Вільям Ґібсон. Занулення

36. Вивірковий ліс

У день, коли малому виповнилося сім, Тернер узяв старий вінчестер Руді в нейлоновому чохлі, й вони удвох пішли гуляти старою дорогою, ближче до просіки.

Просіка ця була незвичайною, бо мама водила його туди торік і показувала літак, справжній літак між деревами. Той повільно затягувало глиною й ґрунтом, але все одно можна було залізти в кабіну і вдати, що летиш. «Про нього нікому не можна розказувати, — говорила мама, — нікому, крім татка». Якщо покласти руку на його пластикову оббивку, вона поступово змінить колір, і на місці руки лишиться світлий відбиток.

Але коли мама розказувала про літак, із нею робилося щось дивне, вона тоді плакала й хотіла говорити про його дядька Руді, якого він сам не пам'ятав. Розповідей про дядька Руді й деяких таткових жартів він не розумів. Якось він запитав у татка, звідки в того руде волосся, а татко засміявся і відповів, що від Голландця. Мама тоді кинула в татка подушкою, й він так і не дізнався, хто такий Голландець.

На просіці татко вчив його стріляти по стовбурах сосон. Коли малий стомлювався, вони лягали горілиць і спостерігали за білками.

— Я пообіцяв Саллі, що ми нікого не вбиватимемо, — казав татко й пояснював правила полювання на білок. Хлопчик слухав, але думками все одно був коло літака. Було спекотно, десь неподалік дзижчали бджоли й хлюпала об камінь вода. Коли мама плакала, вона казала, що Руді був хорошим і врятував її, раз від молодечих дурощів, а вдруге — від справжнього поганця...

— Це правда? — питав він, коли татко закінчував розказувати про білок. — Вони справді такі дурні, що завжди вертаються знову і знову і лізуть під кулі?

— Ага, — сміючись, відповідав Тернер. — Справді. Ну, майже завжди...