Вільям Ґібсон. Занулення

29. Майстер

Byзлувата линва тяглася далі й далі. Часом вони звертали й обирали дорогу на розвилках. У таких місцях линва обкручувалася довкола опори чи була приклеєна товстим прозорим шаром епоксидки. Повітря тут було таке саме затхле, але холодніше. Коли вони спинились перепочити в циліндричній заглибині, де прохід розширювався перед троїстою розвилкою, Марлі попросила у Джонса плаский налобний ліхтарик на сірій еластичній стрічці. Тримаючи його на червоній рукавиці скафандра, присвітила на стіну. Поверхня була зрита візерунками мікроскопічно тонких ліній.

— Надягніть шолом, — порадив Джонс, — у вас там кращий ліхтар, ніж мій...

— Ні. — Марлі здригнулася й передала йому ліхтар. — Допоможете мені це зняти? — Постукала рукавичкою по твердій грудній пластині скафандра. Дзеркальний шолом був пристебнутий до пояса хромованим карабіном.

— Краще не знімайте, — порадив Джонс. — Другого такого тут немає. Там, де я сплю, є ще один, але без повітря. Віґові балони не підходять до мого транспіратора, а його власний уже в дірках. — Він знизав плечима.

— Ні, будь ласка, — ще раз попросила вона, обмацуючи пояс, де Рез на її очах щось крутила. — Я вже не можу...

Джонс нахилився і чимось клацнув:

— Підніміть руки над головою.

Було незручно, але зрештою вона випливла з костюма, лишившись у тих самих чорних джинсах і білій шовковій блузці, які вдягла на останню зустріч із Аленом. Джон пристебнув порожній червоний скафандр до кабеля ще одним карабіном із талії й відстебнув набиту сумочку Марлі.

— Берете з собою? Можна лишити тут і забрати дорогою назад.

— Ні, я візьму. Дайте сюди.

Спершись ліктем на дріт, розстебнула сумочку, і звідти випало пальто й один черевик. Спіймала його, поклала назад і нарешті влізла в пальто.

— Хороша шкіра, — сказав Джонс.

— Будь ласка, швидше...

— Уже недалеко, — сказав він, і у світлі гойдливого ліхтарика Марлі побачила, що дріт зникає в одному з трьох проходів, розташованих рівностороннім трикутником.

— Кінець, — сказав він. — Буквально. — І постукав по хромованій гайці, за яку морським вузлом кріпилася линва. Слова розлетілись довкруг, зазвучали попереду луною, і їй здалося, ніби на тлі чується шепіт інших голосів. — Тут нам знадобиться трохи світла.

Смикнувся до протилежної стіни й намацав труноподібну сіру металеву штуку, яка там випиналася. Відкрив. Марлі спостерігала, як у яскравому колі світла рухаються його руки; пальці тонкі й довгі, нігті маленькі й поламані, з чорними обідками сажі. На тильному боці правої долоні — саморобне блакитне татуювання «Сі Джей». Такі роблять у в'язниці... Витяг великий моток ізольованого дроту. Зазирнув у коробку, закріпив дріт у мідному роз'ємі.

Темряву попереду поглинув потік білого світла.

— Узагалі в нас більше енергії, ніж ми споживаємо, — промовив Джонс із хазяйською гордістю. — Всі сонячні накопичувачі досі працюють, а вони мали живити цілий комплекс... Ходімте, леді, нас чекає митець, заради якого ви здолали цей неблизький шлях...

Він відштовхнувся й стрибнув, ковзнувши крізь отвір у світло елегантно, мов плавець. Туди, де скрізь літали міріади речей. Марлі помітила, що червоні пластикові підошви потертих кросівок Джонса поплямовані білим кремнієвим ущільнювачем.

І вона полетіла слідом, забувши про страх, нудоту й постійне запаморочення. І все зрозуміла.

— Боже ти мій, — прошепотіла, побачивши.

— Ну, навряд чи ваш, — гукнув Джонс. — Але, може, старого Віґа. Погано, що воно зараз не робить коробки. Там є на що глянути.

За десять сантиметрів від обличчя Марлі щось пропливло. Гравірована срібна ложечка, розпиляна рівно навпіл, від краю до краю.

Вона навіть не уявляла, скільки вже там простояла, коли засвітився й заблимав екран. Години, хвилини... Вже навчилася рухатися цим приміщенням, відштовхуючись, як Джонс, від увігнутого склепіння. Зосередилась на складених суглобчастих кінцівках, розвернулась і зависла, спостерігаючи за кружлянням сміття. Десятки мацаків, маніпуляторів, увінчаних обценьками, шестигранними викрутками, ножами, мініатюрною циркуляркою, стоматологічним свердлом... Вони сяяли на металевому каркасі, частині колишнього радіокерованого конструктора — автоматичного напівавтономного пристрою, який вона малою бачила на відео про підкорення космосу. Але цей був приварений до склепіння, вплавлений у фундамент Місця, а згори, крізь купол, до нього зміїлися сотні кабелів і оптичних волокон. Дві кінцівки, увінчані елегантними пристроями тактильного зворотного зв'язку, тримали м'якими подушечками незакінчену коробку.

Марлі розширеними очима проводжала вервечку речей, що пропливали повз.

Пожовкла дитяча рукавичка, гранений кришталевий ковпачок від порожнього флакончика з-під парфумів, безрука лялька з порцеляновим лицем, товста чорна авторучка з позолотою, квадратні сегменти перфоплати, м'ята змія червоно-зеленої шовкової краватки... Нескінченний повільний вир речей...

Джонс пролетів крізь цей німотний ураган, засміявся і схопив кінцівку, увінчану клейовим пістолетом.

— Дивитись на це завжди так смішно. А от самі коробки мене чомусь смутять.

— Так, — кивнула Марлі, — мене теж. Але один сум не схожий на інший.

— Ваша правда, — широко усміхнувся він. — Але робити коробки його не змусиш. Ним має рухати дух — ну, принаймні так каже старий Віґ. Він колись сюди часто приходив — мабуть, тут чіткіше чути голоси. Але останнім часом вони говорять до нього будь-де...

Марлі глянула на Джонса крізь плетиво маніпуляторів. Дуже брудний, дуже молодий, широкі блакитні очі під копицею каштанового волосся. Вбраний у поплямований сірий костюм на застібці, комір масний, аж світиться.

— Які ж ви навіжені, — сказала з дивним захватом, — тільки навіжені могли б тут жити...

— Віґан бахнутий на всю голову, — засміявся Джонс. — Я — ні.

— Ні, ви теж навіжений, — усміхнулась вона. — І я.

— Тоді нам по дорозі. — Він дивився кудись повз неї.

— Що це?

— Здається, одна з Віґових проповідей, і відключити її можна, тільки вимкнувши живлення...

Вона озирнулась і побачила, як на великому квадратному екрані, косо прикріпленому до склепіння, біжать кольорові діагональні смуги. Екран на мить затулив манекен, а потім заповнило лице Йозефа Вірека. За знайомими круглими окулярами м'яко сяяли блакитні очі.

— Вітаю, Марлі. Я вас не бачу, але впевнений, що знаю, де ви.

— Один із Віґових проповідницьких екранів, — сказав Джонс, потерши очі. — Порозставляв їх скрізь, бо думає, що колись тут з'явиться й публіка. Гадаю, цей підключений через Віґів комунікатор. Хто це?

— Вірек, — відповіла вона.

— Я думав, він старший...

— Це генероване зображення. Трасування променів, текстурування...

Марлі пильно дивилась на обличчя, що усміхалося їй зі склепіння, перед яким повільно пропливала навала втрачених речей, мініатюрних артефактів чиїхось незліченних життів, інструментів, іграшок і позолочених ґудзиків.

— Доводжу до вашого відома, — сказала картинка, — що ви виконали умови контракту. Мій психопрофіль Марлі Крушхової передбачив вашу відповідь на мій гештальт. Ширше профілювання вказувало, що ваша присутність у Парижі спонукатиме маасів зробити свій хід. Невдовзі, Марлі, я дізнаюся, що ж ви там таке знайшли. Я чотири роки знав те, чого не знали мааси. Знав, що Мітчеллові, чоловікові, якого мааси й цілий світ вважають винахідником нових біочипових процесів, згодовують ідеї, які він використовує для своїх проривних відкриттів. Я додав вас до сплетіння міріадів чинників, і все склалося якнайкраще. Не розуміючи, що вони коять, мааси здали розташування концептуального джерела. І ви його знайшли. Скоро туди прибуде Пако...

— Ви казали, що не стежитимете. Я знала, що ви брешете...

— А тепер, Марлі, гадаю, я нарешті звільнюся. Звільнюся від чотирьох сотень кілограмів бунтівних клітин, які тримають у контейнерах із хірургічної сталі в стокгольмському промисловому парку. Звільнюся, щоби зрештою заселити будь-скільки справжніх тіл, Марлі. Навіки.

— От гівно, — озвався Джонс, — цей такий самий бахнутий, як Віґ. Про що він?

— Про свій стрибок, — відповіла вона, згадуючи розмову з Андреа і запах грильованих креветок на захаращеній малій кухні. — Про наступний етап його еволюції.

— Ви його розумієте?

— Ні, — похитала головою Марлі. — Але я знаю, що все буде погано, дуже погано...

— Переконайте мешканців ядер прийняти Пако з командою, Марлі. Я придбав ці ядра у пакистанського агента за годину до вашого вильоту з Орлі. Дуже, дуже вигідно, Марлі. Мої інтереси, як завжди, представлятиме Пако.

А потім екран погас.

— А тепер скажіть, — сказав Джонс, огинаючи складений маніпулятор і беручи її за руку, — що в цьому такого поганого? Це все тепер належить йому, а ви, як він сказав, своє зробили... Не знаю, нащо йому старий Віґ, який може хіба слухати голоси, але йому вже не так і довго лишилося. А я як прилетів, так і полечу...

— Ви не розумієте, — відповіла вона. — І не зрозумієте. Він щось знайшов, знайшов те, що шукав роками. Але він не може хотіти чогось хорошого. Ні для кого... Я його бачила, я це відчувала...

Сталева рука, за яку вона трималась, задрижала й почала рухатися. Ціла башточка закрутился, й під нею глухо задзижчали сервоприводи.