Вільям Ґібсон. Занулення

17. Вивірковий ліс

Звідти, де приземлився літак, було чути дзюрчання води. Крутячись крізь лихоманковий сон у протиперевантажувальній сітці, Тернер чув ці звуки — вода об камінь: найстаріша пісня природи. Літак був тямущий, мов пес, і мав вбудовані ховальні рефлекси. Тернер відчув, як той гойдається серед ночі на шасі й повзе вглиб, поки гілки шмагають і дряпають темний дах кабіни. Літак заповз у темно-зелену гущавину і впав на коліна, корпус його застогнав і заскрипів, удавлюючись животом у глину й граніт, наче скат у морське дно. Міметичне полікарбонове покриття крил і фюзеляжу поплямувалось і потемнішало, зливаючись із відтінками й візерунками строкатих підмісячних каменів та лісового ґрунту. Зрештою все затихло, крім плюскоту струмка...

Прокинувся, ніби машина: спершу розплющились очі, потім вернувся зір. У пустих зіницях досі стояв червоний спалах загибелі Лінча за прицілом «Сміт-Вессона». Склепіння кабіни вкривав міметичний візерунок листя й гілок. Блідий світанок і дзюрчання води. На ньому досі була блакитна робоча сорочка Окі, яка вже смерділа кислим потом. Напередодні він відірвав від неї рукави. Дуло пістолета між ногами вказувало на чорний важіль. Сітка опала на стегна й плечі. Тернер роззирнувся й побачив дівчинку. Овальне лице, під носом запеклася кров. Досі не прокинулася, спітніла, губи злегка розтулені, наче в ляльки.

— Де ми?

— За п'ятнадцять метрів на південь — південний схід від вказаних вами координат посадки, — відповів літак. — Ви знову зомліли. Я вирішив замаскуватися.

Тернер завів руку за вухо й висмикнув інтерфейсовий кабель, розірвавши зв'язок із літаком. Ліниво роззирнувся, шукаючи важелів управління склепінням кабіни. Сервоприводи заскрипіли, й полікарбонове листя затремтіло. Тернер перекинув ногу за борт і опустив очі на руку, що трималася за фюзеляж на краєчку кабіни. Полікарбон відтворював сірі відтінки сусідньої каменюки, але просто на очах ділянка під долонею почала рожевішати. Тернер перекинув другу ногу, лишивши зброю на сидінні, ковзнув на землю, в довгу солодкаву траву, й задрімав, утиснувшись лобом у зелень. Снилась йому вода.

Прокинувся, повзучи на чотирьох попід обважнілими від роси низькими гілками. Врешті доповз до просіки, рвонувся вперед, перекинувся через голову й ліг горілиць, розкинувши руки, наче здаючись. Високо вгорі з гілки зістрибнув маленький сірий клубочок: зачепився за сусідню, погойдався і зник з очей.

Застигни, казав йому голос із минулого крізь роки. Ляж; розслабся, і скоро вони про тебе забудуть, забудуть, що ти лежиш у світанковій росі. Вони народжені їсти, їсти і гратися, і їхні мізки не здатні надовго втримати у собі двох думок. Він лежав на спині поруч із братом, стискаючи на грудях вінчестер у нейлоновій кобурі, вдихаючи запах нового металу, змазки й волосся, що досі пахло вогнищем. Брат розумівся на білках і завжди казав діло. Вони повернулись. Забули про чітку мітку смерті з вороненої сталі й латаної бавовни, пристрибали наввипередки з гілки на гілку, застигли, дихали ранком. Коли Тернерова гвинтівка клацнула, одне сіреньке тільце опало додолу, інші збилися в купу й розсіялись кронами. Тернер передав зброю братові, й вони знову стали чекати. Чекати, поки білки про них забудуть.

— Ви такі самі, як я, — сказав Тернер білкам, виборсуючись зі сну. Одна зненацька сіла на гілляку й зазирнула йому просто в очі. — Я завжди повертаюся. — Тваринка пострибала геть. — Повертався, коли тікав від Голландця, повертався, коли полетів у Мехіко. Повертався, коли вбив Лінча.

Він лежав і довго спостерігав за білками, а навколо прокидався ліс і теплішало ранкове повітря. Згори спустилась ворона, гальмуючи розчепіреним пір'ям, схожим на чорні механічні пальці. Перевірила, чи не вмер.

Тернер вишкірився на птаху, коли та знялася догори.

Ще ні.

Він знову заповз під навислі гілки й виявив, що дівчинка вже сидить у кабіні. Мішкувата біла футболка зі скісним логотипом «Маас-Неотек» і червоними краплями свіжої крові. Знову з носа. Яскраво-блакитні очі, затуманені й розфокусовані, під ними — темно-жовтаві синці, наче екзотичний макіяж.

Юна, ще зовсім юна.

— Ти Мітчеллова донька, — сказав він, пригадуючи ім'я з біософтового досьє. — Анджела.

— Енджі, — машинально виправила вона. — Ви хто? У мене кров із носа йде. — Дівчинка показала йому криваву квітку серветки.

— Тернер. Я чекав твого батька. — Раптова згадка про полишену зброю: друга рука дівчинки опущена за двері кабіни. — Знаєш, де він?

— У месі. Він думав, зможе поговорити і все пояснити. Він їм потрібен.

— Із ким поговорити? — Тернер зробив крок уперед.

— З маасами. З радою директорів. Вони не можуть собі дозволити зробити йому погано. Чи можуть?

— А навіщо їм?

Іще один крок.

Дівчинка витерла носа червоною серветкою:

— Бо він відправив мене до вас літаком. Бо знав, що вони хочуть мене скривдити чи взагалі вбити. Через видіння.

— Видіння?

— Думаєте, вони зроблять йому боляче?

— Ні, ні, що ти. Я залізу зараз усередину, добре?

Вона кивнула. Пройшовшись руками по фюзеляжу, Тернер намацав серед міметичного листя, гілок і лишайників увігнуті ручки, відчинив дверцята й сів поруч. Револьвер лежав під ногами, біля кросівка.

— А сам він не збирався прилетіти? Я чекав саме його, твого батька.

— Ні. Ми цього не планували. У нас же був лише один літак, хіба він вам не казав? — Вона затремтіла. — Хіба він вам нічого не казав?

— Досить, — відповів він, поклавши руку їй на плече, — він нам розповів досить багато. Все буде добре...

Тернер стрибнув через сидіння, нахилився, відсунув «Сміт-Вессон» від її ноги й знайшов кабель інтерфейсу. Зняв руку з плеча дівчинки і вставив кабель собі за вухо.

— Дай мені процедуру стирання всього, що було в твоїй пам'яті за останні дві доби. Я хочу видалити курс на Мехіко, твій політ із узбережжя, решту...

— Курсу на Мехіко мені не давали, — сказав голос. Пряме перетворення нейронних команд у аудіо.

Тернер вирячився на дівчинку й потер підборіддя.

— Куди ми летіли?

— У Боготу. — І літак показав координати так і не здійсненої посадки.

Дівчинка моргнула, й Тернер помітив, що повіки такі самі темні, як і кола під очима.

— З ким ви говорите?

— З літаком. Мітчелл не казав, де, як він гадав, ти мала опинитися?

— У Японії...

— Знаєш когось у Боготі? Де твоя мама?

— Ні. Здається, в Берліні. Ми з нею не дуже близькі.

Він стер пам'ять літака, видаливши Конроєву програму: приліт із Каліфорнії, розпізнавальні знаки місця посадки, план польоту, який мав завершитися на посадковій смузі за триста кілометрів від агломерації Боготи...

Зрештою хтось знайде цей літак. Тернер подумав про маасівську систему орбітальної розвідки й засумнівався, що протишпигунські маскувальні програми, які він наказав запустити, хоч якось допомогли. Можна було б запропонувати Руді забрати літак на металобрухт, але він сумнівався, що Руді захоче з таким зв'язуватися. Коли вже на те пішло, сама його поява на фермі з Мітчелловою донькою на руках уже втягувала Руді в халепу по самісіньку шию. Але те, що йому зараз було потрібно, більш ніде не дістанеш.

Попереду була чотиригодинна прогулянка напівзабутими стежками й зміїстим, зарослим травою шосе.

Дерева якось змінилися, подумав і раптом зрозумів, як вони мали вирости, поки його тут не було. Уздовж дороги через однакові проміжки траплялися дерев'яні стовпчики, які колись підтримували телефонні дроти, а тепер заростали чагарниками й медоносами. Дроти познімали на живлення. На квітучих узбіччях дзижчали бджоли...

— Там, куди ми йдемо, буде їжа? — спитала дівчинка, стираючи підошви білих кросівок об старий асфальт.

— Звісно. Все, що захочеш.

— Зараз я хочу води.

Вона змахнула ріденьке пасмо каштанового волосся з засмаглої щоки. Тернер помітив, що вона починала накульгувати й морщилася, ступаючи на праву ногу.

— Що з ногою?

— Щиколотка. Думаю, вивихнула, коли садила літак. — Вона скривилась, але йшла далі.

— Давай відпочинемо.

— Ні. Я хочу дійти, хоч кудись.

— Привал, — сказав він, узявши її за руку й спрямувавши на узбіччя. Вона незадоволено зморщилась, але сіла, обережно випроставши праву ногу.

— Оце так пушка, — зауважила. Для парки було вже надто спекотно. Тернер повісив портупею на спину, накинувши згори робочу безрукавку. Поли матлялися долі. — А чому ствол схожий на голову кобри?

— Це прилад нічного бачення, для нічних сутичок. — Він нахилився й оглянув її щиколотку, яка дуже швидко набрякала. — Не знаю, на скільки ще тебе вистачить.

— Вам часто доводиться битися вночі? І стріляти?

— Ні.

— Не дуже розумію, чим ви займаєтеся.

— Я й сам останнім часом не завжди розумію, — сказав він, зиркнувши на дівчинку. — Я думав, прилетить твій батько. Він хотів змінити роботу, працювати на іншу компанію. Ті, до кого він хотів перейти, найняли мене й кількох інших людей, аби ми допомогли йому закрити старий контракт.

— Але закрити той контракт було неможливо. Принаймні законно.

— Отож. — Розв'язати шнурівки, зняти кросівок. — Законно — ні.

— А, ясно. То ви цим і заробляєте?

— Так. — Кросівок був узутий на босу ногу, щиколотка страшенно набрякла. — Тут вивих.

— А що інші? Там же ще хтось був, окрім вас, у тих руїнах? Хтось стріляв, хтось пускав ракети...

— Важко сказати, хто стріляв, — відповів Тернер, — але ракети точно були не наші. Може, за тобою стежили маасівські безпечники. Як гадаєш, за тобою був хвіст?

— Я робила те, що сказав Кріс. Кріс — це мій батько.

— Знаю. Думаю, далі тебе доведеться нести.

— А як же ваші друзі?

— Які друзі?

— Ну, там, в Аризоні.

— А, ті. Ну, — він витер піт із чола тильним боком долоні, — хто-зна. Не знаю.

Побіліле небо, спалахи, яскравіші від сонця. Але без електромагнітного імпульсу, сказав літак...

Перший робопес Руді зачув їх через п'ятнадцять хвилин після привалу. Енджі сиділа на Тернеровій спині, обхопивши руками плечі. Тоненькі ноги опущені до нього під пахви, його руки стискають одна одну на грудях. У неї був ледве вловимий аромат дитини з благополучних районів — трав'яне мило чи шампунь. А як же зараз смердить він сам! У Руді є душ.

— Чорт, що це таке? — Вона напружилась і вказала пальцем кудись уперед.

З високого глиняного насипу на закруті дороги за ними спостерігав худорлявий сірий пес. Вузька голова в чорному металевому ковпаку, всіяному сенсорами. Пес хекав, висолопивши язика, й повільно водив головою з боку в бік.

— Усе нормально, — заспокоїв Тернер. — Це сторожовий собака мого друга.

Будинок розрісся прибудовами й майстернями, але Руді так і не пофарбував облуплені дошки основної споруди. Відколи Тернер тут востаннє бував, Руді обніс свій транспортний парк густою сіткою, але поплетена бур'яном іржава брама чекала їх розчинена навстіж. Тернер розумів, що справжні оборонці території чигають деінде. Щойно він увійшов на подвір'я, на гравієвій доріжці позаду з'явилося четверо робопсів. Енджі втомлено схилилась йому на плече, не розтискаючи рук довкола шиї.

Руді чекав на ґанку, вбраний у потерті білі шорти й тільник, із єдиної кишені якого визирало принаймні дев'ять різномастих ручок. Він зустрівся поглядом із гостем і вітально підняв зелену бляшанку голландського пива. З кухонних дверей за спиною показалась білявка у вицвілій камуфляжній сорочці, з хромованою лопаткою в руці. Її коротка стояча зачіска нагадала Тернерові про кореянку в медичному модулі «Хосаки», про пожежу, про Веббер і побіліле небо... Він тупцяв на гравієвій доріжці у дворі, широко розставивши ноги, аби втримати дівчинку, відчував на голих грудях струмочки поту й аризонський пил та дивився на Руді з білявкою.

— Сніданок готовий, — сказав Руді обережно-нейтральним тоном. — Коли ви з'явилися на собачих моніторах, ми зрозуміли, що вас слід нагодувати.

Дівчинка застогнала.

— Це добре, — відповів Тернер. — Руді, у неї вивих щиколотки. Давай краще спершу його подивимося. Мені треба буде багато про що тобі розказати.

— Якусь ти надто молоду собі знайшов, — зауважив Руді й знову ковтнув пива.

— Блін, Руді, — озвалася жінка позаду, — хіба не бачиш, що їй хріново? Занось сюди, — показала Тернерові й зникла в кухонних дверях.

— Ти змінився, — придивився до нього Руді, й Тернер збагнув, що він п'яний. — Такий самий, але інший.

— Ми давно не бачились, — відказав Тернер, ступаючи на дерев'яні сходи.

— Пластику зробив, чи що?

— Реконструкцію. Відтворювали за фотографіями.

Поперек пронизувало болем на кожній сходинці.

— Непогано, — кивнув Руді й відригнув. — Я майже не помітив.

Він був нижчим від Тернера й схильним до повноти, але мав те саме каштанове волосся й дуже схожі риси обличчя.

Тернер зупинився, коли їхні очі опинилися на одному рівні.

— Ти досі промишляєш усяким різним, Руді? Мені треба просканувати цю малу й зробити ще дещо.

— Ну, — відповів брат, — побачимо. Ми тут щось чули вночі. Схоже на звуковий удар. Твоя робота?

— Моя. У вивірковому лісі лишився літак, але він добре замаскований.

— Боже мій... — зітхнув Руді. — Ну давай, занось її...

Відколи Руді почав тут жити, з будинку зникла більшість речей, які міг пам'ятати Тернер, і глибоко в душі він чомусь був за це вдячний. Білявка розбивала яйця в сталеву миску. Темні жовтки — кури вирощені на вільному вигулі.

Руді тримав курей.

— Я Саллі, — озвалась білявка, помішуючи яйця виделкою.

— Тернер.

— Він тебе теж так називає. І згадує дуже рідко.

— Ми були не надто близькі. Може, мені піднятися й допомогти йому?

— Сиди. Твоїй дівчинці з Руді нічого не загрожує. У нього легка рука.

— Навіть у вгашеного?

— Наполовину вгашеного. Він же її не оперуватиме, просто наклеїть дерм і перев'яже ногу. — Жінка покришила суху тортилью в чорну сковороду з розігрітим маслом і вилила яйця згори. — Що з твоїми очима, Тернере? Ви вдвох... — Помішала яєчню хромовою лопаткою, вичавила сальси з пластикового тюбика.

— Гравітація. Довелося швидко злітати.

— І так вона вивихнула щиколотку?

— Може. Не знаю.

— За тобою женуться? А за нею?

Заметушилася, дістаючи тарілки з шафки над умивальником. Дешева коричнева пластмаса дверцят викликала в Тернера раптовий напад ностальгії, ще й засмаглі зап'ястки були як материні...

— Можливо. Я поки не знаю, хто в цьому задіяний.

— На ось, поїж. — Наклала яєчні в білу тарілку, роззирнулася, шукаючи виделки. — Руді боїться тих, хто може на тебе полювати.

— Я теж боюся.

Підсунув тарілку з виделкою. Від страви підіймалась пара.

— Принесла тобі одяг, — гукнула Саллі крізь шум води в душі. — Друг Руді лишив, тобі має підійти.

Душ був гравітаційним, дощова вода з бочки на даху текла крізь білий фільтр, вмонтований у трубу над розпилювачем. Тернер висунув голову між димчастих пластикових стулок, моргнув і подякував.

— Дівчинка непритомна, — повідомила Саллі. — Руді каже, від шоку й виснаження. Каже, гематокрити в неї високі, тому сканувати можна хоч зараз.

Вийшла з кімнати, забравши Тернерів комбінезон і сорочку Окі.

Що вона таке? — спитав Руді, розгладжуючи пом'ятий сріблястий бланк із даними.

— Я на цьому не розуміюся, — відповів Тернер, шукаючи очима Енджі в білій кімнаті. — Де вона?

— Спить. Із нею Саллі. — Руді міряв кроками кімнату, а Тернер згадав, що колись тут була вітальня. Руді взявся вимикати консолі, й крихітні вогники один за одним згасли. — Не знаю, просто не знаю. Що це, рак якийсь?

Тернер пішов за ним — повз робочий стіл, де під накривкою стояв мікроманіпулятор, повз квадратні запилюжені баньки старих моніторів, один з яких був тріснутий.

— Уся голова в цьому, — сказав Руді. — Такі наче довгі ланцюги. Скільки живу, такого не бачив. Скільки живу.

— Руді, ти багато знаєш про біочипи?

Руді засопів. Тепер він виглядав дуже тверезим, але напруженим і схвильованим, і постійно куйовдив собі волосся.

— Так я і думав. Це якийсь... Не імплант, ні. Наче щепа.

— Навіщо?

— Навіщо? Господи, якби ж я, нахрін, знав. Хто з нею таке зробив? Той, на кого ти працюєш?

— Думаю, її батько.

— Боже мій. — Руді витер рот долонею. — На сканах воно темне, наче пухлина, але показники досить високі, нормальні. Хто вона така?

— Не знаю. Дитина. — Тернер знизав плечима.

— Чорт забирай. Як вона взагалі ще ходить?

Руді відчинив маленький лабораторний холодильник і дістав укриту інеєм пляшку «Московської».

— Ковтнеш?

— Може, пізніше.

Руді зітхнув, іще раз глянув на пляшку й поставив її назад у холодильник.

— То що ж ти хочеш? За такими стрьомними штуками, як у малої в голові, точно скоро хтось поженеться. Якщо вже не женеться.

— Женеться, — відповів Тернер. — Не знаю, чи їм відомо, що вона тут.

— Поки що, може, й невідомо. — Руді витер руки об засмальцьовані білі шорти. — Але скоро вони дізнаються, так?

Тернер кивнув.

— І куди ви потім?

— У Агломерати.

— Нащо?

— Бо в мене там гроші. Кредитні рахунки на чотири різні прізвища, через які на мене ніхто не вийде. Багато інших корисних зв'язків, якими можна скористатися. А ще тому, що в Агломератах завжди можна сховатися. Так, бляха, багато причин, розумієш?

— Ясно, — відповів Руді. — Коли?

— Ти так розпереживався, що хочеш одразу нас спекатися?

— Та ні, я не про те. Просто дуже вже цікаво, що у твоєї дівчинки в голові. У мене в Атланті друг, так він може позичити функціональний аналізатор, мозкову карту, один до одного, під'єднаємо її й, може, розберемося, що воно таке. Хтозна, може, воно дороге.

— Дороге, якщо знати, кому продати.

— А тобі самому не цікаво? Що вона, в біса, таке — не цікаво? Ти її з якоїсь військової лабораторії взяв? — Руді знову відчинив дверцята холодильника, дістав пляшку горілки, відкрутив кришечку й ковтнув.

Тернер забрав пляшку, нахилив, і крижана рідина вдарилась об зуби. Ковтнув, здригнувся.

— Корпоративні справи. Велика операція. Мені треба було дістати її батька, але він послав її. Потім хтось усе підірвав якоюсь крихітною ядерною бомбою. Ледь живі лишилися. Отаке. — Він передав братові пляшку. — Не напивайся мені тут, Руді. Коли ти боїшся, забагато п'єш.

Руді пильно дивився йому в очі, забувши про пляшку.

— Аризона, значить. Показували в новинах. Мексиканці досі бісяться. Але це був не ядерний вибух. Там уже все розвідники прочесали. Бомби там не було.

— А що ж?

— Кажуть, ніби рейкотрон. Нібито хтось встановив на вантажний дирижабль балістичну установку й висадив у повітря якийсь розвалений торговельний центр у пустелі. Там десь поблизу пролітав дирижабль, і ніхто його потім не бачив. Рейкотрон можна так налаштувати, що з нього після вибуху сама плазма лишиться. Зарядити туди можна на таких швидкостях що завгодно, хоч півтора центнера льоду. — Він узяв пляшку, закрутив і поставив на стіл поряд. — Уся тамтешня територія належить маасам. «Маас Біолабс», так? Про них казали в новинах. Співпрацюють із різними політиками. Я так думаю, звідти ти й свою малу взяв.

— Звідти й узяв. Але хто й навіщо скористався рейкотроном, досі неясно.

Руді знизав плечима.

— Ану йдіть гляньте, — зазирнула Саллі.

Згодом Тернер сидів із Саллі на веранді. Дівчинка нарешті занурилася в той стан, який братова ЕЕГ називала сном. Сам Руді був у якійсь із майстерень, певно, з пляшкою. Попід сіткою в медоносах літали світлячки. Примружуючись, зі свого місця на садовій гойдалці Тернер майже міг бачити давно зрубану яблуню з прив'язаною до гілки старезною автомобільною шиною на конопляній мотузці. Тоді теж літали світлячки, п'ятки Руді глухо бились об землю, додаючи гойдалці швидкості, а сам Тернер лежав горілиць у траві й дивився на зорі.

— Глосолалія, — озвалася Саллі, братова жінка, зі скрипучого ротангового крісла, й у темряві засвітився червонястий кінчик її сигарети. — Коли говорять багатьма мовами.

— Як це?

— Так, як твоя дитина нагорі. Французьку знаєш?

— Погано. Зі словником.

— Мені часом було схоже на французьку. — Вогник смикнувся: вона струсила попіл. — Старий колись узяв мене в дитинстві на стадіон, і я бачила там, як складали клятви й говорили багатьма мовами. Тоді я дуже злякалась, а сьогодні ще більше, коли вона теж почала.

— Руді щось із того записав, правда?

— Так. Знаєш, Руді останнім часом здав. Саме тому я знову сюди й переїхала. Казала, що коли не кине, я кину його, але потім усе стало зовсім погано, й тижні два тому я знову приїхала. Коли ти прийшов, готувалась його кидати.

Сигаретний попіл перелетів через бортик і впав на дворовий гравій.

— П'є?

— І п'є, й варить щось собі в лабораторії. Знаєш, він, бляха, знає потрошку про все на світі. У нього досі купа друзів по сусідству. Чула їхні історії про ваше спільне дитинство, про ті часи, коли ти ще не поїхав.

— Йому теж треба було поїхати.

— Він же ненавидить місто. Каже, все й так є в мережі, то нащо мені туди їхати?

— Я поїхав, бо тут нічого не відбувалося. А Руді завжди міг знайти собі заняття. Бачу, й зараз може.

— Даремно ви втратили зв'язок. Йому тебе тут бракувало, коли вмирала ваша мати.

— Я був у Берліні. Не міг усе лишити й поїхати.

— Розумію. Мене теж тоді тут не було, приїхала пізніше. Хороше тоді було літо. Руді висмикнув мене з того мемфіського клубного гадючника, приїхав сюди вночі з ватагою сільських хлопців, і назавтра я теж була тут — хтозна, чому. Мабуть, тому, що він тоді був добрий, смішний і допоміг моїй голові стати на місце. Навчив куховарити. — Саллі засміялась. — Мені все тут подобалося, тільки курчат тих дворових боялася, чорт би їх узяв.

Вона встала, потягнулась, старе крісло рипнуло, й Тернер раптом помітив її довгі засмаглі ноги, відчув носом її теплий літній запах.

Поклала руки йому на плечі. Його очі зараз дивилися на смагляву смужку живота над опущеними шортами, на ніжну тінь пупка. Він згадав Елісон у білій просторій кімнаті, захотів притиснутися обличчям, відчути смак. Здається, Саллі легко хитнулась.

— Тернере, — сказала, — інколи я не бачу різниці між самотністю і його товариством.

І він устав, почувши, як скрипить старий ланцюг, що кріпився до дашка над порогом відкидними болтами — тими, які, певно, сорок років тому міцно закручував батько: поцілував її у розтулені губи, загубившись у часі завдяки цим розмовам, світлячкам і підсвідомим механізмам пам'яті, й коли проводив долонями по теплій голій спині Саллі під білою футболкою, зрозумів, що люди в його житті — не намистини на дротині, а грона квантів, і відчув, що знає її так само, як знає Руді, Елісон чи Конроя, так само, як знає цю дівчинку, Мітчеллову доньку.

— Чуєш, — прошепотіла вона, відриваючи губи, — іди нагору.