Закоłот. Невимовні культи

I

Схожий на механічну ляльку, в якої закінчується накрут, він зробив ще кроків десять, після чого закляк в незакінченому русі — статична стереограма на тьмяному тлі. Понівечені обладунки стиха дзижчали, патьоки барнавого слизу пульсуючими поштовхами витікали з жахливих розривів. Здавалося, що людина всередині ще бореться, намагається зрушити омертвілу броню з місця. Даремно. Тьмяно мерехтіли з-під відірваних пластин сигіли, втрачаючи закладену в них силу; в оголених нутрощах скафандра спалахували й згасали жаринки.

І в цій машинній агонії велетенська постать наче ставала прозорою, ефемерною. Кассандрі, що трималася дещо позаду, здавалося, що це й справді лише стереограма. Затримати на ній погляд було майже фізично неможливо — починало паморочитися в голові, а очні яблука ставали важкими й гарячими. Натужне дихання пораненого корабля ставало лунким, всепоглинальним. Стогони, скрегіт та шипіння наче всотувалися самим повітрям, роблячи його непридатним для дихання. Можливо, саме так воно й було, але щоб переконатися в цьому, потрібен був візор з працюючим інтерфейсом — а він залишився позаду разом із шоломом. Кассандра не знала, чи повітря, яке вона вдихала, не було токсичним. Може, це все було лише галюцинацією: й застиглий велет, і безкінечний тунель монорейки…

Вона знов кинула оком на довгу пласталеву смугу, що йшла під склепінням. Внутрішній транспорт на кораблі… Це й досі дивувало її. Кассандра десь чула, що «Сінано» був не тільки найстарішим, але й найбільшим з кораблів Об’єднаного флоту. Його подовжня вісь мала понад два кілометри завдовжки. «Сінано» був настільки величезний, що за Нової Імперії не було збудовано жодного корабля подібних розмірів. Подейкували, що від початку він не був таким велетенським, що це мі-го перебудували його, коли він був їхньою орбітальною платформою на високій орбіті Землі. Як після того людські конструктори знов перетворили його на міжпланетний корабель та як він узагалі пережив Темні віки — заледве не сімсот марсіанських років безперервної служби — Кассандра й гадки не мала. Він був одним із десяти материнських кораблів Об’єднаного Флоту, атож — одним із наріжних каменів Нової Імперії.

А тепер хрипів і здригався у корчах, покалічений паразитами, що копошилися в його нутрощах.

Притулившись скронею до холодного полімеру стінки, вона прикрила пекучі очі — всього на секунду чи дві, як їй здалося. Але коли вона розплющила їх, постаті-стереограми вже не було. Наче ніколи й не існувало. Не було навіть слідів їдкого смердючого іхору. Весь цей час… вона йшла за власною галюцинацією. Ні, а як щодо мерця? Він був, опіки від нього досі боліли, боліли нестерпно. Кассандра озирнулась, але безголове тіло вже поглинула темрява тунелю. Обхопивши передпліччя руками, втупившись у підлогу, вона притулилася до стіни. Треба було зібратися на силі, рухатися далі. Але… хто сказав це? Хто звелів іти до камери сингулярного реактора? Вона насправді почула ті слова, які ледь зрозуміла, чи, як і той велет у штурмових обладунках, вони були лише ілюзією, створеною її власним розумом? Подумки Кассандра повернулася назад, до відправної точки, до моменту її пробудження. Тунель, постріл, тліючий мрець, що намагався спалити її живцем, завал з розбитої вагонетки, операторна, незнайомий металевий голос, житловий габ…

Єдиний спогад, у реальності якого вона ані на мить не сумнівалася — попри те, що він був найнеймовірнішим з усіх, це сатурніанська кішка.

Кассандра зустрілася із почварою в габі житлового відсіку; стала свідком того, як вона перетворює на кварки розум людини — аби потім поглинути їх крізь малу чорну діру, яку зберігала в собі. Це було схоже на зовнішнє травлення, на кшталт того, як павуки поїдають своїх жертв. Такі спогади неможливо було підробити навіть дуже хворому розуму. Вони відбивалися на рівнях, вищих за фізичні людські відчуття. Вони розгорталися просто в мозку, намертво займаючи там своє місце.

А якщо була кішка, то був і той, хто давав Кассандрі щодо неї поради. Голос був… але чий? Хтось знайшов її та наказав рушити до сектору тринадцять, до сингулярного реактора. Він попередив, що вона має когось випередити на цьому шляху, і сказав, що не має боятися, бо в неї є захисник. Хто саме мав захистити Кассандру? Від чого? Чи той поранений штурмовик і був захисником? Якщо так, то куди він подівся? Безліч питань — і жодної відповіді. Від моменту пробудження вона рухалася радше інстинктивно, лише реагуючи на безпосередні загрози. Тепер, схоже, настав час зупинитися та розібратися з тим, що відбувається навколо.

Вона розвернулася й, намагаючись не тривожити поранене плече, плавними напівкроками-напівстрибками повернулася до розтрощеної вагонетки. Обезголовлене тіло лежало там, де й мало лежати. Кассандра зупинилася над ним, роздивляючись. Воно більше не горіло. Але, дивним чином, не виглядало спаленим трупом. У густій темряві тунелю важко було розгледіти, але тепер опіки здавалися зовсім не такими страхітливими, як вони відбилися в пам’яті Кассандри. Нахилившись, вона торкнулася тіла. Воно виявилося досить м’яким і пружним як для обвуглених решток. Однострій під пальцями був ламкий та шорсткий, з очевидними слідами вогню, проте — як і мало бути — структура карбоново-полімерної фібри під дією вогню не була цілком зруйнована. Забувши про страх та бридливість, Кассандра обмацала тулуб і кінцівки мерця. Усюди відчуття були досить схожими. Загиблий потрапив у вогонь, але не помер і навіть не отримав значних опіків. Поза сумнівом, вбив його саме постріл штурмовика.

Вона сиділа поряд із трупом, злегка торкаючись попеченого плеча, за яке він ухопив її всього кільканадцять хвилин тому. В цьому місці шлейка комбінезона прогоріла й сплавилася зі шкірою, досі спричиняючи неймовірний біль при кожному, навіть найменшому, русі. М’ясо, здавалося, обвуглилося аж до кісток. Наочний доказ того, що тіло поряд нещодавно було живим пальником.

І тоді вона знов почула якийсь шум.

Щось рухалося тунелем, наче з великої ємності сипалося дрібне, потрощене сміття, сотні й тисячі уламків, створюючи багатоголосий шурхіт, який щосекунди гучнішав. І було щось іще, майже нечутне в цьому гаморі. Наче тривожна, зловісна мелодія, атональна й аритмічна, нерозбірлива, але вловлювана настільки чітко, що неможливо було переконати себе в тому, що вона лише вчувається, що це випадковий акустичний збій. Бо насправді вона була не самим лише звуком… Кассандра завмерла, дослухаючись. Вона впізнала цей звук — і ледь не знепритомніла від жаху та слабкості, що враз охопили її. Насилу звівшись на рівні, побігла. Незграбно злітала, падала, втрачаючи рівновагу, повзла, підводячись на ходу, хапалася за якісь виступи та вирвані труби, відштовхувалась від стін, скакала, наче м’ячик, закинутий у пінбольний лабіринт…

Світло попереду вона побачила тільки тоді, коли майже вискочила на перон транспортного габу. «地区12» — повідомляв знак на протилежній переділці. Під знаком спокійно стояв воїн у штурмових обладунках.

Вони все ще мали на собі сліди бою, але наче були в значно кращому стані, ніж коли Кассандра бачила їх востаннє. Жахливі патьоки випарувалися, броньові пластини дивним чином вирівнялися й поставали на свої місця. Обома руками воїн тримав якусь незграбну, архаїчну зброю з трьома широкими люфами, вкритими окультним плетивом. Кассандра, якій паморочилося в голові від болю та браку кисню, застигла на пероні, наче вражена блискавкою. Їй здавалося, ще мить — і вона просто знепритомніє. А шум у тунелі ставав дедалі гучнішим.

Штурмовик рушив на неї, спокійною й розміреною ходою, опустивши зброю. Кассандра відступила з його шляху, потроху просуваючись до переділки. Він навіть не озирнувся — зістрибнув з перону та зупинився посеред тунелю, націливши зброю на щось, чого дівчина не могла бачити.

— Anata wa saranakereba narimasen, — раптом прошепотів, прокидаючись, інфо-термінал. — Anata wa ima shuppatsu shinakereba naranai.

— Я тебе не розумію, — Кассандра відчула, як на очах закипають сльози. — Не розумію, чуєш?

— Anata wa ima shuppatsu shinakereba naranai, — повторив термінал, а після секундної паузи додав: — Kanojo wa shitagaudeshou.

— Я не розумію, — прошепотіла Кассандра. Вона впізнала голос. Це він говорив з нею, наказував йти у дванадцятий сектор. А тепер він… він… тепер вона не розуміла жодного слова.

Гримнув постріл, розірвавши темряву тунелю багряним спалахом. Пісня відповіла йому, оглушивши та осліпивши Кассандру, підхопивши її чорно-червоним вихором, виром небуття. Коли зір частково відновився, а крізь монотонне гудіння стали пробиватися зовнішні звуки, штурмовик уже був на пероні. А з тунелю випливала вона.

Вигадливе сплетіння безлічі відростків, що складалися у рухливо-непостійну сутність, чимось схожу на вирощений в нульовій гравітації за умов нестачі світла шипшиновий кущ. Біляста постать світилася зсередини пульсуючими, наче жаринки в тонких судинах, крихітними потойбічними вогниками. Вона пливла, заповнюючи собою майже весь тунель, але, виринувши в габі, почала закручуватися та формуватися. Довга, звивиста псевдоподія витягнулася вперед, торкнувшись перону, потім і решта істоти вийшла на світло. Тепер, на достатньо відкритому місці, ставало зрозуміло, чому в прадавні часи цих істот назвали котами. В просторі, що не обмежував її габарити, вона й справді була схожа на земного ссавця — пластикою руху, обрисами статури. Так, зараз вона трималася на восьми псевдоподіях, замість чотирьох котячих лап, але дев’ята і справді була схожа на хвіст, довгий та гнучкий. Масивна «голова» була вкрита гривою рухливих відростків, спереду сплетених у щось середнє між пащекою та мандибулами.

Потвора, колишній Новий Розум Імператора, матричний інтелект материнського корабля «Сінано», була завдовжки близько десяти метрів, здіймаючись на зігнутих псевдоподіях на всі три метри від палуби до стелі. Штурмовик, що відступив до дальнього краю, спокійно чекав. Термінал настирно повторював своє «Anata wa/Kanojo wa». Важка атональна мелодія бриніла в повітрі, зробившись майже нестерпною.

І раптом Кассандра усвідомила: чоловік в штурмових обладунках не боявся сатурніанської кішки. Він вбивав таких і раніше, навіть не скалічених ксенохірургами, не приборканих, вільних і в повній силі. Ба більше — саме з цією кішкою він уже зустрічався. І спогад про ту зустріч відлунював у істоті невимовним жахом — якщо жах (чи будь-яка інша емоція) могли описати складну систему одночасних реакцій мільйонів розумів. Цей черговий пакет розгорнувся в розумі Кассандри, миттєво перебудувавши картину, що поставала перед нею. Попри власне каліцтво, що заважало повноцінно сприймати світ навколо, кішка відчувала присутність вбивці й чітко усвідомлювала, що не має проти нього жодного шансу….

…але вона не могла втекти. Щось утримувало її тут.

Anata wa saranakereba narimasen. Kanojo wa shitagaudeshou.

І тоді Кассандра побігла. Зірвавшись з місця, стрибнула, здолавши враз усю відстань до найближчого виходу, вже під час руху холодіючи від жаху. Це не її сектор. Вона не авторизована тут, тож не зможе навіть двері відчинити…

Та перш ніж її політ завершився, дверцята м’яко розійшлися. Кассандра влетіла в темний отвір, опинившись у звичному переплетінні проходів та майданчиків, люків і технічних трас. Двері за нею зачинилися — саме тоді, коли знову пролунав постріл. Тільки цього разу музика не вибухнула, лишилася рівною. Він не влучив. Кішка, якимось чином уникнувши залпу, пішла.

Роззирнувшись, Кассандра відштовхнулася та рушила тунелем, що йшов майже вертикально вгору, в напрямку корабельної осі. Вона не знала планування цього сектору й не орієнтувалася за маркуванням, не розуміла навіть загального призначення. Можна було б дістатися стаціонарного терміналу, спробувати синхронізувати власний чип. Це навряд чи вдалося б за звичайної ситуації, бо цілком вирішувалося ієрархією повноважень, але зараз… Хтось зв’язався з нею та відкрив їй двері, тож…

Кассандра зупинилася, замислившись. Хто цей невідомий, що говорить із нею? Навіщо він спрямовує її? Чому кішка чекала, поки вона залишить габ?

Материнський корабель, в часи Старої Імперії названий «Щасливим Журавлем», відповідав дівчині тисячею мертвих голосів — скреготом пласталі, тріском електричних розрядів на пошкоджених енерготрасах, сичанням понівечених атмосферних устатковин. Затверділі цятки крові, маленькі темно-червоні кульки, пролітали повз неї. Чорні язики гару здіймалися ґратчастими переділками.

Дівчина струснула головою, позбуваючись задушливих, важких відлунь кошачої музики. Треба рухатися. Принаймні до найближчого терміналу. Коли не розумієш своєї головної мети, зосередься на поточній, на тій, яку здатна досягти. Можливо, з терміналу вдасться зв’язатися з тим голосом… чи дізнатися більше про божевілля, що оточувало її.

II

Іва Боген спостерігала, як групуються загони, готуючись розпочати штурм третього сектору, останнього, що його майже повністю утримували лоялісти. Решта, не маючи загального командування після загибелі капітана Декарта і метаморфози адмірала Окіти Содзі, поступово виявлялися й знищувалися. Якщо й лишалися на борту вірні собаки імперії, то загонами в три-п’ять бійців, не більше — перешкоди на рівні статистичної похибки, особливо враховуючи загальний стан корабля. Шанс, що хтось із культистів постраждає від декомпресії чи вогню, був куди реальніший, ніж смерть у бойовому зіткненні. Взагалі, культи зараз навіть не переймалися цією проблемою, бо до неї долучилися вампіри. Вони пересувалися кораблем з неймовірною швидкістю та знаходили недобитків наче за запахом. По собі ж лишали саму циндру — для цього, на відміну від культистів, ритуал їм був не потрібен.

З третім сектором справи були інші. Один з найменших за розмірами, він містив святилище Ґаґанотхоа, полоненого бога — а тому мав дуже обмежену кількість точок доступу та внутрішні системи високої автономності. Там також перебували капелани, які, на відміну від окульт-техніків та інженерів, мали досвід індивідуальних окультних практик. Вони запечатали всі точки входу до сектору й намагалися капостити на відстані. Проте шанси зупинити атаку на чолі бодай з трійкою Вогняних вампірів були доволі примарними. Все, що наразі дозволяло їм утримувати позиції — це надійно заблоковані входи та осередки спротиву в інших частинах корабля, які відволікали увагу основної ударної сили заколоту.

Істота, що раніше була лейтенантом Служби Флотської Безпеки Івою Боген, невдоволено відійшла від терміналу. Катастрофа з НРІ була найпотужнішим ударом, який спромоглися завдати лоялісти. Ба більше — найнесподіванішим. Через втрату розподіленого інтелекту «Сінано» перетворився на понівечений кістяк, який аварійні системи та постійна робота операторів на місцях насилу втримували від повного колапсу. Відновити роботу НРІ без довготривалого ремонту на орбітальних корабельнях було неможливо, тож потрібно було й далі керувати ним у мануальному режимі. І вона зовсім не уявляла, в яких межах це взагалі можливо.

— Неможливо, любистку. Первісна конструкція не передбачала автоматизації, яку надав НРІ, але попередня система керування була повністю демонтована ще за часів мі-го, і нині від неї лишилися хіба випадкові локальні релікти. Насправді, сатурніанська кішка, яку пастухи-хрестоносці полонили на Місяці, була єдиною можливістю в прийнятні строки повернути цей трухлявий кістяк до лав. Ті ж локальні системи, що були змонтовані пізніше, передбачають аварійний режим ручного керування, але для цього знадобиться набагато більше людей, ніж ви маєте наразі. До того ж вони мають бути кваліфікованими фахівцями. А скільки з твоїх людей можуть похвалитися великим досвідом служби на флоті?

Боген голосно вилаялася, змусивши охоронця-космопіха озирнутися на неї. Хлопчина й без того перебував на межі нервового зриву — що загалом було й не дивно, враховуючи, що він усе ще лишався «незайманим». Але вся наявна циндра зараз була потрібна для штурму, тож доводилося миритися з цією нервовістю.

Іва Боген розвернулася до нього — потвора два з половиною метри на зріст, з тілом, вкритим химерними вогняними наривами — плямами жару, що курилися на тілі прозорим димом, але жодним чином не впливали на матерію вже за кільканадцять міліметрів від себе. Замість носа на її обличчі було щось схоже на кратер вулкана, що струменів розпеченим газом; третина скальпа вирувала блідо-блакитним полум’ям. Навколо рук і ніг закрученими спіральними орбітами кружляли, як сателіти, згустки гарячої плазми. Де-не-де вогняні язики поводилися, наче живі — довгасті мацаки, які щосили намагаються випростатися назовні.

Навіть у цупких обладунках було помітно, що космопіх тремтить від жаху.

— Чого ти, шмаркля кривава, витріщаєшся на мене? Каос тя жери, вилупку марсіянський… — нараз вона замовкла, зціпивши від болю зуби.

Біль… навряд це можна було назвати болем — порівняно з тим, що вона зараз відчувала. Вогонь пожирав її зсередини, вона кожною своєю клітиною відчувала, як він поволі поширюється — і як на заваді йому стає ця клята хвойда.

— Weg von mir… Weg von mir! Weg von mir!!! — слова самі зірвалися з обпалених губ. Іва обхопила голову руками, захиталася, опершись на панель терміналу.

— …du weißt ich kann nicht. Es ist nicht meine Schuld. Jetzt sind wir eins.

І знову в очах двоїлося, бракувало сил розділяти, відокремлювати… Бріджит О’Шонессі тихо застогнала, підводячись на руках в темному, вкритому кіптявою закутку. Вогняний шторм бився в стінках черепа, випалюючи думки, не дозволяючи зосередитися. Тримаючись за виступи, чорні й масні від нагару, вона так-сяк випросталася. Навіть у штучній, майже невідчутній гравітації «Сінано» вона була надто слабкою, щоб упевнено триматися на рівних. Рана в животі вже не кривавила, але наслідки її давалися взнаки дедалі відчутніше. Нівроку… сил їй вистачить, вона знала це. Роззирнувшись, Брідж усміхнулася сама до себе. Здається, вже близько. Що ж, непогано.

Вона майже нічого не бачила й нічого не чула. Пісня була її єдиним орієнтиром — відчуваючи, як вона змінюється, як тече простором-часом, Брідж мала лише слідувати за її течією. Головне — правильно її вибудувати.

— Ти не дійдеш. Можеш не старатися, клята хвойдо. Ти не дійдеш. Я тобі не дозволю.

Іва відчайдушно опиралася. Кожен крок, кожен рук, який робила Бріджит, був справжньою боротьбою, коли рвалися жили й тріщали кістки. Так далеко вона пройшла тільки тому, що Боген і сама страждала. Вона не могла завдати шкоди самій тільки Брідж — це було настільки ж її тіло, наскільки й О’Шонессі. Два розуми перебували в одному тілі, але водночас кожен із них був у двох різних тілах. Цікаво, що б сказав на таке порушення субординації капітан Декарт?

Брідж хрипко розсміялася, втішена іронією ситуації. Так, їй було не легше, ніж Іві. Сприймати все двома тілами одночасно само по собі було неймовірно важко, але ситуація ускладнювалася ще й тим, що два тіла стали розділеним носієм для одного Вогняного вампіра — кожне лише частково. Це співвідношення перебувало в постійному русі, змінюючись і перетікаючи, наче рідина між двома сполученими посудинами. Тільки, на відміну від класичної механіки, вміст прагнув подолати таке розподілення й перейти до одного носія. Чого відчайдушно прагнула Боген і чому не менш запекло опиралася О’Шонессі.

Це було б захопливою, багаторівневою грою, якби кожен хід, що його треба було робити, не викликав неймовірних страждань, якби свідомість не потьмарювалася, а відчуття себе не розчинялося. Але, незважаючи на це, Брідж не проти була викласти на кін додаткові карти.

Тунель, яким вона рухалася, зустрічав її гарячим, вологим диханням, схожий на запалену горлянку, вкриту гнійним слизом. На долонях лишалося щось темне й липке, наче гар був просякнутий якоюсь їдкою хімічною рідиною, гарячим іхором. Дихати ставало дедалі важче, і, напевне, тільки те, що дихання не було вже настільки важливим для цього тіла, дозволяло йому залишатися активним.

«Так, активним, — подумки посміхнулася Брідж. — Бо навіть знепритомнівши, я все одно залишуся при тямі, так, любистку?»

— Щойно тільки ця болонка здохне, вогонь перетече до мене.

— Ні, любистку. Немає ніякої «тебе». Якщо зруйнувати се тіло, ми просто удвох опинимося в іншому. А можливо, помремо, бо смерть навіть одного тіла буде сприйнята нашими мізками як команда на термінацію. Психосоматична загибель… круто звучить, еге ж?

Знесилений організм божеволів, раз у раз отримуючи з того самого нервового центру протилежні накази. Іноді вони відбувалися майже одночасно — різниця становила лише кілька мікросекунд. Це викликало судоми та нервові спазми, кидало тіло додолу. Але Брідж знов і знов змушувала його зводитися й повзти далі, назустріч вологому, ядучому диханню корабля. Тунель вигинався й закручувався, поступово змінюючи напрямок — тепер вони повзли майже вертикально вниз, від осьового центру до зовнішніх палуб.

— Агов, — озвалася Брідж, якій такий спуск полегшив роботу. — Ти казала, що ви, марсіяни, не хотіли, щоб вас звільняли, так? Я ніколи не була на Марсі, але читала, що вам і справді жилося краще за нас. То правда?

Боген відповіла не одразу, наче не хотіла починати цієї розмови. Не дивно — вона була в осередку підготовки штурмової операції, і думки її, певне, були переповнені графіками та векторними полями. На відміну від Брідж, всесвіт якої передусім був лише норою, що спускалася униз, назустріч чомусь пекучому та отруйному.

— Навіть гадки не маю. Я так само не бувала на Террі.

Отримавши в спільну власність два тіла, вони, попри очікування, не отримали спільної свідомості. Вони не об’єднали пам’яті, не сприймали думок одна одної. Їм треба було вербалізовувати, промовляти кожну фразу бодай одним тілом — і насправді чути її. Це вимагало неабиякої зібраності, особливо коли увага концентрувалася на одному тілі, а відповідь лунала з другого.

Двері відсіку прочинилися, впускаючи високу фігуру, що й раніше була не надто м’язистою, а тепер, після вигорання, перетворившись на циндру, і взагалі здавалася майже самим кістяком.

— Лейтенанте, — проскрипів він, і було чути, як у горлянці тріскотять вугільні уламки. — Маю розмову. Віч-на-віч.

Боген похитала головою. Мілош Вукмір, другий за рахунком, хто став циндрою (кого ти власноруч перетворила на циндру, як перед тим — власного сина, любистку), був тією ще скалкою в дупі. Тупий, але амбітний, один із тих, хто стояв на чолі чималого культу в Танжері, невідомо за які заслуги там опинившись, у повсякденному житті він був настільки нікчемний, що заледве спромігся попасти на «Сінано» простим ауксиларієм. Чи розраховував він набути подоби вампіра? Чи заздрить тепер їй?

— Заздрить? Гадаю, він старанно вишукує нагоду позбутися тебе. Бо має для сього дуже поважну причину, чи не так?

Боген знаком відіслала геть охоронця, що сприйняв це ледь не з вдячністю. Водночас вона вчепилася рукою в чергове закіптюжене поруччя, не пускаючи тіло Брідж нижче по тунелю. Від напруги звело м’язи. Вогонь плескався у ній, наче нафта в реторті, важкими хвилями обпалюючи нутрощі та кістки.

— Чого тобі? — спитала вона, готова стиснути зуби будь якої миті.

— Третій сектор усе ще не розблоковано. Кажуть, є підозра, що без НРІ це взагалі неможливо. Тому я прийшов спитати тебе… — він замовк, втупившись у неї чорними очницями, на дні яких червоніло тліюче вугілля. — Чи воно нам потрібно? Подивись мені в очі й скажи — потрібно?

— У цьому шарі мультивсесвіту в тебе немає очей, — втрутилася Бріджит, перш ніж Іва встигла перехопити керування.

Вукмір завмер, роздивляючись її.

— Та невже? — проскреготав він. — Якщо ми не хочемо, щоб політ до Юпітера тривав декілька років, хіба не маємо перезапустити сингулярний рушій? Чому ми натомість займаємося безглуздою стріляниною?

— Бо така наша справа, — відрізала Боген. — Про рушій подбає Фатаґва. Чи ти гадаєш, що впораєшся краще за нього, Мілоше? Бо раптом почав знатися на технологіях Хазяїв-з-Югготу? Я гадала, твоя спеціалізація трохи… ближча до плотських проявів.

— Не треба гратися зі мною словами, лейтенанте, — він уперто звертався до неї, послуговуючись її військовим званням, наче це могло якось образити чи зганьбити жінку. — Ми всі розуміємо, що опинилися по вуха в рідкому терранському лайні. Той інженер усіх нас обдурив. І тепер треба думати, як звідти вибратися, а не як краще в солдатиків погратися.

— А ти не такий уже й дурень, еге ж, боцмане? Як для марсіянина, — пирхнула Бріджит, втрачаючи сили й падаючи в тунель уже без жодної спроби за щось ухопитися. Черговий синець точно не буде коштувати стільки, скільки борюкання з Боген. Обхопивши себе руками, головою вперед, вона гвинтом полетіла в жевріюче жерло тунелю.

— Що ти сказала? — прохрипів Вукмір, не зводячи пустих очниць зі скорченої судомою Боген. — Повтори.

— Я сказала… — нарешті повернувши контроль над тілом, процідила Боген, — що ти в нас збіса розумний, Мілоше. Тільки розум твій не вартий терранського лайна, про яке ти з таким захопленням розповідаєш. Втративши НРІ, ми не виведемо реактор на робочу потужність, не прокладемо курс і не запустимо двигуна. Ніяк. Тому якщо тут хтось і може дати цьому раду, то тільки Фатаґва. Ми ж маємо робити нашу справу… без зайвих суперечок. Так чи ні?

Але циндра продовжував мовчки витріщатися на неї чорною порожнечею вигорілих очей. У тріщинах барнаво-сірої шкіри обличчя палахкотів рудий жар, розпечена рідина просочувалася, виступаючи, наче піт, димними краплями.

— Я не про це тебе питав, — врешті промовив він.

Брідж почала говорити вголос — одним тілом, тим, що зараз повільно падало в надра корабля:

— Знаєш, любистку, я дещо знаю про Марс. В Академії в нас був курс вашої історії та культури. Гриби поводилися з вами набагато чемніше, ніж із нами. Вони будували вам міста, забезпечували технікою, дбали про вас, пестили, наче домашніх улюбленців… а в нас усе розпочалося з двох орбітальних ударів. Один відправив на океанське дно Священні острови Дзіпанґу, а другий — декілька років потому — випарив майже половину Антарктиди. Звільнилося стільки води, що більшість приморських міст було повністю затоплено — раніше, ніж там хтось уторопав, що саме відбувається. Через безлад, промислову та логістичну кризу розпочався голод. Спалахнули епідемії. Локальні конфлікти, про які всі вже встигли забути. З десяти мільярдів людей, що жили на Землі, після Темних віків залишилося менше трьох…

— Мені начхати, — просичала Боген, від напруги не усвідомлюючи, що говорить обома тілами.

— Та невже? — скрегіт Вукміра став погрозливим. — Що пішло не так, Іво? Чому ти стала тим, чим стала? Що ти взагалі таке?

— Перевтілення ще триває, — не розціплюючи зубів, відрізала Боген. — Потрібен час.

— Південний океан став рожево-червоним. Наче полуниця з вершками. А люди — всі ті, хто вижив — змушені були опуститися до рівня дикунів. Коли тисячу років потому розпочався Похід пастухів, знаєш, чим вони билися проти мі-го? Мечами та списами. Мечами й списами, любистку. І перемогли. І ти гадаєш, що тепер твої грибки нас зупинять? Тепер, коли Світлосяйний подарував нам справжню могутність? Подарував усе це?

— Selbst mit all den Waffen haben sie nicht aufgehört, wild zu sein!

Вукмір зробив крок до Боген. Розпечений газ струменями виривався з розколин на його тілі, повітря навколо нього тріпотіло від жару.

Падіння завершилося. Брідж досягла тринадцятого сектору — а точніше, системи енерговідведення реакторної камери.

— Ще один крок, циндра, — Іва на мить прикрила очі, але голос її звучав спокійно й упевнено, — і я перетворю тебе на попіл.

Вукмір хижо вишкірився. На щелепах без губ та ясен на потрісканих зубах вигадливим візерунком лежали рештки цих м’яких тканин.

III

Кассандра справді не розуміла, чому кішка слідує за нею — притому, що мала частину відповіді, закладену ще під час навчання. Пам’ять, скаламучена квантовим збуренням, наразі була хаотичним набором пакетів, але сама кішка намагалася знаходити й довантажувати потрібні, аби її поводир продовжував рухатися. В житловому габі одинадцятого сектору вона розпакувала Кассандрі, як ксенохірурги катували її, ретельно видаляючи всі органи зовнішнього чуття, як робили натомість конектори, намагаючись, щоб «Сінано» став «очима та вухами» кішки. Тепер, звільнена, вона вже не могла бачити кораблем. Кассандра стала для неї єдиним отвором у реальність з безкінечної пітьми повної сенсорної депривації. «Роздивлятися небо крізь соломинку» — казали пращури Кассандри. Найближче, що знайшлося в їхньому досвіді. Дивитися на світ очами людини для кішки було відчуттям набагато гіршим. Розподілений розум — квантовий комп’ютер, створений потойбічними богами задовго до того, як людина вимовила перше свідоме слово — одночасно обробляв сотні тисяч процесів, рознесених по різних шарах мульти-всесвіту, сплітаючи тонке мереживо з причин та наслідків, часто виходячи за межі цього поля. Нині ж він перебував у стані, близькому до кататонії — настільки мала частина його можливостей була активована, настільки слабкий потік вхідних даних він отримував.

Та навіть за такого стану справ кішка людськими очима бачила далі, ніж сама людина. Вона рухалася по слідах Кассандри, всотуючись у щілини й шви, розтікаючись з’єднаннями, займаючи простір спорожнілих трубопроводів та кабельних лотків. Її тіло не мало постійної форми чи густини, не мало фіксованого внутрішнього тиску й температури, воно було здатне розпадатися на окремі частки та підтримувати зв’язок між ними на відстанях, що у сотні разів перевищували розмір тих часток. Це було цілком природно для неї, народженої в буремному череві Сатурна, поблизу південного полюса, осяяного блакитними спалахами полярного сяйва, в лігві, побудованому в хмарах крижаної води, вище ложа з металічного водню.

Відлуння одного з Потойбічних Богів — той, хто намагався зашкодити кішці, але не Кассандрі — лишився позаду. Він наче й не збирався їх переслідувати, очевидно розуміючи, куди саме прямує Кассандра. Розумів і сподівався перестріти обох уже там. Іншою можливою причиною його відступу могла стати присутність венеріанських вампірів. На кого саме вони полювали, досі лишалося питанням обчислень.

Існуючи в десятках тисяч відокремлених розумів, кішка насправді не сприймала себе цілісним «Я», як не могла самосприйматися єдиною істотою вся Нова Імперія чи навіть її окреме місто. Саме це називалося розподіленим інтелектом. На відміну від фрактального інтелекту мі-го, який існував незалежно від кількості та розташування оболонок, кішки зберігали свій розум в одному-єдиному тілі, до безкінечності дроблячи його на все дрібніші й дрібніші частки, якщо на те була потреба. Чіткої структури вони не мали — розуми народжувалися та зникали, розпадалися та об’єднувалися, наче складна молекулярна система під час бурхливої реакції.

Коли Кассандра прочинила круглий механічний люк, що виводив її до ауксиларних приміщень тринадцятого сектору, вампіри встановили місцезнаходження сатурніанської кішки та рушили на перехоплення — дилему переслідування було вирішено. Дівчина минула звивистий, поглинутий абсолютною темрявою перехід, пересуваючись легкою ходою, ледь торкаючись ногами палуби. Тут майже не траплялося слідів бою, зовсім не було трупів. Вона минула невеличкий допоміжний відсік, єдиний, двері якого були прочинені. На мить їй здалося, що вона бачить там кремезну, присадкувату постать терранина. Відчуваючи, як від страху холоне все всередині, Кассандра завмерла, вдивляючись у густий морок. Лише декілька химерних вогників тріпотіло там, наче рештки вмираючої пожежі, які й справді створювали ілюзію терранської фігури. Нахилившись, дівчина підняла з палуби якийсь уламок і жбурнула його в напрямку, де, як їй здалося, вона помітила ту постать. Синтетична порцеляна лунко грюкнула по пласталі переділки, а за декілька секунд застукотіла по палубі. Кассандра рушила далі, ще кілька разів озирнувшись через плече. А за хвилину з темряви відсіку навкарачки виповзла Брідж О’Шонессі. Її вогонь тепер здавався примарним і майже не давав світла, але він усе ще наповнював її, з кожною секундою стаючи все яскравішим.

Центр керування контуром відведення енергії був схожий на сплющене яйце — круглястий, витягнутий гострим кінцем догори. Розташовані на різних ярусах термінали та пульти керування з’єднувалися кабелями та естакадами; робочі місця нагадували бруньки на тоненьких паростках, напівкруглі крісла перед кремезними приладовими дошками з масивними керамічними перемикачами та тьмяними скельцями вимірювачів, стрілки яких усе ще хаотично металися вздовж напівстертих від віку шкал. Тут було порожньо — ані живих, ані мертвих. Кассандра роззирнулася, шукаючи іншого виходу. Це нескладне завдання вирішилося швидко, але тільки-но дівчина рушила до дверей у протилежному кінці зали, як над її головою, просто крізь металеву стінку, просочилося щось, схоже на величезний згусток вируючої плазми. Поки він повільно опускався до неї, ще один такий самий згусток вилетів з дверей, до яких прямувала Кассандра. Третій завис під самим склепінням, примарний у густих сутінках відсіку.

Задушливий, липкий страх охопив дівчину. Мозок її від одного лише погляду на цих істот починав тремтіти й замикатися на собі. Бо хай якими жахливими були мі-го, хай якою чужорідною виглядала сатурніанська кішка — вони належали цьому струнному ландшафту, цьому мультивсесвіту. Вампіри ж існували в геть іншому квантовому стані, який буквально кричав про свою потойбічну сутність. І один із них тепер стрімко наблизився до Кассандри. Сліпучо-золотий, переплетений з ламаних променів, векторів світла, з проваллям у центрі — райдужною безоднею. Ікласті пащеки виринали з його розбурханої плоті, вигукували тисячами божевільних голосів фрази, від яких ломило кістки черепа.

Першим кішка дістала того, хто тримався під стелею, наглядача. Вона з’явилася навколо нього наче вибух, одночасно вихопившись із сотень отворів, каналів та щілин, огорнула палаюче кубло й стиснула так, що тьмяно спалахнули її білясті нутрощі. Вампір відчайдушно опирався — і тим привернув увагу товаришів. Ті здійнялись у повітря, але запізно — потужний вибух відкинув їх, засліпивши й контузивши Кассандру. Кішку, в нутрощах якої вибухнув Вогняний вампір, розкидало по всій залі, й тепер її присутність була, здавалося, всеохопною. Та елемент несподіванки вона вже використала, й зараз розпочалося пряме зіткнення.

Як маленькі зірки, викривлюючи навколо себе простір-час, два вампіри закружляли залою, переслідуючи крихітні рештки, мов коти, що знічев’я ловлять комах. Ті миготливі вогники уникали переслідувачів, вправно виходячи з їхніх гравітаційних полів. Виникало враження, що вони перебувають у декількох місцях одночасно, кінцем лишаючись саме там, де вампіра не було. Тим часом решта інтегрувалася у більші егрегори. Один із них раптом випустив щось, що око Кассандри не сприйняло, але розум, пов’язаний з розумом кішки, впізнав — мала чорна діра, якою вона випила лояліста в секторі одинадцять. Та чорна діра була ядром сатурніанської кішки, первісним компонентом, навколо якого формувалася фізична оболонка кішки, джерелом енергії, що живило цю неймовірну істоту. Водночас це був і орган розмноження, і найпотужніша природна зброя, що тільки існувала в цій системі. Мікроскопічний снаряд пролетів крізь райдужне око одного з вампірів, потягнув його за собою, вивернув назовні, перетворивши на короткий, але сліпучий спалах, від якого розплавилося все навколо — навіть пласталеві переділки вибухнули яскраво-червоними бризками. Густий сірий дим щільною сферою накрив місце вибуху.

Останній вампір вдарив у відповідь — влетів у один із згустків котячої плоті, миттю поглинувши його. Від кошачого лементу в Касандри з вух та носа потекла кров, і вона, непритомна, впала на палубу. Кішка заверещала ще голосніше, намагаючись привести до тями людину, що була її каналом доступу до реальності. Вампір, відчувши слабкість ворога, кинувся в атаку.

Здригаючись і сіпаючись, наче після дози нейротоксину, тіло Бріджит О’Шонессі заповзло до зали, дісталося непритомної Кассандри і, вхопивши її під пахви, потягло геть. Вогонь і дим уже ледь не цілком заповнили відсік, але аварійні системи мовчали, скаламучені вихором дикого коду та гравітаційних аномалій, що збурили простір.

— Нічогеньке видовище. І чого зчепилися? Хіба вони не мають бути союзниками? — просипіла вона, кашляючи від ядучо-гіркого диму.

— Кішки Сатурна надто нечисленний та незалежний вид, щоб утворювати довгострокові союзи із будь-ким. Кожна з них — то всесвіт-у-собі, їм не потрібні навіть представники їхнього власного виду. Вони приходять та йдуть геть, коли самі того забажають.

— Звідки ж вони взялися на Місяці? Чому билися на боці грибів?

— Гадаю, вони билися на своєму боці. А до того, можливо, мали якісь спільні справи з Хазяями-з-Югготу. Відколи це террани переймаються, хто з чужинців їм не ворог?

Кассандра, опинившись оддалік від диму і ревіння монстрів, потроху поверталася до тями. Вона немов чула чиюсь розмову, проте голоси були на диво схожі, наче це говорила та сама людина…

— Тисяча років рабства й принижень не всіх робить палкими прихильниками Хазяїв, любистку. Ми маємо вагомі причини ненавидіти їх. Але ви, вірні слуги своїх господарів, як вийшло, що ви перекинулися до венеріанських почвар?

— Н’ярлатотеп не ворогує з Катудгою, дурепо. Те, що вони не союзники, ще не робить їх ворогами. Я взагалі не вірю, що їм відомі такі поняття — їхня вірність, як і вірність їхніх народів, має ґрунтуватися на інших засадах. Але тепер, коли ви, брудні мавпи, втрутилися в хиткий баланс сил Сонячної системи, коли стали ворогами для всіх, хто ділить її з вами…. Тепер, здається, настав час нових союзів.

— От я й дивлюся, як народжується цей союз… Тож тепер твій новий володар Фхатаґва вашими руками нападе на Цереру? І що ви будете робити на цій замерзлій каменюці? Адже більше вам нікуди не дістатися…

— Du weißt nichts, Inspektorin O’Shaugnessy.

— Ach so? Тож чом би тобі не просвітити мене, любистку?

Кассандра різко розплющила очі, підхопилася, роззираючись. Перед нею сиділа молода терранка, цілком гола й так само закривавлена та вкрита сотнями ритуальних порізів. Спантеличена, дівчина декілька секунд дивилася на неї — здавалося, що вони вже зустрічалися, зовсім недавно. Але де та друга, з якою вона сперечалася, куди поділася?

Раптовий біль крижаним обручем стиснув скроні. Він був сильніший, ніж вона будь-коли відчувала, сильніший, ніж навіть могла собі уявити. Біль охопив її разом усю, проникнувши настільки глибоко, що здавалося, занурювався в темну глибину підсвідомості, з якої тугою мотузкою тягнувся кудись безкінечно далеко. Чи то, навпаки, звідти він приходив? Майже засліплена болем, Кассандра поповзла назад, до задимленої зали, звідки лунав жалібний спів кішки. Терранка вхопила її за гомілку, потягла до себе. М’язи, сформовані в гравітації, у півтора раза сильнішій за марсіанську, були наче сталеві. Кассандра озирнулася, зустрівши ясний погляд сірих очей.

— Пручайся, — напружено прокректала та. — Я допоможу.

Хоч і ошелешена абсурдом цих слів, Кассандра не могла опиратися новому почуттю, що охопило її — наче той біль був атрактором, що невпинно тягнув її до себе. Вона перевернулася на спину та щосили уперлася терранці ногою в обличчя. Враження було таке, ніби вона намагалася зсунути стіну — але раптом жінка придушено застогнала й розчепила пальці. Наче снаряд, випущений з катапульти, Кассандра прокотилася палубою, зупинившись лише на порозі зали. Піднялася на руках, озирнулась. Терранки позаду не було, лише чулося роздратоване харчання десь у пітьмі звивистого коридору. Кассандра рушила вперед.

У залі дим, вистигаючи, поступово опускався донизу, повітря було гірким. Почорнілі, понівечені прилади де-не-де спалахували білястими іскрами. Кассандра відчувала могутній пульс сингулярного реактора десь за товстою багатошаровою стіною. Кажуть, реакторна сфера має лише декілька метрів у діаметрі й зберігає чорну діру гравітаційним радіусом менше одного атометра, притому вона ледь не важча за решту корабля й протягом життя здатна звільнити сто шістдесят петаватт енергії, виділяючи колосальний потік випромінювання. Пари частинка-античастинка, що утворюються на горизонті подій, розділяються, і античастинка поглинається дірою, а частинка, звільнившись, випромінюється. Що менша діра, то більша інтенсивність випромінювання й важчі випромінені частинки.

Закутана в густий сірий дим, мінлива, безформна постать бовваніла посеред зали. Дівчина звелася на рівні, обережно крокуючи до пораненого монстра. Пекучо-крижаний жах охоплював дівчину з кожним кроком, але музика, що хвилями розходилася від кішки, огортала той жах у м’яку, але щільну оболонку, відмежовувала від фізичних почуттів, лишивши суто ментальні переживання, які, позбавлені біохімічного підґрунтя, поступово ставали чимось лише частково пов’язаним із самою Кассандрою… Дівчина струснула головою, відчуваючи розлад у самій собі. Немовби її стало дві: одна — виснажена, безпорадна, але спокійна, друга — безтілесна, немічна й скута жахом, не здатна керувати власним тілом, що раптом стало чужим. Тіло продовжувало рухатися до тьмяно виблискуючої маси, що, здається, приманювала її тими вогниками, як глибоководний вудильник приманює жертву…

Зупинилася.

— Ну все, все, — мовила тихо й лагідно. — Я з тобою. Я повернулася. І більше тебе не покину.

Дивлячись з двох різних точок одночасно, Кассандра тепер чітко відчувала той зв’язок, що єднав її з цією дивною, чужорідною істотою. Відчувала нескінченний хор чужих голосів, що намагалися втішити й захистити її, таких само сумних та безпорадних, але неймовірним чином ніжних і турботливих.

Вона зробила один обережний крок, потім ще один. Від диму пекло в очах, дерло в горлі, але це вже припинило бути можливим. Кассандра розстібнула шлейки безглуздого вже комбінезона, струсила його з себе, наче стару шкіру. Засохла кривава скорина лущилася й відпадала, відкриваючи неохайні, виведені аматорською рукою патерни. Але їх огидна неохайність вже миналася, набуваючи внутрішньої краси й довершеності. Так втрачало значення Джерело і набувало сили Гирло. Рухлива, сяюча маса, сплетена з мерехтливих відростків, була на відстані витягнутої руки.

Відкритою долонею Кассандра торкнулася сатурніанської кішки.

IV

Тіло Брідж О’Шонессі, закинувши голову, дивилося у колодязь технічного тунелю, який на висоті метрів десяти заповнювався сріблястим маревом. Тут було дуже холодно — настільки, що з рота виривалася густа пара, а на віях виблискував іній. На потрісканих губах грала мрійлива усмішка. Насправді, вона майже не розрізняла обрисів цього місця, але добре бачила, як линуть ним струмені енергій, як збуджуються й вібрують квантові поля… Це було дивно, але водночас — прекрасно. Мабуть, так само це відчували мешканці благословенної Каппадокії, ченці священної долини Іхлари. Момент єднання з Піснею… Вона всім серцем воліла розчинитися у цьому новому для неї світі, світі, що мав неймовірну, недосяжну раніше глибину та чіткість, дозволити новому сприйняттю вести себе…

— Троє вампірів дезінтегровані. НРІ влаштувала засідку. Якимось чином вона видала за себе марсіанку-лоялістку…

— І що це змінює? — Вукмір кинув на тіло Іви Боген зневажливий погляд. — Для тих недобитків вистачить навіть одного вампіра. Але твої люди все ще не виколупали лоялістів з тієї мушлі, на яку вони перетворили сектор три.

— Це змінює набагато більше, ніж твій попечений мозок взагалі здатен зрозуміти, — просичала Брідж. Розлючена недоречним втручанням, Боген накинулася на неї, силкуючись узяти тіло під свій контроль. Бріджит усе ще не звикла до тієї довгої жердини, якою була Іва, так само як і Боген важко давала раду присадкуватому, м’язистому тілу О’Шонессі.

Тіло Іви захиталося, зігнулося в попереку, ледь не завалившись набік. Вогонь завирував по її шкірі, харкаючи сліпучими протуберанцями.

— Це доля твого нікчеми-синка так тебе дратує? — прохарчав Вукмір. — Чи те, що я дер його в сраку під час усього походу? Знаєш, а йому подобалося. Я думаю спробувати це знов — у новій комплектації. Навіть не знаю, що з того вийде.

Іва застигла, напружена до тремтіння в руках. Вукмір огидно вишкіряв темні від налиплого м’яса зуби.

— Він був невдахою й тюхтієм, твій синочок. Нездарою. Навіть брати не вмів, тілько давати. Розповідав мені якось, що навіть на Марсі дівчина його робила, а не він її.

— І що з того? — раптом спитала Брідж. — Тепер се все не варто навіть повітря, яке ти перегнав своїм поганим ротом. Чим ти… хочеш мені дорікнути? Що в мене був поганий син? Мені начхати. Ми з тобою пхаємось у велетенській сталевій домовині, в дупі якої — оскаженіла чорна діра, а навколо — холодна порожнеча та брили крижаного каміння. Як і з ким трахався мій син — це останнє, що наразі мене турбує.

Те, як Боген підхопила промову, розпочату Брідж, навіть розсмішило останню. Іва волала обома тілами — до хрипу, до болю в горлянці.

— А тепер розвертайся та чеши на бойовий пост. Штурм розпочнеться за моїм наказом!

— І коли ж це буде? — клацнув зубами циндра.

— За. Моїм. Наказом.

Сріблястий туман вирував угорі колодязя. Низький, вібруючий звук, схожий на ревіння вмираючих китів, лунав десь за переділками, утворюючи вібрації.

— Більшість наших дізналися, що цього вилупка звуть Мілош, тільки коли він був зарахований на «Сінано». Все життя він старанно приховував своє ім'я, наче це була якась таємниця… Я взагалі не розумію, чому він вирішив до нас приєднатися. Збудувавши культ на ритуальних зґвалтуваннях, тортурах та вбивствах під час сексу, людських багатоніжках…

— О, здається настав час офігенних історій, — сонно промимрила Брідж.

— Усе це — лише одна з тисячі масок Н’ярлатотепа. Не найпривабливіша, так. Але — одна з. Як космічна мудрість мі-го. Як вільний рух ефіру крізь простір-час, як промені чорних дір…

— To ти казала… — голос Брідж усе ще звучав відсторонено, вона перехоплювала контроль над цим тілом ліниво та м’яко, вичікуючи паузи в тирадах Іви, — казала, що мі-го перебудували «Сінано» під свої потреби. Що інакше він не пережив би тисячі років…

— Еге. То тобі цікаво, так?

Іва знову застигла над терміналом, збираючи звіти техніків, що зараз чаклували над агонізуючим трупом системи керування. Видраний з коренем матричний інтелект корабля обірвав більшість зв’язків між окремими системами, але певною мірою це був лише момент вузлової обробки та маршрутизації. Так, розподілений інтелект НРІ заповнював собою кожен куточок «Сінано», лишаючись частиною одного цілого навіть там, де був повністю відокремленим. Він виконував більшість складних обчислювальних процедур, ідеально координуючи їх між собою, не створюючи затримок, що були більшими за зептосекунду. Процесорів такої тактової частоти людство не мало, тому можливість повного переходу на резервні системи навіть не передбачалася. Але з міркувань безпеки (і завдяки реліктам Старої Імперії) такі системи існували — відокремлені, аварійні, тимчасові.

Якщо не знайти способу повернути контроль над реактором та рушієм, то найбільше, на що можуть розраховувати окультисти, — це перетворення «Сінано» на мовчазний, загублений у порожнечі склеп, який бовтатиметься десь у просторі між Юпітером та астероїдним кільцем, за сотню років потрапить у гравітаційне поле газового гіганта та зрештою стане поживою для його пекельних штормів.

— Не відповіси?

— Чому б це? В жодному разі тобі, хвойдо, це вже не допоможе. Виходу звідси немає, аж до самого кінця, хай яким він буде. А щодо корабля… Хазяї використовували цю платформу як транспортний вузол. Вони розмістили на «Сінано» чорну діру, аби викривлювати простір-час і створювати кротовини, крізь які відбувався контакт Землі з іншими колоніями. З Плутоном, Еридою, а головне — із Седною.

— Седна? Сей жалюгідний шматок криги та силікату?

— Яка здійсняє один повний оберт навколо Сонця за дванадцять тисяч років. Одні кажуть, що це головна транзитна база між нашою системою та Югготом. Інші — що саме вона і є Юггот.

— Хіба Юггот — се не Плутон?

Боген пирхнула, пробігаючи очима черговий звіт. Здається, вони все-таки зрушили з мертвої точки. Принаймні Вукмір тепер матиме свій шанс повеселитися. Вже зовсім скоро, так.

— Гадки не маю, — Іва байдуже знизала плечима. — Насправді, це мене не цікавить. Яка різниця, яку саме планету люди з епохи до міфу назвали Югготом? Ти ж розумієш, що це навіть не та назва, яку використовують мі-го?

— А мені цікаво було слухати всі ті теревені про те, що наше Сонце має двійника — червоного карлика, який ховається десь за хмарою Оорта; що орбіта Седни сформована двома світилами, та що саме з планети, яка обертається навколо карлика, й походять мі-го. Знаєш, незадовго до початку Блокади Сатурна було декілька гучних процесів над викритими культами… Ми в СОІ їх розбирали — вивчали методи та вірування…

— Навіщо тоді белькотіла ту маячню про Плутон?

— Хіба я казала, що хтось із культів, сучасних чи зниклих, довів свою правоту? Апокрифів безліч, але навіть ви, марсіяни, ні біса не знаєте про своїх хазяїв. Ви просто вигадуєте штуки, які здаються вам крутими й розумними…

Брідж хитаючись звелася на ноги. Хтось великий та сяючий на мить з’явився в отворі колодязя. Відштовхнувшись від підлоги, вона почала підніматися вгору, хапаючись ослаблими руками за крижані поруччя. Біль пробивався до неї тихим відлунням, наче вона вже достатньо відділилася від власного тіла — чи його вже значною мірою заповнив вампір. Останнім часом він принишк, наче відчуваючи чиюсь небезпечну присутність. Дивно… наче кішка вже пішла… Та дівчина, Кассандра, забрала її. Брідж бачила їх, переплетених між собою, бачила, як їх єднає щось схоже на мономолекулярне мереживо.

— Тож ви використали реактор, аби транспортувати на корабель Вогняних вампірів? — спитала вона, повертаючи розмову до її початку.

— Еге. Цьому задуму вже більше десяти років, і той, у кого він народився, нині його і втілює.

— Фхатаґва? — руки тремтіли, а тіло, яке ще декілька днів тому могло викликати нудоту своєю незвичною легкістю, почало здаватися Брідж невимовно важким.

— Так. І ні, — Боген, здається, звикла до подвоєного існування, до присутності Бріджит. А можливо, просто вирішила займатися нагальними проблемами, не витрачаючи часу та зусиль на марну боротьбу. — Фхатаґва лише знайшов собі спільника. Адмірал Окіта Содзі ненавидить вашу Імперію набагато запекліше, ніж мі-го, вампіри Катудги чи навіть кішки Сатурна. Це із самого початку був його план.

До пояснень Боген не вдавалася, та й, чесно кажучи, Брідж вони не цікавили. Вона відкинула кришку люка й вштовхнула себе в простір чергового відсіку. Сріблясте марево висіло тут так густо, що відчувалося шкірою. Брідж принюхалася — розум уже остаточно змінив принципи ідентифікації сигналів з очних нервів, навіть імплант не здатен був дивитися крізь Пісню. На запах і смак це була водяна пара, густа, але холодна, майже крижана.

— Навіщо ми тут? — розгублено спитала Боген. Їй здалося, що в тумані попереду проступає чиясь незграбна, диспропорційна постать. Короткий, присадкуватий торс, непомірно довгі кінцівки з додатковими суглобами, маленька голова.

Брідж не відповіла. Вона бачила дещо інше, що навіть віддалено не було схоже на людину. І попри пару вона розрізняла його неймовірно чітко, у всіх найдрібніших деталях.

— Wir müssen die Tore öffnen. Wir müssen sie reinlassen.

— І тут висока імперська, — всміхнулась Брідж. — От курва.

— Куди він подівся? — Іва навіть провела рукою крізь білясту мряку. Брідж не заважала, спостерігаючи, як цей жест залишає по собі жевріючі зблиски потойбічного вогню, потягнула його до себе, наче утворивши у власному тілі вакуум. Вампір, що намагався покинути його, несамохіть відступив назад — а разом із ним і біль. Але Брідж він уже не турбував. Їй спало на думку, що власні страждання від нудоти й мігрені, які вона відчувала ще вчора, тепер віддалилися, зробившись настільки сторонніми, що вона до кінця не вірила в те, що вони насправді були. Бріджит О’Шонессі вже не здатна була відчувати фізичного болю.

Хитаючись, вона пройшла відсіком до невеликого люка із стійкого біополімеру, в якому ховався титано-молібденовий кістяк із серцевиною з алотропного карбонового волокна. Одна з найміцніших перепон на всьому «Сінано». Під час походу вона була постійно запечатаною, й не існувало жодного способу відкрити її, доки сам корабель перебував у польоті. Це робилося лише на корабельнях при повністю відбалансованому реакторі. За цим люком був пульт розгерметизації реакторної камери.

— Ти що, гризти її збираєшся? — уїдливо спитала Боген. — Диви-но краще… ми починаємо.

Брідж неохоче озирнулася. На моніторі терміналу спостереження скажено танцювали різнобарвні вокселі. Вона не могла бачити, яке саме зображення вони утворюють, але рухаючись за піснею, вже відчувала, як падає перепона, що захищала лоялістів. Як Вогняний вампір, жахлива, вируюча жаром куля, поволі влітає у вузький простір коридору; як ламаються й вигинаються переділки під тиском його гравітації, як з короткими спалахами він поглинає енергію пострілів.

Вогняні вампіри не могли повноцінно існувати в цьому середовищі. Їм тут бракувало температури, густини, матерії, яку б вони перетравлювали, подовжуючи своє нескінченне горіння. Але вони від початку не належали цьому всесвіту й проникали сюди крізь інші шари. Навіщо вони це робили та що саме шукали, напевне не міг сказати ніхто. Декотрі на початку навіть сумнівалися, чи вони взагалі є істотами, більше того — розумними. Але ті, хто мав відповідний допуск, щоб читати звіти про Венеріанський інцидент, таких сумнівів не мали. Навпаки — розуміли, що на Венері людство зустріло, мабуть, найнебезпечнішого свого ворога в цій системі.

Вогняні вампіри не були бойовими машинами, але сама їхня природа робила їх майже невразливими для традиційної зброї людства. Це була загроза, схожа на ту, з якою зіткнувся Дзіпанґ у перших боях з військовими флотами мі-го. Різниця полягала лише в тому, що вампіри не мали флоту, не мали великих кораблів і, здавалося, були прикуті до Венери та Меркурія, їхніх головних колоній у цій системі.

— Вітаю, — промовила Брідж. — Корабель ваш.

Вона з відстороненою цікавістю спостерігала за резонансом ритуальної агонії, що стрімко поширювалася третім сектором. Вона могла б згадати, що там зібрався увесь вищий офіцерський склад, якому пощастило пережити ефектну появу Фхатаґви на адміральському містку. Можливо, десь там зараз зводив порахунки з життям її колишній очільник Євген Кемідов. Незважаючи на менш ніж десять відсотків органічного тіла, цей дідуган відчував страх так само, як і будь-який по вінця повний м’яса цивільний, — Брідж се добре знала.

— Ще не наш, — всміхнулася Боген. — Ми лишень позбулися паразитів. Тепер настав час братися за саму звірюку…

На думку Брідж, робити такі заяви було трохи зарано. Вона бачила чотири незалежні чинники, які впливали на загальну невизначеність системи. Кожен із них наразі перебував у власній суперпозиції — і кожен не поспішав колапсувати. Хоча вони й не могли спостерігати одне за одним (таке спостереження порушило б принципи невизначеності, чи не так?), проте уважно досліджували загальні зміни, намагаючись за сукупністю непрямих ознак визначити напрям свого подальшого руху.

Власне, Брідж була одним із тих чинників. І, здається, в коливаннях та резонансах навколо себе вона відчула, як хтось із четвірки робить свій перший крок.

Рожево-блакитні вокселі на моніторі заметушилися, складаючись у зображення.

— Іво, — на чорному, потрісканому обличчі Вукміра парувала, спікаючись, чужа кров. — Я з моїм загоном висуваємось у сектор тринадцять.

— Якого бі… — почала була та, але Брідж урвала її, до хрускоту в зубах стиснувши щелепи. Здається, Вукмір не помітив цього.

— Фхатаґва, — скрипуче проголосив він. — Через палаючого він сповістив мені це. Там тільки-но дезінтегрували трьох. А до того в дев’ятому — ще одного. Хтось розібрався з чотирма Вогняними вампірами…

— Відпусти, потворо, — видихаючи холодну пару, просичала Боген перед запечатаним люком.

— Ні, — хитнула головою Брідж. — Хай іде. Ти все одно його не зупиниш, любистку. Не зупиниш того, що має розпочатися.

— Цю перепону тобі все одно не подолати! Ти здохнеш тут! Як і твої посіпаки! Здохнеш!!! — загорлала Боген, із силою вдаряючи головою в теплу, пружну поверхню люка. Вона билася ще й ще, аж доки кров не залила обличчя. Холодна кров.

Брідж уже не слухала її. Було надто тяжко дослухатися, розрізняти слова. Її увага, її сили зараз були спрямовані на те, щоб утриматися, не втратити відчуття власного Я. Вампір, який клубком оскаженілих від люті змій бився й пручався в її тілах, відчував, що вона слабшає. Відчував і боровся ще несамовитіше. Щоб стримати вампіра, потрібно було брати від пісні, але що більше Брідж брала, то менше її самої лишалося.

Ні. Треба триматися. Щосили. Ще трохи. Зовсім недовго…

V

Мілош Вукмір не вірив у безсмертя. Навіть якби й вірив, навряд чи забажав би його. Кому може бути цікавим стерильне, вихолощене життя, життя, де постійно є другий шанс? Загроза помилки — незворотної, ба навіть фатальної — ось що було для нього сіллю існування. Він зростав у імперському Танжері, місті, ледь не на чверть заселеному терранами, і якщо це місто було лише на чверть таким, як міста на Террі, то Вукмір, напевне, не відмовився б їх відвідати. Танжер був притлумлений, пригнічений, сповнений порожніх ритуалів, вуличних віщунів та вдягнених у золоті фелони речниць вишньої волі. Дуже зручний світ, що підвищує цінність будь-якої самостійної дії — бо майже не передбачає таких. Нова Імперія цілком будувалася на іконах минулого, вихвалянні дідів, що воювали за мир і волю, за вишні цінності; на перемогах і досягненнях, що постійно належали комусь іншому, геть несправжньому, підробці, зліпленій настільки недбало, що повірити в неї міг тільки викінчений ідіот… Це був світ двоєдумства — зовнішнього поклоніння здобуткам і подвигам і потаємного розуміння того, як усе влаштовано насправді. І це розуміння, своєю чергою, було такою ж підробкою, тільки для трохи допитливіших. Це був світ зовні монолітний, але сповнений розколин та прихованих закутнів — такий, що найбільшою мірою імпонував Вукміру. Там, де істина міцно перепліталася з оманою, утворюючи химерний лабіринт з напівтіней та сутінків, він блукав, безперервно кидаючи виклик усім та всьому.

Чи хотів він повернення Хазяїв-з-Югготу, як хотіла того Боген та подібні до неї? Вукмір, звісно, за часів влади мі-го ще не народився на світ, але те, що знав про неї, здавалося йому неймовірно нудним. Хазяї тільки на словах були хазяями. Насправді ж їм було зовсім байдуже до своїх рабів, і ті робили все, що їм заманеться. У цьому сенсі саме террани були справжніми хазяями — передовсім вони намагалися влізти тобі в голову, а як влізали, розпускали там свої метастази, невідворотно перетворюючи мозок на злоякісну пухлину. Це був правильний підхід, тільки так і треба було діяти, бо зусібіч оточений ворогами, ти навряд чи матимеш час зрозуміти, звідки прилетить наступний удар. Тут допоможе тільки глуха, ешелонована оборона — від планетарних орбіт до свідомості окремого громадянина. Але на мікрорівні це все перекручувалося, перетворюючись на суцільний сюрреалізм. Відкидаючи п’ять сторіч влади грибів, террани й досі чіпляються, ба навіть плекають ту прадавню поразку й те приниження. Досі вибудовують на ньому свою історію — і досі помщаються за нього.

Ця незламна й водночас цілком фальшива детермінованість імпонувала Вукміру.

Сам він був людиною імпульсивною і не мав довгострокових інтенцій. Саме тому обрав служіння Повзучому Хаосу, обравши його серед інших богів. Н’ярлатотеп давав йому волю робити те, що заманеться, те, до чого Вукмір відчуватиме поклик в той чи той конкретний період часу. Навіть перехід під крило Катудги не був злочином. Власне, це стало найпотужнішою та найризикованішою нагодою з усіх, що боги дарували (і будь-коли подарують) Вукміру. Чи міг він відмовитися? Так, Вукмір і на мить не повірив у обіцянки про безсмертя в кінці шляху. Про Марс, який вампіри повернуть, вигнавши звідти терран, про їхній союз із мі-го. Не тому що відчував обман, а тому, що це його не цікавило. Він народився й виріс у суспільстві, де омана була невід’ємною частиною правди, і vice versa. На «Сінано» його очікував величезний, неймовірно заплутаний та складний ритуал, та ще й з тисячами учасників, свідомих і несвідомих. Він просто не міг такого пропустити.

— Трясця його матері, — прошепотів один із матросів, один з двох у загоні неторкнутих вогнем. — Це що, наші?

Вукмір роззирнувся. Здається, це був ЦПК контура відведення — принаймні те, що лишилося від нього. І здається, він двічі став місцем бою. Тепер, оповитий важким димом, покручений і потрощений, він зробився склепом для двох десятків культистів, що, очевидно, вирішили зробити з цього місця укріплений рубіж. Хай би з ким вони зіткнулися, нападники діяли швидко та жорстоко. Мілош Вукмір не був військовиком і тому не міг оцінити, скільки людей і з яким озброєнням атакували ЦПК. Але як майстер ритуалів міг оцінити смертний жах, що його зазнали захисники. Якби Вукмір не знав, що це неможливо, то вирішив би, що саме Вогняні вампіри напали на цих бідолашних. Ні… Вампіри були тут дещо раніше. Але чи ті, хто знищили вампірів, і ті, хто вирізав культистів, — це одна сила? Ні, не схоже. Хоч би хто бився з вампірами, він мав мати принципово інше озброєння, іншу підготовку… А ще це мерзотне відчуття, що за тобою хтось спостерігає — пильно й невідривно. Власні п’ятнадцятеро бійців раптом здалися йому безглуздим жартом для тих, хто зараз чаївся у зануреному в темряву нутрі сектору. Ба більше, Мілош відчув власне безглуздя — бо як сліпий поперся у це пекло. На що він міг розраховувати? Що невеличким загоном бунтівників, у якому навіть не всі були солдатами, зможе здолати почвару, що тільки-но зжерла трьох Вогняних вампірів? Страх, відчуття майже втрачене за той нетривалий час перебування в стані циндри, повернувся. Фхатаґва використав його та його людей як живця. Він виманює ворога, відволікає його… а сам Вукмір навіть не усвідомив цього, немов наказ позбавив його волі та здатності аналізувати.

У пасмах диму раптом проступила чиясь постать, довготелеса, але з коротким, кремезним торсом та замалою головою. Хтось із бійців, не вдивляючись, випустив по ній коротку чергу з гвинтівки. М’які кулі застукотіли пласталлю переділки, здіймаючи уздовж траєкторії свого руху подовжні вихори. Постать замиготіла й розчинилася в сірих клубках. Ніхто не чув, як упало тіло.

— Вукміре! — комунікатор на зап’ястку Мілоша ожив. — Чуєш мене? Забирайтеся звідти. Her…

— Іво? Що за лайно?

Комунікатор замовк, наче хтось заважав Боген говорити. Вукмір, власне, й не чекав на відповідь. Відбивши виклик, він оглянув свій загін. Його вигоріла оболонка розжарилася настільки, що навіть друге тіло, те, що існувало в іншому квантовому стані, відчуло жар цього вогню.

— Зараз почнеться, — вишкірився він. — Готуймося, збоченці!

Гучний постріл поглинув кінець фрази. Вогняний спалах розірвав димну заволоку, кинувши на підлогу одразу двох бійців. Їхні голови наче вибухнули хмарами чорних скалок, які злетіли і повисли в густому повітрі. Решта розсипалася, намагаючись відшукати укриття. Залунали постріли та короткі черги. Вукмір, охоплений крижаним, задушливим жахом, застиг на місці. Верескливе хихотіння забулькотіло в спаленій горлянці, коли з диму виступила нова постать — у масивних обладунках, зростом як марсіанин, але статурою як терранин. Y-подібний візор жеврів розпеченою бронзою. В руках він тримав якусь до біса прадавню переламну рушницю. Товсті пальці на диво вправно вивільнили стріляні гільзи з трьох люф, відкинувши їх геть, й так само спритно вставили на їхнє місце три картриджі, що їх до того невловним рухом витягли з контейнера на поясі. Кулі штурмових гвинтівок били просто у нього, але він навіть не намагався ховатися. Ті, що влучали, розплющувалися об броньовані пластини або рикошетили. Деякі ж немов просто проходили крізь нього, так ніби це була лише стереограма.

Рушниця клацнула, змикаючись, вистріливши майже в той самий момент. Вукмір відчув, як рій розжареного шроту проходить крізь його груди й живіт, трощить ребра, вивертає лопатки, роздирає те, що ще залишалося від внутрішніх органів.

Вукміра переконували, що при єднанні з вампіром його тіло перебуватиме в іншому шарі реальності, що згорить лише віддзеркалення, що відтоді його не зможуть поранити, страждати буде лише віддзеркалене тіло. Так воно й було — дотепер. Але зараз біль повернувся. Жахливий. Нестерпний.

Штурмовик переступив через тіло Вукміра. Картечниця відправилася за спину, тим часом револьвер закінчував розпочату нею роботу. Здавалося неймовірним, що така швидкість у поєднані з влучністю притаманні суто механічній зброї, настільки застарілій, що нею мали припинити користуватися ще до часів Дзіпанґу. Мілош був іще живий, коли все скінчилося — бій не тривав і хвилини. Штурмовик вивільнив стріляні гільзи, що повільно опустилися на пошматовані груди Вукміра. Цього разу він перезаряджав зброю швидко, але не блискавично. Поспішати йому було нікуди. Закінчивши, сховав зброю в кобуру.

Мілош хотів щось сказати йому, висловити своє захоплення, яке відчув, той захват, що опанував ним з першого ж погляду. Але горло не слухалося, заповнене гарячим, густим слизом. Він спробував поворушитися, звів голову, дивлячись, як здіймаються слабкі вогники над рваними ранами, як лущиться та відстає циндра, оголюючи чорно-червоне м’ясо, пульсуюче, вкрите кривавими бульбашками.

Простір-час за спиною Переможця викривився, наче провалюючись кудись у порожнечу. На місці цього провалля з’явилася палаюча блакитним полум’ям сфера. Звита з численних енергетичних потоків, у короні рентгенівських променів, майже чорна, але водночас сліпучо-осяйна.

Фхатаґва.

Деякий час вони мовчки вивчали одне одного — Вічний Переможець та верховний жрець, втілення потойбічного і давнього богів, що обидва існували поза простором-часом цього мультивсесвіту. Вони не розмовляли, бо насправді не мали ані потреби, ані можливості в тому. Їхня розмова була обчисленням сплутаних кубітів дикого коду, що пульсував навкруги, аналізом одночасно сотень тисяч варіантів. До того вони лишалися один для одного поза межами варіативного простору, поза конусом причино-наслідкової сфери. Тепер вони усвідомили існування одне одного — і розпочали корегування.

А кількома палубами вище корчилося в судомах тіло Бріджит О’Шонессі, охоплене боротьбою за нього трьох сутностей водночас. Тіло Іви Боген тим часом перебувало в стані близькому до коми, але ніхто з підлеглих не наважувався навіть доторкнутися до нього. Вогонь у ньому то спалахував з неймовірною силою, то пригасав, і всі вважали, що це і є те саме остаточне перевтілення, про яке торочила культистка. Сама ж Іва майже не розрізняла навколишнього світу, бо насправді то тіло Брідж перебувало у стані метаморфози — настільки потужної, що вона осліплювала й знесилювала всіх, хто був прив’язаний до цього тіла. Пісня линула нестримно, розчиняючи в собі сутність Брідж і виплескуючись назовні. Від тіла потрібна була одна остання дія — тепер це розуміли й Іва Боген, і Вогняний вампір. Тільки те, що вони неспроможні були узгодити свої зусилля, утримувало Брідж від повного колапсу. Тіло, яке в запеклій боротьбі само собі виривало кістки із суглобів, рвало жили та м’язи, скручувало вузлами судини, перебувало далеко за межами фізичної смерті, але трималося — чи завдяки вампіру, чи Пісні, чи зв’язку з іншим тілом, не настільки скаліченим. Кожен міліметр відстані, який вдавалося відвоювати Брідж на шляху до люка, був справжнім подвигом. Але сил триматися ставало дедалі менше…

Тим часом розпочався двобій між Вічним Переможцем, безликим гнівом Ґаґанотхоа, та Фхатаґвою, носієм таємниць Вічного Вогню Катудги. Вукмір, що спостерігав за цим, бачив, як дві істоти з незбагненною швидкістю влетіли одна в одну, на частку миті з’єднавшись — і блакитна сфера розчинила в собі людський силует. Це й був момент смерті Мілоша Вукміра, що згорів у радіоактивному випромінюванні мертвої зірки Фхатаґви. Смерть його тривала менше зептосекунди — але захоплена гравітаційним полем, розтягнулася на мільйоноліття агонії. Майже миттєва та майже безкінечна…

«Шантак» провалився у гравітаційний колодязь, стискаючись у розмірах і розтягуючись в часі, але той, хто носив броню, наче пройшов крізь спотворені уламки, лишившись незмінним. Це була оголена засмагла чоловіча фігура, сухорлява й підтягнута, з вузьким клином чорної борідки на продовгастому обличчі. На щоці кривий шрам, замість лівого ока — огранений обсидіан абсолютної чорноти. Руки помережені вицвілим татуюванням, торс — білими смугами численних шрамів. Фхатаґва тягнув Переможця у свій шар всесвіту, квант за квантом змінюючи його. Там, у своєму королівстві, Вогняний вампір важив більше за Сонце та був щільніший за важке атомне ядро. Його сутністю була знищена дезінтегрована матерія, атоми, розчинені в нейтронному супі.

Переможець не належав тому місцю. Він був народжений у цьому просторі-часу — тонкий промінь, випадкове відлуння потужного енергетичного вибуху, що звільнив Ґаґанотхоа від довгого полону. Частково той спалах пройшов реверсом крізь кротову нору, яка єднала бога з цим всесвітом. Переможець не міг знищити самого Фхатаґву — той існував там, де Переможець існувати не міг. Але він мав інший спосіб.

Смаглява рука протягнулася до темної сфери вампіра. Пальці пройшли крізь верхній шар атомних решток і занурилися в надгусте нейтронне ядро. Прозора тінь людської особистості, що ще залишалася в Переможці, хоч би якою слабкою вона була, несамовито опиралася цьому акту, відчуваючи страшну й неминучу загибель, загибель, на рівні протонів та електронів. Її пручання були лише легким затьмаренням тривалістю в десять наносекунд. А потім пальці Переможця стиснулися на чужій горлянці.

Брідж — самотня біла іскра, яку несли безкінечні потоки — відчула в цих потоках зміну. Вона здалася незначною, не надто важливою, але чомусь само по собі це знання раптом зробило саму Брідж… щільнішою. Вона повернулась у своє тіло, на довгу секунду пригнітивши тих, хто опирався їй. Кліпнула сліпими очима. Звелася на слабкі, тонкі ноги. Розвернулася до люка.

— Зупинися. Не роби цього. Зупинися, — зірвалися з губ слова Іви Боген. Неможливо було визначити, яке саме тіло промовило їх. Можливо, обидва.

Брідж поглинала вампіра. Його крики, тисячоголосий хор смерті й страждання, розлітався чужим космосом, хвилями розпечених часток, яким доведеться пролетіти невимовні відстані, перш ніж їх почує хтось іще. Там, де був вогонь, поставала пітьма.

Жінка декілька секунд роздивлялася люк перед нею. Вона вже зовсім не бачила того, що бачила б людськими очима — тепер це було складне плетіння, низка хаотичних символів, позбавлених апріорного, детермінованого визначення. Сутність праворуч люка також була абстрактно-розмитою. Можливо, уламки свідомості Брідж могли б упізнати в ній Вольфрама фон Зіверса, гросінженера, але те, що було вище тих уламків, визначало, що се є дещо значно менше у стосунку свідомості, й значно більше — у стосунку інтелектуальної структури. Її присутність не дуже турбувала Брідж. У майже дитячому захопленні вона вирішувала, чим тепер будуть символи, які танцювали в струменях пісні. Вона розплутувала їх, але не розгадувала, а створювала — з нескінченних алюзій та змістових відтінків, досвіду та рефлексії. Сприймала такими, якими вони мали бути для неї.

Чітким, упевненим рухом Брідж піднесла праву руку до обличчя й засунула до рота вказівний палець. Стиснувши щелепи, щосили смикнула. Хруснуло. Виплюнувши відкушену фалангу, вона скривавленим пеньком пальця почала виводити на люкові звивистий, асиметричний символ. Тепер Брідж було геть не важливо, як та перепона, що постала на її шляху, мала працювати за задумом конструкторів — бо тепер важливим було лише те, як вона має працювати для потреб Брідж. Світ змінювався за її сприйняттям, багатозначність символів та невизначеність процесів робили його гнучким та покірним.

Люк прочинився, і скривавлене, виснажене тіло увійшло до невеличкої каюти з чималим кутастим пультом, більше схожим на кріпову арт-інсталяцію. Кажуть, що цей інтерфейс будували просто на тому, що лишився від мі-го. Реверсивний інжиніринг не допоміг визначити, як саме працює ця система — як і більшість систем мі-го, пов’язаних із сингулярним реактором. Тож вирішено було просто адаптувати кінцевий інтерфейс та залишити до спокійніших часів.

Спокійні часи так і не настали. Реконкіста, Марс, Церера, зіткнення на Венері, вихід за астероїдне кільце, перша океанська колонія на Європі… й нарешті — найбільше та найдорожче сафарі в історії людства. Блокада Сатурна. Лови розпочалися шість земних років тому — «вимушена відповідь венеріанській загрозі», як це висвітлили в медіа-просторі. Від Церери до Юпітера — і далі в холодні глибини, до похмурого гіганта. Враховуючи відстані та масштаби, тільки завершувався підготовчий етап.

Non est pax et pristinum chao — tantum bellum.

VI

— Wach auf, Kassandra.

Голос спокійний, але наполегливий, лунає, наче крізь воду. Не відпускає. Але тут так затишно. Реальність навколо темна й тепла, густа й нерухома. Це як перебувати у материнській утробі.

— Wach auf. Komm schon, meine Liebe.

Вона розплющує очі. Відсік з білими стінами, рясно збризнутими червоною кров’ю. Холод, від якого ломить кістки. Біль, що бринить у кожній клітинці шкіри. Жах, яким густо просочене сухе, холодне повітря. З першим вдихом тіло починає тремтіти, м’язи зводить судомою.

— Beruhige dich… Alles ist gut, mein Schatz. Alles ist gut.

Сівши на лежаку, Кассандра роззирається довкола, але не бачить у відсіку нікого. Серед розбитих медичних імплантаторів, діагностів та сканерів живосріблом мерехтить монітор сповіщення. Він розбитий і вкритий кривавими розводами. На ньому ледве проглядає чиєсь обличчя. Голий череп з пергаментною шкірою, щедро оздобленою металевим павутинням єднальних схем. Компактний візор на очах, з шинами, під’єднаними до широкосмугових конекторів на скронях. Майже людський ніс та пишні, старанно доглянуті вуса, тонка покусана губа, що тонкими швами єдналася з біополімерним підборіддям.

— Ні, — шепоче Кассандра. — Я вже була тут. Це вже відбувалося. Я вже переживала це…

— Hör mir zu, Kassandra. Es ist sehr wichtig…

— Я не розумію, — замотала дівчина головою. — Я не розумію, я не розмовляю високою! Я сирота, я з орфанажу, я не…

— Тихіше, тихіше, дитинко. Я розумію, як тобі зараз важко, — голос зробився заспокійливим. — Але ти мусиш вислухати мене і зробити все так, як я скажу. На «Сінано» зчинився заколот. Більшість команди або вбита, або перейшла на бік заколотників. Командування флотом визнало повернення корабля неможливим і прийняло рішення про його знищення. На борту зараз перебуває Вічний переможець. Ти, певне, здогадуєшся, що се означає.

Кассандра мовчала. Скільки разів вона бачила фрески та стереограми з його образом. Скільки разів читала написи чужою мовою. Vergeltungswaffe. Scutum contra chao. Скільки разів у темних, холодних казематах орфанажу пошепки переказувалися моторошні легенди про його жорстокість та безжальність. Та попри це, ніхто насправді до кінця не вірив в його існування — як і в його доцільність. Що може одна людина, хай навіть і невразлива, хай невмолима, хай з усіма благословеннями Давніх та Потойбічних богів… що може вдіяти одна людина у війнах, де рахунок іде на мільйони?

— Але є інший вихід. Я знаю, що треба зробити, проте мені знадобиться твоя допомога. Я сплутаю тебе з однією істотою… яку ти маєш супроводити до камери сингулярного реактора в секторі тринадцять. Не турбуйся. Я буду вести тебе. Я буду відчиняти двері й надавати тобі потрібні доступи. Я буду слідкувати та попереджати про небезпеку… хоча, — він видав якесь металеве сипіння, що, певне, мало означати сміх. Воно різко контрастувало з його майже природним голосом. Настільки, що Кассандра здригнулася. — Насправді се ти будеш небезпекою. З тим, хто піде з тобою, тобі нема чого боятися.

Кассандра вигнулася, наче її тілом пройшов потужний електричний розряд. Сльози виступили на очах, але сухе повітря майже одразу висушило їх. Заплющивши очі, дівчина похитала головою.

— Цього не можна робити. Того, що ви замислили. Не можна.

— Я б радо подискутував з тобою, мила дівчинко, але ти навіть не знаєш, що саме я замислив. Тож, благаю…

— Ви помрете. Зовсім скоро. Але ваша смерть трапиться запізно, щоб зупинити розпочате. Власне, то навіть не ви, це не ваш задум, вас скеровують, вам дозволяють це робити…

— Кассандро, зупинися. Послухай мене. Якщо ми не зробимо так, як я кажу, то найближчим часом сей корабель просто припинить своє існування. Переможець досягне тринадцятого сектора і, гадаю, просто перевантажить реактор. Енергія, що вивільняється з чорної діри, має утилізуватися. Йому достатньо лише дестабілізувати систему відведення… і все…

— Ви не розумієте. Коли ви помрете, розпочнеться фінальне протистояння. Цей корабель, «Щасливий Журавель», він стане воротами. Ми приведемо до нашого всесвіту… ще одну. Вона жадає цього всією своєю сутністю. Перетворити свої спогади… на реальність. Зупиніться, благаю вас…

— Кассандро, почуй мене. Се все — лише делірій, шоковий стан. Зберися. Ти маєш се зробити — інакше нам усім кінець.

Дівчина вперто мотнула головою. Міцно заплющені очі не бачили ядучо-білого світла відсіку. Легені не відчували холодного повітря. Біль наче відділився й огорнув її незримою сферою, оточеною шаром абсолютної порожнечі. Вона говорила наче сама по собі, наче всі ці слова промовляла вона, але й не вона, не зараз, а пізніше, звідти, звідки немає вороття, де є лише безкінечність…

— Залиште мене. Я маю померти. Дайте мені померти, бо я не хочу переживати цього знову. Знову й знову. Знову й знову. Знову й знову.

Знову й знову.

Вона розплющила очі.

Чиста, бліда шкіра, немов кістяна дошка різьбяра, вкрита мереживом тонких червоних ліній, досконало прекрасних, сповнених глибини й моці, неосяжних людським розумом. Вузькі долоні тримають прозорі, сповнені внутрішнього сяйва лінії плоті, створеної поза цим світом. Худорляві, сильні ноги стискають теплі, м’які боки.

Верхи на сатурніанській кішці Кассандра Зервас наближається до зовнішньої камери реактора. Мінлива, розділена на тисячі фрагментів плоть інопланетного створіння огортає її, підтримує, пестить. Здається, їхнє єднання є міцнішим, щільнішим, ніж створена Вольфрамом фон Зіверсом квантова сплутаність, хоч він би й посміявся над цим, зазначивши, що такий зв’язок, зведений до макрорівня, є абсолютним. Кассандра слухає тисячі голосів, що м’яко наспівують їй. Той спів більше не тривожить її, бо нині він — найпрекрасніше з усього, що вона будь-коли чула, бачила, уявляла. Вона озирається, відчувши слабку зміну у відлуннях.

До камери входить чоловік. Засмаглий жилавий коротун, з напнутими м’язами та широкими кістками, темноволосий. Замість лівого ока в нього чорний блискучий камінь… обсидіан чи онікс? Обличчя грубе, заклякле, немов також висічене з каменю. Людське око — темно-каре, холодне, з маленькою цяткою зіниці.

Він зупиняється, спокійно оглядаючи вершницю.

— Φοβάστε? — питає він. — Δεν πρέπει να είστε.

Кассандра — та Кассандра, яка існувала раніше, до цього сплутання — ніколи не чула цієї мови. Але для Кассандри-тепер це не є важливим.

— Не буду, — відповідає вона. — Хіба я можу цього уникнути?

— Δεν μπορείς.

Вони деякий час роздивляються одне одного.

— Чому ти… — вона раптом затинається, — чому ти не вбив мене? Як усіх інших?

— Θα σε σκοτώσω. Σύντομα.

Вона опустила погляд. Тож ось воно. Її шлях закінчується. Лишилося тільки дочекатися, поки буде знято останню печатку, доки буде прочинено останню браму… що це — трубні голоси?

Кішка під нею напружилася, голоси стали гучнішими, тривожнішими. Дівчина опустилася на неї, притиснулася всім тілом, обхопила найніжнішими обіймами. Одинока сльозинка виступила на оці. «Ти боїшся? Не треба» — такі смішні, наївні слова. Не боятися? Так, вона не боятиметься. Чи навпаки — решту безкінечності проведе в постійному жаху. Кішка турбувалася — але вона відчувала те, що ховалося у внутрішній камері, відчайдушно жадала його, кожною своєю часткою. І вона б отримала його — якби тільки не той, хто стояв позаду. Він чекав.

Знову й знову.

— Прошу, благаю, — вона вся тремтіла, — не треба. Не робіть цього. Хіба ви не бачите? Вона все одно не дозволить вам так зробити. Вона використає вас. Їй потрібен матеріал, ви лише матеріал, ви вже виконали свою функцію…

Зіверс на потрісканому моніторі похитав головою.

— Навіть не розумію, навіщо я витрачаю на се час. Знаєш, дівчино… насправді твоя згода не потрібна. Мені просто треба було привести тебе до тями. Тож почнімо.

— Ні! Благаю!!! Ви…

Її деконструювали. Старанно, ретельно й довго, поступово, до найменших структурних одиниць, до рябизни у квантових полях, до первісного коду, що визначає її існування в мультивсесвіті. НРІ взявся до роботи з цікавістю малої дитини, якій подарували нову іграшку. Він/вона/вони охоче сприйняли нове, нетривіальне завдання. Вільної енергії було достатньо, випромінювання сингулярного реактора й без того перетворило навколишній простір-час на святкову ілюмінацію.

Це не було боляче — процес ішов на рівні значно тоншому, ніж грубі та незграбні електрохімічні сигнали. Але жах від усвідомлення власного дезінтегрування був настільки невимовним, настільки всеосяжним, що, здається, поглинув Кассандру цілком. Не існувало можливості вийти з цього стану незмінною — не втратити саму себе, не отримати зяючої порожнечі десь усередині, безкінечного моменту абсолютного небуття, якого насправді ніколи не існувало в часовому вимірі, але яке від того не втратило своєї реалістичності.

Час не квантується.

VII

Її час добігав кінця. Брідж О’Шонессі відчувала це з неймовірною чіткістю, настільки потужно, що навіть Іва, яка лише поділяла з нею фізичні носії — понівечені, майже знищені, — сприймала відлуння цього відчуття. Вампір пішов: невідомо, чи його було знищено, чи він просто не витримав і відступив до свого всесвіту, не в змозі протистояти набагато могутнішій істоті.

— У сьому є певна іронія, — промовила Брідж з тіла Боген. Її власне вже було не здатне на такі складні фізичні маніпуляції. — Вампіри. Кожен із них набагато старший за будь-кого в цій системі, та разом із тим усі вони — неосяжно молодші за нас. Кожен всесвіт має свою відправну точку. Збіжності — то радше випадковість… А ти, любистку, бодай колись замислювалася над тим, що вони насправді таке? Що є ті істоти, яким ви вклоняєтеся?

Боген дуже кортіло сказати щось в’їдливе, образливе. Вона зовсім не поділяла тієї зваженої меланхолійності, що охопила Брідж. Вона не вірила, не хотіла приймати того, що вже зовсім скоро її існування припиниться. Остаточно. Назавжди.

— Тобі ж начхати на мою відповідь, — просичала вона. — Начхати навіть на правду. Бо ти маєш власну, і вона цілком тебе задовольняє….

— Не зовсім так, — хитнула головою Брідж. — Мене не цікавить правда, бо цікавість може викликати тільки невідоме. Я знаю, що вони таке й звідки прийшли. Але мене цікавить твоє сприйняття. Твій рушій. Що змусило тебе звернутися до них?

— Дурість, — на мить затнувшись, відповіла Боген. — Власна дурість. Я вірила в те, що здатна вплинути на щось. Змінити. Наївна. Ми всі — лише іграшки. Давній бог смикає за мотузки вас, Потойбічний — нас. І ми ніколи не зрозуміємо, чого вони прагнуть, бо просто не в змозі осягнути цього. Це все — просто поле для гри, на якому ми — безтямні фігурки, які переставляють з місця на місце. Іноді, можливо, з певним задумом, але так само можливо — просто задля сміху, задля забавки. Гадаю, ця гра триває так довго, що вже встигла їм добряче остогиднути.

Вона обернулася. Охоронця у відсіку вже не було. Вона навіть не помітила, коли він пішов, не почула, чи викликали її… Певне, через паніку, що виникла після зникнення Фхатаґви, про неї просто забули.

— Ти насправді вважаєш, що Ґаґанотхоа керує окремими людьми, намагаючись досягти якихось власних цілей? Що Повзучий каос Нʼярлатотеп нашіптує на вухо слова омани, схиляючи до саморуйнування? Справді?

Боген не відповіла. Брідж, зачекавши декілька секунд, врешті не витримала й розсміялася.

— Знаєш, я навіть трохи заздрю твоєму сприйняттю. «Нас звільнили з-під влади мі-го — але ми сього не просили. Ми вчинили самогубний заколот — але се тому, що ми є іграшки богів. Від нас нічого не залежить, і все погане, що трапилося з нами, — се не є наша провина. Навіщо зробили те, що зробили? Нінащо. Бо дурні».

— Стули пельку, курво! — Лють, що накопичувалася в Іві увесь час з моменту єднання, вже не могла втримуватися всередині неї. — Хто б ото патякав! Ти, ти сама — не маріонетка? Не тупа лялька на мотузках? Чи все те, що ти вчинила зараз, ти робила за власним бажанням? Може, це ти все те замислила? Безголова лялька!

Вона спробувала звестися на рівні, але тіло захиталося на нетвердих ногах, штучне тяжіння повело його вбік, м’яко вдарило об переділку, крутнуло й знову опустило на палубу. Брідж спокійно дочекалася кінця цієї пантоміми. Вона анітрохи не переймалася станом цього матеріального носія або його перебуванням у просторі-часі. Коли ти існуєш крізь простір-час, розташування в певний момент вже не є вагомим фактором такого існування.

— Шкода, що ти не розумієш, — вона похитала головою. — Так, якщо дуже спрощено — се я все замислила. Сприйняла та інтерпретувала образи і символи. Я надала їм значення. Бо автор уже давно мертвий. Важливий лише читач. Ти й справді вважаєш, що свідомість бога — Давнього чи Потойбічного — може бути настільки простою, що відбиток її легко й чітко подолає ту неймовірну безодню, що розділяє нас? Ми сприймаємо лише химерне скупчення образів, які маємо розрізнити та відбудувати у прийнятну для нас структуру. Я не можу — й не повинна — стверджувати, що розгадала задум Ґаґанотхоа. Я навіть не можу стверджувати, що Ґаґанотхоа існує деінде, окрім як у нашому просторі-часі, де ми самі його створили, сприймаючи слабкі та віддалені еманації. Ми прагнули свободи — тож ми самі створили для неї і браму, і ключ.

— Ви створили клітку, в якій самі себе зачинили. Ви прагнули свободи? Ми бачили вашу свободу. Свободу брехати й вірити брехні…

— Тссс, — Брідж урвала гнівну тираду Іви. — Починається.

Вона примусила своє вже, напевне, мертве тіло піднятися та вийти на середину відсіку. Саме в цей момент вагання Кассандри скінчилися. Браму було відчинено, й крихітна сутність, що зберігалася там, вдарила нестримною хвилею важких часток. Кішка здригнулася, потяглася до джерела енергії.

Брідж не обманювала Іви. Насправді, вважати все це задумом безкінечно віддаленої богоподібної істоти, що була неспроможна на контакт на рівні особистості, було принаймні зухвало. Плани, народжені багатьма істотами в різний час, але сфокусовані на це конкретне місце в просторі-часі, зрештою склалися в цільну картину. Ідея Вольфрама фон Зіверса щодо сингулярного реактора полягала в тому, щоб сатурніанська кішка поглинула його чорну діру, не дозволивши заколотникам використовувати «Сінано» як зброю проти Імперії. Він розраховував, що позбавлений живлення корабель кінець кінцем стане легкою здобиччю, буде відвойований і повернеться до лав флоту.

Створений мі-го, реактор був для людей чимось на кшталт вогню для племені неандертальців. Вони підтримували його, але не мали розуміння того, як загасити чи розпалити його за власним бажанням. Чорна діра в серці реактора, випаровуючись, давала енергію або, поглинаючи її, збільшувалася, набираючи масу. Також мі-го був передбачений стан рівноваги, коли частково енергія відводилась, а частково — поверталася для підживлення чорної діри, таким чином зберігаючи її масу відносно стабільною без ризику спалити реактор радіацією Гокінга або, достатньо збільшившись, затягти за горизонт подій. Зіверс розраховував, що кішка поглине енергію діри та переведе її в стан, близький до планківського, приспавши в собі, а корабель без живлення повернуть. Насамкінець мало з’явитися дві кішки — бо саме малі чорні діри були фундацією розмноження цих істот. Вічний переможець, якого викликали, щоб він знищив «Сінано», дестабілізувавши реактор, таким чином мав відступити, не маючи можливості виконати свою місію, або загинути, зіткнувшись з двома кішками Сатурна одночасно.

Жодної миті Вольфрам фон Зіверс не припускав, що його блискучий план втілився лише тому, що він мав сильного союзника. Того, що й після смерті гросінженера продовжував діяти. Але цей задум не враховував Брідж О’Шонессі — та її зв’язку з Переможцем.

Тепер, у нестерпному крещендо пісні Ґаґанотхоа, Брідж спостерігала, як кішка тягнеться до наноскопічної точки, викидає паростки крізь безкінечний гравітаційний колодязь, формуючись навколо горизонту подій, огортаючи його. Вона відчувала, як діра стрімко втрачає масу, випаровується. Кішка має зупинитися перед самим кінцем, не дати утворитися планківській дірі, бо це завадить народженню нової істоти.

Переможець стрибає на спину кішці. Його руки охоплюють Кассандру, притискають до себе. Кішка лементує мільйонами голосів, кожен з яких живе не довше зептосекунди. Переможець тягне Кассандру вперед — до огорнутою кішкою діри. Брідж кричить — бо в смерті відбувається народження. Засмаглі долоні Переможця стискають голову Кассандри й одним впевненим рухом ламають шию. Її тіло вмирає раніше, ніж встигає це відчути. Її особистість, сплутана з розподіленим інтелектом кішки, опиняється в абсолютній темряві та тиші, на якусь мить занурюючи в абсолютну чорну безодню й саму кішку. Відкинута до горизонту подій, затягнута розпочатим обертанням діри, Кассандра, вже втративши людське тіло, але все ще, через зв’язок, зберігаючи власне Я, в спробі врятуватися, кидається вперед, крізь гравітаційний колодязь.

— Wach auf, Kassandra.

Вона розплющує очі — попри ядучу, киплячу рідину, що густо їх заліпила. Доводиться допомагати собі пальцями, незважаючи на гострий, сліпучий біль і так само сліпуче сяйво, що заливає її очі одразу потому.

Вона, скорчившись, лежить на підлозі в кутку яскраво-білої кімнати. Розкидані повсюди хромовані хірургічні інструменти болюче відблискують в яскравому сяйві світильників, цими відблисками, наче лезами, полосуючи очі. Але вона не заплющить їх, ні. Дивитися боляче, але заплющити… заплющити очі — смертельно небезпечно.

— Wach auf. Komm schon, meine Liebe.

Вона оперлася на лікті, намагаючись звестися. Відгуком на цю спробу шкіру пронизали сотні пекучих шпичаків. Зі стогоном Кассандра впала на палубу — тільки щоб звестися знову, відчувши, як від болю паморочиться в голові.

— Beruhige dich… Alles ist gut, mein Schatz. Alles ist gut.

— Hi. Я вже була тут. Це вже відбувалося. Я вже переживала це…

Знову й знову.

Брідж сміється, відчуваючи, як крізь прочинені ворота лине сяйво іншого космосу. Іва, охоплена невимовним жахом, намагається закрити власну свідомість чорним шаром кататонії.

Вогняні вампіри, підхоплені раптовим вихором надмалих часток, згасають, наче свічки на вітрі. Зв’язок з носіями, що дозволяв їм транслювати себе в тутешній струнний ландшафт, стрімко та остаточно розпадається. Так само й циндра, яку тримала реліктова радіація вампірів, втрачає здатність розділятися між шарами мультиверсу, і люди, що віддали себе їй, однієї-єдиної безкінечної миті відчувають всі страждання, від яких так зухвало відмежували себе.

Із тих заколотників, хто лишався ще живим, більшість відчула нестерпне, сліпуче сяйво, від якого неможливо було заховатися. Ті, хто не спромігся вбити себе сам, померли, зазнавши набагато сильніших й триваліших страждань.

Кількість вивільненої енергії мала б розщепити «Сінано» на атоми. Проте ніхто із сторонніх спостерігачів не зафіксував цього виплеску. Наче вся вона була поглинена чимось. Або кимось.

Усе ще зберігаючи взятий на Цереру курс, «Сінано» остаточно поринув у темряву та тишу. Немов виснажений звір, що впадає в довгу мертвотну сплячку.

Бріджит усміхалася. Чужими губами на чужому обличчі, які, проте, вона вже відчувала своїми. Пісня майже не чулася — вона наче поширилася навколо, просочивши собою простір-час на субатомарному рівні. Було трохи дивно усвідомлювати, що закінчилося все саме так, що тепер людство має нову долину Іхлар. Новий нексус цивілізації. Тут майже скінчився кисень у повітрі й не працював теплообмін. Людина навряд чи вижила б у цьому місці більше двох-трьох днів — утім, цього було цілком достатньо. Вже скоро корабель дістанеться Церери.

Темними очницями тупилися мертві монітори. Сипіли розідраними вентканалами протяги. Смерділо гірким димом. Останній слабкий вогник тріпотів на пропаленій кабельній трасі.

— Вогнем ми ся огороджуємо від світу, що будь-якої миті може назавжди забрати будь-кого з нас, — прошепотіла в гаряче повітря Брідж. — Ті, хто прийшов сюди, знають: немає Бога-захисника, але є Давні та є Потойбічні — могутні та чужорідні нашому світові. Се в природі Давніх — відповідати на благання, спрямоване до них. У природі Давніх відповідати, але людина надто слабка, щоб сприйняти їхні відповіді. І тому лише божевільний дослухатиметься до тих голосів.

Гранований чорний обсидіан самотньо зблискував серед розплавлених решток реакторної камери.