0 GES / 1000 ABM Долина

Барту, Еверетту та Пенроузу

І. Адем

— Вогнем ми ся огороджуємо від світу, що будь-якої миті може назавжди забрати будь-кого з нас. Ті, хто прийшов сюди, знають: немає Бога-захисника, але є Давні, могутні та чужорідні нашому світові. І в природі Давніх відповідати на поклик, що спрямований до них. У природі Давніх відповідати, але людина надто слабка, щоб сприйняти їхні відповіді. І тому лише божевільний дослухатиметься до їхніх голосів.

Брудна худорлява рука підкинула в багаття кілька тонких галузок, сухих та білих, наче кістки. Криваво-руде полум’я відкидало тіні на людей, що тіснилися навколо нього. їхній одяг давно перетворився на лахміття, а обличчя були висушені сонцем та голодом. Очі горіли золотом у світлі багаття. Серед паломників, старих та знесилених, впадали в око двоє — парубок і дівчина, ще майже діти. Решта намагалася не дивитися на них, немов серед цієї купки ізгоїв Імперії могли бути свої власні ізгої та парії.

Дівчина, з голови до ніг загорнута в грубе полотно, сиділа зіщулившись, низько нахиливши прикриту каптуром голову. Бліді руки лежали на стегнах — усі в глибоких рваних подряпинах, вкритих барнавою кіркою. Хлопець раз у раз кидав на неї стривожені погляди. Він був худий, але жилавий, засмаглий, з неслухняною копицею розпатланого волосся, чорного, як вороняче крило. Темні волосинки, ще м’які та ніжні, тільки почали пробиватися на щоках та підборідді.

Дівчину звали Ебру. Хлопця — Кара. Їй було дванадцять, він був на два роки старший за неї. До паломників, що мандрували до долини Іхлари, вони прибилися неподалік Невшехіра, що також називався Нісса, міста галасливого та велелюдного. Паломники не заходили до нього — це було надто небезпечно. Будь-хто, дізнавшись, куди вони прямують, не зволікаючи повідомив би чиновників або сторожу, а це неодмінно скінчилося б тортурами та стратою на міському майдані. Підлітки ж вочевидь були містянами — тому на них спершу поглядали скоса. Та коли Невшехір лишився далеко позаду, осторога, здається, зникла.

Долина Іхлари лежала поміж сплячими вулканами Хасандаг і Голлюдаг, що свого часу вкрили її товстими шарами лави, туфу та попелу. Річка Мелендиз прорізала ці вулканічні породи, утворивши каньйон завдовжки у вісімдесят стадій та завглибшки до п’ятисот ліктів. З давніх-давен долина була прихистком пустельників — тільки от, на відміну від інших місць, з мирян сюди мало хто наважувався заходити.

— Чернецькі скинії, де ченці-самітники збираються, щоб у святому поборництві осягнути природу Давніх, також звуться конклавами, — вів далі сиплий старечий голос. Немов поїдене іржею, все у зморшках та пігментних плямах, підборіддя дрібно тремтіло, насилу даючи раду довгій промові. Решта обличчя паломника ховалася в густій тіні каптура. — Скинії ревно охороняють своє усамітнення й неохоче приймають чужинців. Подейкують…


Химерне завивання розлилося над їхніми головами — розповзлося, немов густе вариво, скрипуче та різке до болю в зубах. Паломники задерли догори голови, виставивши вперед гострі старечі підборіддя. На худих жовтяничних шиях заходили борлаки. Нечисленні поміж ними жінки — всього дві з дев’яти, окрім Ебру — навпаки, опустили погляди, втиснувши голови у плечі.

Звук не був схожий на крик нічного звіра. Не був він і гуркотом каміння, що зірвалося зі схилу гори, або тріщанням гілок. Це було щось геть інше… і тією своєю іншістю воно й розбуркувало в людях глибинний та нестямний переляк. У посталій тиші чути було лише, як тріскотять галузки в багатті та десь далеко монотонно виє в скелях вітер.

— Подейкують, у скиніях… — повів був далі паломник, та цього разу його урвали.

— Звідки ти се знаєш? — проскреготів хтось із темряви. — Се все базарні балачки….

— Не балачки, — просипів перший. Звали його Адем, і був він кимось на кшталт провідника та ватажка. — На балачках добре знаються товстуни в рясах, які з порогів своїх храмів бубонять про єресь, що буцімто ся гніздить у долині Іхлари. А самі погрузли в гріхах, як ті свині в багні! Але той, хто бодай однією ногою ступив на сю землю, знає істину! Давні ходять біля її меж. Твердий волею здатен узріти їх в ту коротку мить, коли ніч пронизана першими променями сонця. Якщо небо вкрите хмарами, а світло розсіяне, в тому мареві постають велетенські фігури, такі незбагненно величні та чужинні, що якби вони явились бодай трохи чіткіше, звели б з розуму самим своїм виглядом…

— Одного дня, — не поступався другий (через темряву неможливо було напевне сказати, хто саме), — одного дня сі плітки ся дістануть вух Імператора, і він відрядить сюди військо.

Він навмисно полишив свою думку незакінченою — не наважувався порівняти богів долини з імперськими скутатами та катафрактаріями. Але Адем вгадав її хід.

— Імперським тагмам є кому протистояти. Минули часи святого Маманта, по голову якого солдати приходили за особистим наказом Імператора. У теперішнього владики є вороги значно небезпечніші…

— Хіба святий Мамант також… — почувся невпевнений голос однієї з жінок.

— А ти гадала, його стратили через те, що він роздавав козячий сир бідним? — тріскуче загиготів Адем.

Жаска руна знову прокотилася долиною. Всі завмерли. Цього разу ніхто не наважився роззирнутися — паломники втупилися у вогонь, наче в його пекучому нутрі шукаючи порятунку. Ще ввечері, наказуючи зібрати більше хмизу, Адем запевняв, що вогонь захистить їх, що світляне коло буде їхнім санктуарієм, надійним захистком від нічних жахіть.

Неможливо було визначити, звідки долинав той звук. Здавалося, він народжується ген далеко, але відлуння підхоплює його, і, в різний час відбиваючись від скель, виття лунає немов звідусіль, але не водночас, а поперемінно. Адем, першим подолавши заціпеніння, вхопив з купи хмизу декілька гілок і заходився по одній підкидати їх у багаття.

— Вогнем ми ся огороджуємо від світу…

Щось сіре стрімко обхопило одного з паломників з-за спини й смикнуло назад, вмить втопивши у нічній темряві. Пронизливий лемент вдарив у вуха миттю пізніше, але його вже не чули. Розмиті сірі мацаки оповили ще одного, стиснули й потягли, а той лиш ногами дриґав. На потилицю третього впало щось велике та важке, і його череп вибухнув вихором скалок, гарячих та вогких. Адем упав на землю, втиснувся в неї й поповз. Одна з жінок заверещала, але її вереск за мить захлинувся, а крізь розпанахану горлянку бульбастими гронами заструменіла чорна у відблисках вогню кров. Танець смерті навколо слабкого багаття в декілька ударів серця сягнув свого апогею, коли додолу падали останні, а перші ще корчилися й кричали.

Адем неймовірним зусиллям вихопився за межі світляного кола, відчуваючи, як вибухають болем суглоби, як зводить судомою м’язи. Зриваючи нігті об гостре каміння, раз у раз кидав він своє тіло вперед, не наважуючись відірвати його від твердої холодної землі. Коли темрява остаточно поглинула його, він, не озираючись, кинувся тікати — спочатку навкарачки, потім — зігнувшись, на тремтячих ногах. Він петляв поміж високих брил, продирався крізь сухий чагарник, збивав п’яти об каміння. Позаду хрипіли в агонії паломники. Вісім душ, живцем пожертих пітьмою. У скронях гулко гупала кров, перед очима пливли райдужні кола.

Поступово, геть знесилений, перейшов на крок, намагаючись ступати нечутно й тамуючи важке й хрипке дихання. Лемент за спиною вщухнув — усе скінчилося. Думки клубком осатанілих змій копошилися в голові. Відмовляюся в це вірити… Відмовляюся… не про таке мені розповідали ті, хто потай переповідав вісті з долини…

Адем завмер. Раптовий спогад сяйнув у суцільному мороці думок, немов блискавка, що на одну-єдину мить розтинає грозову ніч.

Кара та Ебру — коли виття почулося вдруге, їх уже не було біля багаття… Вони зникли, відступили у темряву, немов за умовним знаком! Ніхто не дивився на них — усі, наче вівці, тулилися до вогню, не наважуючись підвести очі. І він, Адем, разом з усіма — бо знав, бо вірив, що вогонь захистить їх, що з ним не треба боятися ночі.

Це тільки якщо ніч не знаходить собі спільників. У серцях людей темрява буває густішою, ніж в найтемніший опівнічний час.

— Тихіше, — пролунав раптом голос. Ще по-хлопчачому тонкий, з першими, ледь помітними чоловічими нотками. Голос Кари.

Адем відсахнувся, наступивши на суху гілку, яка оглушливо хруснула під п’ятою.

— Тихіше! Вони нас почують! — в шепоті Кари почулася злість.

Адем завмер, напружено вдивляючись у пітьму. Небо з вечора затягнуло хмарами, й ані світло місяця, ані зір не проникало крізь їхню товсту ковдру. Та все ж Адемові здалося, що серед туфових брил і примарних обрисів сухого чагарника, він розрізнив темні постаті підлітків.

— Ти теж утік? — спитала Ебру. — Вони бояться темряви. Вони підібралися до нас із ліхтарями, полишили їх зовсім поряд. Якби ви не дивилися увесь час у вогонь, ви б їх побачили…

— Нам треба йти, — урвав її Кара. — Вони нас шукатимуть.

Підлітки завовтузилися, зводячись на ноги, потім покрокували, ретельно видивляючись, куди ступити. Босі ступні торкалися землі майже нечутно — відійди хлопчик із дівчиною кроків на десять, і Адем загубив би їх. Якусь довгу мить він коливався, але коли їхні обриси почали танути в темряві, охоплений раптовим жахом, кинувся навздогін. Здається, вони навіть не зауважили ані його відсутності, ані появи.

Кроків за двадцять Адем врешті наздогнав підлітків.

— Ви знаєте, куди йти? — прошепотів він.

— До каньйону, — відповів Кара неохоче.

Старий паломник невдоволено скривився. Яка пихата, зухвала відповідь! Звичайно, треба йти до каньйону. Саме на його стрімчастих схилах пустельники облаштовували свої скинії. Вулканічний туф був м’яким і пластичним, легко піддавався обробці, а на повітрі швидко твердішав. Розповідали, що в цих краях будували цілі підземні міста, на сотні ліктів углиб. Але в непроникному мороці ночі — як визначити, де слід шукати каньйон? Після відчайдушної втечі Аден зовсім утратив відчуття напрямку. А підлітки крокували так, немов зараз був білий день і каньйон вони добре бачили.

Так вони прямували крізь темряву. Зима вже давала про себе знати — холодний вітер запускав свої крижані пальці під рам’я, гасячи останні крихти тепла. З рота здіймалися ледь помітні хмаринки пари, руки ломило від холоду, стоптані черевики не могли зігріти закляклих ніг. Але ж Адем розраховував цю ніч, як і попередні, провести біля вогню, зігріваючись його теплом. Нині ж він не впевнений був, що взагалі переживе її. Якщо не нічні почвари, то мороз доконає його. А кляті дітлахи човгають попереду — так, немов навкруги прохолодна літня ніч.

— Треба знайти місце… для ночівлі, — просипів Адем нарешті. — Ми вже далеко… ніхто за нами не женеться…

Він озирнувся, немов боявся, що позаду побачить світло ліхтарів, про які розповідала Ебру. Але темінь там була такою ж суцільною, як і попереду.

«Чудовиська з ліхтарями, — докучливою мухою бриніла в голові думка. — Чудовиська, що бояться темряви».

Діти не відповіли, наче й не почули його. Жахливе виття, таке ж, що лунало біля багаття, знов пролетіло долиною, багатократно відбившись від скель та валунів.

— Хлопче, ти бачив їх? — дочекавшись, доки затихне відлуння, спитав Адем. — Тих… хто напав?

— Бачив, — відгукнувся той невдоволено. — Як і ти.

Адем скреготнув рештками зубів. Один голкою болю вп’явся у щелепу — ясна його ледь тримали.

— Але ж ти розгледів їх? Зблизька?

— Ні. Ми ховалися.

Раптом Кара та Ебру зупинилися. Адем ледь не наскочив на них — втомлений і змерзлий, він майже не розрізняв, куди крокує.

— Тут печера, — мовила Ебру. — Порожня.

Вони спустилися грубо витесаними в туфі сходами. Печера, вирубана в обніжжі самотньої скелі, занурювалася ліктів на десять, після чого низьким тунелем повертала вбік. Схоже, це укриття колись збудували собі чабани. В дальньому його закуті було трохи тепліше, ніж зовні, тхнуло старим гаром та прілим овечим хутром. Знесилені та задубілі від холоду, щільно притиснувшись одне до одного, втікачі спробували задрімати. Ебру заснула майже миттєво, але згодом почала тремтіти та схлипувати. Кара міцніше пригорнув її, притиснув до себе, намагаючись заспокоїти. Хоч би який сон тривожив дівчину, він здавався невимовно тяжким.

Адем не спав. Холод, ломота в ногах та ще живий у спогадах жах не давали йому поринути в благословенне забуття. Він лежав нерухомо, намагаючись втримати слабке тепло, яке вони зберігали між своїми тілами. Ебру не вперше діймали жаскі сновидіння. Паломники перешіптувалися, що дівчинка чи то хвора, чи то божевільна, тим паче, що й вдень вона була відлюдкуватою та постійно ховалася за Кару, який зазвичай все вирішував за них обох. Нині ж, у безсонній темряві, Адем розчув у її рюмсаннях окремі слова — начебто безтямні та безглузді, але… але вони були сповнені такої журби та гіркоти, що серце стискалося і сльози підступали до очей. З часом паломник відчув, як та журба поглинає його, засмоктує в себе, немов у холодне, в’язке баговиння. Його кінцівки скував параліч, у вухах дзвеніло, а повні сліз очі вже нічого не бачили. У скорботі, здається, тонуло само відчуття часу, а застиглий в безкінечному Ніколи простір стрімко твердів, перетворюючись на міцний темний кристал…

Ебру розплющила очі. Наближався світанок, і повітря в печері вистигло настільки, що стіни вкрилися памороззю. Насилу розгинаючи задубілі руки й ноги, всі троє піднялися та в мовчанні почовгали до виходу. Адем після безсонної ночі заледве відчував власне тіло. Він здавався собі привидом, приреченим на вічний холод та темряву.

Назовні ярився крижаний вітер, який ніс тверді й гострі сніжинки, що набивалися в одяг та волосся, боляче сікли шкіру облич. Суцільна пітьма заповнювала собою світ, розчинивши в собі все, не дозволяючи розгледіти нічого далі витягнутої руки.

Вони зупинилися коло отвору, несамохіть притискаючись до високої скелі, наче крижаний вітер враз висмоктав з них усі сили…

Аж раптом темрява попереду розкололася вузькою поздовжньою смугою блідо-сірого сяйва. Зачаровані, вони спостерігали, як шириться, росте цей розкол.

Сходило сонце.

Крізь заволоку хмар його диска не було видно, але сяйво ставало дедалі яскравішим, примушуючи чорноту відповзати по небосхилу на захід.

І в цьому сяйві повільно проступала велетенська фігура, примарна й мерехтлива, бачена немов крізь товщу каламутної води. Вона стояла на трьох тонких, з багатьма суглобами, ногах, схожих на пташині. Гігантські, складені куполом крила скидалися на драконові, але були вкриті величезними чорними пір’їнами, тьмаво сяючими в світанковій заграві. Безока масивна голова була немов зміїна, але закінчувалася важким прямим дзьобом, укритим гострими роговими наростами, наче дно старого корабля — мушлями. Випнуті груди Давнього ворушилися, постійно змінюючи форму та обриси, в яких вгадувалося безліч відростків, що звивалися, мовби ті хробаки. Корона зі шпичаків та пір’їн, перекреслена декількома концентричними кільцями, немов терновий німб, вінчала химерну чорну голову.

Давній рушив вперед, враз переступивши каньйон. Адем гепнув на коліна, репетуючи й затуляючи долонями вуха. З очей, носа та роззявленого рота струменіли рідкі шмарклі. Задубіла від морозу шкіра вкрилася рясним потом, що вже за мить узявся крижаною шкоринкою. Старий з хрипінням та завиванням упав долілиць. Кара дивився на нього з відразою та ворожістю, Ебру ж не зводила очей з велетенської постаті, що височіла попереду. Посинілі від холоду дівочі губи щось беззвучно шепотіли, а з очей, залишаючи крижані доріжки на щоках, текли сльози.

Десь далеко невидимий крізь хмари сонячний диск здійнявся над обрієм — і немов брижі на воді, постать Давнього затремтіла й розтанула в сірому ранковому світлі.

Адем качався по камінню, вигинаючись у корчах і несамовито лементуючи. Ебру з нечутним стогоном сповзла по скелі, її очі оскляніли від сліз. Кара трусив головою та глипав, немов після удару довбнею по голові. Раптом старий паломник завмер, зародком згорнувшись на мерзлому ґрунті. Поки Кара намагався привести до тями Ебру, він підібрався, перекрутився й важко підвівся. Його обличчя й постать спотворилися, наче розбиті паралічем. Навкарачки, загрібаючи колінами, він посунув до підлітків. Кара помітив його, коли той був уже зовсім поряд.

— Ир’рах… м’яртгавадох… — з горла Адема виривалися звуки, надто складні, щоб бути безтямним стогоном чи клекотінням.

Кара намацав на землі каменюку. Уламок туфу — надто легкий та крихкий для добрячого удару.

Адем раптом заціпенів, сліпо витріщаючись на хлопця, потім повільно звівся на рівні.

— Допоможи мені… — хрипко прошепотів він. — Мені так боляче. Біль… він їсть мене зсередини. Допоможи…

Його старечими щоками текли рясні сльози. Сухорлява, в темних плямах тремтяча рука здійнялася й потяглася до Кари. Той не ворухнувся, міцно тримаючи камінь у відведеній назад руці.

— Допоможи… — знову заскімлив Адем, але цієї ж миті його обличчя вибухнуло люттю. Темний слизький рот з пеньками чорних зубів розкрився бридким проваллям, язик тлустим хробаком вивалився назовні, забруднивши підборіддя густою гнилою слиною. Він стрибнув уперед і спробував відштовхнути Кару. Розчепірені пальці, схожі на пташині пазурі, намагалися дістати непритомну Ебру. Кара хитнувся, на мить втративши рівновагу. Адем ухопив дівчину за комір і смикнув до себе, лівою рукою вже тягнучись до її обличчя.

Кара вдарив старого майже наосліп. Камінь влучив у лікоть, почувся хрускіт — шаленець відсахнувся, але Ебри не відпустив. Його пальці немов звело судомою. Задкуючи, він тягнув за собою безпорадну дівчину, наче дорогоцінний скарб. Кара одним стрибком наздогнав його і знову вдарив. Адем здійняв руку, намагаючись захиститися, але не встиг — туфовий уламок упав йому на голову, трохи вище лоба. Бризнула кров. Старий заскиглив, випустивши свою здобич. Ебру впала на каміння. Кара став над нею, готовий захищати дівчину. Адем лементував, лівою рукою розмазуючи по обличчю кров. Права безсило теліпалася. Кара свердлив його поглядом, стискаючи камінь так, що аж нігті побіліли.

Адем позадкував, а потім розвернувся й почовгав геть, рюмсаючи та скімлячи. Кара не зводив з нього очей, аж доки постать паломника розчинилася в ранковому серпанку, і лишилося саме його нестямне белькотіння, що звучало в світанковій тиші, наче забуті прокльони та закляття. Ебру застогнала, приходячи до тями. Кара допоміг їй підвестися. Від холоду у обох цокотіли зуби, а в суглоби наче цвяхи позабивали.

— Чом старий напав на нас? — запитання здавалося Карі дурнуватим, та він усе ж не втримався, щоб не поставити його. Він гадав, що Ебру має відповідь кращу, ніж його власна.

— Він подивився в очі Давньому, — слабко промовила дівчина, — тож Темир Тенгрі позбавив його глузду.

— Ми також дивилися на нього, — зауважив Кара.

Ебру, спираючись на плече Кари, зробила декілька невпевнених кроків. Задубілі ступні здавалися дерев’яними колодками, твердими та нечутливими. Кроки слабким відлунням відгукувалися десь вище колін.

— Ми нічого не просили в нього. Адема привела сюди жага. Він хотів отримати від богів долини те, чим не обдарували його за її межами.

— Тож Давній покарав його?

— Ні. Те, що ми бачили — не Давній. Не сам Темир Тенгрі, а лишень спогад про нього.

Спантеличений, Кара деякий час витріщався на супутницю. Ебру невидющим поглядом дивилася перед собою, кожної миті зосереджена тільки на наступному кроці.

— Спогад? — обурився він нарешті. — Але ж ми бачили його! Бачили всі втрьох. Адем увечері, біля багаття, розповідав про Давніх на межі долини, про досвітні сутінки… Хіба не тому в долину прямують паломники з усієї Імперії?

Ебру похитала головою.

— Ні. Не тому.

Кара надовго замислився. До краю каньйону лишалося не більше двох стадій. Уже було чути, як струменить унизу Мелендиз, вперто прокладаючи поміж каменів своє звивчасте річище.

— Стривай, — мовив нарешті хлопець. — Якщо він є спогад… то чий? Спогади мають комусь належати. Вони не можуть бути нічиїми.

Ебру замислено подивилася на нього. Її кивок був ледь помітним.

— Не можуть.

II. Аджена

У прохолодному нерухомому повітрі стукіт підошов лунав чітко, уривчасто, підхоплений та помножений сухим, розміреним відлунням. Шурхіт босих ніг наче доповнював той дрібний стукіт. Ці звуки, най прості та буденні, здавалися величними — бо такими робило їх це місце.

Скинія, що глибоко занурювалася в скельні надра, попри очікування не була сирою темною норою. Прорубані в туфі коридори були широкі та просторі, з округлим склепінням та різьбленими арками отворів. Вузькі вентиляційні шахти пропускали довгі скісні смуги-промені, в яких танцювали іскристі пилинки. Сонячне сяйво фарбувало стіни й підлогу золотаво-білим.

— Скинії долини дають ченцям спокій та умиротворення, — голос ставної пресвітерії звучав тепло та м’яко, наче муркотіння кішки. — Істинно віруючі приходять сюди саме по се.

— А паломники? — спитав Кара. Вони з Ебру йшли за декілька кроків позаду пресвітерії. Останнім човгав високий на зріст чернець у довгій нефарбованій рясі, підперезаній мотузкою.

— Паломники? — Аджена озирнулася до Кари. — Паломники приходять сюди по інше. Вони жадають отримати в долині те, що зможуть забрати з собою. Але все, що подароване долиною, лишається в долині.

Вона замовкла. Що глибше занурювалась у скелю скинія, то темнішою вона ставала. Сонячні промені вже не здатні були пройти каналами, тож зали й тунелі освітлювали розвішані по стінах лампадки. Їхнє мерехтливе сяйво народжувало химерні рухливі тіні.

— Ми не паломники, — мовила Ебру.

Пресвітерія обдарувала її легкою посмішкою через плече — і довгим, чіпким поглядом.

— Се я вже зрозуміла.

Крізь вузьку арку вони увійшли до просторого округлого приміщення. Його висока склепінчаста стеля була занурена в темряву, яку не могло розвіяти світло десятків тонких свічок, вставлених у підлогові підсвічники. Фрески, що прикрашали стіни, було майже не розгледіти, але в їхніх невиразно-затьмарених обрисах Карі вбачалося щось страхітливе й тривожне.

— То ви бачили його? — спитала пресвітерія, обернувшись до підлітків. — Залізного ворона?

— Якщо ви так його називаєте, — повела головою Ебру. — Темира Тенгрі.

— Так, — поважно кивнула Аджена, наче приймаючи молитовне уславлення. — Ім’я, дане людьми, яке він визнає. Не варто згадувати його всує. Несвідоме звертання матиме відповідь, яку ти не готова сприйняти.

— Хіба можна бути готовим прийняти відповідь бога? — спитав Кара. В його голосі не було зневаги чи сумніву. Аджена зрозуміла це з деяким запізненням, і тому обличчям її промайнула стрімка тінь, не затримавшись і на один удар серця. Пресвітерія посміхнулася, наче хотіла стерти навіть згадку про неї.

— Не бога, — вона зробила легкий та вишуканий жест рукою, що мав означати заперечення. — Залізний ворон — не бог. Він — Давній. Одна з тих істот, що раніше мешкали у цьому світі. Але залишили його.

— Чому? — спитала Ебру. Кара був упевнений, що знає відповідь, чи радше знає те, що насправді все зовсім не так. — Чому тоді ми бачимо їх?

Пресвітерія Аджена розвернулася й рушила до вівтарної частини. Іконостас у напівтемряві зблискував золотом оздоб. Карі здалося, що Аджена також зрозуміла хитрість Ебру й зараз накинеться на них зі священною люттю ревнительки. Але коли та заговорила, голос її був так само привітним та ласкавим.

— Уявіть собі в’язня, замурованого в кам’яній крипті. Він прикутий до стіни, а поряд, за межами його досяжності — склянка з отрутою, що висить на тонкій волосині. Настільки тонкій, що вона може обірватися будь-якої миті. Склянка тоді впаде, і отрута вб’є в’язня. Але волосина може й не обірватися. Витримати. В’язень ніяк не може вплинути на волосину чи склянку. На утреню ми затуляємо віддушину щільно підігнаною цеглиною й залишаємо його до вечірні. За сей час волосина може розірватися, але може й втримати склянку. Той в’язень… він живий чи мертвий?

— Якщо ми не можемо знати, обірвалася волосина чи ні, ми не можемо знати й про в’язня, — мовив Кара невпевнено, передбачаючи підготовлену пресвітерією пастку.

— Може се означати, що він рівною мірою і живий, і мертвий одночасно? — спитала раптом Ебру, незважаючи на здивований погляд парубка.

— Може. Тільки до того моменту, коли на вечірню ми відсунемо цеглину й все з’ясується. Спостереження вирішить невизначеність, так? — спитала Аджена.

— Звичайно, — кивнув Кара.

— Чи се означає, що до моменту з’ясування живий-мертвий в’язень справді існував — у наших думках?

— Так, звісно.

— Наш розум народив дві камери. В одній в’язень живий, склянка ціла, а волосина не обірвалася. В другій — в’язень мертвий, склянка розбита, волосина розірвана.

— Уявити собі можна все що завгодно, — мовив Кара дещо невдоволено. — Наприклад, що з’явився янгол і утримував склянку, не даючи волосині ся розірвати, бо в’язень був людиною праведною. А в мить, коли відтулили цеглину — відпустив, щоб той прийняв мученицьку смерть за віру та потрапив до раю. І насправді немає ніяких двох світів, бо в’язень сам є спостерігачем. Тобто по-справжньому немає ніякої невизначеності.

— А якщо в’язень не має очей?

— Він почує, як падає склянка. А якщо він глухий, — випередив зауваження пресвітери Кара, — то відчує падіння склянки на камінь підлоги. Вдихне запах отрути. У будь-якому випадку певна його частина знатиме про наближення смерті раніше, ніж настане сама смерть. Себто людина — занадто багатоскладове створіння, занадто добре пристосоване стежити за собою й навколишнім світом, щоб існувати у невизначеності. А якщо вже ми розмовляємо про людей, то до чого тут Давній, чию постать ми бачили? Ту, що змусила збожеволіти Адема… паломника. Давній же не замурований у крипті?

Ебру кинула на нього швидкий погляд, в якому Кара з подивом прочитав… страх. Пресвітерія ж посміхнулась — зверхньою усмішкою переможниці.

— Уяви, що Давній і є той в’язень, а увесь наш світ для нього є криптою. Замурованою та темною. Одна з тих істот, що могутністю та розумом настільки ж випереджають нас, наскільки ми — мурах та слимаків. Тож хіба не тісно йому буде тут?

— Не розумію, — вперто мотнув головою Кара, але Аджена на нього й не дивилася. Увесь цей час вона спостерігала за Ебру.

— А якщо для нього в момент спостереження невизначеність не вирішується? — спитала пресвітерія вагомо. — Якщо в цей момент відбувається розкол і від тієї самої миті існують дві крипти — два світи? Паралельні, наче Евклідові прямі? І в одній з них Давніх не існує, бо сей світ вморив би їх, а в другій вони існують, бо світ ніколи не впорскував їм своєї отрути?

— Тоді що саме ми бачимо? — спитала Ебру спокійно.

— У певний момент існування обидва світи можуть бути достатньо зближені, як тонке скло може відповісти дрижанням на окрему ноту хору, хоча між цілком мирським склом та духовним співом за інших умов немає жодних спільних рис. Так і нам даровано бачити Давніх крізь межу світів, коли вона стоншується та на єдину мить в особливому місці відбувається колізія світів.

— І таке особливе місце — це долина Іхлари? — запитання Ебру здавалися дивними. Наче вона запитувала про те, що й без того добре знала. Але її запитання не виглядало марнослів’ям чи хитрощами. Здавалося, відповіді Аджени насправді були для неї важливими.

— Можливо, є й інші, — гордовито стенула та плечима, — але мені про них нічого не відомо. Деякі натяки можна вгледіти у легендах про пресвітера Іоанна, але…

Ебру безцеремонно урвала пресвітерію:

— І Давні чують нас? Тих, хто ризикує звертатися до них? Чують та відповідають?

Аджена не зводила з дівчини пильного погляду.

— Так, — після довгої паузи відповіла вона. — Відповідають.

— І що для нас, людей, криється в тих відповідях?

— Ти прийшла до моєї скинії, щоб з’ясувати це, дитинко? Щоб дізнатися, як може мураха розмовляти з людиною?

Ебру кивнула головою, впевнено та спокійно. Кара ж відчував, як у його череві починають сплітатися в тугий жмуток кишки.

— Тобі є що їм сказати, дитинко? — спитала Аджена суворо.

Ебру заперечливо мотнула головою. Пресвітерія здивовано підняла брови.

— У такому разі, — вона простягнула руку долонею догори, — ходімо зі мною.

Ебру вклала свою темну від застарілого бруду руку в білосніжну долоню пресвітерії.

Кара рушив був слідом за ними, але рослий чернець за його спиною поклав руки йому на плечі, легко зупинивши.

— Чекай тут. Тобі не можна проходити крізь царські ворота.

— Чому? — Кара спробував вирватися, але чернець тримав міцно.

— Чекай тут, — повторив він холодно.

Проминувши катапетасму, Аджена ввела Ебру у вівтарну частину. Тут було ще темніше — горіли лише двійко лампад біля високих фресок-ікон і товста присадкувата свічка поблизу жертовника. Ебру завмерла, зачаровано роззираючись. Ледь висвітлені тріпотливими вогниками фрески… відрізнялися від тих, які вона звикла бачити. Зображення на них не були схожі на святі образи, не були схожі навіть на людей. Покручені фігури були позбавлені звичайних пропорцій та симетрій, складені з рис, притаманних радше морським гадам, жукам та артроподам. Крила, мацаки, перетинки, панцері та шипи. Але що пильніше придивлялася Ебру до зображень, то більше її охоплювало примарне відчуття, що вона дивиться на них двома парами очей. Перші з кожною миттю все сильніше відчували їхню чужинність, іншість; другі ж, навпаки, все більше впевнювалися в тому, наскільки природне та логічне те, що вони бачать.

— Ходи до мене, дитино! — владний оклик Аджени вивів дівчину зі ступору. Пресвітерія стояла біля престолу. Ебру слухняно наблизилася. Невеличкий чотирикутний стіл був накритий багато оздобленим антимінсом — покровом, прикрашеним золотим шиттям та багатим розсипом коштовного каміння. В центрі, куди вказувала Аджена, в антимінс була вшита невеличка, трохи більше великого пальця дорослого чоловіка, біла різьблена пластинка — скоріш за все, кістяна.

— Подивися сюди, — наказала пресвітерія, дзвіницею височіючи над Ебру. Та покірно стала навшпиньки та подивилася на пластинку.

Спочатку та здалася дівчині простою прикрасою, вкритою складною, але безглуздою різьбою. Численні лінії перетиналися, збігалися та розходилися, поза всякими правилами складання візерунків. У них не було ані чіткої симетрії, ані циклічності, ані сталих форм. Проте Ебру вперто продовжувала вдивлятися в пластину, наче це раптом зробилося найважливішою справою в її житті. Дивно, але цей різьблений шматочок кістки здавався їй знайомим — немовби дівчина вже колись бачила його, дуже-дуже давно… або уві сні.

— Що ти бачиш? — здавалося, що голос пресвітерії лунає крізь товщу води — глухо та віддалено.

Ебру спробувала відповісти, але язик наче присох до піднебіння. Заціпеніла, вона роздивлялася хаотично сплетені лінії. Паралізуюче відчуття роздвоєності знов охопило її — таке саме, як із фресками, тільки набагато, набагато сильніше. Одна Ебру відмовлялася сприймати узори та лінії, відкидаючи навіть натяк на те, що в них може бути якийсь сенс. Інша ж розуміла, що перед нею — послання. Першу Ебру навчили читати й писати, вона знала грецьку й латину, але нічого з її знань не вказувало на семантичний вміст, набір стереотипій, які її розум міг би розрізнити. Друга Ебру знала, що цей запис не може бути відтворений голосом. Для неї візерунки будувалися на каліграфії, традиції глибшій, ніж грецька чи латина, і її вміст визначався не знанням та співвідношенням, але сприйняттям та інтуїцією. Дві Ебру боролися між собою, бо існування одної цілком виключало існування другої.

— Що. Ти. Бачиш? — карбувала кожне слово Аджена, намагаючись пробитися крізь заволоку, що огорнула дівчину.

І тоді прийшло розуміння. Воно вдарило Ебру струменем неземного сяйва, образів, що лежали поза межами усього того, що здатні відтворити слова. Дівчина відсахнулася від престолу, зробивши декілька кволих кроків назад, після чого її ноги підломилися, і вона впала. Перед очима плавали безформні плями світла, у вухах пульсувала музика без тону та ритму. Аджена нависла над нею, вирячивши очі, розчепіривши простягнуті до дівчини пальці, надто нажахана, щоб торкнутися чи покликати її. Ебру подивилася на неї затьмареним поглядом. Безкінечно довгу мить вони не відриваючись дивилися одна на одну.

— Я бачила… розповідь Давнього. Її перенесли в наш світ із… — вона замовкла, немов не наважуючись продовжувати.

— Ми звемо їх рунами, — промовила Аджена. — Їх створюють особливі ченці — різьбярі. Бути різьбярем може не кожний. Лише той, хто спроможний стати каналом між світами, річищем, яким потече благословенна ріка…

Вона підійшла до престолу й накрила руну краєм покрову.

— Мало хто здатен, побачивши руну, не позбутися розуму, — Аджена кількома твердими кроками повернулася до Ебру, яка насилу звелася на рівні.

— Ті, хто здатен… — пресвітерія подивилася на дівчину з якоюсь сумішшю ненависті та жалю, — стають різьбярами.

Вона різко вдарила Ебру ногою в груди, кинувши на підлогу. Перш ніж дівчина спромоглася звестися, Аджена нахилилась і, вхопивши її за волосся, рвонула догори. Лівою рукою вона декілька разів ударила дівчину в обличчя. З розбитого носа потекла кров, з широко розплющених очей бризнули сльози. Пресвітерія жбурнула Ебру на підлогу, наступила на груди ногою, натиснула. Дівчина вчепилася в стопу пальцями, намагаючись послабити тиск. Ребра боліли, дихати ставало усе важче.

— Уже давно в долину не приходять справжні різьбярі. Анахорети кажуть, що се є затишшя перед страшною бурею, — повідомила Аджена буденним тоном. — І вибір між тим, прийняти такого до своєї скинії чи гнати пріч, завжди складний.

Вона зняла ногу з грудей Ебру. Та перекотилася на бік, жадібно хапаючи ротом повітря.

— …але я ризикну.

Аджена з усього маху вдарила ногою дівчині в потилицю.

III. Тольґа

Обличчя Кари палало. Він відчував, як сонце проходить крізь шкіру, змушує кров спікатися на численних саднах. Повіки склеїлися, і не було сил їх розліпити. М’язи горіли — вони ще зберігали пам’ять про відчайдушну боротьбу. Він з останніх сил опирався ченцям, не давав вивести себе. Але програв.

Його відгамселили до безтями — і викинули зі скинії.

Десь поряд дзюркотів струмок. Чулося віддалене цвірінькання птахів.

— Підводься.

Чужий голос здався Карі гарчанням хижака. Зморщившись від болю, він розплющив одне око й скосив погляд убік, звідки лунав голос. Ребра боліли, в паху тягнуло, а ноги взагалі були як не свої — важкі й заціпенілі.

Поряд, на великому піщано-білому камені, сидів чоловік. Кара очікував побачити ченця, але чоловік не носив ряси. На ньому була темна вовняна туніка з рукавами до ліктів, підперезана широким шкіряним чересом. Голову та плечі вкривав каптур — від нього на обличчя незнайомця падала тінь, але Кара все ж спромігся роздивитись його — обвітрене, в зморшках, із суворими складками біля губ. Одне око, сіре й водянисте, споглядало з глибокої очниці з-під навислої сивої брови. Замість другого — Кара не одразу зрозумів це — під зморщене, як у черепахи, повіко був вставлений гранований чорний камінь. Грубо підстрижена борода стирчала жмутами. Від ліктів жилаві руки вкривали наруччя з товстої шкіри. Довгі полотняні ногавці, також темні, майже чорні, нижче колін перетягнуті тонкими ремінцями. Сандалії запилені й потерті. Не лише вони — весь одяг незнайомця виглядав ветхим та зношеним, безліч разів латаним, укритим застарілими плямами. Збоку на чересі Кара вбачив шаблю — довжелезний і важкий сельджуцький килич.

Чоловік уважно спостерігав за Карою, доки той, кривлячись від болю, підводився. Нарешті, хлопець спромігся сісти, опершись спиною на розігріту сонцем брилу.

— Пити, — попрохав він хрипко, сам лякаючись власного голосу.

Чоловік зняв з пояса невеличку флягу та кинув Карі. Той не спромігся її впіймати — оплетена джгутом гарбузова пляшка вислизнула з рук і з глухим стукотом упала на каміння. Поки він підіймав її, зубами витягував корок і маленькими, обережними ковтками пив кисле вино, незнайомець не зронив ані звуку. Навіть не ворухнувся. Спокійно й відсторонено спостерігав за Карою.

— Хто ти? — спитав Кара, повернувши флягу. Вино трохи втамувало біль і прояснило голову.

— Тольґа.

— Ти не схожий на паломника.

Чоловік не відповів.

— І на скутата також. Псил?

Знов мовчання. Кара став обережно напружувати м’язи, перевіряючи, чи слухається його власне тіло.

— Ти зі скинії, — мовив він нарешті. — Не чернець, але зі скинії. Де Ебру?

Поза Тольґи невловимо змінилася. Зблиснуло в тіні каптура око.

— Дівчинка? — спитав він упівголоса.

Кара кивнув.

— Вона тепер у послушництві. Пресвітерія прийняла її. Більше ви не побачитеся.

— Але… — Кара був вражений, — як? Чому? Ебру не хотіла…

— А хто переймається тим, чого вона хотіла? Дівчисько чує. Будь-яка скинія забрала б її. Або вбила на місці.

— Чує що? — тупо перепитав Кара.

— Давніх. Вона буде різьбяркою. Першою різьбяркою долини за багато років. З часів благословенної Еґріташ.

Тольґа звівся на ноги — повільно, вагомо. Тепер він височів над Карою, наче старе, сухе дерево. Долоня лягла на руків’я килича.

— Наш світ створено Логосом… — промовив він глухо, — але Давні не знають Слова — і не належать йому. Від того ми, люди, не здатні їх зрозуміти, будь-якою спробою лише випалюючи самих себе, все глибше занурюючись в нурту безумства. Ті, хто впускає у себе асемічні пісні Давніх, більше не може цілком належати цьому світові — але й не може переміститися туди, звідки лине пісня. Звук не може рухатися в зворотному напрямку — тільки вперед. Від них — до нас.

— Аджена… — Кара сухо глитнув, — казала, що Давні чують нас.

— Чують? — Тольґа пирхнув. — Радше відчувають. Як подув вітру, який ти вловлюєш крізь щілину в незачинених дверях. А відповіді… їм не потрібно навіть хотіти, щоб ми почули їхні пісні. Ті просто струменять сюди — бо така їхня природа.

Він раптом завмер і повільно роззирнувся, наче щось нашорохало його. Кара, який сидів серед туфових уламків і не міг бачити далеко, витріщився на Тольґу, сподіваючись збагнути, що саме той помітив. Тольґа мовчав.

— Ебру збожеволіє, якщо буде слухати? — не витримав гнітючої, напруженої тиші Кара.

— Коли ти впускаєш в себе Пісню, — відповів після паузи Тольґа, не зводячи очей з обрію ліворуч Кари, — вона змінює тебе. Більшість кінець кінцем обертається на чудовиськ. На чужорідні тіла, ув’язнені в долині. Вони не можуть звідти піти — у жоден зі світів, бо вони дихають повітрям обох. Тож вижити можуть лише тут — у місці, де світи стикаються. Але сим їхнє буття ся перетворює на безперервне страждання. Пісня шарпає їх — рівною мірою і коли звучить, і коли затихає. Але різьбярі… різьбярі — се інше. Вони — не посудина, але жолоб. Їм даровано викарбовувати пісню в неживому. В кістці, камені чи металі.

Він торкнувся пальцем каменя в очниці.

— Се подарував мені Яхцзи, старий різьбяр нашої скинії. Не повноцінна руна, звісно, таку йому не дозволили б роздавати. Всього лише декілька ліній. Але й з ними я бачу та усвідомлюю більше за багатьох. Тямиш?

Тольґа перевів погляд на Кару й неспішно витягнув з піхов шаблю.

— Ти помилився, — кинув він, не дожидаючись відповіді хлопця, — коли казав, що я — не чернець. У кожній скинії є такі як я. Ті, хто оберігає її від чудовиськ долини. Щит проти каосу…

Кара не став чекати на завершення фрази. Він несподівано різко зірвався з місця, але кинувся не від Тольґи, а на нього, в останній момент сахнувшись убік та прослизнувши в того під рукою. Клинок з виттям розітнув повітря над головою, а Кара вже петлював лабіринтом валунів, стрибаючи з одного каменя на інший. Босі ноги впевнено знаходили опертя на їхній шерехатій поверхні, біль у побитому тілі кудись зник, поступившись місцем незвичній, примарній легкості.

Глухий рик Тольґи досяг його вух — разом із звуками важкої ходи та скреготом підошов по туфу. Кара біг від річки — не хотів, щоб вода відрізала йому простір для маневру. Схил каньйону був уже зовсім поряд — височів прямовисною стіною. В лабіринті скельних уламків Кара обирав шлях так, щоб рухатися уздовж схилу, але не надто близько до нього. Тольґа, всупереч його сподіванням, не відставав. Навпаки, з кожним неправильним кроком, з кожною миттю, яку хлопець витрачав, обираючи новий напрямок, мисливець скорочував відстань. Його тупіт звучав то ліворуч, то праворуч — він теж петлював, намагаючись притиснути Кару до стіни. Й сама долина наче допомагала йому — стежини між валунами заводили Кару все ближче й ближче до схилу. І от він уже біг уздовж нього, оминаючи завали та виступи.

Він опинився у пастці, але усвідомив це, коли тікати було вже запізно. В цьому місці скельна стіна виступала вперед гострим, крутим відрогом, по якому нещодавно зійшов великий звал, утворивши глибоку затінену низину, всі виходи з якої лишилися за спиною Кари.

Хлопець озирнувся. Тольґа вже був у низині — біг, не вповільнюючи руху. Другої нагоди вертлявому хлопчиську надавати він, вочевидь, не збирався.

Кара зацьковано роззирнувся, розуміючи, що часу для прийняття рішення в нього залишилося не більш ніж на три удари серця, — і раптом серед розколин у скелястому схилі помітив одну, темнішу за інші. А в туфовому кришиві перед нею — чіткий відбиток сандалії.

Він не думав і не вирішував — просто кинувся до розколини, перш ніж розум усвідомив те, про що сповістили очі.

Тольґа побіг навперейми. Килич завив, стрімко шугнувши до жертви, — і Кара відчув, як уздовж хребта вогнем спалахнула тонка лінія. Вже за мить його хламида поважчала й прилипла до спини, у вухах задзвеніло. Він влетів у розколину, добряче вдарившись плечем об гострий край каменя. Його розвернуло, жбурнуло у протилежну стіну, Кара відштовхнувся, викрутився й почав пробиратися вузьким проходом, затісним, щоб ним бігти. Тольґа, деручи свій і так благенький одяг об виступи, протискувався слідом. Він сапав тяжко й хрипко, наче дракон, що кожним видихом вивергає полум’я. Руку із шаблею він випростав уперед — здавалося, криця дзвеніла об камінь майже над вухом Кари.

І тоді тріщина раптово роздалася. Кара випав у суцільну темряву печери, гепнувшись на тверду, всіяну гострими камінцями підлогу. Затхле повітря смерділо сечею та калом. Хлопець підхопився й побіг, не розрізняючи в пітьмі навіть власних рук. Десь позаду ввалився в печеру Тольґа, застиг, дослухаючись. Наступної миті Кара врізався в стіну — так, що аж скрикнув. Завмер, нажаханий — за спиною пролунав тихий смішок Тольґи.

Хлопець почав обережно пробиратися вздовж стіни — ледь торкаючись її пальцями, намагаючись рухатися нечутно. Його переслідувач також зачаївся — печера занурилася в тишу, таку ж важку та мертвотну, як і темрява.

«Тут лише один вихід, — раптом зрозумів Кара. — Тольґа про се здогадався і чекає там на мене».

Він ішов, обмацуючи стіну в сподіванні знайти бодай якусь щілину. І тут нога його спіткнулася об щось безформне й важке.

Тканина. Плащ чи ряса…

Кара закляк на місці. Він відчував, що в печері є хтось іще, і відчуття це проповзло шкірою, наче великий холодний слимак. Сморід випорожнень став нестерпним…

…а вух торкнувся легкий шурхіт босих підошов.

Кара завмер, намагаючись вгамувати часте дихання, що в тиші здавалося оглушливо гучним. Та цього разу він почув сапання — хтось із шумом втягував повітря, принюхуючись, наче пес. Потім ці звуки раптом урвалися. В темряві Карі марилася згорблена постать з довжелезними руками, зовсім гола. Широко розплющені очі спалахували в темряві ядучо-зеленими вогниками. Нижня щелепа відвисла, опухлий, чорний язик вивалився назовні, вкритий гнійниками та язвами.

Сапання повторилося, потім почулися кроки — обережні, скрадливі. Трохи далі шерхнули об каміння підошви Тольґи.

Карі подумалося, наскільки ускладнилася тут загадка пресвітерії Аджени. В’язень, отрута й волосина — кожне тут мало власну волю, і разом з тим майже незмінними залишалися початкові умови. Неможливо було передбачити, що вчинить мешканець печери: нападе на Кару або на Тольґу чи спробує втекти? Що зробить Тольґа — кого вразить першим? Безліч комбінацій раптово склалися у Кари в єдине сплетення, немов він одразу почав переживати декілька життів. Він відчував, як потвора стискає чіпкі, холодні пальці на його горлянці, а Тольґа розрубує його від плеча до паху. Бачив, як водночас із тим почвара стрибає з пітьми на Тольґу, роздираючи тому горло чорними поламаними зубами. Як він, Кара, стоїть, заціпенілий від переляку, і відчуває холодну крицю, що пробила його груди й застрягла в ребрах… Сотні варіантів майбутнього сплелися в один-єдиний, багатогранний, як імператорський діамант.

Знову почулися кроки: уривчасті та тверді — Тольґи та ковзаючі й невиразні — почвари. Кара сахнувся туди, де, як йому гадалося, був вихід. Килич рубонув темряву, і та вибухнула виском, верескливим і бридким, просто в обличчя хлопцю.

Він врізався у два сплетені тіла, штовхнувши їх на підлогу й сам опинившись зверху. Ядучий сморід вдарив у ніздрі, очі засльозилися. Чіпка кістлява рука стиснула Карову гомілку. Хрипко загарчав Тольґа, чимдуж пручаючись під вагою двох тіл. Кара рвонувся, сповз убік. Рука розчепірилася, страшне виття луною відбилося від туфових стін — вібруюче, надломлене. Глухий удар — і два сплетені тіла розпалися, живі згустки в неживій пітьмі. Один — зіщулений, що стелився землею, стрибнув на другого, знов зчепившись з ним в єдиний клубок.

Кара навкарачки поповз геть, аж раптом його долоня намацала щось холодне й пласке — шаблю. Пальці дісталися руків’я, обхопили його. Клинок брязнув об камінь.

Придушений скрик наче належав Тользі. Кара озирнувся — і зрозумів, що може розрізнити обриси ворогів. Розколина була просто за ним, і слабкого світла, яке пробивалося крізь неї, вистачило, щоб звиклі до темряви очі угледіли дві рухливі постаті. Вони, мов коханці, стискали один одного в обіймах — тільки руки їхні тиснули на обличчя, намагалися зламати шию, вичавити очі. І знову Кара побачив, як вони розділяються на безліч копій самих себе, що існують одночасно в тому ж самому просторі — лишень тепер це відчуття було не передбаченням, не різноманіттям можливих наслідків, але вже існуючими результатами, часткою яких був і сам Кара.

У двадцяти трьох випадках його вбивав килич Тольґи, в дев’ятнадцяти — роздирали нігті та зуби монстра; в одинадцяти монстр убивав Тольґу раніше, ніж Кара встигав проминути розколину, хапав його й затягував назад до печери, де вичавлював очі твердими чорними нігтями великих пальців. Тольґа легко роззброював безпорадного хлопчака та розтинав його обличчя відібраною шаблею. Почвара гачкуватими пальцями-пазурами роздирала черево Тольґи й витягала слизький жмут кишок. Тольґа трощив кадик чудовиська, і воно блювало чорною булькітливою кров’ю. Кара рубав важкою шаблею почвару, що жадібно вгризалася в пошматовану горлянку ченця. Сотні варіантів, які взаємно виключали один одного, злилися докупи, засмоктавши розум Кари в протиприродний, задушливий вир.

А темрява печери над ними складалась у фрагменти велетенських фігур, що рухалися нізвідкіль у нікуди, фігур, чужинних людській логіці та розумінню.

IV. Яхцзи

— Ні, ні, ні! Не ти ведеш лінію! Ти маєш дозволити лінії вести тебе!

Деренчливий, надламаний голос дратує Ебру. В неї нестерпно болить голова, в якій — жодних думок. Вона безтямно дивиться на затиснений у пальцях різець.

Зіщулений, висхлий чоловічок витанцьовує навколо неї. Його довгі тремтливі руки схожі на лапи великого птаха — бусла або чаплі. Вони такі ж незграбні, невправні та зморщені. Шкіру кольору палісандра вкривають десятки глибоких шрамів, подекуди застарілих, подекуди й досі незагоєних. Сухожилки мізинця та безіменного пальця на правій руці, вочевидь, перетяті — обидва підігнуті й не повторюють рухів решти пальців. Чоловічок вдягнений у коротку, до середини стегон, туніку-безрукавку, підперезану конопляною мотузкою. З голови звисають ріденькі пасма вицвілого волосся, лискуча темна шкіра вкрита чорно-червоними плямами.

— Я — брама! Я — ключ! — скрегоче старий (Ебру знає — він старий тілом, але йому заледве виповнилося тридцять). — Усе, що тобі потрібно, — віддати свою руку. Віддай свою руку!

Прозорі очі палають божевільним вогнем. Старий — його звуть Яхцзи — вже шість років є рунним різьбярем скинії. За цей час він вирізав одну свою руну та розплутав лінії ще двох. Ці дві було знайдено в долині мисливцями скинії — вісім та п’ять років тому. Саме вони (а не його особистий витвір) були головним подвигом віри різьбяра Яхцзи.

— Кожен із нас, немов шийка глека, — він пробіг з краю до краю келії, скочив на лежак, заковзав долонями по стіні, — здатен пропустити крізь себе струмінь не більший, ніж він сам. Одні — се шийка завтовшки з мізинець, інші — ширша за кулак… але колись долиною ходила та, порівняно з якою всі ми — як жалюгідні краплі поряд із могутньою, повноводною річкою. Еґріташ, велика різьбярка, що прийшла в долину ще до появи перших скиній, та, хто за роки до нас віддала свої руки волі Давніх… І досі ми знаходимо залишені нею руни, левова частка яких лежить поза межами нашого сприйняття. Їхні лінії сплутані, проведені так, щоб приспати, приховати закладені в них сили. Велике досягнення — викарбувати нову руну, але сягання стократ величніше — розгадати руну Еґріташ! Дивись, дівчинко! Добре дивись — і віддай свою руку!

Ебру втомлено прикрила повіки. Шаленець метушився келією, його вигуки втрачали сенс, збиралися, наче ковдра з клаптів, з уривчастих спогадів, багато яких суперечили один одному. На витесаний з каменю стіл крізь отвори в стелі падало рудувате сонячне світло — день хилився до вечора.

На столі було розкладено з десяток кістяних пластин — полірованих, білих. На деяких із них різець провів кілька невпевнених ліній, але здебільшого вони лишалися чистими. А в центрі лежала пластинка, зовсім інша на вигляд — пожовкла, вкрита дрібними розколинками. Химерно переплетені лінії, зроблені з навмисною недбалістю, утворювали візерунок простий — і водночас сповнений потаємного значення.

— Навіщо скиніям руни? — урвала Ебру безтямне бурмотіння різьбяра.

Яхцзи не звернув на її слова уваги, але вона повторила своє запитання голосніше. Різьбяр завмер, наче на нього вивернули відро холодної води. Погляд його осклянів, поповз келією і, нарешті, зупинився на дівчинці.

— Руни — се голоси Давніх, — прошепотів він святобливо. — Єдино істинне священне писання.

— Навіщо потрібне писання, позбавлене сенсу та значення?

— Сенсу — так. Сенсу, але не значення. Руни — се міст між нами й Давніми. Дорога між зірок, засіб миттєво перетнути космос і вийти за його межі. Обминути час та простір, що для людей пов’язані нероздільно! Нарешті сягнути вічно недосяжного горизонту. Сягнути — й опинитися за ним!

— Немає ніяких мостів, — вперто мотнула головою Ебру. — А ти збожеволів.

Яхцзи вибухнув своїм бридким деренчливим реготом:

— Я збожеволів? Я — збожеволів?! Я збожеволів!!! — раптово урвавши виск, він засопів. — Так, то божа воля веде мене, як і всякого в долині Іхлари! Се божа воля, якій здатні ся підкорити лише ті, хто мешкає у двох світах! Інші опираються їй, аскезою відгороджують себе від вітрів потойбіччя, заливають у вуха віск, щоб не чути пісень Давніх, зашивають роти грубою ниткою, аби лише не стати провідником!

— Навіщо ж їм тоді руни?

— Навіщо їм руни? — юродствуючи повторив Яхцзи. Він пританцьовував на місці від збудження, крутився на місці, розмахував руками. — Ні, не їм, не їм! Вони просто бовдури, які не второпали істинного призначення долини. Вони впадуть — рано чи пізно! Не можна затулити вуха й не слухати Пісні — бо вона відчувається не слухом. Не можна гомоном власних думок затьмарити те, що всотується не з думками, але з почуттям — глибиннішим, ніж найперше усвідомлення, що його отримала людина в мить сотворіння! Спочатку було Слово — але Давні тому й були названі Давніми, що вони були до Слова! До моменту сотворіння, до того, як з’явилися причина й наслідок, час і простір! До Логосу вся безкінечність всесвіту існувала в єдиній найкоротшій миті та в одній безкінечно малій часточці простору. Незбагненно велике у незбагненно малому — ось що таке є Давні. Світ Логосу чужий для них, бо заперечує все, чим вони є!

— Аджена казала інакше…

— Аджена ніколи не всотувала пісні! Все, що вона знає, — се відголоски рун та перекручені уривки, які сягають її слуху крізь запону аскези та послуху. Вона зухвало пояснює те, чого сама не здатна розуміти!

— Так само як і ти, різьбяр.

Яхцзи знову розреготався. Цей гарячковий, хворий регіт зігнув його навпіл.

— Так… Так, так, так! Твоя правда, дівчинко! Що б то була за дивина — Словом пізнати те, що заперечує Слово!

— Руни, — вперто торочила своє Ебру. — Якщо вони не є Слово, то що вони? Навіщо вони тут? Нащо вони вам?

Яхцзи раптом заспокоївся, нестримний регіт враз змінився цілковитою апатією.

— На перші два запитання відповісти здатна хіба що Еґріташ — якщо вона взагалі ще здатна давати відповіді. На останнє… О, на останнє краще за мене відповість Аджена. Руни — се визначення, а визначення — се влада. Скинії долини… сперечаються за владу.

— Що за влада? В чому влада рун?

— Аби се збагнути, ти маєш знати, як влаштовані скинії. Ченці, анахорети, мисливці, різьбярі, окличники, пресвітери… Кожна скинія — ретельно налаштований механізм, що балансує між двома світами. І руни — то головна деталь того балансу. Те, без чого жодна скинія не існуватиме.

— Се не є відповідь. Ти лише граєш синтагмами, замикаючи їх на себе.

Ебру розплющила очі й взяла одну з чистих пластин. Покрутила в пальцях різець, наче дослухаючись до відчуття доторку.

— Ваша влада — це ілюзія. Давні, яким ви вклоняєтеся тут, у долині, — їх не існує.

— Е-е… і хто з нас божевільний? — байдуже спитав Яхцзи, втупившись у стіну. — Я бачив їх безліч разів. Притомний, у світанкову годину, а також мандруючи світами своїх снів. У тисячах існувань, що сплітаються в руні, коли вона народжується під моїм різцем. Значення руни — в злитті двох світів, втіленому акті творіння. В каналі, надійнішому за людину…

— Давніх, яким ви вклоняєтеся, — не існує, — вперто повторила Ебру.

Рука з різцем здригнулася і стрімким точним рухом провела на пластинці декілька тонких ліній. На перший погляд, вони повторювали ті, що були на старій пластинці — але тільки на перший. Їхня відмінність була глибокою та фундаментальною.

Яхцзи завмер. Він ще не побачив роботи Ебру, але вже відчув, як змінилася келія. Дівчинка відклала різець і повільно підняла пластинку зображенням від себе. Різьбяр відсахнувся, затуляючи обличчя руками, наче в нього било сліпуче сяйво.

— Так… легко… — сичить він, згинаючись. — Така… с-сила… Еґріташ… сяйво… струм…

— Ви наче діти, — промовляє Ебру спокійним, рівним голосом, — які граються з тліючими вуглинками, обпікаючи пальці та ризикуючи підпалити все навколо. Але невдовзі се припиниться.

З її носа та вух тонкими багряними цівками тече кров.

V. Тольґа

— Полиште ліхтарі тут, — шепіт заледве чутний в гомоні вітру.

Тривожне виття лунає долиною — це чудовиська блукають у пекельній темряві, що їх водять за собою примари інших світів.

Троє ставлять ліхтарі на землю — так, щоб з одного боку їхнє світло було надійно приховане пагорбами та валунами. Тольґа оглядає своїх товаришів. Мисливці неквапливо перевіряють зброю, поправляють наручники та череси, перетягують ремінці сандалій. Атмаджа знімає з перев’язі за спиною бронзовий молот на довгому ратищі, декілька разів перехоплює, щоб руки звикли до ваги знаряддя. Дамла готує батіг, вкритий загостреними сталевими лусками. В її вправних руках він шматує, дере й душить — тіло змії, жало скорпіона. Тольґа дістає з піхов килич, приторочує руків’я ремінцем до зап’ястка.

Вітер доносить уривки розмови. Слабкий вогник багаття ледь проглядає з-поміж фігур, які збилися в щільну купу навколо нього. Вони полохаються й підкидають у вогонь хмиз щоразу, як чують лемент чудовиськ, що бродять долиною.

— Що нам до цих неборак? — питає Атмаджа. — Вони ж лише побрідники. Звичайна наволоч.

— Не звичайна, — заперечує Тольґа. — Відтоді як Еґріташ зникла, долина чекає на нового різьбяра. Не такого як ті, хто наразі роблять копії копій, намагаючись розплутати її лінії, — під їхніми руками народжуються лише підробки.

— Аджена гадає, що новий різьбяр — серед отих? — Дамла поглядом вказує на паломників.

— Пресвітерія не знає цього, — всміхається Тольґа. — Лише припускає. Вона спостерігає анахоретів та шаленців, і за змінами в їхньому стані передбачає, що новий різьбяр прибуде вже незабаром.

— Як? — Дамла здійняла брови.

— Ти запитуєш у мисливця про пресвітерію, — зауважив Тольґа розважливо. — Я не знаю.

— Гаразд, — змахує кошлатою бородою Атмаджа. — Навіщо вбивати нову Еґріташ, коли можна взяти її бранкою?

— Тому що стара Еґріташ назавжди змінила долину. Зміни, що принесе нова, будуть не менш значущими, — пояснив Тольґа. І, на мить замислившись, додав: — Аджена вважає, що це буде кінцем для нас.

— Убити різьбяра, щоб врятувати долину? — пирхнула Дамла. — А його взагалі можна вбити?

— Усі смертні, — кинув Атмаджа, спираючись на молот. — Ба навіть Давні.

Нечутно ступаючи, вони пірнули у темряву. А за тридцять ударів серця наблизилися до паломників на відстань удару.

Дамла батогом обвила шию першого, рвонула на себе, висмикнувши його зі світла. Передсмертний хрип пролунав за мить пізніше, але паломники навряд чи його почули. Тольґа згином ліктя затиснув шию іншому, потягнув, незважаючи на відчайдушне борсання. Вільною рукою вихопив ніж, встромивши поміж ребер, і розпанахав впалі груди, наче різник на базарі, ламаючи кістки та шматуючи нутро. На голову третього паломника впав молот Атмаджи, розтрощивши череп на дрібні гарячі скалки. Одна з жінок заверещала, але її вереск тієї ж миті урвався — жало батога невловимо швидким рухом розірвало горлянку, і той крик захлинувся у кривавому шумовинні, що струменіло з жахливої рани.

Збуджені запахом крові, зарепетували в пітьмі чудовиська, квапливо, але обережно підступаючи до джерела цього п’янкого аромату. Мисливці відступили назад у темряву, намагаючись якомога швидше відмежувати себе від безумства, що клубочилося над місцем стоянки. Забрьохані кров’ю, наче багном, вони зупинилися біля своїх ліхтарів, уже майже згаслих.

— Ти відчув? — спитала Дамла Тольґу. — Кляті жебраки… їхня кров… просочена.

Тольґа кивнув. Дамла не помилялася.

Поміж усіх ченців скинії шлях мисливця — найкоротший. Пісня поширюється долиною в безліч способів. Дехто відчуває її в обрисах, що удосвіта постають на небокраї; дехто — в довгих, тривожних снах, що приходять уночі, інші — слідкуючи за різцем, який лишає лінії на кістці та камені. Мисливці ж всотують пісню з кров’ю — бо їхні жертви зрослися з нею тілами, сповнилися нею. Пісня обертає людину на чудовисько, чия кров — безумство. Мисливець, що захищає скинію, б’ється з чудовиськами, вдихаючи випаровування їхньої крові, всотуючи її шкірою. Суворі практики анахоретів вчать перешкоджати її проникненню, але жодна з них неспроможна цілком його зупинити. І мисливці на чудовиськ самі стають чудовиськами — щоб наприкінці загинути від рук своїх побратимів.

Тож мисливці по самому лише запаху вміють упізнавати розчинену в крові Пісню. Так само, як зараз вони відчули густий, вібруючий аромат, що здіймався над трупами паломників.

VI. Аджена

— Не треба було мені зволікати, — пресвітерія окинула Ебру довгим злим поглядом. — Я мала наказати Тользі вбити вас обох, тільки-но ви ся явили на порозі моєї скинії.

Ебру мовчки дивилася на неї. Пресвітерія Аджена застигла на амвоні, біля царських воріт, велична та непохитна. Цупкий, оздоблений золотом, перлами та коштовним камінням фелон робив її схожою на висічену з туфу статую. Ебру стояла навпроти, під склепінням наосу, вдягнена у вкриту плямами та пилом туніку, брудна й боса. Обличчя було замурзане засохлою кров’ю, лівий кулак — міцно стиснений.

В арку храму потужним потоком вливався людський гомін, наче зарепетували всі ченці одразу, марно намагаючись перекричати один одного. Храм був порожній — якщо не брати до уваги жінки та дівчини… хоча якась метушня долинала з вівтарної частини, глухе мимрення та шурхіт сандалій.

— Сумнів — ворог віри, — відкарбувала пресвітерія.

Якийсь час вони безмовно поглядали одна на одну.

— У твоєму кулаку руна Еґріташ? Ти розшифрувала її? — нарешті спитала Аджана. — Не заперечуй, навіть я відчуваю її спів. Присягаюся, що анахорети — й ті в замурованих келіях зараз виють та качаються в корчах по долівці. У долині стало більше пісні. Набагато більше. І це зробила ти — за один неповний день. Те, на що інші різьбярі могли покласти все своє життя…

— Ні, — Ебру мотнула головою. — В рунах усе слід розплутувати, але розшифровувати в них нема чого.

— Се слова Яхцзи, — розсміялася Аджена. — Він також їх розплутував. Але ти… ти до смерті його перелякала. Чим, дозволь запитати?

Вона дивилася крізь Ебру, туди, де за худорлявою фігуркою темніла арка храмових воріт. Хай би якою сильною була руна в руці цього зухвалого дівчиська, хтось із мисливців має зберегти тяму, не піддатися Пісні. Хтось має… має прийти до храму, до своєї пресвітерії. Дамла? Чи Тольга?

— Ви завжди шукали значення рун у їхніх творцях. Ви шукали їх в образі Давнього, що його пізнавали крізь несвідому руку різьбяра. Завжди уявляли собі послідовний ланцюжок значень, що зрештою мали один-єдиний теологічний зміст. Ви вважали їх посланнями Давніх — істот величніших навіть за самого Бога-Творця, якого звете Логосом. Але Пісня ніколи не була цим. Не могла бути. А Давніх, ікони яких ви малювали у своїх храмах, — їх не існує.

Аджена скривилася у зневажливій посмішці, крізь яку отрутою сочилася погано прихована лють.

— І що ж тоді є Пісня? — спитала вона. — І що є руни? Якщо не існує Давніх, то від кого се все походить?

— Визнати у пісні єдине джерело означає зупинити її, надати їй остаточного значення, замкнути.

Від арки входу відчутно долинали чиїсь кроки — і це надало пресвітерії сил.

— Ти — не друга різьбярка. Не нова Еґріташ. Ти лише чергова божевільна паломниця, яка жадає божественних одкровень! Я дарма боялася тебе! — очі Аджени зблиснули, коли в отворі арки проступив обрис чоловічої постаті. Довжелезна, важка шабля в руці майже черкала плити підлоги. — Долина не помітить твого зникнення, як не помітила й прибуття! Те, що вона дарує, з нею й залишається!

Але перш ніж відлуння останніх її слів згасло під склепінням, Аджена зрозуміла, що силует в отворі якийсь надто тонкий та маленький — ненабагато більший за Ебру. Шабля в його руці здавалася до смішного величезною. Пресвітерія затнулася, черговий вигук застряг у неї в горлі.

Кара увійшов до храму. Мовчазний та зосереджений, з голови до п’ят вкритий темно-багряними бризками, він став поряд із Ебру. Дівчина обернулася до нього.

— Привіт, Каро, — сказала вона тепло. — Добре, що тебе не вбили.

Кара труснув головою, наче не погоджуючись. На мить його обличчя пересмикнуло судомою.

— То що ти відповіси мені, дитинко? — під злістю пресвітерія Аджена намагалася приховати страх, що холодною рукою стискав її горло. — Якщо Давніх немає, хто…

— Я не казала, що Давніх немає, — урвала її Ебру. — Я сказала, що не існує Давніх, яким ви вклоняєтеся.

— Не смій гратися зі мною, дитинко! — голос Аджени раптом зірвався на вереск. — Ти — ніщо переді мною! Жалюгідна..

Царські ворота за спиною пресвітерії прочинилися. З отвору, відхиливши важку запону катапетасми, вийшов Яхцзи і щосили штовхнув ошелешену жінку в спину. Заплутавшись у громіздкому й цупкому фелоні, вона впала і вдарилась обличчям об поліровані плити підлоги. Різьбяр скочив на неї зверху, притиснув ліктями й коліньми та відчайдушно затрусив головою, наче намагаючись розігнати хміль.

— Я — ключ! Я — брама! Віддай свою руку! — репетував він, бризкаючи слиною. — І рука, що втратила будь-який зв’язок із різьбярем, зробить лише начерковий, а не виразний жест! Різець окреслить знакове поле, що не матиме відправної точки! Багатовимірний простір, де сполучаються та суперечать один одному численні сенси, жоден з яких не є відправним….

— Облиш… мене… — сичала Аджена. Із садна на лобі по її обличчю текла кров, заливаючи очницю. Широко розплющене око в рубіновому обрамуванні не відриваючись слідкувало за Ебру, лише в ній вбачаючи реальну загрозу — та істинну силу.

Дівчинка підійшла до пресвітерії, присіла, простягнувши до неї стиснутий кулак. Та висмикнула з-під Яхцзи свою руку, мазнула долонею по обличчю, намагаючись стерти кров, а потім раптово вчепилася в кулак Ебру закривавленими пальцями.

— Ось та влада, якої ти прагнеш, — прошепотіла Ебру. — Візьми її.

— Йди геть… — пресвітерія ще міцніше стиснула кулак дівчинки. — Не спокушай мене! Смертний не може… інший світ…

— Немає інших світів, — похитала головою Ебру. — Немає Давніх, що мешкають там. Це ілюзія. Ви вклоняєтесь омані.

— Ти… брешеш.

— Долина, що існувала для тебе, зараз закінчується, — вела далі Ебру. — Закінчується не в один, а в усі можливі способи одразу. Жоден із них не буде первісним. Я — твій Апокаліпсис. Але твій, і тільки твій. Се ти, саме ти, а не Давні — той в’язень, що живий і мертвий одночасно. Ти завжди ним була, але тепер ти усвідомлюєш се.

Вирячене око пресвітери оскляніло. Пальці, що стискали кулак Ебру, розчепилися та зісковзнули з нього.

Ебру поволі розтулила долоню. Маленька кістяна пластинка на ній лежала зображенням догори.

VII. Кара

Вони йшли каньйоном, що купався в ласкавому сонячному сяйві. Світило стояло високо в небі, і жодна хмаринка не заважала йому зігрівати приспану зимою землю. Річка струменіла звивистим кам’янистим річищем, вируючи на сточених скельних уламках. Напоєний сонцем туф приємно зігрівав ступні. Діти йшли мовчки, наче не наважуючись порушити величного спокою долини. Кара залишив шаблю в скинії. Він не був до кінця впевнений у цьому — взагалі в усьому, що трапилося там, — але, дивним чином, власна невпевненість його не дуже переймала. Ебру крокувала легко. На плечі в неї висіла полотняна торбина, де лежав різець, фляга з висушеного гарбуза та кілька сухарів.

Шпак сів на брилу перед ними. У дзьобі він тримав великого равлика, яким взявся стукати об камінь, намагаючись розбити черепашку. Завмерши, Ебру стала прислухатися до цього стукоту, наче він мав вказати їй шлях.

— Чому, — обережно спитав Кара, — руна так подіяла на Аджену? І чому на нас вона подіяла інакше? Тільки не кажи, що відповідь та сама, що й з паломниками.

— А чом вона має бути іншою? — відповіла Ебру, трохи засмучена тим, що шпак, сполоханий їхніми голосами, відлетів.

Кара замислився.

— Якщо ти кажеш, що образ Давнього, який ми бачили, то є тіко спогад, значить, він майже не відрізняється від руни, їх відрізняє лише втілення. Проте за той час, що минув, ми — ми ж змінилися! Я змінився. Ти розповідала про жагу, яка вела Адема, але хіба я нині не відчуваю такої самої жаги?

— І так, і ні, — стенула плечима дівчина.

Вона зупинилася, побачивши на березі всохлий окоренок. Присівши перед ним, Ебру дістала з торбини різець і декількома лініями вивела на дереві сплетіння звивистих ліній.

— Що я хотіла сказати цією руною? — спитала вона. — Яке значення, яку силу вклала в неї?

Кара невизначено повів рукою:

— Але ж ти різьбярка! Ти сама не вкладаєш в неї нічого. Твоя рука лише втілює співи Давніх…

— Давніх не існує, — мотнула головою Ебру, виказуючи прикрість через повторені Карою чужі слова.

— Давніх не існує, — покірно повторив Кара, обмірковуючи поєднання цих слів. — Але якщо немає джерела, і рука не має зв’язку з голосом… то що ж залишається?

— Що залишається? — Ебру сховала різець у торбину.

— Багатовимірний символ. Безкінечна течія значень, які власним існуванням спростовують бога та всі його іпостасі — раціональний порядок речей, науку, закон…

Кара закліпав, приголомшений власними словами.

— Тому ченці в скиніях вірили, що Давні існували до та зовні Логосу, — пояснила Ебру. Вона підвелася і знов покрокувала узбережжям. Кара наздогнав її.

— Але ж се не так, — мовив він обережно.

— Не для них, — стенула плечима Ебру. — У річки є джерело, річище та гирло. Се незаперечно.

Вона підняла камінчик і жбурнула його в потік. Звук падіння розчинився в розміреному вуркотінні води.

— Але ти… ми знаємо, що джерела немає.

— Є. Не одне, а безліч. Є річище — спогад, пісня, рука. А гирло…

Кара зупинився, невідривно дивлячись на Ебру.

— Спостерігач… Він — той простір, де відбиваються всі до одного сенси та значення, з яких складається руна, спогад чи пісня. Вони набувають єдності не у своєму походженні, а в призначенні…

Він прикусив губу й закотив під лоба очі, наче намагаючись вловити ту думку, що розпадалася в його свідомості тисячами химерних уявлень.

— Тільки Спостерігач не є людиною. В нього немає історії, немає життя, немає бажань та прагнень. Він — лише той, хто зводить докупи всі ті штрихи, що утворюють Джерело. Гирло й Джерело об’єднуються в Спостерігачеві!

Ебру кивнула.

— Я — ключ. Я — брама, — повторила вона слова безумця Яхцзи, якого було вбито у скинії мисливицею Дамлою. Того, що задушив пресвітерію Аджену. Того, що напав на Ебру й вичавив їй очі. Того, що був розрубаний киличем Кари. Того, що був зарубаний киличем Тольґи. Того, що самотньо лементував, коли підлітки залишали скинію…

VIII. Еґріташ

Печеру вони знайшли в затиснутій між двох відног розколині — глибокій тіснині, колись прорізаній безіменною притокою Мелендизу, нині давно пересохлою. Мертве річище було засипане камінням і поросле колючим чагарником. Йти ним було важко. Вхід до печери більш скидався на звірячу нору, і лише напівстерта руна над ним вказувала, що Ебру та Кара не помилилися.

Їм довелося повзти навкарачки — ліктів двадцять, не менше. Хід вивів їх до невеликої, але високої печери з темним колодязем у центрі та численними розколинами в склепінні, крізь які в печеру проникало розсіяне сонячне світло.

Стіни й підлогу вкривали безліч символів, розміщених цілком хаотично, без жодної системи. Деякі з них перетиналися між собою, утворюючи довгі асиметричні послідовності; деякі стояли окремішньо. Місце дихало дивним, невимовно важким спокоєм. Так, напевне, відчувається смерть — мить, коли розум усвідомлює, що один з його станів призвів до виключення з канви простору-часу. Зяюча порожнеча свідомості, грозовою хмарою зібрана під склепінням маленької всіма забутої печери.

У тінях під стіною, скорчившись у позі зародка, лежала жінка в покритому пилом веретищі. Надто висхла, щоб бути живою. Поряд, розкидані, лежали інструменти — здебільшого різці, ножі та зубила.

— Се Еґріташ? — спитав Кара тихо.

— Так, — Ебру опустилася перед тілом на коліна, ніжно торкнувшись рукою зотлілої тканини. — Ті, хто, навіть вважаючи її провідником, насправді бачили в ній лише Автора, джерело сили. Вони усвідомлювали, що вона вже мертва, але все одно не припиняли ототожнювати її руни з нею самою. Намагалися відшукати в жінці, яка давно вже зникла, значення накреслених нею символів. Руни ніколи не викарбовувалися заради прямого впливу на реальність, вони були символом заради символу. Неважливо, скільки ся жінка прожила насправді. Рунна різьбярка Еґріташ померла в той момент, коли усвідомила, що її голос повністю відторгнений від джерела.

— Давні в долині… — мовив Кара. — Пам’ятаєш, ти казала, що спогад не може нікому не належати? Потім — що немає безлічі світів, але є безліч сенсів, які поєднуються в очах Спостерігача. Спогади про Давніх — одне з таких поєднань. Але чому воно тоді — спогад?

— Ченці не спромоглися зрозуміти сутності сього поєднання, і тому вони нарекли Еґріташ Джерелом. Інші вважали її різьбяркою, Річищем. Але ніхто не мав її за Спостерігача — тому що ніхто не вірив у Спостерігачів.

Ебру повільно звелася на рівні й підійшла до колодязя, обережно зазирнувши в його бездонну темряву.

— Сни. Я почала бачити їх, сповнені туги та заклику. Вони діймали мене своєю незрозумілістю, не давали спокою, вимагали. Людина сприймає богів як тих, хто дарує, до кого вона може спрямувати свої благання, сподіваючись на милість та жахаючись гніву.

— Тольґа казав, що се ми чуємо Давніх, а не вони нас. Що звук не може текти у зворотний бік. Потік між світами має лише один напрямок.

Ебру зітхнула:

— Всесвіт як єдність позбавлений симетрій та циклів. Спільність та повторення — лише спрощення, які створює Спостерігач. У долині, як і в усьому світі, люди в благанні та молитвах звертались до Давніх. Але те, що вони чули, було не відповіддю — се теж було прохання. Прохання про допомогу.

Вона глибоко вдихнула й обернулася до тіла Еґріташ.

— Вона була тою, хто почув се прохання. Намагаючись допомогти, вона посилила й поширила його, але…

— Багатовимірне, воно було редуковане до тих сенсів, які були в очах Спостерігача.

Кара став поряд з Ебру на краю колодязя. Вони мовчки дивилися в темну безодню.

IX. Су Нурай

Падіння здавалося безкінечним. Наче час зупинився і вони застигли в єдиній вічній миті, без початку та кінця. Та коли падіння закінчилося, вони не відчули болю. Жах, що в момент стрибка огорнув їх крижаним коконом, розбився на тисячу уламків, сяючими зірками розлетівся в абсолютно чорному просторі.

Відчуття наздогнали декількома секундами пізніше, наче їхнім тілам знадобилося більше часу, щоб дістатися сюди. Вони стояли по коліна в теплій рухливій воді. Ступні відчували кам’янисте дно, на диво м’яке й пружне. Не було жодного джерела світла, але здавалося, що сяяв сам простір, немовби кожен його атом мав таку здатність.

І в цьому сяйві проглядало щось неймовірно величезне. Плавність ліній і гладкість поверхні безсумнівно вказували, що вся ця неймовірна маса була плоттю. Живою плоттю.

Давня застигла в нерухомості. Її обриси, які можна було розгледіти, належали радше морській істоті — глибоководному мешканцю, звиклому до набагато щільнішого, ніж повітря, середовища. Витончені та граційні, позбавлені жорстких кістяних структур, кінцівки сяяли золотаво-перламутровим глянцем, але сам колір шкіри, здавалося, лежав поза світловим спектром людського ока. Безсило звисали мацаки, більше схожі на вигадливе асиметричне мереживо. Купол-плащ увесь вкритий візерунками танцюючих ліній, в його центрі — простір із сотнею очей і два чорні, гачкуваті дзьоби у плетиві тендітних золотавих відростків.

Ебру знала, що це — вона. Давня, а не Давній. Вона завжди знала це, так само як знала й те, що «вона» — це радше сума символів, ніж визначеність фізичного втілення.

Кара роздивлявся Давню в мовчазній побожності. Хоч наскільки реальним здавався Темир Тенгрі, та, кого він бачив зараз, була стократ реальніша. Вона просто не могла бути спогадом.

— Вона померла? — спитав він нарешті. Звук власного голосу здався йому настільки недоречним та образливим, що хлопець замовк.

— Так. Ні, — Ебру, здається, промовила це одночасно.

— Дилема в’язня, — вражено видихнув Кара. — Це її бачила Аджена?

— Новий Розум Імператора, — загадкою відповіла дівчина. — Безкінечний сплутаний розум, що існує поза часом.

Вони повільно наближалися до велетенського тіла. Тепла вода приємно пестила ноги, зігрівала й розчиняла в собі втому та страх.

— Чому вона кликала нас? Про яку допомогу просила? — спитав Кара. Він уже й сам зрозумів це, але не був певний, що його розум здатен збагнути, а тим паче усвідомити Давню.

— Вона страждає на самоті. Спостерігачкою, вона розплутує джерела, так що в кожному наступному витку її лишається все менше. Люди прагнуть перетворити її на Автора — єдине джерело, що пояснює й народжує все. Яким вона ніколи не була й бути не може. І Темир Тенгрі, Умай Жерсу, Тсатоґґа та багато інших з’явилися з її спогадів, зробившись тим внутрішнім джерелом, яким вона намагалася захистити себе. Вона сама була серед цих спогадів: в одному образі — Су Нурай, Місяць-що-віддзеркалюється-у-воді; в іншому Ґаґанотхоа або Тангароа — вічна полонянка, яку стережуть чудовиська за наказом Потойбічних богів.

Ебру підійшла до сплячої Давньої та ніжно торкнулася її блискучої золотавої шкіри долонею. І Кара бачив, як вона розпадається тисячею одночасних образів, кожен з яких є символом. Він зітхнув і заплющив очі. Втоми більше не було. Його розум існував у нескінченному розсипі всесвітів, ковзаючи між ними за власним волінням — тож втоми відтепер не буде, доки він сам не забажає її відчути. Кара розтулив долоню й побачив там чорний гранований камінь. Той, що він забрав у мертвого Тольґи, коли залишав печеру. Той, що йому подарував Яхцзи, коли він був Тольґою.

Су Нурай раділа, що її самотність закінчилася. Тішилася волею, якої ще не знала. Втішалася гнівом, на який тепер була здатна.

Те, на що не наважилася Еґріташ, врешті здійснилося.

Джерело, Річище та Гирло набули єдності.

Загрузка...