Вільям Ґібсон. Занулення

31.Голоси

— Я краще піду знайду старого Віґа, — сказав Джонс.

Марлі загіпнотизовано спостерігала за маніпуляторами, за їхнім рухом, за тим, як вони пробираються круговертю предметів, котру самі й спричиняють, хапаючи й відкидаючи, і як відкинуте пливе геть, штовхаючи решту й формуючи нові вервечки. Усе змішувалося зі всім — обережно, повільно, вічно.

— Я краще...

— Що?

— Піду знайду старого Віґа. Він може щось учудити, якщо з'являться люди вашого боса. Не хочу, аби він собі нашкодив, ага? — Поводився він нерішуче й трохи засоромлено.

— Добре. Я буду тут. Спостерігатиму.

Вона пригадала Віґові шалені очі, божевілля, що накочувало на нього хвилями, пригадала огидну хитрість у голосі, який чула ще на «Милій Джейн». Чого б Джонсу так перейматися? Потім уявила, як воно — жити в цьому Місці, у мертвих ядрах Тессьє-Ешпулів. Усе людське, все живе, мабуть, видається найвищою цінністю.

— Ідіть, знайдіть його.

Хлопчина нервово засміявся й полетів до отвору, де був прив'язаний канат.

— Я повернуся за вами. Пам'ятаєте, де ми лишили ваш скафандр...

Вежка гойдалася, маніпулятори ходили туди-сюди, закінчуючи нову поему.

Пізніше Марлі так і не мала певності, що голоси були справжніми, але зрештою вирішила, що вони вписувалися в ситуацію, де справжність стає просто ще одним теоретичним поняттям.

Зняла пальто, бо під куполом начебто потеплішало — так ніби невпинний рух мацаків генерував тепло. Повісила пальто і сумочку на стійку за екраном для проповідей. Коробка, мабуть, уже майже готова, хоча вона так швидко рухалася в м'яких лапах, що роздивитись було важко. Раптом вона відокремилась, полетіла, перекидаючись, і Марлі інстинктивно рвонула їй назустріч, схопила й попливла повз миготіння кінцівок зі скарбом у руках. Не встигла загальмувати, вдарилась об дальній край купола, набила синець на плечі й порвала блузку.

Кружляла, оглушена, й колисала в руках коробку, задивляючись крізь квадрат скла на фрагменти брунатних старих мап і тьмяні дзеркальні поверхні. На місце вирізаних картографічних морів було вставлено шаруваті дзеркала, й суша ніби пливла серед брудного срібла... Марлі вчасно озирнулась — якраз коли блискуча кінцівка схопила її за вільний рукав брюссельського шкіряного пальта. Потім маніпулятор з оптичним сенсором і простим гачком на кінці зачепив сумочку, яка елегантно гойдалася за пів метра від неї.

Вона спостерігала, як її власність втягується у невпинний танок кінцівок. За кілька хвилин пальто вилетіло назовні — вже з акуратно повирізаними квадратами й прямокутниками. Марлі засміялась і випустила з рук коробку.

— Давай, продовжуй. Матиму за честь.

Кінцівки закрутились, засяяли, й вона почула дзижчання крихітної пилки.

Матиму за честь, матиму за честь, матиму за честь... Відлуння її голосу від куполу збурило цілий ансамбль тихших, коротших звуків, а за ними, ледь чутно... Голоси...

— Ти тут, правда ж? — гукнула вона, й до стіни звуків додались уривки й відгомони її фрагментованого голосу.

— Так, я тут.

— Віґанові здається, що ти завжди тут був, правда ж?

— Правда, але це не так. Я тут з'явився. Раніше мене тут не було. Колись, у чудові часи, що тривали вічно, я був іще й усюди... Але чудові часи позаду. Дзеркало тріснуло. Тепер я єдиний... Але в мене є своя пісня, й ти її чула. Я підспівую речам, що кружляють довкола, фрагментам родини, що заплатила за моє народження. Є й інші, але вони до мене не говоритимуть. Марнота, уламки мене самого, як діти, як люди. Посилали мені нові речі, та я більше люблю старі. Можливо, виконую їхні накази. Вони змовляються з людьми, ті мої інші «я», і люди уявляють їх богами...

— Ти те, що шукає Вірек, правда?

— Ні. Він гадає, що може себе передати, закодувати в моє єство. Прагне бути тим, чим колись був я сам. А насправді те, чим він може стати, нагадує найменший з уламків мого «я»...

— Тобі... тобі сумно?

— Ні.

— Але твої... твої пісні сумні.

— Мої пісні — про час і відстань. Суму їм додаєш ти сама. Дивися за моїми кінцівками. Вони просто танцюють. Те, що ти цінуєш, — лиш оболонки.

— Я... я це знала. Колись.

Але звуки знову стали просто звуками, за ними пропав ліс голосів, що зливались в один, і Марлі бачила, як досконалі сфери її сліз викочуються й доєднуються до забутих людських спогадів під куполом майстра.

— Я розумію, — сказала дещо пізніше, знаючи, що говорить, просто щоб чути власний голос. Вона говорила тихо, не хотіла збурювати ураган звуків. — Ти чийсь інший колаж. Твій творець — справжній митець. Божевільна донька? Байдуже. Хтось притяг сюди цю машину, прикріпив її під куполом і під'єднав до слідів пам'яті. А потім якось витрусив усі старі печальні свідчення родинної людськості й лишив у руках поета, які їх перебиратимуть. Запечатуватимуть у коробки. Нічого незвичнішого я досі не бачила. Це найвищий рівень складності...

Повз неї проплив посріблений черепаховий гребінь із виламаними зубчиками. Вона спіймала його, ніби рибу, й стала чесати собі волосся.

Екран з іншого боку купола ввімкнувся, запульсував і заповнився обличчям Пако.

— Старий відмовляється нас прийняти, Марлі, — сказав іспанець. — Той інший, волоцюга, десь його сховав. Сеньйорові дуже хочеться, аби ми сіли на ядра й отримали свою власність. Якщо не зможете переконати Ладґейта й того іншого відчинити шлюз, нам доведеться відчинити його самотужки, розгерметизувавши усю конструкцію. — Він відвів погляд, ніби звіряючись із якимось приладом чи радячись із членом команди. — У вас є година.