Вільям Ґібсон. Занулення

32.Зануления

Боббі вийшов із офісу слідом за Джекі й чорнявою дівчиною. Здавалось, ніби він тут живе вже місяць і вже ніколи не позбудеться присмаку Джеммерового клубу в роті. Дурнуваті плями ламп на чорній стелі, товсті ультразамшеві стільці, круглі чорні столи, різьблені дерев'яні панелі...

Бовуар сидів на барі. Детонатор лежав поруч, а південноафриканський обріз — на колінах, обтягнутих сірою шкірою.

— Як ви його впустили? — спитав Боббі, коли Джекі повела дівчину до столу.

— Це Джекі, — відповів Бовуар. — Вона впала у транс, поки ти був у кризі. Леґба. Сказав нам, що Діва вже наближається разом із цим хлопцем.

— А хто він?

Бовуар знизав плечима.

— Схоже, найманець. Солдат дзайбацу. Вуличний самурай, що вибився в люди. Що з тобою було під кригою?

Він розповів про Джейлін Слайд.

— Лос-анджелеська, — сказав Бовуар. — Діамант розпиляє, аби знайти, хто підсмажив її татусика, але коли треба допомогти братові, заб'є.

— Я не брат.

— Думаю, ти щось схоже.

— То мені вже не треба пробиратися до якудз?

— А що сказав Джеммер?

— Ta пішов він. Сидить там зараз, дивиться, як твій найманець говорить по телефону.

— По телефону? З ким?

— Якийсь білий із висвітленим волоссям. Злий.

Бовуар глянув на Боббі, на двері, озирнувся.

— Леґба сказав сидіти й чекати. У цьому всьому й так уже чорт ногу зламає, навіть без синів неонової хризантеми.

— Бовуаре, — тихо сказав Боббі, — та дівчина, це вона, її я бачив у матриці, коли...

Той кивнув, і пластикові дужки з'їхали носом:

— Діва.

— Але що відбувається? Тобто...

— Боббі, я тобі раджу приймати все як є. Для мене вона щось одне, для Джекі, може, інше. Для тебе — просто налякана мала. Розслабся. Не лякай її. Вона нескоро попаде додому, а ми нескоро звідси вийдемо.

— Добре... — Боббі опустив очі. — Лукаса шкода. Він був... він був справді крутий.

— Іди поговори з Джекі й дівчиною. Я дивлюся за дверима.

— Добре.

Він пройшов килимом туди, де сиділи Джекі з дівчиною. Дівчина як дівчина, тільки десь усередині щось підказувало, що це саме вона. Очей не підняла, помітно, що плакала.

— Мене схопили, — сказав він до Джекі. — А ти стала рівна, як стіл.

— Ти теж, — кивнула танцівниця. — До мене прийшов Леґба...

— Ньюмарк! — гукнув від дверей у Джеммерів офіс чоловік, якого звали Тернером. — Треба поговорити.

— Пора, — сказав Боббі, прагнучи, аби дівчина підняла очі й побачила, що він потрібен крутому дядькові. — Викликають.

Джекі стиснула йому зап'ясток.

— Забудь про якудз, — сказав Джеммер. — Усе значно складніше. Ти потрапляєш у лос-анджелеський сегмент і вмикаєшся в деку топ-жокейки. Коли Слайд тебе схопила, вона не знала, що моя дека засікла її номер.

— Вона казала, що вашій деці місце в музеї.

— Та що там вона знає. Я в курсі, де вона живе, правда ж? — Він вдихнув зі свого інгалятора й поклав його назад на стіл. — Твоя проблема в тому, що вона тебе вже списала. Не хоче про тебе й чути. А тобі треба до неї пробитися й розказати те, що вона хоче знати.

— Що саме?

— Що її бойфренда пришив чоловік на прізвище Конрой, — озвався здоровань, розвалившись в одному з Джеммерових офісних крісел із дебелим револьвером на колінах. — Конрой. Скажи, що це був Конрой. Патлатих надворі найняв теж він.

— Може, краще якудзи? — спитав Боббі.

— Ні, — відповів Джеммер. — Слайд до його сраки добереться раніше, ніж яки зважать мою послугу і все перевірять. Крім того, я думав, тобі кортить за деку.

— Я піду з ним, — гукнула Джекі від дверей.

Вони ввімкнулися.

Джекі померла майже одразу, в перші вісім секунд.

Він відчув це, підлетів до межі й майже спізнав усе на собі. Кричав, крутився, його засмоктувало в крижану білу трубу, що на них чекала...

Масштаби були неймовірні, всеосяжні, так ніби якась кібернетична мегаструктура, що представляла цілу мультинаціональну корпорацію, розчавила його, Боббі Ньюмарка, й танцівницю на ім'я Джекі. Неможливо...

Але десь на межі свідомості, за яку він ледве тримався, щось було... Щось смикало його за рукав...

Він лежав долілиць на чомусь шорсткому. Розплющив очі. Мокрий від дощу тротуар, брукований круглими камінцями. Підвівся, похитуючись, і побачив туманну панораму дивного міста й море на обрії. Шпилі, якась церква, несамовиті ребра й спіралі тесаного каменю... Озирнувся й побачив, як схилом до нього повзе велетенська ящірка з широким ротом. Моргнув. Зуби ящірки були з зеленої полив'яної кераміки, з синьо-мозаїчної порцелянової губи повільно стікала вода. Фонтан, звідусіль обліплений тисячами скалок порцеляни. Боббі розвернувся, шаленіючи від нещодавньої смерті Джекі. Крига, крига, і в душі розуміння, як близько він підступив тоді, в материній вітальні.

Дивні покручені лавки, вкриті тим самим головокрутним візерунком із порцелянових уламків, дерева, трава. Якийсь парк.

— Надзвичайно, — сказав хтось поряд. Чоловік устав зі свого місця на зміїстій лавці. Акуратний їжачок сивого волосся, засмагле лице, круглі окуляри без оправи, що збільшували блакитні очі. — Ти просто сюди впав, правда ж?

— Що це все таке? Де я?

— Парк Ґюель. Певною мірою. Барселона, скажімо.

— Ви вбили Джекі.

— Здається, я зрозумів, — насупив брови чоловік. — Це випадковість. Але тебе тут не мало б бути.

— Випадковість? Ви вбили Джекі!

— Мої системи сьогодні перенапружені, — мовив чоловік, ховаючи руки в кишені вільного бежевого пальта. — Справді щось незвичайне.

— Так не можна, бляха. — Боббі нічого не бачив за сльозами. — Не можна. Не можна вбивати тих, хто просто був...

— Де був?

Чоловік зняв окуляри й почав протирати їх бездоганно білою хустинкою, яку видобув із кишені пальта.

— Просто був живим, — сказав Боббі, ступаючи вперед. Чоловік надягнув окуляри.

— Такого раніше не траплялося.

— Не можна.

Ближче.

— Це починає мене втомлювати. Пако!

— Сеньйоре.

Боббі озирнувся на звук дитячого голосу й побачив хлопчика в дивному строгому костюмі та чорних шкіряних чоботах на ґудзиках.

— Прибери його.

— Сеньйоре, — повторив хлопчик, сухо вклонився й дістав із кишені темного сюртука «Браунінг». Боббі відшукав поглядом карі очі під лискучою чілкою й побачив погляд, яким на нього не дивився ніхто з дітей. Хлопчик витягнув зброю й навів її на Боббі.

— Хто ви? — Боббі знехтував пістолетом, але ближче до чоловіка у пальті вже не підходив.

— Вірек. Йозеф Вірек. — Чоловік зміряв його поглядом. — Гадаю, моє обличчя знайоме дуже багатьом.

— Ви з «Важливих людей» чи ще з якоїсь такої штуки?

Чоловік кліпнув і спохмурнів:

— Не розумію, про що ти. Пако, що ця людина тут робить?

— Випадковий дефект, — повідомив малий чистим і приємним голосом. — Ядро нашої системи працює через Нью-Йорк, аби запобігти втечі Анджели Мітчелл. Цей спробував пробратися в матрицю ще з одним оператором і натрапив на нашу систему. Ми досі намагаємося з'ясувати, як він пробив наш захист. Ви в безпеці.

Мушка маленького «Браунінга» була абсолютно нерухома.

І раптом щось потягло його за рукав. Не за рукав, власне, а за мозок, щось...

— Сеньйоре, — сказав хлопчик, — ми спостерігаємо аномальні явища в матриці, можливо, внаслідок нашого поточного надрозширення. Наполегливо рекомендуємо дозволити нам обірвати ваш зв'язок із конструктом, доки ми з'ясовуватимемо природу аномалії.

Відчуття сильнішало. Всередині мозку ніби щось свербіло...

— Що? — перепитав Вірек. — І повернутися в контейнери? Навряд чи це гарантуватиме, що...

— Існує ймовірність справжньої небезпеки, — різко сказав хлопчик і трохи відвів «Браунінг». — Ти, — мовив до Боббі, — ляж на бруківку й розстав руки й ноги.

Але Боббі дивився йому за плече — на клумбу квітів, які в'янули і вмирали, на траву, що сіріла й порохнявіла на очах, на повітря вгорі, що вирувало й звивалося. Свербіння в голові сильнішало і ставало наполегливішим.

Вірек озирнувся й собі глянув на квіти.

— Що за...

Боббі заплющив очі й подумав про Джекі. До нього долинув звук, і він розумів, що цей звук видає він сам. Опустився всередину себе, досі чуючи звук, і торкнувся Джеммерової деки. Давай! Він закричав усередині, не знаючи й не думаючи, до кого звертається. Давай же! Щось подалося, якась перепона, й свербіння стихло.

Коли він розплющив очі, в мертвому квітнику щось стояло. Моргнув. Схоже на хрест із побіленого гладкого дерева. На поперечину хтось натягнув рукави старезного флотського мундира з плямами плісняви, важкими еполетами, тьмяно-золотими галунами, іржавими ґудзиками й бахромою на манжетах... На білий стовп спирався давно не чищений кортик, поряд стояла пляшка, наполовину повна прозорої рідини.

Дитина крутнулась, пістолетик розмився... І зім'ялася, витончилася, мовби здута кулька, кулька, яка перетворюється на ніщо, а зброя задзвеніла, упавши на кам'янисту стежку, наче забута іграшка.

— Мене звати, — сказав голос, і Боббі ледь не закричав, збагнувши, що ці слова виходять із його рота, — Самеді, й ти вбив коня мого двоюрідного брата...

Вірек побіг виткою стежкою між зміїстих лавок, тріпочучи полами довгого пальта, а Боббі помітив, що попереду, там, де стежка зникала на обрії, стоїть іще один білий хрест. Вірек теж його побачив, закричав, і барон Самеді, Володар кладовищ, лоа, чиїм царством була сама смерть, пройшов над Барселоною холодним похмурим дощем.

— Що ти, бляха, хочеш? Хто ти?

Знайомий жіночий голос. Не Джекі.

— Боббі, — відповів, відчуваючи, як усередині пульсує темрява. — Боббі...

— Звідки ти тут узявся?

— Джеммер. Він знав. Його дека засікла тебе, коли ти мене вирубила.

Він щось бачив, щось велетенське, але не пам'ятав що...

— Мене послав Тернер. Це Конрой. Він просив передати, що винен Конрой. Тобі потрібен Конрой...

Чув власний голос, ніби чужий. Він десь побував, а тепер повернувся в неоновий ескіз Джейлін Слайд. Дорогою бачив, що та велика штука, штука, яка його засмоктала, почала перетворюватися й зміщуватися, її титанічні блоки оберталися, зливалися, рухалися в нових напрямках, змінюючи обриси.

— Конрой. — Спокусливий завиток сперся на відеопідвіконня, в контурі відчувалося виснаження, навіть нудьга. — Я так і думала.

Зображення побіліло і змінилось, тепер показуючи якусь старовинну кам'яну споруду.

— Парк-авеню. Він там із рештою європейців, хитрує над якоюсь новою схемкою. — Вона зітхнула. — Думає, що в безпеці. Ляснув Раміреса, як муху, брехав мені в очі, втік у Нью-Йорк, знайшов нову роботу й тепер думає, що в безпеці.

Постать ворухнулась, і картинка знову змінилася. Тепер екран заповнило лице сивого, з яким говорив мускулястий по Джеммеровому телефону.

Підключилась до його лінії, подумав Боббі.

— Або ні, — в Конроя прорізався голос, коли увімкнулось аудіо. — Словом, вона в нас. Усе за планом.

Стомлений, подумав Боббі, але крутий. Як Тернер.

— Я дивилася за тобою, Конрою, — лагідно сказала Джейлін. — І мій добрий друг Ванні дивився, бо я його попросила. Не одному тобі не спиться сьогодні на Парк-авеню.

— Ні, — саме казав комусь Конрой, — завтра ми вам її доставимо у Стокгольм. Абсолютно. — І усміхався в об'єктив.

— Убий його, Банні, — наказала вона. — Усіх їх убий. Знеси, бляха, цілий довбаний поверх, і той, що під ним. Давай.

— Домовилися, — сказав Конрой, і раптом щось сталося, камера сіпнулася й зображення попливло. — Що це? — спитав він зовсім іншим тоном. Екран погас.

— Гори, виблядку, — сказала вона.

І Боббі знов засмоктала темрява...