Атланти з планети Земля

Тато й мама Волошини зібрались у Гімалаї на світову першість із польотів на дельтапланах. Вони трішки посварилися через Генку.

— Ні, ні й ні! — заявила мама тоном, який не приймає заперечень. — Дитина тільки-тільки очуняла від ангіни — зміна клімату може їй нашкодити.

— Розумієш, друже, доведеться тобі посидіти вдома. Будь мужчиною, — співчутливо сказав тато Генці, що пхикав.

Тато довго вмовляв засмученого сина, потім подзвонив по відеофону в бюро добрих послуг. М’яко засвітилася і щезла стіна, поступившись місцем просторій залі, по якій линула вдалечінь дзвінка порожнеча. Миловидна дівчина в золотистій сукні з’явилася між столом і книжковою полицею. Вона уважно вислухала тата й спробувала пом’якшити відмову ввічливою усмішкою:

— На жаль, ми не зможемо вчасно виконати вашого замовлення. Сьогодні у нас величезний попит на няньок.

Тато розгублено подивився на маму, мама на тата.

У цей час із глибини зали вийшов чоловік з діловим заклопотаним обличчям — мабуть, начальник дівчини — в кімнаті пролунав його голос — впевнений красивий баритон:

— Наш девіз: жодної відмови клієнту. Вашу заяву на няню ми постараємось виконати. Ставлю на контроль ваш викличний блок.

Тато подякував люб’язному службовцеві, мама подарувала йому чарівну усмішку — усе владналося якнайкраще.

Генці, який дуже втомився за день, захотілося спати, він ліг і відразу ж заснув. Він навіть не поворухнувся, коли на світанку мама торкнулася губами його пухлої щоки. Подружжя Волошиних сіло в променеліт, і схожий на перевернуте блюдце літальний апарат по магнітному променю полинув у забарвлене світанковою зорею небо.

Генка прокинувся і кілька хвилин лежав у солодкій напівдрімоті, дивлячись, як у віконце пробиваються косі сонячні промені. Потім його погляд упав на коробочку викличного блока, він згадав учорашні вмовляння і свої сльози, скривив губи, збираючись заплакати, але передумав. Зелена лампочка блоку світилась привабливим котячим вічком. Що цього разу пришлють йому з бюро добрих послуг?.. Можливо, крокодила Тошку, який уміє говорити? Тошка геть як справжній, з ним можна гратися, складати з кубиків будинки — Тошка швидко схоплює будівельну премудрість, смішно розтуляє рота, всіяного тьмяними пластиковими зубами, — якщо просунути долоньку йому в пащу, Тошка завмирає і не рухається доти, доки не витягнеш руки. Ще на Тошці можна їздити верхи і плавати в басейні, тримаючись за пухирчастий тремтячий хвіст. А може, сьогодні на нього чекає схожий на вчителя кібер, з яким можна зітнутися в шахи або хрестики-нулики і дістати відповідь на будь-яке запитання? Кібер добрий і все на світі знає, але з ним таки нуднувато. Він слідкуватиме за Генкою неприродно витріщеними голубими очима, ходитиме за ним, мов тінь, раз у раз нагадуючи рипучим голосом: “Не їж немитих фруктів — може заболіти живіт… Не дригай під столом ногами — це погана звичка”.

Генці обридло лежати в постелі, він потягся до блока виклику і натиснув на кнопку. Тієї ж миті до кімнати впливла дівчина в золотистій сукні й привітно сказала:

— Доброго ранку, Гено!.. Ми прийняли твій виклик. Зараз пришлемо тобі няню.

Через чверть години Генка виглянув у вікно — до будинку під’їхав електромобіль. Із нього вийшла маленька бабуся у білій хустині. Це була прадавня модель — зараз таких не виготовляли, напевно, в бюро добрих послуг не знайшлося нічого новішого.

На східцях почулися важкі кроки, двері в кімнату відчинилися. Генка щосили підстрибував на ліжку, яке під ним ходило ходором.

— Ти що робиш, шибенику такий!.. Вставай мерщій!

Бабуся, зайшовши до кімнати, з докором дивилася на Генку, від цього погляду йому зробилось ніяково, він перестав підстрибувати і зацікавлено спитав гостю:

— Ти кібер старої моделі?

— Стара, стара, онучку! Далі нікуди, — закивала головою бабуся. — А ти все-таки вставай, уже пора. Сонечко давно підбилося…

Генка, не слухаючись бабусі, знову заходився стрибати на постелі — він звик до того, що настанови кібернетичних няньок виконувати не обов’язково.

— Ух, пустун! — сердито сказала бабуся.

Вона підійшла до Генки, спіймала його за руку і стягла на підлогу.

Генка злякано дивився на дивну няньку — він знав незмінне правило: ніхто з кіберів за будь-яких обставин не смів навіть пальцем доторкнутися до дитини, їхнє діло розважати, навчати, читати нотації — але не більше!

Утихомирившись, Генка одягся — нянька примусила його вимитись і почистити зуби, а потім так міцно витерла рушником лице і шию, що Генка став рожевим, як дозріваючий помідор.

Потім бабуся повела Генку на кухню, невдоволено бурмочучи, заглянула в шафи й холодильник. Вона не поспішала, як інші кібери, годувати Генку ситними сумішами в тубах, а поставила на електричну піч сковорідку — від смачного запаху в Генки потекла слина. Ніколи в житті він не їв нічого смачнішого за цю яєчню.

Генка наївся, вичікувально поглянув на бабусю.

— Тепер ти повинна гратися зі мною. Ти що вмієш?

— Та нічого, внучку, не вмію… Старенька я — все позабувала. Я ось посуд перемию, а ти піди пограйся — он скільки їх у тебе, іграшок!

Генка знизав плечима і пішов до своєї кімнати, в куток, завалений іграшками. Тут чекали на Генчину увагу космодром із керованими по радіо ракетопланами, кібернетична музична гра — джаз-оркестр із шістнадцяти музикантів, де кожен по знаку диригента грав на крихітному інструменті свою партію, набір крикливих різноколірних папуг, які безтурботно пурхали по кімнаті; варто було натиснути кнопку — і папуги слухняно залітали в клітку, — все таке знайоме і давно обридле Генці. Він повернувся на кухню — нянька розкачувала тісто і не звернула на Генку ніякої уваги — це була дуже стара модель із притупленим слухом і зором. Генка постояв і потихеньку вийшов у двір, радіючи, що дістав таку волю: ще жоден кібер не залишав його самого, неодмінно йшов назирці.

Щебетала у кущах якась пташка, пахло спілими яблуками, над головою синіло високе небо. Щоб бути ближче до. неба, Генка надумав вилізти на стару розлогу яблуню. Він уявив себе скелелазом, який підкорює недоступну вершину, і, чіпляючись за гілля, видирався по стовбуру вище й вище; гілки яблуні дедалі тоншали — одна з них угнулася під ногами, сухо тріснула, і підкорювач вершин сторч головою полетів униз. Падаючи, Генка зачепився сорочкою за сучок, сорочка тріснула, але врятувала Генку від гіршого. Він гепнувся, як жаба, на перекопану землю, скочив на ноги і з острахом дивився на темну цівку крові, що сочилася з розбитого коліна.

— Кібере!.. Нянько!.. — несамовито закричав Генка.

Він з надією дивився на будинок, з якого повинна була вибігти приставлена до нього кібернетична бабуся. Але нянька старої моделі виявилася глухуватою. Генці довелося довго надривати горло, перш ніж бабуся почула його.

— Колінце!.. Боляче!.. — розмазуючи сльози, жалівся хлопчик бабусі, яка нарешті підійшла.

Він чекав, що зараз нянька відкриє у себе на боці потаємні дверцята і натисне кнопку виклику “швидкої допомоги”, — так робили всі кібери, навіть крокодил Тошка, коли Генка ненароком загнав у палець скабку і почав пхикати. Та нянька цієї моделі поводилася незрозуміло. Марно Генка, намагаючись показати, як йому боляче, розмазував по обличчю сльози і голосно плакав! Його опікунка не поспішала подавати сигналу.

— Ну, чого ревеш, як бичок!.. Здоровий уже… Зараз я тебе полікую, полегшає.

Нянька зірвала з землі листок, послинила і приклала до розбитого Генчиного колінця. Листок був прохолодний, біль майже ущух. Генка перестав плакати і дозволив няньці витерти в нього під носом сухим фартухом.

Бабуся взяла Генку за руку, і вони пішли туди, де за кущами малинника кінчався сад і починалось поле. Тут солодко пахло квітами і травами, гули бджоли — від яскравого сонця й ароматного вітру паморочилося в голові. Бабуся ходила по полю, рвала стеблинки і казала Генці співучим голосом:

— Оце, дивись, дитинко, шавлія — горлечко коли застудиш, допомагає… Це зміїна травичка від золотухи, а оце заячі ягідки, від ломоти в очах і від слабості в ногах найперший засіб…

Потім вони сиділи вдвох на березі мілководної річки, Генка поклав голову бабусі на коліна і стомлено заплющив очі.

— Поспи, поспи, внучку, я казку розкажу, — говорила бабуся, гладячи Генку теплою м’якою рукою.

— А що таке казка, бабусю? — Генка повернув голову і знизу вгору подивився на няньку.

— Казка?.. Казка — це коли все добром кінчається, — відповіла бабуся. — Слухай, я розповідатиму, а ти слухай… У якомусь царстві, у тридев’ятому державстві жили собі старий із старою, і було у них три сини-молодці, один кращий за одного…

Голос у бабусі ласкавий та співучий, немов струмок дзюрчить, заколисує Генку, — хороше йому, затишно вмостився на колінах, слухав казку і непомітно заснув.

Прокинувся Генка у своїй постельці. Він побачив над собою усміхнене мамине обличчя, солодко потягся і спитав:

— А де бабуся?

— Яка бабуся? — заклопотано сказала мама і помацала Генчин лоб.

— Хочу бабусю, яка вміє розповідати казки, — запхикав Генка.

— Що ти, синку!.. Які казки?.. Казки — це антинаукова вигадка. Прийде кібер, краще пограй з ним у вікторину “Хочу все знати”.

— Не хочу вікторини!.. Не хочу кібера!.. Хочу бабусю! — наполягав Генка і гатив кулаками по подушці.

Генчин тато, який терпіти не міг синових сліз, викликав до відеофону чергову з бюро добрих послуг.

— Що ви нам присилали?.. Дитина просить якусь бабусю! Чи не можна знову направити до нас цю модель?

Дівчина із зали гречно всміхнулася, звертаючись до комп’ютера, і знизала плечима.

— У нашому реєстрі кібер на кличку “Бабуся” не значиться. Можливо, як виняток, вам прислали списаний екземпляр?

— Зачекайте хвилинку, — втрутився в розмову знайомий начальник бюро. Він залишив своє місце за пультом і вийшов наперед. — Ви розумієте, девіз нашого бюро — жодної відмови клієнтові. Ваша заявка прийшла з запізненням — кіберів було розібрано. Довелося звернутися по допомогу… Зараз я вас з’єднаю…

Начальник бюро добрих послуг і дівчина зникли, замість просторої зали випливла маленька слабо освітлена кімната. У глибині її, у кріслі-гойдалці, сиділа бабуся.

— Бабусю!.. Бабусю!.. Це я, Генка! — закричав хлопчик. — Ти прийдеш до мене розказувати казки?

Зморшкувате обличчя проясніло від усмішки.

— Прийду, прийду, любий!.. От тільки поперек відпустить — прийду і розкажу казку.