Не бійся, старина, — поплескав Віллі по плечу Віктора. — Фірма гарантує безпеку. Ми виберемо ділянку, розташовану якнайдалі від населених місць.

— І все одно це небезпечно, — не зголошувався Віктор.

— Та ти зрозумій… На твої дослідження викинули купу грошей. Повинні ж бути якісь практичні результати! А раптом точок нема? А раптом ти не зможеш розбудити навіть паршивенького вулкана? Що ж ти тоді будеш утихомирювати?

— Треба спочатку навчитися втихомирювати діючі вулкани на Землі.

— Але вони не належать фірмі. І що, як хто-небудь теж знайде твої точки? Як він їх використає? Ну, наприклад, Америці вигідно перегородити течію Гольфстріму, щоб тепло, яке він несе на північ, залишилося у неї. Але тоді половина Європи вкриється льодом. Чи зуміють домовитися Америка з Європою? Не знаю. А ми будемо утворювати острови в нейтральних водах, подалі від усіх, нікому не заважаючи. Заселимо їх хорошими людьми, розвернемо дослідження.

— Ну, добре. Вам видніше, — кивнув Віктор. — Мені б тільки хотілося провідати дядька. Я дуже стомився, Я повинен зосередитися.

— Звичайно, їдь. Ми сповістимо тобі, коли підготуємо базу для експерименту. Можеш узяти мій вертоліт.

…Віктор посадив вертоліт просто на зелений газон садиби Мортона і за один стрибок опинився в його обіймах.

— Перемога! Я знайшов їх, дядьку!

— Невже?

— Ти казав правду. У магмі виявилися зовсім невідомі нам сполуки. Вони разом з водою і газами розріджують її, роблять активною, розчиняють тверді породи. Я назвав цю суміш розчинником. Звичайно, потрібні тріщини, щоб магма почала підійматися на поверхню. Але тріщини ми зробимо за допомогою вибухів, і тоді вулкан прокинеться.

— Ну, а далі?

— Що далі?

— Що збираєтесь робити далі?

— А… будемо утворювати острови. Розгорнемо наукові дослідження. Ну… і… ще не знаю.

— Щось не подобається мені все це, — сумно сказав Мортон. — Прокинеться один вулкан, другий, третій… Земна кора почне тріскатись уже без ваших вибухів. І прокинуться десятки вулканів, прокинеться геосинкліналь. Що тоді? — Він трохи помовчав. — Розбудити геосинкліналь. Викликати до життя чудовиська вогненних надр. А до чого це-може призвести? Ти на це зважив? А якщо землетрус небувалої сили? Загинуть міста. Сотні вулканів заллють лавою сушу. Океани затоплять материки. Ти подумав, що буде з людьми, мій хлопчику? Твоє відкриття може спричинити велике лихо.

— Але ми хочемо утворювати острови далеко від населених місць. І не збираємось будити багато вулканів. Один—два, не більше. Фірма…

— Фірма, фірма… Поцікався, до скількох скандалів причетна вона. Крім того, її боси дуже полюбляють займатися політикою. Для чого їм твоє відкриття?

— Не хвилюйтеся, дядю. Я простежу, щоб моє відкриття нікому не завдало зла, — сказав задумливо Віктор. — Але експеримент потрібен. Хіба я можу відмовитись од нього? Ми утворимо лише один вулкан. Цього буде достатньо, щоб перевірити розчинник. Так, я згоден, моє відкриття може завдати шкоди. Але буде від нього й користь. Хіба не так? Чудесні добрива і цілющі води. Нові острови і зміна клімату. Зрошення пустель і розтоплена крига полюса.

— Боюся, що людство ще не готове до цього, — журно похитав головою Мортон. — Тим більше, що твоє відкриття в руках підозрілих осіб. Будь обережний, мій хлопчику.

…М’яко відштовхнувшись від землі, вертоліт піднявся в повітря і взяв курс на базу.

Сіро-зелений килим суходолу змінився голубим простором. Далеко на обрії з’явилась чорна цяточка, стрімко перетворюючись у величезну триголову скелю, що височіла над поверхнею океану. Кілька менших за розмірами скель оточували її напівкільцем, затуляючи від штормових хвиль. Блискучі бані численних будівель покрили геометрично правильні майданчики, утворені вибухами. Зеленіла тропічна рослинність. Легкі прозорі мости з’єднували скелю з величезним плотом, на якому виднілись будівлі господарської служби.

Віллі зустрів вертоліт на верхній терасі, відкритій для вологого океанського вітерця. Широко усміхаючись, він подав руку Вікторові.

— Як тобі наша база?

— Непогана.

— У нас таких буде кілька в різних кінцях Землі. Невеликі безлюдні острови, куплені концерном. Цю ми обрали для першого експерименту. Тепер про діло. Директорат наполягає на тому, щоб відразу будувати великий острів. Експеримент повинен себе окупити. Нам потрібна земля. Нічия. Масштаби, старий!

— Це небезпечно, — нахмурився Віктор. — Можуть постраждати жителі островів. Та й до материків може докотитися гігантська хвиля, що утвориться при виверженні.

— Ну й біс із ними! — байдуже махнув рукою Віллі. — Постраждають сотні дві туземців. Тобі що? І хто доведе, що це не стихійне лихо? Нам нема коли, зрозумій. Концерн повинен одержати в свої руки засіб перебудови Землі. Адже і в контракті зазначено: відкриття належить концерну.

— А якщо інші країни не погодяться з перебудовою?

— Ну, ми їх умовимо, — посміхнувся Віллі, — з твоєю допомогою. Відкриємо під ногами геосинкліналь і… Та що з тобою? Підбери слину, нарешті.

— Ні, Віллі, це небезпечно. Ти просто не розумієш, як це небезпечно.

Очі Віллі звузилися.

— Добре, Мортоне, — процідив він, — обійдемося без тебе. Розрахунки твої у нас. Але знай: ми затіяли велику гру, і якщо ти підеш проти нас — тебе знищать.

“Він має рацію, — подумав Віктор, — розрахунки в них. На щастя, не всі. Частина їх і, головне, формули — у мене в голові. Вони не записані. Але… їх можна вивести знову. Так… Здається, вони справді хочуть захопити владу над Землею. Це і є їхня “велика гра”.

Віктор дивився на Віллі і не впізнавав його. Це була їхня перша сварка за багато років дружби. Та й чи було це дружбою? Схоже, Віллі просто використовував його для себе, для фірми. Використовував, щоб одержати його відкриття. Сам Віктор йому не потрібен. Певніше, потрібен, поки Віллі не може без нього обійтися.

“Що ж робити, — напружено думав Віктор. — Базу збудовано на погаслому вулкані. Якщо розташувати вибухи напівкільцем, уся активність геосинкліналей буде спрямована всередину, на базу. Вулкан прокинеться. І ті маленькі, які розташовані довкола нього, теж. Вогняне кільце відріже базу, всі загинуть? І я? Ну й нехай. Зрештою, це не так важливо. Але якщо я відмовлюсь, їхні математики років через два навчаться розраховувати точки не гірше від мене. Хіміки синтезують розчинник. А вони вже не стануть розміщати вибухи напівкільцем. Вони їх розташують по-своєму. І тоді…”

— Я згоден, Віллі, — твердо мовив Віктор. — Тільки ти повинен дати мені гарантію, що утворювати острови будемо якнайдалі від материка.

— Ну, звичайно, старина, — широко, як завжди, усміхнувся Віллі. — Нам потрібні нові землі. А старі нехай живуть, як жили.

Три тижні база працювала з повним навантаженням. Заповзли під землю механічні кроти, що несли вибухівку. На дні океану піднялося ажурне плетиво бурових вишок. Гриміли вибухи, розганяючи підводних мешканців. На пульті управління спалахували нові й нові лампочки — сигнали готовності. Кольоровою мозаїкою вони заповнили весь пульт, і тоді він засвітився рожевим кольором — сигналом загальної готовності.

З усмішкою торжества Віллі підійшов до пульта.

— Почнемо? — запитав він у Віктора. — Історична хвилина, старина. Відчуваєш?

— Давай, — байдуже кивнув той.

Віллі натис на кнопку. Підлога здригнулася. Віктор заплющив очі. Зараз глибоко під землею, у вічному мороці з’явилися блискотливі точки. Вони ростуть, перетворюючись у вогняні кулі. Шалено крутяться вихори вогню, втягуючи в себе породи, пробиваючись крізь кам’яний щит, розчищаючи дорогу для магми. І ось вона блискучими потоками ринула до поверхні, фонтануючи у підземну порожнечу. Нові й нові вогняні хвилі підіймаються з глибин вогняного океану, розчиняючи породи.

М’який поштовх. Затремтіли стіни. Зблідлий Віллі метнувся до пульта.

— Що це?

— Не метушись, — осадив його Віктор. — Все йде як слід. “Ще не пізно оголосити загальну тривогу, — майнула думка. — База встигне вивезти людей. Але разом з ними буде вивезена таємниця розчинника, точок. І вони знову почнуть змінювати світ… Але ж службовці фірми не винні. Чому ж вони повинні гинути? Що ж робити?”

“Ти подумав, що буде з людьми?” — згадав він суворий голос Мортона. З усіма людьми на Землі. А їх тут жменька. Віктор зціпив зуби.

Поштовх. Вогняні хвилі досягли горішніх шарів. Другий поштовх. Чорна тріщина зазміїлася на гладенькій поверхні надміцних стін.

— Що це? — прошепотів Віллі.

— Я розбудив заснулий вулкан у нас під ногами, — спокійно сповістив Віктор. — Не ті, що ти хотів…

— Недоумок! — Віллі кинувся до аварійного ліфта. — Ми ж загинемо!

Віктор знизав плечима. Схлипуючи, Віллі гамселив кулаками у перекошені двері.

— Пізно, Віллі, — глузливо сказав йому Віктор. — Звідси ніхто не вибереться. Навіть на твоїй ракеті.

— Ми тобі це пригадаємо, Мортоне! — закричав Віллі, вискакуючи в коридор.

Захиталися стіни. Посипалось обладнання бази. З гуркотом падали шматки скелі в розбурхане море, а назустріч їм підіймалися гігантські хвилі, увінчані шапками бруднувато-жовтої піни. З пекельним шумом накочувались вони на берегові урвища, заливаючи їх, з урочистим ревом мчали далі. Як тріски, летіли уламки мостів, сталевих конструкцій. Осідали бані бази. Відштовхуючи один одного, топчучи тих, що впали, службовці фірми бігли до аеромайданчиків. Кулаками і пістолетами прокладали собі дорогу у вузьких переходах, падали від поштовхів, захлиналися від криків, билися головами у заклинені перегородки. Хапали за ноги і стягали вниз тих, що повзли по сталевих скобах у вертикальних шахтах-колодязях, лізли самі, падали, сплітаючись у верескливий клубок, а стіни колодязів стулялися над ними.

Віктор схилився над екраном внутрішнього огляду, що самотньо світився серед потрощених приладів.

Магма досягла морського дна. Фонтани пари з пронизливим свистом здіймалися над водою і розсипались, затуляючи небо густими сірувато-білими хмарами. Як дерево під сильну бурю, хиталася скеля. З гуркотом провалювались у димові тріщини будівлі.

Розпечене громаддя знялося над киплячими бурями. Хмари смолянисто-чорного диму огорнули його. Блискотливі уламки гігантським фейєрверком пронизували хмари, з яких сипався густий дощ попелу, змішаного з окропом. Вищання, гуркіт, свист, грім, вибухи, рев. Сутінки, пронизані вогняними спалахами, оповили базу.

“Здається, все, — стомлено подумав Віктор. — Звідси не вибереться ніхто. А розрахунки мої правильні”.

Гігантський вибух підкинув скелю в повітря, і вона, розпадаючись на дрібні уламки, зникла в киплячому морі.

— Небачений вулканічний вибух! — надсадно кричали газети.

— Погаслий вулкан ожив!

— Посилення активності діючих вулканів!

— Загибель науково-дослідної бази хімічного концерну!

Мортон, блідий, змарнілий, тремтливими руками перебирав газети.

— Прощай, мій хлопчику, — шепотів він. — Ти вчинив, як справжній вчений. Ти зробив усе, що міг.