Вільям Ґібсон. Занулення

1. Без осічок

Бони пустили ОЛМ-гончу Тернеровим слідом у Нью-Делі, налаштувавши на феромони й відтінок волосся. Та штука наздогнала його на Чандні-Човк і почвалала до орендованого БМВ крізь ліс засмаглих ніг і велоколісних спиць. Несла йому кілограм твердого гексогену й подрібненого тринітротолуолу.

Він її не помітив. Останнім, що він бачив у Індії, був рожевий тиньковий фасад готелю «Куш-Ойл».

У нього був класний агент, а тому й умови класні. Оскільки умови були класні, до Сінгапура він дістався за годину після вибуху. Ну, принаймні значна його частина. Голландський хірург полюбляв потім жартувати, що Тернер певною мірою так і не вилетів того вечора з міжнародного аеропорту Палам і мусив чекати вранішнього літака у колбах просто в ангарі.

Голландець разом із командою збирав Тернера докупи три місяці. Для нього клонували квадратний метр шкіри, вирощеної на колагені й полісахаридах із акулячих хрящів. Очі й геніталії придбали на відкритому ринку. Очі були зелені.

Ті три місяці він переважно перебував свідомістю в сталому симстим-конструкті, зібраному з ідеалізованих уявлень про хлоп'ячу юність у Новій Англії попереднього століття. Візити Голландця здавалися передсвітанковими снами — кошмарами, що танули разом із темрявою за вікном кімнати на горішньому поверсі. Вночі було чути аромат бузку. Тернер читав Конан Дойла при світлі шістдесятиватної лампи під пергаментним абажуром у вітрильнички. Мастурбував, фантазуючи про дівчат із групи підтримки, оповитий запахами свіжовипраних простирадл. Голландець рішучо заходив крізь дверцята в задній стінці черепа й завалював запитаннями, але вранці мати знов голосно кликала снідати — пластівцями, яєчнею з беконом і солодкою кавою з молоком.

А потім одного ранку він прокинувся в незнайомому ліжку, й Голландець стояв біля вікна, крізь яке проглядала тропічна зелень і било в очі різке сонце.

— Час тобі додому, Тернере. Це все. Ти тепер як новенький.

Він почувався новеньким. Але чи добре? Не знав. Узяв видане Голландцем і вилетів із Сінгапура. Домівкою був наступний аеропортовий «Хаят».

А тоді наступний. І так увесь час.

Він летів без упину. Кредитний чип — чорний дзеркальний прямокутник у золотій рамці — змушував людей за конторками, стійками й прилавками всміхатися і кивати. Двері відчинялися перед ним і зачинялися за його спиною. Шасі відривалися від залізобетону злітних смуг. На столику з'являлися напої й страви.

Аж раптом великий шмат спогадів відшарувався від чистого, ніби емальованого полумиска неба над Хітроу і обвалився просто йому на тім'я. Не спиняючись, він виблював у перший-ліпший блакитний смітник. Коли дійшов до стійки в кінці коридора, поміняв квиток.

Полетів у Мексику.

І прокинувся від гуркотіння залізних відер по кахлях, шурхоту мокрих ганчірок, тепла жінки, яка спала поряд.

Стеля кімнати — мов високе склепіння печери. Усі звуки відлунювали від білого тиньку надзвичайно різко й чітко. Крізь ранішній гомін покоївок у патіо було чути гуркіт хвиль. Бавовняне простирадло, зібгане між пальців, — груботкане, але розім'якле від незліченних прань.

Він згадав світло, що пробивалося крізь затемнену панорамну шуби. Бар в аеропорту Уперто-Ваярти. Від літака довелося двадцять метрів іти пішки, болісно мружачись проти сонця. Згадав кажана на бетонці смуги — розплющеного, мов сухий листок.

Згадав, як їхав автобусом, — дорога звивалася, в салоні смерділо продуктами внутрішнього згорання, лобове скло було обліплене рожево-синіми голографічними образами численних місцевих святих. Гірським краєвидом знехтував — зосередився на рожевій плексигласовій бульці під рукою водія. В бульці танцювали ртутні іскри, вона була трохи більша, ніж бейсбольний м'яч, і правила за руків'я сталевого важеля коробки передач. Усередині плексигласу сидів павук, видутий із прозорого скла, і в його порожнистому черевці переливалася грудка ртуті. Срібні цятки підстрибували й ковзали, коли водій закладав на серпантинах круті повороти, а на прямих відрізках коливалися й дрижали. Неоковирне, незграбно зроблене, лиховісне, те руків'я було для нього ніби особисте запрошення назад до Мексики.

Серед десятка мікрософтів, які дав Голландець, знайшовся один із початковою іспанською, але у Ваярті він заткнув гніздо за вухом заглушкою й заклеїв тілесною мікропорою. У когось із пасажирів позаду грало радіо. Періодично галас місцевих шлягерів переривав голос, що зачитував послідовності з десяти цифр — сьогоднішні виграшні номери державної лотереї.

Жінка поряд із ним ворухнулася уві сні.

Він сперся на лікоть, щоб її роздивитися. Обличчя незнайоме, але не схоже на ті, до яких він уже встиг призвичаїтися за роки готельного життя. Він чекав побачити буденну красу, породження дешевої вибіркової пластичної хірургії й дарвіністської боротьби за виживання в світі моди — щось архетипне, середнє арифметичне медіастандартів краси попередніх сезонів.

Контур щелепи невловно архаїчний, питомо американський, колись типовий для мешканок Середнього Заходу. Низ живота прикритий блакитним простирадлом, косі сонячні промені ковзали поміж віконниць-жалюзі з грубого дерева і вкривали довгі стегна золотими діагоналями. Жінки, з якими він прокидався в готелях тут і там по світі, були мов ті фігурки на капотах тачок самого Господа, їхні обличчя — однакові, самотні, беззахисно голі перед лицем безодні. Але це було інакшим. До нього вже прикипіло якесь значення. Значення — й ім'я.

Він сів і звісив ноги з ліжка. Відчув босими підошвами грубий морський пісок на прохолодних кахлях. Усе злегка відгонило засобами від комах. Голова двигтіла. Геть голий, підвівся. Підійшов до дверей, навмання відчинив перші, за ними — білі кахлі, знову білий тиньк, хромована голівка душового розпилювача на поіржавілій залізній трубі водогону. З обох кранів над мийкою текла однаково тепла, мов кров, вода. Біля пластмасового стаканчика для щіток — старовинний наручний годинник, механічний «Ролекс» на пісочному шкіряному ремінці.

Незасклені вікна ванної кімнати затягнуті дрібною зеленою синтетичною сіткою й закриті віконницями. Тернер визирнув надвір між дерев'яних панелей, зіщулився від чистих палючих променів і розгледів висохлий фонтан у квітчастих кахлях і поіржавілий кузов «Фольксвагена Лупо».

Елісон. Так її звали.

На ній були подерті шорти хакі й одна з його білих футболок. Ноги дуже засмаглі. Механічний «Ролекс» у тьмяному сталевому корпусі — щільно притиснутий шкіряним ремінцем до лівого зап'ястя. Вони вийшли прогулятися вздовж моря, туди, де пляж завертав до Барра-де-Навідад, і брели вузькою смужкою вологого піску вздовж лінії прибою.

У них уже була спільна історія. Він пригадував, як вона обома руками тримала велике глиняне горня перекипілої кави на містечковому меркадо. Сам він вимочував тортильєю залишки яєчні й сальси з тріснутої білої тарілки й спостерігав за кружлянням мух навколо смужок світла, що пробивалося між пальмовим дахом і загорожею з гофросталі. Вона щось розповідала про роботу в лос-анджелеській юридичній фірмі й самотнє життя в плавучих понтонних нетрях неподалік Редондо. Він сказав їй, що працює з кадрами. Чи працював, не важить. «Може, час шукати собі щось інше».

Але в тому, що їх пов'язувало, розмови грали другорядну роль, а тепер у небі над головами фрегат боровся з бризом, що зрештою зніс його вбік, завалив на крило й відніс геть. Думка про вільний політ того птаха, про бездумну відданість вітрові в обох відлунила дрожем. Вона стиснула його долоню.

Хтось у синьому наближався пляжем їм назустріч — офіцер військової поліції прямував у місто. Його начищені до блиску черевики здавалися неправдоподібно чорними на тлі світлого піску. Коли він проходив повз, Тернер помітив безвиразне обличчя, напівсховане за дзеркальними окулярами, і лазерний карабін «Штайнер Оптик» із прицілом «ФН Ерсталь». Синій мундир ідеально чистий, стрілки на штанях — мов леза.

Тернер і сам більшу частину дорослого життя пробув солдатом, хіба без мундира. Він був найманцем і працював на великі корпорації, що воювали між собою за вплив на економіки держав чи навіть цілих регіонів. Фахівцем із вилучення надцінних кадрів — керівників і науковців. Транснаціональні контори, що наймали Тернера, в житті не визнали б існування таких, як він...

— Ти вчора ввечері майже пляшку еррадури всмоктав.

Тернер кивнув. Долоня в його долоні була тепла й суха. Він спостерігав, як пальці її ніг розчепірюються з кожним кроком по вогкому піску. Рожевий лак на нігтях подерся й потріскався.

Важкі хвилі накочувались одна за одною — безпінні, прозорі, мов зелене скло.

На її засмаглій шкірі блищали бісеринки бризок.

Із першого дня разом їхнє життя увійшло в простий ритм. Вони снідали на меркадо — в ятці з бетонним прилавком, до мармурового блиску затертим тисячами рук. Увесь ранок плавали, доки сонце не заганяло у прохолодний затінок готелю, там кохалися під повільне обертання дерев'яних вентиляторних лопатей, а тоді засинали. По обіді досліджували лабіринти вузьких вуличок за Авенідою чи вибиралися на пагорби над містом. Вечеряли в прибережних ресторанах і випивали в білих готельних патіо. Місячне сяйво звивалося в окрайцях хвиль.

І помалу, без слів, вона навчила його інакшої пристрасті. Він звик, щоби його обслуговували, щоби його потреби анонімно вдовольняли вправні фахівчині, а тепер сам стояв навколішки на кахлях у білій печері. Опустивши голову, лизав її, тихоокеанську сіль, змішану з її вогкістю, щоками відчував прохолоду її стегон. Долонями обережно брав її знизу, підносив, мов чашу з причастям, щільно притискався губами, язиком шукав місце, точку, частоту, яка виведе її до мети. А тоді, щасливо усміхнений, підводився, входив — і сам доходив кінця.

Бувало, що опісля він говорив, пускався колами безладних розповідей, аж доки голос не губився у шумі хвиль. Вона майже нічого не казала (але він навчився цінувати крихти почутих слів) і повсякчас обіймала його. І слухала.

Минув тиждень, тоді наступний. Ранок останнього спільного дня зустрів його в тій самій прохолодній кімнаті, поряд із нею. За сніданком йому здалося, що в її поведінці з'явилося щось нове. Напруга.

Вони засмагали, плавали, й у знайомому ліжку він забув про примарну тінь тривоги.

Під вечір вона запропонувала прогулятися пляжем до Барре — туди ж, куди вони ходили першого спільного ранку.

Тернер витягнув заглушку з гнізда за вухом і вставив мікрософт. Іспанська граматика вбудувалася в його мислення скляною вежею, чия невидима брама відкривалася в теперішнє і майбутнє, в кондисьйональ і претеріте перфекто. Лишивши її в кімнаті саму, він вийшов на Авеніду, перетнув дорогу й зазирнув на ринок. Купив плетений кошик, кілька банок пива, сендвічі, фрукти. Дорогою назад вибрав собі на вуличній ятці нові темні окуляри.

Шкіра засмагла рівномірно й дотемна. Зник кутастий візерунок рубців, що лишився після Голландцевих пересадок, і завдяки їй він навчився сприймати своє тіло як ціле. Коли ранками зустрічався поглядом із зеленими очима у дзеркалі на стіні ванної, це були його очі, а Голландець більше не псував снів дурними жартами й сухим кашлем. Хоча ледве знайома Індія ще уламчасто снилася — Чандні-Човк, запах пилу й гарячих коржів...

На чверті дороги до місця, де пляж завертав, були руїни готелю. Гуркіт води тут посилювався луною — кожна хвиля мов вибух.

Вона чомусь узяла його за руку й потягла туди. В кутиках очей — та сама напруга. Мартини розлетілися навсібіч, коли обоє, тримаючись за руки, підійшли заглянути в напівморок за порожніми проваллями дверей. Піщані підвалини розмило, фасад просів, стіни посипалися, й перекриття всіх трьох поверхів, прикрашені кожне своїм особливим кольоровим кахляним візерунком, висіли на поіржавілих арматурних сухожиллях.

«ГОТЕЛЬ ПЛАЯ ДЕЛЬ М» було викладено на одній із бетонних арок мушляними по-дитячому заокругленими літерами.

— Мар, — завершив уголос Тернер, хоча вже витягнув мікрософт.

— От і все, — промовила вона, ступаючи в тінь крізь арку.

— Що — все? — Тернер зайшов за нею, плетений кошик шурхотів об стегно. Пісок тут був прохолодний, сухий, легко просипався між пальців ніг.

— Кінець йому. Нема більше цього місця. Ні часу тут, ні майбутнього.

Він якийсь час дивився на неї, тоді перевів погляд на поіржавілу раму пружинного ліжка в кутку, де сходилися дві напівобвалені стіни.

— Насцяно тут, — сказав. — Ходім плавати.

Дрож змило морською водою, та відчуття відчуженості лишалося. Вони сиділи на ковдрі з Тернерового номера й мовчки їли. Тінь від руїни видовжувалася. Вітер тріпав її підсвічене сонцем волосся.

— Про коней згадую, коли на тебе дивлюся, — зрештою промовив він.

— Не дивно, — відповіла вона, ніби смертельно втомлена, — коні тільки тридцять років як вимерли.

— Та ні, я про волосся. Волосся на шиях, коли вони бігли.

— Гриви, — сказала вона, і в очах її виступили сльози. — Бляха! — Її плечі затрусилися. Вона глибоко вдихнула. Жбурнула порожню бляшанку від «Карта Бланки» в пісок. — Оце все, і я, яка різниця? — Її руки знов обіймали його. — Ох, Тернере. Ще хоч раз.

І коли вона опускалась на ковдру, тягнучи його за собою долу, він щось помітив, якесь судно вдалині, крихітну риску на видноколі, де вода зустрічалася з небом.

Коли сів і заходився натягати обрізані джинси, побачив, що то катер. Він був уже близько, і білий борт граційно випинався понад вершечками хвиль. Понад морською глибиною. Берег тут, певно, спадає стрімко, майже вертикально, судячи з висоти хвиль. Мабуть, тому й вервечка готелів урвалася там, де пляж вужчає, а руїна ця не витримала, була заблизько. Хвилі злизали фундамент.

— Дай сюди кошика.

Вона застібалася. Це він купив ту сорочку для неї в якійсь зі зморених крамничок на Авеніді. Ядучо-синя мексиканська бавовна, пошито так собі. Одяг із тутешніх крамниць тримався купи хіба кілька днів.

— Кажу, дай кошика.

Вона послухалась. Він попорпався серед залишків їжі, знайшов бінокль під пакетом із порізаними ананасами в лаймовому соку з каєннським перцем. Компактний, тактичний, 6x30. Клацнув захисними кришками об'єктивів і пом'якшених гумовими накладками окулярів, роздивився видовжений курсив логотипа «Хосаки». З-за корми вийшов жовтий надувний човен і попрямував до берега.

— Тернере, я...

— Уставай.

Зібгав ковдру разом із її рушником і кинув у кошик. Тоді витяг останню теплувату бляшанку «Карта Бланки» й поклав поряд із біноклем. Підвівся, швидко поставив її на ноги, тицьнув кошика в руки.

— Може, я помиляюся. Якщо так — тікай звідси. Біжи до отієї купки пальм, — показав, — у готель не вертайся. Сідай в автобус до Мансанійо чи Ваярти. Їдь додому...

Уже було чути гурчання мотора.

Він помітив, як на очах її виступили сльози, та ні звуку не почув, коли вона розвернулася й побігла вгору повз руїну готелю з кошиком у руках, шпортаючись на нерівному піску. Не озираючись.

Розвернувся обличчям до катера. Надувний човен підскакував на прибережних хвилях. Катер звався «Цусіма», і востаннє Тернер бачив його в Хіросімській затоці. З борту цього катера він роздивлявся червоні ворота Іцукусіми.

У човні був Конрой — це він і без бінокля знав. Номер один серед ніндзя «Хосаки». Тернер сів на майже вистиглий пісок, схрестив ноги й відкоркував свою останню бляшанку мексиканського пива.

Тернер стояв на палубі «Цусіми», спирався на тиковий поручень уздовж борту й дивився на вервечку білих готелів, що лишилися на узбережжі. Над містечком поза готелями в небі висіло три голограми — «Банамекс», «Аеронавес» і шестиметрова Пресвята Діва місцевого собору.

Поряд стояв Конрой.

— Роботка ні сіло ні впало, ти ж знаєш, як воно буває, — заговорив він безвиразно, без логічних наголосів, ніби вдавав дешевий голосовий чип. Обличчя широке й мертвотно бліде. Навколо очей темні кола, повіки важкі, широке чоло відкрите, густе напергідролене волосся зализане назад. Чорне поло, чорні брюки на щодень. — Ходім, — додав, розвертаючись. Тернер пішов услід, трохи пригнувшись у низьких дверях. Ілюмінатори затягнуті білими фіранками, всюди світлі соснові панелі, ані подряпини — потокійськи аскетичний корпоративний шик.

Конрой усівся на низькому прямокутному футоні з аспидно-сірої ультразамші. Тернер лишився стояти, вільно опустивши руки. Конрой узяв із низенького емальованого столика, що розділяв їх, сріблястий рифлений інгалятор.

— Холіномодулятора?

— Ні.

Устромив інгалятор у ніздрю, шморгнув, тоді поклав на столик і спитав:

— А суші? Ми тут пару червоних окунів вивудили десь годину тому.

Тернер стояв на місці й не зводив із Конроя очей.

— Крістофер Мітчелл, — сказав той. — «Маас Біолабс». Головний їхній по гібридомах. Переходить до «Хосаки».

— Уперше чую.

— Не заливай. Може, вип'ємо?

Тернер похитав головою.

— Кремній уже нікому не треба, Тернере. Мітчелл зумів створити робочі біочипи, й тепер усі патенти в «Маас». Про це ти в курсі. Він спец із моноклональних утворень. Хоче піти. Ми з тобою, Тернере, йому допоможемо.

— Та я ніби на пенсії, Конрою. Мені й там на березі непогано було.

— Команда психодіагностів із Токіо це підтвердила. Ми ж тебе не вперше у вільному польоті перевіряємо, правда? Вона польова діагностка, на зарплаті у «Хосаки».

Тернер відчув тик у стегні.

— Нам кажуть, ти готовий. Після Нью-Делі вони трохи нервували, тому треба було пересвідчитись. Бонусом трішки терапії. Нікому не завадить, еге ж?