Закоłот. Невимовні культи

I

Черговий вибух, глухий і віддалений, від якого здригнулася стеля, змусив Діманту несамохіть втягти голову в плечі. Мереживо дрібних розколин розбіглося склепінням, світильники замиготіли. За мить знову гримнуло — цього разу наче тихіше, але… Зіщулена, Діманта з усіх сил замружилася, намагаючись втримати сльози. Дарма… в очах запекло, повіки затріпотіли, і ось уже гарячі струмочки покотилися щоками. Постала тиша здавалася важким тягарем, що тиснув на плечі.

Глибоко вдихнувши, дівчина випросталася. Розплющивши очі, закліпала, рішуче витерла щоки. Потім довго, декілька секунд, дивилася на червоні розводи на долоні. Нівроку! Вона має встигнути. Має.

Зала, якою вона йшла, простора й продовгувата, тягнулася майже на сотню кроків уперед, завширшки ж ледь сягаючи двадцяти. Високі стелажі з гексагональними шухлядами, схожими на бджолині стільники, тільки червоного, матово-металевого відтінку, поставали чотирма рядами обабіч центрального проходу. Довгі жмути кабелів здіймалися від них до стелі, зникаючи в отворах кабельних каналів. Плутані низки асемічних символів тьмяно фосфорували на лискучих товстих жилах. Чимала кількість шестикутних шухлядок була прочинена чи, радше, вибита. Густа, жирна рідина виливалася з них на підлогу, безбарвно-бліді відростки контакторів звисали, наче вивернуті тельбухи. Було й дещо інше, щось слизьке, розчавлене, сіро-червоне…

Знову прогуркотів вибух — уже зовсім близько. Порох та дрібні скалки посипалися зі стелі, але тепер, здається, крім вибуху було чути й інші звуки — моторошні, жахаючі. Діманта побігла, роззираючись навсібіч, намагаючись не пропустити потрібної позначки. Страх поступово, але впевнено поглинав її — вона боялася, що не встигне, боялася, що того, кого вона шукає, тут немає або ж його вже знайшли — інші, ті, хто вчинив цей погром. Майже перестрибнула тіло, що долілиць, хрестом розкинувши довгі тонкі руки, лежало в проході. Очі зафіксували потрібну низку символів, тіло зреагувало раніше мозку — дівчина різко загальмувала, підсковзнулася на залитій слизом підлозі, впала, замурзавшись тією жахливою рідиною, скрикнула, намагаючись водночас підвестись і стерти із себе той сіро-червоний бруд. Навколішки відповзла з центрального проходу, хапаючись за стелаж, звелася на ноги. Серце шалено калатало в грудях, дихання стало уривчастим, наче після довгого бігу.

І тоді знову почувся лемент. Несамовитий лемент конаючої істоти, від якого наче безліч тонких розжарених голок встромилося в мозок. Вуха заклало, щось тепле потекло з носа на верхню губу. Не дивлячись, Діманта витерла кров кулаком і рушила за вказівниками. Далі від головного проходу, там, де між стелажів ледь можна було протиснутися, руйнувань було менше. Діманта пройшла одним рядом, потім проходом звернула до іншого, врешті зупинившись біля потрібного гекса, зовні нічим не примітного. Обережно обмацала дверцята, немов кінчиками пальців намагаючись відчути те, що ховалося всередині. Потім квапливо зняла наплічник, розкрила його та дістала звідти сферу з тонкого обсидіану, оповиту бронзовими кільцями, рясно змереженими тонким, рухливим гравіруванням. На «полюсах» сфери були закріплені невеличкий генератор та прилад, призначення якого вона так і не збагнула — щось з біополімеру, тріпотливе й тепле, перевите тонкими судинами. Сфера була десь півметра в діаметрі, але не здавалася важкою. Діманта напівприсіла, притулившись спиною до сусіднього стелажа, і поклала сферу собі на коліна. Похапцем, плутаючись у застібках, дістала з внутрішньої кишені тонкий стилет в оксамитових піхвах. Оголила лезо, діючи з такою стриманою обережністю, немов це була вибухівка. Тримаючи його кінчиками пальців як стилос, вона провела вістрям по рунах одного з кілець, лишаючи м’яко фосфоруюче сяйво. Сфера ожила й стиха загуділа. Притримуючи її лівою рукою, наче приспану дитину, Діманта підвелася до шухляди, розпочавши й там проводити вістрям по символах, що довгими, сплутаними низками прикрашали дверцята.

Новий вибух пролунав так несподівано, що дівчина скрикнула й випустила з рук стилет. Тьмяні срібні іскри бризнули з-під вістря, обпікши кінчики пальців. Осліплена болем, з кривавими сльозами, що застували очі, Діманта останньої миті підхопила на льоту знаряддя, завмерши із ним, неспроможна навіть поворушитися від раптового вибуху адреналіну. Тяжко дихаючи, знов звелася до гекса і, вгамувавши тремтіння в руці, повела лінію далі. Сяючі символи під вістрям стилета химерно викривлялися, змінюючи форму, сплутуючись і розгортаючись — і врешті шухляда відгукнулась придушеним бурмотінням та вібрацією. Вони тривали довго — так довго, що Діманті вже почало здаватися, ніби вона припустилася якоїсь помилки. Але незабаром бурмотіння затихло, і з м’яким клацанням дверцята прочинилися. Відкинувши геть непотрібний вже стилет, дівчина почала поратися зі сферою. Та під її руками розкололася на дві половини, оголивши лискуче нутро. Діманта піднесла розкриту сферу до прочиненого гекса і, притиснувши її тілом до поверхні стелажа, обережно сягнула обома руками в отвір.

Страшенний гуркіт, що пролунав тієї миті, цього разу не затримав дівчини, хоча й затарахкало вже зовсім поряд, у цій залі. З важким стукотом посипалися на підлогу уламки масивної брами. В хмарі диму й пилу можна було роздивитися постать, що навіть віддалено не нагадувала людську: тонкі суглобисті лапи на кшталт павучих, масивне черево, маленька рухлива голова на довгій сегментованій шиї… Почвара завмерла на порозі, наче прислухаючись. Тиша запанувала в залі — лише приглушений тривожний гамір лунав десь вище гострокутного склепіння.

У цю мить Діманта зачинила сферу. Простір під шаром обсидіану повільно наповнився густим сріблястим слизом, в якому виднілося щось округле, трохи більше за два стиснуті кулаки. Біополімерний прилад тепер не просто вібрував, але ритмічно й потужно пульсував, генератор ледь чутно сичав. Діманта запакувала сферу в наплічник і якомога тихіше рушила між рядами в напрямку виходу. Вона чула істоту, що блукала залою. Чула її важкі кроки. Обережно визирнула з-за рогу…

Перш ніж Діманта спромоглася роздивитися його, чудовисько з неймовірною спритністю стрибнуло до неї. Дівчина відсахнулася, побігла між рядами. Арахнід приземлився на вершечок стелажів і помчав за нею, маневруючи між жмутами кабелів. Гекси скрипіли й хиталися під його вагою, щось падало за спиною дівчини, та вона не озиралася. Холодний жах, що майже паралізував її ще хвилину тому, нині цілком розчинився. Думки, немов розпечені жаринки, роїлися в голові: з цієї зали був лише один вихід, і зараз вона біжить від нього. Треба якось розвернутися, обійти переслідувача… Раптом вона зрозуміла: монстр був завеликий, щоб рухатися проходами, йому доводилося пробиратися по верхівках, між усіма цими з’єднаннями… Це вповільнює його рух; треба ще більше заплутати його… Аби лише не виходити у головний прохід!

Важкий скрегіт, хрускіт мембран, тріск потрощених шухляд — масивна тінь накриває її з головою, наче важка ковдра. Тверда холодна лапа хапає за плече, вмить згасивши інерцію руху. Діманта смикається, але друга лапа вже стискає праве плече, і разом вони відривають дівчину від підлоги — легко, наче порожній лантух. Квапливо, але впевнено розвертають обличчям до монстра, з жахаючою вправністю міняючи хват.

Його морда виявляється майже… людською. Принаймні форма — череп, обтягнутий сухою синтетичною шкірою, в очницях, глибоко посаджені, масляно зблискують схожі на мильні бульбашки очі. Хеліцери ростуть обабіч щелеп, тільки вони надто сегментовані, надто складно збудовані… як і педипальпи, якими монстр ухопив і тримав Діманту. Тепер, зблизька вона роздивилася химерне поєднання штучних елементів — металу, пластику, трубок та дротів — із живими тканинами.

Вона знов засмикалася, спробувала вдарити огидну морду рукою, але монстр струснув її. Одна з хеліцер блискавично метнулася до руки дівчини, перехопивши її. Дотик був крижаний і слизький, огидний настільки, що її ледь не знудило. Попри це, попри задушливий жах, від якого запаморочилося в голові, вона все ще борсалася. Спробувала копнути його, але не дістала. Хеліцера стиснула її передпліччя міцніше, а довгий шпичак на кінці пробив тканину жакета й увійшов у передпліччя. Діманта скрикнула. Лискучі лінзи в тіні очниць спостерігали за цим без жодного вияву емоцій. Потім мертва голова здійнялася вище і, похитуючись на довгій шиї, роззирнулася навколо. Немов упевнившись, що в залі нікого більш немає, почвара зістрибнула у центральний прохід.

— Anatahadare? — голос монстра, хрипкий і неприродний, ошелешив Діманту. Неспроможна зрозуміти, чи то були слова, чи вияв люті або ж роздратування, вона лише кліпала очима. Новий вибух десь кількома рівнями вище, несподіваний і гучний, збив те ошелешення. Вона скрикнула, ледь не знепритомнівши від болю.

— Wer bist du? Was tust du hier? — вже інакше спитав монстр.

Педипальпи раптом розтиснулись, і дівчина впала на підлогу. Доки вона не звелася, лапи вхопилися за наплічник і почали стягувати його. Відчувши це, Діманта зарепетувала, щосили вчепившись у лямки.

— Was versteckst du dort? Gib es mir! — гримало зверху. Рюкзак зірвався з плечей, але дівчина обхопила руками його й міцно притиснула до себе, намагаючись вивернутися так, щоб накрити собою. Проте лапи легко, мов ляльку, перевернули її й підняли у повітря, а потім хеліцера знов полосонула по руці. Діманта завила від болю, але не відпустила лямок наплічника. Наступний удар — під ребра — був таким болючим, що вона на мить знепритомніла. Отямившись уже на підлозі, побачила, що наплічник теліпався у високо здійнятій педипальпі. Зірвавшись на ноги, Діманта ледь знову не впала — з рани в боку струменіла кров, в очах потемніло. Мимохіть схопившись за лапу чудовиська, вона втрималася. А воно завмерло, наче паралізоване своїм здобутком.

— Віддай! — загорлала вона. — Віддай!

Але монстр не рухався. Діманта відступила на кілька кроків. У вухах дзвеніло, ноги підгиналися від раптової слабкості. Повітря, тепле й солодке від випаровувань розлитого гелю, лоскотало горло. Там, угорі, битва вже, певне, закінчилася. Принаймні, вона не відчувала її відлуння. А оцей… мабуть, один з переможців, перший, хто прийшов узяти своє. Чи ні? Чому він спустився так глибоко, аж до сховищ? Невже випадково?

Раптом почвара здригнулася, і вгорі сегменти її черева заворушилися й розійшлися. Під ними, схоже, було щось на кшталт порожнини — Діманта не могла побачити її знизу. Але порожнина там мала бути — бо з неї постав… чоловік?

Невідомий почав обережно переміщатися по цефалотораксу нерухомого монстра. Рухався він дуже повільно, ніби побоювався робити різкі рухи. Діставшись шиї, взявся за неї і, незграбно потягнувшись, схопив наплічника. Діманта спостерігала за цим, неспроможна навіть розтулити губ.

Чоловік (якщо це взагалі була людина) скоріш нагадував кремезного карлика: менше двох метрів на зріст, з масивним тулубом та дебелими кінцівками. Сплюснута голова міцно сиділа на ширшій за неї м’ясистій шиї. Глибоко посаджені очі ховалися під цілком прозорими ґоґлами, схожими на фасеточні очі комахи — але все одно то були людські очі, хоч і огидно маленькі. Він зважив у руці наплічник.

— Що… там? — спитав він. У нього був дивний акцент, але слова все ж були зрозумілі. Голос Діманта впізнала — це він говорив вустами монстра, хоч репродуктор і викривляв звучання.

— Хто ти? — запитанням на запитання відповіла вона.

Чоловік дістав з кобури на поясі якийсь пристрій і спрямував на неї.

— Питаю я. Ти — відповідаєш. Ще раз. Що в наплічнику?

Він говорив дуже спокійно, старанно розділяючи слова, але погляд його палав люттю. Діманта не знала, що саме він тримав у руці, але, певно, то був якийсь емітер, скоріш за все — шкідливий. В Дерінкую люди не мали подібного, бо хазяї вчили, що завдання малої шкоди завжди призводить до шкоди великої. Історичні праці розповідали про падіння Темних людей, які, охоплені жагою руйнування, призвели до великої шкоди, до багатьох смертей. Хазяї казали, що людська природа не дозволяє контролювати шкоди й нищення, бо невдовзі нищення й шкода починають контролювати їх…

Емітер у руці чоловіка загарчав, виблювавши язик вогню. Одна з шухляд ліворуч від Діманти вибухнула, забризкавши її теплим гелем, в якому проглядали якісь згустки… Дівчина з зойком відсахнулася, затремтівши від жаху й огиди.

— Що в наплічнику? — холодно повторив своє запитання чоловік.

— Мій… родич, — промовила Діманта.

— Родич? — перепитав чоловік, ховаючи зброю в кобуру. Потім так само повільно та обережно сів на цефалоторакс і, поклавши наплічник на схрещені ноги, почав вовтузитись із застібками. Про дівчину він наче зовсім забув. А та, знову ошелешена його дивною поведінкою, витріщилася на нього.

Із застібками в нього виходило геть погано — наче він ніколи не мав справи з такими. Він крутив їх у пальцях, роздивлявся зусібіч, смикав, натискав — але все робив не так. Врешті він просто відірвав дві — легко, наче вони були пергаментні. І втупився в лінію внутрішнього замка.

— Du bist ein lustiges Mädchen, — промовив він, не підіймаючи погляду від наплічника. — Sie sind alle lustig.

Так і не второпавши, що робити із замком, він уже хотів був його розірвати.

— Ти один з темних, так? З терранів? — спитала Діманта.

Чоловік поглянув на неї. Лють, що палала в його очах декілька хвилин тому, здавалося, згасла. Тепер там були лише втома та апатія. Порожнеча.

Терранин.

Діманта знов скинула на нього оком. Темношкірий, присадкуватий, кремезний, незграбний. Прибулець з іншої планети. Дивно було дивитися на нього й думати, що він теж — людина. Де він виріс? Як дістався сюди? Що приніс із собою?

Останнє було добре відомо. Не треба було навіть запитувати, що він приніс, бо він, разом зі своїми спільниками, приніс руйнацію та шкоду. Як тоді, п’ятсот років тому. Хазяї розповідали людям Дерінкую про терранів. Про темний народ минулого, що розв’язав Велике нищення. Про їхніх нащадків, що лишилися на Террі під пильним наглядом хазяїв. Про тих, кого переселили на Марс — одразу після Нищення та згодом; про жителів світлого Танжеру, єдиного надземного міста на червоній планеті.

— Так ви нас називаєте? — спитав чоловік. — Темними? Бо у вас шкіра світліша?

Він сплигнув зі своєї страхітливої машини й почвалав до дівчини. Саме почвалав, майже не відриваючи ніг від підлоги, наче боявся, що злетить у повітря — і притому все одно незграбно підскакуючи раз на два-три кроки. Діманта спостерігала за ним. Тепер, коли він був з нею на одному рівні, терранин здавався ще меншим. Він ледь сягав її ліктя. Зблизька виявилося, що до його шиї був приладнаний широкий комір, схожий на якийсь оберемок волокон і дротів, химерно переплетених і прикрашених великою кількістю конекторних гнізд та рознімачів на коротких кабелях. Широкими смугами з дивного тьмяного металу цей комір кріпився до одягу. Проте дівчина помітила, що сам білий жакет, в який був одягнутий чоловік, має широкий виріз — такий, ніби знімати його треба, залишаючи комір на місці.

— Як тебе звати? — Хоч він і зупинився за три кроки від неї, та все одно мав дивитися знизу догори. Тепер Діманта помітила, що до його носа, з-під вух, вище вилиць, була підведена тонка прозора трубка. Носом чоловік вдихав, а ротом — видихав.

— Діманта Сангарія, — мить поміркувавши, відповіла вона.

— Du weifit nichts, Dimanta Sanaria, — кинув він зневажливо.

— Якщо хочеш, щоб твої образи досягали мети, маєш говорити зрозумілою мовою, — сама злякавшись власної сміливості, відповіла дівчина. Вона не впевнена була, що чоловік так говорить навмисно, скоріш, він обмовлявся через втому…

— Розкривай, — він простягнув їй наплічник, водночас поклавши праву руку на руків’я емітера. — Тільки без фокусів.

Останньої фрази Діманта не зрозуміла, але перепитувати не наважилася, натомість мовчки взяла наплічник. Замок розійшовся легко й плавно. Почулося тихе гудіння, зблиснув обсидіан сфери.

— А тебе як звати? — спитала вона, повертаючи чоловікові наплічник.

Той, нашорошений, не зводив з неї пильного погляду. Пальці побіліли на руків’ї зброї. Минуло декілька секунд, перш ніж він забрав сумку з рук дівчини.

— Хто тут усе потрощив? — спитав він, уникаючи відповідати на запитання.

— Не знаю, — стенула плечима Діманта.

— Навряд чи се наші. Головні сили все ще на поверхні, до міста зайшло лише кілька підрозділів, — промовив чоловік, відступивши. Він пройшов уздовж свого «корабля» до однієї із задніх лап. На ній були влаштовані якісь виступи, на кшталт сходинок. Ними чоловік піднявся до черева, звідки знов перейшов на цефалоторакс. Він робив усе це настільки невправно та повільно, що Діманта, попри переляк, ледь стримала посмішку.

— Гадаю, се зробили ті двійко грибів, що зустріли мене на цьому рівні, — вів далі вояк, знов утупивши в Діманту уважний чіпкий погляд. Кров відхлинула від обличчя дівчини, посмішка розтанула, ледь торкнувшись її губ. Так, вона відчула шкоду, заподіяну хазяям. Відчула, як були знищені ці дві оболонки. Як відчули це всі.

— Чом вони се зробили? — спитав чоловік.

— Не знаю. Бо так треба було.

Він перевів замислений погляд на сумку.

— Якісь дивні відповіді, — мовив нарешті. — Знаєш, що треба, але не знаєш чому? Так? Довіряєш грибам настільки, що навіть не цікавишся, навіщо вони роблять те чи те?

Він витягнув з наплічника обсидіанову сферу, підніс її на рівень очей. Покрутив, роздивляючись.

— Родич? — спитав він, наче сам у себе. — Се ж не труна?

— Ні, — на всі запитання одразу відповіла Діманта.

— Він там живий? — спитав вояк. — Се ж мозок, так? Людський мозок… Твій родич — купка синапсів у банці?

Він стиха пирхнув, намагаючись роздивитися обриси органа крізь темне вулканічне скло.

— Між людьми та хазяями… — дівчина відчула, що страх її потроху влягається, поступаючись місцем образі та злості. Цей пихатий коротун, руйнівник і злодій, прийшов до її міста, в її домівку, і поводиться так, ніби вона — цілковита дурепа.

— …між людьми та хазяями існує зв’язок набагато міцніший і набагато складніший, ніж те, що вкладається в слово «довіра». І до віри він не має жодного стосунку.

Чоловік завмер, потім повільно перевів на неї погляд.

— Трішки помилилася, — промовив роздільно. — Не «між людьми та хазяями», а «між рабами та хазяями». А щодо решти все правильно: між рабом та хазяїном не буває ані віри, ані довіри. Бо один панує, а другий підкоряється.

Діманті перехопило подих. Не в змозі й слова вимовити, вона спостерігала за вояком, який знов почав роздивлятися сферу.

— Спочатку вони позбавляють вас власних тіл і консервують у банках… потім ті банки трощать. «Бо так треба було». І після цього ми — темні. Тирани.

— Бо саме ви розпочали Велике нищення… — не зводячи з нього очей, ледь чутно відповіла Діманта. — І колись, і тепер. Це ви спричинили все це. Ви.

— З того місця, де я зараз, — вояк нарешті запакував сферу у наплічник, принісши Діманті полегшення, — ми се зупинили. Я се зупинив. Я спопелив двох почвар, що нищили твоїх родичів. Нищили жорстоко й безглуздо. Хіба тут не було вимикача, щоб відключити живлення і всі сі мізки тихесенько собі поснули? Чи їх і справді треба було шматувати?

Діманта похитала головою:

— Тут немає ніякого вимикача. Навпаки, є резервні лінії та акумулятори. Все, щоб вони лишалися живими за будь-яких умов. Хазяї… — вона здригнулася, усвідомивши новий сенс цього слова, який доніс до неї вояк, — хазяї не збиралися їх нищити. Ніколи. Не мали навіть планів… Ваше вторгнення змусило їх вчинити таке.

З того, як змінилося обличчя вояка, вона зрозуміла, що бовкнула зайвого. Отже, він опинився тут випадково? Не знає, що це за місце? Так, мабуть, не знає — бо інакше не питав би, не теревенив про «мізки в банках». Він нічого не розумів, а вона… вона не втримала на припоні свого балакучого язика.

Діманта очікувала, що він почне розпитувати, довідуватиметься про призначення зали. Але…

— Якщо твої улюблені хазяї через нашу появу мусили все тут покришити… отже, ти, всупереч їхній волі, вирішила викрасти свого родича?

Ледь наважившись поглянути на терранина, Діманта знов втупилася в підлогу. Під ногами в патьоках живильного гелю плавало сіро-червоне лахміття — те, що лишилося від ще кілька годин тому живої людини. Чи вона, бідолашна, страждала, коли її рубали? Тонка цівка крові сочилася крізь в’язку масу гелю, не здатна розчинитися в ньому.

— Так. Я… ми були дуже близькі з ним. Я просто не могла покинути його…

— Близькі… — повторив вояк саркастично. — Ви були близькі з органом в законсервованому стільнику. Ти ще скажи, що він твій чоловік. Авжеж, скажи. Я хочу, щоб се божевілля сягнуло цілковитого абсурду.

«Сам ти бовдур! Оскаженілий від крові сліпий бовдур! Це ти нічого не знаєш, ти!» — хотіла вигукнути йому в обличчя Діаманта. Але не наважилася. Лише несамохіть стиснулися кулаки і боляче прикусила губу.

— У мене немає чоловіка, — промовила вона. — А він… йому вже п’ять віків. Він був воїном, як і ти, й потрапив у полон наприкінці Великого нищення. Разом із більшістю тих, хто зберігав у собі відлуння шкоди й руйнування, він не міг повернутися на Терру. Але він не був остаточно підкорений ними — і отримав буття, що відповідало його стану.

— Повзучий каос! — ці слова змусили Діманту напружитися, але вже за мить вона зрозуміла, що вояк використовував їх як просту лайку. — Себто се — ветеран Старої Імперії? Стривай, знову щось не б’ється. Якщо він такий старий, то як ти з ним породичалася?

— Не кажи більше так, благаю, — промовила Діманта ледь чутно. — Не повторюй тих слів, що промовив на початку.

— Не лаятися?

— Так.

Несподівано терранин затулив долонями обличчя та голосно видихнув. Цієї миті, здавалося, втома здолала його. До того він розмовляв, міркував і реагував на дівчину, але тепер виникало враження, що все це було лише механічними реакціями. Розпрямившись, він кинув наплічника до порожнини, з якої вибрався, потім поплескав себе по кишенях на передпліччях. Діставши з лівої щось невеличке й блискуче, він витягнув шию, намацав пальцем артерію та притиснув до неї той прилад. Прилад коротко засичав, а обличчям вояка пробігла судома. Але вже за мить його очі прояснилися.

— Що? Я не спав тридцять годин, до того ж не квіточки весь сей час нюхав, — кинув він, хоча Діманта ні про що його не запитувала, ба навіть не дуже розуміла, що він робить. — Не сходь з теми.

— Я навіть не знаю, що відповісти, — знизала плечима дівчина. — Те, про що ти питаєш, очевидно й загальновідомо.

— Уяви — ані я, ані мої друзяки вже тисячоліття не навідувалися на Марс. Тобі, гадаю, теж не дуже очевидно, що небо блакитне або що таке веселка чи блискавка.

Діманта кивнула.

— Нас мало, і щоб досягти генетичного різноманіття, використовується матеріал не тільки повноформатних, але й редукованих людей. Щоб запобігти виродженню. Ось він і став одним із донорів матеріалу для мого роду. Три покоління тому. Я з’ясувала це і вирішила познайомитися з ним. Відтоді ми багато спілкувалися. Він мій друг.

Терранин спохмурнів.

— Ти завжди кажеш «він». У твого родича є бодай ім’я?

— Є. Але воно невербальне. В нього й рота немає, щоб вимовляти його; і вух, щоб почути.

— То як ви тоді спілкуєтеся? Листуєтеся в мережі?

— В інфопросторі. Він обробляє квантові потоки. Спілкуватися з такими для людини важко, але, якщо звикнути, таке спілкування набагато інтенсивніше, яскравіше…

— Твій родич — деталь обчислювальної системи, а імені в нього немає, бо замість неї системна адреса, — вояк гмикнув. — Але якщо він був людиною раніше, то повинен був мати справжнє ім’я.

— Його звали Секі Юкіо. Він був пілотом винищувача на кораблі «Щасливий Журавель». Це все, що він розповів мені про своє минуле.

— Про що ж ви тоді розмовляли? Про що окрім минулого він міг тобі розказати?

— Про все. Він наче привид на роздоріжжі битих шляхів. Повз нього проходило стільки всього, що він знав ледь не весь Марс, кожен його образ, кожну таємницю… Розповідав, як відлітають до поясу Койпера ефірні баржі, переповнені квантовим кодом, транспортуючи цілі світи, наче зародки в коконах. Як в ефіромагнітних полях хазяї будують копії своїх міст-палаців на безкінечно далеких Седні й Ериді…

Вояк, що вже ладен був кинути щось уїдливе, раптом завмер, немов дослухаючись до якогось йому одному чутного шепоту.

— Сховайся, — мовив тихо і, не чекаючи відповіді, повернувся до порожнини, яка тієї ж миті почала за ним зачинятися.

— Але… — тільки й встигла сказати дівчина, коли монстр перед нею повернувся до життя. Лапи розпрямилися, здіймаючи його вище, довга шия втягнулася в цефалоторакс, з гучним клацанням там закріпившись. Педипальпи підтягнулися до неї, склавшись утричі, хеліцери металево клацнули. Саме тоді Діманта відчула, що в залі присутній хтось іще.

II

— Т мінус двадцять секунд. Готовність до десантування — альфа.

Живий голос координаторки химерно звучав серед палаючого цифрового шторму, що панував на орбіті. Поміж численними матрицями даних у конфігураційному просторі, кожна з яких є ворожим об’єктом, вражаючим елементом або енергетичним імпульсом, голос не повідомляв нічого критично важливого — радше був рятувальним кінцем, що не давав свідомості пілотів остаточно розчинитися в бойовому інтерфейсі своїх псевдо-живих машин.

— Т мінус десять секунд. Перевірку основних систем завершено.

Велетенська чорна тінь «Сінано» накриває бій, що розгоряється у верхніх шарах марсіянської атмосфери. Ще нижче — Кідонійська долина, де, занурене у рудий камінь, зачаїлося прадавнє місто Дерінкую, людська колонія часів Старої Імперії, заснована більш ніж тисячу років тому. Поразка у Війні Тисячі демонів та падіння Дзіпанґу на віки відрізали та ізолювали цю, хай малу, але частку людства. І от людство прийшло по своїх викрадених дітей. Прийшло звільнити їх.

«Тільки ми не знаємо, чи є там бодай єдина жива людина… Справжня людина», — одинока думка спалахує посеред впорядкованих числових послідовностей, асемічних символів та окультних сингілів — аномалія, що порушує складну гармонію бойового інтерфейсу.

— Десантування! Ghatanothoa, benedicatur lux tuum!

«Salva nos!» — думка-відповідь народжується раніше низки асоціацій чи звернення до пам’яті. Наче вона є рефлексом, а не реакцією.

Атлах-нага, павукоподібна штурмова одиниця, поєднання полімерного титану, карбонових алотропів та надвитривалих біополімерів, вібрує від збудження. Пласталеві кріплення, що тримають її в десантному відсіку штурмовика, плавно розходяться, і вона рине вниз — у полум’яний вир битви.

Першої за півтори тисячі років битви за Марс.

Арахнід розтинає тонку марсіянську атмосферу поряд із двома десятками йому подібних штурмовиків. Їх скидають з висоти в шістдесят кілометрів — найнижчий безпечний показник. Навісні ракетні модулі забезпечать гальмування на фінальному відтинку, а також дозволять маневрувати, коли по тебе прийдуть ті, кого не стримають перехоплювачі ескорту. Відгуком на цю думку інтерфейс цинічно повідомляє, що близько половини атлах-наг будуть збиті в польоті. Але додає, що в катакомбах Дерінкую шанси решти значно збільшаться. Настільки, що вижити мають двоє чи навіть троє.

Одна з десантних машин перетворилася на сферу розпеченої плазми. Система відстежує траєкторію її смерті, відновляє події в зворотному порядку і, оцінивши ступінь загрози, розпочинає маневр ухиляння. Мі-го, що прорвався крізь крило винищувачів, спромігся дістати атлах-нагу та пройти повз ще дві машини, уникнувши цим атаки переслідувачів. Другий його наліт був підтриманий нападом нової зграї. Через це протягом наступних ста тридцяти секунд усі кораблі ескорту будуть зв’язані боєм — на повідомлення про третю зграю супротивника відповісти буде нікому. Маневр арахнідів координується загальною системою, тож розрахунок має мінімізувати втрати. Інтерфейси ще двох пілотів блокуються, повідомляючи про розрахункові наслідки ворожої атаки. Пілоти чудово розуміють, що загинуть за шістдесят сім секунд. Але накачані нейромодуляторами кровоносна та лімфатична системи придушують паніку, розпочату інстинктом самозбереження, тож необхідні дії пілоти виконують чітко й без затримок.

— Висота — сорок вісім тисяч, — знов координаторка, знов безглузде дублювання даних інтерфейсу. За вісімнадцять секунд після загибелі трьох атлах-наг десантну групу приймає нове крило винищувачів, перекинуте з нижчих ярусів бою. Два з п’яти мі-го перетворюються на силіконову пару, перш ніж зграя встигає перегрупуватися. Їхні ефірні проекції, позбавлені атомарних якорів, ще декілька секунд несамовито лементують на субелектронних рівнях, відчайдушно намагаючись втримати кварки та нейтрино, з яких вони складаються. Інтерфейс фіксує їхнє передсмертне виття химерними, напівпрозорими вибухами показників у конфігураційному просторі інтерфейсу. Решта відступає, групуючись з новими силами для бою з перехоплювачами. Вишукано-смертельний танок десятків об’єктів лишається вище; десант продовжує падіння на поверхню Марса. На висоті двадцяти тисяч їх зустрічають ще дві зграї під прикриттям вогневої платформи. Ескорт прибуває із запізненням, яке коштує десанту ще чотирьох машин. За вісім секунд потому вогнева платформа дає сильний нахил на правий борт і зривається у штопор, лишаючи по собі напівпрозорий шлейф диму. Силіконовий полімерний гель, що вкриває зовнішні поверхні платформи, увесь вкритий бульбашками та пухирями, які вибухають потоками розжарених газів. Четверо мі-го поспішно відлітають від приреченого корабля, потрапляючи під вогонь винищувачів і приціли ракет.

— Т плюс триста двадцять секунд, — огидно жвавим тоном повідомляє координаторка. — Висота — шість тисяч. Гальмування розпочато.

Навіть розріджена атмосфера Марса вже розжарила зовнішні покрови атлах-наги до трьохсот градусів, гальмування має збільшити цей показник удвічі, але для десантної машини, розробленої під земні умови, це наче прохолодна ванна. Так, арахнідів переоблаштували під Марс, базуючись на теоретичних розрахунках та штучно відтворених середовищах. Гравітація, тиск та склад атмосфери, щільність ґрунтів та міцність локальних конструктивних матеріалів ворога, випромінювання та радіаційний фон — усе це старанно відтворювалося в фізико-математичних моделях і переносилося в спеціальні випробувальні камери… І саме тому запас міцності щодо кожного робочого показника збільшували в рази. Поки що це себе виправдовувало.

Трійка б’якхі з’явилася на двох тисячах, коли ескорт уже мав повертатися через надто низьку для нього висоту. Одна каменем упала на перехоплювач, ледь не втричі менший за неї, пазуристі лапи розідрали полімерний титан обшивки, вивернули синтетичні тельбухи в бризках штучної крові, осяйно-лазурової… Друга з неймовірною швидкістю промайнула ескорт, вхопивши найближчу атлах-нагу. Та спробувала ухилитися, але через гальмування маневр вийшов надто повільним. За мить б’якхі розідрала десантну машину навпіл. Реактивні струмені двигунів, перш ніж ущухнути, безсило лизнули хітин крилатого артропода. Фігурка пілота, розпізнана сенсорами бойового інтерфейсу, розсипалася вихором показників, які демонстрували термінальні зміни протягом наступних секунд.

Перехоплювачі зв’язали боєм третього б’якхі, але допомогти десанту через малу висоту були вже не в змозі. Та й б’якхі, неймовірно швидкі та рухливі, що наче ігнорували закони тяжіння та інерції, були страшним, смертельним ворогом. Не маючи розумної чи просто далекобійної зброї, ці почвари навіть пазурами та ікластими дзьобами несли руїну найдосконалішим імперським апаратам, бо, як і мі-го, були істотами, що одночасно існували у різних квантових станах, відбиваючи проекції на різних шарах поточного струнного ландшафту — від квантового вакууму, який вчені за прадавньою окультною практикою називали етером, до молекулярної оболонки релятивістського простору-часу. Б’якхі можна було вразити фізично, тобто на рівні атомів чи вище, але завдати серйозної шкоди можна було лише на субатомарному рівні.

Через брак такої зброї Стара Імперія програла Війну Тисячі Демонів. Через те, що Нова Імперія її мала, вона виграла Сторічну війну та розпочала Реконкісту.

Висота — вісімсот. Б’якхі з’явилася зовсім поряд, між двома арахнідами, інтерфейс розсипався вогняними намистинами вокселів, прогнозуючи вектори атаки, де два з трьох були фатальними для пілота.

Він так і не зрозумів, чому монстриця атакувала його товариша. Він був ближче, у зручнішій для ворожої атаки позиції… але вибрали не його. Він дивився, як страшний дзьоб, увесь в тонких, гострих іклах, видирає шматки вкритої графеном оболонки десантного модуля, шматує біополімерну броню…

— Т плюс триста дев’яносто вісім! Контакт!

З потужним виляском відлетіли секції модуля, розчиняючись у здійнятій іржавій куряві, останній імпульс двигунів переплавив пісок на скло. Складені, притиснуті до цефалотораксу лапи розпрямилися, здіймаючи атлах-нагу над землею. Хеліцери та педипальпи скинули вогнестійкі чохли. Бойовий інтерфейс трансформувався, пристосовуючись до нової вимірності простору-часу, в який функціонуватиме десантна машина.

Поряд, у хмарі рудого пороху й диму, проступав обрис б’якхі. Лапи її топталися рештками понівеченого арахніду. Двигуни ще працювали, вогонь, наче жертовні смолоскипи, здіймався обабіч почвари. Вона отямилася швидко. Отямилася — і атакувала. Але цього разу атлах-нага вже не була безпомічною мішенню. В нетрях піщаної бурі, що здійнялася приземленням десятка бойових машин, виднілися дві постаті, що рухалися з неймовірною швидкістю та точністю. Перші постріли розірвали рідке повітря, перетворюючи молекули вуглекислого газу на сажу. Крилата фігура шугонула догори, вирвавшись за межі пилової хмари, але тієї ж миті гвинтом спікірувала на арахніда, що зустрів її розсипом пострілів — ламаних, химерно викривлених променів, які немовби прокладали собі шлях, розтинаючи саму причинно-наслідкову сферу. Монстр зривався в піке так, ніби просто припиняв фізично існувати в одній точці простору-часу, переносячись в іншу, неймовірним чином оминаючи власну смерть. За пів секунди він врізався в місце, де тільки-но стояв арахнід — той стрибком уникнув атакуючого, хоча ворог в останній момент і змінив напрямок руху. Довгий пазур пропоров черево, шматуючи біополімер броні. Густий, бридкий слиз поштовхами почав витікати з діри, але й б’якхі, зачепившись, на декілька мілісекунд утратив рівновагу. Цього вистачило — імпульс випарив вузькі груди, відділивши довгу шию й перетинчасті, як у комахи, крила від решток тулуба.

Курява осідає, проявляючи силуети тринадцяти атлах-наг.

«Pleni sunt caeli et terra gloria tua. Osanna in excelsis! Benedictus qui venit in nomine…»

Думка чи мова, подяка чи благання… Ці слова існують ніби окремо від пілота, тіло якого — ключовий елемент бойової машини, ідеально відкалібрований механічно й збалансований електрохімічно. Навколо лежить Кідонійська долина, рясно всіяна палаючими рештками та обвугленими кістяками. А за два кілометри попереду — багряне громаддя Кідонійського сфінкса, релікта Старої Імперії. Сліпі суворі очі спостерігають за різаниною, яка розгортається в сіро-рудому небі та вище того неба, що його раз у раз розпанахують вибухи і спалахи, червоні та чорні.

Навіщо пращури збудували цього ідола? Ніхто цього вже не скаже — хіба що ті, хто зараз мешкають в його нетрях.

«Salva nos…» — шепіт зривається з губ пілота Никона Зерваса, коли тринадцять атлах-наг рушають до темного отвору, що веде до підземного міста Дерінкую.

III

— Це все маячня. Хазяї не доведуть до такого. Це вже було раніше…

— Пхе! Немов ти щось про це знаєш! Велике Нищення відбулося п’ять віків тому! Ніхто навіть не уявляє, що воно таке. Навпаки, всі повірили, що Хазяї — то є справжні боги. Але ж це не так…

— Навіщо це повстання? Хіба не дали Хазяї-з-Югготу людям мир та процвітання — ті самі, яких террани намагалися здобути самотужки — шкодою та нищенням?

— А може, для них шкода й нищення і є миром та процвітанням?

— Для тих, хто жив тоді, чи тих, хто бунтує зараз?

— А хіба є різниця?

Діманта замріяно роздивлялася витончені лінії високого склепіння, лиш упіввуха слухаючи бесіду подруг. Вони втрьох сиділи на невеличкій терасі біля «Гельвету», зібравшись там, аби трохи перепочити та перекинутися словом у обідній час. «Гельвет» був салоном Естін Аршет — подруги, що не бачила різниці між терранами минулого та сучасними. Естін була ще зовсім молода, їй виповнилося тільки десять, і її спроба розпочати власну справу була радше підлітковим прагненням до самостійності. Так само як ігри, в які вони бавилася з Луїзою Каше, що дорікала марсіанам за обожнення Хазяїв.

А за перилами тераси гомоніла Біла галерея — одна з найпросторіших печер Дерінкую, завдовжки в півкілометра та тридцять метрів заввишки, склепіння якої трималося на семи колонах з гартованого кварцового скла, кожна близько семи метрів завтовшки. Колони мали декілька надбудованих ярусів — невеличких майданчиків, на одному з яких, власне, й розташовувався «Гельвет» та тераса, на якій зараз сиділи подруги.

Крізь круглі отвори в стелі галерею освітлювали широкі пучки сонячного світла — розкіш, якою Біла галерея й завдячувала своїй популярності. Отвори були зароблені ледь не десятком захисних шарів, що затримували зовнішню радіацію та розріджену, повну вуглекислого газу атмосферу, забезпечуючи необхідні чистоту, тиск та склад повітря у місті. Мешканці Дерінкую любили проводити тут обідні та ранкові години, надвечір, щоправда, віддаючи перевагу затишнішим місцям. Невеличкі родинні майстерні пропонували симпатичні дрібнички, салони збирали місцеву «золотооку молодь» — тих, хто не був ще обтяжений високим градусом допуску та родинними обов’язками. Зрідка тут можна було побачити хазяїв — стрімкі тіні, що з’являлися та зникали, і ніколи не можна було вгадати, в яких справах вони сюди завітали. Це був людський осередок, і хазяям начебто не було чого тут робити. До того ж їхні розваги (якщо їх можна було так назвати) жодним чином не перетиналися з людськими.

Теплий грайливий вітерець ворушив волосся Діманти, яке вона розпустила на час відпочинку. Довге, кольору світлої міді, воно було предметом гордощів дівчини, як і тонка статура та відносно невисокий зріст — не більше двісті сорока сантиметрів. Обидві подруги були вищі за неї майже на пів голови. Не те щоб це робило їх поганулями, але мініатюрна жінка завжди вважалася вродливішою.

— Я чула, що тепер вони сунуть сюди. Що це Нове Нищення, і їх уже не зупинити… Що тепер воно інше, бо тепер ця справа не між смертними, а між богами.

— Овва! І звідкіля ти таке знаєш? Про все це люблять потеревенити пристаркуваті чоловіки та їхні позерки-матрони. Нічого вони не знають. І не можуть знати.

«Справді, хто менш за всіх знає, той більш усіх патякає», — про себе подумала Діманта. Вже давно поширювалися містом плітки про повстання на Террі, про те, що Хазяї залишили планету — не самі, не під тиском темних, а через когось із Давніх богів, що став на бік повстанців (хто б іще знав, навіщо він це зробив). Проте ніхто з мешканців Дерінкую ніколи не бачив ані Терри, ані терран. Хазяї не мали кораблів, придатних для переміщення людей між планетами, тож першим і останнім трансфером між Террою та Марсом було перенесення Танжеру, що сталося ще на початку епохи. До того, щоправда, захопленими кораблями терран були депортовані на Марс колоністи Церери та Місяця, але це була невелика кількість і вони швидко асимілювалися, не залишивши по собі навіть сліду. Та й розводитися про рідну планету людства Хазяї не любили. Звісно, можна було спробувати знайти записи з Терри в інфохрамах чи в ефіромагнітних мережах — це навіть не заборонялося… проте ніхто з тих, хто мав достатній градус, щоб усе це розкопувати, дивним чином таким не цікавився. Коротко кажучи, посвячені розуміли, що Хазяї подібної допитливості не схвалять, бо те, що марсіани можуть побачити на Террі, точно не піде на користь самим марсіанам.

У підземних містах Марса (і в наземному Танжері) загалом мешкало близько трьох мільйонів жителів. На Террі, за даними Хазяїв, мешкало три мільярди. Це був цілком інший світ, світ, майже ні в чому не схожий на Марс. Іноді Діманта мріяла про Терру, але ті мрії майже завжди оберталися на задушливі кошмари. До своїх мрієвидів Діманта ставилася серйозно — бо знала, що реальність побаченого оком розуму може бути навіть більшою, ніж реальність світу, що бачать очі тіла. Ще мати навчили її тонких ритуалів, присвячених мандрам мрієвидами, передали окультне знання, багато поколінь тому отримане родом Сангарія.

Поки Естін, Луїза та ще декілька дівчат потайки гралася на нижньому поверсі свого «Гельвету» у «Внутрішнє коло дочок Хаосу», мати готували Діманту до істинного служіння Повзучому Хаосу Н’ярлатотепові. Вони з придихом промовляли «Усі вогні — Вогонь» і розповідали про Катудгу, десницю Н’ярлатотепа, що дає своїм вірним надбуття, існування поза життям і смертю, непідвладне законам цього світу. Діманта, яка задля розваги навіть відвідала декілька зібрань Внутрішнього кола, чемно, але рішуче відмовилася приєднатися до нього.

— А що ти про це думаєш, Дімі? — спитала Луїза замріяну дівчину. Такі спроби втягнути її у справи Кола, долучивши до його інтересів, траплялися час від часу, але останніми місяцями щось пробігло між Естін та Луїзою, і їхні спільні атаки на Діманту майже припинилися.

— Про що? — спитала вона, кліпнувши великими золотавими очима.

— О так, це наша Дімі, — всміхнулася Луїза. — Все місто аж тіпає від жаху, а вона змахує віями й запитує: «А що трапилося?»

Діманта знову почала блукати замріяним поглядом по високій стелі Галереї, перевитій кварцовими фермами, що блискучим павутинням розходилися від колон.

— Трапилося те, що від Терри до Марса, — мовила вона таким самим замріяним тоном, — шістдесят мільйонів кілометрів холодної порожнечі. Це якщо повстанцям ще пощастить і дві планети під час перельоту не опиняться обабіч Сонця.

Естін розреготалася, втішена відсіччю, яку отримала Луїза.

— А ще трапилося, що пращури тих терран заснували це місто, — обурилася та. — І мільйони кілометрів холодної порожнечі їм не дуже завадили.

— Це було до того, як Хазяї взяли їх під нагляд, — завважила Естін. — Поглянь навкруги. Хіба хтось із цих хробаків, яким хтось помилково дав руки і ноги, здатний заснувати колонію на чужій, ворожій планеті… ще й подолавши мільйони кілометрів холодної порожнечі?

Троє дівчат разом пирхнули — кляті «мільйони холодної порожнечі» добряче причепилися до них і тепер, певне, стануть ще одним внутрішнім жартом. Але раптом всі троє, так само разом, урвали свій сміх.

На перила тераси опустився хазяїн. Він розправив свої маленькі крила, стріпнув ними, наче приводячи до ладу після польоту. Шпарувата голова нахилилася трохи вперед, тонкі червоні мацаки висунулися з-поміж сплетених хітинових кілець у якомусь складному, але узгодженому русі. Тонкі суглобисті лапи трималися за поруччя, і з першого погляду могло здатися дивним, як можна утримувати рівновагу в такій позі. З другого, уважнішого, погляду ставало зрозумілим, що це тіло частково прозоре — чи то, навпаки, частково прозорим є фізичний простір в місці, крізь яке проглядає постать хазяїна. Частково прозорим і дещо викривленим: скаламучене повітря закручувалося в крихітні смерчі, світло викривлялося, обтікаючи тіло, наче рідина, волога конденсувалася й випаровувалася, немовби температура та тиск навколо постійно й помітно змінювалися.

Коли людина розповідала про зустріч із хазяями, вона часто казала «він» — бо перед нею було одне тіло. Проте це було радше умовністю вербального спілкування. Хазяї не були жорстко прив’язані до окремої оболонки чи до окремої особистості. Естін і Луїза навряд чи знали це, ба більше — навряд чи замислювалися про це. Діманта мала певне розуміння природи хазяїв. Не стільки від матері, скільки з розмов із предком. З його оповідей вона знала, що саме визначення «особа» чи то «особистість» не притаманне мі-го. Вони були єдиним інтелектом, що мав структуру геть іншу від зрозумілих людям вертикальної чи горизонтальної. Ті, хто володів достатнім градусом, називали її фрактальною, коли малі частки системою можливостей та зв’язків поєднувалися у структури, що мали параметри, ідентичні кожній частці, але масштабовані до більших обсягів, і, своєю чергою, утворювали структуру ще більшого об’єму й потужності. Фізичні оболонки для цих істот, чий інтелект існував у квантовому вакуумі (цебто ефірі), були лише вікнами у релятивістський всесвіт, вікнами, крізь які могла дивитися на людину будь-яка частка фрактального розуму хазяїв. І спілкуючись із такою часткою, людина спілкувалася з абсолютно точно масштабованою моделлю цілого — тож, фактично, із самим цілим.

Хазяїн спустився з перил і рушив до столика, за яким завмерли подруги. Кігті стиха клацали по ґратчастій кварцовій підлозі тераси, силікатне тіло народжувало в русі звуки дивні, але деякою мірою мелодійні, наче крихітні скляні дзвоники дзвеніли десь у його надрах. Звичка хазяїв спілкуватися майже впритул до людини багатьох бентежила, ба навіть лякала — тим паче, що в більшості випадків таке траплялося хіба три-чотири рази за життя. Ця оболонка (як і всі інші) була за розмірами менше п’ятирічної дитини. Тепер, коли хазяїн був зовсім поряд, було трохи моторошно дивитися на нього — відчуття таке, ніби ти заглядаєш у безодню, за горизонт подій, хоч насправді межа, яку утворювали навколо себе хазяї, була зовсім не такою небезпечною. Їхній дотик міг бути неприємним, навіть зашкодити, але поглинути та розчинити був не здатен. Мі-го були істотами цього всесвіту. На відміну від багатьох інших, про кого розповідав Діманті родич.

— Є намір зберегти пов’язаний стільник. Має бути передислокований. Протягом двох годин. Далі храм буде скасовано, — зазначили хазяї.

Вони не вміли (чи радше не хотіли) говорити з будь-ким особисто — можливо, просто не усвідомлювали, що це взагалі можливо. Хазяї розуміли, що люди не мають спільного інтелекту і що кожен має відокремлено абсорбувати інформацію та обробляти її. А проте, коли перед ними було декілька осіб, вони спілкувалися з ними так, ніби то була одна людина, не розділяючи на складові.

Зараз Естін та Луїза так само чули й бачили хазяїв. Бачили інфо-храм і символи на гексагональній шухлядці. Їм було важко це зрозуміти. Безособове спілкування, загнане здебільшого у вербальні межі, потребує певних навичок для розуміння. Звичайно, візуальний ряд допомагав, але чи не для того треба було навчатися дивитися у мрієвид, щоб сприймати ті примарні образи та усвідомлювати їх.

Тим часом хазяї розвернулися до Естін, ошелешеної почутим, яке здавалося їй плутаним та бентежним. Одна з верхніх кінцівок спритно витягнулася та зняла щось із пояса дівчини. То був тонкий стилет в оксамитових піхвах. Звичайний ключ, яким запиралися звичайні двері. Власне кажучи — двері до нижнього ярусу «Гельвету». Хазяї декілька секунд потримали стилет у своїх пазурах.

— Віддати руку. Слідувати за символом. — І знов мереживо образів.

Асемічне письмо, один із найцінніших дарунків Хазяїв, водночас був одним із найскладніших для оволодіння. Це не було питанням особистих здібностей чи старанності у навчанні. Неможливо було просто вивчити та пам’ятати складні, покручені лінії. Це не було засобом спілкування, де за певним графічним знаком ховається певна команда чи образ. Так само як стилет-ключ, що належав Естін, не просто відчиняв двері, якщо ним написати на покритті певний знак. Це ніколи не був один і той самий візерунок ліній — і ніколи один і той самий результат. Навпаки, відтворення його відбувалося несвідомо, коли людина приєднувалася до певного інтелектуального егрегору — не тільки людського, але й штучного, і навіть частково до інтелекту хазяїв, настільки використовуючи його потужність та можливості керування, наскільки це було потрібно (і наскільки це передбачав її градус у фрактальній структурі). Більшість марсіан насправді використовувала асемічне письмо майже виключно в побуті. Так, відчиняючи двері, людина водночас активувала світло, приготування вечері, завершення прибирання, клімат-контроль. Все це (і багато чого ще) відтворювалися, спираючись на низку вхідних факторів — від психофізичного стану людини до її останніх соціальних та професійних активностей — які зумовлювали подальші плани й можливості. Свідоме керування таким концентрованим аналітичним блоком зазвичай було неможливе — і тому в нагоді ставало асемічне письмо, що фактично «вмикало» людину до мережі.

Глибина та охоплення цілком залежали від інтегрованості людини в загальну систему. В здатності «віддати свою руку», дії простій та природній для хазяїв, але неймовірно складній для людини — бо потрібно було переступити через власну самосвідомість, позбутися, хай на коротку мить, частки власного «Я». Частки тим більшої, чим більший був градус у фракталі.

Діманта прийняла подарунок. Низькоросла фігура, незграбно перебираючи тоненькими кінцівками, відступила, розправивши крила й здійнялась у повітря. Жодного вітерцю при тому не утворилося — та й нездатні його були здійняти ті крильця, замалі та дірчасті. Уже за межами тераси, над заповненою людьми площею, хазяї заговорили востаннє.

To був образ нищення та шкоди — але не такий, яким звикли сприймати його люди. Зазвичай то була матерія легенд, занурена в темну давнину. Тепер вони бачили себе, свої домівки, своїх близьких.

Хазяї віщували наближення темних. Повсталі террани вже досягли Марса.

Пролунали перші вибухи — далеко у високості, але такі, що навіть у розрідженій атмосфері здавалися неймовірно потужними. Всі завмерли, неспроможні повірити в те, що відбувалося. А потім перші ракети впали на Кідонійську долину, змусивши колони чорного кварцу важко завібрувати.

Заціпеніння змінилося жахом.

IV

Раптово всі світильники в залі погасли. Темрява, що залягла навкруги, була такою непроникною та несподіваною, що на мить Діманта наче втратила не тільки зір, але й всі чуття одночасно. Єдине, що залишилося, це моторошне усвідомлення чужої присутності, яке виникло за мить до того. Хтось інший був тут, хтось настільки жахливий та могутній, що навіть не поставши навіч, жодною іншою ознакою не виявивши своєї присутності, все ж означив себе чітко й незаперечно.

Тишу порушив рух арахніда. Машина терранина ожила й довгими стрибками шугнула залою. Невідома істота теж рушила — але цілком нечутно, так що відчувалася лише зміна у жаских психотропних еманаціях, що розходилися від неї, наче кола на воді.

Никон бачив більше за Діманту — очі атлах-наги були гостріші, та й не самими очима вона сприймала світ. Для неї темрява не була суцільною, вона могла бачити крізь неї… але не всюди. Пляма абсолютної чорноти перетікала залою, стрімка та безформна. Бойовий інтерфейс фіксував її, будував схеми пересування, але не встигав за блискавичним, невпинним рухом, який часом здавався таким, ніби не сама тінь рухалася, а навколишній простір-час пересувався назустріч їй, наче його тягнуло й закручувало навколо неї.

Почвара атакувала раніше, ніж інтерфейс передбачив це. Спалах блідого вогню розірвав морок зали, неймовірним чином анітрохи не розвіявши хмари абсолютної чорноти, що його випустила. Удар, потужний і страшний, відкинув атлах-нагу на десяток метрів, масивне тіло знесло два ряди стелажів та потрощило стільники, вкрившись густим слизом. Никон, попри хімічну блокаду захлеснутий адреналіном, з неймовірним зусиллям звів арахніда на лапи, відстрибнув, розпочавши складний захисний маневр. Коротко харкнули гармати атлах-наги, на мить темрява вибухнула рудими сполохами. Розлючено завищали кулі, довгасті малі хижаки з мікрореактивною тягою та системою керування, з’єднаною з бойовим інтерфейсом машини. Під м’якою оболонкою — малий генератор швидких нейтронів. Дві короткі черги по три такі кулі, що наче розлючені оси розлетілися залою, переслідували безформну чорноту. Але вона поглинула їх усі, так наче це був простий пінополімер. А потім відповіла.

І знов удар подолав відстань між супротивниками швидше, ніж інтерфейс визначив його можливість. Чорна пляма виросла просто там, де тільки-но стояв арахнід. Лише неймовірна швидкість реакції на загрозу дозволила машині частково покинути зону дії. Три її лапи було дезінтегровано, лишивши лише короткі обрубки. Майже позбавлена опори атлах-нага ще кілька мікросекунд балансувала на одній. Та перш ніж вона впала…

Вони атакували водночас. Збитий та засліплений критичними пошкодженнями інтерфейс відреагував на команду пілота ґлитчем — гармата випустила стінобитний заряд, вдаривши у склепіння над рухливою чорнотою. Потужний вибух осяяв простір, запаливши базальт стелі. Тим часом новий постріл дістав арахніда, спаливши чорним вогнем його цефалоторакс. Розкрившись, черево виблювало пілота, а за мить, скорчене, розчинилось у полум’ї.

Але сліпуча заграва від вибуху якимось чином розідрала чорноту, перетворивши її на хаотичні, метушливі шматки, крізь які можна було розгледіти велетенську постать. Наче в невидимому коконі, вона крутилася й вигиналась у сфері, межі якої визначалися рештками абсолютної пітьми. Жах, який Діманта відчувала раніше, тепер здавався блідою тінню, бо тепер, лише кинувши в бік монстра необережний погляд, можна було втратити здоровий глузд. Вона не дивилася. І без того вона зрозуміла, що це. Діманта побігла до останків арахніда. Там був, мав бути її рюкзак. Ошелешена, вона застигла перед тим, що залишилося від атлах-наги — чорними покрученими уламками, з яких зараз можна було зібрати хіба дитячу забавку.

Вогонь поглинав камінь і хітин, проїдав склепіння зали. Рухливі тіні від танцюючого аватару падали на підлогу — і навіть тих примарних образів було достатньо, щоб скувати дівчину нездоланним жахом. Але гіркота втрати тримала її розум в цілісності, замикала його на собі, і власне «Я» ставало центром особистого мікрокосму, не дозволяючи втручатися в нього потойбічним сутностям.

Тим часом Никон вивернувся з купи уламків, куди його відкинула катапульта, і поповз між стелажами, намагаючись заховатися. Тільки через декілька секунд він зрозумів, що монстр не атакує, бо не бачить його. Вибух термобаричного заряду через інтенсивність спалаху частково пошкодив захисне поле, а енергії, що пройшла крізь нього, виявилося достатньо для чогось на кшталт легкої контузії.

Наплічник марсіянки теліпався в Никона на плечі — він цілком підсвідомо просунув руку в лямку, коли повернувся до кокпіта. Іронія — загубити атлах-нагу, але врятувати бляшанку з мозком пращура-ветерана. Навряд це допоможе йому вижити…

Нейрокомір частково зберігав зв’язок з бойовим інтерфейсом, хоча функціонал із загибеллю арахніда був майже ніякий. Тепер штучний інтелект спокійно повідомив Никонові те, що не давала йому відчути потужна нейрохімічна блокада. Разом із атлах-нагою пілот позбувся ока та м’яких тканин майже на половині обличчя.

— Повзучий каос би тя трафив… — вилаявся він, зводячи єдине око на почвару, що ширяла вгорі.

Рух тої вже не був таким скаженим, поступово вона наче вгамовувалася у своїй сфері з шматків абсолютно чорного тіла. Тепер її можна було роздивитися краще, хоча від цього починало немов засмоктувати крізь тканину буття, виштовхувати за межі причинно-наслідкових зв’язків, викручувати та знеформлювати…

Схожа на жахливого зародка істота мала майже людиноподібну постать — якщо те жахливе з’єднання фрагментів лискучої чорноти можна було назвати постаттю. Вона мала дві руки й дві ноги та загалом майже зберігала дзеркальну симетрію, притаманну людині. Але окремі частини тіла вибивалися із загального образу, наче її збирали наспіх і різні руки. Ліва нога мала більше суглобів, ніж права, і деякі з них вигиналися в інший бік; одна з рук була значно довша за другу; хребет весь покручений і немов переламаний. Замість голови був довгий, схожий на велетенську аскариду хвіст, що пульсував і світився кольором, який око вперто відмовлялося ідентифікувати.

Никон дивився не більше секунди — але цього вже було забагато. Наче відчувши погляд, почвара засмикалася, замолотила лапами. Вона шукала його.

Короткий скрик пролунав десь поряд, миттю привернувши увагу монстра. Він не зрушив з місця, не припинив агонізувати — але пілот відчув, як з нього спадає тягар потойбічної уваги, сліпого пошуку… Цікаво, чи вона вклонялася йому? Служила? Чи славитиме його тепер, коли у сліпій люті він розчавить її, перетворить на вихор розрізнених частинок?

Такі були й на Землі. Були, але Сторічна війна зрештою очистила священну метрополію від цього бруду. Буде від нього очищений і Марс. Неодмінно. Культи Потойбічних — то завжди перверсії, позбавлені раціонального підґрунтя. Служіння без мети. Саме ця алогічність і вабить — каос, що створює безкінечні можливості, насправді не обіцяючи нічого конкретного…

Бойовий інтерфейс втрутився у гарячкові, уривчасті думки. Маркер позначив новий об’єкт — союзника. Картка даних, що з’явилася за двадцять мікросекунд потому, майже цілком була вкрита чорними смугами класифікованої інформації. Виходило, що знати жодних подробиць про цього бійця Никон не мав права. Штурмовий «Шантак», самопідпорядкована бойова одиниця, десантувався…

Никон не повірив власним очам. Сей штурмовик десантувався разом із загоном атлах-наг. То він був тринадцятим, хоча з двадцяти однієї машини поверхні мали досягти лише дванадцять. То він пройшов розжареною вуглиною крізь горішні яруси, де мі-го ще чинили спротив. Пройшов — і опустився нижче. За цим штурмовиком, орієнтуючись на сигнал як на одного зі своїх, рухався вниз пілот Никон Зервас. Потвора нагорі здригнулася, заметалася попід високим склепінням. І штурмовик — постать в бойовому скафандрі, трохи більша за середнього марсіянина — відкрив вогонь.

Постріли оглушливо, наче грім, пролунали в тиші зали. Діманта затулила вуха — з них знову пішла кров, бо цей звук лунав не лише фізично, він резонував у ефірі, змушуючи аватар здригатися від самого лише факту агресії, спрямованої на нього.

Важкі кулі вдарили у сферу чорноти, вириваючи звідти величезні шматки, що розчинялися в просторі-часі, утворюючи збурення, від якого тріскалися стіни й падали стелажі. Понівечені стільники посипалися на дівчину, яка спромоглася лише прикрити голову руками. Ошелешена, пригнічена, вона просто не розуміла, що їй робити. Жах побаченого сковував, поглинав Діманту. А над нею в згасаючих вогнях розпрямилася позбавлена кокона фігура Зачаєного-у-Темряві. Палаючий хвіст шмагав повітря, скорчені кінцівки розігнулися. Він важко впав на підлогу, на дрібні скалки потрощивши масивні базальтові плити. Темний силует промайнув повз нього, кинувши довгу тінь на велетенське тіло. Діманті здалося, що то марсіанин, але попри відповідний зріст він був занадто кремезний…

Зачаєний-у-Темряві вдарив — від широкого змаху зрушила темна хвиля, руйнівна та нездоланна, що все змітала на своєму шляху. Але постать наче пройшла крізь неї, зникла з того місця, де щойно була, і з’явилася на декілька кроків попереду, просто у повітрі.

Гримнув новий постріл.

Никон завмер, вражений цим видовищем. Йому доводилося бачити, як подібні трюки витворяють мі-го та б’якхі, але ніколи навіть не уявляв, що на таке спроможна людина. І постріл… він звучав геть інакше, ніж у штатних пістолетів. Набагато гучніше, супроводжуваний коротким металевим клацанням. Механічна зброя.

«Коли від тебе чекають технічності, роби грубо, — чомусь пригадалися невідомо ким сказані слова. — А ми дуже технічні хлопаки».

Постріл мав влучити. Знову закричала марсіянка — так, наче то в неї увігнали кулю. Але монстр, здається, не відчув нічого — тінь лише трохи здригнулася, та наче повітря пішло хвилями, як під час спеки. Никон поліз між понівечених стелажів і уламків каміння не розбираючи дороги. Він бачив вихід і прагнув якомога швидше його дістатися. В нього є та клята банка, каос її жери, і це єдиний шанс не потрапити в біореактор за втрату бойової машини та повернення живим. Тут б’ються дорослі хлопчики, такому як він годі й потикатися… треба знайти когось зі свого підрозділу, щоб узяв із собою до кокпіта.

Сторічна війна закінчилася п’ятдесят років тому, та й до того зо два десятиріччя була радше полюванням на відьом, бо перемогу над грибами з Югготу люди здобули вже з поверненням Місяця, звідки останні мі-го відступили після дворічної блокади. Тож Никон, як і всі на початку Реконкісти, був дитям мирних часів. Проте він знав, що війна ніколи не закінчується — лише дещо змінює хід. Сторічна завершилася, Реконкіста лише мала розпочатися, але для того людство мало підготуватися. Очистити себе, здерти увесь застарілий бруд, місцями хай навіть разом зі шкірою, до крові. Тільки от тепер йому, Никону, судилося стати тією брудною шкірою.

Війна…

Велетень упав, ламаючи те, що ще лишалося цілим. Повітря ревіло, переповнене оскаженілими частками, матерія розтягувалася й зморщувалася, сам простір-час ставав нестерпно гучним. Осліплий й оглухлий пілот намагався орієнтуватися по інтерфейсу, але й той наче збожеволів, вибухаючи низками координат і показників, цілком, здавалося, відірваних від реальності. На мить проявився один образ — «Шантак» злетів у повітря, наче його пожбурила велетенська рука. В падінні цілив униз, випускаючи кулю за кулею з важкого револьвера… Кутаста, покручена лапа схопила його і стиснула так, що аж бризнуло. Десь поряд несамовито лементувала марсіянка. Никон наскочив на неї раптово, зіштовхнувшись ледь не чоло в чоло. Вони застигли одне навпроти одного. Потім дівчина побачила наплічника.

— Його не зупинити, — вона раптом охопила Никона руками за шию, притиснулася губами до вуха. — Ти не знаєш, хто це… Він — тінь, він — Той, хто чаїться…

— Стули пельку, — пілот відштовхнув Діманту та спробував пролізти повз неї.

Зачаєний-у-Темряві пожбурив понівеченого «Шантака» геть. Той відлетів до стіни й гепнувся на підлогу вогкою купою.

— Повзучий каос! — не втримався Никон. — Тепер моя черга…

Він потягся до кобури, але там було порожньо — не замкнув, коли повертав зброю на місце, тепер маєш… лишався тільки ніж, простий пласталевий клинок з розжаренням різального пруга — за статутом навіть не зброя, а так, допоміжне знаряддя.

— Повзучий…

— Замовкни! — зашипіла на нього Діманта. — Кличеш його, недоумку… Це ж він, він прийшов до свого храму…

І тоді рештки, просочені кров’ю обладунків, змішаною з кров’ю людини, заворушилися. І Никон, і Діманта бачили це. Уламки та скалки відпадали від вкритого темною рідиною тіла. Звичайний землянин, трохи вищий за Никона, не надто м’язистий, жилавий, з тонкою борідкою. Він підвівся, знайшов під ногами револьвер і рушив на монстра — так упевнено й спокійно, наче перед ним був не жахливий велет, а суперник, рівний чи навіть слабший за нього. Зблиснув у лівій очниці чорний камінь, відбив гаснучі руді сполохи. Пальці висмикували важкі бронзові гільзи, які із дзенькотом падали на вкриту горілими уламками підлогу. Він вистрілив, коли до Зачаєного було не більше двадцяти кроків.

Раптом Діманта стрепенулася, вхопила Никона за руку.

— У нього нічого не вийде. Тепер я бачу… Це по нього прийшов Зачаєний, по нього. Зупинити. То ти маєш допомогти своєму богові. А я допоможу тобі.

— Ти? — від несподіванки Никон закліпав очима, і одне, вигоріле, засвербіло, засмикалося, наче там прийшли в рух пошкоджені механізми. — Навіщо?

— Не знаю. Бо так треба. Бо я можу. Бо тепер я можу. Дай.

Вона вказала на ножа в піхвах. Майже несамохіть подав їй. Діманта зашаруділа руками по уламках, витягла довгу скляну скалку.

— Не заважай.

Віддай свою руку.

Коли вона почала виводити першу лінію скляним уламком по пласталі, коли за вістрям лишився м’яко сяючий слід, Зачаєний звівся на повний зріст. Від кожної кулі, що входила в нього, зала здригалася, наче від потужного вибуху. Голова-хвіст звивався у корчах, та лапи неспинно тяглися до ворога. Їх охопило примарне мерехтливе сяйво, щомиті посилюючись.

Лінії химерно спліталися, Никон дивився, але не міг осягнути розумом того, що бачив. Його наче замкнуло у самому собі.

Останні два постріли влучили у ліве коліно монстра. Той хитнувся, повалився вперед, викинув перед собою лапи, вхопивши супротивника. Діманта відкинула скалку і вклала ножа в руку Никона.

— Бий.

Маленький шматок штампованої пласталі здавався важчим за атлах-нагу. Стискаючи його в долоні, Никон покрокував до чудовиська — спочатку човгаючи, невпевнено, але з кожним кроком швидше й швидше. Слабка гравітація підкидала його, в якийсь момент кроки стали стрибками, усе довшими і довшими. Останній закинув його просто на спину монстрові. Жахливе тіло, наче створене з живих уламків прадавньої пітьми, вібрувало під ним, вивергало випари, від яких, здавалося, зупиняється серце й вигорає мозок. І він помер там, на спині чудовиська, сто разів поспіль: від отрути, від жахливого удару хвостом, від лапи, що змела його, розчавивши, провалившись у розколини на цьому огидному тілі. Він стояв навколішки, спираючись однією рукою, а другу заніс для удару. Стояв, а крізь нього дув жахливий вітер, вітер потойбіччя, чорне черво наче повзло по всьому його тілу.

Бий.

Чи то знову вона сказала? Чи то пам’ять? Чи він існує сам, чи є лише продовженням зброї — або ж рун, що їх вивела на клинку марсіянка. І вже неспроможний спинитися/спинити — він ударив.

Сліпучий біль, подолавши всі блокади, всі бар’єри імплантів, поглинув Никона. Рука перетворилася на стовп плазми, гігантське тіло під ним здригнулося, заскреготіло — і вибухнуло, підкинувши пілота під саме склепіння. Не встигнувши навіть упасти, за п’ять метрів над підлогою, він знепритомнів.

Темрява поступово огортала потрощену, вигорілу залу. Вогонь після термобаричного вибуху вже згасав, останні язички полум’я тріпотіли на розплавлених від неймовірного жару краях вирви. Чорний дим, що вже почав холонути, важкими пасмами спускався до підлоги. Від аватару не лишилося нічого — він деградував у темну матерію, з якої й сформувався, а потім розсипався на легкі нейтрино та максимони, що спричинили руйнування набагато більші, ніж здавалося оку.

Діманта, ледь даючи раду з надто важким для неї чоловіком, відтягла Никона до вибитих воріт. Сюди сягало аварійне світло транспортної шахти, тож можна було бодай щось розгледіти. Наплічник, який пілот залишив ще перед атакою, був у неї, але щось заважало дівчині просто взяти й піти собі геть, сподіваючись загубитися серед мешканців Дерінкую. Можливо, то був страх перед темними — бо вона бачила, як жага штовхає їх вперед, відчувала, що, спрямованих до своєї мети, їх уже не можна ані спинити, ані уникнути. А можливо, щось інше керувало Дімантою. Щось, чого вона й сама до пуття не розуміла. Вона наче продовжувала плести асемічні руни, не маючи навіть гадки, що саме вийде в кінці, роблячи це, бо мала робити.

Права рука Никона… власне, правої руки в нього не було. Виплеск енергії, що відбувся, коли він ударив Зачаєного, перетворив кінцівку на плазму, на вир електронів та іонів. Тепер від неї лишився тільки уламок плечової кістки в чорних скалках кристалізованої плоті. Певне, через позу в момент удару тулуб майже не постраждав, але вибух зачепив обличчя, випаливши ледь не половину нижньої щелепи й ледь не все волосся на голові. Дивний комір покрутило та поламало, перетворивши на жахливу мішанину з деталей, в яких годі було вгадати первісні форми. Діманта схилилася над обличчям терранина, але не почула дихання. Намацала пульс — слабкий, але ще прослуховувався. Вона спробувала натиснути на груди, але продавити ребра, вкриті твердим шаром товстих м’язів, не спромоглася.

Важкий тупіт металевих лап змусив її підскочити.

Від транспортної шахти наближався арахнід — такий самий, як і Никонів. Череп тьмяними лінзами втупився в Діманту.

— Zurucktreten! — проскреготів він.

Діманта, не розуміючи слів, про всяк випадок зробила крок назад, повільно піднявши над головою руки.

— Rucksack. Lass es fallen. Schnell!

Дівчина спокійно спостерігала за руйнівною машиною. Дивно, але тепер вона майже не лякала її. Інші думки роїлися в голові Діманти, відносили її геть від цього місця й часу. Вузол, у який все сплелося в цій залі, важко було розплутати.

— Я не розумію, — промовила вона нарешті.

— Поклади рюкзак, — на мить затнувшись, промовив пілот.

«І чому всі так прагнуть його запопасти?» — подумала дівчина, знявши наплічника і поклавши його на підлогу. Вона відчувала, що просто зараз, роздивляючись її, пілот вирішує, вбити її на місці чи полонити.

— Твоєму товаришу потрібна допомога, — промовила вона. — Був бій. Його тяжко поранено.

— З ким бій? — спитав голос з арахніду. — Де вони?

— Немає. Ви перемогли.

— Хто ще тут є?

Діманта похитала головою:

— Нікого. Був один із ваших, але він… його не стало.

Той, заради кого й з’явився аватар. Той, хто мав повністю знищити храм. Чи не тому мі-го спрямували її, Діманту, сюди? Втрутитися в потрібний момент. Не дозволити жодній зі сторін отримати остаточну перемогу. Вберегти свого пращура. Чи означає це, що зараз вона має тікати? За жодних умов не віддавати наплічника?

Грім пострілу змусив Діманту скрикнути. Вона впізнала його — не могла не впізнати. Хай би ким був той воїн, він точно не звичайний терранин. Він вступив у двобій із Зачаєним, з аватаром Потойбічного бога — і вижив. Навіть якщо здолати Зачаєного воїну й допомогли, але як?.. Як він витримав ті страшні удари, як устояв перед гнівом Н’ярлатотепа?

Здається, пілот арахніда був так само приголомшений. Машина наче заціпеніла, вдивляючись в отвір брами за плечем Діманти. Дівчина не знала, що в цей момент бойовий інтерфейс ідентифікує ту голу закривавлену фігуру як Вічного Переможця. Битва на Кідонійській долині ще тривала, тривали й бої на орбіті, але Дерінкую було підкорене та взяте під контроль Імперськими силами. До перших дванадцятьох атлах-наг, які забезпечили прорив до міста й придушили тамтешню систему ППО, приєдналися інші, менш елітарні, але численніші десантні підрозділи. Операція тривала недовго — мі-го наче й не мали наміру захищати місто, хоча орбітальна та повітряна битви були запеклими і жорстокими. Здавалося, що гриби б’ються, не розраховуючи на перемогу — але й не сподіваючись на милість переможців.

Матричний інтелект видав дозвіл ідентифікувати Переможця, щоб піднести моральний дух війська для завершального кидка.

Тож тепер пілот ошелешено намагався второпати, навіщо для штурму Дерінкую знадобився Вічний Переможець, щит від каосу, зброя останнього удару. Той, кого звільняють від окультних кайданів лише тоді, коли потрібен суто локальний, але гарантовано точний, смертельний удар? Кого він мав знищити тут, на самісінькому дні цих проклятих катакомб?

Сумніви розвіяло командування:

«Місце бою залишити. Пораненого й полонянку супроводити на рівень дванадцять до тимчасового центру операцій. Виконувати негайно».

Пілота цей наказ влаштовував. Сусідство з героєм найтемніших легенд Сторічної війни, безсмертним убивцею, який не розрізняє своїх та чужих, зовсім не заспокоювало. Відігнавши марсіянку, він переніс Зерваса, а разом із ним і наплічник, до кокпіта. Місця для «пасажира» там передбачено не було, але більшість пілотів, за домовленістю, змушували механіків переобладнати цей простір. Можливість транспортувати пораненого товариша не була обумовлена статутом, але вважалася неписаним правилом.

Діманті ж довелося їхати верхи на цефалотораксі, в бридких обіймах педипальп. Під грім пострілів атлах-нага відступила до транспортної шахти. Переможець докінчував свою брудну справу. Невідомо, чи знав він про вміст наплічника Діманти, а коли знав, то чому не став переслідувати її. А сама дівчина якщо й замислювалася про це, то на самісінькій межі скаламученої та виснаженої свідомості. В її голові, затьмарюючи всі інші, билася одна думка.

Життя, яким вона його знала та розуміла, вже закінчилося.

V

— Виходить, се ти мене витягла? — голос звучав майже природно. Майже.

Діманта підвела на гостя погляд. Присадкуватий і м’язистий, наче важкоатлет, пілот переступив поріг її кімнати й зупинився навпроти. Невеличка квартира, яку дівчина раніше ділила з матір’ю, була для нього чимось неймовірно дивним. Зовнішній простір площею три на чотири кроки: двері, стійка для взуття, трохи далі — побутовий фабрикатор, маленькі полиці з усіляким дріб’язком — обереги, домашні прикраси, стереографії. Внутрішній простір, як і в усіх — на півметра вище, відділений кварцовим стелажем. На стелажі — знов обереги та стереографічні зображення, поряд із ними — кількадесят книжок, рідкокристалічний друк на полімері. Два вмонтовані в стіни кофіни для сну, між ними фреска, вигадливе мереживо асемічних символів. Серце дому, його вузол єднання з містом і світом.

Пілот дещо збентежився, не дочекавшись відповіді. Діманта дивилася на нього широко розплющеними очима, блідими майже до безбарвності. Подумки він зауважив, що попри велетенський зріст і майже дистрофічну сухорлявість дівчина була не такою вже й страшною. Напевне, навіть милою.

— Ти врятувала мені життя, — промовив він. — Ще й двічі.

За стіною-вікном публічний простір житлового кварталу здавався Діманті мертвотно порожнім. Наче це місце було вбито. Але ж ні — скляними мостами ходили люди. Не тільки террани, але й марсіани… хоч як мало їх було. Певно, заледве десята частка того натовпу, до якого вона звикла. І мовчання. Вони рухалися квапливо, не підводячи очей, не затримуючись, не вітаючись. Чи так було в інших кварталах, Діманта не знала. Їм було заборонено залишати свої квартали. Підземне місто раптом виявилося дуже зручною в’язницею. Дуже легко було там утримувати його мешканців, легко стежити…

— Ти дякуєш, що врятувала тебе від твого ж таки союзника? — спитала вона нарешті.

— Не зовсім так, — радий тому, що розмова зрушила з мертвої точки, відгукнувся терранин. — Се радше зброя. Знаряддя. Він моцний, але не здатний вирізняти своїх та чужих. Якби не ти, він би оклигав і добив мене. Альбо нас обох.

Він на мить замовк.

— Ти тягла мене метрів п’ятдесят по тих руїнах. А я, мабуть, важу вдвічі більше за тебе.

Вона стенула плечима. Коли її відпустили і вона повернулася, матері вдома не було. Ніхто так і не сказав, що з нею сталося та де її шукати. Чужих слідів у квартирі дівчина не помітила, тож, певне, мати покинула її з власної волі. Хазяї б легко її відшукали, але Хазяїв у Дерінкую більше не було.

— Навіщо ти прийшов?

— Хотів тебе побачити. Поговорити.

Діманта навіть не здогадувалася, як він боїться її відповіді. Як нервується, очікуючи чогось на кшталт: «Поговорив? То й до побачення». Але він не знав, що марсіянка ніколи так не відповість. І не розумів її мовчання.

— Я вдячний тобі. Хоча й не розумію, чому ти допомогла мені тоді.

Йому все ще бракувало руки. Діманті було цікаво — якою вона буде? Якою її зроблять террани — виростять та приєднають нову чи зберуть якийсь вигадливо-незграбний протез? Жодне з цих припущень не виправдалося. Він так і не отримав повноцінної заміни. Те, що знищило його кінцівку, наче знищило саму можливість її існування, видалило її з нервової мережі. Згодом він отримає протез, який буде пов’язаний з його лівою рукою, буде за складним алгоритмом доповнювати її моторику — але це буде недолуга та незграбна заміна.

— Бо я могла. Бо так було треба.

— Уже вкотре ти говориш те саме, — він всміхнувся. — А я й досі не можу второпати, що це має означати.

Ця усмішка була настільки… несподіваною, що на мить вибила Діманту з рівноваги. Напруження останніх днів було таке, наче пружину стиснуло до краю. І тепер цей, мабуть випадковий, вияв привітності ледь не викликав у ній справжнього вибуху.

— Ти навіть не знаєш, хто то був, — промовила вона ледь стримуючись. — Ти нічого не знаєш…

— Никон Зервас.

Вона здивовано поглянула на нього.

— Це моє ім’я. А коли ти кажеш «ти нічого не знаєш», треба обов’язково додати ім’я. Інакше не спрацює.

Вона мовчки дивилася на нього. А він подумав, що землянка на се відповіла б щось на кшталт «Бовдур!» Грайливо або саркастично — вже залежало від її настрою, але неодмінно сказала б. Марсіянка промовчала.

— Знаєш, саме це я тобі сказав.

— Коли?

— Коли ми тільки зустрілися. Коли я вийшов з атлах-наги. Досі не звикну, що ви тут не розумієте високої мови. Хоча і в нас її небагато хто розуміє.

— Високої мови?

— Трьох, якщо точніше. Державні мови Старої Імперії. В Темні віки гриби забороняли їх, підчищали всі медійні зразки, тож відродження стало ознакою… ем… людяності, чи що… — він замовк, збентежений застиглим виразом обличчя Діманти. — Забий. Я можу зайти? Ну, себто піднятися на осей приступок? — він вказав на межу внутрішнього простору.

— Так.

Він сів на нього і почав морочитися з високими чобітьми на пневматичних клямках. Майже хвилину він був повернутий спиною до Діманти — і цей відтинок часу знервував обох. Несподівано, але для кожного це було своєрідним виявом довіри до свого візаві. І обоє, розуміючи, що дають, не зрозуміли, що отримують.

Він важко крокував по синтетичному ворсу підлоги, оглядаючи чуже житло.

— З тобою ще хтось живе? — спитав він.

Діманта відповіла не одразу.

— Мати, — врешті промовила дівчина. — Але я не бачила їх з дня… як усе розпочалося.

— Я можу спробувати дізнатися про неї.

— Добре.

І знов обох спантеличила ця розмова. Діманта не розуміла, навіщо зазначати саму можливість, а не намір чи вже результат; Никон — чому вона сприйняла його слова як факт, а не підтвердила, що це насправді треба зробити.

Низькі плетені крісла нагадували глибокі тарілки, наповнені подушками-суфле. Терранин марно намагався там влаштуватися — він був занадто важкий і занадто короткий для таких крісел. Врешті, витягнувши одну подушку на підлогу, він сів просто на неї.

— А де ви тут обідаєте? — спитав він, оглядаючи внутрішній простір, де заледве могли розвернутися двоє. — Чи ви вдома взагалі не їсте?

— Ми їмо де забажаємо. Вдома також, — з певним здивування Діманта помітила, що ця гра їй навіть подобається. Вона захотіла спитати щось про побут та устрій на Террі, але нічого не спадало на думку.

— Де ж ваш посуд? — Никон зазирнув за стелаж, оглядаючи решту квартири.

— Тобто?

— Посуд, — повторив Никон, ніби це було загальнозрозумілим. — Де ви зберігаєте посуд, з якого ви їсте й п’єте?

Дівчина, вирішивши, що пояснення потребуватиме більше часу та зусиль, підвелася й підійшла до фабрикатора. Декількома короткими розчерками активувала прилад. Минуло близька трьох хвилин, коли вона повернулася з двома невеликими горнятками та якимись маленькими білими кульками. Никон узяв у неї одне з горняток, оглянув. Воно було тонким і легким, але форму тримало міцно.

— То ви щоразу робите посуд?

— Фабрикатор конструює. Потім деконструює.

— Ясно, — він обережно пригубив теплий напій, посмакував. — Нічогенький.

— А ви? — спитала Діманта. — На Террі хіба не деконструюють тари?

Никон пригадав старі важкі тарелі, потерті, з синтетичної кераміки, якими щонайменше років тридцять користувалися в його родині. Напевне, вони й зараз нікуди не поділися. А власне, чому б мали кудись подітися? Один із синів потрапив до лав Імперського Флоту… честь, але не здобуток. Сама думка, що кожен раз можна витрачати енергію на те, щоб збирати та розбирати горнятко чи полумисок, здалася б його матері божевільним марнотратством.

Але визнати це перед тією, кого він звільнив…

— І в таких халупах не живуть, — промовисто повів навколо оком Никон, радо хапаючись за цю можливість. — Земля… вона гостинна. Там майже немає місць, де людина не могла б жити просто неба. Ми не будуємо міста під землею. І під куполами.

Вона мовчки дивилася на нього.

— Там немає штучної атмосфери. Є певні місця, які постраждали від війни. І ті, що переробили мі-го. Але планета надто велика, щоб це щось по-справжньому змінило.

— Я читала, — Діманта відпила зі свого горнятка, — що ледь не вся Терра вкрита водою.

— Се так, — дещо збентежившись, відповів Никон. — Але є плавучі міста. Великі. Є й підводні. Так, їх здебільшого будували чужинці. Гадаю, що не тільки й не стільки мі-го. Гриби радше їх відбудовували.

Він узяв одну з кульок і надкусив. Обличчя його на мить застигло, а потім він відправи до рота решту й почав енергійно жувати.

— Непогано, — промовив, ковтнувши. — Справді.

То була дуже стримана реакція — ніколи в житті Никон не відчував такого багатогранного та вишуканого смаку… В цивільному житті солодощі були певною мірою розкішшю. Так, цукор, синтетичний шоколад та фруктові цукерки були поширені, але все це було набагато… грубішим, примітивнішим за цю білу кульку, яку марсіянка сфабрикувала просто за хвилину.

Діманта поглянула на переплетення ліній на стіні. Переплетення поглянуло на неї. Від дня штурму минуло майже три тижні. Все наче вгамувалося, були навіть ті, хто вітав терран, славив їхнє «повернення». Але здебільшого люди зачаїлися, не знаючи, чого їм очікувати. Хтось розповідав про таємничі зникнення, про цілі родини, що покидали свої оселі й більше не поверталися. Про перших терран, що оселялися у вільних домівках. Доступу до інфопростору не було — його не стало одразу після того, як хазяї полишили місто.

— До речі, — мовив Никон, — щодо твого родича. Він, здається, і справді ветеран і герой Війни тисячі демонів. Подейкують навіть, що його збираються повернути до лав флоту. Зв’язок поколінь, уособлена єдність минулого та майбутнього…

Вона не відповіла. Хоча Никон і говорив піднесено, це була сумна новина. Вони більше не бачитимуться. Ніколи не розмовлятимуть, за секунди дізнаючись та усвідомлюючи більше, ніж інші за роки. Чому обрали саме її? В Дерінкую мешкали сотні посвячених, ті, кому було призначено бути друзями пращурів інфохраму. Кожен з них міг бути на її місці. Але обрали її. Може, через служіння Н’ярлатотепові?

Бо твоя чеснота — то є вірність.

Чи вона прочитала це в лініях її домашньої руни? Сама віднайшла та інтерпретувала цей сенс, чи він усе ж лишався в лініях, і досі пов’язаних з фрактальним розумом Хазяїв?

— Я відшукаю твою маму, — повторив Никон. — Бо нині мене вшанували титулом Кідонійського лицаря. Се новий орден, заснований на честь нашої першої перемоги на Марсі. Тепер і на сій планеті є Вірні. Ті, хто несуть у собі світло Ґаґанотхоа.

Він підвівся, не зводячи з Діманти свого єдиного ока. Вона відкрито і спокійно зустріла цей погляд.

— Я не знаю, що таке орден і які привілеї надає титул лицаря, — сказала вона чесно.

Никон кивнув:

— Так, авжеж. Ордени — се об’єднання воїнів, що гідно показали себе в служінні Імперії та її світлосяйному покровителю. Коротко кажучи, се організації з певним статутом та умовами вступу. Залежно від того, чим саме уславила себе людина, обирається орден, який її приймає, і вже він за своїм статутом наділяє її правами та привілеями, так само як і обов’язками.

— І які права та привілеї лицарів Кідонійського ордену? — спитала Діманта.

— Ми отримуємо у власність майно й потужності, що раніше належали грибам. Маємо з них здобуток і несемо відповідальність за ефективність їх використання.

Діманта відчула, як від того зневажливого «гриби» в неї стиснулося серце і похололо всередині. На Марсі навіть казати «мі-го» вважалося зухвалим, бо це була давня людська назва хазяїв, яку вони не надто полюбляли. І тим паче ніхто не наважувався називати їх «грибами» — ба навіть не пам’ятав цього образливого прізвиська.

— А якщо ви не впораєтеся? Це нова для вас планета, — опанувавши себе, спитала вона.

— Не настільки, — зневажливо мотнув головою Никон. — Не забувай, мі-го були й у нас, на Землі. І так само як ви, ми прожили під їхньою владою більше тисячі років, лише півсторіччя тому здобувши свободу. Ще живі ті, хто пам’ятає їхню владу. І залишків їхніх технологій, досконало препарованих та вивчених, у нас не бракує. Шкода тільки, що той банк було зруйновано… судячи з твого пращура, він міг би багато нам розповісти…

Вони завмерли, обоє збагнувши справжній сенс сказаного. І Никон, і Діманта чудово усвідомлювали, що зруйнували інфо-храм не мі-го, а люди, для яких це було так важливо, що вони навіть використали свою ультимативну зброю. Для Діманти це було цілком зрозуміло, для Никона ж лише утворювало чергову «подвійну картину», коли дві, наче, протилежні реальності існували одночасно, відносно одних і тих самих подій.

Саме через те, що він був присутній під час руйнування інфо-храму, Никон і став лицарем. Саме тому він був комісований з флоту і отримав титул і володіння на Марсі, які прив’яжуть його до червоної планети до кінця життя. Його можна було б просто ліквідувати, гарантуючи мовчання… Але він, як і Діманта, зустрівся з Переможцем і пережив цю зустріч. Вважалося, що шкодити таким було хоч і непрямим, але нехтуванням волі самого Ґаґанотхоа, яку той висловив через свій аватар гніву. Забобони, що панували на флоті ледь не на рівні офіційних правил, врятували Никона та Діманту — хоч остання про це навіть не здогадувалася.

— Як один із перших братів ордену, я можу обирати володіння. Вільних нині достатньо. І… — він зробив паузу, наче набираючись духу — …я не житиму в підземеллі. Щойно будуть завершені перевірки та буде виконаний ремонт мого маєтку… ми оселимось у Танжері.

Діманта покірно кивнула. Якщо це коротке, мовби випадкове «ми» й здивувало її, то не надто. Це вже не мало значення, бо перші завитки цієї лінії вона накреслила ще в Інфо-храмі Зоряної Мудрості, і тепер змінити начерк асемічної руни було неможливо.

«Моя чеснота є вірність, — повторила вона собі. — Заради неї Бог тисячі масок однією своєю рукою допоміг мені вразити іншу. Моя чеснота — таємне служіння Повзучому Хаосу Н’ярлатотепові…»

Никон провадив далі, але Діманта вже не дослухалася.

— Я завжди хотіла жити в Танжері, — мовила вона, коли співбесідник на якусь мить замовк. — Але сподіваюсь, що до нашого переїзду ти знайдеш і повернеш мою матір.