Атланти з планети Земля

Він був сам ось уже триста двадцять другу добу. Двигуни корабля-розвідника працювали нормально. Про це Солов’яненку повідомляли численні прилади та ще надокучливий комп’ютер, який щодві години монотонно доповідав космонавтові про роботу всіх агрегатів корабля.

Спочатку було навіть цікаво слухати цей старечий, хриплуватий голос, однак незабаром він набрид Солов’яненку і той попрохав:

— Слухай! Я по зав’язку ситий твоїм бурмотінням. Ти заважаєш мені працювати, мислити. Буде щось оригінальне — повідомиш. А так не відвертай. Добре?

— Добре. А вас, командоре, не лякає самотність? Ви не боїтесь її? — поцікавився комп’ютер, нарешті змінивши голос. — Я що, я можу й дівчачим доповідати, — ніби милуючись правильно поставленим жіночим голосом, промовив комп’ютер і блимнув зеленкуватим вічком, яке то спалахувало, то згасало.

— Не блазнюй! — перебив Солов’яненко, а потім, трохи подумавши, все-таки відповів на запитання комп’ютера: — Ні, не боюся. Розумієш, я звик до самотності. Я знав, що кілька років проведу на кораблі з тобою, що ні з ким, окрім тебе, не перекинуся слівцем, що тільки у тебе, якщо виникне потреба, спитаю слушної поради, попрошу допомоги… Я йшов на це… Заради пізнання нового, невідомого людина здатна й на більше. Бо що таке самотність у порівнянні з радісними хвилинами пізнання істини? Ніщо!

Солов’яненко глибоко зітхнув, повернувся у кріслі до пульта керування, важельком висвітив центральний ситуаційний екран, кинув погляд на зелене вічко комп’ютера й додав:

— І ще, якщо хочеш, існує почуття обов’язку. А самотність… — Микола на мить завагався, кашлянув. — Вона мені не вадить. У мене є чудові ліки проти неї…

— Ліки? Які? — у голосі комп’ютера, тепер уже тому, звичному для Солов’яненка, вчувалася погано прихована зацікавленість.

— Ша-хи, — протяжно вимовив Микола, ніби насолоджуючись цим словом. — Це, вважай, єдині мої ліки, які не тільки лікують від самотності, а й допомагають відпочивати.

Солов’яненко на мить замовк, з пеналу невеличкого овального столика, що стояв за кріслом, він дістав шахи, взяв у руки пішака, покрутив його пальцями, поклав назад, і вів далі:

— Розумієш, шахи дають прекрасний відпочинок мозкові. На Землі цю гру вважають невичерпною.

Микола підвівся, підійшов до ілюмінатора, що услужливо розсунув жалюзі, поглянув у нього, вернувся до столика, зручно вмостився у кріслі й дістав із шухляди кілька перфострічок, аби ще раз перевірити правильність маршруту.

Через якийсь час, коли перфострічки було розшифровано, несподівано пробасив комп’ютер:

— Послухайте, Миколо, я підготував для вас сюрприз.

— Для мене? — здивовано перепитав Солов’яненко, всміхаючись і поскубуючи свою ріденьку, акуратно підстрижену борідку. — Цікаво, який?

— Я досить давно знаю одного цікавого шахіста, — відповів комп’ютер і по-змовницькому кліпнув.

— А який у нього розряд? Він давно грає в шахи? Чи виступав на чемпіонатах? — засипав питаннями Солов’яненко.

Комп’ютер мовчав.

— Так який же в нього розряд? — нетерпеливо допитувався Микола. На обличчі він аж сяяв.

— А у вас?

— Я майстер спорту з шахів.

— Він теж, — тихо сказав комп’ютер.

— О, чудово! То кличте його сюди. Ми зіграємо з ним партію—другу, — збуджено промовив Солов’яненко, потираючи долоні. — Я з нетерпінням чекаю.

— Але ж ви… — комп’ютер знову блимнув вічком, — на… кораблі.

— Ет, ч-чорт! — невдоволено пробурмотів Микола. — Забув. — Він махнув рукою й підвівся. Пройшовшись у приємній напівтемряві рубки, знову сів у крісло. — А як же ми гратимемо? — чомусь незвично тихим голосом спитав у комп’ютера, відсуваючи вбік помережані цифрами аркуші. — Який сенс у тому, що ти знаєш майстра. Зіграти ж не…

— Він відповідатиме на ваші ходи через мене, — перебив Солов’яненка комп’ютер. — Але, командоре, зважте на те, що з кожним ходом відповіді доведеться чекати довше і довше, бо ми відлітаємо від Землі, від Сонця все далі й далі…

— Нічого. — Микола полегшено зітхнув, бо ніби величезний тягар спав у нього з плечей. — На те вона й гра така, шахи! Що довше граєш, то довше доводиться думати над черговим ходом. — Солов’яненко всміхнувся просто-таки академічному судженню комп’ютера, кашлянув і зручніше вмостився у кріслі. — Мій початок традиційний: е2–е4. Повідомте йому, я чекаю. — Космонавт знову дістав шахи, розставив їх на шахівниці і посунув білого пішака від короля на дві клітинки.

За ілюмінаторами стояла ніч. Лише попереду і з боків ледь мерехтіли далекі зорі. Партія затяглася. Микола і його суперник уже зробили по сорок два ходи, і з кожним новим ходом партія дедалі ускладнювалась.

Суперник відповідав на ходи космонавта-розвідника не менш гостро й цікаво, ніж Солов’яненко. Інколи здавалося, що він заздалегідь знав, як походить Микола. Аналіз ходу боротьби свідчив, що сили в них приблизно рівні.

Все було логічно. Там, де Солов’яненко хотів зробити прорив, у суперника поступово з’являлася захисна стіна. Сіра, непробивна. Микола спочатку навіть подумав, що замість майстра спорту його суперником став… комп’ютер, однак, провівши логічний аналіз структурного ланцюга свого помічника і порадника, відкинув цю думку. Ні, комп’ютер не міг грати в шахи з Миколою. У машини було повно інших турбот, та й не заклали в неї на Землі навичок цієї гри. Ні, тут було все як годиться. Це певно. Та навіть, якщо б з ним грав і комп’ютер, то що тут такого? Головне, щоб суперник був гідний. Настирливий, мислячий, добрий знавець шахових етюдів, комбінацій, позиційної гри. Проте Микола відчував, що з ним грає не комп’ютер, а саме людина.

На сімнадцятий день, коли суперники зробили по сорок три ходи і на шахівниці залишилося по кілька фігур, партія була не менш цікавою — кожен міг виграти, зроби він помилку. Однак шахісти не помилялися. Вони грали дуже обережно, зважуючи кожне рішення, кожен хід.

У Миколи та його суперника часу на обдумування було предосить. Матч тривав.

Шістдесят шостий хід на двадцять третю добу ледве не став останнім, але суперник зрозумів чи, може, передбачив цей хід Солов’яненка і відповів також несподівано, здавалося б, навіть не логічно, від чого космонавту-розвіднику стало непереливки. Він був на грані програшу. І Микола таки на шістдесят восьмому ході визнав себе переможеним.

— Перекажіть велике спасибі майстру. Хто він? — поцікавився Микола після матчу. — Гра була захоплююча. Це справді гідний суперник! Якщо можна, я хотів би негайно ж почати наступну партію.

— Перекажу, — басом відповів комп’ютер, і зелене вічко його ледь блимнуло. — Ви, командоре, перемогли себе. Ви зараз грали з собою.

…Вони почали наступну партію.