Закоłот. Невимовні культи

159 NMA Дім з розбитого каменю

Розбиваються краплі води об метал.

Тремтить Бог війни тілом.

Тенгрі замислено спостерігає, як на охолоджувальній трубці одна за одною набрякають краплі конденсату. Набравши ваги, вони падають — повільно та неквапливо у штучній гравітації. На трубі немає термоізоляційного шару; напевне, не відновили після ремонту — чи взагалі забули нанести. Ці дрібні недоліки цілком очікувані, коли йдеться про такого титана, як «Щасливий Журавель». Сімсот тисяч тонн маси, двадцять тисяч членів екіпажу, бойове крило із сімсот п’ятдесяти аерокосмічних апаратів. Материнський корабель настільки великий, що сама лише спроба його уявити може звести з розуму. Принаймні такою є легенда, яку переповідають старі — ті з екіпажу, хто перебуває на борту від самого початку. Велетенський розмір материнського корабля робить картину, що її спостерігає Тенгрі, майже природною. Кожної миті на «Щасливому Журавлі» кількадесят вузлів ламається, кількасот — очікують ремонту чи заміни, а тисячі — перевірки. Чергова крапля зривається з труби, вирушає у нетривалий політ і розбивається об рифлену металеву палубу. Візерунок протектора тут складається з ієрогліфів «Жертовність», «Праця» й «Процвітання», повторені тисячократно, наскільки вистачає палуби цього загорненого спіраллю каземату. Тенгрі підводить погляд, відчувши слабкий укол імпланта в зап’ястку. Незабаром розпочнеться тренування, і мережевий контролер, отримавши дані про місцезнаходження пілота та оцінивши час, необхідний для того, щоб дістатися до місця, відсилає імплантату сигнал-нагадування. Бо дисципліна й організованість — то є головні чесноти кожного імперського вірнопідданого. Навіть пілота Спеціального Ударного Загону.

Тенгрі Гаджито у свої вісімнадцять навряд міг вважатися гідним втіленням Імператорського слуги. Студент-філолог, він ще з часів старшої школи проводив більше часу з прадавніми текстами, ніж у патріотичних іграх з однокласниками. В тиші Священних Сховищ він, затамувавши подих, тендітним маніпулятором дбайливо гортав крихкі сторінки старовинних манускриптів і десятками пропускав крізь нейроінтерфейс їхні відцифровані копії. Війна, що бушувала в космічній чорноті за межами Священної Метрополії Дзіпанґ, здавалася йому радше вигадкою, медійним каталізатором, аніж реальною матерією, яка стосувалася його і його світу безпосередньо. І без того медійний простір був по вінця сповнений історіями шляхетних героїв, славетних подвигів та вирішальних перемог. Іноді здавалося, що він уже раніше чув, як Імперія остаточно розбила ворога і от-от настане мир, чув двічі чи навіть тричі. Але війна все ще тривала, імперська зброя все ще була досконалою та недосяжно кращою, ніж ворожа, а Об’єднаний Флот — так само непереможним і жахаючим. Цим бурхливим морем слів і образів він плив собі, здавшись на волю хвиль, і майже не помічав, що життя ставало все скрутнішим. Закони ставали дедалі суворішими, заборони з’являлися швидше, ніж їх встигали усвідомлювати, старанно відмежовуючи все, що було здатне збити громадян зі шляху відданого служіння. Дедалі менше ставало товарів на полицях крамниць — один по одному їх визнавали «надмірними в умовах воєнного часу». Орденоносні ветерани виголошували з екранів на міських майданах промови про славетні звитяги, закликаючи молодь вступати до лав Флоту та Армії. Ніхто із сусідів, що вирушали воювати, більше не повертався. Рідні отримували від них лише стислі, сухі листи, немов написані чужою рукою. І похоронки — короткі чорні рядки на білій синтетичній тканині, що їх передавали агенти кемпейтай, воєнної жандармерії, разом із грамотою солдатської вдови — почесним, але надаремним визнанням заслуг загиблого чоловіка чи сина.

Ліфт доставляє Тенгрі до тренувального сектору — всього одною палубою вище житлових відсіків. На його стінці висить вицвілий плакат: воїн Спеціального Ударного Загону пов’язує на чоло хатіматі — білу стрічку з криваво-червоним знаком Вічного Сонця. Обличчя воїна сповнене рішучості й зосередженості, очі примружені, губи міцно стиснуті. Він зовсім не схожий на Тенгрі — й на будь-кого з його товаришів по ланці. Вчора, коли військовий стереографіст проводив з ними знімальну сесію, він довго й невдоволено морщився, багато разів переробляючи знімки, та кінець кінцем усе одно залишився розчарований результатом. Замість мужнього самозречення на обличчях пілотів світилися щасливі усмішки. Хтось приніс з нижніх палуб маленьке цуценя, грайливе та пестливе. Кожному кортіло торкнутися білого пухнастого клубочка.

Двері ліфта з м’яким шипінням розійшлися, впускаючи Тенгрі до тренувального відсіку. Всі з його ланки вже зібралися, вишикувавшись перед інструктором, що нетерпляче походжав уздовж їхнього ряду. Нобуо Аігана, одноліток Тенгрі, скорчив йому розпачливу гримасу, намагаючись про щось попередити. Однак Тенгрі того попередження не зрозумів. А потім його помітив інструктор.

— Пілоте Гаджито! — гаркнув він, люто примружившись. — Ти — ганьба своєї ланки! На свій бойовий виліт ти теж збираєшся запізнитися?

Тенгрі поспішно вклонився:

— Перепрошую, інспекторе Такагасі! Я не знав, що…

Він хотів сказати, «не знав, що решта пілотів уже зібралися і тренування розпочнеться раніше строку» — але інспектор не дав йому договорити.

— Не знав, що йде війна?! Що Чорні кораблі Тисячі Демонів загрожують кордонам нашої Священної Імперії?

— Даруйте мені! — Тенгрі старанно відбив принагідний моменту поклін приниження.

Інструктор скривив губи в зневажливій посмішці:

— Займай своє місце. І не забувай, що ти — пілот Спеціального Ударного Загону! Велика шана, яка випала тобі — усім вам — це один бік меча. А другий — це Великий Обов’язок, який ви маєте виконати задля слави своєї Батьківщини. І свого Імператора, нехай Небо Дарує йому тисячу літ життя!

— Тисячу літ життя Імператору!!! — рвійний клич пілотів вібрацією, живим тремтінням відгукнувся в пласталевих кістках корабля. Його дух, дух титана-напівбога, почув священні слова та відповів їм, бо слова ці приємні йому. Бо серед усіх богів, що мешкають у цьому світі та інших, немає божества могутнішого й більш шанованого, ніж Імператор, прямий нащадок богині Аматерасу.

— Усі по тренажерах! — командує інструктор. Пілоти зриваються зі своїх місць, перш ніж останній звук встигає зірватися з його губ. Тенгрі щосили намагається випередити товаришів, напружений до різкого болю в м’язах — палке відчуття сорому жене його вперед. Єдиним рвучким рухом він вкидає тіло у вузький кокон тренажера, судомно намагаючись зайняти правильне положення.

Тренажер точно імітує кокпіт штурмового аерокосмічного винищувача Кі-201 «Карю»: напівлежаче крісло-кокон, кібернетичний комір інтерфейсу керування, імлисто зблискуючий окулус, який крізь шину нейро-конектора з’єднується з очним імплантом пілота. Єдине, чого на тренажері немає — систем керування вогнем, що підключаються штекерами до м’язів передпліч.

Тенгрі відчув уже знайоме з минулих тренувань поколювання в шиї — комір з’єднувався з його нейроінтерфейсом. Сотні біополімерних електродів пристрою, подібно до крихітних морських змій, крізь складну систему клапанів проникали до його хребетного стовпа, поєднуючи пілота та винищувач у священному союзі, перетворюючи на єдине ціле. Саме тільки поєднання вже було неабияким випробуванням для пілота, вимагаючи досвіду та витримки: в такий момент воно викликало повну сенсорну депривацію. На декілька секунд мозок узагалі не отримував жодних зовнішніх сигналів, що в багатьох провокувало напади паніки й нервові зриви. Тенгрі й досі боявся цього моменту — більше ніж будь-чого. Його жахало навіть не відчуття темної порожнечі — набагато лячнішою була втрата відчуття часу, через яку секунди адаптації розтягувалися безкінечно, майже до вічності. Інструкції рекомендували в такий момент наспівувати добре знайому пісеньку, читати вірші або просто рахувати. «Тренований розум здатен використати ці прості речі як хронометр», — таке пояснення було в підручнику. Але думки — це не слова. Аби їх відтворити, не потрібні фізичні зусилля, тож можна пригадати всі дитячі пісеньки, всі шкільні віршики, дорахувати до мільйона — і не витратити на це навіть секунди.

Слова зникають, пітьма поглинає їх — Колодязь без дна.

Різкий, сліпучий спалах наповнює Тенгрі геть іншим відчуттям. Тепер він — уже не людина, не пілот. Він — Карю. Могутнє знаряддя нищення та руйнації, сяючий меч Імперії, готовий завдати разючого удару в самісіньке серце ворога. Навколо нього плине безкінечний, сяючий простір космосу. Його ціль — попереду. Надто далека, щоб її можна було розгледіти людськими очима, але виразна й досяжна для чутких сенсорів Карю. Поряд — його ланка, вишикувана в бойовому порядку. Винищувач, вінець імперської технічної думки, що викарбувана в полімерному титані та живиться реактором термоядерного синтезу, відчувається продовженням тіла. Ні, він і є тіло — єдине справжнє тіло Тенгрі, бо іншого в нього тепер просто немає.

Ланка, виконуючи тренувальну програму, рине вперед. Симуляція, через надвисоку складність моделювання, триватиме лише кількадесят секунд. Зазвичай основні вправи, що їх відпрацьовують пілоти — це оперативна навігація та підтримування встановленого курсу. Але ланка Тенгрі вже наближається до кінця навчання, базові завдання пройдені, час настав для насправді складних трюків — маневрів ухиляння. Несамовитий вихор вогнів, палаючий хаос, що за мікросекунди заповнює віртуальний простір навколо них, не залишає часу для вагань і шансу, щоб виправити помилку. Тут рятує самий лише інстинкт, вибудуваний на суворому виконанні протоколів. Тенгрі відчуває, що в ці моменти він не володар собі — розум його наче вибухає, перетворюючись на тунель неймовірної глибини, з якого струмує сила та впевненість, чужорідні, але потужні, що цілком заповнюють його. Немає сумнівів, немає страху — тільки блискавичний рух від вибору до вибору, кожен з яких триває наносекунди.

Яскравий спалах поглинає його, жахливою навалою виштовхуючи геть, в безпросвітну темряву. Тренажер відключається. Розбурхана надприродним ментальним навантаженням свідомість деякий час марно намагається відшукати себе. Нарешті повертається відчуття тіла — геть іншого, не того, в якому він народився. Яким слабким та кволим воно здається! Напівсліпий, заціпенілий, з нудотою, що підкочувалася до горлянки, Тенгрі вивалюється з кокона тренажера. Один з останніх. Пілоти шикуються в шеренгу — бліді, з лискучою від поту шкірою, перекошеними, тремтячими обличчями. У декотрих в очах — сльози болю. З вуха Нобуо сочиться кров. Вузька цівка пролягла вилицею, мов проведена пензлем каліграфа. На зламі білого комірця розпустилася червона квітка.

Інструктор повільно покрокував уздовж шеренги, впівоберта поглядаючи на підопічних. Його обличчя було непроникним. Нарешті він зупинився.

— З результатами тренування можете ознайомитися в бортовому терміналі. Звіт, як зазвичай, у кластері вашої ланки. Від себе ж скажу… — він замовк, подивись кудись понад головами пілотів, — я скажу, що ви — гідні сини своєї Святої Батьківщини і готові захищати її. Це все.

— Честь! — скомандував командир ланки, лейтенант Секі Юкіо. Руки пілотів єдиним рухом зметнулися до виголених скронь, торкнувшись кінчиками пальців нікельованих кріплень очних імплантів.

— У тебе кров, — мовив Тенгрі, коли вони з Нобуо пливли коридором. Той здивовано помацав щоку, подивився на пальці.

— Я й не помітив, — сказав він просто, з посмішкою. — Зі мною таке трапляється, особливо коли сильно хвилююся. Та це нічого, дурниці.

— Нічого, — погодився Тенгрі. Десь він чув, що ментальний імпринтинг, якому піддають пілотів, безпосередньо інтегруючи в мозок необхідні навички, може бути небезпечним для здоров’я, особливо якщо його проводити прискорено, не дозволяючи мозку адаптуватися та повноцінно інтегрувати отримані психофізичні блоки. Імпринтинг Спеціального Ударного Загону триває менше тижня. Двоюрідний брат Тенгрі, Сабуро, який вступив до лав аерокосмічних сил багато років тому, якось згадував у своєму листі (тоді листи ще були розлогими й багатослівними), що їх імпринтинг тривав майже рік і під час його курсантів постійно перевіряли, відсіюючи тих, хто погано сприймав ментальне кодування. У кінцевому підсумку до польотів допускали не більше третини претендентів.

Тенгрі не став казати цього Нобуо. Токубецу-кейбі-тай, Служба Безпеки Флоту, могла сприйняти це як поширення поразницьких пліток, що могло призвести до суворого покарання. Покарання Тенгрі не лякало, але він боявся, що через нього може пропустити свій виліт. Терміни вильоту були військовою таємницею — для пілотів так само, як і для всіх інших. Вони продовжували тренування, кожен день очікуючи на наказ. Декотрі з піднесенням, декотрі — із острахом і невпевненістю.

Їхній житловий відсік був круглим у перетині, закрученим у спіраль уздовж корабельної вісі, довгастим відділенням зі спальними поверхнями, розташованими в три яруси без переділок. Пілоти СУЗ не мали особистого простору, тільки синтетичні спальні мішки, що кріпилися поворозами до вмонтованих у поверхню кріплень. За рундуки пілотам слугували вбудовані між спальними ярусами ніші, настільки маленькі, що туди ледь уміщалися нечисленні дрібнички, що дарували в дорогу рідні та друзі. Амулети, мініатюрні сувої з благословеннями, відбиті в пластику стереографії родини. У декількох щасливців були подарунки від подруг або наречених.

Одним із таких щасливців був сусід Тенгрі, Ясуо Кувахара. В нього була посилка від двоюрідної сестри. Вона надіслала йому дві стереографії — ще до того, як Ясуо було зараховано до Спеціального Ударного Загону, майже одразу потому, як він залишив метрополію. Він отримав їх набагато пізніше — такі пакунки діставалися кораблів за принципом «попутного вантажу» за наявності вільного місця й преференцій відповідно до рангу адресата. Командування вважало, що цифрового листування цілком достатньо, аби не витрачати ресурси на будь-що інше.

Кожна стереографія супроводжувалася коротким посланням. В одному сестра Ясуо ніяковіючи розповідала, як вона пишається братом, додавши, що показала своїй однокласниці, Мікіко Наорі, інфозведення, в яке потрапив Ясуо, відбуваючи на фронт.

«Мікіко не лише найвродливіша, але й найрозумніша дівчина в нашому класі. Її батько — професор університету в Кобе. Її дуже вразили твоя відданість і рішучість, і вона попросила відрекомендувати її тобі».

Друга стереографія зображала саму красуню Мікіко. Вона сором’язливо відводила очі від об’єктива й шарілася — і від цього здавалася ще вродливішою. Обидві світлини були предметом захоплення та заздрощів усенької ланки — за винятком хіба що лейтенанта Юкіо. Єдиний з усіх, він був бойовим пілотом до того, як потрапив у Загін. Єдиний з усіх він не виказував ані страху, ані піднесення щодо їхньої славної, але неминучої долі. Для нього майбутній бойовий виліт був чимось іншим, чимось незбагненим для решти пілотів. Тенгрі часто нишком спостерігав за лейтенантом — завжди спокійним, стриманим та зосередженим. Тільки в очах його, сповнених бездонної порожнечі, можна було розгледіти глибоку тугу, що здавалася Тенгрі дивним чином близькою та зрозумілою.

— Я почув сьогодні, як інструктор Такахасі розмовляв з іншим офіцером, — пошепки промовив Нобуо. — До «Щасливого Журавля» пристикувався вантажний корабель з бомбами для «Оріона». Ми летимо на Марс! Скоро!

— Скоро, — відгукнувся Тенгрі.

Яке дивне слово — «скоро». Коли його батько підписав бланк про добровільний вступ сина до лав аерокосмічних сил, їм сказали, що відправка відбудеться за три місяці. Тоді ці три місяці здавалися Тенгрі неймовірно довгим строком. Зимові дні тягнулися безкінечно, а ночі тривожили снами про сяючу безодню космосу. І в очах матері, щоразу, коли вона дивилася на нього, стояли сльози. Нині ж у пам’яті Тенгрі ці зимові місяці злилися в єдину швидкоплинну мить, прекрасну та сумну. І болісно хотілося знов пережити її — і переживати безкінечно.

Усі пілоти в його ланці були народжені в метрополії, на святих островах — так само як і в інших ланках, та й більшість членів екіпажу теж. Можливо, на «Щасливому Журавлі» служили іноземці, але вони були надійно відокремлені від решти й приписані до найвіддаленіших палуб та рівнів. Чистота священної крові на флоті пильнувалася неухильно. Десь там, на поверхні, певні послаблення могли бути запроваджені, але тут, на материнському кораблі, втіленню незнищенної моці Об’єднаного Імператорського Флоту мали служити лише чистокровні острів’яни.

Та на кораблі у матроса, чистокровного чи ні, не має бути вільного часу. Цього неписаного правила дотримувалися на «Щасливому Журавлі» старанно — жоден, кого довелося побачити Тенгрі, не вештався без діла. Шкода, але це не стосувалося пілотів. Тренування та інструктаж займали лише незначну частину їхнього часу. Решту пілоти мали присвячувати фізичним вправам: дзюдо, кендо або сумо, заповнюючи перерви ритмічною гімнастикою, читанням інструкцій та статуту й політінформацією. Гайні, схожі один на одного дні швидко сформували стійку відразу до таких занять. Очікування ставало нестерпним. І ось нарешті — привезли заряди для «Оріона»! Це означає, що до вильоту лишилося зовсім трохи. Якась частка душі Тенгрі відчувала полегшення. Та лише частка.

Уже незабаром виліт — геть сірі будні. З тугою згадаєш їх.

Після тренажерів за розкладом був сніданок і двогодинний перепочинок. Потім — фізична підготовка. Пілоти, жуючи позбавлені смаку кульки флотського білкового раціону, безтурботно перекидалися жартами, розмовляли. Дивно — за минулі тижні вони встигли перетворитися на справжніх друзів, дізнавшись одне про одного більше, ніж інші — за ціле життя.

— Пам’ятаєш оте цуценя? — спитав Кийосі. — Воно лизнуло мене просто в губи. Так гаряче й мокро!

— Еге! В тебе було таке спантеличене обличчя!

— Це тому, що мені спало на думку… — Кийосі раптом затнувся, і усмішка зійшла з його вуст, — можливо, поцілунок дівчини схожий на це?

Усі розреготалися — так гучно, що навіть у животах закололо. Кийосі був старший за інших — йому вже виповнилося двадцять чотири. Це був тихий, сором’язливий хлопчина, який увесь свій час присвячував навчанню. Його батько загинув на бойовому кораблі «Муцу», мати тяжко працювала, щоб забезпечити родині спрожиток, молодша сестра як могла допомагала їй. А Кийосі вчився — бо більш нічого робити не вмів. Як, власне, і Тенгрі. Він міг би стати кращим учнем, але сором’язливість і замкнутість заважали йому. Він майже завершив навчання, лишаючись типовою «сірою мишею», не привертаючи до себе уваги ані викладачів, ані студентів, коли його мати важко захворіла й втратила роботу. І тоді Кийосі Огава зробив свій перший по-справжньому мужній вчинок — записався добровольцем до Спеціального Ударного Загону. Платню свою відписав родині, щиро сподіваючись, що до його бойового вильоту мати одужає й повернеться працювати на фабрику.

Після сніданку Тенгрі підійшов до лейтенанта. Той сидів на заокругленій підлозі житлового відсіку, підстеливши згорнутий спальний мішок, і замислено щось малював у блокноті. Трюк зі спальним мішком навряд чи мав бодай якийсь сенс — штучна гравітація була надто слабкою, щоб було жорстко сидіти навіть на металі. Помітивши Тенгрі, який нерішуче зупинився поряд, лейтенант звів на нього очі.

— Ти щось хотів? Кажи.

— Так точно, лейтенанте! — доброзичливий тон офіцера надав Тенгрі впевненості. — Я волів би поговорити з вами. Наодинці.

Він похапцем уклонився, побоюючись, що таке прохання роздратує командира. Але цього не сталося. Вони вийшли до центрального габу, куди сходилося десь півсотні ідентичних житлових відсіків, зведених в один сектор. Габ був чималеньким сферичним простором, що використовувався для зберігання вільних комплектів захисного знаряддя, доступу до бортових терміналів, та здебільшого для загальних зібрань. Тут також дозволялося проводити вільний час, але пілоти віддавали перевагу власним відсікам, тож зазвичай тут було порожньо. Лейтенант і Тенгрі піднялися під склепіння, де були кріплення та поруччя, що дозволяли розташуватися додатковій кількості людей. Напевно, це найбільш усамітнене місце в житлових секторах. Неподалік було двоє зачинених дверей, які вели до житлових відсіків інших ланок, але звідти не долинало жодного звуку — мабуть, їхні мешканці були на тренуванні або спали. На «Щасливому Журавлі», як і на будь-якому кораблі, відпочинок не прив’язувався до єдиного часового циклу. На кораблях не було, та й, власне, не могло бути, днів і ночей — екіпаж, так само як і пілоти, відпочивали відповідно до складного графіка, що зводив до мінімуму відсоток людей «зі зниженою боєздатністю» — тих, хто спав, їв або ще якимось чином випадав із загального процесу. Ніхто на кораблі не спав більше чотирьох годин поспіль, а загальні сім годин сну розподілялися протягом добового циклу на два-три періоди.

— Що ти хотів сказати, Гаджито? — лейтенант подивився на Тенгрі й підбадьорливо кивнув. Юнак деякий час не міг здолати власної соромливості.

— Я хотів дізнатися, — скоромовкою випалив він, нарешті опанувавши себе, — чи правда, що ми… програємо війну?

Лейтенант з подивом поглянув на нього.

— Це небезпечні слова. Слова, що неодмінно будуть почуті токкейтай. Не боїшся?

Тенгрі відчайдушно мотнув головою, злегка втративши рівновагу від різкого руху. Заколихався, тримаючись за поруччя, наче прапор на вітрі. З усіх страхів, що нині шарпали його душу, страх перед токкейтай був не найсильнішим. Поміркувавши, він відповів:

— Боюся. Боюся, що підведу нашу Імперію, не спроможуся виконати священний обов’язок, покладений на мене. Навіть офіційні джерела кажуть, що, незважаючи на звитягу наших військ, Імперія втрачає позиції. Говорять про прийдешній корінний перелам, про важливі, ретельно сплановані операції — а потім публікують довжелезні списки тих, хто загинув геройською смертю. Списки військових баз, форпостів, кораблів… людей. Коли я готувався до відправки, надійшло повідомлення, що тимчасово залишено Дерінкую. Хіба воно не було найбільшим і найдавнішим нашим поселенням на Марсі? Куди відправляють «Щасливого Журавля» — на Марс? Це контрнаступ? Чи ми маємо спинити наступ ворога…

Він затнувся, не наважившись закінчити речення. Потім подивився у вічі лейтенанту — бездонні, порожні очі, спотворені кристалами імплантів.

— Тому я хочу розуміти — це правда, що ми програємо війну?

Тенгрі замовк, хапаючи ротом холодне повітря. У глибині підсвідомості він чекав, що тієї ж секунди навколо прочиняться секретні ходи і токкейтай скрутять його, почнуть гамселити, а потім затягнуть до своїх казематів на дні найтемнішого й найвіддаленішого рівня «Щасливого журавля». Але нічого подібного не трапилося. Лейтенант Юкіо замислено мовчав.

— Чи відомо тобі, з ким ми воюємо? — спитав він після декількох секунд мовчання. Тенгрі поривчасто кивнув.

— Звичайно! Тисячею демонів ми називаємо потойбічних почвар, споконвічне зло, що пробудилося в темній безодні космосу, де немає зірок і планет. Їхні Чорні Кораблі несуть смерть і руйнацію, перетворюючи на космічний пил цілі планети…

— Як ти вважаєш, — урвав його скоромовку Юкіо, — з ними можна домовитися про мир?

Неспроможний приховати емоції, Тенгрі витріщився на лейтенанта, мов на божевільного. Мир? Із демонами? Істотами, єдиною метою яких є повне знищення всього людства? Хлопець замотав головою, відчуваючи, що йому аж щелепи звело від люті.

Юкіо вдоволено кивнув:

— От бачиш. А тепер як слід поміркуй і скажи: невже так важливо, перемагаємо ми чи програємо? Хіба це надає нам право вибирати? Хіба, визнавши поразку, ми зможемо врятувати наші родини, а також родини мільярдів цивільних мешканців Дзіпанґу? Хіба своїм боягузтвом ми якось допоможемо їм, коли Чорні Кораблі розпочнуть орбітальне бомбардування священної поверхні нашої метрополії?

Тенгрі знову замотав головою.

— Я… я… — слова застрягали в нього в горлі. — Вибачте мені, пане лейтенанте!

Уклонитися, коли висиш під склепінням, тримаючись за кріплення, було майже неможливо, але статут передбачав подібні випадки. Підтягнувшись на поруччях, Тенгрі надав тілу необхідного кута нахилу й низько опустив голову, втиснувши підборіддя в груди та стиснувши зуби так, що вони аж заскрипіли. Декількома метрами нижче під флоатуючими в повітрі ногами розбігалося навсібіч, наче вишикувана мурашина армія, знайоме мереживо ієрогліфів. Несподівано долоня Юкіо лягла на його плече.

— Не треба вибачатися. Ми всі боїмося. В страху немає нічого ганебного.

Тенгрі підвів на лейтенанта спантеличений погляд. Уперше він бачив, щоб обличчя того набуло такої ясності та спокою.

— Я був там, — мовив лейтенант з ледь помітною посмішкою. — Я бився з Демонами в космосі. Я спалював їхні винищувачі й відправляв торпеди у їхні ескорти й фрегати. Я вивчав матеріали про них, які нині суворо заборонені. Книжки, написані задовго до постання Імперії Дзіпанґ, що сьогодні навіть назви їх — разом із прадавніми іменами Тисячі Демонів — не можна згадувати. Я на власні очі бачив той перелам, що настав у війні три роки тому.

— Перелам? — вражено перепитав Тенгрі. — Але ж перелам тільки має відбутися! Об’єднаний флот розпочне наступ…

— Переламом ми, ветерани, називаємо Міддоуе-кайсен, битву Об’єднаного флоту з Чорними кораблями. Власне, саме тоді й з’явилася ця назва — Чорні кораблі. Зброя та технологія, яким нам нема чого протиставити — окрім Спеціальних Ударних Загонів. Бо до Міддоуе-кайсен ми навіть не стикалися з воєнним флотом мі-го…

Тенгрі нахмурився, почувши незнайому назву, але потім мимоволі глянув на лейтенанта. Той замислено дивився кудись, крізь переділки, наче намагався проникнути поглядом у безкінечну чорноту простору, що оточував «Щасливого Журавля». Раптова відвертість його глибоко вразила Тенгрі. Тепер, дивлячись на Юкіо, він бачив не лише свого командира, того, хто поведе їх у бойовий виліт. Він бачив старшого товариша, що готовий вислухати та підтримати, здатного бути щирим у своїх словах. Юкіо стрепенувся, наче звільнившись від важкої думки, і продовжив:

— Вони використовують якесь поле, здатне виводити з ладу наші електронно-обчислювальні системи. Його природи наші вчені так і не спромоглися розгадати. Збагнули лише, що воно діє на квантовому рівні. Я не дуже розумію, що воно таке, але йдеться наче про суперпозицію та парадокс спостерігача. В тебе було щось таке в курсі фізики?

Тенгрі заперечливо похитав головою.

— Хай там як, але цей пекельний витвір будь-яку складну систему керування, що наближається до Чорного корабля, перетворює на безпорадну купу деталей. Торпеди, залпові ракетні системи, рої атакуючих дронів — з таким само успіхом можна було б кидатися в них металевими болванками. Але потім стався прорив. Виявилося, що живий організм у цьому полі не колапсує, нейронні мережі зберігають здатність передавати й обробляти електричні сигнали.

— Тож надія є? — спитав Тенгрі. Лейтенант знову усміхнувся. Цього разу усмішка вийшла інакшою, не такою стриманою. Наче запитання Тенгрі прочинило якісь дверцята в душі лейтенанта, скаламутило щось, що давно вже осіло мулом на самісінькому дні його свідомості.

— Надія, кажеш? Зараз Імперії знадобляться величезні ресурси, щоб розробити нові вузли контролю та керування — і навіть більші, щоб переобладнати системи ледь не кожного корабля Об’єднаного флоту. Ресурси й час. Ресурси здобувають цивільні — на Землі та Місяці. Ми ж здобуваємо час.

— Спеціальними атаками?

— Так. Бо нині немає ефективнішого способу. Адмірал Такідзіро Онісі сказав: «Два мільярди втрат у спеціальних атаках, що їх ми принесемо в жертву, є запорукою безумовної перемоги. Для воїна Спеціального Ударного Загону не обов’язково бути пілотом. Треба лише бути готовим ціною власного життя завдати ефективного удару по ворогові». Молоді боги йдуть, ціною декількох «Карю» здатні позбавити Тисячу демонів фрегата, крейсера, ба навіть материнського корабля…

Тенгрі ошелешено втупився у лейтенанта, бо голос того змінився — став відстороненим, холодним. Змінився й погляд — зробився скляним, закляклим.

Аж раптом його обличчя перекосилося від болю, він відпустив поруччя, і, охопивши себе руками, скорчившись, наче зародок, почав падати униз, підкоряючись слабкій гравітації. Тенгрі, дарма що розгублений, усе ж кинувся за ним, намагаючись підтримати. На вилицях лейтенанта здулися жовна, напнулися на шиї жили, зуби скреготіли так гучно, що, здавалося, от-от потрощаться.

— Лейтенанте Юкіо! — скрикнув Тенгрі, коли вони опинилися на палубі. Офіцер безсило опустився на рифлену поверхню, здригаючись у судомах.

— Допоможіть! Хто-небудь! Сюди!!!

Ніхто не вийшов. Жодні з дверей не прочинилася, немов усі разом поглухли. А потім Тенгрі відчув, як сталеві лещата стискають його голову. Задзвеніло у вухах, спочатку стиха, а далі все гучніше, нестерпніше.

А потім все урвалося. Тенгрі Гаджито стояв навколішки над скрученим у корчах лейтенантом. Той був непритомним. І тоді в оглушливій тиші пролунали різкі, важкі кроки — активовані магнітні підошви по металевій палубі. Матросам ніде не дозволялося активувати магніти, окрім місць, зазначених у посадових інструкціях. Не дозволялося таке робити й пілотам та бортовій піхоті. Вважалося, що це знижує мобільність екіпажу та призводить до зайвих витрат енергетичних ресурсів корабля. Окрім вищого офіцерського складу тільки одна категорія не мала подібних обмежень. Тенгрі озирнувся — не наважившись звести погляду. Перед ним, широко розставлені, застигли лискучі гостроносі чоботи. Правий наступив на один із пари ієрогліфів «Жертовність», тож виднівся лише той, що означав «Тварина».

— Що трапилося, пілоте? — долинув згори крижаний голос. — Чому репетуєш?

Тенгрі підхопився так рвучко, що відірвався від підлоги. Опустившись, схилився в поклоні, витягши руки по швах. Перед ним височів офіцер токкейтай — худий, як чапля, з вилупленими запаленими очами та впалими щоками. В очах палали неприховані зневага й презирство.

— Лейтенант Юкіо… Йому раптом стало зле… Я…

— Я запитав, чому ти волаєш?! — гаркнув у потилицю Тенгрі офіцер. — Відповідай!

Юкіо застогнав, приходячи до тями. Тенгрі мимоволі озирнувся на нього — і тієї ж миті токкейтай захопив його голову у замок, стиснувши й вигнувши шию так, що біль блискавкою пронісся хребтом. Спотворене скаженою люттю обличчя нависло просто над обличчям Тенгрі:

— Кляті боягузи! Імператор визнав вас гідними вчинку істинної величі — пожертвувати собою заради перемоги! І як ви відплатили йому за надану вам честь? Підлим перешіптуванням та поразницькими плітками? Хіба ви гідні того благословення, яке вам даровано? Не гідні!!!

Лейтенант звівся на рівні. Від слабкості він хитався, ледь здатний триматися на ногах. Помутнілі кристали очних імплантів важко зблискували з-під насуплених брів.

— Саме тому ви в Безпеці Флоту тримаєте нас у загорожі, наче овець? Пхаєте в наші тіла дресирувальні імпланти, щоб карати нас, щоб говорити нашими голосами!

— Імперія — понад усе! — заволав токкейтай, відштовхнувши від себе Тенгрі, й погрозливо посунув на Юкіо. Юнак відлетів на декілька кроків, ударившись потилицею об дверцята шафи.

— І жоден мерзенний вилупок не підриватиме своїми жалюгідними плітками бойовий дух її воїнів!

— Дух?! — загорлав Юкіо. — Дух?! Скільки разів я вже чув це слово?! Скільки ще ми повторюватимемо його, наче мантру, перш ніж зрозуміємо, що самий лише дух не перемагає у війнах?!

Магнітна підошва вдарила лейтенанта під коліно, притиснувши голінку до палуби. Певне, цієї миті токкейтай активував магніт, бо від шаленого тиску Юкіо скрикнув. Офіцер схопив його за шию, вивернувши так само, як і в Тенгрі. В його руках мали бути гідропідсилювачі — інакше такий сухорлявий навряд чи тиснув би з такою силою.

— Боягуз і зрадник!

Тенгрі, все ще очманілий після задушливих обіймів, раптом відштовхнувся й з відчайдушним криком ринув на токкейтая. Він угатив його головою в кістлявий бік, і хоч магніти втримали того на місці, тіло втратило рівновагу, і він розтиснув руки, мимоволі вхопившись ними за нападника. Осатанілий, він декілька разів ударив Тенгрі ліктем у спину й потилицю — в штучній гравітації удари вийшли слабкими, та все ж у хлопця від них потемніло в очах. Юкіо, що трохи оклигав, кинувся на допомогу, обіруч учепившись токкейтаю в горлянку. Той захрипів, почав оскаженіло лупцювати по напружених руках. З гачкуватого носа цівкою заюшила кров. Тенгрі, все ще внизу, вдарив його проміж ніг. Зі стиснутої горлянки токкейтая вирвався придушений крик. Він, зібравшись на силі, розчепірив пальці Юкіо, а потім знову вдарив Тенгрі ліктем — по карку. В голові юнака запаморочилося, і він, заціпенілий, відчув, що його пожбурили геть. Немов крізь вату почув, як гупають у двері житлових відсіків пілоти — певне, Безпека їх заблокувала, щоб не було зайвих свідків…

Крізь багряну поволоку Тенгрі розгледів силуети, що вбігли до габу. Це, певне, токкейтай, така ж темно-синя з червоним форма… В руках — довгі стеки-паралізатори. Тенгрі звівся на рівні, тримаючись за шафку, відчуваючи, як тіло охоплює якась неприродна слабкість. У вухах знов дзвеніло, поволока на очах розповзлася на червоне лахміття.

— Усім ані руш!!! — заревів один з новоприбулих, вочевидь старший за званням. — Ви що тут вчинили?! Кобаясі?!

— Кляті зрадники, — важко сапаючи, прохрипів той. — Прислужники демонів… в казематах згною…

— Бовдур!!! — урвав його старший. — Як ти насмілився підняти руку на Молодих Богів?!! Чи ти збираєшся замінити котрогось із них у завтрашньому вильоті?

Червоне від дурної крові обличчя токкейтая враз посіріло. Він почав щось мимрити, намагаючись обтерти кров з верхньої губу й підборіддя, задкуючи, доки не втиснувся спиною в переділку. Його начальник зневажливо скривив губи й з огидою харкнув під ноги. Потім звернувся до пілотів:

— Чи потрібна медична допомога?

Юкіо заперечливо похитав головою. Токкейтай кивнув:

— Гаразд. Повертайтеся до свого відсіку. Вам ще не повідомили, але… — він затнувся, зміряв їх поглядом з-під напівприкритих повік, — завтра о восьмій — ваш виліт.

Токкейтаї пішли, сухо клацаючи магнітними підошвами. Останнім, принижено зіщулившись, човгав сухорлявий. Кров усе ще точилася з його ніздрі, зриваючись з підборіддя маленькими червоними кульками, що плавко спускалися на палубу. Тенгрі спостерігав, як вони торкаються ієрогліфів підлоги, неохоче розбиваючись і вкриваючи їх тонкою плівкою.

Цю пролиту кров людську хай вип’є метал. Наші жертви даремні.

Офіційне повідомлення передали через півтори години. Тренувань ніхто не скасував, але інструктори поводили себе стримано, майже запопадливо. Пілотів охопило душевне заціпеніння. Нині, коли відміряний їм строк набув конкретної форми, почуття наче притупилися, зробившись бляклими й рихлими, мов сніг навесні. Одні мовчали, занурившись в себе, інші, навпаки, говорили забагато й не до діла. Незграбно жартували, сміялися надто голосно, ділилися потаємними фантазіями та всілякими сороміцькими історіями.

Тенгрі згадував вірші, які читав раніше. Прекрасні вірші, що оспівували кохання й життя. Нині вони здавалися такими щирими, такими правдивими, що серце боляче стискалося від кожного рядка.

— Агов, Гаджито, — штурхнув його в плече Нобуо. — Дивись-но!

Він тримав у руках бако — маленьку шухлядку з керамопластику, що мала замінити пілоту-смертникові домовину. Загинувши в космосі, жоден із них не міг сподіватися на поховання — тому вони готували такі бако, кладучи в них останнього листа, пасмо свого волосся та якісь особисті дрібнички. Бако потім відсилали рідним — принаймні обіцяли це зробити.

На шухлядці Набуо були якісь темні плями. Саме їх він демонстрував Тенгрі.

— Подобається? — спитав він, посміхаючись. — Я порізав палець, коли закінчував різьбити кришку. Поки пластик не застиг, пофарбував напис кров’ю. Файно вийшло, еге ж?

На кришці було написано «昭和» — «Мир та Розквіт». Так називалася доба правління нинішнього Імператора. Тенгрі заворожено дивився на кострубаті лінії, просяклі темною рідиною. Йому хотілося сказати, що ця доба не принесла із собою, ані миру, ані розквіту — тільки війну та занепад. Навіть до того, як з’явилися Чорні кораблі.

Але потім він поглянув у сяючі очі Набуо — і промовчав.

Час плинув повільно, немов патока. Встигло минутися перше, притуплене приголомшення. Його змінив інший стан — коли почуття пілотів загострилися неймовірно. Хтось плакав, інші дратувалися, ладні зчинити бійку з будь-якого приводу. Декого поглинула чорна меланхолія, паралізувавши й зануривши в себе цілком. Майже ніхто не залишився спокійним. Окрім хіба що лейтенанта. І Тенгрі.

Вони вже пережили цей спалах. Там, у габі.

— Знаєш, Гаджито, — раптом звернувся до Тенгрі лейтенант Юкіо. — На наших «Карю» немає систем зв’язку. Ми не зможемо попрощатися, опинившись у космосі. Злетівши зі стикувальної палуби «Щасливого Журавля», останні хвилини ми проведемо цілком самотніми.

Тенгрі здригнувся. Він не хотів, щоб це було помітно, та лейтенант був уважним.

— Це навіть добре, — мовив він. — Це добре, що жоден із нас не зможе розділити біль інших.

— Біль? — луною відгукнувся Тенгрі. — Але хіба під час тарану термоядерний вибух не знищить нас в одну мить? Чи влучання плазмових батарей? Хіба не спалить дотла?

Юкіо похитав головою:

— На нас чекає дещо інше. Те випромінювання, про яке я тобі розповідав… Неможливо зробити космічний винищувач зовсім без електронних систем. Конструктори лише замінили частину важливих вузлів. Але не всі й не цілком. Саме з цієї причини ми таранимо Чорні кораблі, а не атакуємо їх. Системи керування вогнем не працюватимуть — тому на наші винищувачі їх просто не встановлюють. Саме тільки пілотування. Але й тут…

— І тут не обійтися без електроніки, — похмуро закінчив Тенгрі. Він відчував, як вир емоцій, ще за мить пригнічених, здіймався в його душі, протягував гарячі мацаки до легень, до горлянки, стискаючи їх дедалі сильніше.

Лейтенант прикусив губу. Здається, він почувався так само.

— Коли «Карю» потрапить у це кляте випромінювання, його біль ми відчуватимемо, наче свій власний. Останні миті перед тараном для нас минуть у нестерпному стражданні. Більшість просто не впорається з цим і, втративши контроль, стане легкою здобиччю ворога.

— Звідки… звідки ви все це знаєте? Ви не можете цього знати! — Тенгрі відчув, як на очах виступили пекучі сльози. Обличчя лейтенанта здавалося відлитим з керамопластику:

— Бо я вже брав участь у спеціальній атаці, Гаджито. Я був тим, хто не впорався, хто втратив керування. Від болю я знепритомнів. Зазвичай, Чорні кораблі добивають таких, але того разу вони зазнали серйозних ушкоджень і змушені були відступити. Бо інакше нам міг би залишитися один з їхніх фрегатів. Сильно пошкоджений, але, поза сумнівом, з працюючим еміттером випромінювання. В тому бою могла бути закладена наша перемога… Якби тільки нам вистачило сил дотиснути, відігнати їхній крейсер…

Юкіо раптом опустив голову і заходився терти пальцями лоба.

— Я отямився й повернувся на носій. Там мені сказали, що саме через мене, через мою нездатність віддати життя за Імператора, крейсер Тисячі демонів забезпечив відхід ледь живому фрегату. Боги, хіба сам я про це не думав? Я б ладний був закінчити життя гідно, за прадавніми законами нашої метрополії. Але якщо ти пілот Спеціального Загону — в тебе тільки один шлях до гідної смерті…

Раптом він завмер, обличчя заклякло, погляд осклянів. Ледь розліпивши губи, він заговорив знову — чужим, холодним голосом. Хоча ні, не зовсім чужим. Бо Тенгрі вже чув його.

— Палаючим мечем упаде на ворога мій священний «Карю». А я із сяючих палаців вищого космосу буду спостерігати за тією пожежею. Я сміятимуся та співатиму пісню О-Ши…

Нестерпне страждання відбивалося в кожній рисі лейтенантового обличчя. З носа заточилася кров, збираючись у тремтливу кульку на верхній губі. Тенгрі відчув у роті присмак заліза, із силою стиснув долонями голову, міцно замружився. Все, все довкола було геть неправильним, жахливо хибним. Хіба так можна? Всі ці хлопці навколо — молоді, сповнені життя, всі як один — діти метрополії, найчистішої із земель, найчистішого з народів! Кожен із них мав мету, мав надії, сподівання, прагнув чогось… гідного життя? Та натомість гідного життя Імперія дарує їм гідну смерть. Блискавичний спалах сліпучої слави замість довгих років здобутків.

Десь за годину збудження почало влягатися. Тепер у житловому відсіку стало тихо, пілоти писали й переписували прощальні листи, впівголоса домовлялися, де будуть чекати один на одного коло брами Божественного Палацу. Дехто навіть задрімав — але їхні сни були уривчастими й тривожними. Тенгрі спостерігав за всім, наче глядач за театральною постановою, і не міг цього усвідомити, повірити в реальність того, що відбувалося. Не міг примиритися з потворною хибою, що відбувалася на його очах. На його очах, у всій багатомільярдній Імперії.

І ніхто навколо, принаймні так, щоб Тенгрі це почув, не зауважив, що славнозвісний «Оріон», двигун, який розганяє кораблі спрямованими вибухами атомних бомб, так і не було активовано. Вони не полетіли до Марса. Вони все ще були на орбіті Землі, на реактивних двигунах хіба що діставшись Місяця. Це означало, що Чорні кораблі вже на порозі.

Церемонія перед вильотом була короткою. Пілотам вручили парадні мечі — не зброю, але знак воїнських чеснот. Стереографічний образ адмірала Мітоме Угакі, здійнявши в тості паруюче горнятко саке, промовив:

— Спитайте мудрих людей давнини: «В чому причина нездоланності нашого народу?» — і вони скажуть вам, що таємничі сили були народжені разом із нашою Священною Країною три тисячі років тому, з першим імператором Дзіму, нащадком богині сонця Аматерасу. Сторіччями вони загартовувалися в стійкості та відданості воїнів традиціям Хагакуре. Хіба не тому саме наш народ відкрив поховані під кригою міста Антарктики? Хіба не наші пращури розтлумачили давні записи, опанували технології, що дозволили нам сьогодні вийти за межі нашої планети?

І ось тепер настав час істини — час, коли наша сила переживає найтяжче випробування. Коли ціль буде в зоні безпосередньої атаки, наведіть приціл у центр Чорного корабля. Розженіть двигун на повну потужність, виведіть на фінальну параболу, щосили крикніть «Гісатс!» Принципово важливо в момент удару не заплющувати очей. І в цей момент ви відчуєте, що пливете у вічності. Ви побачите обличчя матері. Всі квіти сакури святилища Ясукуні радісно усміхнуться вам. Потім вас більше не буде.

Гісатс! Разіть та не схибте, Молоді Боги! І я сьогодні буду разити ворога разом із вами.

Він випив саке та пов’язав на чоло хатіматі. Стереограма змигнула й зникла.

Підігрітий спиртовий розчин гіркою хвилею пройшовся горлянкою, викликавши спазм.

— Вирушаючи у бій, я всміхатимуся, — бурмотів праворуч Кійосі. — До самісінького кінця. І завжди.

— Тату, мамо, я дарую вам сорок років життя, що мені судилися, — шепотів ліворуч Нобуо. — Поділіть їх між собою…

Під байдужими поглядами камер, повз стереографічні трибуни зі сріблястими образами жінок та дітей, що привітно махали прапорцями, вони йшли до своїх винищувачів. Стрімкі, витончені силуети «Карю» застигли в очікуванні. Тенгрі вперше бачив їх так близько. То були прекрасні машини, досконалі й майже живі. Він торкнувся крила. Полімерний титан на дотик був теплим і оксамитовим, у ньому відчувався глибокий і рівний пульс.

— Гаджито, — пролунав за спиною голос Юкіо. Тенгрі обернувся. Лейтенант усміхався. Легко й вільно.

— Ви не боїтеся? — спитав Тенгрі, тієї самої миті подумки вилаявши себе за дурість. Лейтенант похитав головою.

— Я тішуся. Тішуся з того, що з нашими смертями скінчиться ця епоха. Ти запитував мене, чи ми програємо. Поза сумнівом, програємо. Але в цій поразці — і тільки в ній — лежить шлях до порятунку.

І знову слова старшого товариша спантеличили й ошелешили Тенгрі.

— Але як… тисяча демонів… вони…

— Гаджито, немає ніяких демонів. Мі-го перебували поряд із людством з давніх-давен, але вони всіма силами уникали нас, ховалися. Коли сто п’ятдесят років тому, на початку Імперії, наші прадіди знайшли під кригою Антарктики прадавні міста, вони пішли. Полишили планету, аби тільки не стикатися з нами. Лише нечисленні згадки лишилися після них, а ще книжки, що нині заборонені й засекречені, як «Містерії Черва», які ще на початку війни були доступними навіть для молодших офіцерів як пропагандистський матеріал… Півсторіччя тому Імперський колоніальний флот дістався поясу астероїдів і віднайшов аванпост мі-го на Церері. Але й тут вони не напали на нас. Це наші володарі, сп’янілі від амбіцій, від бажання повторити досягнення пращурів, здобути знання й технології далеко за межами тих, що мали, — це вони розпочали цю війну. Заздалегідь усвідомлюючи неможливість перемоги. Ми не мали ані воєнного флоту, ані досвіду ведення космічних воєн. Нам просто не було з ким воювати в космосі, всі наші війни велися на Землі… Потім скажуть, що вони зробили це під тиском обставин. Ні. Вибір між війною та миром, між життям та смертю — завжди на совісті того, хто обирає. І я, — він зупинився, переводячи подих, — я обираю смерть. Смерть заради життя.

Цього разу ніхто не намагався стримати його, зупинити потік крамольних слів. І почуте раптом склалося в голові Тенгрі у цілісну картину, пломенисто-виразну.

— І ті Чорні кораблі… Вони навіть не чорні. Вони кольору черленого, блискучого живосрібла…

Зі «Щасливого Журавля» відлетіли чотириста сорок п’ять апаратів, здебільшого — Кі-201. Вони атакували флотилію Чорних кораблів, що збиралися на орбіті Місяця, готуючись до штурму Землі. Перехоплювачі Тисячі демонів зустріли їх ще на підльоті. Не маючи вогневих систем, ба навіть ескорту, атакуюча група вже тут втратила більше половини апаратів. Решта досягла скупчень основних кораблів. Ще сотня була зупинена торпедним вогнем і широкосмуговим випромінюванням, від якого пілоти непритомніли та вмирали від больового шоку. Лише вісімдесят сім «Карю» наблизилися на відстань тарану. Тридцять два було знищено плазмовими батареями й тим, що мало бути дронами фінальної лінії оборони. Але ці дрони були чимось іншим, ніж космічними апаратами. Вони були замалими та занадто складними для примітивної машини-самогубця. Вони були яскраво-рожеві, розміром трохи менше людини, з твердим лускатим покриттям, численними тонкими лапами у вигадливо сегментованому хітині та з парою невеликих крил-мембран. Голова ж здавалася шпаруватою верхівкою гриба, складеною зі щільно сплетених асиметричних кілець, поміж яких відстовбурчувалися сотні довгих тонких мацаків.

Занадто складне створіння, щоб бути штучним — радше жива істота. Ця думка колихнулася десь на самому дні темного колодязя, на який перетворилась пригнічена свідомість Тенгрі — й розчинилась у низці сліпучих спалахів і реакцій тривалістю в наносекунди.

Сенсори «Карю» бачили їх, але водночас наче й ні, немовби ті створіння були напівпрозорі для штучних очей винищувача і перебували в двох чи навіть трьох місцях водночас. Вони зближувалися з винищувачами легко, незважаючи на всі спроби ухилитися, входили в безпосередній контакт — і винищувачі перетворювалися на мертві шматки матерії.

Двадцять сім «Карю» атакували кораблі ескорту, знищивши один і пошкодивши три. Дев’ять атакували фрегат, завдавши йому чималої шкоди. Дванадцять вдарили по материнському кораблю, але спричинити критичних ушкоджень не спромоглися.

Серед тих дванадцяти був Тенгрі Гаджито. Він добре роздивився велетенський ворожий корабель, схожий на сяючого рожево-срібного асиметричного кальмара з суглобистими, броньованими тентаклями завдовжки в десятки кілометрів. Іскристим тілом ходили хвилі, наче його поверхню збурював несамовитий шторм. Тисячі мікроскопічних порівняно з ним істот проносилися над кораблем, пірнаючи в його живу, мінливу поверхню й виринаючи звідти — бризки здіймалися, формуючи довгі низки сфероїдів, що утворювали навколо корабля складні орбіти, перетинаючись і зіштовхуючись, єднаючись у більші та розбиваючись на дрібніші. Сам космічний простір навколо корабля бринів, наче вакуум у ньому був переповнений чимось, що сенсори винищувача сприймали на самісінькій межі своєї чутливості.

Останнє, що відчув Тенгрі перед зіткненням, була цікавість. Він гадав, чи лейтенант Секі Юкіо зараз в одному з «Карю», що разом із його машиною вийшли на прямий удар. Він не міг знати цього напевно, але думати про це йому було приємно.

Секі був поряд, але його доля знову повернулася несподіваною гранню. Реактор його винищувача не розірвався. «Карю» пробив верхню оболонку корабля, занурившись майже на десять метрів углиб. Пілота, точніше те, що від нього залишилося, вирізали з понівеченого винищувача. Його модифіковані мозок та хребет вилучили з нежиттєздатних решток, зберігши також певну частину імплантів. Лейтенант Юкіо вижив — однак про те ніхто з його рідних та близьких так і не дізнався.

А токкейтай Кобаясі, займаючись затвердженням відправки бако загиблих пілотів, натрапив на той, що належав Тенгрі Гаджито. Кобаясі не забув приниження і тому жадав помститися пілотові — навіть мертвому. Не надіслати бако рідним… Як на нього, то була непогана помста. Він дістав з шухлядки складеного вчетверо листа, розгорнув.

Дім, збудований з розбитого каменю, неодмінно розвалиться під тиском урагану. Імперія — це будівництво дому з битого каменю. Я відходжу, усвідомлюючи це.

Токкейтай не без утіхи зіжмакав листа та кинув до інсиниратора.

З-за плеча токкейтая, крізь тисячоліття темних віків, дивився Вольфрам фон Зіверс, ні живий, ні мертвий. Його постать — гротескна статуя з пошрамованої плоті, пластику й полімерного металу — мерехтіла у викривленому просторі позаду Кобаясі, що на мить застиг, відчувши ту химерну зміну в реальності. Він озирнувся, але погляд його пройшов крізь професора, не затримавшись. Цієї миті блакитне полум’я охопило чудернацьку фігуру. Вирячені очі закипіли і лопнули, пасма тонких танталових дротів затріпотіли в струменях пари. Прошита карбоновими волокнами шкіра витончилася й порепалася, розлетівшись вихором тонких напівпрозорих пластівців, оголивши металізовані приводи, що чорніли й корчилися в рентгенівських променях. Синтетична нанокераміка, яка єднала живе та штучне, лущилася від надмірного тиску й температури. Могутні сиґіли вигоряли, перетворюючись на безсилий попіл. Зграєю нажаханих птахів билося лементування — беззвучне, але оглушливе для підсвідомості, що відчувала його відлуння.

Кобаясі невидющими очима витріщався в порожнечу перед собою, намагаючись зрозуміти, що саме його так наполохало. Він дивився точно в ту точку простору, де понівечені залишки того, що було професором Вольфрамом фон Зіверсом, затягувалися в червоточини зім’ятого простору-часу.

До падіння Дзіпанґу лишалося менше п’яти земних місяців.