Вільям Ґібсон. Занулення

20. Політз Орлі

Пако ВІВ «Сітроен-Дорньє» униз Єлисейськими полями, північним берегом Сени, а тоді кварталом Ле-Алль. Марлі відкинулась на неймовірно м'яке шкіряне сидіння, ошатніше, ніж її брюссельське пальто. І відключила голову — разом зі всіма почуттями. Будь очима, сказала собі. Ти — просто очі, доки твоє тіло рівномірно притиснуте до сидіння цієї непристойно дорогої швидкої машини. Пролетіли повз площу Невинних, де проститутки огризалися до вдягнених у комбінезони водіїв вантажних говерів. Пако легко маневрував вузенькими вуличками.

— Чому ви сказали «не роби так зі мною»? — Він зняв руку з керівної консолі й поправив навушник.

— А навіщо ви підслуховували?

— Бо це моя робота. Я відправив на двадцять другий поверх вежі навпроти жінку з параболічним мікрофоном. Якби квартирний телефон працював, ми б використали його. Вона піднялася, відчинила двері вільного помешкання на західному боці вежі й спрямувала свій мікрофон якраз вчасно, щоби почути ваше «не роби так зі мною». І ви були самі?

— Так.

— Він був мертвий?

— Так.

— Чому ж ви тоді це сказали?

— Не знаю.

— Хто, по-вашому, щось із вами робив?

— Не знаю. Може, Ален.

— Що він робив?

— Помер? Усе ускладнив? Самі думайте.

— Непроста ви жінка.

— Випустіть мене.

— Я відвезу вас до подруги...

— Зупиніть машину.

— Я відвезу вас до...

— Сама дійду.

Низький сріблястий автомобіль припаркувався біля узбіччя.

— Я подзвоню вам у...

— Добраніч.

— Ви певні, що не хочете кудись на курорт? — спитав містер Палеолоґос, худий і елегантний, немов богомол, у своєму білому піджаку. Сиве волосся було надзвичайно дбайливо зачесане назад. — Це дешевше і значно веселіше. Ви дуже мила дівчинка.

— Перепрошую? — відволіклася вона від споглядання вулиці за дощовим вікном. — Я — хто?

Його французька була незграбна, жвава, з дивними інтонаціями.

— Дуже мила дівчинка. — Він стримано усміхнувся. — Чи не хотіли б ви відпочити у кластері Мед? Серед ровесників? Ви єврейка?

— Перепрошую?

— Єврейка. Ви єврейка?

— Ні.

— Погано, — відповів він. — Ваші вилиці пасували би молодій вишуканій єврейці... У мене є чудова пропозиція: п'ятнадцять днів у «Джерусалем Прайм», надзвичайні умови за такі гроші. Ціна включає оренду скафандра, триразове харчування і прямий рейс із тору «Японських авіаліній».

— Оренду скафандра?

— У них там у «Джерусалем Прайм» іще не готова атмосфера, — пояснив містер Палеолоґос, перекладаючи стосик тонкого рожевого паперу з одного краю столу на інший. Його офіс був крихітною кімнаткою з голограмами Пороса й Макао. Марлі обрала це агентство через його цілковиту непомітність і через те, що сюди можна було зазирнути, не виходячи з невеликого торговельного комплексу на найближчій до Андреа станції метро.

— Ні. Курорти мене не цікавлять, мені треба сюди. — Марлі показала пальцем на зморщену синю обгортку з-під пачки «Ґолуазів».

— Ну, що ж, — сказав він, — я, звісно, можу вам це влаштувати, але списку доступного житла в мене нема. Ви зупинитесь у друзів?

— Я їду у відрядження, — нетерпляче відповіла Марлі. — І мушу відлітати якнайскоріше.

— Дуже добре, дуже добре, — пробурмотів містер Палеолоґос, беручи з полиці над столом недорогий портативний термінал. — Номер вашої кредитки, будь ласка?

Вона полізла в чорну шкіряну сумочку й дістала товсту пачку нових єн, які витягнула з сумки Пако, поки той обстежував квартиру, де помер Ален. Гроші були стягнені напівпрозорою червоною гумкою.

— Я хочу заплатити готівкою.

— Мамо рідна, — прошепотів містер Палеолоґос, торкаючись верхньої купюри ісінчиком рожевого пальця, ніби страхаючись, що вся пачка зараз зникне. — Ясно. Розумієте, зазвичай я так справи не веду... але, думаю, щось можна придумати...

— Швидше, — квапила вона, — швидше...

— Розумію, — глянув він на неї. — Скажіть, будь ласка... — його пальці заклацали клавіатурою терміналу, — під яким іменем ви хочете подорожувати?