Атланти з планети Земля

— Я в магазин збігаю, — сказала дружина, застібаючи благеньке пальто, — а ти на молоко поглядай.

— Угу, — пробурмотів Максим.

Ніна раптом розсердилась.

— Повтори, що я сказала!

— Повторюю, — покірно відповів Максим, роздумуючи над тим, чим же можна замінити цей важливий площинний транзистор. — Що?

— От біда мені з тобою! — спалахнула дружина і, скинувши пальто, побігла на кухню.

У двері подзвонили, і Корнєєв почув голос сусідки. Розмова зайшла про нього.

— Важко тобі з ним, сердешній! — співчутливо воркотіла сусідка.

— Так, — погоджувалася дружина. — Все я та я по господарству б’юсь, як риба об лід. А він то в бібліотеці сидить, зарившись, мов кріт, у книжки, то вдома з металевими цяцьками морочиться. А для сім’ї чоловік, годувальник потрібен, а не подоба до нього.

Максим тяжко зітхнув і схилився над схемою. Дружина, звичайно, по-своєму має рацію. Сім’я одними лише ідеями ситою не буде, а конструювання машини часу відбирало усі вільні години. Через неї, машину, він, інженер, працював у позавідомчій охороні. В результаті вийшов значний виграш у часі: доба — чергування, три — вдома, зате давався взнаки програш у платні. Гнітила Максима і принизлива слава дивака-винахідника, мало не божевільного, який тішить себе нездійсненними надіями і свідомо робить казна-що. Злі язики прирівнювали його до винахідників вічного двигуна, і тільки сам він непохитно вірив у свою ідею.

Він вірив і знав, що співіснують на одній просторово-часовій осі минуле, сучасне і майбутнє. Одне з питань хвилювало його найбільше: як жорстоко майбутнє детерміноване минулим? Контури майбутнього розпливаються, і в ньому якимось неймовірним чином існують кілька рівноправних, рівновірогідних реальностей і, можливо, реалізація однієї з них багато в чому залежить від поведінки темпонавта (так Максим назвав людей, які будуть переміщатись у просторі й часі).

Щоб розвіяти сумніви, Максимові необхідно було провести випробування машини. І він ішов напролом до своєї мети, до цієї сяйливої зірки, і в його кімнаті потроху виростала небачена споруда — блискуча від металевої обшивки куля з двома телескопічними антенами зверху і плоским днищем. До овальних дверцят прироблено ручку від платтяної шафи. Кабіна була темнуватою, сидіння Максим зняв зі старого тапчана, але предметом його гордощів був пульт, на якому горіло безліч кольорових індикаторів, зліва знаходився невеликий екран зовнішнього огляду, у правій своїй частині пульт наїжачився безліччю тумблерів і рукояток.

Саме цього вечора була закручена остання гайка і зроблено останнє паяння. Вдома стояла тиша — дружина з сином пішли на день народження Колюнчиного приятеля. Максим нерухомо сидів біля машини і відчував, як завмирає в ньому жагуче прагнення діяльності, як розчиняється в незвичному спокої постійне побоювання не встигнути. Він сидів, не запалюючи світла, у напівтемряві, на триногому кухонному стільці, прихилившись до гладенького борту машини, і в душі у нього народжувалося щось давно забуте, ніжне, немов весняна квітка, крихке, мов сніжинка.

І він збагнув, що це — щастя.

До тями його привів неголосний звук — неначе щось шкрябало — а потім яскравий спалах світла. Максим побачив перед собою двометрового красеня у вільному золотистому одязі, який невідомо звідки з’явився. Незнайомець мовчки переводив погляд з Корнєєва на машину. Максим на мить розгубився, але відразу ж зрозумів, що все це від перевтоми, і знову заплющив очі, намагаючись розслабитися. Але світло, яке з’явилося в кімнаті нейнезрозумілішим чином, било просто в обличчя, і перед очима плавав червоний туман. Максим зморщився й розплющив очі. Видіння не зникло. Воно усміхалось доброзичливо і трішечки співчутливо. Максим помітив це співчуття і, відразу ж повіривши у реальність незнайомця, скипів:

— Що вам треба і як ви тут опинились?!

Але перш ніж незнайомець відповів, Максима осяяв радісний здогад, і він із щасливою усмішкою вислухав, як незнайомець звичайнісіньким голосом відповів:

— Двадцять друге століття. Середина. Дві тисячі сто вісімдесят третій рік, дев’яте вересня.

— Теж осінь! — чомусь зрадів Максим.

— Мені хотілося б упевнитись, чи туди я потрапив. Ви Максим Іванович Корнєєв, рік народження тисяча дев’ятсот сорок п’ятий, радіоінженер за освітою?

Максим мовчки кивав, дивуючись надмірно правильній вимові, а той вів далі:

— У нас, істориків темперології, виникла розбіжність. Частина дослідників, до них належу і я, вважають, що вперше Можливість переміщатися у просторі й часі обгрунтував Максим Іванович Корнєєв. Тобто ви. І саме ви створили діючий зразок часу. Інші доводять, що машину часу винайдено в середині двадцять першого століття.

У Корнєєва неприємно запекло під грудьми.

— Вони вважають, що принцип переміщення по просторово-часовому континууму відкрила Флоринда Браун.

— Яка ще Браун? — неприємно був вражений Корнєєв. — Я відкрив цей принцип! Я й машину збудував. Ось вона.

Він промовив це і сам дивувався своїй гарячковості й цьому власницькому інстинктові, що казна-звідки взявся.

Пришелець підійшов до апарата і ніжно погладив його рукою.

— Ось він, найперший, — зворушено промовив він, і голос його затремтів.

— А навіщо вам, власне, було прилітати сюди? Щоб переконатися в моєму пріоритеті? — раптом здогадався Максим. — Вам простіше було б поритись у відповідній літературі.

Пришелець здивовано звів брови.

— Простіше? Та хіба ви не знаєте? Ах, так! У вашому столітті інформаційний вибух тільки починався. Але ви, мабуть, знаєте, що кількість інформації зростає лавиноподібно, як то кажуть, по експоненту. У вас це ще не так помітно, а в нас — труднощі неймовірні. Розібратись у сучасному потоці інформації дуже важко навіть з допомогою ЕОМ дванадцятого покоління. Затрати на пошуки потрібних відомостей величезні, через це довелося нам розшукувати дані за допомогою темпомобіля. Енерговитрати і витрати часу при цьому на порядок менші, ніж при звичайному інформпошуку.

— Невже нема ради?

— Шукаємо, — занудьгував гість. — Ми не в змозі зорієнтуватися в потоці інформації навіть у своїй вузькій спеціальності. А припинити дослідження неможливо — адже в пізнанні сенс існування людства.

— Потоп. Другий всесвітній потоп, — зіронізував Максим. — Цього разу інформаційний.

— Що? — не зрозумів пришелець.

— Це з царини міфології.

— Які ви ерудовані! — захоплено мовив темпонавт. — Одначе нам пора прощатись, енергія в накопичувачах вичерпалась.

Почулось сухе клацання, і “видіння” зникло. Максима знову огорнула півтемрява.

Не минуло й кількох секунд, як почувся незвичайний звук, цього разу схожий на гудіння басової струни, і перед Максимом з’явився інший темпонавт, ще вищий за попереднього, у тісному одязі, що виблискував сріблом. Цей пришелець був діловитішим і почав розмову без зайвих слів.

— Вітаю! Ви Максим Іванович Корнєєв? Добре! Ви винайшли машину часу? Чудово! Я це і доводив тим. — Він тицьнув пальцем кудись позад себе. — Де ж вона?

Максим стомлено підвівся і підійшов до машини.

— Простенько, але досить надійно, — констатував пришелець. — Молодець, молодець!

Деякі слова йому ніби важко було вимовляти, і тоді він шепотів у чорну коробочку, яка висіла на грудях, потрібне слово долинало звідти.

— Що це? — зацікавився Максим.

— Універсальний перекладач. За три з половиною століття наша мова змінилась, от і стала в пригоді ця штуковина. Зручна річ! — Дарую! Дозвольте вручити як приз першому темпонавтові. Знадобиться в подорожах у просторі й часі.

— З якого ви століття? — запитав Корнєєв, тримаючи в руці невагому коробочку.

— Кінець двадцять третього. Вік швидкостей, біороботехніки, квазізоряної інженерії!

— Невже у вас ніде не відзначено, що машину часу винайшов я? — з сумом поцікавився Максим. — У мене вже був один із двадцять другого століття.

— Вони самі по собі, а ми самі по собі. Звідки нам було знати, що у вас побувала експедиція? Спробуй розшукати ці відомості у гігантському потоці інформації. Він переповнює нас. Жах, жах! З одним інформаційним вибухом ледве впоралися у двадцять другому столітті, а зараз новий готується. Ну, до побачення, поспішаю, голубчику. Нема коли!

Знову прогула басова струна, і пришелець, потьмянівши, зник.

Виявилося, що цей візит не останній. Пришельці прибували, як за розкладом, з інтервалом у дві-три хвилини. Третій… Четвертий… П’ятий… Восьмим прибув пришелець із двадцять сьомого століття. Його одяг мінився різнобарвними вогнями, великі очі дивились привітно й уважно, на голові в цього темпонавта був широкий золотий обруч. Здавалося, що думки незнайомця ллються саме з нього і легко проникають у мозок співрозмовника. Корнєєв відчував, що у нього в мозку самі по собі виникають слова й образи.

— Я прибув до вас із двадцять сьомого століття…

— Он як! — швидко сказав роздратований Максим. — У вас інформаційні неув’язки. Чергові! Для історії темпорології вкрай важливо з’ясувати, хто ж винайшов машину часу! Цікава ситуація складається.

З обруча долинув імпульс подиву й запитання.

— Я винайшов! Я! Але, даруйте, я дуже стомився від усіх цих безглуздих візитів непроханих гостей. Прощавайте!

Восьмий пришелець повільно розчинився в повітрі, не перестаючи випромінювати хвилі подиву.

Ніна з Колюнькою повернулися близько одинадцятої. Увагу дружини відразу ж привернув гомін у кімнаті чоловіка, нечіткі голоси. Вона прислухалась і вирішила, що Максим розмовляє сам із собою. “З’їхав з глузду остаточно, — з несподіваним полегшенням подумала вона. — Цього давно слід було чекати”. І вона відчула, що все, нарешті, стало на свої місця, що дивна поведінка чоловіка пояснювалась найприроднішим способом. Тепер з’явилася можливість спекатись цього джерела постійної роздратованості і неспокою. А найголовніше, що все з’ясувалося. Він кілька разів намагався пояснити їй, над чим працює, і Ніні навіть якось здалося, що вона збагнула суть його слів і відчула казкову красу фантастичної конструкції, створеної думкою її чоловіка. Після цього вона пішла до своєї кімнати, і їй стало моторошно. Звичайно, вона як медсестра знала, що божевілля не заразне, але вона знала й те, що є в списку професійних захворювань і така хвороба, як “наведений психоз” — психічне захворювання, що виникає у людей, які довго і безперервно спілкуються з божевільними.

Цілісіньку ніч, заважаючи Ніні Михайлівні спати, з кімнати Максима Івановича долинали гучні голоси, і з-під дверної щілини спалахами пробивалися яскраві смуги світла.

— Хоч би квартири не підпалив, шизофренік, — крізь сон бурмотіла вона. — А завтра його, миленького, до психіатра відведу і в психіатричну лікарню госпіталізую.

До кінця ночі Максим був геть змучений. Коли до нього в ілюмінаційному блиску з’явився двадцять другий відвідувач, Максим нерозбірливо крикнув і пошпурив у нього шматком каніфолі, який випадково виявився напохваті. Темпонавт номер двадцять два злякано зник. А Максим, начепивши коробочку універсального перекладача на шию, квапливо сів у кабіну машини і, набравши на циферблатах потрібний час, натис на червону кнопку пуску. Темпомобіль, переміщуючись у просторі й часі, повинен був потрапити до давньогрецького міста Сіракузи на дві тисячі двісті шістдесят п’ять років назад.

Максим відчув запаморочення, потім кімната повільно перевернулась так, що опинилася внизу, пропорції довколишнього дивовижно спотворилися, всі предмети сплющились і огорнулися серпанком. З несподіваною чіткістю раптом проступила протилежна стінка, вкрита рожевими шпалерами з квіточками, які було замінено близько семи років тому зеленими, а потім голубими. Після цього Максим відчув легку нудоту, яка буває в пасажирів маленьких літаків, коли ті провалюються в повітряну яму.

Він примружив очі, а коли розплющив їх, то побачив, що апарат стоїть на вузенькій, мощеній бруківкою вулиці, біля будинку з плоским дахом, на якому так добре спати задушливої літньої ночі. Сонце стояло високо в зеніті, повітря дихало спекою, під розпеченим навісом сидів смаглявий широкоплечий чоловік. Йому було близько п’ятдесяти, і в його кучерявій бороді виднілися сріблясті пружинки сивини. В одній руці він тримав циркуль, у другій — кулю, допитливо вдивляючись у неї, ніби намагався розгледіти невидиме.

— Хай бережуть тебе боги і сприяють у всіх ділах, — привітав його Максим, підійшовши ближче, і коробочка універсального перекладача жваво переклала фразу на давньогрецьку. — Чи не скажеш ти, де житло високоповажного Архімеда?

— Що тобі від нього треба? — різко спитав грек, на превеликий подив Максима, зовсім не зважаючи на коробочку, що розмовляла.

— Мені хотілося б поговорити з цим великим ученим, — сором’язливо признався Максим, — довідатись, чи насправді це він умів добувати квадратні корені з дуже великих чисел, а також…

Обличчя грека палало кров’ю, на лобі надулись вени. Він хрипко прокричав кілька слів, і універсальний перекладач затріщав, не зумівши перекласти фрази.

— Що з вами? Я тільки хотів дізнатись…

— Дізнатись! І цей теж! — з мукою в голосі закричав грек і, приклавши кулю до плеча, ніби ядро, з силою жбурнув її в Максима. Якимось дивом той зумів ухилитися від смертоносного снаряду і запально прокричав:

— Ти що, з глузду з’їхав?! Дикун ти, а не стародавній грек! Я завжди з повагою думав про стародавніх греків як про носіїв високої культури, а тепер бачу, що дуже помилявся. Невже важко сказати, де проживає славнозвісний Архімед?

— Я Архімед, — похмуро признався грек, нервово гладячи бороду. — Пробач, пришельцю, мимоволі ледве не завдав тобі шкоди. Мабуть, боги на мить затьмарили мені розум. Повір, дуже важко зберегти спокій, коли до тебе цілий тиждень один за одним приходять чужоземці і ставлять пусті запитання, як оце ти. Спочатку з’явився муж рослий у золотистому одязі, потім…

— Потім у сріблястому одязі, — підхопив Максим.

— Звідки ти знаєш? — насторожився Архімед. — Чи це не твої друзі?

— Ні, це не мої друзі. Я знаю про них тому, що вони з’являлися й до мене!

— Виходить, і ти вчений? — зрадів Архімед. — Тоді, може, ти поясниш, про який це закон тлумачили пришельці? Та й ти, здається, згадував закон Архімеда.

— Передусім хочу нагадати, що у воді всі предмети здаються легшими.

Архімед нетерпляче клацнув пальцями.

— Ближче до справи! Це я давно помітив і зрозумів, що вода виштовхує тіло, яке занурене в неї.

— Занур будь-яку річ, твою кулю, наприклад, у ванну. Рівень води підніметься, куля витіснить рідину, що за об’ємом дорівнює її власному. Витіснена рідина намагається зайняти свій попередній об’єм і виштовхнути кулю з силою…

— З силою, спрямованою вгору, — в захопленні ляснув себе по стегну Архімед, — що дорівнює вазі води, витісненій кулею! Послухай-но, закон цей універсальний! Він стосується будь-якого предмета!

— Оце і є знаменитий закон Архімеда, який відомий у нас в майбутньому і навіть вивчається в школі.

Архімед пританцьовував від захвату, радість відкриття п’янила його.

— Я давно роздумував над цим! І тепер усе стало ясно! Який гарний закон! Чудовий закон! Ев-ри-ка!

І з криком “Еврика!”, не в змозі стримати захоплення, він побіг вулицями Сіракуз.

Побіг одягнутий.

Архімед прибіг аж через півгодини, радісний і майже не захеканий — давньогрецька спортивна підготовка, безперечно, давалася взнаки.

— Зайдемо в дім, о пришельцю! — блиснув він білозубою усмішкою. — Я гадаю, нам є про що погомоніти.

Вони зайшли до кімнати, і Максим побачив, що вона заставлена рулонами, які лежать на ложах, під ложами, вертикально стоять у кутках, а то й просто валяються на підлозі.

— Це все результат моїх роздумів, — гордовито повів рукою господар.

Він, здуваючи найтонший пил, розгортав креслення і давав короткі пояснення, крадькома позираючи на Максима. Катапульти, підйомні механізми, блоки у найнеймовірніших поєднаннях, геометричні креслення, знову катапульти. Та, розгорнувши одне з креслень і ледь глянувши на нього, Архімед згорнув рулон і при цьому густо зашарівся. Максим усе-таки встиг дещо помітити і вже приготувався запитувати, коли тоненько запищав зумер, нагадуючи, що енергія закінчується. Натиснувши на кнопку браслета, він вимкнув сигнал і поспішив до виходу. Архімед, ідучи за ним, раптом спитав:

— Я відразу здогадався, що ти з майбутнього. Чи не можеш-ти сказати, що буде зі мною і моїм рідним містом, прекрасними Сіракузами? — Архімед посмутнів. — На нас давно гострять зуби загарбники — ці злісні дикуни, які вивчали лише одну науку — науку вбивати.

Максим кивнув.

— Так, я знаю майбутнє. Ти зробиш безліч відкриттів у механіці й геометрії. Але любов і визнання своїх громадян завоюєш тим, що під час облоги Сіракуз римським полководцем Марцеллом сконструюєш потужні катапульти, які несхибно поцілятимуть у ворога величезним камінням; метальні машини, які посилатимуть хмари стріл і дротиків. Величезні журавлеподібні механізми особливими захватами підійматимуть за ніс ворожі кораблі, а потім кидатимуть їх у безодню. І в полководця Марцелла вирветься гірке зізнання: “Доведеться нам припинити війну проти геометра”. Але твоє місто…

— Не треба далі, — суворо перебив його Архімед. — Я хочу вірити в те, що це місто вистоїть.

— Гаразд, — погодився Максим. — Я розповім про твою подальшу долю. Та тільки для того, щоб умовити тебе врятуватись. Ти загинеш від меча ворожого солдата, коли будеш креслити на піску. І слова твої переживуть віки: “Не чіпай моїх креслень!” Але подумай, навіщо тобі передчасна смерть? Сідай у мою машину й полетимо у майбутнє. Ти зможеш продовжити своє життя на десять, а то й на двадцять років. Послухай, я пропоную тобі не абищо — життя!

— Ні! — різко відповів Архімед і раптом прояснів на виду. — Чому ти не хочеш зрозуміти, чужоземцю, що я не можу виїхати з рідного міста, коли знаю, що зможу принести велику користь при його захисті. Нехай навіть ціною власного життя! Хіба це не щастя для мене? Вирішено — я лишаюсь!

— Може, розповісти тобі про деякі відкриття майбутнього? — запитав Максим. — Це полегшить твою роботу.

Архімед хитро примружився.

— У Сіракузах кожен знає: найдобріша вода з того джерела, до якого веде найважча стежка.

Максим відчинив дверці апарата.

— Не знаю, чи жалкувати мені, що я не зміг тебе переконати залишити Сіракузи, чи ні?

— Не жалкуй! — Архімед прощально підняв руку. — Боротьба за справедливість — це ж прекрасно!

Максим заліз у кабіну й теж помахав рукою. Дверцята зачинились. Він сидів, замислено дивлячись на панель. Куди податися? В двадцять перше століття чи в двадцять друге, а може, відразу в тридцяте махнути? Добре було б вирушити туди — в далеке світле майбутнє. Його там зустрінуть з радістю, він зможе спочивати на лаврах, оточений загальною повагою як винахідник машини часу. Відпочивати… А чи все зроблено мною в двадцятому столітті? Максим згадав про горду відмову Архімеда і натис на кнопку, під якою був нерівний напис: “Повернення в точку старту”.

Знову запаморочилась голова, і Максим відчув, ніби провалюється в безодню. І в цю мить він чомусь пригадав креслення, яке Архімед посоромився йому показати. Тоді воно здалося Максимові чимось на диво знайомим, хоч і були там незрозумілі позначення й символи, була незавершеність конструктивних елементів. Та тільки зараз Максимові раптом сяйнув здогад, що це була наївна, але в основі своїй правильна принципова схема машини часу.