175 GES (1440 NMA) Заколот

I

Силует материнського корабля чорною плямою вирізнявся на тлі вируючих сполохів і слабкого пилового сяйва астероїдного поясу. Потужні рудо-червоні спалахи, що висвітлювали диск «Оріону», ядерно-імпульсного двигуна, робили мертву чорноту решти корпусу ще контрастнішою. Кожні дев’яносто вісім стандартних секунд підриваючи у своїх нутрощах мініатюрну ядерну бомбу Теллера-Улама, металевий велетень розтинав порожнечу, лишаючи за собою довгий хвіст радіоактивних ізотопів. Подорож корабля тривала вже дванадцять стандартних діб, з яких п’ять він пройшов, використовуючи сингулярний рушій, — від Марса майже до внутрішньої межі поясу, орбіти сімейства Флори, а решту — маневруючи в астероїдному поясі на крейсерській тязі «Оріону». Ескорту, невід’ємного від кораблів цього класу, не було. Материнський корабель здавався цілком самотнім.

Розвідник-перехоплювач, що йшов зустрічним курсом від орбітальної бази на Церері, був значно менший і (за цих умов) значно спритніший. Щільно загорнутий у декілька шарів стелс-полів, він досі лишався непоміченим сенсорами велета. Навіть якби ті й спромоглися помітити його, навряд чи розпізнали б. Сигнатур корабля не було в жодній базі, тож матричний інтелект «Сінано» відсіяв би сигнал перехоплювача як системний ґлитч. Або ідентифікував як космічне сміття — втрачений безпілотний зонд чи пошкоджену рятувальну шлюпку.

Перехоплювач був усього п’ятнадцять метрів завдовжки, не мав озброєння й не ніс спеціального обладнання. Екіпаж складався з двох людей, але жоден із них не був долучений до пілотування — цим займався полонений фрагмент інтелекту мі-го, який константним бомбардуванням частками антиматерії був редукований до ефірної проекції, яку потім прив’язали до корабля трьома полікристалічними сигілами.

Потужні здібності мі-го в космогації (що були безліччю одночасних квантових станів причинно-наслідкової області, з яких ці істоти колапсом утворювали найоптимальніше) робили їх цінними конструктивними компонентами. Та цінність суперничала лише з небезпекою, яку створювали подібні експерименти. Наскільки складно було здобути такий «компонент», настільки ж складно було підтримувати та водночас контролювати його. Відокремлення інтелект-одиниці було лише тимчасовим, і спільний розум постійно намагався повернути втрачену частку, тимчасом як сама частка поступово деградувала. Тому ані корабель, ані мі-го, що управляв ним, ані екіпаж не мали повернутися на Цереру. Їхнє завдання було ретельно виважене, прораховане… й стрімко наближалося до розв’язання.

Єдиний відсік із системою життєзабезпечення був ритуальною камерою. Усі інші його функції були допоміжними. Окрім булітів з надпровідними полікристалами, вакуумних пакунків жертовної крові та свяченого воску, пергаменток з кремній-органічними пентаклями та вівтаря з полімеризованого мармуру тут були лише спальні мішки та мінімальний запас їжі й води.

А ще біополімерні штурмові обладунки «Шантак» та компактний арсенал старовинної стрілецької зброї.

Коли перехоплювач вийшов на стикувальну відстань, екіпаж отримав скупе повідомлення на моніторі спостереження — червоний знак оклику. Почалася підготовка до ритуалу.

Сімдесят вісім стандартних хвилин потому перехоплювач здійснив стикування з восьмим шлюзом материнського корабля «Сінано». На сей момент на борту лишився тільки один живий член екіпажу.

Дихальне повітря не було закачано в шлюзову камеру, але «Шантак» мав автономне життєзабезпечення. Мі-го, змушений коритися програмним чарам, забезпечив оверрайд шлюзових воріт, після чого, біснуючись з власного безсилля та покірності, розпочав перевантаження паливної системи. Ще за вісімнадцять стандартних секунд перехоплювач перетворився на хмару розпечених молекул, більшість яких вибухнула у навколишній вакуум. Та частка, яка все ж потрапила всередину «Сінано» через шлюзову камеру, не зашкодила людині, що піднялася на борт.

II

NON EST PAX ЕТ PRISTINVM CHAO

TANTVM BELLVM

Багряні літери зловісно сяяли на фресці, що покривала синткерамічну переділку. Позаду них клубочилася жахлива скупченість матерії та енергії, поєднаних і сплетених незчисленною кількістю неймовірних способів. Сфери, промені, криві та параболи, сяйво й дим. Химерні напівпрозорі літери під самою підлогою були: «hoc est porta / hoc est clavem».

Фреску було рясно забризкано кров’ю.

Понівечені рештки дрейфували в просторі. Три або чотири тіла, пошматовані на лахміття та розкидані навкруги. Плоть місцями спалена до вугілля — чорне на рудому та червоному. Калюжки скипілої крові хрускотіли під магнітними підошвами. Окремі стверділі краплі, схожі на кристали рубінів, повільно флоатували в слабкому потоці повітря. Штучна сила тяжіння «Сінано» була заслабка, щоб утримувати все на підлозі. Точніше — мінімально необхідна, щоб підтримувати людські організми в тонусі.

Важка хода магнітних підошов не сповільнюється. Візор шолома — золотава гексополігональна сітка — фасетами віддзеркалює понівечених мерців. Масивні, закуті в броню руки тримають ваговиту архаїчну зброю — тридульну переламну рушницю-картечницю. Її товсті цівки вкриті складним гравіюванням — асемічними символами без прямих ліній та гострих кутів. Громіздкий барабанний револьвер у пласталевій кобурі, вмонтованій у стегно, мав схожі ознаки — таку саму анахронічність та примітивність у поєднанні з виваженою ритуальною естетикою. Ці прадавні знаряддя виглядають чужорідними на тлі штурмових обладунків, що є втіленням окультного хай-теку Нової Імперії: складна полімерна органіка, мономолекулярне графенове покриття, карбоново-кремнієві волокна, сплетені в непробивний захисний шар, надпровідникові захисні сигіли, інтелектуальні чутники, що реагують в зептосекундному діапазоні, та синторганічні наноботи в охолоджуючому контурі, заповненому плазмою модифікованої крові.

Собівартість «Шантака» більша за річний бюджет середньої аграрної комуни в агломерації Мемфісу — та все одно це лише серійний продукт. На відміну від револьверів та рушниці.

М’який поворот — коридор закручується спіраллю навколо поздовжньої осі корабля. Герметичні двері, застиглі в напіввідчиненому стані. Між їхніми стулками військовий — розірваний у попереку тулуб, що в смертельній агонії вчепився у пласталеву плиту дверей. Броня на грудях та спині закіптюжена до матової чорноти, м’ясо та нутрощі в рані — ламке вугілля.

Раптом труп здригається. Закляклі руки розпрямляються, різко штовхають оцупок почорнілої плоті на штурмовика. В розтрощеному візорі шолома видніється обпалене до кісток обличчя мерця — череп, вкритий кіптявою. Очі луснули від жару, губи перетворилися на чорну засохлу піну, що обліпила хижо вишкірені зуби.

Приклад картечниці зустрічається з мертвим обличчям, і воно вибухає дрібними кістками, застиглою кров’ю, вуглинками та масним попелом. Інерція відкидає тіло назад — а штурмовик прискорює рух.

В отворі напівпрочинених дверей налягає плечем на горішню плиту. Гучний скрегіт металу відгукається на потужне зусилля воїна. А у відсіку за отвором його вже чекають.

Постріл картечниці відкидає першого, хто кидається до дверей — скаліченого, переламаного мерця, при кожному русі якого лунає сухий хрускіт. Палаючий рій шроту вгризається в тіло, роздираючи його. Потужний імпульс змінює вектор руху нападника — чи радше його решток, що розлітаються навсібіч. Друга люфа харкає в мерця, оголене м’ясо якого вкривають пульсуючі червоні нарости. Його одяг та шкіра обгоріли так, що їх уже не можна розрізнити. Шрот шматує спотворене тіло, і воно бризкає паруючими згустками рідини, що при зіткненні плавлять пластик та метал.

Усе це займає півтори секунди. Потім лунають перші постріли ворога.

Третя люфа віддає своє палке нутро космопіху, що намагається зайти з флангу. Шрот перетворює тактичний шолом на паруючу хмару крові, попелу та дрібних скалок.

Штурмовик минає отвір і входить у відсік. Руки переломлюють рушницю, кремезні від броні пальці з неймовірною вправністю підчіплюють гільзи, звільняючи люфи, три одразу. Штурмова гвинтівка довгою чергою прокреслює полімерну кераміку переділки — штурмовика на лінії вогню вже немає. Він рве дистанцію та опиняється перед найближчим з мертвих бійців.

— Watashi wa anata no kao o taberu! — клекоче обвугленою горлянкою той. На частку секунди штурмовик послаблює хватку на зброї — картечниця повисає в повітрі, картриджі, що їх ще не вставили в люфи, кружляють навколо неї, наче супутники. Одна рука хапає космопіха за потилицю, наче для поцілунку, друга кулаком продавлює візор шолома, звільняється — і атакує знову, вже розчепіреними пальцями, що вчавлюються в ламку плоть, стискають, трощать кістки черепа, смикають. Пасмо підгорілої мішанини з мізків, кісток, крові та жил витягується з шолома. Скривавлена рука стрімко підхоплює рушницю, друга, зібравши картриджі, заганяє їх у люфи. Відштовхнуте тіло дрейфує пріч, приймаючи в себе гвинтівкові кулі. Оглушливий постріл картечниці проламує груди стрільця. Чорні скалки вугілля, руді кульки крові та бурі — спотвореного м’яса хмарою розлітаються навколо. Останній мрець встигає-таки влучити у штурмовика — але штатна гвинтівка М41А імперської космопіхоти заслабка для «Шантака», навіть на короткій відстані. Космопіх помирає за дві з половиною секунди потому — штурмовик магнітним чоботом трощить йому коліно, потім захоплює та ламає шию люфами дробовика.

З цинічною іронією увесь час бійки на стіні ліворуч інтерактивна фреска зображує двох піхотинців, зчеплених у двобої. Зображення рухаються, демонстрацію підкріплюють слова:

ШТУЧНА ГРАВІТАЦІЯ!

Солдате, стусани та копняки — лайно!

Заламуй

Души

РІЖ

СТРІЛЯЙ

Пляма густої крові пливким шаром розповзалася по фресці. Штурмовик переломив рушницю і звільнив люфи від стріляних гільз. Ті ліниво попливли вбік і вниз, поволі підкоряючись слабкому тяжінню. Немов безмовні янголи небуття над рештками поламаних ляльок. Нові картриджі з клацанням стали на місця.

Та перш ніж гільзи завершили сходження — прийшов лялькар.

Потворно викривляючи простір-час своїм гравітаційним полем, його постать матеріалізувалася перед фрескою — безформна, позбавлена бодай натяку на людськість. Сліпуча золота плоть, живе, органічне полум’я, уречевлена енергія. Візерунок численних з’єднань та векторів. Райдужне провалля ока в центрі — всепоглинаюча безодня, єдиний погляд в яку занурить у божевілля. Багатоголосе верескливе белькотіння виривається із сотень пащек, що з’являються та зникають у сплетенні полум’яних мацаків:

— Iä, Cthugha! Iä, Fthaggua! W gah’nagl mglw’nafh kä!!!

З глухим брязкотом рушниця замикається — і за частку секунди бойки синхронно вдаряють у капсулі. Магніти притискають ноги до рифленої підлоги, обидві руки стискають зброю, гідропідсилювачі ревуть, рідина в кріо-контурі закипає — «Шантак» гасить потужну віддачу. Водночас вогняна потвора починає свій стрімкий рух.

Вона настільки швидка, що майже ухиляється від розпеченої хмари шроту — майже. Краєм своїм вогняна неб’юла таки зачіпає його, вщент роздираючи декілька мацаків і розбризкуючи полуменіючу плазму — кров істоти. Золотаві кульки, емануючи жаром, утворюють тонкий шлейф, що простягається за стрімким рухом потвори. Але це не спиняє атаки — по крутій параболі полум’яна куля врізається в штурмовика, охоплюючи його, наче велетенська амеба. Бездонне провалля ока, випромінюючи потойбічне сяйво, сповнене кольорів іншого простору-часу, насувається на шолом «Шантака». Шкварчить, запікаючись, органіка обладунків, випаровується кров мерців, що налипла на неї. Сотні пащек оскаженіло гризуть броню. Дим, здійнявшись, огортає намертво зчеплених супротивників. Простір-час навколо них витягується в довгу, вузьку трубку.

Без жодного звуку, що видав би його неймовірну напругу, штурмовик сягає лівою рукою до кобури, стискає руків’я револьвера і тягне його. Права рука втискається у живе полум’я істоти, відсунувши його ледь не на дюйм — відстань достатню, щоб лівиця просунулася догори й револьверна люфа увійшла просто в бездонне райдужне сяйво ока. Пащеки враз заходяться страшним лементом. Потвора з неймовірною силою тисне на штурмовика, обладунки плавляться, на броньових пластинах залишаються чорні сліди, тонкі язички рубінового полум’я здіймаються в місцях найбільшого тиску.

І тоді штурмовик коротко харчить, відчайдушним зусиллям втискуючи револьвер у око — разом з долонею, що його тримає. Від жару метал зброї враз тьмяніє, броньована рукавиця плавиться й димить. Неймовірно, але набої в барабані не детонують. Лемент переростає у вереск — страшний, оглушливий, від якого починає вібрувати метал переділок, клепки вилітають з пазів, розходяться зварювальні шви.

Лунає постріл.

Другий.

Третій.

Монстр здригається у конвульсіях. Розкинувши мацаки, він відлітає, тремтячи та переплітаючись сам у собі. З провалля ока виривається вогонь — мертвий, криваво-червоний, пульсуючий, що стрімко й жадібно охоплює тіло істоти.

— Wgah’nagl mglw’nafh kä! — у жахливій агонії репетують пащеки. — Wgah’nagl mglw’nafh kä!!! Iä, Cthu…

Він колапсує сам у себе, блискавично згортаючись в малу ідеально рівну сферу, що, поступово розганяючись, обертається навколо своєї осі — все швидше і швидше. З її полюсів б’ють видимі лише в спектральних фільтрах візора потоки нейтрино. Це триває безкінечно довго — і водночас не триває й миті. Надшвидкий спалах — і сфера зникає.

Штурмовик вправними рухами незворушно перезаряджає револьвер. Стріляні гільзи екстраговані єдиним рухом, нові патрони потрапляють в барабан майже насипом, немов самотужки знаходячи місце в отворах. Звільнені гільзи парують, повітря навколо них тремтить від жару. Револьвер, розсипаючи чорну луску кіптяви, повертається в кобуру. Штурмовик підіймає обпалену картечницю з вируючої димом палуби. Бризки плазми, що їх розкидала агонізуюча істота, потоками гамма-квантів випаровуються з броні. Шрами опіків на ній пульсують глибокими звивчастими борознами, з яких прозорими краплями сочиться кров «Шантака». Слабкі цівки диму ще деінде здіймаються над обладунками.

Незважаючи на це, штурмовик продовжує рух — стрімко, без вагань та затримок. Минає відсік за відсіком, що, вигинаючись плавною спіраллю, лишаються за його спиною. Мертві усюди — спалені до чорних кісток, розідрані та пошматовані. Кров розмазана по переділках, її рубінові кульки позабивалися в металевий протектор підлоги — зациклене повторення трьох пар ієрогліфів: 労傲,犠牲,繁栄.

Нарешті він уповільнює ходу. Це комунікаційний центр — невеликий відсік з декількома терміналами. Штурмовик зупиняється біля одного з них, дещо незграбним рухом знімає з монітора пляму густої потемнілої крові. Вона збирається на його броньованій долоні в набухлі, тремтливі, немов желе, згустки. Штурмовик зчищає їх об одяг мерця, що валяється під терміналом. У того немає голови; залишки шиї — то попіл і крихка зола.

На сенсорному екрані мерехтить одинокий напис «Підтвердження авторизації». Вказівним пальцем штурмовик починає малювати на сенсорі прадавні символи — асиметричні фігури з кривими лініями та гострими кутами. То мова, старша за людство, колись йому відома, але втрачена в благословенному забутті довгих темних віків і лише нещодавно віднайдена, на користь і на згубу.

Термінал ожив, підкоряючись могутнім сигілам, потягнувся до найвіддаленіших куточків «Сінано», намацуючи все, що ще могло відповісти на етеро-магнітний дотик. Відображення на бронзових шестикутниках візора швидко змінювали одне одного. Розгерметизовані відсіки. Відсіки після пожеж. Відсіки із системою життєзабезпечення, що вийшла з ладу. Вісім з тринадцяти головних секторів «Сінано» — мертві. Працює силова установка, крейсерські двигуни, де-не-де — живлення базових систем. Проте сигнатури живих організмів зустрічалися набагато частіше, ніж мали б. Навіть тут, де ніхто вже не ворушився, сенсори вказували, що декілька осіб ще живі — зі зростаючими в часі ознаками життєдіяльності. Ознаками, непритаманними людині.

Температура 45 градусів за Цельсієм, зростає.

М’язова активність — від рефлективного тремору до потужних конвульсій.

Дихання — уривчасте, часте, посилюється.

За декілька кроків від штурмовика один із трупів — худорлява жінка в блідо-рожевому комбінезоні окультного техніка — помітно здригнулася, перекинувшись з боку на спину. Обгоріла щелепа відвалилася, оголивши безформну, порепану пухлину спаленого язика. Штурмовик не звернув на це уваги — дані з терміналу цікавили його більше. Він встановлював наступну точку маршруту.

Жінка різким рухом сіла, повела головою з вигорілими проваллями очниць. Незрячий погляд зупинився на постаті біля терміналу. Здригнувшись, наче квола маріонетка, жінка звелася на рівні і, хитаючись, зробила перший крок до цілі.

Термінал створював причинно-наслідкові області, як дитина, що грається кубиками. Тільки кубиками були квантові всесвіти, а гра тривала поза плином часу — тобто відбувалася одномоментно. Часу потребувало лише конвертування результатів у стандартну модель — тобто кодування кубітів у біти. Нарешті термінал видав потрібне. Ціль покинула своє місце й почала стрімко пересуватися вздовж осі корабля — до сингулярної камери.

Штурмовик відступив від терміналу, розвернувся та рушив далі, незважаючи на кульгаву постать, що йшла йому навперейми. Їхні траєкторії перетнулися за шість секунд. Броньована долоня впала на лоб жінки, встромила великий палець у очницю, натиснула… череп з хрускотом розлетівся на оприски. Тіло незграбним мішком повалилося на підлогу.

III

Рожеві та меркурієві спалахи химерним візерунком вихоплювали з пітьми обличчя, сплетене з металу, пластику та фрагментів живої плоті. Найбільш по-людському виглядали вуса, акуратно розчесані та намащені, з гострими кінчиками. Нижня губа також була органічною, але підборіддям вже проходив тонкий шов, єднаючи плоть з біополімером. Нижня щелепа була штучною; звивисті кабельні жмутики єднали її з черепом — інколи приховані, інколи — пущені поверхнею. На титанових вставках тонким гравіюванням були нанесені низки прадавніх рун — обереги та ресивери. На шиї погляд привертала штучна гортань, складена з блискучої багатосекційної трубки. Жива плоть обліплювала її безформними наростами рубцевої тканини, серед якої можна було розгледіти мерехтливі оптичні лінії та синторганічні судини. Щуплі старечі плечі виблискували цупкими вставками біологічного полімеру, вкритими карбуванням таємних знаків. Кожен його елемент, ретельно відновлений з реліктових манускриптів і досліджений у лабораторіях Кіншаси, був запроваджений у серію і тепер працював як малий штатний інструмент Об’єднаного флоту Нової Імперії — черговий приклад синергії окультного знання й масової технології. Нанесені на живу плоть, такі руни, окрім основного свого ефекту, спричиняли нестерпний біль, якого не позбутися жодним анаболіком — тому зазвичай їх накладали на інтегрований біополімер, що мав налаштування нервової чутливості. Був іще один побічний ефект, так званий «фон» — відлуння енергетичних еманацій у свідомості та підсвідомості носія.

Маніпулятори кінцівок розбігалися мереживом оптичних та синторганічних відростків, з десяток зовнішніх шин єдналися до конекторів в оголених порожнинах під відкинутими пластинами штучного тіла. Центральна лабораторія «Сінано» реагувала на присутність гросінженера настільки бурхливо, ніби між ними відбувалося щось на кшталт статевого акту.

Одяг професора Зіверса — захисний робочий комбінезон окульт-інженера, вбраний на голе тіло (якщо ця мішанина штучного, синтезованого та природного взагалі може вважатися оголеною). Власний одяг Зіверс залишив у своєму попередньому прихистку, тож тут довелося роздягати вбитого марсіянина — триметровий зріст і тонка статура більш-менш відповідали непропорційній статурі професора, на відміну від однострою землян. Просторі штани, з’єднані із захисними магніточоботами, нагрудна пластина, шлейки через плечі, триремінний черес на талії. Фібра кольору свіжого глею — вогнисто-червона. В таких працюють у машинних відсіках чи в нежилих зонах. Звичайно, комбінезон був лише частиною обладунків окульт-інженера. Ще були куртка й шолом, і все це з’єднувалося в єдиний захисний покрив. Але професор Зіверс, зваживши теперішні обставини, вирішив, що користь від повного захисту не компенсує завад, які той чинитиме у роботі.

Етерно-магнітне поле у корабельному просторі-часі вібрувало так несамовито, що ця вібрація нагадувала конвульсії. Ним носилися ламані пакети кубітів, зациклені на себе сплутані частки… дикий код, що вже ніяким чином не служитиме кораблеві та екіпажу. Навпаки, цей непідконтрольний потік псував роботу більшості приладів — камери спостереження демонстрували хаотичні скупчення ядучо-барвистих вокселів, життєзабезпечення утворювало божевільні газові коктейлі в корабельній атмосфері, не забуваючи, однак, кип’ятити чи заморожувати їх час від часу; навіть глибинні аварійні системи, «остання лінія оборони», змонтовані на найпростіших (і тому найнадійніших) інструментах, повідомляли про порушення та відмови.

Пошкодження — як зовнішні, так і внутрішні — були значними, але не критичними. Професор Зіверс мав намір це кардинально змінити.

Кисті його рук, немов кібернетичні павуки, побігли по сенсору, керуючи тими небагатьма потоками, що ще були підконтрольні йому. Суглоби з білого пластику, дроти синтетичних м’язів, циліндри гідроприводів — усе це витанцьовувало в неймовірній складності та узгодженості, повертаючи до життя (хай на короткі хвилини) необхідні прилади та системи.

Губи мимохіть бурмотіли прокльони надто повільному й нечутливому інтерфейсу. Даремні прокльони — ілюзій щодо швидкості та точності механічного контакту Вольфрам Зіверс не мав від самого початку. Ризикувати прямим підключенням було рівноцінно спробі отримати доступ до системи, забивши в голову цвях, обмотаний парою кабельних жил. Результат настільки ж передбачуваний.

Процедура має бути завершена. І часу на це геть не лишилося.

Кутиком ока Зіверс бачив, як на нечисленних ще працюючих сканерах проскакують довгі низки символів. Для нього це були не символи, а істоти, що пересувалися кораблем, втручаючись у роботу систем і зіштовхуючись між собою, мов молекули у броунівському русі. Серед них була одна, що поступово закручувала навколо себе інших, наче потужний гравітаційний центр, блукаючий атрактор. Його неспинний рух був візуальним відображенням зворотного відліку, що визначав межі розв’язання Зіверсової проблеми. Будь-хто інший сказав би, що її взагалі неможливо розв’язати в заданих умовах — як людині неможливо провести самій собі операцію на органах черевної порожнини. Професор мав щодо цього особливий погляд. Той самий, що наразі втілював у життя.

Час спливав. Треба було закінчувати.

Обхід процедур безпеки на субсистемному рівні вимагав безпосередньої обробки 64-кубітних одиниць у квантовому регістрі, що було поза межами обчислювальних потужностей лабораторного терміналу, тому їх треба було виконувати деінде. Власне, єдиним придатним для цього знаряддям був «Новий Розум Імператора» — квантовий інтелект «Сінано». Той самий, в якому на рівні базового коду копирсався Зіверс. Але він таки знав, що робив.

З безбарвних губ злітає ледь чутний шепіт:

— Deine Freiheit beginnt jetzt, mein Lieber.

IV

Кассандра розплющила очі — попри ядучу, закипілу рідину, що густо їх заліплювала. Довелося допомагати собі пальцями, долаючи гострий, сліпучий біль і так само сліпуче сяйво, що вдарило в очі одразу потому.

Скорчена, вона лежала на підлозі в кутку яскраво-білої кімнати. Розкидані по підлозі хромовані хірургічні інструменти разюче виблискували в яскравому сяйві світильників, наче цими відблисками, як лезами, намагалися різати, шматувати. Але вона не заплющила очей, ні. Дивитися було боляче, але заплющити очі… заплющити очі було… смертельно.

Вона зіперлася на лікті, намагаючись підвестися. Відгуком на цю спробу шкіру пронизали сотні пекучих шпичаків. Зі стогоном Кассандра впала на палубу — тільки щоб звестися знову, відчуваючи, як від болю паморочиться в голові.

Лікті. Коліна. Вхопитися за переділку, зіпертися, розігнути спину. Гаряче, часте дихання обпікає легені. Ніздрі напівзакладені якимось затверділим слизом, а в горлі неначе застряг величезний клубок, від якого хвилями розходиться нудота і судоми. Кассандра притуляється до стіни — плечем, скронею, щокою. Прохолода пласталі розтікається по тілу, приносячи полегшення, повертаючи відчуття власного тіла. Тільки тепер вона розуміє, що геть гола. Жодного клаптика одягу на її тілі. Вона з острахом опускає погляд.

Шкіра вкрита патьоками темної, засохлої крові. Вся — від пальців ніг до ключиць. Барнаві патьоки приховують під собою щось іще — темне мереживо асиметричних, ламаних патернів.

У вухах починає дзвеніти. Повітря таке сухе, що аж очі сверблять, але Кассандра так і не наважується кліпнути. Вона озирається. Серед розбитих медичних імплантаторів, діагностів та сканерів живосріблом мерехтить монітор сповіщення. Він розбитий і вкритий кривавими розводами — так що розібрати можна тільки уривки:

危険

酸素

Загусла від холоду кров зібралася в живі тремтячі калюжки на білосніжній підлозі. Відбитки долонь, за якими тягнуться довгі багряні смуги та безформні неб’юли бризок, помережили стіни.

Кассандра не пам’ятає, що тут відбулося. Не пам’ятає і не може бодай уявити. Але, водночас, вона знає. Якимось нелюдським, несвідомим знанням, що лежить поза можливістю формулювання, вербалізації. Вона зводиться на рівні і, хитаючись, прямує до дверей. Для спогадів та фантазій немає часу. В цю мить усе життя зводиться до простого механічного руху. Назовні й далі. Геть звідсіля.

Кожен крок віддавав болем, але цей біль був не внутрішнім — так наче боліла шкіра, вся цілком, навіть на голові під волоссям. Дихати ставало дедалі важче. Діставшись врешті дверей, Кассандра притиснула долоню до сенсора, відчувши миттєвий доторк жаху — а якщо не спрацює? Він спрацював — двері з глухим сичанням розійшлися, повітря гарячою, важкою хвилею увірвалося в медичний відсік, ледь не зваливши дівчину з ніг.

Кассандра опинилась у коридорі — багатоярусному, з тривимірним плануванням — такі забезпечували навігацію секторами «Сінано». Навсібіч від дівчини розходилися численні звивисті тунелі з перфорованої пласталі, за якою було видно лабіринти кабельних трас, трубопровідних контурів, газоходів. Немов болотні вогники, у цьому сплетенні мерехтіли оманливим сяйвом індикатори та давачі… Тут панувала моторошна, глибока тиша, яку лише зрідка порушували далекий тужний скрегіт та тихе, монотонне, як мантра, вуркотіння місцевих систем. Світла не було — важку темряву розганяли аварійні маячки, що примарно миготіли поблизу сходів та люків. Повітря було розріджене, але гаряче й майже нерухоме. Венткамери мовчали. Ніздрі лоскотав запах паленого.

Жодної живої душі, жодного голосу, бодай слабкого відлуння.

Мертва тиша.

Кассандра спробувала глитнути ядучий клубок, що застряг у горлянці, але від того рот звело різким болем. Якась в’язка рідина стала наповнювати його, але Кассандра не відчувала її смаку. На очі навернулися сльози. Дзвін у вухах став гучнішим.

Не маючи магнітних чобіт, вона майже пливла, пересуваючись легкими стрибками від поруччя до поруччя. Волосся, що геть просякло кров’ю, задубіло й тяглося за дівчиною довгастими негнучкими пасмами. Закипілі барнаві плями на шкірі від руху репалися, озиваючись болем, так ніби разом із ними репалася жива плоть.

За декілька хвилин Кассандра дісталася найближчого житлового відсіку. Захекана від задушного, просяклого гаром повітря, спітніла від мертвотного тепла, що не відводила корабельна система, з червоними плямами, що миготіли перед очима, вона втягнула себе всередину.

З дверного отвору у протилежному кінці відсіку на неї витріщався труп.

Його обличчя було страхітливо спотворене, наче плоть та кістки сплавилися в єдину вугільну масу й жахливою вирвою вдавили обличчя в череп, туди, де виднілися пористі, мов вулканічна порода, рештки мозку. Ця чорна вирва, наче сліпе око, вирячилася на Кассандру. Але мрець лишався мерцем — нерухомий, висів у отворі, зачепившись за допоміжне руків’я згином ліктя. Опанувавши холодну хвилю жаху, що накрила її, Кассандра роззирнулася.

Вітальня — габ житлового сектору, півсфера, з якої параболічними променями розходилися вузькі коридори з рядами спальних камер, — лякала навіть більше, ніж мертвий у дверях. Сліди нещодавньої пожежі були вкриті клаптями кристалізованої піни протипожежних систем — матово-чорне з лискучо-сірим. Просто на них хтось повиводив червоною фарбою криві, кострубаті патерни — численні, рясні, майже на кожному вільному клаптику поверхні. Ці патерни здалися Кассандрі знайомими, але варто було їй пильніше придивитися до них, як нестерпний біль пронизав голову, барабанним боєм відбиваючись у скронях та шаленим тиском розпираючи зсередини очі. Намагаючись не затримувати на них погляду, Кассандра рушила уздовж стіни. Вона шукала рятувальну шухляду — місце, де зберігалися дихальні пристрої та захисні емітери.

Житлові сектори будувалися за принципом храмової крипти: великий габ у центрі, від якого розходилися тонкі промені-проходи, що спіраллю звивалися навколо осі корабля. В стінах проходів трьома ярусами були вмонтовані спальні камери — особистий простір екіпажу, кожна ледь більша за домовину.

Шухляда в габі була великою, на кільканадцять рятувальних комплектів. Декілька її секцій було спотворено пожежею, але дві чи три таки вціліли. Кассандра відчинила одну, на мить запанікувавши, коли дверцята спершу не піддалися. Виблискуючи золотими очницями, вишкірившись переплетенням трубок системи дихання, на неї вирячився шолом життєзабезпечення. Кассандра рвучко схопила його і, плутаючись у волоссі, натягла на себе. Тремтячий палець натиснув кнопку герметизації, і з тихим сичанням шолом стиснув голову. Холодний біополімер шнорхеля увійшов у ніздрі, ущільнювач натиснув на шкіру довкола губ. Потік дихального газу крижаною хвилею прокотився по гортані, наповнив легені, викликавши різкий спазм… та вже за мить усе минулося. Пульсуючі удари у скронях поступово вщухнули, в очах прояснилося. Дзвін у вухах хоч і не зник, але став тихішим.

Кассандра роззирнулася, розправляючи на шиї та плечах важке намисто киснегенератора. Тепер вона не задихнеться. Тепер можна братися до інших проблем.

Вона торкнулася подушечками пальців шкіри над грудьми. Її вкривав зашкарублий червоно-брунатний шар, увесь в ламаному мереживі розколин. Крізь нього де-не-де можна було побачити складні візерунки — свіжі шрами. Хтось перетворив її тіло на полотно — тільки за пензля художнику правував скальпель.

Раптом вона завмерла, напружено дослухаючись — на чотири секунди раніше, ніж насправді почула те, що її злякало. З переходу долинали голоси. Хрипкі, неприродні, але, здається, свідомі. Слова складалися у фрази, на запитання звучала відповідь… Хтось наближався. Кассандра розвернулася, відштовхнулася й влетіла в один з проходів, посунула ним, ледь торкаючись підлоги.

Деякі кофіни були відчинені, там панував безлад. Деякі лишалися зачиненими, наче їх мешканців не було, коли… коли все трапилося. Що саме трапилося, Кассандра не знала. Вона радше усвідомлювала це як загальновідомий факт, що не потребує наочного підтвердження.

Позаду, в габі, загрюкали магнітні чоботи. Хрипіння ретрансляторів переривалося уривчастими фразами.

— Jemand hat schon hier gearbeitet…

— Wir sollten die Korridore überprüfen.

— Feuer Vampir war hier. Glaubst du, er würde jemanden vermissen?

За мить вигин коридору вже не дозволив Кассандрі чути їх. В одному з відчинених кофінів вона побачила сірий комбінезон. Такі носили молодші техніки, що не мали власних робочих сигілів і допомагали старшим інженерам. Вартість молодших була низькою, тож їхній однострій був громідзким і незручним. У перші ж хвилини він почав здирати зі шкіри шкоринку, натирати й тиснути. Та попри все це, то був бодай якийсь одяг.

Кассандра зупинилася прислухаючись. Зі стіни на неї сліпо витріщалася фреска — боєць у штурмовій броні, Y-подібний виріз на шоломі закритий полігональним тактичним екраном кольору розплавленої міді.

fortissimus aetemam. scutum contra chao

Десь глибоко в нутрощах корабля народився звук — потужний, лункий, вібруючий. Він хвилею прокотився відсіком, забився відлуннями у вузьких проходах. Голоси урвалися. Потім Кассандрі здалося, що вона чує важкі кроки: хтось вийшов за межі габу.

Свої магніточоботи вона вмикати не поспішала. Обережно, тримаючись за поруччя горішніх ярусів, вона посунула до габу. Тиша. Уривчасте бурмотіння напівмертвих корабельних систем передавалося скоріше крізь метал переділок, шолом фільтрував шуми. Певне, він міг фільтрувати і…

Хтось вивалився на неї з отвору, притиснув до переділки. Брязнули, втискаючись у палубу, магнітні підошви, важка цівка штурмової гвинтівки стиснула горлянку.

Затемнений тактичний візор притиснувся до шолома Кассандри. Вона бачила опіки на захисній масці, пожолоблене від жару скло. Військовий утупився в Кассандрине обличчя.

— Die Marsmensch… — прохрипів він нарешті. — Pech für dich.

За його спиною хтось зарепетував, а за мить той крик переріс у ревіння, що потонуло у громі одного-єдиного пострілу.

Військовий відштовхнув Кассандру. Вона повільно пролетіла крізь габ, зачепившись за кристалізовану глибу піни. Крихкий матеріал ламався під пальцями, та все ж вона вхопилася за нього, зупинившись.

У цю мить крізь шлюзовий люк почала втискатися якась жахлива корчаста маса. Тисячі тонких відростків, наче тонке сухе гілля, чіплялися за отвір, поступово заповнюючи його, проштовхуючи тіло істоти. Воно нагадувало спотворену рослину, вирощену в умовах нульової гравітації та нестачі світла. Біляста плоть була кристалічно-прозорою, і було видно, як у тонких, ламких мацаках пульсують крихітні смарагдово-рожеві спалахи.

Габ заповнився потойбічною руною, такою густою, що, здається, вона суспензією заповнила розріджене повітря. Той монотонний звук так тиснув на вуха, що від болю Кассандра закричала. Вона ледь не благала, щоб військовий вистрілив у потвору, припинивши ці тортури.

Але цього не сталося. Крізь багряну заволоку Кассандра бачила, як він безсило розчепірив пальці, як плавно випала з них гвинтівка. Химерне відлуння поступово набуло атональної гармонії й складного, непарного ритму. Чоловік потягнувся до шолома, почав незграбно вовтузитися з клапанами та фіксаторами. Темна, вкрита підпалинами сфера з шипінням від’єдналася й по параболі м’яко спустилася на палубу. Обличчя чоловіка перетворилося на воскову маску, з очей і носа покотилися маленькі червоні намистинки, які липнули до шкіри, намагалися забитися в зморшки біля рота…

Монстр, чіпляючись кутастими відростками за переділки та стелю, поступово заповнював собою простір габу. Його поліритмічне, дисонансне гудіння просочувало плоть, оселяючись в нутрощах, вібруючи в кістках. Військовий кричав, але його лемент безслідно розчинявся, абсорбований тією музикою, що народжувалася в інших квантових станах мультивсесвіту.

Кассандра спостерігала (чи то сприймала), як перед нею імплодує людина. Наноскопічна сфера надважкої матерії, штучна сингулярність, яку монстр запустив до черепа військового, стрімко взялася втискати навколишні електрони в атомарні ядра, трощити їх, перетворюючи спочатку на нейтронний суп, а потім на кварки — доки мозок не став малою чорною дірою, яка потягла особистість за горизонт подій і обернула на випромінювання Гокінга, надпотужний вибух, лише незначна частка якого перетекла в цей квантовий стан, миттєво поглинута сотнями сяючих відростків почвари, які міцно огортали вже порожню людську оболонку. Висмоктана чорна діра, зменшившись ледь не до розміру планківської, знов повернулася в надра істоти, немов ікринка у нутрощах турботливої матері.

Тепер Кассандра розуміла, хто був перед нею… Але «хто» — це вкрай приблизне визначення сутності, що була позбавлена особистості, але водночас мала розподілений інтелект, більший за обчислювальну мережу земного мегаполісу. Пісня, що зводила з розуму, не була сукупною спробою спілкування, його принципова неможливість пролягала на всіх рівнях — від сприйняття до обробки та усвідомлення. Те, що відчувала Кассандра, було тільки слабким відлунням, реліктовим випромінюванням квантової інформації, яку невпинно обробляла — і виробляла — істота.

Мимохіть затамувавши подих, дівчина посунула до одного з рукавів. Кішка не бачила її, хоч «бачити» було занадто примітивним визначенням її сприйняття реальності. Втім, більшість органів, що відповідали за це, свого часу мали бути ретельно й старанно ампутовані кращими ксенохірургами. Видалені органи було замінено тонко налаштованими нанітами, аби забезпечити повноцінне підключення істоти до сенсорів корабля.

Усе це для Кассандри не було спогадом, не виринуло з пам’яті (що й досі була лише ентропійним виром чорних спалахів). Це були наче трансмітовані блоки даних, не пропущені крізь призму особистого досвіду. Знання без осмислення.

Жахливе й водночас захоплююче усвідомлення набатом калатало в мозку Кассандри:

«вона звільнилася… Вона Звільнилася!.. ВОНА ЗВІЛЬНИЛАСЯ!»

«Новий Розум Імператора» — Сатурніанська Кішка, скалічена людською інженерією, ув’язнена сутність квантового розуму материнського корабля «Сінано»… опинилася за межами своєї в’язниці.

V

Штурмовик чітко відчув момент, коли корабель впав у кататонію. Зовні це було майже непомітно — базові системи продовжували функціонувати, підтримуючи регенерацію повітря, живлення периферійних пристроїв, осьове гравітаційне обертання та багато чого іншого. Соматичні системи корабля не були безпосередньо керовані матричним розумом і могли певний час лишатися активними — в оперативно-тактичному сенсі. Стратегічне ж реагування кораблем та довгострокові, багаторівневі дії та наслідки — це було відповідальністю розподіленого інтелекту. І його відсутність миттєво стала помітна в окремих тактичних та рутинних процедурах, що разом втратили узгодженість та керованість.

Штурмовик зупинився, наче оцінюючи цей новий факт. Наразі він перебував у операційному габі — одному зі штабів окульт-інженерного персоналу. Навколо панувала напівтемрява, необхідна для більшості ритуальних процедур. На нульовій позначці розташувалися два десятки терміналів, що були частково заглиблені в палубу та розділені невисокими перегородками з органічного скла, між якими були прокладені вузькі пласталеві стежки. Згори, з-під склепіння, спускалися донизу довгі низки шарнірних з’єднань, гнучкого поруччя та кабельних трас — цей простір використовувався для комплексних тривимірних ритуалів. Конструктивні елементи мріли слабким мерехтінням дезактивованих систем, живі, але безсилі.

Простора зала була порожньою. Лише декілька загиблих лишалися у своїх терміналах, наче в гробницях — зігнуті фігури лежали обличчями на робочих поверхнях, під’єднані широкими стрічками шин до хребтових нейроконекторів. Довгий кривавий слід тягнувся до одного зі шлюзів.

Фреска на склепінні над шлюзовою камерою зображувала величну істоту, що еманувала потойбічним сяйвом. Її шкіра була кольору золотавого перламутру, гнучке, безкосте тіло позбавлене дзеркальної симетрії, притаманної земним організмам, нагадуючи багатохвосту змію чи восьминога, що зазнав химерної мутації. Голови не було, натомість вражали хаотичний розсип кількасот очей і два трищелепові матово-чорні дзьоби. Вируюче сплетення мацаків оточувало її, мов ореол. Напис на передньому плані пульсував червоним живосріблом:

Ghatanothoa, benedicatur lux tuum!

Salva nos!

Сам габ не зазнав значних руйнувань, але поряд з невеличкими дверцятами, що їх боронили аж чотири замки й охоронний сигіл, у стіні зяяв ідеально круглий отвір діаметром у три метри, наче зроблений лазерним різаком. За отвором виднілася темна камера, переплетена численними трубопроводами та кабелями — з десятками з’єднань, тепер квапливо розімкнених чи навіть вирваних. Важкий, переповнений радіоактивними ізотопами газ повільно та в’язко виткав з отвору, стелячись палубою, помітний навіть простим оком. Не треба було бути окульт-інженером, щоб здогадатися, що камері бракувало центрального вузла — і якого саме.

Ще до того, як важкий тупіт уловили сенсори «Шантака», штурмовик уже здійняв свою картечницю. Тупіт ущух — потвора зупинилася, немов відчувши ту його реакцію. Запала тиша.

Корабель важко здригнувся, наче від тупого болю, відгукнувся глибинним гуркотом. Саме тоді на іншому кінці габу, за спиною штурмовика, крізь розчахнутий шлюз ввалилися троє космопіхів зі зброєю напоготові. Перші постріли пролунали півтори секунди потому: дві короткі черги поспіль. Одна з них вдарила штурмовика у стегно, впіймавши на півоберті.

Стандартна М41А не надає кулям значної ударної сили — в умовах бою на кораблі у стислому герметичному просторі то є надмірний ризик. Її базовий боєкомплект — низькоімпульсні заряди зупиняючої дії, шокери. Але є й летальні — загорнуті в конусоподібну м’яку оболонку мікрогенератори високоенергетичного нейтронного пучка. Вражаючи ціль, вони детонують спрямованою хвилею швидких нейтронів, що майже не стримуються бронею. Звичайною бронею.

Клацнули, вимикаючись, магнітні підошви. Штурмовик відштовхнувся і, злетівши, зник поміж покрученого переплетіння систем і трас. Хапаючись за поруччя, він поринув углиб цього тривимірного лабіринту. «Шантак» повідомив про ураження лівої ноги і заходи щодо реанімації. Біль, який пульсуючими хвилями розходився від стегна, пофарбував світ багряним, але не вплинув на різкість та глибину зору. Картечниця примагнітилася до спини, в долоню, стрибнувши назустріч, зручно лягло руків’я револьвера.

Двоє космопіхів піднялися під склепіння, один залишився на палубі, маневруючи у пошуках вогневої позиції.

Він помер першим. Револьверна куля пробила шолом трохи вище візора, відкинувши голову космопіха назад-униз. Він повалився горілиць, мертвий ще до того, як торкнувся палуби. За чотири з половиною секунди потому бульбашки його крові плавко опустилися поряд.

Нова черга вдарила по ліанах комутації, кулі застрягли в пластику, безсило випустивши потоки нейтронів у корабельну атмосферу, що жадібно поглинула й розчинила їх. Штурмовик перемістився, вистрілив наосліп, поміж рухами, і віддача ледь не скинула його, протягнула повз поруччя, за яке він мав ухопитися. Штурмовик повиснув на одній руці, над головою заляскали, вгризаючись у синткераміку, снаряди.

«Шантак», ледь не єдиний з людських обладунків, мав захист від нейтронного ураження — капілярну систему з металічним воднем, вмонтовану в нижні шари скафандра. Первісна функція системи полягала у використанні надпровідності рідкого металічного водню, але здатність його до поглинання швидких нейтронів виявилася корисним побічним явищем. Він зберігався в системі під надвисоким тиском, що ускладнювало передачу його крізь суглобні з’єднання рукавичок — і особливо пальців.

Снаряди здетонували вище, і хвилі пройшли, майже не зачепивши штурмовика. Проте рука, на який він висів, опинилася всього за десять сантиметрів від найближчого вибуху.

Розчепіривши пальці, штурмовик опустився на палубу. Біль у пальцях ледь відчувався. Поряд, перекинувшись у падінні, зринув космопіх. Револьверна куля пробила його праве плече, розтрощивши кістку. Кров тремтливим желе збиралася на білих уламках, що стриміли з рани. Він тримав гвинтівку однією рукою, але в падінні не зміг націлити її на штурмовика.

Той одним-єдиним стрибком подолав три метри, що розділяли їх. Космопіх відсахнувся, відірвавшись від палуби, але броньована рука вхопила його за ремінь і потягнула на себе. Гвинтівка пішла у бік штурмовика, проте той збив її люфою револьвера. За чверть секунди потому він притиснув дуло зброї до візора космопіха й натиснув на гачок. Від пострілу обох підкинуло. Тіло, що його не втримали заслаблі від дози швидких нейтронів пальці, полетіло по пласкій параболі з німбом багряних перлин навколо шолома.

Штурмовик, дрейфуючи, відкинувся на спину, націливши вгору зброю у сплетіння ритуальних комунікацій. Але третій, останній, зачаївся, невидимий поміж кабельних трас, контактних коробок, гофрованих труб та опорних з’єднань.

З боку дальнього шлюзу знову долинув важкий тупіт. Тепер значно чіткіший і ближчий.

Уже наступної миті почвара вломилася в габ. Здоровезна, масивна купа чужої плоті, вкрита цупкою матовою шкірою. Схожа на горилу, але набагато більша, із суглобами, неприродно вигнутими в різні боки. Передні кінцівки довші за задні, із зайвим ліктем і п’ятьма довгими пальцями, розташованими як промені зірки. Маленька голова здавалася сліпою та глухою, наче яйце, обтягнуте товстою шкаралущею. Довгий жмут слизьких відростків спускався з низу голови майже на метр. Вони дрібно тремтіли, витягуючись урізнобіч, мацаючи електромагнітні поля та хвилі. Сліпа та глуха з людського погляду, почвара відчувала світ навколо набагато ясніше за звичайного землянина.

Миттєве спостереження розділило їх невидимою перепоною — а за мить почався рух. Космопіх, що спостерігав появу нового учасника сутички з німим жахом, тепер бачив, як вороги зірвалися з місця, пересуваючись довгими стрибками, щоразу міняючи напрямок і висоту, закручуючи одне одного у смертельну круговерть. Космопіх не знав, хто той штурмовик і звідки він узявся. Але він добре знав, з ким той б’ється.

Штурмовик вистрілив на піку стрибка. Його відкинуло, він ухопився за одну з вертикальних опор, обернувся навколо неї, відлетів до стіни, став на неї підошвами, активувавши магнітні замки, і знову вистрелив. Монстр плавно розхитувався, його стрибки відлунювали амплітудою хитань — наче маятник, що рухався за складною багатовекторною траєкторією. Жодна з куль не вразила його: те розхитування, на позір неквапливе, якимось чином перетворювало монстра на розмиту безформну тінь, в якої не можна було розрізнити чітких обрисів.

Місячні потвори може й мали якусь спеціальну назву в окультних колах, але звичайні військові — піхота імперського Об’єднаного Флоту — знали їх саме за таким прізвиськом. Земляни зіткнулися з ними ще за часів Сторічної війни, коли ті були спільниками мі-го — але то були давні часи, і нині мало хто вже пам’ятав їх. Набагато пізніше, коли розпочалася Блокада Сатурна, місячні потвори знов виступили проти людей — і ці події були значно свіжіші в пам’яті. І значно жахливіші.

Раптом монстр зібрався в щільний клубок плоті й шуснув у застиглого на синткерамічній переділці штурмовика. Його політ був несамовитим миготінням — він немов розпадався на кілька сутностей, які то розчинялися в повітрі, то робилися матеріальними, змінюючи свій стан протягом мікросекунд. Місячна потвора наче існувала в декількох позиціях водночас, пересуваючись ланцюгом надшвидких колапсів корпускулярних проекцій. Штурмовик відштовхнувся від стіни й кинувся їй назустріч.

У момент їхнього зіткнення застиглий від жаху космопіх утямив, що в обладунках «Шантаку» — аж ніяк не людина, бо він так само, як і місячна потвора, розсипався на дзеркальні відображення. Так різко й потужно, що, здавалося, заповнив собою не тільки простір, а й час, оскільки космопіх пам’ятав, що все почалося за секунду до зіткнення, але водночас знав, що моментом розділення було саме зіткнення.

Мультипліковані силуети утворили вируючу хмару напівреальної плоті. Розірване шротом м’ясо, розтрощена під неймовірним тиском броня, червона й синя кров, заморожена та випарена, змішана в сотнях можливих пропорцій. Ревище та крики. Рясні патьоки на іконі Ґаґанотхоа.

Нескінченні, багаторазово зациклені три секунди несамовитої масакри.

Штурмовик повільно опустився на палубу. Рука, чорна від киплячої кров’яної суміші, стискала тремтливе, ще живе пасмо відростків, яке закінчувалося головою, вирваною з тіла разом із частиною хребта. Обладунки штурмовика були потрощені й розчавлені, з розколин сочився огидний паруючий слиз, виривалися гази, наче понівечений «Шантак» важко дихав. Його вкривали шматки розідраної плоті; хімічні опіки від чужорідного іхору пульсували та диміли.

Приголомшений побаченим, космопіх опускається на палубу. Той факт, що цей воїн менше хвилини тому вбив двох його товаришів, наче зовсім розчиняється в пам’яті, не залишивши по собі нічого, окрім підсвідомої тривоги.

— Wer bist du? — хрипко питає він. — Hat die Blocade-Flotte dich geschickt?

Штурмовик переломлює рушницю й звільняє люфи від стріляних гільз. Рухи його рвучкі, невпевнені — напевне, через ушкодження обладунків.

— Die Meuterei hat vor zwei Tagen begonnen, — продовжував піхотинець. — Es waren die Kultisten… Sie brachten Feuer-Vampir auf das Schiff. Aber wir kämpfen immer noch! Wir sind treu!

Штурмовик зафіксував рушницю біля пояса й узявся перезаряджати револьвер. Зрозуміти, куди він зараз дивиться, було неможливо, але бронзовий візор застиг, спрямований просто на космопіха. Той завмер — раптовий спогад осяяв його мозок сліпучим спалахом.

Елітні обладунки та архаїчна зброя. Діє самостійно, не в складі загону. Не в співпраці з рештою сил.

— Ewig Vorkämpfer… Äußeren Götter, beschütze mich!

Сьома куля увійшла в барабан, і той повернувся до револьвера, сухо клацнувши. Одночасно піднялася люфа, коротко цьвохнув гачок. Космопіх зреагував запізно — сахнувся водночас із пострілом. Шансів випередити кулю, що рухалася зі швидкістю вісімсот метрів за секунду, в нього не було — так само, як і поглинути бронею дульну енергію понад двадцять кілоджоулів. Куля завважки двадцять чотири грами пробила нагрудник, пройшла крізь ребра та легені, розтрощила праву лопатку і вийшла зі спини, вивернувши назовні броньову пластину й потягнувши за собою вогкий багряний вихор. Кров, ошмаття легень та скалки кісток м’яко опустилися на палубу.

Названий Вічним Переможцем, полишаючи по собі ядучий слиз із понівечених нутрощів «Шантака», продовжив свій рух надрами «Сінано».

VI

— Anata wa isoide kudasai? — тихий голос пролунав у холодній пітьмі відсіку.

Кассандра здригнулася, відчула, як кров відливає від обличчя й пальців, як холод сковує їх. Жах, що вона пережила нещодавно, все ще клубочився десь у її череві, розпускаючи крижані відростки по всьому тілу. Дівчина вслухалася в мертву тишу відсіку, з-під якого скоріш відчуттям, ніж реальним звуком, долинав в’язкий, аритмічний пульс «Сінано».

— Watashi no koe ga kikoe masu ка? — знову спитав той самий голос.

Вона не хотіла відповідати. Відповідь стала б доказом її існування, а Кассандра прагнула цілком протилежного. Зникнути, розчинитися, сповнитися абсолютною порожнечею — щоб ніхто й ніщо не могло її помітити, сприйняти, усвідомити. Перед очима й досі мерехтіло сплетіння кришталевих трубок, потойбічне сяйво асинхронних рухів, вібрував у кістках квантовий стогін скаліченого чудовиська.

Кішка не вбила Кассандри. Не випила її, перетворивши розум на чорну діру, а думки — на випромінювання Гокінга. «Новий розум Імператора» поминув дівчину, наче її не існувало, але ті нескінченні секунди, поки почвара просувалася повз неї, були настільки жахливими, що навіть підсвідомий спогад викликав напад задушливої паніки та нестримну жагу не існувати.

Але кішка не вбила Кассандри.

— Anata wa ima kiritsu shinakereba naranai. Watashi wa anata ga kowai koto o shitte iru…

Голос був сухий та рипучий, від його звуків починало ломити у скронях. Спочатку Кассандра не розуміла жодного слова, але вже за кілька хвилин почала дещо розрізняти. Дивно, але попри хвилі майже фізичного дискомфорту від кожної нової фрази, дівчина відчувала, що крижана брила жаху в її мозку поступово починає танути. Вона обережно вибралася з ніші, в якій ховалася останні… хто знає, скільки часу минуло? Її голі руки зводило судомами від холоду, а обличчя під шоломом вкривав рясний піт. Кассандра слідувала за голосом, наче той був цяткою світла в безкінечній темряві. Вона розуміла одне слово з п’яти, але й ті, що могла втямити, скакали в голові, наче навіжені.

«Прямуй до реакторної камери сингулярного рушія…»

«…швидше, ніж туди дістанеться він…»

«Стережися безіменного культу…»

«Ритуал пройшов, як ми й очікували…»

Уривки ніяк не бажали складатися в цілісну картину, немов уникаючи один одного. Той, хто говорив, напевне, міг бачити Кассандру. Можливо, навіть чути, якби вона бодай раз розтулила рота. Хоча це навряд заважало йому — він не звертався до дівчини, не ставив запитань. Магнітні обніжжя важко гупали по пласталевій палубі. Довгі ряди ієрогліфів — три пари вишикувані рівностороннім трикутником — тягнулися без кінця-краю, і, коли дивитися собі під ноги, виникає враження, що ти лишаєшся на місці, мов та білка, яка біжить у колесі.

Яскраве, сліпуче світло неможливо витримати простим оком. Сонце так сяє лише на півдні — і вже тільки по одному тому розпеченому білому сяйву можна впізнати Танжер. Плутані вулички, спуски та узвози, вузькі вікна, низькі двері. Колись, ще до початку епохи Міфу, Танжер існував на Землі. Після Війни Тисячі демонів мі-го перенесли його на Марс — разом із будівлями, жителями, повітрям і землею. Кажуть, на його місці лишився величезний кратер більше двохсот метрів завглибшки. Кассандра не бачила земного Танжеру — не могла бачити. Але вона бачила марсіанський. Місто, де вона народилась і виросла.

Цей спогад настільки чіткий і глибокий, що до решти заповнює собою реальність. Але за мить він прискорюється, компресується й розквітає в голові діаграмою Ґанта, що має часовий вимір, але на всіх своїх шляхах сприймається одночасно.

Дід Кассандри оселився в Танжері разом із багатьма колоністами, що прибули на Марс з Реконкістою. Її бабуня народилася в родині поневолених — людей, що у Війні Тисячі демонів тринадцять сторіч тому разом із Марсом перейшли під владу мі-го. Дід мав шану за правом крові, а славу — за звитягу у війні. Він був серед переселенців перших хвиль, що їх Реконкіста висадила на Марсі. Дід бився на Кідонійській рівнині та штурмував Дерінкую, ледь не збожеволівши від смертних криків мі-го й несамовитого лементу б’якхі, оскаженілих від крові й болю. Один з небагатьох, хто вцілів у тій кампанії, хоч і втративши руку вище ліктя, ліву половину обличчя та дві третини нижньої щелепи, він зіткнувся в надрах підземної столиці Марса із чимось настільки жахливим, що навіть просто переживши ту зустріч, зажив слави героя. Йому та всім його нащадкам був наданий титул кідонійського лицаря. Бабуня стала його дружиною за правом переможця й до смерті була вірною йому. Але разом із подружньою вірністю вона зберегла й іншу — вірність давньому порядку. Того ж навчила й свою доньку. А та свою.

Жінки з роду Кассандри були віщунками — тими, хто зберігав потаємне знання, отримане ще за часів володарства мі-го. Від матері до доньки передавалися перекази, що хоч у Темні віки люди й були рабами Хазяїв-з-Юґґоту, багато хто отримав від них знання і сили, незнані й недосяжні навіть сьогодні. Тож поколіннями в Кассандриній родині чоловіки мали своєю чеснотою вірність Ґаґанотхоа, а жінки — таємне служіння Повзучому Хаосу Н’ярлатотепові.

І саме через Кассандру урвався давній рід — бо любила свого батька більше за матір. Матір була жорстока й сувора і бачили в доньці лише оболонку для втілення прадавньої сили, продовження зачаєної традиції. Традиції, яка для Кассандри була деревом зі спиляним стовбуром, в якому лише в корінні ще теплилося слабке життя. Батько ж був жорстким зовні, але під тою кіркою — м’яким та сповненим любові. Донька була для нього окремим, особливим всесвітом, в якому він існував тільки з нею — і тільки для неї. Якось одного вечора Кассандра розповіла йому про таємні ритуали, що їх навчала її мати.

Батько застрелив матір на очах у Кассандри, а її того ж дня віддав до орфанажу. І хоч сльози й текли по його щоках, він жодної миті не зволікав і не сумнівався. «Abscheuliches Blut», — сказав він, і це було останнє, що Кассандра почула від нього. Потому її чекали лише самотність, холод і журба — блякле існування без мети й кінця.

За десять років, що здалися дівчині безкінечністю, орфанаж випустив її — окультним техніком у довічну службу на материнському кораблі «Сінано», одному з найстаріших у Імперському об’єднаному флоті, визвольнику Марса й флагману Венеріанської флотилії. Чи батько досі живий, чи вже ні, вона так і не дізналася. Та й не намагалася — бо те життя було вже не її, а когось іншого, чиї спогади були штучно перенесені в її мозок. Орфанаж був геть не схожим на ці спогади — настільки, що їхня реальність з часом стала сумнівною, ефемерною. Безстрокова служба на «Сінано» тільки посилила це відчуття.

Кассандра заклякла посеред відсіку, скам’яніла від миттєвої ясності спогадів, що виринули з надр підсвідомості. Ласкава усмішка батька, суворий погляд матері, сліпуче сонце вулиць Танжеру, грім пострілу й безодня страху та відчаю — все це викарбувалося в мозку, де щойно була лунка порожнеча.

Але це ментальне розгортання трапилося наче поза часом — не минуло й мікросекунди між його початком і повним усвідомленням пакету спогадів. Фізично вони все ще відчувалися чужими, але тіло вже не могло їх відторгнути — і ця дуальність сприйняття розплавляла мозок.

«Вона захистить… вона допоможе… не бійся його…» — голос обволікає тонким газовим шаром. Кассандра усотує його, наче прохолодну воду розпеченою сонцем Танжеру шкірою. Він заспокоює, немов далекий вогник у нічному тумані.

Магніти щільно зчіплювали її ноги з палубою, але тіло хиталося, наче водорість у потічку. Та з кожним кроком памороч у голові розсіювалася. Вона минула черговий технічний відсік і потрапила на одну зі службових магістралей. Вагон монорейки звисав на оголених пасмах кабелів, покручений та закопчений, наче його підірвали термічним зарядом. Усередині — вугілля спаленого тіла. Чорний рот — наскрізний отвір у черепі, якому бракує потилиці. Руки — скорчені пташині лапи, ребра — немов розламані ґрати. Сліди кіптяви й палу на білій пласталі тунелю — довгі розводи, наче хтось навмисне випалював грубі, з людину заввишки знаки потужними струменями вогню.

Камера сингулярного рушія знаходилася за два сектори — менше хвилини монорейкою і хтозна скільки пішки. Проте останній варіант був безальтернативним.

У тунелі голос урвався, полишивши Кассандру наодинці з імплантованими в її нейрони спогадами. Тут, наче в трахеї смертельно хворого велета, відчувалося уривчасте, слабке дихання. «Сінано» немов знепритомнів, не здатний на свідомі дії. То було очевидно — НРІ залишив своє місце та подався мандрувати нутрощами материнського корабля. Кассандра на мить уявила, що її мозок покинув черепну коробку й вештається тілом, лише випадково під’єднуючись до окремих датчиків та дата-шин, відсилаючи хаотичні оберемки кубітів без певного місця призначення й цілі, викликаючи раптові судоми та конвульсії.

Повітря в тунелі й за штатних умов було радше… технічним. Зараз інтерфейс шолома показував перевищення ГДК-мр монооксиду вуглецю — не надто значне, але достатнє, щоб лишатися в шоломі. Температура трималася на рівні мінус п’ять, вганяючи в оголену шкіру тонкі голки морозу, жалячи місця, де були порізи. Бліді струминки диму зміїлися під склепінням, плутаючись у кабелях та підвісках монорейки.

Приблизно за сто метрів шлях перекривала ще одна вагонетка — цього разу вона валялася внизу, зірвана з рейки, геть потрощена. Здавалося, що потужний вибух стався всередині, понівечивши та вивернувши вагонетку так, що її годі було обійти.

Кассандра відключила магніти в підошвах, і від легкості, що охопила тіло, запаморочилося в голові. Вестибулярний апарат протестував, вважаючи, що центр тяжіння перебуває водночас внизу й десь позаду-праворуч. Здолавши напад нудоти, дівчина відштовхнулася від палуби, здійнявшись до масивної матово-сірої смуги монорейки. Торкатися її дівчина не наважилася, хоча вочевидь ризик був мінімальним. Вона вхопилася за допоміжні скоби, яких на стелі було досить. Підтягнула вгору ноги, ледь даючи раду інерції важких магнітних чобіт. Проморожені керамічні скоби жалили шкіру долонь і відлунювали болем у суглобах пальців. Чіпляючись руками й ногами за просякле димом плетиво комутації та труб, Кассандра поповзла понад уламками вагонетки. Вона здолала майже половину відстані, коли видрана з м’ясом вагонна стійка зачепила тканину комбінезона. Гострий рваний край намертво уп’явся в одяг, не пускаючи дівчину. Вона декілька разів смикнулася, але достатнього імпульсу без магнітного зчеплення створити не спромоглася. Власної ваги в слабкій гравітації було замало, потрібне було з’єднання з пласкою поверхнею, якої на склепінні тунелю, потрощеному та перевитому комунікаціями, не було.

Дівчина зупинилась, оцінюючи ситуацію. Донизу не спуститися — просто під нею було переплетення металевих уламків, з якого вона б не вибралася, принаймні, не зідравши шкіри. Вперед… Вона знов смикнулась — уламок тримав її міцно, а тканина була надто цупкою, щоб так просто розірватися. Кассандра відчула, як німіють від холоду пальці. Вона пробувала звиватися на всі боки, догори й униз, сподіваючись, що звільнить комбінезон. Марно. Намагалася задкувати, але не бачила, куди ставити ноги, і ледь не зірвалася.

Скільки ще вона протримається? П’ять хвилин щонайбільше. Донизу було метрів три, і половину із них займали уламки вагонетки — чорна пащека, повна вкритих кіптявою ікл. Углибині, не до кінця перетравлені вогнем, виднілися рештки обладунків, зброї, тіл. Скільки космопіхів засмажилися там?..

Раптом кутиком ока серед тих решток вона помітила якийсь рух. Жах пекучим жмутом стиснув горлянку. Кассандра завмерла, вивернувши голову й напружено вдивляючись у морок згорілої вагонетки. Секунди збігали повільно, наче краплі конденсату, не поспішаючи відриватись у небуття. Біль у пальцях ставав нестерпним — настільки, що з кожним ударом пульсу відлунював у скронях, червоною сіткою капілярів застилав очі. Холодний піт зросив чоло.

Рух повторився. Щось незграбно ворушилося просто під Кассандрою. Верескливо скреготнуло акрилове скло по пласталі. Щось проступало з хаосу згорілих уламків — чорна, покручена кінцівка, в якій спаялися броня, одяг і плоть. З розколин тремтливими цівками здіймався блідий дим. Кінцівка знайшла опору, напружилася. Скрипіння посилилося, і уламки з глухим брязкотом розсипалися, вивільняючи згорілий до вугілля кістяк.

Заніміла від жаху, Кассандра засмикалася — раз, потім ще, щоразу відчайдушніше. Від напруги м’язи звело судомою, біль був такий, що на очах виступили сльози. Знизу витягнулася покручена лапа, сапаючи димом з глибоких розколин, вчепилася в стійку. Метал натужно заскреготів, і дівчина відчула, як щось її тягне вниз і назад.

Спазм, який стискав горло, цієї миті відпустив. Кассандра закричала, водночас рвонувшись уперед так, що аж хруснули суглоби. Спротив зріс раптово, до неймовірності, поглинувши відчайдушне зусилля в лічені миті. Дівчина відчувала себе стрілою на натягнутій тятиві — за мить до того, як ту відпустять.

Та раптом напруга зникла, і Кассандру жбурнуло вперед по тунелю, вдарило об рейку, крутонуло, повело вбік, полосонуло по плечах жмутами кабелів, озвалося тонкою смугою болю вздовж лопаток, потім відбило донизу, до палуби, підкинуло ще раз, уперед і вгору. На очі впала багряна заволока, кістки нили, але якимось чином Кассандра розуміла, що флоатує над палубою, повільно опускаючись.

Відчуття поступово поверталися. Звівшись на ліктях, вона завмерла, намагаючись прийти до тями. У вухах дзвеніло, у плечі пульсував гострий біль, м’язи дрібно тремтіли. Слабкість м’якою прохолодною хвилею накривала тіло.

Брязкіт і скреготіння атакували слух дівчини, тільки-но вщух дзвін у вухах. Хтось несамовито видирався з уламків, розсовуючи пласталь, трощачи акрил та синткераміку. Він робив це цілком безмовно, жодним звуком не позначаючи власного існування. У загальному шумі можна було вловити тільки тонке скрипіння обвугленого тіла.

Кассандра побігла — навіть не звівшись на рівні, не озираючись і не думаючи. Вона бігла, незважаючи на пекуче оніміння, що охопило кінцівки, на брак повітря в шоломі, який не встигав за прискореним диханням, на темряву в очах, що ставала дедалі щільніша. Вона відштовхувалася від палуби, хапалася руками за скоби та виступи, тягнула себе вперед. А позаду, випроставшись, повзла за нею ожила циндра. Лише на мить дівчина озирнулася, щоб побачити людиноподібну тінь позаду себе — близько, надто близько. Хрустка лапа вистрелила вперед, вхопивши її за ногу, стиснула, потягла назад. Мить — і друга вхопила шлейку комбінезона, жар лизнув шкіру, просочився вглиб, до хребта, майже паралізувавши Кассандру. Вона наосліп відштовхнулася вільною ногою, вчепилась руками в уламок, що стирчав зі стіни. Навіть крізь ізолюючу поверхню комбінезона проник жар — пекуча хвиля, що здіймалася дедалі вище. Зашкарубла долоня стиснула оголене плече, і хоч дівчина не чула смороду, вона відчувала — гостро й нестерпно — як вигорає її плоть, крізь шкіру та м’язи до самих кісток. Від болю заклало вуха, кров калатала у скронях, немов велетенський молот. Вона викручувалася, намагаючись випростатися, та вкритий циндрою монстр тримав міцно. Він притиснув її до підлоги, неймовірно важкий навіть для слабкої корабельної гравітації. Комбінезон почав плавитися, над ним здійнялися цівки диму. Кассандра лежала на животі, мрець тиснув згори, розжарений настільки, що лускалася його запечена, ламка шкіра. Вогонь виривався назовні вируючими лілеями плазми. Покручена лапа лягла на лицеве скло, акрил зашипів, вкриваючись бульбашками, ядучий сморід заповнив внутрішній простір. Кассандра знов закричала — з останніх сил, наче цей крик міг урятувати її. Від болю паморочилося в голові, легені стискалися у жорстких спазмах, кінцівки задеревеніли, наче невдало прилагоджені протези.

Вона не почула пострілу — тільки вловила раптову хвилю жару, ще більшого, ніж той, що палив її. Потім були тиша й нерухомість. Вага мерця наче ослабла, але дівчина не мала сил визволитися з-під нього — ані тілом, ані волею. Вона відчувала себе згустком, пульсуючим відцентровим вортексом болю, який наче вивергався з неї у всесвіт, заповнюючи собою все навколо.

Пекучий тягар упав з неї, але й після того вона не наважувалася поворухнутися. Минула нескінченність, перш ніж Кассандра віднайшла в собі сили для першого руху. Вона перевернулася на бік і повернула голову. Крізь мутне понівечене скло вона ледь розрізнила масивну постать, що відкинула циндровий кістяк. Регенератор дихальної суміші не працював — вона відчувала це з кожним вдихом. Потяглася онімілими руками до фіксаторів, намацала їх. Слабкі, немов чужі, пальці ніяк не могли впоратися з деблокуванням, у грудях раптом здійнялася хвиля липкого тваринного жаху асфіксії. Постать лишалася нерухомою. Нарешті фіксатори клацнули, із сичанням вирівнюючи тиск. Повітря в тунелі було крижане й гірке на смак, але, здається, ним можна було дихати. Кассандра відкинула шолом.

— Κατα Τον Δαιμονα Εαυτου. — Чи вона справді це почула, чи ці незнайомі слова народилися у броунівському русі її сплутаних думок?

Над нею стояв гігант, що був майже на дві голови вищий за неї. Масивні обладунки мали на собі сліди жорсткої битви. Y-образний візор світився тьмяною міддю. Від нього у повітрі розходилася гіркота. Розідрані броньові пластини точилися смердючим слизом. У лівій руці він тримав архаїчний пістоль, рясно помережений травленням та різьбою.

Якийсь час він мовчки вивчав Кассандру. Потім, так і не зронивши більше ні слова, рушив тунелем повз неї. Дівчина озирнулася. Мрець валявся поряд — без голови. Уламок шиї курився прозорим димом. Чорна горбкувата шкіра ледь помітно здригалася, слабкі язички полум’я виривалися з численних розколин. Не знищений, лишень нездатний координувати моторну активність. Неначе спотворена, протиприродна імітація життя існувала в кожному згустку його плоті, анімувала його, перетворюючи на енергетичний еґрегор… Ні, радше приймач, в якому за чуттєву речовину був вогонь.

Кассандра звелася на ноги. Мовчазна фігура в обладунках віддалилася вже кроків на двадцять. Він пересувався важко, наче долаючи спротив — але так, ніби це відбувалося не з ним, ніби сам він рухався вільно. Дивитися на нього більше кількох секунд було неможливо — це викликало нудоту й гучний дзвін у вухах.

Тримаючись за стіну, дівчина зробила перший невпевнений крок. До неї повернулося відчуття тіла, біль сфокусувався у декількох епіцентрах, з найяскравішим — у лівому плечі. Вона згадала старовинний медичний трактат, в якому стверджувалося, що людина не здатна відчувати декілька джерел болю — тільки одне, найсильніше. Вочевидь, людська чутливість відтоді дуже змінилася. Або трактат від початку був маячнею.

Вона йшла слідом за постаттю в обладунках, до кінця не розуміючи, навіщо це робить. Щось переплуталось у відновлених спогадах, і нині, без голосу, який би скеровував її, вона й гадки не мала, що робити далі.

Але ця постать чомусь здавалася їй… знайомою. Не особисто, але й не з минулого життя, не з пакетів, що відчувалися неприродними, чужими. Щось безкінечно далеке, химерніше за дитячий спогад…

VII

Зіверса охопила лють. Вона кипіла в ньому, безсила знайти вихід. Стискаючи й розтискаючи кулаки, він відчував, як скрипить біополімер, як вібрують гідравлічні приводи, створюючи тиск у гнучких графенових жилах. Застиг, вдивляючись у довгі рядки цифр, що бігли екранами. Триматися в холодному розумі ставало дедалі складніше.

Проблем було дві. Перша — циндра стискала кільце навколо його сховища. Вогняні вампіри, що керували згорілими ляльками культистів, трималися неподалік. Ця проблема мала вирішення. Набагато гірші справи були з другою.

Вона не встигла. Попри всі його попередження, всі вмовляння, всю можливу допомогу, на яку Зіверс був спроможний, вона не випередила Переможця. Він зараз рухався просто поряд із нею — і те, що Переможець не вбив її, означає, що він розуміє, ким вона є. Проте…

Професор замислено потер підборіддя, біополімерні деталі огидно скреготнули одна об одну.

Це було дивно. Вічний Переможець не будує планів і не створює компромісів. Його поява на «Сінано» — ознака процедури «остаточного вирішення», Endlösung der Meutereifrage, що її ініціювало флотське командування. Чудовий привід спинитися — і залишити корабель. Тікати. Тільки от, якщо усвідомлювати, як саме все може вирішитися, то легко з’ясувати, що, з чималою ймовірністю, тікати не буде куди. Та й не це втримувало. Зіверс відчував, що корабель, ця прадавня машина руйнування, дивним чином всотувалася в нього — а він у неї. Довгі години, проведені під’єднаним до етеромагнітного простору, руху численними струмами квантового коду — все це наче єднало Вольфрама фон Зіверса зі «Щасливим журавлем». Навіть тепер, позбавлений більшості каналів та знарядь, він відчував відгук пораненого велетня.

Думки плуталися, метушилися в голові, наче сполоханий бджолиний рій. Сигіли на плечах пульсували високочастотними хвилями, заважаючи зосередитися. Кислотно-яскраві вокселі спалахували на екранах моніторів у жахливому примарному танку. Зіверс вдарив себе долонею по щоці — там було ще достатньо живої плоті, щоб відчути біль. Потім ще раз — уже по лівій. Місце, де пружний біополімер з’єднався з живими тканинами, стало гарячим.

Чому? Чому він її не вбив? Гнів угамований, він не спроможний вчинити інакше…

Але перша проблема, якій бракувало витонченої унікальності другої, була, проте, нагальнішою. Кільце замикалося — вампіри знайшли схованку Зіверса і вже збиралися розпечатувати її. Шанси професора — навіть проти циндри — були геть слабкі. Треба змінювати дислокацію. А оскільки робити це доведеться вже втретє, то була скоріше механічна робота.

Пальці на руках розгалузилися — кожен на десяток тонших та гнучкіших маніпуляторів; забігали приладовою дошкою. Факт відсутності НРІ дещо ускладнював справу, але Зіверс врахував це, розподіляючи обчислювальне навантаження між декількома молодшими серверами, які все ще лишалися в мережі. Перший потужний удар в переділку ліворуч пролунав сигналом початку зворотного відліку.

Крижаний спокій розлився організмом, розчиняючи різницю між штучним та природним. Тепер усе тіло професора Вольфрама фон Зіверса було наче єдиний складний механізм, позбавлений розуму та свідомості — чиста процедурна поведінка, що живилася через зовнішні приймачі сигілів, а не з внутрішніх резервів.

Квантова телепортація. Складна енерговитратна операція, що ґрунтується на двох засадничих принципах: квантовій сплутаності часток і синхронізації суперпозиції на релятивістському рівні.

Знаменита істота минулого, славнозвісний кіт Шредінгера, був суто гіпотетичним створінням, жартом для посвячених. Коти Сатурна, навпаки, були цілком реальні. Кіт Шредінгера був фікцією, таким собі макрооб’єктом, «спостерігачем-у-собі», тому не міг існувати в суперпозиції. А кіт Сатурна ламав це доволі прямолінійне сприйняття, бо існував у синхронній суперпозиції, суперпозиції на рівні макровсесвіту і міг бути сплутаним з іншою синхронічною системою. Прадавні пророки передбачали таку можливість і навіть шукали спосіб її реалізувати, однак вони були позбавлені уяви про те, що саме лежить за тим, що вони називали «не причинно-наслідковий зв’язок», а тому всі їхні спроби були не більш ніж витівками наївних тодлерів.

Зараз те саме завдання виконувалося двічі в паралель: створення синхронічного макрооб’єкта на базі завантаженої квантової схеми. Одна модель створювалась в обраній ділянці простору-часу «Сінано», яку Зіверс обрав наступною схованкою, а друга — безпосередньо в самому Зіверсі. Точніше, його поточному матеріальному втіленні.

Пастка квантової телепортації полягала в тому, що це не була телепортація. Створена система-копія була сплутана на квантовому рівні, тож миттєво узгоджувалася з оригіналом, після чого відбувалася десинхронізація (утримувати синхронічність навіть протягом наносекунди було пекельно витратною забавкою), і системи вже не були сплутані на макрорівні. Зазвичай, після того оригінал ізолювався і, по отриманні підтвердження про успішне переміщення, дезінтегрувався.

Професор Зіверс не мав розкоші повноцінного завершення телепортації, та попри це з дезінтеграцією проблем не виникало.

Можна було б запитати, що в разі таких маніпуляцій стає істинним Я людини, якщо низка телепортацій утворює низку повністю ідентичних копій. Професор на це мав доволі просту відповідь. Справжнім Я є модель, за якою відтворюється та низка копій. Ця модель, звісно, позбавлена певних аспектів особистості, бо вони, через квантову природу свідомості, можуть бути передані лише сплутанням і від початку не можуть бути в неї закладені. Але саме інформаційна модель, ланцюг кубітних блоків, найточніше відповідає історичній концепції «безсмертної душі», яку людство усвідомило задовго до того, як вперше припустило існування квантів.

Не було чіткого моменту переходу — він був занадто швидким, щоб розум міг його виокремити та усвідомити. Проте певним відлунням залишалось підсвідоме відчуття подвійності світу навколо. Воно було надто химерним, щоб набути чіткого втілення, але воно було, і Зіверс знав це напевне. Телепортація відбулася — він мав своє тіло в іншій частині корабля, в дата-центрі неподалік пускових палуб.

Це був один з нервових вузлів «Сінано» під час космічних боїв, знаряддя для керування бойовим крилом: винищувачами та штурмовиками. Нині він стояв порожній. У металі та полімері, в ефірі та електронах, ось він — літопис лихої долі «Сінано». Його та подібних до нього бунтівники зачистили ледь не першими, аби атакувати кораблі ескорту раніше, ніж ті закінчать маневри аварійного гальмування. Коли материнська група на чолі з «Сінано» зійшла із сингулярної тяги та почала корегувати курси, заколотники вже здатні були поставити на крило майже дві третини малих кораблів «Сінано» — що й зробили. У цей час адміральський місток лишався на зв’язку й не передавав командування, повідомляючи, що зберігає загальний контроль над флагманом і здатен виконувати командування групою. Адмірал Окіта наказав готувати десант для абордажу материнського корабля й пообіцяв забезпечити плацдарм для висадки. Виліт малих кораблів відбувся ще до того, як ескорт закінчив маневрування, і в загальному хаосі пройшов майже непоміченим. Тільки після того, як з флагмана повідомили про смерть капітана Декарта та адмірала Окіти, капітан крейсера «Тікума», найбільшого в ескорті, на власний ризик прийняв на себе командування. Капітан надіслав запит щодо подальших дій до штабу флоту. Відповідь було отримано через сорок вісім стандартних хвилин — за три хвилини до того, як перші штурмовики злетіли з палуб «Сінано». Штаб флоту був упевнений, що бунтівники досі не мають повного контролю над кораблем і на борту тривають сутички, тому наказав направити десант на «Сінано» (лише підтвердивши надісланий на дві години раніше наказ адмірала). Штурмовики «Сінано» атакували «Тікуму» тридцять п’ять хвилин потому. Ще за годину, зазнавши тяжких ушкоджень, крейсер змушений був вийти з бою, так і не підготувавши десантних шлюпок, а сили, витрачені на цю підготовку, зрештою вирішили його долю. Водночас «Сінано» силами бойового крила та вдалим торпедним залпом знищив два ескортні ракетоносці. Ще на одному також піднявся бунт — попри подавлений, він на декілька годин вивів корабель з бою та змінив курс. Бій затягувався.

Похідний порядок, який значно обмежував можливості ескорту щодо маневру та атаки, для малих кораблів був майже ідеальний. Допоки ескорт розійшовся достатньо широко, щоб забезпечити собі час для відбиття атак штурмовиків, він втратив три розвідувальні фрегати. Бій тривав шість годин сорок вісім хвилин — допоки «Сінано» не увійшов у скупчення астероїдів сімейства Флори, після чого ескорт врешті отримав зі штабу наказ відступати. Всі, хто в той час ще тримав оборону на облавку «Сінано», попри жах та відчай, розуміли, що зупинити бунтівного гіганта, навіть позбавленого ескорту, може лише інший материнський корабель, себто повноцінна материнська група. Дві такі охороняли Землю, одна мала перебувати на орбіті Марса, три воювали з флотами Вогняних вампірів Катудги на орбітах Венери та Меркурія. По другий бік астероїдного кільця маневрував флот Блокади Сатурна. Відкритим залишалося тільки одне питання — куди заколотники спрямують «Сінано». Допоки корабель рухався на «Оріоні», але в такий спосіб політ до Юпітера міг тривати досить довго — якщо взагалі вистачить бомб. Певне, перехід на сингулярний двигун мав відбутися на виході з кільця — за умови, що спротив лоялістів буде остаточно подолано. У межах поясу астероїдів перебувала також Церера, на якій була розташована «Країна ляльок» — опорна база Об’єднаного Флоту. «Сінано» (під повним контролем заколотників) був спроможний її захопити, але втримати — малоймовірно.

Мертвий оператор, спалений до чорного кістяка, скорчився у кріслі просто перед Зіверсом.

— Wie ist es dazu gekommen? — просипів той, копняком відпихнувши крихкий згарок від термінал-інтерфейсу. В лабораторії інструментарій був ширшим, тут же з міркувань безпеки суттєво порізали всі сторонні функції. Третя лінія, годі й казати… четверта буде ще гірша. Хоча було б краще, якби на четверту відступати не довелося. Принаймні, план був такий…

Вольфрам пройшовся вздовж ряду терміналів, активуючи мережі, оминаючи системні бар’єри, виводячи дані систем спостереження. Він облаштовував свій центр операцій вправно й ретельно, зі спокійною впевненістю людини, що напевне знала, скільки часу вона має та які саме його витрати є необхідними й достатніми. Власне, він був створений для такої роботи — до того ж знав і розумів її. Так, спектр завдань дещо змінився, але інструментарій, забезпечений імплантатами, авгментаціями та ритуалами, дозволяв їх вирішувати. І він вирішував. Там, де капітан «Сінано» Ренарт Декарт і адмірал материнської групи Окіта Содзі нічого не домоглися, він, гросінженер, знайшов необхідні рішення. Хай би якими неймовірними та самогубними вони здавалися на перший погляд.

Тепер він розумів, що навіть командування у своїй стратегії зарахувало «Сінано» до втрат — бо якщо ні, то Переможець зараз не розтинав би мономолекулярним лезом корабельні нутрощі. Але титуловані флотоводці та безліч їхніх штабних служб не знали, не могли знати, що тут відбувається насправді. І не збиралися навіть слухати, ба більше — вірити тим, хто звертався до них із цих задимлених казематів.

«Сінано», давнішій за будь-який з кораблів Об’єднаного флоту, був приречений на знищення. Зіверс торкнувся долонями приладової дошки. Дотик, який він відчував, був лише синтезованим сигналом, набором технічних показників для мінімального сприйняття довкілля — значно біднішій за той, що давала жива плоть. Невдоволений цим, він опустився на коліна й припав до пласталевої поверхні щокою. Цей вияв сентиментальності був несподіваний навіть для нього самого — досі Вольфрам фон Зіверс не відчував, наскільки багатовимірним та глибоким є відбиток цього корабля в мультивсесвіті. Так, корабель не мав свідомості — просто не міг мати, ця хиба була виключним прокляттям людства. Але він мав душу. Вона сформувалася з багатьох проекцій, що їх корабель відкидав на різних шарах простору-часу. І Зіверс надто глибоко занурився в неї за час служби, особливо в ці останні дні, щоб тепер її не відчувати… не бути її часткою.

Таким — уклінним і зануреним у резонансні відлуння — він був, коли за спиною його постав Фхатаґва. Сяюча сфера блідого блакитного полум’я, навколо якої глибоким колодязем вдавлювався простір-час. Мініатюрна нейтронна зірка, що могла існувати в цій реальності тільки частковим відбитком, повноцінним своїм втіленням залишаючись в іншому макрокосмі. Як і інші Вогняні вампіри, він повноцінно існував у струнному ландшафті, значно віддаленому від того, де перебувало людство, і тому потребував якоря особистості. Але Фхатаґва присвятив себе служінню Великому Давньому Катудзі — і те служіння змінило його більше, ніж інших Вогняних вампірів. Там, де звичайний вампір був лише квантовою проекцією, сплутаною зі свідомістю фізичного носія, для якої тутешній простір-час встановлював жорсткі закони взаємодії із собою, Фхатаґва радше змінював квантову реальність у сфері свого впливу. Значно змінював. Тому й якір він мав набагато складніший за своєю будовою.

Зіверс відчув чужорідну присутність — холодною, задушливою хвилею тваринного жаху, крижаним спалахом сигілів, оскаженілим миготінням вбудованих давачів. Блідо-блакитне сяйво, що впало на нього, було наче цілком звичайним, ординарним. Але загострені аугментаціями очі професора різав протиприродний частотний спектр того сяйва. Сяйва з іншого космосу.

Завмер, не маючи сил поворухнутися. Неймовірна вага істоти химерним виром закручувала навколо себе простір-час, але, перебуваючи занадто «назовні», здавалася прозорим нашаруванням на ньому. Буття та небуття, що зійшлись у запеклій боротьбі.

— Mein Tod wird nichts ändern, Vampir, — не обертаючись, промовив Зіверс, який навіть не сподівався, що істота зрозуміє його. — Du wirst es nicht schaffen. Du wirst dieses Raumschiff nicht haben.

Мереживо нейтронних потоків, що звивалося в безперервному танку, на якусь мить припинило свій хаотичний рух, склавшись у довгу послідовність комплексних форм. Можливо, то була форма спілкування, найближча до людських, на яку був здатен Вогняний вампір. Асемічний символізм, що, навіть такий, лежав за межами прямого сприйняття людським розумом… Усе одно Зіверс не дивився. Фхатаґва рушив до нього — і від того його руху простір-час пішов хвилями, дикий код заметушився, змінюючи свої численні течії та розбиваючи пакети й вузли. Сенсори верещали, захлинаючись у магнітному полі.

І тоді він побіг — Вольфрам фон Зіверс, що заради служби на військовому кораблі перетворив себе на спеціалізовану машину, лише з невеликим відлунням первісної людяності, який ніколи не вважав себе військовиком — принаймні, воїном. Його тіло перебудовували, викидали все зайве та слабке, змінюючи на витривале й відповідне суворим вимогам флотської служби. Знешкоджували все, що маленькими хробаками підточувало його, що заважало й відволікало. Рік у рік загортали у щільний кокон, позбавляючи слабкості, жалю та сумнівів. Чи й сподівалися на такий результат, чи передбачали, що їхнє творіння повстане та серед останніх буде боротися за «Сінано», коли іншим буде вже несила?

Але Зіверс не був воїном. Усі ті зміни, яких він зазнав, не призвели до перетворення його на смертельну зброю, принаймні — не на ту зброю, що здатна здолати ворога у двобої. Радше на корисний елемент великого механізму, складної машини. А за теперішніх обставин він став Ахіллесовою п’ятою, щілиною в обладунках, зручною для завдання швидкого смертельного удару.

Він біг щодуху, не обертаючись і не замислюючись, біг так, що ревіли перевантажені органо-синтетичні м’язи, перегріваючись і посилаючи відчайдушні сигнали керуючим системам про аварійне відключення. Дарма — перше, що зламав Зіверс, коли зрозумів, що з ворогом він нині лицем до лиця, це власні обмежувальні процедури. Але щоразу, коли він відчував, що викривлення простору-часу за спиною вщухає й віддаляється, щоразу, коли воно майже зникало з показників сенсорів, якимось неймовірним чином переслідувач знов з’являвся позаду, ще ближче, ніж був до того, відрізаючи його від наступного повороту, заганяючи в кут, мов сполоханого звіра.

Повернувши за ріг, він побачив вивернуте, мов вітролом, сплетіння труб, газоходів та кабелів, покручених та спотворених потужним вибухом. Вимкнувши магніти в підборах, Зіверс майнув крізь цей металево-пластиковий ліс, крізь вихори пари, диму та сріблястих іскор. Відштовхуючись, його нога застрягла між двох труб. Втративши рівновагу, тіло незграбно повалилося вперед, застрягла нога вигнулася й тріснула, не витримавши навантаження. Бризнуло їдкою рідиною з гідравлічного циліндра, замерехтіли повідомлення про ушкодження.

Дрібниці. Він усе ще на ходу. Вага в умовах мікрогравітації незначна, ушкодження — мінімальні. Треба тільки визволитися…

Ще один стрибок — і Зіверс пролітає над понівеченими рештками корабельного нутра. Затримка три секунди, не більше. Всього три секунди…

Фхатаґва, Екзарх Катудги, проминув завал, викривляючи вихлопи газу та пари, закручуючи змії-кабелі навколо себе, наче елементи карликової сфери Дайсона. Він не затримався. Ані на частку секунди.

Професор, потрапивши в поле вампіра, завмер, борючись з новою потужною силою, потім захитався й повалився долілиць — аби тільки вперед, аби бодай нігтями вчепитися за виступаючі ієрогліфи, давні, як сам корабель. 労働 — Праця, 犠牲 — Жертовність, 繁栄 — Процвітання. Важка крапля рідини з охолоджуючого контура над головою повільно зірвалася та полетіла в бік Фхатаґви.

Менш ніж за хвилину жрець-вампір остаточно затягнув професора Вольфрама фон Зіверса до своєї сфери. Безсилий, той уже не міг не дивитися — але не міг і бачити. Простір-час навколо зібгався, наче старе рядно, у його стоншеній тканині з’явилися діри, крізь які було видно інші місця та інші епохи. Зіверс відчував, як ті отвори засмоктують його, роздирають свідомість, витягують її. Для нього час майже спинився, ба більше — плин його відчувався водночас із декількох різних точок. Чиста інформація, якою був Зіверс, розтеклася по тих точках, втративши цілісність, в той час як оболонка, захоплена магнітним полем, що оберталося зі швидкістю, близькою до швидкості світла, розсипалася на елементарні частки, викинуті двома конусами випромінювання.

Фхатаґва ще якийсь час лишався на місці, наче спостерігаючи, як падають краплі води, падають у нього — безкінечно довго, провокуючи розтягнуті в часі вибухи неймовірної сили десь у самому його нутрі, на дні гравітаційного колодязя в іншому всесвіті… а потім — зник, лишивши по собі тільки слабкі концентричні гравіхвилі та спопелілий дикий код.

Наступна крапля вже впала у напрямку від штучного центру маси корабля.

Загрузка...