Вільям Ґібсон. Занулення

27. Станції дихання

Він їхав широкими вулицями, обабіч яких громадились купи іржавого залізяччя, стояли аварійні тягачі й височіли чорні вежі металургійних комбінатів. Коли говер стишив хід, потрапивши в західні передмістя, — повів завулками, а потім спустився на дно цегляного каньйону, крешучи іскри броньованими боками, і в'їхав просто в стіну стисненого й притрушеного сажею сміття. Згори посипалась лавина відходів, майже вкривши його з головою. Тернер відпустив важелі й спостерігав, як туди-сюди перекочуються пінопластові кубики. Гасовий датчик показував порожній бак останні дванадцять кварталів.

— Що там трапилося? — спитала вона. Її вилиці відливали зеленим у світлі панелі приладів.

— Я підстрелив вертоліт. Випадково. Нам пощастило.

— Ні, після цього. У мене... у мене було видіння.

— Що ти бачила?

— Ці великі штуки, вони рухалися...

— У тебе було щось типу судом.

— Я хвора? Думаєш, я хвора? Навіщо компанії було мене вбивати?

— Я не думаю, що ти хвора.

Вона відстебнула пасок і залізла за сидіння, в кубло, де вони спали.

— Це був поганий сон...

Затремтіла. Він і собі виліз, підсунувся до неї, обійняв за голову, гладив волосся, притискав до тендітного черепа, заводив за вуха. У зеленкуватому відсвіті обличчя було ніби витягнуте з чиїхось снів і загублене, з-під тонкої гладенької шкіри випинались кісточки. Тернер гладив пальцями її ключиці у вирізі напіврозстебнутого чорного светра. Шкіра прохолодна, вкрита вологою плівкою поту. Дівчинка притислась до нього, а він заплющив очі й побачив своє тіло на ліжку у смужках сонця, під повільним вентилятором із лопатями з коричневого твердого дерева. Він смикається туди-сюди, наче ампутована кінцівка, голова Елісон відкинута, рот розтулений, губи притиснуті до зубів.

Енджі сховала йому обличчя в ямку нижче шиї. Тоді раптом застогнала, напружилася й відкинулась назад.

— Найманцю, — сказав голос.

Тернер смикнувся до спинки водійського сидіння. На стволі «Сміт-Вессона» — відблиск лінії зелених вогників, яскрава голівка світить дівчинці у ліву зіницю.

— Ні, — сказав голос.

Він опустив пістолет.

— Знову ти.

— Ні. З тобою говорив Леґба. Мене звати Самеді.

— Субота?

— Барон Субота, найманцю. Ти вже якось стрічався зі мною на схилі. Кров укривала тебе, мов роса. Я пив з твого серця, повного вщерть. — Тіло Енджі засмикалося. — Ти добре знаєш це місто...

— Так.

Він спостерігав, як напружуються й розслабляються м'язи її обличчя, складаючись в іншу маску.

— Гаразд. Лиши свій транспорт тут, як і хотів. Але йди на північ, куди вестимуть станції. У Нью-Йорк. Сьогодні я вестиму тебе з конем Леґби, а потім ти для мене вб'єш.

— Кого вб'ю?

— Того, кого найбільше хочеш убити, найманцю.

Енджі застогнала, здригнулась і почала хлипати.

— Усе добре. Ми на півдорозі додому.

Яка маячня, подумав, дістаючи її з сидіння: ні в кого з них не було дому. Знайшов у куртці блок картриджів і замінив той, який використав для «Хонди». Намацав у бардачку набір інструментів, дістав поплямований фарбою гострий ніж і вирізав із парки підкладку. Під лезом надулися мільйони ізоляційних мікротрубок. Потім поклав «Сміт-Вессон» у кобуру й надягнув парку. Тепер вона висіла на ньому складками, наче завеликий дощовик, і повністю ховала горб великого револьвера.

— Навіщо ти це зробив? — спитала Енджі, витираючи рот тильним боком долоні.

— Бо тут спекотно, а мені треба прикрити зброю. — Він поклав у кишеню пакет, набитий потертими новими єнами. — Уставай, ходімо в підземку.

Зі старої джорджтаунської бані, зведеної через сорок років після того, як рештки федералістів відступили в низини Маклейна, одна за одною стікали краплі конденсату. Вашингтон завжди був південним містом — ті, хто приїхав сюди потягом з Бостона, відчували, що Агломерати тут звучать зовсім інакше. Крислаті тутешні дерева затуляли своєю зеленню вуличні вогні, поки Тернер і Анджела Мітчелл розбитими тротуарами добиралися до Дюпон-серкл і вокзалу. В центрі кола стояли барабани. У велетенському мармуровому келиху хтось розпалив сміттєве багаття. Вони з Енджі проминали мовчазні постаті, що сиділи над розстеленими ковдрами з сюрреалістичним асортиментом товару: розбухлими від вологи картонними накривками чорних пластикових аудіодисків, пом'ятими протезами кінцівок із примітивними нейрозаглушками, сірим запилюженим скляним акваріумом із довгастими сталевими собачими жетонами у ньому, стягнутими гумками стосами бляклих листівок, дешевими й досі не розпакованими індонезійськими тродами, розпарованими керамічними наборами сільничок і перцівничок, ключкою для гольфу з потрісканим шкіряним руків'ям, швейцарськими ножами без лез, щербатим олов'яним відром для сміття з літографічним зображенням президента, чиє ім'я Тернер ніяк не міг пригадати (Картер? Ґросвенор?), розпливчатими голограмами лондонської пожежної колони...

У тіні біля входу на вокзал Тернер тихо перетнувся з китайським хлопчиком у білих джинсах і обміняв найменшу з купюр Руді на дев'ять металевих жетонів із логотипом «БАМА-транзит».

Два пустили їх усередину. Ще три пропали в нутрощах автоматів і купили їм погану каву й черству випічку. Решта чотири забезпечили дорогу на північ — у поїзді, що тихо шелестів на магнітній подушці. Тернер обійняв Енджі, примружив очі й розглядав їхні відображення у вікні навпроти. Високий, уже охлялий і неголений чоловік, відкинувшись на спинку в захисній позі, обіймає дівчинку з порожніми очима. Відколи вони вийшли з алеї, де він лишив говер, вона не сказала ані слова.

Йому вдруге за годину захотілося подзвонити своєму агентові. Якщо мусиш комусь довіряти — довіряй агентові, таке правило. Але Конрой казав, що найняв Окі та інших саме через Тернерового агента, й цей зв'язок Тернерові не подобався. Де зараз Конрой? Тернер був майже певен, що це Конрой відправив до нього Окі з лазером. Чи влаштувала б «Хосака» тоді в Аризоні наліт із рейкотроном, аби знищити докази невдалої операції? Якщо так, то хто наказав Веббер знищити медиків, їхній нейрохірургічний контейнер і маасівську деку? Знову «Маас»... Це вони вбили Мітчелла? Чи були підстави вірити, що Мітчелл і справді мертвий? Так, подумав Тернер, коли поруч неспокійно сіпнулась дівчинка. Були: Енджі. Мітчелл боявся, що її вб'ють, і влаштував собі операцію переведення на «Хосаку», аби перевезти туди її, свою доньку. Сам він утекти не планував. Ну, принаймні так казала Енджі.

Він заплющив очі, відігнав тіні. В павутині записаних Мітчеллових спогадів щось ворухнулося. Сором. Він не міг зрозуміти... Раптом розплющив очі. Що вона там казала у Руді? Татко вставив їй ту штуку, бо вона була не надто розумною? Обережно, аби її не розбудити, Тернер дістав руку з-за дитячої шиї й двома пальцями витяг із кишені штанів невеличкий чорний нейлоновий мішечок зі шворкою. Той, що дав Конрой. Відклеїв липучку й витрусив на долоню розбухлий несиметричний сірий біософт. Машинні сни. Мотоцикл. Надто швидкі, надто неземні. Але якщо хочеться чогось конкретного, треба вміти його дістати...

Сколупнув пальцем наклейку з гнізда, витяг і поклав на пластикове сидіння поруч. Потяг майже порожній, ніхто з пасажирів на нього не зважає. Глибоко вдихнув, стиснув зуби і вставив біософт...

Двадцять секунд — і в нього було те, по що приходив. Цього разу дивності як не було, й він вирішив, що причина в тому, що йому потрібна була одна конкретна річ, факт, інформація, яка точно мала бути в досьє видатного дослідника; IQ його доньки, відображене у неодноразових щорічних тестах.

Інтелект Анджели Мітчелл значно перевищував норму. Причому завжди.

Він дістав біософт із гнізда й почав машинально крутити його великим і вказівним пальцями. Сором. Мітчелл, сором, аспірантура... Оцінки. Мені потрібні оцінки цього козла. Виписки.

Знову вставив досьє.

Нічого. Дістав би, але нічого немає.

Ні. Знову.

Іще раз...

— Чорт, — лайнувся уголос, побачивши.

З сидіння через прохід до нього обернувся бритоголовий підліток, глянув і знов відвернувся до монологу товариша;

— Опівночі вони, типу, знову гратимуть, там, на пагорбі. Підем туди, але просто будем тинятися поряд, не втручатимемось, просто засядемо, й хай собі сраки деруть, а ми реготатимемо, побачимо, хто кому надере, бо на тому тижні Сьюзен руку вивернули, треба воно тобі? Сміхота була, Кел хотів зразу в лікарню везти, але був обдовбаний і як підскочить на своїй сраній «Ямасі» на горбку, як полетить...

Тернер поклав біософт у кишеню.

Цього разу, про все дізнавшись, він не сказав ані слова. Просто обійняв рукою Енджі й посміхнувся, дивлячись на себе у вікно. Це була хижа посмішка. Межа була близько.

Академічна успішність у Мітчелла була хороша, дуже хороша. Відмінна. Але таланту там не було. Тернер навчився помічати його в дослідницьких досьє — наче сигнальні вогники. Він визначав талант, як блискучий машинобудівник визначає метали за самою тільки іскрою, викресаною зі шліфувального кола. Таланту в Мітчелла не було.

Сором. Аспірантські гуртожитки. Мітчелл знав, знав, що в нього нічого не вийде. А потім раз — і вийшло. Як? У досьє відповіді не було. Мітчелл умів якимось чином правити те, що давав маасівським безпечникам. Інакше вони б за ним полювали. Хтось знайшов, щось знайшло його в тому аспірантському болоті й почало годувати даними. Повідомляло таємниці, роздавало вказівки. Мітчелл вибрався на вершину, спалахнув яскравою зіркою, й воно винесло його на вершину. Хто? Що?

Обличчя Енджі в блимотливих підземних вогнях.

Фауст.

Мітчелл уклав угоду. Тернер, певно, ніколи не дізнався б подробиць і суми винагороди, але точно розумів вимоги іншої сторони. Розумів, що мусив зробити Мітчелл.

Леґба, Самеді, ниточка слини, що тягнеться з судомних дівочих губ.

Потяг заїхав на старий вокзал Юніон у чорній хмарі опівнічного повітря.

— Таксі, сер?

Очі чоловіка рухалися за поліхромними окулярами в кольорових розводах, мов від розлитої нафти. На тильному боці долонь — пласкі сріблясті ранки. Тернер підійшов ближче, перехопив руку, не спиняючись, притиснув до білої кахляної стіни між сірими рядами багажних візків.

— Готівка. Плачу новими єнами. Потрібна машина. Зі спокійним водієм. Ясно? Тільки спробуй кинути. — Він стиснув сильніше. — Підісреш — прийду і вб'ю, або зроблю так, аби ти захотів умерти.

— Зрозумів, сер. Так, сер. Буде зроблено, сер. Куди вам, сер? — Неохайне лице скривилось від болю.

— Найманцю! — З рота Енджі долинув хрипкий шепіт. Назвав адресу. Тернер помітив, що очі закликайла нервово смикаються за кольоровими розводами.

— Це Медісон? — проскрипів він. — Добре, сер. Знайду вам хорошу машину, справді хорошу машину...

— Що там? — спитав Тернер у водія, нахилившись і натиснувши кнопку «ГОВОРІТЬ» біля сталевої решітки мікрофона. — Що за цією адресою?

У решітці затріщало й заскрипіло.

— Гіпермарт. Зараз, уночі, там майже все зачинене. Шукаєте щось конкретне?

— Ні, — відповів Тернер. Він там не бував. Спробував пригадати цю ділянку Медісон. Здебільшого житлові будинки. Мурашники, видовбані в масиві комерційних споруд, зведених, коли комерція вимагала фізичної присутності клерків у кабінетах. Деякі будинки такі високі, що от-от проб'ють купол.

— Куди ми? — схопилася за його руку Енджі.

— Усе нормально. Не хвилюйся.

— Господи, — прошепотіла вона, схилившись Тернеру на плече й роздивляючись рожеві неонові букви «ГІПЕРМАРТ», які розтинали гранітний фасад старої споруди. — У месі я мріяла про Нью-Йорк. Графічна програма вела мене всіма вулицями, музеями, все показувала. Мені хотілося сюди понад усе на світі.

— Мрії збуваються. Ти тут.

Енджі захлипала, обійняла його, тицьнулась обличчям у голі груди й затрусилася.

— Я боюся. Я так боюся.

— Усе буде добре, — сказав він, гладячи її волосся й водночас не зводячи очей із центрального входу. Він не мав підстав вірити, що для когось із них усе буде добре. Здається, вона не усвідомлює, що слова, які їх сюди привели, вимовив її рот. З іншого боку, вона їх і не говорила. Обабіч входу тулились безхатьки з торбами; їхні лахмітні кубла зливалися з тротуаром, а самі вони дивились на Тернера так, наче повільно відділились від темного бетону, щоб стати просто рухомими кінцівками міста.

— Джеммерів клуб, — сказав голос на його грудях, і він відчув холодну відразу. — Знайди коня Данбали.

Дівчинка знову заплакала. Тернер узяв її за руку й пройшов повз сонних кубельників, під тьмяною позолотою візерунків, просто у скляні двері. В кінці коридору попереду, між наметами й зачиненими ятками, помітив кавомашину. Дівчина з чорним ірокезом протирала прилавок.

— Кава. Їжа. Ходімо. Тобі треба поїсти.

Поки Енджі мостилася на стільці, Тернер усміхнувся дівчині.

— У мене готівка. Готівку берете?

Вона подивилась на нього здивованими очима, знизала плечима. Він дістав двадцятку з братового пакета й показав їй.

— Чого хочете?

— Дві кави. Чогось поїсти.

— Дрібніших нема?

Він похитав головою.

— Вибачте. В мене не буде решти.

— Решти не треба.

— З глузду з'їхали?

— Ні, я просто хочу кави.

— Таких чайових, містере, я й за тиждень не заробляю.

— Вони твої.

Лице дівчини скривилося від злості.

— Ви заодно з тими гівнюками згори. Забирайте свої гроші. Я зачиняюся.

— Ми самі по собі, — відповів Тернер, злегка нахиляючись над прилавком, аби поли парки розійшлись і дівчина побачила «Сміт-Вессон». — Шукаємо один клуб. Джеммерів.

Дівчина скоса зиркнула на Енджі, потім знов на Тернера.

— Вона хвора? Обдовбана? Що з нею?

— Ось гроші, — сказав Тернер. — Дай нам нашу каву. Хочеш заробити решту — скажи, як знайти Джеммерів клуб. За двадцятку. Ясно?

— Я вже зовсім нічого не розумію. — Дівчина сховала потерту купюру й пішла до кавомашини. Відсунула ряд чашок і склянок із молочними розводами. — Що там, у Джеммера? Ви його друг? Джекі знаєте?

— Звісно.

— Вона прийшла рано вранці з малим вілсоном із передмістя. Здається, обоє піднялись туди.

— Куди?

— До Джеммера. А тоді почалася муть.

— Яка?

— Поприходили ці стрьомні типи з Баррітауну, одні патлаті, інші в білих кросівках, так ніби до себе вдома, ніби це все їхнє. А воно тепер і є їхнє, принаймні верхні два поверхи. Почали викуповувати ятки в людей. Багато хто знизу просто спакував речі й пішов. Мутно все це...

— Скільки їх?

З машини повалила пара.

— Під сотню. Мені цілий день страшно до всирачки, але ніяк не можу додзвонитися шефові. Все одно через півгодини зачиню. Денна змінниця так і не прийшла, а може, прийшла, зачула, що пахне смаленим, і пішла... — Дівчина взяла гарячу чашечку кави й поставила перед Енджі. — Усе добре, золотко?

Енджі кивнула.

— Не знаєш, що їм усім треба? — спитав Тернер.

Дівчина розвернулася до кавомашини, яка знову заревіла.

— Здається, когось чекають, — тихо відповіла й принесла Тернерові еспресо. — Або того, хто спробує звідти вийти, або того, хто спробує туди зайти.

Тернер опустив погляд на баранці рудої піни в чашці.

— І ніхто не викликав поліцію?

— Поліцію? Містере, це Гіпермарт. Сюди не викликають поліцію.

Чашка Енджі задзвеніла на мармуровому прилавку.

— Іди прямо, найманцю, — прошепотів голос. — Дорогу ти знаєш. Заходь.

Дівчина застигла з роззявленим ротом.

— Господи, оце вона вгашена... Це ви її так? — кинула на Тернера суворий погляд.

— Ні, — відповів той, — вона хвора. Усе буде добре.

Він допив свою чорну гірку каву. На мить здалося, ніби він відчуває дихання цілих Агломератів — старе, хворе і стомлене, на всіх станціях від Бостона до Атланти...