Закоłот. Невимовні культи

I

Бріджит О’Шонессі дивилася, як на її очах заживо згорає людина. Заціпенівши, спостерігала за страшними корчами модифікованого тіла.

Холодне блакитне полум’я поглинало суху, жилаву фігуру. Вирячені очі закипіли й лопнули, пасма тонких танталових дротів тремтіли в струменях густої пари. Прошита карбоновими волокнами шкіра витончилася й порепалася, розлетівшись вихором тонких напівпрозорих пластівців, оголивши металізовані приводи, що чорніли й корчилися в рентгенівських променях. Синтетична нанокераміка, яка єднала живе та штучне, лущилася від надмірного тиску й температури. Могутні сиґіли вигоряли, перетворюючись на безсилий попіл. Беззвучне лементування билося зграєю нажаханих птахів, безсилих вирватися з гравітаційної пастки, до центру якої їх нездоланно тягнуло.

Замість плоті — циндра, замість крові — вогонь.

Бріджит підхопилася, смикнувшись у притороченому до полиці спальному мішку, наче в гамівній сорочці. Завмерла, дозволивши тілу повільно опуститися на губчастий пластик спальної поверхні. Випростала руку й обтерла піт, що неприємно холодив чоло.

Поборсавшись, вона врешті вивільнилася з мішка та спустила голі ноги просто в магнітні чоботи. Автоматика, впізнавши форму стоп, підігнала фіксатори. О’Шонессі підвелася, підійшла до рундука, вмонтованого в стіну біля відкидного столика. Особистий простір дозволяв зробити лише крок, ба навіть півкроку, але в умовах «Сінано» це був майже маєток. Серед більш ніж десяти тисяч екіпажу особисту каюту мали заледве десять відсотків його членів.

Не вмикаючи світла, вона пошаруділа в рундуку і витягла звідти пласку еластичну флягу, вже напівпорожню. Приклалася до питного клапана, зробила чималий ковток, поміркувала трохи — і ковтнула ще. Горлянку обпалило, але за мить від шлунка розповзлися тілом тендітні теплі мацаки. В голові прояснішало.

Алкоголь був неабиякою розкішшю на борту військового корабля — особливо материнського. Але, як вчило старе флотське прислів’я, «заборони — то не забобони, їх і обійти можна». І, повзучий каос його жери, алкоголь Бріджит був зараз ґвалт як потрібний. Кляті сни, що переслідували її майже від того моменту, як вони покинули орбіту Марса, ставали дедалі страшнішими. І щоразу в них вона бачила смерть. Жахливу смерть у ненаситному полум’ї. І щоразу була впевнена, що знає людей, які в ньому згорали, але, прокидаючись, не могла пригадати їхніх облич. Опісля голова боліла просто нестерпно, і втамувати той біль могли або ін’єкція — старий добрий «флотський супчик» зі стимуляторів, психотропів, анальгетиків та анаболіків, або міцний алкоголь. Супчик був, звісно, кращий, але роздобути його було ще важче за спиртне.

На зап’ястку завібрував браслет. Його нетерпляче посмикування викликало хвилю полегшення, що пробігла тілом Бріджит аж до коренів волосся — шорсткої тьмяно-платинової кучми, що наполовину складалася з вогнетривких карбонових монониток. І, як той дріт, волосся було гнучке й слухняне — аби лише в Брідж був час (а радше бажання) дбати про зачіску.

Вона підняла руку до обличчя. Браслет утворив невеличку стереограму.

— Post tenebras lux, сестро О’Шонессі, — обличчя, на якому з людського було лише блякле запалене око, привіталося до Бріджит голосом, що більше нагадував металевий скрегіт.

— Osôres eius peribit, брате Кемідов.

— He спиш?

— Тільки-но прокинулася, — вона раптом зрозуміла, що, крім чобіт, на ній більше нічого немає, а Кемідов зараз витріщається на її груди. Це раптове усвідомлення за відчуттям було схоже на струмінь крижаної води, що б’є просто в обличчя. Біль у потилиці, який ніби вже вщухнув, розчинений альтерованим етанолом, знову розпочав свою пекучу пульсацію.

За статутом екіпаж мав спати в білизні — не стільки через моральний аспект, скільки для утримування в тонусі м’язів, що швидко атрофувалися в умовах штучної гравітації. Але довго витримувати на собі компресійне боді можна було хіба за допомогою медикаментозних супресорів чутливості.

— Чудово. Збирайся — і прожогом у тринадцятий сектор. Місцеві зустрінуть тебе в транспортному габі.

— Щось серйозне?

— Wahrscheinlich nichts, — вирячене око ковзнуло поглядом нижче обличчя Бріджит, і нудота знову підкотилася до горла. Різка зміна мови підсилила ефект. — Aber du solltest es trotzdem überprüfen. Sie wirst du bei Ankunft kurz informieren.

— Зрозуміло. Вирушаю, — пульсування стало майже нестерпним, гортань заклякла в спазмі, незграбно вичавлюючи слова, наче засохлу зубну пасту з тюбика.

— Leviter calcare, сестро.

Вона кивнула й опустила руку. Голограма, змигнувши, щезла, а наступної миті О’Шонессі, хитнувшись, схопилася рукою за полицю й вивернула вміст шлунка просто на підлогу. Блювота струменем вдарила у палубу, дрібні каламутні бризки розлетілися навсібіч. Каюту заповнив кислий сморід.

— Трясця… — важко тупаючи магнітними підошвами, вона відступила до переділки з рундуком, наосліп сягнула туди рукою, намацуючи гігієнічний набір. Витягла, розпакувала абсорбуючу фібру, пустила на обличчя. Та поповзла, наче хробак, полишаючи по собі ледь чутний прохолодний слід. Пововтузилася на губах, перелізла на підборіддя, потім ковзнула з шиї на руку, поступово роздимаючись, наче гладшаючи на поглиненому бруді. Поки вона робила свою справу, Бріджит намацала в пакеті балон зі спреєм-прибиральником. Калюжа й бризки, що потрапили у його аерозольну хмарку, враз зібгалися — спрей кристалізував органічні рештки, перетворюючи їх на інертну напівтверду субстанцію, яку легко було зібрати та утилізувати. Дивлячись, як корчиться на підлозі вміст її шлунка, О’Шонессі витягла флягу й надовго до неї приклалася. Цього разу подразнені горлянка та стравохід не прийняли питво так легко, як допіру — Бріджит зайшлася натужним кашлем, що ледь не спричинився до нового нападу нудоти.

— От лайно, — прошепотіла вона, змахуючи з очей сльози.

Прибирання мало зачекати. Кемідов не схвалить запізнення, навіть якщо вся її робота зрештою зведеться до суто протокольних дій. Служба флотської безпеки вирішувала більшість дисциплінарних порушень на борту «Сінано», не виключаючи вбивств. Інституція, до якої належала О’Шонессі, мала дещо інше коло обов’язків.

Бріджит витягла з шафи скручену в оберемок уніформу, кинула її на полицю. Покопирсавшись, витягла звідти компресійне боді по лікті й коліна, те саме, в якому за статутом мала б спати. Цікаво, Кемідов не зауважив цього порушення через те, що витріщався на її цицьки, чи просто СОІ мала більше волі, ніж інші корабельні служби? Щільна ребриста тканина приємно облягла заніміле тіло, повернувши йому відчуття. Зверху на білизну — комбінезон ФОК, що був складною композицією з броні, скафандра і дослідницької лабораторії. Зовні він майже не відрізнявся від стандартного комбінезона окульт-інженера — брати і сестри О’Шонессі не любили виділятися з натовпу. Невеличкі нашивки та сигіл-ідентифікатор можна було побачити і зчитати лише зблизька.

Уже вдягнена, Бріджит ще раз кинула оком на загуслу грудку блювотиння на палубі. Сморід майже не відчувався… То спрацювала система клімат-контролю, чи вона вже звикла до цього запаху?

— Потім. Авжеж потім, — жінка кивнула головою і вийшла з каюти.

II

Ікона в акриловому вікні вагонетки. З-понад напису на пасажирку споглядав напівпрозорий образ Ґаґанотхоа — сотні очей у німбі перламутрових мацаків, що складалися в гіпнотичний патерн. Якщо вдивлятися достатньо довго й пильно, мацаки починали рухатися — як на картинках з оптичними ілюзіями. Але в цьому випадку вони і справді рухалися, бо ікона у вікні була не зображенням. Вона була стереографічною проекцією.

Бріджит їхала разом з двома жінками-марсіянками, судячи з усього, рядовими окульт-техніками, та старшим інженером — кремезним чолов’ягою на п’ятому десятку. Рух монорейкою був плавний і майже невідчутний — тільки інерція під час прискорення чи гальмування давала про себе знати. Бріджит сиділа, відкинувши голову й прикривши очі. З-під вій вона бачила, як жінки кидають на неї короткі перелякані погляди. Навіть у тьмяному освітленні вагонетки вони мали розгледіли шеврони та сигіл… То й нехай. Все, що наразі турбувало О’Шонессі, це аби тільки не повернулася мігрень. Одна з жінок, нахилившись, щось прошепотіла другій, старанно уникаючи дивитися в бік Бріджит. Друга не відповіла, лише широко розплющеними очима втупилася в обличчя інспекторки. Вона була смаглява, з густим чорним волоссям, зібраним у тугий вузол. Не підіймаючи вій, О’Шонессі окинула її поглядом. Молода. Нічогенька. Щось ворухнулося внизу живота, майнув у темряві образ — спокусливий вигин талії, лінія стегна. Долоні майже відчули доторк шовковистої шкіри.

«Я тебе запам’ятаю, таку гарнюню», — подумки пообіцяла собі Бріджит, мимоволі стиснувши стегна. Від того тиску між ними на мить спалахнув м’який свербіж. Вії трохи піднялися…

І в потилиці, під кісткою, щось спалахнуло. Різко, потужно. Простір між напіврозплющених повік заповнило рудим та червоним.

Дівоча фігура навпроти змінилася. Помаранчевий комбінезон, мішкуватий і грубий, почорнів і розтріскався, прилипнувши до раптом всохлого тіла. Обличчя перетворилося на закостенілу багряно-чорну маску, рот — наче труба, зуби — чорні уламки, язик — покручене черво. Чорні провали очниць витріщалися на Бріджит; в їхній глибині магнітами пульсували тліючі рубіни жару.

Судома скувала кінцівки, м’язи натяглися, наче сталеві дроти. Розпечений молот вдарив по голові. Біль був таким нестерпним, що вона, здається, закричала, хоча сама чула лише гудіння, немов під черепом увімкнувся низькочастотний генератор, змушуючи мозок нуртувати. Бріджит спробувала звестись, але щось смикнуло її вбік, потягнуло. Повна рудих сполохів вагонетка крутнулася навколо неї й провалилась у пітьму.

О’Шонессі стрепенулася, жадібно ковтнувши затхлого повітря. В прохолодній напівтемряві вагонетки зблискували вирячені з переляку очі жінок-техніків. Інженер куняв, низько опустивши голову. Не було ані найменшого сліду вогню.

«Мене що, зморило? — Бріджит ледь стримала руку, що потяглася обтерти з чола піт. — То був просто сон. Я навіть не скрикнула. Добре. Добре… Трясця!»

Певне, очі її спалахнули злістю, бо обидві жінки разом здригнулися й відвели погляди. Це навіть трохи втішило інспекторку. Так вона, принаймні, не почувалася безпорадним об’єктом чужої уваги.

На дев’ятому секторі зайшли ще четверо. У вагонетці одразу зробилося затісно та галасливо. На десятому жінки поспіхом вийшли, ледь не зіштовхнувшись з трійкою космопіхів. Хтось побачив шеврони О’Шонессі та знаками (непомітно, як він гадав) вказав на них товаришам. Гомін у вагонетці затих. Бріджит була цьому тільки рада.

Вона вивалися в габ тринадцятого сектору бліда й спітніла. Біль від раптового нападу трохи влігся, але остаточно не зник. Широко розставивши ноги, вона стала на пероні, осоловілий погляд блукав залою. Так само закручена спіраллю уздовж осі корабля, як і все на «Сінано», зала була затісна, брудна та заповнена різноманітним технічним мотлохом, запакованим і розпакованим, ніби тут був якийсь склад. Усе виглядало аж занадто бридким порівняно з вилизаними до стерильності горішніми палубами — ба навіть з казармами космопіхів. У кількох метрах ліворуч з оголеного трубопроводу крапотіла, паруючи, прозора рідина. Повільно падаючи, краплі розбивалися об двійко ієрогліфів, що від того зробилися чистими та блискучими. Бріджит не знала, що означає 労働 — курси Високої Східноімперської вона прогулювала, нахабно тролячи викладачів заявами про безглуздість вивчання давно мертвої мови, більшість носіїв якої вже тисячу років покояться на дні океану. Зухвалість таких заяв перебувала на самісінькій межі дозволеного — бо нині за подібну думку вона сама без зайвих зволікань відправила б матроса чи навіть офіцера на ментальне кондиціонування. Пам’ять про Священну метрополію в лавах флоту була недоторканною. Але в академії, тим паче на факультеті Внутрішньої Безпеки та Оборони, повністю закритому від сторонніх, молоді курсанти мали певні… вольності, як се називали самі викладачі.

З просяклих паром сутінків вийшли двоє в комбінезонах СФБ.

— Post tenebras lux, інспекторе, — козирнувши, бовкнув перший, хлопчина трохи старший за двадцять, ширококостий, з пласким обличчям, на якому виділялися, здається, лише широко посаджені дрібні очиська та кирпатий ніс. Безгубий проріз рота майже губився на рябій, у червоних цятках від погано налаштованого депілятора шкірі.

О’Шонессі окинула його крижаним поглядом.

— Се внутрішнє вітання, офіцере, — майже не розтуляючи губ промовила вона. Два ляпи на чотири слова — то трохи занадто. Якби сей йолоп ще втулив туди «сестро», вона б йому точно зацідила межі очі, боги їй у свідки.

ФБшник кілька разів кліпнув, але загалом страху не виявив. Що ж, уже непогано.

— Перепрошую…

— He треба. Що у вас?

Другий — друга — офіцер безпеки, жінка років сорока, худорлява й підтягнута, значно вища за напарника, зробила запрошувальний жест:

— Загиблий матрос. Підозра на вбивство.

Вона була майже восьми футів на зріст — занадто довготелеса як для землянки.

Бріджит нахмурила лоба, намагаючись рухом шкіри трохи послабити пульсуючий в кістках черепа біль. Але слова й справді були дивні. Підозра? Зазвичай показання камер та сенсорів передаються слідчим просто на місце, менш ніж за хвилину. Точний час злочину, а також усі, хто міг бути поряд, фіксувалися… ФБшні телепні просто стовбичили тут, чекаючи на неї й нехтуючи своїми прямими обов’язками? Брідж несамохіть ледь похитала головою. Навряд… Тут щось інше.

Вони пройшли довгим коридором уздовж рифлених переділок та знятих панелей, за якими тяглися довгі переплетіння численних комунікацій. Повітря вібрувало від електростатичних полів, відчутно потріскуючи в такт вмиканню-вимиканню магнітів на чоботах, вибиваючи дрібні іскорки від найменшого доторку до пласталі переділок. Врешті ФБшники вивели О’Шонессі до невеличкого відсіку — газорозподільного вузла, як пояснив інтерфейс.

На вході Брідж завмерла, відчуваючи, наче вздовж хребта, між шкірою та білизною, поповзло щось гаряче та липке.

Тіло у відсіку вигоріло так, що рештки спаялися в химерний гідровуглецевий компаунд, що лиш віддалено нагадував людський кістяк. Усі плавні лінії перетворилися на ламані. Навколо нього, наче чудернацьке гало, оповилося плетиво покручених кабелів та понівеченої арматури.

— Трапилося три години тому, — доповіла жінка. — Спалахнуло так, що навіть не одразу побачили, що тут була людина. Версія аварії перевіряється. Чекаємо на звіт від КБЖ.

Інспекторка, долаючи заніміння в кінцівках, перетнула поріг. Під підошвою щось тріснуло. Закривши обличчя ребрізером, вона опустила погляд на мерця, зчитуючи базові дані вбудованим у штучне око сенсор-аналізатором. Потрощений. Гомілкова кістка зі слідами протектора, розсипані в попереку хребці, вдавлені ребра. Всі ушкодження — посмертні. Ті, хто першими увійшли сюди, переймалися вочевидь не трупом.

Хлопець-ФБшник почухав підборіддя.

— Недбалість, як на мене. Ipse enim est abyssus ipsum.

О’Шонессі вдивляється в почорнілі, вкриті розколинами рештки труб та кабелів. Дивне місце. Незвичне. Обережно обійшовши тіло, вона спробувала нігтем сколупнути кіптяву з приладової коробки. Щербата луска відстала, повільно спланувавши на підлогу. На потемнілій поверхні — довгий ряд дрібних цифр: шість, шістсот двадцять шість, нуль сімдесят, п’ятнадцять, десять-тридцять чотири…

— Тут є камери? — спитала вона, урвавши хлопця, що вже розтулив було рота, готовий і далі хизуватися своєю недолугою прамовою.

— Ніц немає. Бо якщо сей корабель має дупу, то саме в ній ми зараз і перебуваємо. А в дупі камер не встановлюють, інспекторе. — Хлопець реготнув, але, впіймавши суворий погляд напарниці, затнувся.

Брідж не звернула уваги ані на недоречний жарт, ані на чергову хибу в зверненні. Відчуваючи, як повільно наростає в потилиці гаряче пульсування, вона мовчки присіла біля кістяка.

Todos los fuegos el fuego. Всі вогні — Вогонь.

Відколовши монолезом маніпулятора тонку пластинку з ребра, О’Шонессі відправила її до вбудованого в пояс хроматографа. Десь у надрах комбінезона цей мікрозразок згоряв у потоці водень-кисневого полум’я, а детектори виміряли зміну його електропровідності, в такий спосіб визначаючи точний хімічний склад.

— Надішліть запит технічній службі, — кинула Брідж, очікуючи результат. — Мені потрібний перелік окульт-приладів, встановлених у цьому вузлі. Окремо — канали з’єднання тутешньої РСК з НРІ.

Очі молодого ФБшника округлилися. Останньої фрази він точно не зрозумів. Жінка відреагувала спокійніше — дістала портативний термінал і почала виводити на сенсорі символи з’єднання. Потім відступила на крок просто під закритий металевими ґратами коридорний світильник, впівголоса з кимось заговоривши. Тіньові перехрестя помережили її голову і плечі, немов чорні клітинки.

— Ви, певне, вирішили, що я пожартував, інспекторе, — ляпнув хлопець. — Ну так, я справді жартував, але то була радше іронія, еге? Ми справді у дупі, а се конкретне місце — просто газорозподільний вузол, який, я так собі гадаю, лишився незмінним ще з часів Війни тисячі демонів. Се просто допоміжна мережа, локальне опалення, чи щось типу того. Гріє трійко сусідніх кают. Уся автоматика як мінімум рівнем вище. А тут… — він скривив губи, — тиск подали — клапан відкрився, тиск упав — клапан закрився. Все.

Брідж, намагаючись ігнорувати тупе базікання, вивчала результати, що їх хроматограф передавав на очний імплантат.

Усі вогні — Вогонь.

— Стули пельку, бовдуре, — ледь чутно прошепотіла йому напарниця. Вона закінчила розмову і тепер просто кипіла від люті. О’Шонессі розуміла її — жінка мала наказ і виконувала його, а її напарник тим часом дратував інспекторку.

Хлопець ніяково знизав плечима, потім знов обернувся до Брідж.

— Entschuldigen Sie, Inquisitor, — він винувато посміхнувся, і Бріджит здалося, що він ледь стримався, аби не підморгнути. — Я вперше…

Опустивши повіки, щоб хоч трохи зменшити біль, інспекторка звелася на рівні. В іншій ситуації вона може б ще вагалася між тим, чи то ФБшник тролить її, чи він просто йолоп — та наразі різниця була для неї непринципова.

— Якщо ти, вилупку, бодай ще раз звернешся до мене як до чоловіка, — не сходячи з місця просичала вона, — то, присягаюся Брамою і Ключем, я оцим ротом вигризу тобі око.

Обличчя ФБшника сполотніло, нижня щелепа відвисла, демонструючи в прорізі рота пощерблені зуби. За його спиною напарниця на коротку мить скривилася в зловтішній посмішці.

— А якщо ти ще раз звернешся до мене високою імперською — байдуже, східною чи західною, а тим паче прадавньою — то вигризу обидва. Verstehst du?

— Selbstverstandlich… е-е-е… так, інспекторко. Перепрошую, інспекторко.

Висока західноімперська була офіційною мовою Спеціально Офісу Інспекторського, в якому й служила Бріджит О’Шонессі. СОІ недарма тайкома тлумачили як Sanctus Officium Inquisitionis — більш влучної історичної паралелі було годі й шукати. Але наважитися в очі назвати інспектора інквізитором міг хіба його колега — і то лише в глибоко приватній розмові.

Флотська Безпека теж мала свої амбіції, і зазвичай дві служби намагалися уникати тісних контактів — аби не підвищувати градуса напруги. Все суто формально і протокольно. Хлопчині це, певне, забули пояснити. Альбо він настільки тупий, що не затямив роз’яснень. І вирішив блиснути обізнаністю.

О’Шонессі відступила, знов повертаючись до звіту хроматографа. Її реакція теж не надто скидалася на протокольну. Кемідов за це, авжеж, не похвалить… але Кемідов може йти до дупи. До своєї власної, наприклад. Бо та, в яку він послав Брідж, раптом виявилася з хитрою різьбою. Такою, що саме під інквізиторський болт.

— Техніки повідомляють, що камери у цьому відсіку не встановлювали, тільки давачі температури і тиску, а також протипожежну систему з паровою завісою та герметизацією, — дивлячись на екран термінала, сказала жінка. — Вихід на горішній рівень до газокомпресорної станції палубою вище, так само як і до локальної протипожежної системи. Я переслала звіт на ваш ідентифікатор…

— Що зі звітом КБЖ?

— Досі не надіслали, інспекторко.

«І чому я не здивована?» — подумки прокоментувала цю відповідь Бріджит.

Жінка не зводила з неї допитливого погляду.

— Гадаю, інспекторко, ця справа переходить до СОІ?

— Се не мені вирішувати, — прикривши на мить очі, відповіла О’Шонессі. Вона вже бачила, як у кутках відсіку збираються руді тіні, пульсуючи в такт вогню, що розливався з потилиці. Раніше це завжди були сни. Ніколи — при тямі. Навіть у вагонетці вона просто закуняла — раніше, ніж усвідомила це. Але тепер… тепер Брідж відчувала: ще кілька секунд — і вона побачить, як згоряє й обвуглюється обличчя ФБшниці.

У роті стало так сухо, що язик прилип до піднебіння.

— Тут горів не газ, — провадила далі жінка. — Парова завіса і герметизація загасили б його щонайбільше за десять секунд. Плюс три-п’ять — відгук системи. За п’ятнадцять секунд відсік не міг настільки вигоріти. Тому ви й запитували про окульт-прилади, що могли спричинити таку пожежу. Але їх не було.

О’Шонессі не відповіла, мовчки дивлячись на ФБшницю. Ця швабра могла б їй навіть сподобатися. Іноді такі, попри потерту (і від початку не блискучу) зовнішність, виявляються палкими коханками. До того ж Брідж ще не втратила смаку до марсіянок, в яких усе ще відчувалася якась екзотичність. Може, вона б навіть обміркувала це, якби не чортів біль, від якого вже нили зуби. Якби не рудяво-червона поволока, що поволі наповзала на очі. Якби не страх, що це кутасте обличчя з тонким дзьобиком-носом і блідими лискучими губами от-от перетвориться на обгорілий череп. Ні, до дідька все це. Зараз її потрібен не секс, а алкоголь.

— Тож чекаємо на звіт КБЖ? — на власний розсуд витлумачивши мовчання Брідж, запитала жінка.

— Як вас звати? — не до ладу відповіла запитанням на запитання О’Шеннессі. Вона могла (мала б, насправді) дізнатися про це через інтерфейс, але таке запитання серед силовиків вважалося чимось на кшталт виразу ввічливої поваги.

— Боген. Іва Боген, лейтенант.

— Я Брідж. Прізвище не називаю, бо ви язика зламаєте, намагаючись його вимовити, — її тон залишився невиразним і відстороненим, від чого жарт прозвучав дивно, навіть лячно. — Лейтенанте Боген, справа залишається під контролем СФБ. Принаймні, допоки я не підготую звіту, і його не побачить мій старший офіцер. Се має трапитися за кілька годин. А допоки робіть свою справу.

— Виходить… — втрутився було хлопець, але затнувся. Щоправда, вистачило його секунд на десять. — Ся справа принаймні привернула увагу СОІ, так?

О’Шонессі розвернулася й пішла геть. Біль накочував і відступав, наче морський прибій. Її знов нудило, і порожні кишки вже почало крутити у спазмах.

— Я б на твоєму місці цьому не дуже раділа, — почувся позаду шепіт Іви.

III

Сінано ніколи не спить.

Вахти змінюються, накладаючись одна на одну, наче луски; матроси перебувають у постійному русі, обмежені секторами, палубами і відсіками, немов молекули в кристалічних решітках, лише іноді пускаючи одне одному вільні електрони. Поза межею їхнього сприйняття тривають геть інші процеси, кожна окрема дія яких настільки мікроскопічно мала, що її неможливо обчислити стандартними методами — але вони встановлюють зв’язки, що поєднують окремі системи, утворюючи поля, які вкривають собою кожен клаптик корабельного простору-часу. Від сингулярного реактора, що випромінюванням Гокінга штовхає сімсот тисяч земних тонн корабельної маси (і шістсот тисяч власних), до сплутаних кубітів, які шугають квантовими полями, підвладні розподіленому інтелекту корабля — «Новому Розуму Імператора». Спалахи та іскри, свідомі, підсвідомі і позасвідомі.

Усі вогні — Вогонь.

Бріджит охоплює голову долонями і масажує скальп. Відчуття коротких, цупких волосин, що неохоче деформуються під пальцями, передаючи імпульс шкірі та кісткам черепа, трохи вгамовує хаотичне роїння думок.

«Наче непрямий масаж мозку».

Звіт готовий, треба тільки надіслати його Кемідову. Рапорт КБЖ уже годину як наданий — його зміст нічого в баченні Брідж принципово не змінив. Команда боротьби за живучість завжди видавала прямолінійні (навіть занадто) висновки, чітко і безапеляційно вказуючи на джерела проблем. Бути жорсткими входило в їхні службові обов’язки, бо це завжди був вибір між жорсткістю КБЖ і безжальністю холодного космосу.

Висновок у рапорті був традиційний за формою (лаконічний і однозначний), але не за змістом. Загалом він уміщався в одну-єдину фразу: диверсія/саботаж. З’ясовувати ж мету й мотиви було поза компетенцією КБЖ. І не треба бути інквізитором, щоб здогадатися, що немає сенсу саботувати локальний вузол, і то лише для того, аби вбити якогось матроса.

Брідж О’Шонессі вдивляється в монітор. Погляд її біжить рядками доповіді — чергова «остання перевірка» перед відправкою. Фляга лежить праворуч від термінала, вже порожня. Чоло і скроні приємно заніміли, кістки черепа, здається, ледь чутно вібрують. Це певним чином вгамовує жахливу пульсацію.

З екрана випливає об’ємна світлина Майлза Богена. Мертвий матрос тупиться в неї з минулого: як і всі марсіяни, він некрасивий, та ще й з глибокою зморшкою невдоволення в кутку тонкого рота. Зіниці відливають червоним — ознака важкої хвороби, яку пощастило пережити. Суто марсіянська ознака — мітка Червоної смерті, пошесті, що її в Темні віки вивели і поширили серед людей мі-го. Майже завжди смертельна, але обмежена ланцюгом мутацій, який налаштовував її на конкретний набір генів. Зазвичай гинули (або лишалися каліками) члени однієї родини, здебільшого — саме тієї статі, яка була інфікована першою. Така селективність, за легендою, була інструментом грибів для покарання неслухняних і протягом століть тримала марсіянську частину людства абсолютно покірною владі мі-го.

Бріджит деякий час вивчала зображення, не розуміючи, чим саме воно привернуло її увагу.

Та раптом її очі зафіксували факт, настільки очевидний, що дивно (і водночас зовсім не дивно), як Брідж могла його проґавити.

«…загиблий: механік-ауксиларій технічної служби, маат Майлз Боген, 23 роки, м.н. Дерінкую, Кідонійська долина, 389642, Марс; довічний контракт…»

Запит дає підтвердження: Іва Боген — рідна тітка загиблого. Іронія долі — бути близькою ріднею офіцера СФБ і копирсатися на самісінькому корабельному дні, по вуха в бруді та лайні. Хоча… Майлз Боген був неробою та дауншифтером — його особиста справа просто волала про це. Не без здібностей, але тому він і опинився в тринадцятому секторі без допуску до окульт-техніки. І звання маата, якщо копнути глибше, напевне здобуто стараннями тітки. Цікаво, чи ускладнить це справу? Скоріш за все — так.

О’Шонессі похитала головою, після чого недбалим, втомленим рухом пальців відправила доповідь Кемідову. Можливо, їй пощастить, і ця клята порцеляново-пласталева лялька доручить провести розслідування комусь іншому.

До Юпітера летіти ще ледь не місяць. Не загнати себе за такий час в алкогольну кому, судячи з усього, буде неабияким викликом. Клята голова… знову…

Тольґа потер великим пальцем скроню. Вчора він добряче припав до винних запасів скинії і тепер відчував себе рибою, викинутою на берег. Він лежав на землі, між скель білого туфу. Чув, як дзюрчить неподалік струмок, відчував, як припікає сонце, що вже опустилося до західної стіни каньйону. Час вставати.

Вода в струмку була крижаною. Вона освіжила шкіру і трохи збила огидну сухість у горлянці, хоча зуби від неї заломило так, що Тольґа мимоволі застогнав. Зуби віддавна були його слабким місцем: хиталися, кровоточили, темніли. Але справу свою, на щастя, він робив не зубами.

Звівшись, обтрусив туніку, перевірив ремені на наручнях, поправив чересові пряжки. Сонце вже торкнулося своїм краєм верхів’я західної стіни. Ще трохи — і глибока тінь затопить каньйон: ніч прийде сюди раніше, ніж до решти долини, і небо над головою все ще буде блакитно-сірим. Саме в такий час вони і з’являються.

Тольґа-мисливець дістав з піхов килич — довгу й важку сельджуцьку шаблю. Нігтем перевірив лезо, задоволений, приторочив руків’я зброї тонким шкіряним ремінцем до зап’ястка. Дослухався.

Анахорети в скиніях Долини заливали собі у вуха віск, аби не чути Пісні. Мисливці ж, всотуючи її з кров’ю жертв, навпаки, вчилися дослухатися. Пісня, що вирувала у крові чудовиськ, безперервно, крапля за краплею, просочувалась у думки мисливців і зрештою зводила їх з розуму. Але це траплялося не одразу. І якщо навчитися стримувати її, то відлуння, яке сприймаєш лише найвіддаленішим куточком своєї свідомості, може багато про що розповісти.

І Тольґа дослухався. Ченці з його скинії радили молитися, аби не давати Пісні заволодіти собою, але мисливець молитов не любив і не знав. Він наспівував те, що чув у шинку, співанки, солоні та соромітні, пригадуючи свої давні пригоди, іноді навіть запускаючи руку під туніку, аби зробити спогади яскравішими. Та не сьогодні.

А ось і вони. Тольґа відчував, як легкий, монотонний плин Пісні наче сколихнули слабкі брижі, як їхні вібрації збуджують крицю клинка, що передає їх долоні. Вони ще не тут, не в істинному сенсі, але вже близько. Якщо Давні з’являються на світанку, то чудовиська приходять у сутінках.

— Агов! — покликав стиха. — Прокидайся.

Дамла, невисока жилава мисливиця, виступає з густих сутінків, що заповзають поміж пористих брил туфу. Вона вдягнена в таку ж сіру туніку до ліктів і колін, підперезану широким чересом з металевими пряжками та кільцями. Каптур відкинутий, руде, вже побите сивиною волосся перехоплене полотняною стрічкою, колись червоною, а нині майже вигорілою, з вишитими на ній дрібними рядками прадавніх знаків. Обличчя загострене, наче висічене з того самого туфу, якого так багато навкруги. І така сама ряба, у віспинах, шкіра. Тільки очі — розкосі, кольору вогняного бурштину — єдине, що привертає погляд.

Мисливиця завмирає, трохи піднявши підборіддя, наче намагаючись вловити у повітрі тонкий, ледь чутний запах. Тольґа терпляче чекає.

— Чи не забагато вина було вчора, щоб полювання сьогодні вийшло вдалим? — питає вона тихо.

Тольґа всміхнувся, відчувши легку нотку докору в її голосі. Дамла добре знала, що мисливець не засуджуватиме мисливця — хоч би ким вони були одне одному. Насправді жінка збагнула, що вчора щось трапилося. Щось, що змусило Тольґу пити. І, вочевидь, це не було пов’язане з десятьма вбитими, що вони лишили по собі минулої ночі. Вона здогадувалася, що річ була в тому хлопцеві, братові нової різьбярки… Вона докоряла не за випите вино, а за те, що він не розповів їй.

Він не міг. А навіть якби й міг — не став би. Пам’ять відмовлялася відтворювати ранкові події, та навіть тих уривків, що лишалися… їх було достатньо, щоб тримати при собі.

Сонце востаннє зблискує над стіною, спалахує і зникає, полишивши дно каньйону зануреним у густий морок. Дамла здригається, наче від раптового пориву холодного вітру. Потім неквапливо, але вправно перевіряє обладунки та вішає на кільця череса свою зброю — скручений батіг, вигадливо сплетений з тонких стрічок, нарізаних з доброї бичачої шкіри. Його кінець на два лікті вкритий шпичастою металевою лускою. Змія з жалом скорпіона — так його пестливо називає хазяйка. Слідом з наплічника з’являється невеличкий круглий глек із замотаною шийкою, обвитий мотузкою так, що утворюється довга ручка з петлею — щоб зручно було кидати. Кремінь, трут і кресало в невеличкому мішечку жінка закріплює на поясі поряд із батогом.

Мисливці спокійно дивляться одне на одного. Очікування не триває довго — химерний скрик, схожий на скрегіт заліза по склу, розлягається у вечірньому присмерку. Тольґа вказує Дамлі на північ, уздовж звивистого русла струмка. Вони вирушають.

Полювання розпочато.

Бріджит киває у відповідь патетичним словам Кемідова. Її керівник, як для того, хто втратив більше вісімдесяти відсотків свого тіла, розмовляє занадто вже по-людському. Вона з більшим задоволенням почула б офіційне розпорядження. А ще краще — прочитала.

Інспекторка набирає коротке повідомлення лейтенантові Боген. Тепер ця справа офіційно перебуває в руках СОІ. І особисто для пані Іви — це геть погана новина.

IV

Вдивляючись у монітор, не помітила, що до крові прикусила губу. Тепла цівка залоскотала підборіддя, і тільки тоді, здивований відчуттям теплої липкої вологи, мозок зреагував.

Лейтенант Служби Флотської Безпеки Іва Боген кліпнула і обережно помацала язиком ранку на губі. А, до біса! Цим вона точно не перейматиметься. А щодо іншої, справжньої проблеми…

Попри все звістка про Майло була для неї настільки неймовірною, що Іва навіть не зреагувала на неї по-справжньому. Стандартний виклик, вивчення нещасного випадку, аварії. Напевне, розум підсвідомо відмежував особу від події, завадив раптовому потужному удару. Чи, можливо, не завадив — просто сама Боген, спотворена імперським двоєдумством, відмовилася встановлювати очевидний зв’язок між подією, місцем та особою. Необхідність існувати в двох вимірах свідомості, жорстко розділяти ревне служіння Імперії та особистий, потаємний простір…

Жертва спотворена, потрібна ДНК-ідентифікація. Незважаючи на всю наочність цієї жахливої мізансцени, Іва не пов’язала її з Майло. Вона сама відцифрувала зразок та надіслала його розсипом кубітів до датабанку. Відповідь надійшла за півтори секунди.

«…маат Майлз Боген, особистий ідентифікатор С12/42А-ТС-1418, механік-ауксиларій».

Спочатку це просто проминуло її свідомість, ковзнуло по дотичній, передавши лише те, що вона очікувала отримати: «особа ідентифікована». Розуміння прийшло десь хвилини за три. Відчуття провалу й хиби, неймовірно потужне й водночас холодне, скувало нутрощі, від паху до самого кореня язика. Тіло рухалося наче само по собі, жінка знову відкрила доповідь, проглянула короткі рядки. Погляд закляк на імені.

Майло… мій Майло… як же це…

Усвідомлення наздоганяло Іву якимись хвилями, то відкочуючись назад, то накриваючи з головою — так що зникало будь-яке відчуття реальності. Світ навколо перетворювався на скаламучений акваріум, камеру сенсорної депривації, де вона залишалася наодинці з тією жахливою хибою, що спіткала її та Майло. Не образами його спотвореного, спаленого тіла, не запахами, не словами звіту — а самим фактом його незворотного перетворення, настільки ж неосяжним, наскільки й невблаганно реальним.

Цього не мало статися. Ні, цього просто не сталося. Це якась фальшива реальність. Такої помилки просто не могло статися.

Інспекторка О’Шонессі зустрілась з Івою у секторальному габі СФБ. Схоже на широкий колодязь приміщення, на відміну від житлових габів, було вертикально орієнтованим. Рясними гронами зі стелі звисали ряди терміналів, сполучених пласталевими структурними конструкціями, кабельними трасами та монтажними з’єднаннями. Поліритмічне дзижчання бриніло в повітрі: голоси сорока восьми робочих терміналів і двох розподілених серверів, що впліталися в антифонію людських голосів. Місце лейтенанта Боген було майже під склепінням, серед товстих багатожильних рукавів, що вбирали в себе всі потоки, які приймав і віддавав габ.

— Я дізналася, що загиблий був вашим небожем, — промовила О’Шонессі. — Співчуваю.

В її голосі не було навіть натяку на співчуття.

Іва не завдала собі клопоту відповісти, але очей з обличчя інспекторки не зводила. Вона добре розуміла, що означає цей візит. І ким тепер лейтенант Боген є для слідства. Що ж, цілком передбачуваний розвиток подій.

— СОІ висуває підозру несанкціонованого застосування окульт-практик, — провадила далі О’Шонессі. — Мене призначено слідчим у сій справі.

— Зрозуміло.

— Наскільки близько ви контактували з вашим небожем?

— Я з ним не контактувала, — Іва спокійно витримала важкий, допитливий погляд. Запитання для психологічної дестабілізації, проте конструкція примітивна, така може спрацювати у випадку хіба що з матросом, та аж ніяк — з офіцером безпеки. Що це, якась гра?

— Я не питаю про службу на «Сінано», — недбало махнула рукою О’Шонессі. — Мене цікавить, чи підтримували ви близькі стосунки на Марсі. У ваших справах напрочуд мало даних про дослужбовий період.

— Я отримала призначення на дев’ять років раніше за Майло… — Іва подумки посміхнулася. Зіграти на упередження — це так зветься, еге ж, інспекторко?

— Майло?

— Даруйте, інспекторко. Так ми його звали вдома. На дев’ять років раніше за маата Богена.

Інспекторка на мить заплющила одне око. Друге, сильно модифіковане, продовжувало свердлити Іву холодним поглядом. Вираз втоми швидкоплинною тінню промайнув її обличчям.

— Майлз Боген був сином вашої сестри, так?

— Так. Старшої.

— І наскільки тісно ви контактували до вашого призначення до «Сінано»?

Боген знизала плечима.

— Не дуже. Доки він був немовлям, я навчалась у флотській академії, а після її закінчення мене приписали до орбітальної станції ХР-13, тож вдома я бувала нечасто.

— Так… — замислено протягнула О’Шонессі, не зводячи з Іви штучного ока. — На початку навчання, на першому курсі, ви брали академічну відпустку. На два місяці. Се могло коштувати вам освіти, тож у вас мали бути дуже серйозні причини.

Крижаний краб, що декілька годин тому оселився у нутрощах лейтенанта Боген, занепокоєно заворушився, боляче дряпаючи своїми шпичаками.

— Важко захворів батько. Червона смерть. За два місяці його не стало.

— Тож ви, як і решта родини, перебували під карантином, допоки хворобу не було подолано?

— Так, інспекторко.

— Захворів тільки батько? Чи хтось іще?

— Хворобу зупинили на початковій стадії. Обійшлося без ускладнень, — відповіла Іва.

Можливо, не варто було цього говорити. Вона піддається тиску. Інквізиторка розпочала допит саме для цього запитання. «Червона смерть, кажете? То як се ви не повиздихали?»

Дуже слушне питання.

На зап’ястку завібрував комунікатор. Виклик від очільника.

— І саме під час карантину народився Майлз? — О’Шонессі проігнорувала і виклик, і попереджувальний жест Іви. Потім подивилася на свій комунікатор і кількома дещо нервовими жестами щось надіслала. Іва, яка вже прийняла виклик, з подивом почула лише сигнал роз’єднання. Вона підвела від комунікатора очі, знов зустрівшись із застиглим, скануючим поглядом О’Шонессі.

— Так, інспекторко. Сестра спромоглася народити, але пологи були важкі, й вона так і не одужала. Померла за шість років…

«Вона відшила майора Хартмана, очільника ФБ сектору».

О’Шонессі тим часом знову перевела погляд на комунікатор, вивела на ньому декілька символів, завмерла, вдивляючись у результати.

— Інспекторко… — наступне питання мало загнати Боген у глухий кут. Питання без відповіді. Тож вона збиралася випередити…

Та відірвалася від комунікатора, без найменшого зволікання урвавши співбесідницю.

— Я збираюся відвідати житловий відсік, до якого був приписаний маат Боген. Мені потрібен супровідник.

Охороняти інспекторів під час роботи «в казематі» було звичайною справою СФБ. Проте це була прерогатива варти, а не слідчих. До того ж очільник місцевого відділку сам обирав, кого відправляти з інспектором. Але натяк О’Шонессі був більш ніж прозорий.

«Тож знущання триватимуть. Тепер зрозуміло, чому вона приперлася сама, а не викликала мене до себе».

— Вашого керівника я вже попередила. Маю намір вирушити негайно. Заперечення, лейтенанте?

— Жодних.

Крива посмішка на секунду промайнула обличчям інспекторки.

— Чудово.

V

Саме у тринадцятому секторі «Сінано» розташовувалася реакторна камера сингулярного рушія. Якщо НРІ в одинадцятому був мозком корабля, а святилище Ґаґанотхоа в третьому — його серцем, то се, напевне, була печінка. Запалена, хвора печінка нещасної охлялої істоти.

Принаймні, так Бріджит уявляла собі це місце.

Вони пливли вузьким закрученим коридором, що більш скидався на нору — абсолютно круглий, заледве півтора метра в діаметрі. Сингулярний рушій на «Сінано» був новітнім елементом — його начебто встановили вже за часів Сторічної війни. Для цього довелося перебудовувати декілька секторів. У дуже стислі строки, бо командування підозрювало, що, відступивши на Марс, мі-го перегрупуються та розпочнуть контрнаступ. Передбачення не справдилося, але хто нині про це пам’ятав? За підсумком тієї війни раби та хазяї помінялися місцями, а невдовзі людство розпочало Реконкісту, звільнивши вже й Марс та змусивши грибів забиратися геть за астероїдний пояс. Венеріанський інцидент був певним переходом від Реконкісти до протистояння значно ширшого, в якому земляни перебували й досі… Чи варто говорити, що часу «наводити красу» на материнських кораблях, головних робочих конячках війни, так і не знайшлося?

Житловий відсік ауксиларіїв був схожий на продовгасту вузьку кишку, напівтемну та позбавлену магнітної палуби. Спальні відділення були значно меншими, ніж в основного матроського складу. Погляди, що зблискували в сутіні тих відділень, були настороженими і непривітними. Глухе бурмотіння здіймалося за спинами жінок. Слухові імплантати старанно фільтрували, чистили та розподіляли той гомін, водночас проганяючи крізь хмарні сервіси для виявлення крамоли, єресі та агресії. Це відбувалося десь на тлі свідомого сприйняття, і пакети узагальненої інформації Бріджит сприймала радше як емоційно-інтуїтивний фон, ніж як конкретні показники. Модифіковане тіло проводило лише поверхневий аналіз цього масиву даних і, налаштоване на певний пороговий рівень тривоги, у разі його перевищення активувалося, тільки тоді виділяючи його конкретні джерела і вираховуючи протидії.

— Тут, — вказала лейтенант Боген, певне, аби тільки щось сказати. Мовчанка, в якій вони пройшли увесь шлях, вочевидь гнітила її.

«Ці кофіни не лише малі й тісні, а ще й спільні», — відзначила для себе Брідж. Загорнутий у спальний мішок, у ніші спав якийсь широкоплечий хлопчина. Не марнуючи часу на делікатність, інспекторка штовхнула його.

— Прокидайся, матросе. Нумо, швидше!

Той завовтузився, вибрався з мішка і виплив у прохід. Шкіра темна, в глибоких зморшках, погляд з-під низьких брів — затінений, тьмяний. «Боцман Мілош Вукмір, особистий ідентифікатор С12/42А-ТС-1813, старший механік-ауксиларій…» послужливо біжать на периферії зору рядки досьє. Компресійна білизна обтягує хирляве, висушене слабкою гравітацією тіло, надаючи йому дещиці естетичності. Відкриті передпліччя рясно помережані татуюванням — геометричними патернами, надто характерними, щоб не впізнати. Так само як і не помітити заледве не триметрового зросту.

«Ще один марсіянин, — відзначає Брідж. — Цікаво, вони все казематне дно ними заповнили, чи є тут вилупки і з Землі? Хоча, якщо навіть адмірал, за чутками, походить з Марса, то чи варто дивуватися засиллю марсіян серед матросів?»

Насправді, з її боку це був певний шовінізм. Марсіани, що поколінням жили під гравітацію ледь не в третину земної, мали значні переваги порівняно з іншими матросами через слабку штучну гравітацію суден, навіть таких великих, як «Сінано». З другого боку, людське населення Марса було надто вже нечисленним, щоб становити значну частину флотських екіпажів.

Вона ігнорує боцмана, оглядаючи спальне місце. Шухляда з особистими речами зовсім маленька — принаймні вдвічі менша, ніж у молодших окульт-техніків і втричі — ніж її власна. Замок на відбитку пальця — щось із прадавніх часів, такий собі артефакт Темних віків. Нині й половина екіпажу не мала відбитків — протези, синтетична шкіра, маніпулятори, спеціальні покриття… Цікаво, скільки ще подібних реліктів лишається в глибинах корабля? Чи хтось насправді розмірковував над глобальною модернізацією сього левіафана? Напевне, через свій велетенський розмір він мав такі застарілі елементи ще від моменту, як зійшов зі стапелів корабельні.

Система заблокувала замок точно в той момент, коли була зафіксована смерть Богена. Тепер, на запит О'Шонессі, доступ був відновлений — і з легким клацанням дверцята відчинилися. За ними — один кубічний фут простору, майже по вінця напханого всіляким мотлохом. Інспекторка на якусь мить застигла, роздивляючись цю огидну мішанину: темно-червона шкарпетка, не стрійна, добряче поношена і розпарована; електретний пароінгалятор, який, вочевидь, давно вийшов з ладу; лялька чоловіка в зеленому трико з двома парами передпліч, що виростали просто з ліктьових суглобів. Лялька зроблена з пінополімеру на пласталевому каркасі, мала гнучкі суглоби і, певне, була колекційним предметом, а не дитячою іграшкою. Нині ж, стара, потерта й пошарпана, цілком вписувалася в контент шухлядки. Вона лежала на чомусь схожому на невеличку пласку плитку, загорнуту в зужиту антисептичну серветку. Не без відрази Брідж потягнулася до неї…

Струмінь полум’я вирвався з шухлядки, охопивши руку Бріджит. Вогонь ревів і вирував, розідране жаром повітря клубочилося і закручувалось у химерні вихори. Їдкий дим через ніздрі проник до горлянки, впившись у неї тисячею закручених гвинтами зубів. Крик, що миттю наповнив легені, застряг, не здатний подолати стиснуті у болісному спазмі щелепи. А потім… потім Брідж зрозуміла, що полум’я не шкодить їй. Рука, яка застигла, занурившись у нього, відчувала лише приємне, ніжне тепло, що повільними хвилями розливалося по всьому тілу. Діставшись до голови, воно миттю розчинило пульсуючий біль — геть повністю, без залишку чи спогаду, як ніколи до того… Ані алкоголь, ані ліки…

— Інспекторко?

Ламкий, огидний голос грубо висмикнув її з теплих обіймів, разом повернувши сморід житла ауксиларіїв, задушливу напівтемряву й біль у потилиці, що тепер став гострим, наче в череп розмірено забивали довгого іржавого цвяха. Удар за ударом.

Пальці зімкнулися на чомусь твердому. Засліплена болем і майже нетямуща, Брідж потягла предмет до себе. Коли в очах розвиднилося, а гупання в голові трохи ущухло, вона нарешті зрозуміла, що то було.

У стару серветку був загорнутий записник. Невеличкий, з долоню завбільшки, в палець завтовшки. Палітурка пожолоблена. Краї аркушів потріпані й брудні.

Інспекторка мовчки втупилася в маленьку книжечку. Не те щоб це було чимось надзвичайним — такі записники вже потрапляли їй на очі. Абсорбуючий синтетичний полімер сторінок з алотропною сіткою, вплетеною в поверхню. Невеличкий модем у корінці, записи зчитуються й пересилаються на зовнішній сервер…

Тільки тут корінця було вирвано. Павутинки-проводи висіли розпатланим пасмом. Бріджит, що збиралася вже розгорнути записник, застигла, дивлячись на нього, наче на пастку. Вона не розгорне цієї книжечки. Не тут. Не зараз. Тому… тому що…

Тому що якась частина її, безпосередньо пов’язана з болем, який випалював потилицю… впізнала цей записник.

Відвівши очі від сірої обкладинки, Брідж зустрілася поглядом із боцманом Вукміром. Хлопчина невідривно дивився на неї — але в цьому погляді не вгадувалося жодних емоцій. Ані страху, ані цікавості, ані гніву чи підозри. Тільки… спокійне очікування.

Брідж струснула головою і поклала записник у контейнер на стегні комбінезона.

— Чого вирячився, боцмане? — просичала вона, відчуваючи, як на напруження голосових зв’язок радо відгукується болісне пульсування в потилиці.

Мілош опустив погляд.

— Перепрошую, пані інспекторко, — голос його звучав спокійно, навіть сонно.

Раптом голова О’Шонессі вибухнула жаром. Він потік шиєю, заповнив розпеченою в’язкою лавою груди… Захрипівши, вона з розмаху копнула боцманові чоботом у пах. Удар був не надто сильним, вона просто відштовхнула чоловіка, але той у польоті зблід та скрутився, прикривши руками причандали. О’Шонессі теж відлетіла, врізавшись у лейтенанта Боген, яка ухопила її під лікті, підтримуючи. Це, а ще відстань до боцмана створили певну паузу в подіях — таку необхідну для Бріджит. Шалена лють, що раптом охопила її, повільно ущухла. Одночасно, важка, похмура мовчанка накотилася зусібіч. Чіпкі погляди мерехтіли в напівтемряві, змішуючись з приглушеними очима-світильниками в стінах. Напружене очікування відчувалося майже фізично.

— Трясця… — прохрипіла вона, звільняючись з обіймів ФБшниці. — Боцмана Вукміра затримати для допиту.

— Але… — почала було Боген, та інквізиторка перебила її.

— У карцер! — біль змусив її зажмуритися. Ледь чутне збурення прокотилося житловим відсіком. Напруга зросла в рази.

Боген роззирнулася, потім дістала наручники і, відштовхнувшись, попливла до Вукміра. Коли та пролітала повз, Бріджит роздивилася краплі поту на її скроні — і червоний зблиск зіниці, що на мить перестрів її погляд.

— Боцмане Мілош Вукмір, — почала вона добре поставленим голосом. У ньому не було й натяку на страх. — Вас заарештовано у справі про вбивство Майлза Богена. Руки!

У цей момент час неначе зупинився. Безкінечно довго вони дивилися одне на одного, не кліпаючи, не дихаючи. Навіть повітря застигло, зробившись важким і густим, ніби смола. Між ними відбувалося мовчазне протистояння, коли все вже давно сказано і не залишилося жодних аргументів — лише чиста, абстрактна воля супротивників. Щира, сліпа ненависть канчука й шкіри, яку той от-от почне шматувати.

Нарешті, розбивши цей стазис, боцман протягнув руки. Лейтенант зашморгнула на них карбонові браслети. Коли вони зрушили проходом, оминаючи Бріджит, їй здалося — лише на декілька мікросекунд — що Вукмір всміхається.

VI

Незграбне, гротескне тіло, хитаючись, з’явилося з-за білястих валунів. Шкіра сочилася слизом, його рясні патьоки вилискували в примарному світлі зірок. Місяць уже зійшов, але допоки ховався за гребенем стіни. Потвора важко переступала, похрустуючи крихким камінням під кінцівками. На роздутому, масивному тілі схожа на яйце лиса голова здавалася огидно маленькою. Очей не було — лише пасмо слизьких рожевих мацаків, що звивалися і тяглися у різні боки, наче почвара намацувала ними шлях.

Тольґа, мовчазний і нерухомий, промовисто подивився на Дамлу, потім перевів погляд на чудовисько і на вузьку стежку, що зміїлася поміж туфових брил. Дамла кліпнула у відповідь.

Повільно і плавно, наче сама темрява, Тольґа рушив уперед. Його долоня торкнулася червоної стрічки, пов’язаної на стегно, трохи вище коліна. На ній білими нитками були вишиті знаки, значення яких Тользі були невідомі. Утім, він знав, що стібків було рівно тисяча. То був могутній оберіг з іншого часу, вдягнувши який мисливці легенд полювали на чудовиськ — таких самих, на яких нині полював Тольґа. Навіть якщо й ні, зміст, який вкладали в ці знаки попередні власники, не мав значення. Це були символи, які набували сенсу лише в конкретній людині, в носії, тобто в ньому, у Тользі. Він вдихнув — безшумно, але глибоко, до болю в ребрах. Пісня лунала сильно і потужно, час і простір навкруги бриніли нею, єднаючи минуле, теперішнє й майбутнє в міцно сплетене мереживо. Він не бачив, але відчував, як зрушила з місця Дамла, обходячи білі брили-ікла. Почвара завмерла, нашорошивши вогкі тремтячі мацаки, повела безокою головою. Низьке гарчання зародилося десь у надрах її черева, розлившись навкруги, наче дьоготь. Обриси її замиготіли, розпливаючись.

Тольґа з криком зірвався з місця. Важкий килич, вихоплений з піхов, з глухим виттям розтинав повітря. Ноги Тольґи рухалися стрімко, відштовхуючись від крихкої гальки з легкістю й вправністю, на яку інший був неспроможний навіть на уторованому шляху. Коли до почвари лишалося кілька кроків, він зігнув коліна й стрибнув, злетівши майже на висоту власного зросту. М’язи відгукнулися вибухом різкого болю, але мисливець вже не відчував його. Обидві руки стискають руків’я шаблі, що занесена за ліве плече, тіло в польоті закручене, наче пружина. І от воно розпрямляється, розкручується гвинтом, важке лезо хижо мчить до вкритої слизом плоті…

Мерехтіння обрисів монстра стає нестерпним. Килич вгризається в слизьке м’ясо — і водночас почвара переміщається вбік, розпадається на декілька власних подоб, абсолютно ідентичних, але водночас різних. Тольґа передбачає це. Одна з них б’є передньою лапою, великою та вузлуватою, наче старий корч, та він уже котиться по землі, клинок глухо дзенькає об каміння.

Мисливець зривається на ноги… але монстр уже біля нього, з’являється й зникає, ніколи не реальний достатньо довго, щоб Тольґа встиг на ньому сфокусуватися. Лише хаотична послідовність спалахів-появ, що трапляються швидше, ніж око встигає їх угледіти. Це полювання буде кращим, ніж він сподівався. І точно наблизить Пісню до нього — більше, ніж усі полювання останніх років.

Тольґа танцює в безперервному й безтямному русі, не зважаючи на те, що встигає ухопити його зір. Він чує Пісню та дозволяє тілу реагувати на неї — бо то єдиний шанс вижити… і виграти час, необхідний Дамлі.

Удари, які не є ударами, а радше можливостями ударів, виникають навколо Тольґи. Він відчуває їхню потенційну присутність, одномоментність там, де він є і водночас його немає. Кров мисливця закипає Піснею, і він розуміє, що цей танок стрімко наближає його невідворотний кінець, єднання з джерелом, яке буде означати завершення буття в тому розумінні, яке доступно людині.

Дамла виринає з пітьми спалахом жовто-блакитного полум’я. Її поява зводить поєдинок до стану жорсткої інваріантності. Тольґа завмирає навпроти монстра, що здіймається над ним, майже вдвічі вищий і втричі масивніший. Велетенська лапа падає вниз, цілячи в голову мисливця. Дамла з криком кидає палаючий глечик у почвару, той трощиться, розливаючись вогняними бризками по широкій згорбленій спині. Слиз, яким та рясніє, миттєво спалахує, перетворюючи почвару на живий смолоскип. Це лише на частку секунди затримує удар, але й цього Тользі достатньо, бо тепер він дивиться з двох різних місць. Одними очима бачить, яка падає на нього пазуриста лапа, вже охоплена вогнем, другими — як він помирає на крок ліворуч себе. Переможно й урочисто лунає у вухах пісня Давніх. Його погляд зустрічається з поглядом Дамли — і він знову єдиний…

— Повні небеса й земля слави твоєї… Осанна! Осанна у вишніх! — хрипкий стогін зривається з його губ, і він падає навколішки. Пережити власну смерть… важке випробування для тіла та розуму.

— Усі вогні — Вогонь, — шепоче Тольґа, осклянілими очима спостерігаючи, як у судомах та корчах згоряє почвара. Стовп полум’я високо здіймається в темне небо. Тіні від туфових валунів танцюють навколо нього, наче поганські жерці, що святкують урочисте жертвоприношення.

— Що б сказали на се при дворі басилевса Теофіла в Константинополі? — усміхаючись, Дамла виростає праворуч нього.

— Басилевса? — не зводячи з вогню очей, перепитує Тольґа. — А чи він і досі є? Чи не залишився він в іншому часі, коли ми, ченці Долини, стережемо сон того, хто має ся прокинути? Чекаємо на тих, хто здатен буде розбудити його… її?..

Далма не відповідає. Вона розуміє, що розум Тольґи скаламучений важкою битвою. Хрест мисливця — найважчий у скинії, а шлях — найкоротший. Тольґа й без того вже надто довго крокує цим шляхом. Але ні, його час ще не настав — вона відчувала це, бо кожен мисливець може відчувати, наскільки людина просякнута Піснею. Бо інакше поганий то буде мисливець. Мертвий.

Вона обережно поклала руку на плече Тольґи. Провела пальцями по грубому полотну, ковзнула вище, торкнулася щоки, порослої жорсткою кущастою бородою.

— Ну годі вже… тихше, мій коханий… чисті зорі сяють нам з небес… тихше…

Він незмигно дивився у багаття, на яке перетворилася почвара. За його яскравим сяйвом годі було розгледіти зорі. А губи його все шепотіли ті самі слова…

Усі вогні — Вогонь.

Бріджит втомлено прикриває очі, притискає пальці до лоба, під самою лінією волосся, починає масажувати його. Кляті слова, настільки ж марудні, як і безглузді. Що це взагалі має означати? Де вона се почула?

Записник лежить перед нею на столі. Вона все ще не наважилася його розгорнути — навіть наодинці, у своєму відсіку, наче не чужі очі, а її власні непокоїли її найбільше. Відірвавши пальці від чола, вона запустила їх у волосся. Воно дуже приємне на дотик — набагато приємніше, ніж будь-коли було її справжнє… Таке шовковисте й водночас жорстке, слухняне й майже невідчутне. Навіть руками можна було гарно його вкласти, а простий гребінець — той узагалі дозволяв робити на голові вигадливі інсталяції. Такий приємний додаток до штатного захисного імпланту… Брідж посміхнулася. Її коханки після сексу часто бавилися її волоссям. Їй се подобалося… відчувати їхні доторки, пестливі та грайливі — то ніби знову дитиною опинитися в руках матері…

Годі.

Вона поклала долоню на обкладинку записника. Там немає нічого, що могло б її злякати, ба навіть збентежити! Її готували саме для цього. Для викриття єретиків, несанкціонованих окультистів, аб’юзерів окульт-технологій. Її кондиціонували, перевіряли, знов кондиціонували і знову перевіряли. Вона бачила подібне багато разів. Вона насправді знає, що там буде — бо її вчили це знати.

Бріджит О’Шонессі рішуче розгорнула записник і вп’ялася поглядом у заповнені дрібним почерком сторінки. Гортала їх одну за одною, інколи зупиняючись на чомусь на декілька секунд. Вона не мала наміру зрозуміти, що саме тут було написано — тільки загалом визначити, що за записи потрапили їй до рук. І що далі Бріджит просувалася, то потужнішим, гучнішим ставав стукіт пульсу в скронях. Холод стиснув груди, всередині все наче провалилося донизу. Вона перегортала сторінки дедалі швидше — розуміння вже сформувалося, і тепер вона лише знаходила підтвердження, одне за одним.

— От курва… — О’Шонессі згорнула записник. В неї одразу було відчуття, що з цього виросте здоровезний чиряк, якого лишень торкнися — і він чвиркне гноєм. Ну що, принаймні тепер стало очевидним, що се надто серйозна й велика справа для неї одної. Треба переправити записника Кемідову, і хай старий недоробок формує слідчу бригаду, що стане копирсатися у тому гниднику, який виріс у тринадцятому секторі. Навіть (напевне), опинившись у цій бригаді, Бріджит не доведеться вирішувати все самій — вона лише виконуватиме накази.

Записник не був простою збіркою насмиканих звідусіль уривків та вигадок. Це був список. І не звичайної теоретичної роботи з окульт-фізики, з якої пересічнику не буде ані користі, ані шкоди (бо він просто не второпає, про що воно йдеться). Не технологічного регламенту, що є лише додатком до машин та апаратів. Це було щось геть інше — можливо, щось родом із Темних віків, коли таємне знання для людей насправді було таємним, бо використовувати його відкрито означало накликати на себе гнів мі-го.

Майлз Боген зробив список забороненого тому. Чи, радше, список списку. Навіть якщо ланцюг копій був іще довший — се не мало вирішального значення. Частково зроблений на прамові, частково — асемічним письмом, сей список був найнебезпечнішою річчю, яку Бріджит О’Шонессі будь-коли тримала у своїх руках. Атож, відповідальність з неї незабаром буде знято — хоч, попри се, вона навряд скоро вибереться з сього багна. Важко навіть уявити, наскільки жахливо-велетенською буде бюрократична процедура.

Вона навмання розгорнула книжку й втупилася в неї.

Замість плоті — циндра, замість крові — вогонь.

Вона вже бачила сей рядок. Вона вже чула його. Промовляла його.

Нездатна поворухнутися, Брідж продовжувала тупитися в сторінку. Здавалося, від тієї починає здійматися жар, хвиля за хвилею, поступово посилюючись і зростаючи. Він лизнув обличчя жінки, спочатку несміливо, наче сором’язливий коханець, що наважився лише похапцем торкнутися губами щоки, але, не зустрівши спротиву, повторив спробу, вже сміливіше, наполегливіше. Губи обпекло, гаряче повітря заповнило ніздрі, шорстко тернуло повіки. Жах крижаним вихором здійнявся десь у нутрощах, розійшовся кістками, хребтом, заморозив череп, враз притлумивши той болісний пульс, і це наче розтрощило ту тверду оболонку, в яку була закута Брідж. Вона відсахнулася, підлетівши майже до стелі, вдарилася спиною об переділку. Відчуття жару раптово зникло; шкіри знову торкнувся холодний, металевий подих корабельного повітря. Все навколо набуло неймовірної різкості, наче з очей впала невидима до того полуда.

Витираючи з чола піт, Брідж повільно спланувала додолу. Кинула обережний погляд на стіл — книжка все ще лежала розгорнута, але тепер не виглядала й не відчувалася нічим більшим за простий потертий записник.

— Каос би мя трафив, — майже вихаркнула жінка, рішучим рухом простягнувши руку та згорнувши книжку. — От же ж лайно…

Усе, що потрібно було зараз зробити — се віднести клятий записник Кемідову. Просто взяти й віднести. Нічого більше. Скинути сей тягар зі своїх плечей.

— Ні, курво, ні! — вона обхопила голову руками, запустивши пальці у волосся, що здавалося тепер наелектризованим. — Тут якась пастка, все не так просто. Чому я його відчуваю?

Саме час пожалкувати, що не була надто старанною студенткою. За часів, коли вона навчалася у Старій Флотській Академії в Кілі, майбутня служба не здавалася дуже складною. Є деякі речі, які просто відбуваються, і це природний рух, якому слід коритися, бо спротив не принесе нічого доброго. Факультет Внутрішньої безпеки та оборони — це закрита, кастова установа, куди в дев’яноста відсотках випадків потрапляють діти й родичі інспекторів. То не є феодалізм чи клановість — просто ці люди мають певну генетично закладену витривалість, виведену й скореговану. Вони мають шанс витримати ментальне кондиціонування і подальші необхідні корегування. О’Шонессі була серед тих, хто має стати інспекторами. Хтось, звичайно, кращим, хтось гіршим, але шанс уникнути цієї долі був мізерно малий, пов’язаний хіба що з каліцтвом чи смертю. Нині ж ситуація наче обернулася чимось геть іншим — виявилося, що єдина можливість, яку давало життя, насправді була не зовсім єдиною. Розгалужена, заплутана, вона могла привести до цієї точки сотнею різних шляхів. І на багатьох із них Брідж О’Шонессі мала б кращу позицію, ніж її теперішня — позиція сліпця, який намагається зрозуміти, що таке червоний колір. Тоді, в Кілі, вона була вільною робити майже все, що їй заманеться. Веселитися, кохати, кричати… Маленький чарівний світ кампусу був дуже несхожий на галасливий та злий великий світ за його стінами. Ігнорувати нагоди було б дурістю, чи не так? «Справжнє навчання почнеться тільки тоді, коли ти потрапиш на службу», — так казали всі, хоча ніхто не міг знати цього напевне…

На передпліччі прокинувся браслет — вхідний міжслужбовий виклик. Брідж кинула оком на екран. Лейтенант Іва Боген. Несподівано.

— Слухаю, пані лейтенанте.

— Пані інспекторко, вітаю. Ви маєте прибути до секторального габу СФБ. Це терміново.

— Що трапилося? — відчувши, як усередині розливається гаряча хвиля, спитала О’Шонессі.

— Перепрошую, пані інспекторко, але згідно з настановами 147-А та 34 взаємодії СФБ та СОІ надання мережею інформації щодо…

Брідж не могла похвалитися, що дослівно пам’ятає ті настанови чи навіть пригадує їхні номери, але, нетверда в букві, вона добре відчувала дух законів СОІ. І добре розуміла, що мають означати сі слова. Несанкціонована окультна активність — і судячи з місця зустрічі — пов’язана з Вукміром.

— Зрозуміло, — роздратовано урвала вона лейтенанта, водночас посилаючи запит на монорейку. — Буду за… вісімнадцять хвилин.

Око її зупинилося на записнику, що так і лишився лежати на столі. Вона корегувала маршрут, додавши візит до Кемідова…

— Я зустріну вас у коридорі А-18, відсік 4, пані інспекторко. Прошу не затримуватися. Це насправді терміново.

«Курва твоя мама!» — вилаялася про себе О’Шонессі, скасовуючи запит. Зваживши поглядом записника, вона вхопила його і засунула в контейнер на стегні.

VII

«Сінано», хоч який величезний, не заохочував до прогулянок та вештань. Екіпаж пересувався за чітко визначеними маршрутами, а частота й кількість цих пересувань зводилися до мінімально необхідної. Збудований за часів Старої Імперії, у своєму первісному дизайні корабель не мав ані сингулярного реактора, ані НРІ — двох вузлів, що значно спростили й прискорили живлення та роботу внутрішніх систем, а відповідно, і зменшили потребу в людях на борту — вантажі найбільш вимогливому та витратному в умовах космосу. Достеменно невідомо, якою була кількість екіпажу під час Війни Тисячі Демонів, але вочевидь, нинішні десять тисяч є значно меншою цифрою. Це зумовило будівництво внутрішньої монорейки й так само — запровадження обмежень щодо пересування. Між облаштованих осередків навколо критичних агрегатів, які для свого функціонування потребували людського ресурсу, пролягали темні та холодні ділянки, в яких повітря (і то не всюди) постачалося прадавніми системами, змонтованими чи то за Старої Імперії, чи то за часів мі-го. Вилазки окульт-техніків та ауксиларіїв у ці «темні долини» були чимось на кшталт археологічних експедицій. Принаймні, так вони виглядали для стороннього спостерігача. Такого як інспектор СОІ чи офіцер СФБ.

О’Шонессі, одна в порожній вагонетці, всміхнулася своїм думкам. Двері прочинилися, і досередини зайшов довготелесий, більше двох метрів, чоловік. Він був модифікований ледь не більше за Кемідова: непропорційно довгі ноги та руки складалися здебільшого з біополімерних тканин та пласталевих вставок. Тулуб, який за розмірами мав би належати землянину середнього зросту, вкривали зовнішні модулі та периферійні пристрої. Жмути кабелів та широкі смуги оптоволоконних шин, здається, замінювали йому одяг. Хоча необхідність у вбранні була взагалі доволі сумнівною — жива плоть проглядала лише фрагментарно і на поверхні займала відсотків десять. Пах був прикритий чимось на кшталт порцелянової черепашки — розмірів достатніх, щоб натякати на щось під нею. Напевне, також щось мало залишитися і на голові, але інженерний шолом не давав змоги впевнитися в цьому. Скло візора — тригональної сітки зеленуватого перламутру — розвернулося до неї.

— Guten Tag, Inspektorin O’Shaugnessy, — промовив чоловік. Голос звучав досить природно, проте тренований слух відчув синтетичні зв’язки та голосовий модулятор. З таким тілом косметика для голосу, на думку Бріджит, виглядала недолугим жартом. Вона, здається, бачила цього персонажа вперше, хоча дивне відчуття дежа вю бентежило її. Наче вони вже зустрічались, але де й за яких обставин? Якщо він назвав її на ім’я, то, певне, мав високий рівень доступу — атож, доволі високу посаду та ранг. Зафіксувавши погляд на прибульцеві, вона надіслала пошуковий запит.

«Командор Вольфрам фон Зіверс, проф., особистий ідентифікатор С1/412І-КІ-0112; гросінженер», — доповіла система.

Брідж зірвалася на рівні, козирнувши офіцеру.

— Herr Großingenieur, — спантеличена, вона забула навіть формальне вітання, тупо вирячившись на власне відображення на поверхні його візора.

Секунду чи дві вони мовчки дивилися одне на одного. Бріджит не могла побороти заціпеніння — якесь липке відчуття народилося у глибинах свідомості й тепер розросталося, заважаючи вільному руху думок. Перше її враження було помилковим. Вона бачила його раніше. І хоч як вона намагалася впевнити себе, що могла зустріти одного із старших офіцерів під час якихось загальних зборів, ця бентега ніяк не бажала вгамовуватися. Вона вже бачила його — так само зблизька, як і зараз.

Зіверс незграбно розвернувся й сів навпроти О’Шонессі. Через задовгі для тіла кінцівки своїми рухами він нагадував бусла. Бріджит сама здивувалася згадці про тих дивних птахів зі свого далекого дитинства.

— Mein Schiff ist in Schwierigkeiten, frau Inspektorin. Weifit du etwas darüber?

He впевнена, що цілком зрозуміла слова гросінженера, Брідж мотнула головою:

— Nein, Herr Großingenieur, — і, сама злякавшись власного нахабства, додала: — Muss ich?

— У вас чудовий акцент, пані інспекторко. — Після цих слів пролунало щось схоже на вібрацію металевої пластини. Бріджит вирішила, що це мав бути смішок. — Але насолода слухати його, на жаль, не компенсує додаткових витрат часу. Шкода. Я чув, що західноімперська… гм… вживана у вашій службі.

— So ist es, Herr Großingenieur. Ich…

— He треба, благаю, — Зіверс звів величезну лапиську, зблиснувши чорними сегментованими трубками фаланг і карбоновим покриттям суглобів. — Я аж ніяк не хтів вам докоряти. Ви справді дуже мила. Але…

Він на мить замовк, кинувши погляд на фреску на склі вагонетки, ліворуч від О’Шонессі. Звідтіль на нього споглядав Y-подібний виріз шолома, закритий візором кольору розпеченої міді. Бріджит його зараз не бачила, але пам’ятала — в тьмяному освітленні вагонетки той розжарений ігрек першим впадав у око.

«Мила? — під черепом подив змішався з гнівом, розпочавши екзотермічну реакцію. — 3 якого цивільного пекла він виліз?»

— …але чотириста тридцять хвилин тому було зафіксовано аномальні показники в роботі сингулярного рушія. І оскільки «Сінано» зараз рухається на сингулярній тязі, такі аномалії є… небажаними. Ба більше, моїм службам і досі не вдалося з’ясувати ані причини цих аномалій, ані їхні можливі наслідки. Наразі ситуація не може вважатися аварійною, але ж ви розумієте, що саме міститься в реакторній камері та чому я бажаю мати повне розуміння й повний контроль над ним.

Бріджит хотіла було спитати, як це стосується її, але гросінженер уже провадив далі:

— Двісті десять хвилин тому я дізнаюсь про загибель одного з ауксиларіїв у секторі тринадцять — і те, що вона збігається за часом з початком моїх проблем. Я роблю запит про обставини загибелі… і отримую відповідь, що справою займається СОІ. На жаль, я не встиг зустрітися з вами на вашому робочому місці, але таки спромігся перестріти вас тут, пані інспекторко…

— Entschuldigung sie, Herr Kommandeur, aber ich darf nicht… — Брідж затнулася, неспроможна дібрати слів і проклинаючи себе, що знову вдалася до високої імперської. — Я не вповноважена розкривати подробиць розслідування…

— Мене не цікавлять ваші повноваження, mein lieber, — знов пролунала металева вібрація, що заміняла Зіверсу сміх. — І я не збираюсь пхати носа у ваші справи, тим паче — долучатися до них. У мене своїх удосталь. Я просто хочу, щоб ви зрозуміли, що се не є простим жертвоприношенням безіменного матроса, який і за життя цінним для флоту міг бути лише як сировина для фабрикаторів.

— Перепрошую, пане командоре, — раптом фамільярність та зневага гросінженера, такі незвичні для О’Шонессі, розбурхали в ній пекучу лють. І та лють потребувала виходу. — Ви відшукали мене, тільки щоб зазначити се?

Вагонетка зупинилася, двері з глухим сичання розійшлися. Зіверс звівся на рівні, майже вдарившись головою об стелю, і одним кроком вийшов на перон.

— Я не прихильник ретроградних забобонів про переваги особистого контакту, інспекторко. Але іноді, безпосередньо на місці, і справді можна зробити більше. Сподіваюсь, з реактором се переконання виправдається. Альбо я просто надаремно витратив цінний час на фізичне переміщення.

І він рушив уперед — хиткою пташиною ходою істоти, у процесі створення якої педальна активність вочевидь не була серед пріоритетів. Магніти кінцівок шипіли й тупали, з’єднуючись та роз’єднуючись з палубою. На мить Брідж здалося, що вони розпечені до червоного жару і лишають по собі проплавлені в пласталі палуби сліди, що куряться їдким димом…

Мотнувши головою, вона вийшла з вагона. Темний, притиснутий низькою стелею габ був майже порожнім. Роззирнувшись, О’Шонессі угледіла лише двох окульт-інженерів, що бігли до Зіверса — мабуть, зустрічали його. Той ніяк не відреагував на них, навіть ходи не вповільнив, тож обидва прилаштувалися позаду, ледь не вдвічі нижчі через зігнуті спини. Хвилина — і трійця зникла за рогом одного з коридорів, полишивши по собі довгасті, викривлені тіні.

«Tonde hi ni iru natsu no mushi», — не до ладу згадалася їй стара імперська промовка. Годі й казати, що поява Зіверса не додала їй спокою, тим більш, що клятий бусол вирішив жбурнути свої проблеми просто їй в обличчя — замість того, щоб направити звернення до Кемідова, як мав зробити за субординацією.

Коридор А-18 вів від секторального габу СФБ до карцерних відсіків. О’Шонессі мала до нього доступ саме через затриманого Мілоша Вукміра — стандартна процедура. Відчуваючи на собі липкі, стривожені погляди ФБшників, вона продефілювала габом до дверей. Один з офіцерів, що стояв до неї спиною, невдало крутнувшись, штовхнув її. Озирнувшись, він відкрив був рота, але так і завмер. Се був той напарник Боген, що так недолуго хизувався перед нею.

— Пані інспекторко, — він козирнув і спробував вислизнути з-під її погляду.

— Офіцере, — вона здійняла руку, перегороджуючи йому шлях. — Ви знов сплутали мене з чоловіком.

Уся злість, що накипіла в ній за час розмови з командором Зіверсом, разом почала тиснути на стінки черепа, віддаючи тупим, гарячим болем. Вона просто вимагала виходу. І шанс випав наче непоганий…

— Вибачте, пані інспекторко, — молодик зблід, але намагався не виказати свого страху.

— Вибачатися при кожній нашій зустрічі вже входить для вас у звичку? — вона втупилася в нього холодним, скляним поглядом. — Не надто вдала стратегія у спілкуванні з жінками. І ще менш вдала — з Інспекторським Офісом.

— Я… ми… тобто… пані інспекторко, ми всі тут дещо знервовані через ваше розслідування, тож я…

— Найкраще, що ви можете зробити — се не перейматися через чужу відповідальність, офіцере. Кожен із нас має виконувати свій обов’язок. Та якщо ви маєте щось доповісти стосовно мого розслідування, — вона зробила помітний наголос на займеннику, — я охоче вас вислухаю.

— Ні, пані інспекторко, я…

— Звідки ви, офіцере? Марсіянин? — несподівано навіть для самої себе запитала О’Шонессі. Його зріст і статура формувалися вочевидь не в слабкому тяжінні Марса. Навіть напівкровка в першому поколінні мав би бути тоншим і вищим.

— Ні, — дещо спантеличено мотнув головою той. — Я з Терри. Благословенний край Каппадокія.

«З Терри? — Брідж ледь втрималася, щоб не звести у здивуванні брови. — Що за безлад панує в сій макітрі?»

Така недолугість навіть трохи розвеселила її.

— Справді? Файну землю ви маєте Батьківщиною. Бували в Долині?

— Так, пані, — невпевнено кивнув юнак, не знаючи, як реагувати на несподівані запитання. — Навіть був у печері Еґріташ. Неймовірне місце, сповнене незбагненної, позаземної сили…

Очі його спалахнули, і страх перед інквізиторкою на мить розвіявся згадкою. Печера рунної різьбярки Еґріташ у Священній Долині Іхлари, місце, крізь час і простір червоточиною поєднане з в’язницею Ґаґанотхоа. Дві точки на земній кулі, в Малій Азії та на Тихому океані — місця, де крізь планету пройшов невидимий промінь, джерело якого губилося в темних глибинах всесвіту. Достеменно невідомо, що було джерелом променя та яку мету мав той постріл, але навіть розвіявшись, він лишив по собі відчутне реліктове випромінювання, відбиток присутності на Землі Великої Давньої Раси. І цього відбитка вистачило, щоб людство повстало та звільнилося від влади мі-го. Щоб урвалися Темні Віки. В канонічних текстах воно звалося Пробудженням і стало точкою відліку нової епохи і Нової Імперії — хоча містики й зауважували, що насправді воно відбулося в двох (а можливо, навіть у трьох) точках простору-часу.

Саме це й робило Каппадокію Благословенним краєм, а всіх, хто народився на цій землі — людьми особливого ґатунку, навіть попри їхні реальні здібності та досягнення. Як ось цей хлопчина. Як, власне, і сама О’Шонессі. І від цього її запитання про Марс звучало ще образливіше.

Кожна людина Імперії у своєму житті рухалася в системі координат, що визначалася двома векторами: Батьківщиною і Кастою. Жоден із цих векторів не був формалізований у правовій системі держави, проте втілював у собі незламну перевагу духу над літерою. Хоч якою завзятою та старанною була Боген, сей хлопчак випередить її у кар’єрному зростанні — і то вже зовсім скоро. Марсіянин, ба навіть наслідний кідонійський лицар не стане вище за землянина — тим паче за каппадокійця.

«То ось хто ти такий. І осьво звідки те хизування високими мовами», — про себе зауважила Бріджит. Це трохи пригасило її жагу принизити юнака, та аж ніяк не додало симпатії до нього.

— Ви маєте бути гідним своєї благословенної Батьківщини, офіцере, — мовила вона стримано. — І не будьте послідовником там, де маєте бути провідником.

Вона вже не дивилася, як юнак намагався розправити плечі і набути шляхетного вигляду. Двері до коридору А-18 зачинилися за нею, залишивши її у вузькому проході, що під нахилом майже в шістдесят градусів здіймався вгору, до корабельного центру. Спіральна орієнтація відносно гравітаційній осі дещо нівелювала відчуття підйому, лишаючи його скоріш візуальним — джерело дисонансу для планетних мешканців. Брідж не вважала себе салагою, але все ще не позбулася моторошного відчуття, що його створювали такі коридори.

Боген чекала її біля четвертого відсіку.

— Пані інспекторко, — привіталася вона. — Дякую, що…

— Не марнуйте часу, — урвала її О’Шонессі. — Що трапилося?

— Мілош Вукмір, пані інспекторко, — Боген розгублено відвела погляд. — Я чую його… в голові. Не тільки я, але й інші офіцери габу. Вони не знають його, тому… певний час вони вважали, що це особисто в кожного з них. Гадаю, більшість і досі так вважає.

— Скільки вже розпатякалося? — без зайвих уточнень спитала інквізиторка.

— Мені зізналися двоє. Я помітила, що вони якісь… збентежені, і розпитала.

«Каос невпинний, — мовчки вилаялася О’Шонессі. — Пощастило ж утрапити в таке баговиння! Виродок начитався з того списку та збожеволів… тільки від якого бога тая воля — і чи при ньому вона наразі?»

Вона торкнулася комбінезона під пахвою, звільняючи автоматичну застібку на клапані з пневмоін’єктором. Ця штатна зброя інспекторської служби стріляла дартами з потужним нейротоксином. Мономолекулярне вістря з короткої відстані пробивало навіть стандартну броню космопіхоти — принаймні так було зазначено в статуті СОІ. Сама Бріджит досі не мала нагоди перевірити його — і, відверто кажучи, не дуже про це шкодувала.

— Відчиняйте відсік, — промовила вона, втупившись у пласталеві двері, так ніби вони й були її ворогом.

VIII

Двері прочинилися, але світла забракло, щоб розвіяти пітьму за ними.

Тольґа сягнистим кроком перетнув поріг келії. Лампа в його руці хитнулася в такт широкому крокові, й довга, покручена тінь промайнула по туфовій стіні. Закутана в небілене полотно постать плигнула на Тольґу, відчайдушно й нестямно, і хоч як той готувався — звалила з ніг і разом із собою горілиць кинула на підлогу. Її подих відгонив гнилизною, тіло смерділо кислим потом. Гепнувшись потилицею об камінь, Тольґа на мить втратив свідомість. Холодні бридкі пальці впилися йому в одяг, смикали зав’язки, пхалися в щілини між обладунками, тиснули тупими, обламаними нігтями у м’ясо, намагаючись продавити. М’які, поточені ясна безсило гризли обличчя, їдка слина забивалася в рот і ніздрі — наче оскаженілий від пристрасті коханець накинувся на Тольґу.

Мисливця ледь не знудило від огиди. Вивернувшись з-під нападника, він кулаком уперіщив його в скроню, потім ще раз, і ще раз, врешті скинувши із себе. Поповз на спині, відштовхуючись ногами. Потвора забелькотіла, вирячивши невидющі очиська, посунула до нього, випростовуючи довгі жилаві кінцівки з розчепіреними пальцями, хапаючись за одяг. Тольґа вдарив ногою в перекошене обличчя, п’ятою просто в беззубий рот, відчуваючи огидну м’якість, податливість. Він не взяв килича (той би не став у пригоді в тісній келії), але й ножа заздалегідь не діставав. Тепер крутився, щоб витягти загнутого клинка з-під спини. Потвора раптом відсахнулася, потекла підлогою, неначе безформний хробак — а потім стрибнула, незбагненно швидка.

Тольґа вдарив тим, що мав — лампою в лівій руці.

Від удару олива бризнула з мідної кухви, вогник лизнув золотаві патьоки, що лилися покривленим обличчям, синіми сполохами зайнявся… і на нескінченно довгу мить завмер. А потім сморід паленої шкіри досяг ніздрів. Нелюд підхопився, розмахуючи кінцівками, Тольґа теж намагався збити полум’я, що зайнялося від бризок, які потрапили йому на одяг. Постать з головою-смолоскипом, хрипко завиваючи, сахнувшись навмання, перечепилася через нього і знов гепнулась. Обпалені пальці, що ними вона намагалася збити вогонь, уп’ялися в обличчя Тольґи. Він відчайдушно лупцював її кулаками, але, оскаженіла від болю, почвара не помічала тих ударів. Одяг на мисливцеві загорівся, перекинувшись уже й на лахміття потвори. Тольґа, щосили борсаючись, спромігся перекрутитись так, що опинився згори. Випростався, стрімким рухом вихопив із піхов на спині ножа — і розпанахав широким лезом ворожу горлянку. Гаряча кров ударила потужним струменем. Вогонь, збризнутий цією густою рідиною, не загас — навпаки, ще з більшою силою розгорівся, пожираючи одяг мисливця. Той підхопився, зриваючи із себе палаючу туніку. Тіло під його ногами несамовито корчилося й звивалося.

Нарешті вони завмерли: майже голий Тольґа, з червоними плямами опіків, огидними пухирями та порепаною навіть на обличчі шкірою та потвора, що в останніх судомах здригалася на підлозі. Язики полум’я на лезі ножа курилися чорним димом.

— А бодай тобі, — проскреготів Тольґа крізь потріскані губи.

Пісня забрала чергового ченця — у ніч полювання таке часто траплялося. Вони з Дамлою тільки-но повернулися до скинії, як служки переповіли йому наказ пресвітерії, і, вказавши на келію, з острахом позабиралися геть. Коли Пісня поглинає ченця — це завжди лячно, так. Але насправді жаско стає, коли вона поглинає мисливця.

Тож Тольґа стояв і дивився, як вогонь ліниво догризає нерухоме вже тіло. Як від голови лишається червоно-чорний череп з порожніми проваллями очниць, у яких вирує жирний, чорний дим. Як витягуються, витончуються руки та ноги, лопаються м’язи, лишаючи чорну як вугілля кістку. Останні слабкі язики вогню повзуть по підлозі, злизують крихітні рештки плоті, але, приречені, слабшають з кожною миттю.

Тольґа зараз ніби бачив окремо своїм власним оком — і окремо чорним каменем у лівій очниці. І той дивився на зачинені двері келії.

— Ти тут, брате? — спитав він за сто ударів серця до теперішнього моменту. — Це я, Тольґа. Вийди до мене.

Відповіддю йому була тиша. Мисливець примружився, допоки ще не наважуючись торкнутися дверей.

— Вийди до мене, ченцю, — повторив він. — Твої браття й сестри непокояться за тебе.

Знов мовчання. А потім — голос, слабкий, химерний…

— То й що? Облиш мене. Облиште всі…

Мисливець втомлено хитнув головою. Це не голос — лише те, що його власний розум сприймає як голос. Не голос того ченця, якого він навіть не пам’ятає. Він чує Пісню, яка лине крізь тіло, замкнене в келії. Божевілля як воно є. Воля Божа. Воля Співця. Воля Давнього.

Двері прочинилися, але світла лампи в руці мисливця забракло, щоб розвіяти пітьму за ними. Тольґа сягнистим кроком перетнув поріг келії…

Щосили уп’явшись зубами в зап’ясток, мисливець розірвав зачароване коло. Залізний присмак власної крови заповнив рот. Але голос… голос не вгамовується:

— Облиш мене… Іди геть… облиш…

Раптом здіймається вогонь — спочатку на рівень пояса, а потім вище голови. Ошелешений, Тольґа бачить, як зводиться на рівні поглинена Піснею почвара — вся у вогні з голови до ніг…

Пекучий жар назовні стикається з крижаним холодом у нутрощах — і Бріджит О’Шонессі відсахується, неспроможна навіть покликати на допомогу.

Те, що мало бути боцманом Вукміром, перетворилося на розжарений обвуглений кістяк, який сунув на неї, човгаючи й хитаючись, мов бадилля під вітром. Вогонь навколо нього здавався прозорим, наче анімоване зображення на склі візора, доповнена реальність, побудована з ґлітчів та пошкоджених пакетів. Ін’єктор — вона тільки зараз це усвідомила — випав з її руки і лежав на палубі майже під ногами істоти.

З хрускотом щелепа Вукміра відвалилася, і щось усередині — неймовірне, вируюче, переплетене — завібрувало, змушуючи резонувати титанові пластини в черепі. Ті потойбічні звуки заповнили собою відсік, просочуючись аритмічним гудінням у кістки та нутрощі. Це не було мовою, не могло нею бути — радше аудіальне відображення асемічного письма, знаків сили, що створювали базис будь-якої окульт-технології. Вкритий чорно-червоною циндрою мрець протягнув руку до обличчя Бріджит — і вона відчула, як набрякають пухирі навпроти чорних покорчених пучок, що так і не торкнулися її. Череп ледь не розривало зсередини — неймовірний тиск створював потужні вихори, що розходилися тілом, скручували в судомах кінцівки. Бріджит відчувала, як корчиться в болісних конвульсіях, та водночас не могла поворушити навіть пальцем, неначе її тіло раптом стало відлитою з металу статуєю. Чорна порожнеча очниць спалахувала глибинними відблисками жевріючого вугілля — ті очниці майже заполонили всесвіт Брідж, поглинули все довкола себе і поволі затягували її…

— Deine Zeit wird kommen, Feuergeist… — ці слова виринули з вируючого океану вогню і грому, до неймовірності загостривши всі почуття Брідж. Тепер вона більше не тонула — вона здіймалася над цією палаючою безоднею, вільна та сильна…

Коли вона розплющила очі, відсік був повний людей. Бріджит усе ще стояла, притулившись до переділки, навпроти розкритої «домовини» Мілоша Вукміра. Матриця номерів на люках камер несподівано чітко проступила між розмитими людськими силуетами: 6, 626, 070, 15, 10–34… Поступово чіткості набули й фігури — четверо чи п’ятеро офіцерів СФБ, серед них Іва Боген, тіснилися у відсіку, намагаючись триматися якомога далі від обвугленого тіла на підлозі.

— Що відбувається? — несамохіть спитала О’Шонессі, відчуваючи себе чужорідним елементом у цьому складному патерні. — Лейтенанте, що се означає?

Боген, що й до того не зводила з неї очей, декілька секунд тільки ошелешено й незмигно витріщалася. Поступово Бріджит усвідомила, що й інші так само дивляться на неї. Всі офіцери у маленькому відсіку просто стояли і дивилися на неї. Напружено. З тривожним острахом.

— Що відбувається? — повторила вона, струснувши головою.

Дивно — біль зовсім не відчувався. І гаряча пульсуюча пляма в потилиці наче зовсім розчинилася. Біль не зачаївся, а зник — цілком і повністю.

— Викликано інспекторів, — промовила нарешті Боген. — Вас наказано утримувати до їхнього прибуття.

— Утримувати? На яких підставах? Що за божевілля тут коїться?

Інші ФБшники лише витріщалися, мовчазні й напружені. Тільки тепер Брідж помітила, що всі вони тримають в руках зброю. Боген хитнула головою. Досі вона жодного разу не кліпнула.

— Вам висунуто підозру у вбивстві Мілоша Вукміра. У ритуальному вбивстві.

У Брідж перехопило подих. Шок, у який її вкинули ці слова, прокотився по ній холодною хвилею, повертаючи відчуття власного тіла. З подивом вона опустила погляд на руки.

У них вона тримала розгорнутий записник Майлза Богена.

Біль повернувся раптовою, накрив її всепоглинаючою хвилею. В голові Брідж запаморочилося, вона хитнулася, зігнулась, і її знудило просто на розгорнуті сторінки записника.

IX

— Post tenebras lux, Schwester, — приглушений голос змусив Бріджит здригнутися. Вона різко підвела голову — та лишень вдарилася лобом об віко своєї домовини. Камера лишалася зачиненою. Простір об’ємом трохи більше кубічного метра знов занурився у тишу. Нутрощі неначе намотувало на масивний вал, вкритий гострими шпичаками, що неспішно обертався.

— Hörst du mich? — наполягав голос.

— Doch! — спроба заговорити викликала новий напад нудоти. — Lass mich raus!

— Nein. Hor mir gut zu, — той, хто говорив, здається, нахилився ближче до люка камери, але навіть так Брідж не могла розпізнати, чоловічий то був голос чи жіночий. — Камери спостереження в коридорі А-18 та відсіках з третього по сьомий під час інциденту не працювали…

Раптовий перехід на низьку мову дещо збентежив Бріджит, але вона не встигла зауважити цього, бо невідомий поспіхом вів далі.

— …кажуть, то був плановий ремонт кабельних систем. Так воно чи ні, але перетворений тобою на смолоскип єретик устиг завдати клопоту. Хтось викрав його з моргу, можеш уявити?

— Was wird mit mir passieren? — урвала його О’Шонессі.

— Ich weiß es nicht. Niemand weiß es, auch Kemidof nicht. Es ist jetzt egal. Hör mir gut zu, denn die Zeit ist kurz. Ich werde die Tür aufschließen, damit Sie gehen können, wenn der Alarm ausgelöst wird. Verstehst du mich?

Гарячий клубок підкотився до горлянки, великий і важкий, перехопивши подих. На очах виступили сльози, гупання пульсу у вухах стало оглушливим.

— Verstehst du mich? — і далі наполягав голос.

Долаючи нудоту, Бріджит розчепила стиснені в спазмі зуби:

— Ja.

Тиша. Важка, в’язка, наче гудрон. Він пішов. Голос пішов. Але перед тим — принаймні так їй здалося — тихо клацнув замок. Бріджит завмерла, відчуваючи, як тисячі голок впиваються у її долоні та стопи, вимагаючи негайної дії. Знадобилося неймовірне зусилля, аби не вирватися з темної домовини просто негайно, одним-єдиним панічним рухом.

«Ні, се не може бути насправді. Хто годен вчинити таке? Хто здатен пройти до буцегарні СФБ і відчинити одну з камер? Се пастка. Провокація. Вони не мають доказів, тож провокують мене. Ні. Ні-ні-ні».

Відчуття часу, яке роками невпинно супроводжувало її крізь численні з’єднання, синхронізації, імплантовані хронометри, обчислювачі та планувальні додатки — в ув’язнені Бріджит позбавили і його. Більша частина її аугментацій та з’єднань була заблокована — частина процедури, яку сама О’Шонессі ініціювала багато разів, ніколи не замислюючись, що саме відчуває в’язень, спектр сприйняття якого в один чужий доторк зменшується в рази. Плин часу перетворився на еластичну стрічку, секунди вповільнялися й прискорювалися, і неможливо було збагнути, коли закінчувалася одна і починалася інша. Навіть спроби лічити їх уголос перетворювалися на справжнє катування: свідомість не здатна була зачепитися за цей механізм, відмовляючись вірити, що відлік відбувається з рівною періодичністю, що між «один» і «два» не минала вічність — або що вони не промовлялися одночасно. Здавалося, що минули вже години суцільної темряви і тиші — та водночас, що сплинуло лише кілька хвилин. Порожнеча — чорна діра, що утворилася в кастрованій свідомості — спалахувала випромінюванням чужих думок. Думок, що з’являлися і зникали, наче затягнуті за горизонт подій.

Deine Zeit wird kommen, Feuergeist.

Todos los fuegos el fuego.

Feuergeist.

Вібруюче, тривожне виття раптом розляглося назовні, поступово заповнюючи собою простір домовини. Тривога, яку обіцяв голос, розпочалася.

X

— Усім бути напоготові.

Інспектор Гутман швидким поглядом окинув відряджений йому загін. Троє космопіхів у закритих шоломах, зовнішня прозорість візорів викручена на мінімум. У магазинах гвинтівок — низькоімпульсні шокер-патрони. Достатньо потужні, щоб зламати кілька ребер і надіслати електромагнітний імпульс, що перевантажить нервову систему жертви й спричинить справжній блекаут. Один піхотинець у коридорі навпроти дверей до відсіку, другий — ліворуч від інспектора, третій — під стелею в правому верхньому куті, примагнічений ногами до стін. Такий підхід, як і повні тактичні обладунки, могли б здатися зайвими для цього конкретного завдання, але Гутману було начхати на дискомфорт та сумніви піхтури. Вілмер, другий підключений до справи інспектор, зустрічає погляд Каспера. В його очах — спокій та уважність.

— Відчиняй, брате, — Каспер Гутман киває колезі, й той натискає звільняючий клапан на люку камери.

Дисонансний лемент сигналу тривоги нервує. Збуджує, спонукає діяти, не дає можливості зосередитися. Вілмер натискає важіль клапана — раз, потім другий, і блискавичне розуміння змушує його відскочити від домовини, вихопивши з кобури ін’єктор.

— Відімкнена! — кидає він коротко. Жерла гвинтівок націлюються на люк.

— Прочини, — сухо кинув Гутман, і собі дістаючи зброю. Піхота завмерла, немов відлита з металу. Вілмер став ліворуч від камери і вивів на панелі символи «розпакування». Люк піднявся, панель з металевим шипінням ковзнула у вільний простір відсіку.

Гутман непокоївся, що полонянки там не виявиться. Побоювався, що вона, мов дикий звір, збожеволівши, вискочить на них. Останнього він, насправді, підсвідомо бажав — бо до справ із мертвими єретиками інспектор мав куди більше снаги, ніж до справ із живими.

Але, попри відімкнений замок, вони побачили Бріджит О’Шонессі нерухому на лежаку. Повернувшись на бік і підтягнувши коліна до грудей, вона широко розплющеними очима дивилася в порожнечу перед собою. Гутман секунди зо дві витріщався на неї, неспроможний збагнути абсурдність ситуації.

— Клапан міг помилково спрацювати через неполадки в системі, — припустив по внутрішньому зв’язку Вілмер, а в інтонаціях його голосу вчувалося: «Якого демона ти загальмував? Командуй!»

— Затримана О’Шонессі, встати! — опанувавши себе, гримнув Гутман. — Руки!

Інспекторка підвелася, рухаючись механічно, наче на протезах. Хоча, як відзначив про себе Каспер, з вимкненими аугментаціями вона могла й взагалі на рівні не звестися. Клятий алярм ніяк не вгавав, навіть спецфільтри СОІ, що мали редукувати активізуючий вплив сигналу на нервову систему, не могли цілком придушити збудження. Те, що годиться матросові, не годиться наглядачеві. Інспектор має зберігати холодний спокій… будь-коли… будь-де… Клятий алярм!

О‘Шонессі нарешті звела на нього погляд. Спочатку їй здалося, що то його голос вона чула в темряві, що не було ніякої паузи між його останніми словами й розпакуванням домовини. Але тепер, роздивившись інспектора, вона розуміла, що це не так. Вона добре його знала — хтивий товстун Гутман, головоріз і скнара, брудна кров, що каос знає як потрапив до Інспекторської служби. Тиждень тому приперся до неї з пляшкою пійла — щоб за десять хвилин потому спробувати запхати пітне загрібайло їй між стегон. Таке фірмове залицяння скінчилося двома зламаними пальцями — шкода тільки, що паскуді їх так швидко відремонтували.

— Руки, — повторив товстун, знімаючи з пояса фіксуючу стрічку. Його широкий, губатий рот скривився в огидливій гримасі.

Бріджит повільно простягнула до нього худі зап’ястки. Приємно-холодний полімерний метал стрічки шовковисто ковзнув по шкірі. Вона опустила погляд, спостерігаючи, як затягується зашморг. Потім знов звела очі на пласке обличчя Гутмана.

Той на якусь мить завмер, міцно стиснувши побілілі губи, наче стримуючи раптову нудоту. Потім його обличчя почервоніло, зробилося багряним, у горлянці щось забулькало…

Судомно роззявивши рота, він вивергнув із себе рясний струмінь жовтогарячої плазми.

Тольґа відскочив від охопленого вогнем кадавра. Потік розпеченого слизу бризнув на туфову підлогу, що миттю прогоріла під ним майже на палець углиб. Ніж мисливця вискнув у блискавичному випаді, лезо увійшло в скроню зі скляним хрускотом. Кадавр рвучко розвернувся — пробита ножем голова лишилася нерухомою, тіло ж крутнулося, наче на шарнірах, палаючі руки окреслили широкі дуги. Тольґа відсахнувся, але зброя, яка вже розжарилася так, що її годі було втримати, намертво застрягла в черепі.

Почвара стрімко насувалася, вимахуючи охопленими вогнем кінцівками, наче крилами пекельного вітряка. Мисливець, обеззброєний, міг лише ухилятися та відступати, ледве спроможний уникати стрімкого вихору вимахів. Супротивники кружляли по невеликій печері, з п’ятьма дверима до чернецьких келій і вузьким тунелем, що вів до решти печер скінії. Туди дорога Тользі була закрита — попри поміч, яку могли надати інші мисливці, звивистий вузький тунель був для нього, як вушко голки для верблюда. Кадавр тепер атакував короткими, рвучкими стрибками, змушуючи й мисливця скакати з боку в бік.

Черговий стрибок — але палаюче тіло посеред нього раптом втрачає зібраність і спрямованість, наче якийсь імпульс гасить силу польоту, змушує тіло змінити вектор, обертаючись навколо поздовжньої осі. Бріджит ошелешено спостерігає, як роздуте тіло Каспера, схоже тепер на похоронне багаття, флоатує посеред відсіку, як врізаються в нього кулі космопіхів — кулі, призначені їй. Солдат під стелею випускає нову чергу за тою, що прийняв на себе живий (чи живий ще?) смолоскип. Але руки його вже зводить судома, зброя випадає з рук, м’які снаряди важко, наче перші краплі весняної зливи, ляпотять по палубі. Потужні струмені червоного вогню вириваються зі стиків його тактичної броні, наче з форсунок якогось пекельного пальника.

«Се не я, се не я се не можу бути я…», — б’ється в голові шалена думка, а губи, здається, самі вимовляють ці слова — та беззвучний шепіт не лишається непоміченим.

— Убийте відьму!!! — верескливо репетує Вілмер. — Стріляйте! Стріляйте, Азатотові флейти!

Раптовий вибух розриває піхотинця. Палаючі пластини обладунків, дрібні уламки синтетичних матеріалів, обвуглене м’ясо і рудо-бура хмара випарених гуморів та м’яких тканин заповнює простір відсіку, позбавляючи можливості бодай щось розгледіти. Інфрачервоні фільтри візорів скаженіють, сенсори руху мерехтять тисячами цяток, телеметрія перетворилася на хаотичний набір мінливих символів. Кулі шматують перегрітий органічний аерозоль, на який перетворилося повітря відсіку. І з цього непроникного багряного мороку вихоплюється полум’я — пекуче і всепоглинаюче. Біль у потилиці, що наче була вгамувалася, раптом вибухає, наповнивши голову Бріджит вируючим холодним полум’ям — блакитним нейтронним вогнем. Вона викидає вперед руки, стягнуті зашморгами поліметалічних наручників. Пальці проходять крізь вогонь і стискаються на обвугленому обличчі, здираючи пелехи горілого м’яса, втискаються в очниці. Розіп’явши пащеку, чорно-червоний череп вивергає оглушливий, як скрегіт битого скла, лемент — і вибухає.

Тольґа відчував, як дрібні гарячі уламки кісток впиваються в його шкіру — на обличчі, грудях. Від жару долоні втратили чутливість і тепер були наче два оцупки, що уривалися трохи вище ліктів. Задушлива, пекуча хмара огорнула його, дихати стало неможливо. Тіло наче занурили в окріп — терпіти це було вже несила, і мисливець з криком відсахнувся. З порепаних долонь струменіла кров. Погляд затуманювала багряна поволока. Ззаду чиясь рука м’яко лягла на його попечене, скривавлене плече.

Бріджит здригнулася від несподіванки, а чужі пальці тим часом зімкнулися, смикнули на себе. Хтось сильний і наполегливий витягнув її у коридор.

Першим, кого вона побачила, коли кривава імла впала з очей, був мертвий космопіх — той, що чатував на вході. Акрил візора тріснув, відкривши обличчя: здавалося, ніби воно вибухнуло зсередини — там, де мали бути очі та ніс, чорніла огидна вирва, щелепи спеклися між собою.

— Sie sollten geflohen sein.

Озирнувшись, Брідж побачила Іву Боген. Вона була в шоломі окульт-техніка, але візор залишила прозорим. У пильному, зафіксованому погляді, у самій його глибині танцювали багряні жаринки. Такий самий шолом вона протягувала Бріджит.

— Komm mit mir. Jetzt.

— …там було четверо людей, — прошепотіла Брідж, механічно приймаючи шолом із рук жінки. — Четверо людей окрім мене. Я не розумію…

Іва мовчки взяла її за руку. І це не було насильницьким змушуванням — радше запрошенням, лагідним, але наполегливим. Долоня Іви була м’якою і прохолодною, доторк до попеченої шкіри відгукнувся приємною млістю.

І Брідж пішла за Івою Боген. У відсіку за їхніми спинами повільно осідав багряний туман.

Посеред нього сторчма закляк чорний кістяк Гутмана — наче покручена скульптура чи химерний ідол. Один із космопіхів зародком скрутився в кутку, крізь щілини обладунків здіймалися тонкі цівки диму, пластини почорніли від нагару. Від другого лишилися тільки понівечена вибухом гвинтівка та рештки броні. Але Вілмер… Вілмер був живий. Не маючи сил зіп’ятися на ноги, він навкарачки поповз до виходу, рясно поцяткований червоними і чорними плямами. Попечені губи щось невпинно бурмотіли, очі блукали, нездатні затриматися на будь-чому довше секунди.

Він став першим з лоялістів, хто бачив початок заколоту і вижив, щоб розповісти про нього. Проте сей факт уже не міг змінити загального зрушення, що розпочалося на «Сінано». Заколот переходив у активну фазу.

XI

— Пане капітане, я вимагаю зупинки сингулярного рушія. Ба більше — це має бути першим ступенем для деактивації реактора. Досі ми не маємо чіткого розуміння, що саме спричиняє аномалії в його роботі. Подальше ігнорування проблеми…

Капітан, літній чоловік, що зовні не мав навіть найменших ознак аугментації, розвернув велику, без жодної волосини голову до гросінженера. Його очі, маленькі жовто-сірі кульки, затиснуті між валиками рожевої плоті, міряли холодним поглядом пташину фігуру навпроти. Капітан Ренарт Декарт не любив гросінженера Зіверса, який був приписаний до «Сінано» лише за шість місяців до початку походу, до того ж без попереднього узгодження кандидатури із самим Декартом. Це було цілком очікуване ставлення — команди вищих корабельних офіцерів формуються роками, і більшість із них проводить на облавку все своє життя, часто утворюючи справжні династії. Особливо цей порядок був поширений саме на материнських кораблях, достатньо великих, щоб утворити власний ізольований мікрокосм. Тож поява нового офіцера викликала цілком природні недовіру та невизнання «старожилів».

— Не мені вам розповідати, пане гросінженере, що зупинка реактора може бути ініційована лише на облаштованій орбітальній платформі. Вам має бути відомо, що згасання в реакторі здатне призвести до колапсу чорної діри, себто до надпотужного вибуху у процесі перетворення на чорну діру Планка, чи, навпаки, до неконтрольованого розростання, яке відправить корабель за горизонт подій.

— Мені се відомо, пане капітане. Саме тому процедуру треба ініціювати негайно, аби утилізувати надлишки випромінювання Гокінга і розпочати процес деактивації.

У кают-компанії запала важка мовчанка.

Застосування сингулярного рушія — це завжди результат точних розрахунків, що чітко визначають час випаровування чорної діри та енергію, яку вона випромінюватиме. Існували гіпотези, що мі-го мають рушії, які створюють чорні діри, використовуючи надпотужну енергію колапсу, але людству така технологія була недоступна. Тож встановлений на «Сінано» реактор мав малу чорну діру, що теоретично могла існувати вічно, випаровуючись під час роботи, але підживлюючись та відновляючи масу під час неактивної фази. Спеціальний контур регулював темпи випаровування, підживлюючи чорну діру в завданих обсягах, спрямовуючи певну кількість частинок назад, за горизонт подій, або відводячи у навколишній простір. Зрештою, на момент закінчення сингулярного руху діра давала фінальний імпульс, що використовувався для балансування її стану і виходу корабля на новий курс. Саме тому завчасна зупинка рушія могла спричинити до надлишку випромінювання, яке спроможне було дестабілізувати курс і навіть призвести до неконтрольованих змін у самій чорній дірі.

Поза сумнівом, фон Зіверс розумів це краще за капітана. Поза сумнівом, він прорахував можливі результати та зважив усі ризики. І готовий був надати ці розрахунки капітанові та адміралу.

Але Декарт послуговувався власною аналітикою.

— Вочевидь, саме се заколотники й мають на меті: змусити нас уповільнитися, чітко визначити наше місцезнаходження — і навести на нас перехоплювачів.

— Перехоплювачів? Та звідки тут візьметься флот, достатній, щоб перехопити повну материнську групу? Чи простір між Марсом та Юпітером не цілком підконтрольний Імперії?

— Відколи ви почали знатися на сих питаннях, пане гросінженере? Звіти СФБ та СОІ свідчать про абсолютну неможливість узяти «Сінано» під контроль силами внутрішнього заколоту. Таким чином, навіть найменший шанс на його успіх має ґрунтуватися саме на зовнішньому втручанні, — капітан роздратованим, різким доторком до сенсора комунікатора вивів на загальний стереограф дані звіту. При цьому він кинув оком на адмірала, що з неприродно прямою спиною сидів на чолі столу.

Адмірал Окіта Содзі, мовчазний і зосереджений молодик, якому на вигляд було не більше двадцяти п’яти, уважно вивчав дані, що сформувалися в хмарі доповненої реальності над столом засідань. Його нерухоме обличчя здавалося якимось неприродним — на ньому дивним чином поєднувалися чоловіча рішучість та жіноча витонченість. Великі очі були настільки темними, що, здавалося, не мали райдужок, самі зіниці. Правда полягала в тому, що його тіло було цілком штучним, тож такі вади були зрозумілими… певною мірою. Серед офіцерів ходили чутки, що це тіло було сконструйоване спеціально для створення ефекту «моторошної долини». Зазвичай, аби його уникнути, тіла таких членів екіпажу як Вольфрам фон Зіверс чи Євген Кемідов зваженою мірою позбавляли людської подоби. Адмірал був винятком. Герой Венеріанського інциденту, він навмисне був оточений ореолом моторошної величі. Навіть його ім’я — Окіта Содзі — як казали, було псевдонімом, запозиченим іменем прадавнього героя з епохи до міфу. Воно й не дивно — протягом Темних віків мі-го так довго та старанно знищували титульну націю Імперії Дзіпанґ, що на момент звільнення Ґаґанотхоа відомості про неї збереглися лише на рівні усного міфу. Ніхто достоту не знав справжньої особи адмірала — він радше сприймався як втілений символ, що надихав Імперський флот, ніж як реальна персона… І особисте знайомство з ним тільки посилювало враження його ірреальності та штучності.

Та попри це саме він був головнокомандувачем материнської групи — і, відповідно, мав ухвалити остаточне рішення щодо роботи рушія. Зупинка впливала на рух усієї групи, себто це рішення лежало далеко поза межами повноважень капітана.

Незворушний погляд чорних очей зупинився на офіцерах, які, дещо знервовані суперечкою капітана і гросінженера, намагалися сконцентрувати увагу на представленому звіті.

— Наскільки незначні відхилення в роботі реактора на сей момент? — вимогливим тоном запитав капітан, упевнившись, що адмірал не братиме слова.

Зіверс швидко додав на стереограф свої дані.

— Проблема не в масштабі, а в природі аномалій, пане капітане. Ми втрачаємо енергію і не можемо зрозуміти ані причин сих втрат, ані того, куди вони спрямовуються. Зараз відхилення незначні, але постійні. Є помірна тенденція до зростання…

— Враховуючи вік та особливості конструкції «Сінано», подібні аномалії варто вважати… гм… особливостями характеру. Щоб навчитися відчувати їх, може знадобитися не один рік, пане гросінженере. Ми ж досягнемо кільця астероїдів вже за… — капітан кинув оком на браслет, — сорок сім корабельних годин. Після того рушій буде зупинено, реактор переведемо у режим підживлення, і ви матимете вдосталь часу для розв’язання сієї безперечно захопливої проблеми. Таким чином, ризик буде мінімізований.

Він перевів погляд на Кемідова. Макабрична постать очільника СОІ, з металевими ребрами, що мов ґрати закривали грудну клітку, повну химерних вузлів та агрегатів, ледь помітно ворухнулася. Штучне око, велике та яскраво-червоне, зблиснуло, фокусуючись на капітані.

— За сей час, — промовив Декарт холодно, — ви маєте вирішити проблему заколоту.

— На мою думку, вживання терміна «заколот» не є виправданим, — почав був Кемідов у своїй неквапливій манері, розтягуючи синтезовані слова, що й без того звучали неприродно. — Маємо одного порушника…

— Шестеро загиблих! — урвав його Декарт. — Головна підозрювана — інспекторка вашої служби. Офіцер СФБ відсутня, ймовірно, викрадена. Два трупи з моргу зникли! І все се, — він навіть підвівся зі свого місця, не спускаючи важкого погляду з Кемідова, — все се менш ніж за дев’ять годин. Якщо се не заколот, то ви, пане командоре, нездара й саботажник!!!

Адмірал підняв руку — над столом умить запанувала тиша. Якщо Кемідов і збирався відповісти на звинувачення, це втручання його зупинило. Декарт також замовк. Присутність адмірала на нараді офіцерів його нервувала, бо навіть більшою мірою за очільника СОІ він схильний був вважати цей інцидент внутрішнім для «Сінано», тож цілком у межах його власної компетенції та відповідальності.

— Tôsho no keikaku-dôri ni keizoku shimasu, — промовив Содзі високим, мелодійним голосом. Аж занадто високим та мелодійним, як на Декартів смак. Окрім поруху губ, жодна рисочка на його обличчі не ворухнулася. Він лишався схожим на неприродно вродливого манекена, позбавленого будь-яких емоцій.

А проте слова його утвердили позицію капітана.

— Заколот має бути викрито та ліквідовано, — промовив Декарт розважно. — Наразі се пріоритетне завдання. Виконавчі служби: СОІ та СФБ. КП — за необхідності забезпечити силову підтримку. Основним частинам — перехід на режим підвищеної готовності. Технічна служба — забезпечити безперебійне функціонування сингулярного реактора до моменту курсового переходу на «Оріон». Звітувати про стан справ щогодини мені особисто. Я закінчив, панове. Якщо немає запитань чи зауважень, прошу повернутися до виконання своїх обов’язків.

Він опустився в крісло й схрестив руки на грудях.

Першим підвівся адмірал і мовчки залишив кают-компанію. Решта офіцерів вже почала й собі розходитись, але тут спрацювали водночас комунікатори Кемідова та Маріньї, очільника СФБ. Останній слухав повідомлення на двадцять вісім секунд довше.

— Пане капітане, — промовив він нарешті, — тривожні новини.

XII

Вони спускалися вузьким гвинтовим тунелем від центральної осі до горішніх палуб. Тунель, вочевидь, був технічним — трапецієподібний у перетині, з ґратчастими стінками, за якими тяглися довгі смуги комунікаційних ліній. Світильники також були заґратовані, більшість — мертві. Вмикався, розбуджений сенсором руху, хіба один з п’яти. Це місце виглядало прадавнім і покинутим. Пожовклі пластикові таблички зі стовпчиками блідих ієрогліфів, незрозумілі піктограми та іконки, покручені та асиметричні. Вентиляція тут майже не працювала, і навіть проходячи крізь фільтр шолома, повітря відгонило важким запахом якоїсь хімічної речовини. Від нього свербіло у носі й дерло в горлянці. Крізь ґрати можна було розгледіти набряклі кристалізовані нарости технічних рідин та бруду, що безформними пухлинами вкривали труби й кабельні канали. Судячи з їхнього вигляду, вони зростали тут роками, якщо не десятиріччями.

— Де ми? — спитала врешті Бріджит.

Іва на мить зупинилася, зависнувши у повітрі. Вона легко балансувала, притримуючись за поручні однією рукою. Ліхтар помережив її ґратчастою тінню, що розтягувалася донизу.

— Подобається? — спитала вона. Її голос несподівано прозвучав роздратованим, сповненим сарказму. — Так насправді виглядає наш «Щасливий Журавель». Трохи оддалік лискучої мармизи, до якої ви, інквізитори, позвикали.

Бріджит не відповіла, і Боген рушила далі. Але тепер, після звуків живого голосу в хімічній напівтемряві тунелю, мовчанка зробилася нестерпною. Секунди, яких не було чим відмірювати, важкими гирями лягали на плечі О’Шонессі, вповільнюючи її рух.

— Ми все ще в тринадцятому? — намагаючись використати власний голос як мірило часу, промовила вона.

— Так. Ти ж і сама це відчуваєш, правда? Де ще ми маємо бути, як не тут? — не обертаючись, Іва продовжувала підйом. Дихала жінка натужно — певне, шолом не видавав потрібної кількості очищеної та збагаченої дихальної суміші. Воно й не дивно — більшість подібного допоміжного обладнання походила, судячи з маркувань, ще з часів Сторічної війни. Щастя, що воно взагалі працювало.

— Гадаєш, сингулярну камеру випадково встановили саме тут? Чи то були суто технічні причини: у одному секторі випадково опинилися критично не важливі корабельні блоки та ще й розгорнута інфраструктура водночас?

— «Сінано» зазнав серйозної перебудови…

— Та де там у біса! Ніхто не мав часу, а головне — розуміння, як саме це має працювати. Перебудова зайняла б роки. Сингулярний реактор вже був установлений на «Сінано».

— Се безглуздя! Дзіпанґ не володів технологією використання чорних дір! — Брідж навіть зупинилася. Від скрику очні яблука раптом налилися важкістю, а гарячий пульс тричі вдарив у потилицю, полишивши по собі низьке гудіння у вухах.

Боген розсміялася.

— Ну звісно! Террани завжди робили собі великі, але вкрай примітивні іграшки. Отримавши «Журавля», мі-го мали знайти цій махині бодай якесь застосування. І вони знайшли. Реакторна камера та мала чорна діра в ній — це їхнє. Вони перетворили безглузду машину руйнування на зручну і простору базу, надійно ізольовану від терран двомастами тисячами кілометрів безповітряного простору. Шкода, що навіть цього виявилося замало… Знаєш, вони й досі обслуговують реактор, редуковані та кондиційовані…

Боген зайшла на невеликий сервісний майданчик перед люком, узялася за замок. З подивом Брідж побачила, що замок цілком механічний. Замкнений ним люк був рябий від зазублин та подряпин, але ієрогліфи, здавалося, були нанесені відносно недавно…

— Де се ми? — спитала Брідж, забувши про заперечення, яке вже готова була висловити. — Куди ти мене привела?

Люк відчинився. За отвором панувала непроникна пітьма. Та сама пітьма, з якої на мисливця Тольґу вискочив спотворений чернець. Жар охопив Бріджит з голови до п’ят.

— Це прихисток, — обернулася до неї Боген. — Просто місце, де ти будеш у безпеці. Заходь.

О’Шонессі не відчувала страху. Радше це було відчуття, ніби щось важливе, та ще й очевидне, нарешті має стати зрозумілим. Що от-от вона дізнається те, що іншим давно вже добре відомо… Але щось усередині неї відчайдушно опиралося цьому знанню.

— Мі-го не могли встановити сингулярного реактора… — суперечкою вона намагалися відтягнути момент входу. — Ти сама казала, що під ними «Сінано» був лише орбітальною платформою, нікуди не літав… йому не потрібен був транспланетарний рушій…

— Так, — погодилася Боген. — Рушій доробили вже террани.

Вона поклала руку на плече Бріджит і одним рухом, як надувну ляльку, протягла її крізь люк. Пальці на поручнях розтиснулися, наче за нечутним наказом. Вони опинилися всередині. Боген зачинила люк.

— Маємо поспішати, — промовила вона таким тоном, немов вибачалася.

Бріджит роззирнулася.

Відсік був невеликим — сфера діаметром трохи більше за три метри. Якщо тут і було колись якесь облаштування, нині його не лишилося. Голі поверхні вкривали лише вервечки якихось кабелів, невеличкі нарости закритих коробок… і довгі, переплетені рядки асемічного письма. Їх було стільки, що рябіло в очах, а в скронях відлунювала тонка, болюча вібрація.

«Якщо не на рушій, — подумала Бріджит, — то на що мала йти така неймовірна кількість енергії?»

— Хіба ти бодай раз не замислювалася… — Іва підлетіла до неї і зняла шолом, недбало відкинувши його. Той повільно пролетів до стінки і покотився нею — до самого низу, довго і плавко… Бріджит не могла відвести від нього очей. Іву це ніскілечки не турбувало.

— …як насправді корабель може зберегтися протягом тисячоліття? Літописи відзначають кінець Війни Тисячі Демонів 159-м роком, а десант на Місяць, під час якого хрестоносці повернули «Сінано», висадився 1334-го. Більше тисячі років… Яке людське творіння пережило б такий термін — і лишилося придатним до використання?

Насправді це ніколи не хвилювало О’Шонессі. Сумніватися в існуванні корабля, на якому ти сам перебуваєш — справа не для здорового глузду. Вона навіть не уявляла, скільки насправді можуть служити кораблі, чи важко їх модернізувати й наскільки глибокою може бути така модернізація. Се була справа інженерних служб та кораблебудівників. Вона була спеціальним інспектором. І зараз дивилася саме на те, що входило до кола її професійних знань. На символи, що вкривали все навкруги.

Тим часом долоні Іви опустилися їй на плечі. Паралізована цим втручанням в особистий простір, Брідж розгублено звела погляд на усміхнене обличчя Боген. Різниця в зрості між ними становила ледь не метр, і на такій близькій відстані землянка відчувала себе дитиною перед дорослим. Не зустрічаючи спротиву, пальці Іви знайшли замки на її шоломі. З шипінням тиск врівноважився — і холодне, сухе повітря на вдиху лизнуло піднебіння Бріджит. На смак воно було лоскітливо-солодке.

М’яка долоня торкнулася щоки Брідж. Іва нахилилася до неї, так що між їхніми обличчями лишалося не більше кількох сантиметрів. В її диханні вчувалося щось димне і пряне. Червоні зіниці зблиснули в напівтемряві відсіку.

— Він був твоїм сином, — не відводячи очей, промовила Бріджит. — Захворів, бо був у твоїй утробі. Але не вмер, бо ти…

— Жалкуєш, що не повідомила про це у рапорті? — спитала Іва. — Маєш жалкувати. Як жалкую я, що все пішло шкереберть. Геть іншої долі я йому просила…

— Що ти хотіла зробити з ним? З Вукміром? До чого тут я?

— Хіба це важливо? — гірко всміхнулася та. — Мені обіцяли зовсім інше. Я й сама досі не розумію, що зробила не так. Мій син… він мав переродитися… в сутність більшу за людину. Але… але тепер він лише циндра. Як і інші… Та ми відволіклися. Час збігає, а нам давно вже треба починати.

І тут вона м’яким, але впевненим рухом подолала й без того малу дистанцію між ними та… поцілувала Бріджит в губи.

Довгим вимогливим поцілунком, від якого поступово забракло повітря, а тілом прокотилася солодка хвиля. Язик Іви впевнено розімкнув онімілі губи і пробрався до рота, спонукаючи до відповіді. Руки нетерпляче поралися із застібками комбінезона. Бріджит сприймала це відсторонено, наче дивилася крізь очі-камери штучного тіла, не розділяючи жодного почуття, якими зараз те вирувало.

— Тольґа!!!

Несамовитий скрик повернув мисливця до тями. Він озирнувся, поступово усвідомлюючи себе. Руки нестерпно пекло, груди вкрилися пухирями, обличчя наче занурилося в розпечений пісок.

Дамла, що вибігла із зовнішнього тунелю, кинула йому килича. Несвідомим рухом він зловив його, стиснув зашкарублою долонею, що змикалася важко й незграбно, наче крабова клішня.

— Різьбярі! — видихнула засапана мисливиця. — Вони намагаються втекти!

Скаламучені думки разом розвіялися, наче здійнятий із дна мул, віднесений потужною течією. Без жодного зволікання він переступив через згорілі останки, що лишилися після ченця, наче здолав якусь невидиму перепону, легку й тендітну, мов найтонкіше павутиння. І за цією перепоною його буття припинилося, розсипавшись на рівні частки, наче віддзеркалення, кожне з яких мало власну волю й власну долю. Особистий всесвіт, в якому існувало. Якусь коротку мить він сприймав їх усіх, наче був серед них одночасно, ніби сам був кожною із них. І навіть небуття було вже часткою його свідомості: він помер, спалений вщент поглиненим Піснею ченцем, він загинув, загризений у печері оскаженілим недолюдком, мізки якого википіли від доторку Давнього; він помер від власної зброї, яку так вдало підхопив у пітьмі той хлопчисько… Усвідомлення власного небуття було чи не найстрашнішим, що могло спіткати його. Ніколи він не відчував у Пісні нічого подібного. Може тому, що сам ніколи не міг помислити про таке — не вірив у смерть? Як можна вірити в те, чого нема? Бо це лише момент, єдина тоненька лінія, павутинка, перетинаючи яку знищуєш всесвіт? Бо як всесвіт існуватиме назовні тебе? Чи він справді може там бути, коли не буде твоїх очей, щоб звести той бурхливий, вируючий каос у єдиний впорядкований потік, що струменить лише в одному напрямку? Що стається з річкою, коли вона впадає у море? І якщо твій особистий всесвіт — то річка, чи є океан надвсесвітом… чи радше первородним каосом, до якого тимчасове упорядкування лишень повертається?

Тольґа бачив безкінечну чорноту. Чорноту, що поглинала сам його погляд — єдина справжня безодня, падіння без кінця… Істинне завершення всього. Бо час і простір, що є суть одне, насправді закінчуються лише в безкінечності.

І він дивився в безодню, і безодня дивилася в нього. Той, хто бився з чудовиськами, сам ставав чудовиськом… струменем абсолютної чорноти, що лине поза часом та простором….

— Прощавай, Бріджі, моя маленька понівечена лялечко…

О’Шонессі відштовхнула від себе Іву, сама пролетіла кілька метрів назад, підсвідомо загальмувавши змахом рук. Боген спостерігала за нею спокійно, без жодного натяку на глузування. Бріджит відчувала, як шалено калатає в грудях серце. Нудота гірким клубком підкотилася до горла, настирливо намагаючись вирватися назовні.

— Що відбувається? Що ти накоїла? — прохрипіла Брідж крізь стиснуті зуби.

Очі Іви сяяли тріумфальним полум’ям. Її мовчання було переможним, майже церемоніальним, наче відбувалося якесь урочисте богослужіння. Та перш ніж вона промовила бодай слово, Тольґа, мисливець Іхларської долини, щосили вдарив кулаком, в якому стискав руків’я килича, їй просто в зуби.

Яхцзи, скажений різьбяр, такий висхлий, що здавався сплетеним з гілля, відлетів від удару в інший кінець зали. У храмовій печері запанувала тиша, яку порушувало лише слабке, невиразне жіноче белькотіння. Яхцзи важко звівся, кривава слина довгою цівкою звисала з кутика рота. Очі різьбяра потьмарилися. Між ним і мисливцем підлогою качалася, звиваючись у корчах, жінка, вбрана у розшитий золотом та перлами фелон.

XIII

— Subete no hi wa hidesu…

— Перепрошую?

Декарт розвернувся до адмірала Окіти, який стояв позаду нього — занадто близько, щоб капітан почувався затишно. Це був його корабель, флагман — так, але його, тож розв’язання внутрішніх проблем було цілковито обов’язком капітана. Звісно, він не міг очікувати, що адмірал лишиться осторонь. Не міг навіть поскаржитися, що той втручається. Окіта Содзі просто мовчазною тінню перебував поряд із Декартом, уважно слідкуючи за його діями. Декарт навіть не пам’ятав моменту, коли саме адмірал приєднався до нього на мостику.

Тепер він просто спостерігав, як НРІ обробляє інформацію. Сухі п’ятивимірні матриці показників, жодного візуального чи звукового відображення. Абстрагування, що немов броня захищало від шокового удару паніки. Знаки та символи, на які холодний розподілений розум сатурніанської кішки перетворював живих і мертвих.

Перший спалах відбувся двісті тридцять сім хвилин тому, наприкінці офіцерської наради. В дев’ятому секторі окульт-техніки саботували роботу систем життєзабезпечення. Температура в секторі впала до тринадцяти за Цельсієм, вміст двоокису вуглецю зріс на вісімнадцять відсотків. СФБ викрила саботажників, які під час арешту вступили у короткий, але запеклий бій. Четверо зазнали поранень, двоє загинули, ще один наклав на себе руки, спаливши себе в зачиненій шафі керування.

Сто дев’яносто сім хвилин тому, доки тривав допит затриманих, заколотники заблокувалися у четвертому житловому габі восьмого сектору. Через саботаж системи керування дані з габу майже не надходили — допоки, сто вісімдесят дев’ять хвилин тому, не було відновлено систему спостереження. Вона зафіксувала завершення невідомого ритуалу, наприкінці якого ще чотирнадцятеро членів екіпажу перетворилися на смолоскипи. Але Декарта тривожило інше: керував ритуалом той, хто вже вважався мертвим — Мілош Вукмір. Щодо його особи не було жодних сумнівів, бо він перебував у точнісінько такому стані, в якому зник з моргу. Саме зник, бо сканери в певний момент просто припинили його фіксувати.

Сто тридцять три хвилини тому згорілі трупи з восьмого сектору, зібрані та замкнені в ізольованому відсіку, повернулися до життя. Принаймні, до якоїсь його подоби, демонструючи підвищену температуру тіла, прискорений пульс та ще декілька ознак, притаманних саме живому організмові. Четверо з них зникли з приміщення — так само, як до того Вукмір.

Сто вісімнадцять хвилин: космопіхів у повному складі піднято за червоним кодом. Усі сектори ізольовані, пересування в їхніх межах обмежувалося згідно з тактичними бойовими протоколами.

Дев’яносто чотири хвилини — перша аварія монорейки. Пожежа. Десятеро загиблих.

«Ви не контролюєте ситуації, пане капітане. Ми не контролюємо ситуації».

Вольфрам фон Зіверс також волів з’явитися перед Декартом у вигляді вервечки акуратних символів. Ця зручніша гросінженеру форма спілкування дозволяла йому розгорнути комплексне підґрунтя під кожним своїм твердженням. Наразі це був аналіз надзвичайних ситуацій на «Сінано» — з висновками про відсутність централізованого керування чи координації на цей момент.

«Цей заколот — результат спланованої таємної підготовки. Ми намагаємося наздогнати суперника шляхом, який він сам для нас обрав — і тому програємо. Всі наші заходи не дають можливості передбачити, де буде завдано наступного удару і яким саме він буде».

«Пропозиції, пане гросінженере, а не констатація. На неї я здатен і сам».

Звичайно, професор фон Зіверс мав пропозиції. І втілював їх у життя з максимальною швидкістю, часто просто ставлячи капітана перед фактом. Для цього патетичні сентенції йому не були потрібні.

«Вкотре наголошую: треба зупиняти сингулярний рушій, пане капітане, поки ми ще достатньою мірою контролюємо системи реактора та здатні його деактивувати».

Цифри, літери, знаки. Асемічне письмо там, де має міститися квантова інформація. Кістки черепа болять від брутального імпакту, народженого інфопотоком. Декарт, позбавлений пристроїв для обробки такої інформації, морщить чоло.

Вісімдесят дев’ять хвилин. Перше збройне зіткнення. Близько двох підрозділів космопіхоти перейшло на бік заколотників.

«Я все ще не розумію, як це може допомогти, пане гросінженере».

Монітори вибухнули багатошаровими стосами інформації. Показники живлення рушія неухильно падали, і динаміка падіння була експоненціальною. Водночас зростали показники несанкціонованих переадресацій, нештатного використання енергетичних каналів — у значеннях достатніх, щоб живити цілі міста на Марсі чи Землі.

«Ми досі достеменно не з’ясували, на що витрачається відведена енергія. Але розуміємо, що для цього використовується підготовлена мережа. Я не можу назвати точної дати, проте за поточним станом можна стверджувати, що заколот розпочався ще на орбіті Марса».

У цей момент Декарт стривожився, що адмірал Окіта нарешті порушить свою мовчанку і стане на бік Зіверса. Можливо, він навіть хотів цього — так, хотів, щоб старший командувач визнав його, Декарта, помилку. Помилку, якої, за твердженням Зіверса, Декарт припустився ще до початку походу. Це було б принизливо, але принаймні зняло б з нього подальшу відповідальність. Але адмірал мовчав.

Найприкрішим у цій ситуації було те, що сам Декарт був твердо переконаний, що «Сінано» хочуть перехопити до входу в астероїдне кільце. Хоч би хто це був, заколот без подальшого абордажу загарбниками був безглуздою ідеєю. Хтось мав прийти культистам на допомогу. Хтось-таки мав… але хто і як?

«Тобто, пане гросінженере, ви стверджуєте, що хтось… якась структура щонайменше місяць хазяйнувала у зоні вашої відповідальності, а ви дізналися про це лише зараз?»

«Так, пане капітане».

Більше нічого. Спокій, з яким фон Зіверс визнав свою провину, провину, що означала не тільки кінець кар’єри, але, можливо, й ганебніше покарання, ошелешила Декарта. Справді? Наскільки ж катастрофічною є ситуація?

Під кінець цієї розмови, сімдесят дві хвилини тому, надійшло повідомлення про наступ заколотників на пускові палуби. Нападників було замало для повноцінної атаки, але елемент раптовості зіграв свою роль — дві палуби з восьми були захоплені. Інші тримали оборону. Сили КП було спрямовано на підтримку захисників.

Заколотники мали розуміти, що відстиковка з материнського корабля на сингулярній тязі була майже неможливою. І цей факт лише утвердив капітана в його переконанні.

«Винищувачі та штурмовики потрібні їм для прикриття ворожих кораблів. Щоб прорватися крізь ескорт, достатньо і невеликих сил — принаймні за наявності паралізованих ударних сил флагмана. Не зупиняти рушій! Чуєте, пане гросінженере? Підтвердити отримання наказу: не зупиняти рушій!»

Сорок вісім хвилин тому ще вісім підрозділів переходять на бік заколотників — за даними НРІ, не менше двадцяти восьми відсотків з них уже перетворені на циндру. Ще за двадцять хвилин циндри, що зникли з моргів, з’являються в чотирьох габах, розпочавши криваве побоїще. До моменту, коли там з’являються сили космопіхоти, сектор охоплений пожежами. Системи безпеки частково паралізовані. Критичні умови та загальна паніка змушують піхоту діяти жорстко, не розбираючись — хто чужий, а хто свій.

Декарт, спантеличений бездіяльністю адмірала Окіти, запросив дозволу повідомити Марсіанський штаб флоту про ситуацію на «Сінано».

Жінкувате обличчя адмірала зберігало незворушно-спокійний вираз.

— Ні.

Він уперше підійшов до адміральського містка, повільно опустився у командне крісло, поклавши на коліна церемоніальний меч. Його штаб, до того майже бездіяльний, напружено завмер в очікуванні наказів.

— Повідомити кораблі ескорту. Наказ готуватися до абордажу «Сінано». Абордаж планувати після виходу із сингулярної тяги та стабілізації курсу. Капітан Декарт — забезпечити точки стикування. Організувати оборону стикувальних палуб.

Саме в цей момент Вольфрам фон Зіверс, всупереч наказу капітана, розпочинає зупинку рушія.

Кораблі ескорту, більшість яких не мала власних сингулярних рушіїв, рухалися в похідному порядку, пристиковані до материнського корабля полями силової взаємодії. Тому зупинка головного рушія материнської групи була складною багатоетапною процедурою, яка відбувалася за санкцією командуючого групи (в цьому випадку — адмірала Окіти). Кораблі мали узгодити зміну курсів і гальмівні імпульси. Підготовка до такого маневру мала тривати більше трьох годин, а сама зупинка — близько восьми.

— Ініціювати аварійний протокол 48, — голос адмірала лунає спокійно, майже відсторонено, наче він очікував подібного розвитку подій. Бліде обличчя спалахує відблисками стереографічних символів, що заповняють собою простір адміральського містка. — Пане капітане, не скасовувати підготовки до стикування.

Декарт майже відчував, як заметушилися кубіти коду, що штормовими хвилями розходилися від НРІ корабельним простором-часом. Кіт ідентифікував особистість і повноваження адмірала, виділив пріоритетні завдання активованого протоколу та ініціював передачу інструкцій розподіленим системам керування інших кораблів. Усе це зайняло приблизно півтори наносекунди.

Протокол 48 регламентував послідовність операцій у разі аварійної зупинки рушія, що мали мінімізувати шкоду для материнської групи. Це потребувало майже всіх наявних ресурсів — не тільки материнського корабля, але й всього ескорту. Невиконання протоколу чи помилка у його виконанні могли призвести до зіткнень або й зміни курсу — аж до виходу з площини екліптики без можливості повернення через надмірні енергетичні витрати. Тому протокол 48 лишав мало можливостей для будь-яких інших дій. Найближчим часом годі було розраховувати на допомогу інших кораблів.

Бойня в охоплених пожежею секторах тривала близько сорока хвилин, коли з’явилися перші Вогняні вампіри. Вони виринули з охоплених полум’ям відсіків, неочікувані та майже невразливі для зброї космопіхів. Миттєва зміна балансу сил змусила лоялістів відступити, намагаючись закріпитися в незайнятих частинах корабля й організувати там оборону.

— Пане капітане, КП втратила контроль над пусковою палубою сім, — рапорт одного з офіцерів урвав роздуми Декарта. Він пробігся очима по матриці даних, зробив запити щодо стану в секторах…

— Ваша аналітика цілком підтвердилася, пане капітане, — промовив адмірал, змусивши Декарта здригнутися. Він озирнувся на командувача, зустрівшись поглядом з чорного безоднею холодних очей.

Адмірал Окіта Содзі вказав на стереограми:

— Зовнішнє вторгнення.

XIV

— Що ви тут робите?

Переляканий дівочий голос повернув Бріджит до тями. Вона кліпнула очами, намагаючись сфокусувати погляд. Скафандр окульт-техніка рожевою плямою затуляв поле зору. Чиясь рука в крижаній рукавиці трусила її за плече.

— Е-е? Що… що відбувається? — Брідж відштовхнула холодну руку. Чіткість зору поступово повернулася. Вона була у якомусь технічному коридорі, в самому нижньому, рясно забризканому кров’ю та блювотинням. Крізь візор скафандра на неї вирячилися перелякані дівочі очі.

— Я — Бріджит О’Шонессі, інспектор СОІ… Мене викрали… — вона відчайдушно намагалася відтворити в голові останні події, але найближче минуле було наче огорнуте густою імлою.

Дівчина мовчки дивилася на неї, ошелешена. Зустріти в технічному каналі напівголу, закривавлену інквізиторку…

— Мені потрібно… секторальне ФБ… у якому ми секторі? — думки Бріджит плуталися, раз у раз стикаючись з черговим провалом у пам’яті.

— В одинадцятому, — відповіла дівчина. Це було несподівано, але принаймні ця одинадцятка була першою прив’язкою до реальності.

— Твій комунікатор… з’єднай мене з безпекою сектору, — вхопилася Бріджит за миттю створений ланцюг дій. Так, будь-хто з екіпажу мав доступ до екстреної лінії СБФ. Се вже старт. Службовці знатимуть, що робити — куди її переправити, кого повідомити… Кемідов… Чи він знає?

Гутман — жива бомба, розжарений багряний аерозоль, що наповнює відсік. Спогад був раптовим і ріжуче чітким. Брідж затулила долонею рота, відчайдушно опираючись нападу нудоти.

Дівчина заперечливо мотнула головою.

Перш ніж вона встигла бодай щось пояснити, раптовий спалах люті охопив Брідж. Роздратована власною безпорадністю та слабкістю, вона сприйняла відмову як виклик. Стиснувши шолом дівчини долонями, вона підтягнула його до себе, притиснувшись до візора чолом.

— Ти, хвойдо, хоч розумієш, що я можу відправити тебе до біореактора? Ти ж і гадки не маєш, що тут коїться! Через що я тут опинилася!

— За-заколот.

Це коротке слово змусило Брідж заціпеніти.

— Габ СФБ захоплено, — пробелькотіла дівчина. — Я не знаю, але кажуть… що всіх… що всіх… у-убито.

Відпустивши дівчину, Бріджит відсахнулася — наскільки дозволяв канал. Нутрощі корабля відгукнулися на це раптовим спазмом, пласталь заскреготіла й вигнулася, наче нею пройшла судома. Десь у глибинах прогуркотів глухий вибух.

— Що се? — майже скрикнула О’Шонессі. Біль у потилиці відлунням озвався у мозкові, змусивши її скривитися.

— Схоже на гідроудар, — відгукнулася дівчина. — Не спрацювала буферизація… можливо, потік переведено на аварійну нитку…

— Ні дідька не зрозуміла, — Бріджит притиснулася скронею до холодного металу рифленої переділки. — Най його шляк трафить… Монорейка?

— Станцію охороняли космопіхи, — відповіла дівчина. — Але потім був бій. Я не знаю…

— Стоп. Стули пельку, — Брідж втупилась у неї тьмяним поглядом. — Відповідай коротко і по суті. Можеш вивести мене до монорейки?

— Так.

— Веди.

— Але…

— Заткнися і веди, каос тебе жери!

Вони вибиралися до транспортного габу десь пів години. Пів години холодним каналом, яким треба було повзти навкарачки, чіпляючись головою за якісь труби чи ферми, перелазити через кабельні лотки, оминати якісь кутасті коробки…

— Як тебе звати, дівчино? — Бріджит уже незмога було слухати, як крекче і стогне холодне корабельне нутро.

— Маат Кассандра Зервас, пані інс…

— Марсіянка?

— Так, інспекторко, я…

Брідж тільки тепер зрозуміла, що дівчина й справді зависока — не така як Боген, але точно більше двох метрів. Зріст важко було оцінити у вузькому тунелі, де вони просто не могли стати поряд, та й інших орієнтирів для порівняння не було. Ще й скафандр приховував статуру…

— Знову клята марсіянка! Усюди на цьому клятому кораблі марсіяни, немов землян уже взагалі не лишилося! — Брідж, зупинившись, люто вирячилась на дівчину. Та зіщулилася, наче намагаючись уникнути того погляду.

Але лють інспекторки раптом, без жодних на те підстав, поступилася безглуздим дитячим веселощам.

— В академії я читала, що за часів Старої Імперії на цьому кораблі служили тільки вихідці з метрополії, — пирхнула Брідж, ледь стримуючи сміх. — Чистокровні діти Священних островів, носії чистої крові. Маячня якась… Замість відбирати кращих звідусіль, набирали будь-кого, аби тільки «правильного» походження… І як це їм допомогло?

Власна промова, що балансувала на межі єресі, збадьорила її — вона наче повернулася в студентські часи, легкі та вільні. Бріджит не могла зупинитися, немов її прорвало:

— А тут ледь не навпаки… «Сінано» готували до походу на Марсі, добирали екіпаж, комплектували… брали те, що було. Ти відколи на ньому служиш?

— Як вийшла з орфанажу…

Не втримавшись, Бріджит розреготалася:

— Дівко, невже ти гадаєш, що я на око можу визначити твій вік? На такі запитання маєш відповідати цифрами. То скільки? Рік, два? Навряд чи більше… Сліпий дурень-бог мені свідком, істинно се Narrenschiff, Корабель дурнів… Ні, не відповідай. Не цікаво. Ну ж бо, повзи далі! — вона штурхнула Кассандру в стегно. — Тільки не мовчи… нудить від мовчанки…

Брідж не хвилював стривожений вигляд Кассандри, як і власні переміни в настрої. Вона зустріла дівочий погляд новим стусаном, але та так і не зрушила з місця.

— Уже прийшли…

Транспортний габ цього сектору складався з трьох палуб, поєднаних з трьома лініями монорейки, що відходили по спіралеподібних тунелях: дві майже паралельно, одна — під кутом униз, від центру до зовнішніх палуб. Так, це точно був одинадцятий — один з вузлових секторів, місце розташування центрального юніту НРІ. Так, Новий розум володів розподіленим інтелектом, але, наскільки розуміла Бріджит, він таки мав щось на кшталт головної серверної. Взагалі у відкритому доступі про НРІ було дуже мало інформації, і поширення її суворо контролювалося. Але в герметичному просторі корабля втримати щось в цілковитій таємниці було неможливо — він набагато краще утримував інформацію від виходу назовні. Але НРІ був особливою справою. Про нього навіть екіпажу відомі були самі плітки та гіпотези.

Бріджит уторопала, що Кассандра застигла та вже певний час навіть не намагається зрушити з місця чи якось пояснити затримку. Відчувши нову хвилю люті, Брідж проштовхалася повз неї, втиснувши дівчину в ґратчасту стінку каналу. Ніздрі залоскотав сморід паленого. Не зважаючи на нього, Брідж прочинила ґрати і зіскочила на палубу.

Бій, що тривав тут, був, мабуть, коротким. Сліди крові, сліди гару. Труп, майже такий самий, на які перетворилися Боген та Вукмір, тільки з глибокими дірками в грудях. Роззявлена пащека, вирячені очні яблука запеклися і зморщилися ледь не до розміру квасолин. Ще рештки, певне, розірвані вибухом: понівечені кінцівки, вистрочені уламки кісток, вивернуте назовні черево, кишки — обвуглені скалки, розкидані навкруги.

— Каос тя жери… — Бріджит роззирнулася. — Що тут трапилося?

— Не знаю, — Кассандра теж спустилася, але трималася поблизу до виходу з каналу. — Я чула постріли…

— А ти вчасно заховалася, дівко… — О’Шонессі, боса, перелетіла до найближчого поруччя. — Як так?

— Мене відрядили…

Закінчити Кассандра не встигла. В одному з тунелів монорейки щось заворушилося, почувся глухий рик, підхоплений та посилений відлунням.

— От курва… — Бріджит завмерла, рвучко озираючись.

Космопіхи були тут зовсім недавно, про що свідчили стріляні гільзи та сліди крові — темно-червоні намистини рясно розсипані навколо. Але не було ані трупів, ані залишеної зброї. Наче вони відбили напад і відступили…

Підлетівши до найближчого терміналу, Брідж викликала розклад руху потягів. Термінал повідомив про відсутність зв’язку із системою і тимчасове припинення руху за наказом капітана.

Рик пролунав знову — трохи слабше, наче його джерело віддалялося.

Брідж відступила від терміналу, плавко опустившись на теплу палубу. Тут, на відміну від каналу, було навіть спекотно — певне, глючило систему утилізації тепла. Кассандра все ще не відходила далеко від отвору, з острахом споглядаючи на мерців.

— Не пощастило тобі, дівчинко, — мовила Бріджит. — А може й пощастило, хтозна. Скільки б ти протягнула на Марсі? Років десять? Орфанаж, еге? Всі дороги відкриті.

Вона посміхнулася, побачивши, як дівчина відвела очі. Скільки їй? Вісімнадцять? Двадцять? Без працюючого імпланта та підключення до бази визначити це можна було дуже приблизно. Навряд чи більше. Вона вийшла з орфанажу й отримала це розподілення, тож усе відбулося менше ніж рік тому. Дев’ятнадцять. Чи скільки в них там, за марсіанським календарем — дев’ять, десять?

Сама О’Шонессі ніколи не ступала на марсіанський ґрунт, але дещо знала про цю планету та побут її міст. Підземні лабіринти, що спускалися на кілометри вглиб, штучне освітлення, штучне повітря, синтезоване їдло. Такі ж каземати, як і тут, тільки велелюдніші та значно байдужіші до своїх мешканців. Військова структура корабля дає кожному матросові одяг, лежак, питво та їжу. І роботу, щоб не нудьгував. Корабель слідкує за ним, виховує та підтримує. Підземні міста Марса сим не дуже переймалися. Людство відбило їх у мі-го, так… Та чи знало воно, що робити з Марсом, який тисячу років жив ізольований? «Струхлявіли кістки наші, загинула надія наша, відірвані ми від кореня!» Чи були марсіяни людьми? Не фізіологічно, радше ментально? Це питання тривожило багатьох землян — значно вищих і шляхетніших за Бріджит О’Шонессі. Що робити з тими, хто ніколи не ступав на святу землю Каппадокії? Хто не відвідував храмів Світлосяйного і не чув його голосу в своїх снах? Так, земляни також пережили рабство, але все одно марсіяни відрізнялися від них — бо пережили його інакше.

Вони не повставали. Їх звільнили — всупереч (як дехто стверджував) їхньому бажанню.

Бріджит зрозуміла, що вже деякий час не зводить погляду з оціпенілої Кассандри. А ще зрозуміла, що взагалі не уявляє, що їй тепер робити. Розігріта палуба лоскотала п’яти.

— Нам краще піти, — промовила раптом дівчина.

— Чого це раптом? — обурено спитала Брідж. Вона розуміла, що дівчина права, що треба рухатися, що тут їм більш нема чого робити… але не хотіла визнавати, що не знає, куди саме треба йти. До секторального габу ФБ? Непогана думка, але якщо там і справді був бій, то десь там мають бути й переможці. І вочевидь не ті, кого вона б хотіла бачити.

— Нам краще піти, — вперто мотнула головою Кассандра.

Бріджит прикусила губу — так, що в роті з’явився залізний присмак, який трохи збив нудоту.

— Лізь у свою нірку, мишко, — просичала вона. — Чого ти зі мною…

Вона не договорила. В одному з проходів залунали кроки металевих підошов та хрипкі чоловічі голоси. До габу наближалося не менше п’яти осіб.

Кассандра спробувала підтягтися до отвору, але зачепилася за щось ногавицею комбінезона й заборсалась, намагаючись звільнитися. Охоплена раптовою панікою, Брідж кинулася до неї, спробувала відштовхнути, аби дістатися до отвору першою. Звісно, вона розуміла, що це можуть бути космопіхи, свої, що вона просто має зачекати, але жах, який охопив її, вщент розбивав ці аргументи, лишаючи на поверхні тільки образ згорілого Гутмана — і слова Кассандри.

Заколот.

Між жінками зав’язалася боротьба — раптова, але запекла, вони штовхалися, важко сапаючи, ледь стримуючи скрики. Під глухий скрегіт пласталі та шипіння й тріск порваних комунікацій вони лише сопіли і кректали, не розтискаючи губ.

— Ані руш!

Постріл батогом хльоснув по мертвотному ембієнту габа, але жінки лише подвоїли зусилля. Брідж врешті відштовхнула Кассандру і вже підтягнулася до отвору, коли чиясь рука вхопила її за ногу і рвонула назад. Вона спробувала вирватися, але невідомий тягнув її вперто, а за мить її вхопило ще декілька людей, притиснуло до палуби. Кассандра кричала десь праворуч. Опиратися далі було безглуздо, тож Бріджит припинила смикатися і розслабилася, намагаючись зрозуміти, хто на неї напав.

Двоє, що схилилися над нею, були в обладунках космопіхоти, ще один — в інженерному комбінезоні. У піхотинців візори були непрозорі, обличчя ж інженера можна було розгледіти — розшаріле, з виряченими блискучими очима і вогким підборіддям, наче він не міг стримати слиновиділення.

— Ти хто? — спитав один з піхотинців.

Брідж не відповіла. Він поклав долоню в броньованій рукавиці їй на шию, натиснув. Гортань відгукнулась слабким хрускотом. Дихати стало важко.

— Ти хто?! — повторив піхотинець запитання.

— Інквізиторка! Вона інквізиторка! — вискнула Кассандра. Бріджит відчула жар під черепом, в очах потемніло від ядучої суміші жаху та гніву.

— Добре, — космопіх прибрав руку.

Після цих слів почалося справжнісіньке жахіття, бо вони прозвучали наказом. Заколотники стали зривати з Брідж одяг, якого й так було небагато. Його рвали, тягнули, ламаючи застібки, полосували лезами. Компресійне спіднє не піддавалося, боляче врізаючись у тіло, але нападники не відступали. Врешті щось тріснуло, тиск ослабнув. Поряд голосила Кассандра, було чути, як шматують її комбінезон. Щось вибухнуло, задзижчало — десь неподалік, за переділкою, завили сигнальні сирени. Хтось вдарив Брідж в обличчя, в очах спалахнуло червоним. Її підхопили, потягли, у голові в неї запаморочилося, її знудило. Хтось закричав від огиди, її смикнули, потім почали бити. Потужні удари прилітали звідусіль — по голові, по ребрах, животу й стегнах, руках і спині. Здається, її било одразу з десяток людей… Потужним вибухом спалахнув у голові біль — але урвався, не протривавши й миті. Темрява поглинула Бріджит О’Шонессі.

XV

Адмірал споглядав на Декарта згори вниз, холодний та відсторонений. У тривожному, майже невротичному мерехтінні стереограм та моніторів його незворушність лякала. Капітан дивився на свого очільника, наче заворожений.

— Надмірне перевантаження контура відведення реактора, — хтось із місткових операторів наважився повернути капітана до тями. Декарт озирнувся.

Матриці вказували, що через аварійну зупинку рушія системи відведення енергії не витримували. Рубіновим спалахували показники порушень у системах живлення. Першими ластівками стали збої в утилізації тепла та клімат-контролі. Система теплового регулювання — одна з критичних — відреагувала на проблеми живлення вже за вісім хвилин після зупинки рушія.

— Є зв’язок з гросінженером Зіверсом? — запитав Декарт. — З’єднайте!

— Слухаю, пане капітане, — синтетичний голос Зіверса звучав дратівливо спокійно. Настільки, що здавався навмисно зухвалим, ба навіть глузливим.

— Се я вас слухаю, — процідив капітан. — Ви порушили мій прямий наказ, за що відповідатимете, присягаюся. Нині ж я хочу почути, як ви рятуватимете корабель. Процедури деактивації реактора ініційовані? Статус?

— НРІ показує вам те саме, що й мені, Декарте. Процедура аварійної зупинки не ініційована. Причина — ваше зволікання. Системи зовнішнього контролю пошкоджені, віддалене адміністрування неможливе, контроль над тринадцятим сектором втрачено сорок вісім хвилин тому. Я працюю над альтернативними варіантами.

— Ви мене звинувачуєте? — Декарт відчув, як від гніву перехоплює спазмом горло. — Ви порушили мій наказ! Ви поставили під загрозу материнську групу!

— Се була єдина можливість зупинити вторгнення. Можливість, про яку ви мали мені повідомити. Чи, радше, адмірал Окіта… Скажіть, капітане, ви знали, що роботи з поточного ремонту та обслуговування сингулярного реактора, які велися на марсіянських корабельнях, виконувалися лише за номінальної участі спеціалістів із Землі? Що в технічних звітах повно прогалин, а деякі статті витрат або не підтверджені, або спираються на неіснуючі роботи? Мене призначили на цю посаду вже по закінченні ремонтних робіт, і хоч я й бачив сі вади, але, як вірний син Імперії, подумав, що поважні люди вирішили трохи заробити… як воно завжди буває. Тепер я розумію, що насправді глибина й масштаб були значно більшими, і йдеться не просто про розпорошення військового бюджету. Базуючись на тих слідах, які мені вдалося знайти, я дійшов висновку, що відбулася зумисна перебудова реактора — чи частково пов’язаних з ним мереж та інфраструктури корабля. Шкода, що цілісну картину я побачив, здається, трохи запізно. Тепер усе, на що я здатний — се запобігти поширенню присутності ворога на облавку. Ви ж маєте спланувати операцію повернення контролю над тринадцятим сектором…

Декарт майже не розумів, що говорив йому Зіверс. Цей нахаба звинуватив його, капітана материнського корабля, в некомпетентності, ба більше — в тому, що Декарт за хабарі дозволив перетворити свій корабель на ворожий осередок! І хто висуває ці звинувачення? Вилупок-автоматон, що тільки-но ступив на борт! Це навіть не зухвальство, це…

— Ви збожеволіли… — прохрипів він. — Вас відсторонено від виконання обов’язків!.. Я… арешт…

Він розвернувся, хапаючи ротом повітря, наче задихаючись. Потім вибив на комунікаторі швидкий наказ. Його широке обличчя з важкими обвислими щоками зробилося темно-червоним.

— Позбавити гросінженера доступу й повноважень, — промовив він нарешті. — Від цього моменту шефінженер-енергетик Мейер виконує обов’язки гросінженера…

— Відставити, — долинув голос адмірала. — Командор фон Зіверс продовжує виконання своїх обов’язків. Реактор має бути деактивований.

— Але ж він… — Декарт розвернувся до адмірала Окіти. — Це якесь божевілля…

— Припиніть панікувати, пане капітане, — адмірал підвівся зі свого крісла і повільно спустився, зрештою ставши лицем до лиця з Декартом. — Судити й карати будемо потім. Наразі маємо нагальніші проблеми.

— Я офіційно протестую проти втручання до моєї сфери обов’язків, пане адмірале, — кров відхлинула від обличчя Ренарта Декарта. — Ця критична ситуація склалася через невиконання командором Зіверсом мого прямого наказу…

— Стули пельку.

— Що? — від несподіванки Декарт затнувся.

— Стули пельку, — промовив Окіта тим самим незворушно-спокійним голосом.

— Я…

Церемоніальний клинок коротко сяйнув — настільки коротко, що більшість просто не помітили його зблиску в мерехтінні вогнів містка. Капітан Декарт декілька секунд сторопіло дивився, як на хвилястій фактурі сталі тремтять червоні краплі крові, потім став затуляти долонями горло, яке вже вкрилося рожевими бульбашками. Закашлявся, вихаркнувши в повітря хмару червонястих кульок, захитався і повільно повалився вперед. Окіта спокійно відступив убік, дозволивши кремезному тілу впасти.

— Was fällt, das soll man auch noch stossen, — пролунав підсилений комунікатором голос фон Зіверса.

— Повертайтеся до виконання ваших обов’язків, командоре, — холодно відповів адмірал. — Наразі їх у вас чимало.

Мовчання людей контрастувало з безперервною симфонією сигналів НРІ. Було майже візуально помітно, як жах у їхніх думках бореться з вірою у славетного командувача. Адмірал неспішно повернувся у своє крісло, також поринувши у мовчанку. Він поставив меча між колін і оперся підборіддям на руків’я. Очі стрімко перескакували з одного масиву даних на інший. Ніхто з присутніх навіть гадки не мав, чим було нафаршироване його штучне тіло, які процеси відбувалися в ньому, коли він спостерігав за повідомленнями НРІ.

— Kumo no ko wo chirasu уо, — прошепотів він, але ніхто не почув цього шепоту.

Потужний струс досягнув капітанського містка, спричинивши бурхливий вир на стереограмах. Заколот, наче шторм, сягав свого піку — і адміральський місток, здається, наразі перебував в оці цього шторму.

Але вже зовсім скоро це мало змінитися.

XVI

Біль вкинув Бріджит у чорний колодязь небуття. І біль повернув її назад.

Вона отямилася з відчуттям, наче вогонь розливається по всьому її тілу. Спробувала закричати, але крик зупинило щось холодне й слизьке, яке заповнювало горлянку, занурюючись так глибоко, що навіть безперервні спазми нездатні були його виштовхнути. Розплющивши нарешті очі, Бріджит побачила лише низьку білу стелю. Спробувала підвести голову — широка еластична смуга натиснула на горлянку. Смикнулась — і відчула, що її зап’ястки та гомілки міцно приторочені до твердого, але слизького лежака. Єдине, на що вона була спроможна, це повернути голову набік і таким чином роздивитися плече і частину руки. Крізь шар закипілої крові на шкірі проступав складний візерунок неглибоких надрізів. А ще, праворуч від себе, за метр, не далі, Бріджит побачила Кассандру — так само роздягнену та вкриту численними порізами. Дівчина, здається, й досі була непритомна.

— Агов, дівко, — пошепки покликала Бріджит. — Чуєш мене? Прокидайся!

Та не відповіла — навіть не ворухнулася. Але сердитися чи жалкувати з цього приводу не довелося. Десь за межею поля зору просичали, прочиняючись, двері відсіку і почулося розмірене клацання магнітних підошов.

— Доброго ранку, красуне! Чи добре тобі спалося?

Від звуків цього голосу нудота знову підкотила до горла. Вона підсвідомо смикнулася, але ремні тримали міцно.

— Ш-ш-ш… — тонка долоня лягла на чоло, погладивши волосся майже з материнською турботою. — Полоняночко ти моя… куди ж ти від мене тікати надумала?

Іва Боген схилилася над обличчям Бріджит. Її біло-синій однострій був пропалений і вкритий чорними плямами гару, на обпеченому обличчі порепалася шкіра, вщент вигоріли брови та вії, посмалилося волосся. Притому вона наче не відчувала болю, що мав зараз страшенно їй дошкуляти.

Темне провалля все ще розділяло теперішнє Бріджит О’Шонессі та момент поцілунку Іви Боген. У тому проваллі змішалися химерні обриси людей та чудовиськ, а свідомість Брідж була наче кротячою норою, довгою та заплутаною. Норою, що єднала дві різні точки простору-часу. В лабіринті власного розуму чаїлися істоти з потойбіччя, почвари, що радше були спогадом про самих себе, рефлексією запаленої свідомості Брідж, відгуком на сигнал, що якимось дивом потрапив до неї з місця, недосяжного в жодний спосіб. Саме ці примари дозволили їй втекти, атакували і майже вбили Боген.

І саме на них ти полювала, чи не так? Вогняні видіння Брідж — то вони народжували їх, вони катували її — а Боген жадала їх використати.

— Але чому? — несвідомо промовила Бріджит. — Як вони дістались до мене? Я ж була чистою, мала бути… Мене перевіряли, багато разів перевіряли… Як ся скверна проросла в мені?

— Бо ти одна з нас, — лагідно промуркотіла Іва. — Хоч і народилася на Террі, все одно ти — наша.

— Ні, сього не може, не має бути, — мотнула головою Брідж. — Моя Батьківщина — Благословенний край Каппадокія. Я не можу… скверна…

— Немає жодної скверни. В дарах кожного з богів рівною мірою поєднані благословення та прокляття. Хтось мав стати провідником — і ним стала ти. Хто ми такі, щоб намагатися пояснити вибір Потойбічних богів? Ґаґанотхоа звеличив людство та подарував йому перемогу над дітьми Н’ярлатотепа, що колись ув’язнили його. Але його сила також не безмежна й має свою ціну. Поглянь, чого ви досягли, де опинилися. Хіба про таке ви мріяли, вирушаючи до інших планет? Про війну, яка триватиме вічність? Про суворість та аскетизм для всіх і приховане сибаритство та гедонізм для обраних? Навіщо вам знадобилися Місяць вкупі з Марсом, коли Земля годувала б вас, навіть коли вас стало втричі більше? І яке майбутнє ви подарували нашим пращурам, засновуючи підземне місто Дерінкую? Якби не мі-го, ми б вимерли, виродилися в нежиттєздатних калік і згинули без сліду. Таку долю ви, люди, готували нам? А тепер вдаєте, що «звільнили» нас?

— А ви хіба не люди? — спитала Бріджит.

— Люди? — пирхнула Іва. — А ти бодай раз бачила напівкровку? Дитину терранина і марсіанки? Щоб виносити таке дитя, мені знадобилося шість з дев’яти місяців провести прикутою до лікарняного ліжка, під’єднаній до купи підживлювачів, стимуляторів та нейтралізаторів. І молитися потойбічним, щоб пологи мене не вбили! І щоб дитина, яка народиться від мене, не була виродком, непристосованим для нормального життя на жодній з планет. В утробі терранки марсіанське сім’я взагалі гине — дитину просто чавить надмірним тиском ще до того, як вона встигає сформуватися до бластули.

Вона взяла обличчя Бріджит у свої долоні. Та спробувала випручатися — марно.

— Ба більше, — вела далі Боген. — Ми різні, бо віруємо в різних богів. Навіть ті з нас, хто не визнає цього, хто бажає залишатися сліпим. Ти колись чула про сліпобачення? Це ментальна хвороба, коли очі відмовляють, але мозок не приймає цього. І хворий вірить, щиро вірить, що він насправді бачить. Так і вони — бачать картинки, створені власною уявою. Але вони жодним чином не стосуються реальності.

— Якби не сі ремінці, я б тобі теж показала кілька картинок, любистку, — просичала Брідж. Черговою різкою переміною слабкість та апатія покинули її, поступившись місцем люті. Власне безсилля, підсилене знущаннями культистки, розбуркало жінку.

— Та годі, годі тобі, — похитала головою Іва. — Не гнівайся, моя полоняночко… Скоро все скінчиться.

— Навіщо я тобі… — Брідж знову рвонулася, перетиснувши собі горлянку так, що зайшлася болючим кашлем.

— Я не казала, що ти мені потрібна. Мені чи будь-кому іншому. Ти — лише посудина, як і всі інші.

— Брешеш! Я знаю, чого тобі треба. Тобі кортить дістати те, що в мене в голові. Полум’я і циндра, що я їх бачила ще до того, як усе розпочалося! Се ти провокувала мене на втечу, напала на інспекторів, аби тільки захопити мене…

— Ні. Ти сама виплеснула все це. Це ти вбила інспекторів, а до того — живцем спалила Вукміра…

— Ти брешеш! Брешеш!

— Ні. Я б і не втручалася, якби не помітила на тобі печатки Катудги. Але я помилилася. Я очікувала свідомого спільника, а не сліпої маріонетки. Твоя справжня вартість значно менша, ніж я собі намріяла… Шкода, полоняночко, — вона схилилася нижче. — Я теж тебе хотіла.

Вона розпрямилася й відступила, Брідж більше не могла її бачити. Заклацали кроки, відгукнувся на її дотик інтерфейс невидимої для Брідж машини. І, наче відгукнувшись на цю команду, розімкнулися ремні, що тримали полонянок.

Кассандра застогнала, повертаючись до тями.

— Гаразд, — почувся голос Боген. — Час із цим закінчувати.

Бріджит обережно підвела голову. Іва стояла спиною до неї, уважно викреслюючи асиметричні знаки на сенсорі терміналу. Бріджит упізнала їх — навіть напівзакриті спиною Боген. Достатньо грубі й водночас достатньо потужні. Масова технологія не передбачає унікальності, але частіш за все буває складнішою та витонченішою за штучну роботу, авжеж. Тому стародавні символи завжди легко впізнати — вони завжди унікальні. І завжди примітивні, бо зазвичай відтворює їх нездара. Божевільний нездара.

Кассандра знову застогнала. Потім заворушилася.

— Тихіше, тихіше… — проворкотіла Іва, обертаючись…

І Бріджит, раптово усвідомивши, що все вирішується саме зараз, підхопилася й стрибнула на Іву. Штучна гравітація не сприяє стрімким ривкам. Іва помітила О’Шонессі, встигла розвернутися… але не ухилитися. Вони вчепилися одна в одну, пальці зімкнулися на шиях. З хрипінням Іва повалилася спиною на термінал, не втримавши рівноваги. Підошви тримали її на палубі, але тонке, сухорляве тіло хилиталося, наче бадилина. Брідж притиснула її до сенсора, щосили натискаючи передпліччям на горло супротивниці. Боген хрипіла, намагаючись великими пальцями зламати Бріджит гортань, але та відчайдушно мотала головою, не дозволяючи вхопитися як слід. Та раптом пальці Іви розтиснулися, руки безсило впали, спротив майже припинився. Губи Бріджит розтягнулися в переможній посмішці…

Наступної секунди пролунав постріл.

XVII

«…чотири сектори втрачено повністю. Дані щодо екіпажу недостовірні. Немає можливості визначити точну кількість заколотників і тих, хто до них приєднався… Порушення живлення в секторах вісім, дев’ять, одинадцять. Порушення в роботі систем штучного клімату в секторах чотири, п’ять, сім, вісім, дев’ять, одинадцять, тринадцять; вади системи життєзабезпечення в секторах сім, дев’ять, одинадцять. Радіаційна небезпека в секторі тринадцять…»

Адмірал обробляв багатоканальний потік інформації, не встигаючи навіть усвідомлювати окремих її частин. Ця вогняна феєрія переповнювала його синтетичний мозок, але він не відчував жодного дискомфорту. Пропускати крізь себе великі масиви даних досить довго було його головним обов’язком — у ті часи, коли він, власне, і був лише мозком, ретельно переорієнтованим з підтримки більшості базових функцій людського тіла на функції іншого… тіла. Якого він насправді ніколи по-справжньому не відчував. Його існування було лише самотнім плаванням у безкінечній темряві, сповненій сенсорної депривації — бо він просто не мав чим бачити, слухати, торкатися. Весь його всесвіт, цілком позбавлений будь-якої людськості, особистості, був лише потоком даних, що проходив крізь нього. Єдиним вкрапленням були швидкоплинні візити родичів, потрібні, щоб зберегти себе у цьому безособовому всесвіті. Вони були нетривалі й нечасті, і більшість він забував швидше, ніж випадала нагода згадати їх з наступним призначеним родичем. Єдиним винятком була остання — Діманта… Вона єдина слухала його із захопленням та задоволенням, аналізувала й дискутувала… І навіть з нею, з її частими візитами, він не міг сказати, скільки часу він провів у такому стані. Потік інформації не має часових орієнтирів.

А потім його повернули. Знайшли й повернули. Так закінчилося друге життя того, кого в третьому назвали Окіта Содзі.

Він відродився на Марсі, але хрещення мав пройти на Землі — червона планета не мала вівтаря, досить високого для такої честі. Його біологічний мозок перебрали клітину за клітиною, поступово замінюючи їх надпровідниками із синтмолекулярного срібла, клонованими епігенетично модифікованими нейронами та біоінженерними ефекторами з мономолекулярних карбонових алотропів. Здається, проектна група, що переробляла його, навіть влаштувала своєрідний тоталізатор, вирішуючи прадавній філософський парадокс цілісності розуму: якщо дискретно замінювати органічний мозок штучним, коли зникне стара особистість і з’явиться нова? Коли відбудеться повне очищення та чи відбудеться взагалі — або ж натомість забруднення перекинеться на нові елементи?

Содзі не знав, які висновки зробила група. Але напевне знав, що стара особистість не вмерла і не відокремилася від нього. Просто вона стала незначущою, відійшла назад, у сутінки… туди, де вже перебувала інша, ще старіша.

Три народження для того, хто нині був Окітою Содзі, не дорівнювали двом смертям.

Третє його життя було непоганим. Не кращим за попередні, радше… іншим. Командиром ланки штурмовиків він спостерігав за виверженням кріовулканів Церери, що ховали у шлейфі крижаних газів спалені на порох рештки чужих поселень, сяйво холодної плазми, що поглинало транспортні човни мі-го, останніх, які намагалися покинути поселення в астероїдному поясі. З капітанського містка очима своїх пілотів він бачив світанок у кислотних хмарах Венери, коли ті полювали на Вогняних вампірів Катудги. Але тепер настав час йому… відступити, бо мало розпочинатися четверте життя. Запліднення відбулося двадцять шість років тому — і нарешті настав час пологів.

У другому житті він не мав імені. Натомість мав ідентифікатор, що складався з восьмисот дев’ятнадцяти кубітів, адресу операційного вузла в загальній системі зберігання та обробки. Точна комбінація квантових даних, що дозволяла миттєво та безпомилково виділяти його серед тисяч інших. Він пам’ятав ім’я з першого життя, але його не пам’ятали ті, хто пробудив його. Він мав стати легендою, а легенда повинна мати ім’я-символ, яке знатимуть усі. Пілот-винищувач Секі Юкіо був відомий у Старій Імперії, але нова, що постала з пробудженням Ґаґанотхоа, не зберегла тієї слави. Мі-го так старанно видаляли будь-які згадки про Війну тисячі демонів, наче не вони її виграли. І тому в третьому житті він став Окітою Содзі, що було одним з небагатьох імен Дзіпанґу, які таки дійшли до людства крізь морок Темних віків. Відомостей про нього лишилося небагато, але це було неважливо — публічна біографія визволеного героя була такою ж штучною, як і тіло-носій.

То був великий ризик, але й велика спокуса: на Марсі було знайдено єдину людину — сучасника Старої Імперії. Мозок, що перебував у рабстві мі-го більше тисячі років, герой давньої війни, трагічної та славетної. Зробити з нього одноразовий інфопривід було б марнотратством. І Окіта Содзі став одним із наймасштабніших медіа-проектів Нової Імперії, символом визволення й символом боротьби. Численні перевірки, тести, випробування, поступовий перехід до практики, з картинки в реальність, повільне, але впевнене просування кар’єрними сходинками — все це зрештою привело його сюди, на адміральський місток «Сінано». Напевне, він міг би оцінити іронію того, що третє його життя так само пов’язане з цим кораблем, як і перше. Можна уявити, що він двічі пройшов той самий шлях — тільки різними особистостями. З тією лише відмінністю, що Секі Юкіо міг спостерігати, як це робить Окіта Содзі.

Якщо правильним є те, що інтелект людини є квантовим обчислювачем (бодай і не таким досконалим, як у сатурніанських кішок), то немає жодної перешкоди для існування декількох особистостей в одному розумі — навіть без використання варварського фізичного розділення органу на окремі частини. Елементи інтелекту існують в суперпозиції, щоразу редукуючись у визначений стан, що є оптимальним рішенням, яке відсікає мільярди заздалегідь неможливих альтернатив. Інтелект сатурніанської кішки запобігає колапсу і функціонує в суперпозиції, розподілено обробляючи інформацію в квантовому стані, створюючи стільки інтелект-одиниць, скільки потрібно. Певне, Содзі був максимальним наближенням, на яке здатна людина в напрямі сатурніанської кішки. Три його життя існували в одному носії — і одночасно були тим носієм. Секі Юкіо не вмирав, ба більше — він ніколи й на мікросекунду не втрачав контролю над своїм тілом. Усі троє жили в різних квантових станах, але в кожній реальності діяли синхронізовано, цілком усвідомлюючи існування одне одного. Реальності ж ці були достатньо близькими, щоб рішення в одній знаходили пряме відображення в інших.

Адмірал звівся на рівні, окинувши поглядом місток. Шерехатий обпліт руків’я трохи лоскотав долоню — приємне відчуття, на якому Содзі дозволив собі сфокусуватися, розуміючи, що вже незабаром буде позбавлений таких сенсорних вражень.

«Виконання аварійного протоколу 48 успішно розпочато, — повідомив НРІ в одному з блоків. — Розрахунковий час виконання — триста вісімдесят корабельних хвилин».

Адмірал задоволено кивнув цьому повідомленню — такий рідкісний для нього вияв зворотного зв’язку був адресований командору фон Зіверсу, хоч той навряд чи його бачив. Хай і несвідомо, але гросінженер допоки блискуче виконував свої обов’язки. Спротив капітана міг все ускладнити — той випадок, коли безтямна паніка ворога є небезпечнішою за холодний розсуд.

Попри всі зміни конструкції, виконані під особистим керівництвом адмірала Окіти, під час роботи рушія можна було відібрати лише певну частку енергії реактора. Досить велику, але все ж таки недостатню. Тепер, коли рушій було зупинено і процедура, попри всі безглузді руйнування, заподіяні заколотниками, розпочалася, лишилося зробити останній крок.

XVIII

Невідома сила відштовхнула Бріджит від Іви, м’яка через слабке тяжіння, але все одно нездоланна. В животі раптом стало нестерпно гаряче. Флоатуючи в холодному повітрі медичного відсіку, вона з майже дитячим здивуванням роздивлялася блискучий червоний пухир, що виростав у неї трохи вище талії. Під власною вагою той повільно опускався нижче, розтікаючись закривавленою шкірою, чіпляючись за порізи та зашкарублі патьоки. Окремі крихітні сфери зривалися і плавали у повітрі.

Боген тримала в руці пістолет — банальний, простий низькоімпульсник, яким озброювали ФБшників. Це було навіть огидно — уникнути ритуальних жертвоприношень і заборонених окультних практик лише для того, щоб отримати пінометалеву болванку в черево. Вона навіть не мала пробити комбінезона, ба більше — шкіри та м’язів. Зупинити, відкинути і при цьому не пошкодити корабельних пристроїв та комунікації… Але виявилося, що впритул та на голе тіло нелетальні набої легко можуть перетворитися на летальні.

Назовні почувся тупіт і відлуння стривожених голосів. З шипінням прочинилися двері, і троє чи четверо вбігли до відсіку — неозброєні матроси, всі, судячи зі зросту та статури, марсіяни. Боген одним лише поглядом змусила їх зупинитися й завмерти. Тонкі, високі постаті тінями відступили до переділок і мовчки там заклякли. Бріджит кутиком ока роздивилася їх. Двоє розфарбували собі щоки білою фарбою — здається, намагалися імітувати якісь окультні символи, але вочевидь безтямно і невдало. Один мав великого пневматичного ключа, який, мабуть, збирався використовувати як довбню. Під час інструктажів про ефективність ударної зброї в штучній гравітації він, певне, куняв.

— От дивлюсь я зараз на тебе і загадуюсь над питанням, — раптом хрипко промовила Іва. — А що як ти мала стати носійкою? Однією з обраних? Чи не покарають мене за твоє вбивство? Що мені буде, якщо ти судилася для самого Фатаґви? Ні, в безодню це! — вона слабко посміхнулася. — Я вже достатньо заплатила. Майло, мій Майло! Дитя смерті й страждання, не такої долі я бажала тобі… Від народження печатка потойбічних богів лежала на тобі, чому ж тебе оминув їхній погляд?

Повільно спустившись на палубу, Брідж вхопилася за край ліжка, ледь притомна від слабкості, що пекучими струмками розтікалася тілом. Вона підсвідомо потягнулася долонею до рани, але зупинилася, не наважившись торкнутись того згустку рубінового желе, що в такт диханню тріпотів на її животі.

— А чи не ти сама, тупа хвойдо, поклала його на жертовний вівтар, щоб тепер ремствувати? — скривилася вона. Кожне слово вогнем відлунювало в нутрощах, але біль допоміг додати голосу зневаги.

Боген завмерла, наче слова Брідж стали ляпасом, що зупинив істерику.

— То ти вважаєш усіх нас, хто повстав проти імперії, лише жертвами? Гадаєш, що ми добровільно готові приректи себе на мученицьку смерть, аби… аби… чорна безодня, я не можу навіть придумати, що таке можна пообіцяти, щоб змусити людину піти на смерть!

Вона озирнулася на своїх спільників, наче запрошуючи їх оцінити жарт. Ті заусміхалися, один щось прошепотів іншому, той коротко реготнув. Бріджит мовчки спостерігала за всім цим. Під час навчання їм розповідали про такий тип психологічного захисту. «Не смерть, а сила»… Еге, точно. Краще поберегти сили.

— Майло від народження був відмічений, — вела далі Іва. — Ти сама це побачила. Червона смерть мала б забрати його ще до народження — а разом із ним і мене, бо важкувато жити з гниючим мерцем в утробі, чи не так? Добре, що моя мати знали, що робити. Вони ледь не задушили мене, коли я з’явилася вдома вагітною, але… але коли постало питання, якою ціною можна врятувати мене й дитину, вони не зволікали. Час довів, що її вибір був правильним — бо ніколи потім я не відчувала каяття чи суму за батьком. Стара відьма знала, що робила — порятунок моєї кар’єри був лише приводом діяти. Коли Майло народився, він уже був обіцяний потойбічним богам. А потім, спромігшись влаштувати його на «Сінано», я довела, що він був не тільки вірним, як тисячі інших, але й обраним. Тим, ким усе мало розпочатися…

Бріджит відчула позив нудоти, настільки раптовий та потужний, що не спромоглася його стримати. Рот наповнився гіркотою. Вона сплюнула, побачивши брудно-червону нитку, що потяглася від її губ.

— Як на мене, — вишкіривши потемнілі від крові зуби в химерній подобі посмішки, мовила вона, — це все ще жертва. Твоя жертва богам, які до того самі ж тебе й покарали.

Матроси заворушилися, почулося невдоволене бурмотіння, радше схоже на глухе гарчання. Але Боген лишилася спокійною.

— Він не жертва, — заперечливо похитала вона головою. — Як і жоден з нас. Хвороба, яку відвела мати, не тільки не вбила його. Вона зробила його міцнішим. Загартувала, готуючи до справжньої долі. Майло мав стати вмістилищем для богоподібної істоти. Але… але його не обрали. Вогняний пройшов крізь мого сина, не затримавшись, лише спалив своїм доторком. В інших вимірах, інших законах. Тепер мій Майло живий і неживий водночас. Його стан — лише відлуння вогняної смерті, яку вампір дарував йому в іншому, граничному всесвіті. Він став циндрою — першим на цьому кораблі.

— Це саме те, що ти отримуєш, коли служиш ворогам…

Велика червона куля відірвалася від живота Брідж і, повільно спланувавши, розтеклася палубою.

— Він мав стати якорем, що утримуватиме Вогняного вампіра в цьому струнному ландшафті. Обраним! Благословенним! І, знаєш, моя понівечена лялечко, я гадаю, що це сталося через тебе. Ти здалася їм принаднішою оболонкою. Саме тому його не обрали…

Боген знов навела зброю на Бріджит. Просто межи очі. Її спільники, знепокоєні, заворушилися.

— Пані, вона вже підготовлена до жертвоприношення! — вигукнув один. — Нові сили нам зараз конче потрібні, гальмування імпульсу вже розпочалося, коли буде скинуто швидкість, слід чекати абордажу… Ми маємо…

— Заціпся, — відрізала Боген холодно. — Не тобі, хробаку, визначати плани. До того ж… вона так чи інак сама здохне за кілька годин. Ця посудина… вже тріснула. Навіть циндра вийде кволою.

— Але ж, пані…

— Заціпся! — вона розвернула зброю на нього.

У вухах Брідж немов лунав велетенський дзвін, перед очима все пливло, а вогонь у череві, здавалося, от-от спалить усі нутрощі, залишивши по собі тільки чорний стовп хребта. Кутиком ока вона бачила, що Касандра, і досі непритомна, вся напружилася і наче вслухається в щось. Від шкіри дівчини в холодному приміщенні здіймалася пара. Так само як і від самої Бріджит, як вона з подивом помітила.

Час уповільнився. Не фігурально, через суб’єктивне сприйняття, ні. Він розтягнувся, наче відсік раптом опинився в гравітаційному колодязі. Звуки зникли, ніби опинившись за межами якогось невидимого кокона. Натомість вона почула дещо інше — те, що чув мисливець Тольґа, те, що поглинало його і водночас насичувало силою.

Те, що він звав Піснею. Субстанція незліченної кількості вимірів, що її намагався незграбно і спрощено передати в двомірному просторі невідомий автор Богенівського записника.

Бріджит випросталася і зробила крок уперед.

XIX

У своєму командному вузлі, більше схожому на машинну залу, на кшталт серверної, командор фон Зіверс міг би здатися авангардистською інсталяцією. В центрі вібруючої, мерехтливої мішанини приладів та терміналів він стояв нерухомий і оголений, з відкритими панелями на грудях і спині, руках та навіть черепі. Численні волокна єднали його з робочими консолями, перетягнуті пластиковими стрічками оберемки тонких кабелів підходили до конекторів, а потім розходилися до обчислювальних блоків. Долоні розкинутих руною Тейваз рук розпадалися на сегменти, з яких тентаклями відходили десятки мікроманіпуляторів, і кожен був з’єднаний з якимось елементом керування на терміналах та приладах. Сиґіли на біополімерній плоті пульсували в етерно-магнітному полі, немов збурення у грозовій хмарі, прадавні печатки відлунювали у вирах квантового коду. Наче павук у багатовимірному мереживі з матерії та інформації, Вольфрам фон Зіверс реагував на кожний, навіть ледь відчутний, її сигнал. Жодної візуальної чи звукової інформації тут не виводилося — для гросінженера це було зайвим архаїзмом.

Нарешті він ледь-ледь здригнувся, ніби щось потурбувало його уві сні.

— Stultus caeca dei! — прошепотів, майже не розтулюючи губ. Почувши цю лайку, більшість матросів та офіцерів «Сінано» вжахнулися б, бо навіть і без заборон СОІ згадувати цього бога боялися і вважали за дуже поганий знак. Зіверс не боявся. Він не сумнівався в силах Азатота і здатності його будь-кого торкнутися своїм божевіллям, навіть крізь світи, імовірні та неймовірні, але боятися його все ж не бачив сенсу. Бо навіть пряме втручання сліпого бога-недоумка могло хіба що поліпшити його теперішній стан.

Процедура корегування курсів нарешті розпочалася, хоча Зіверс мав підстави підозрювати, що йому дозволили її розпочати. Тепер він відчайдушно намагався відновити контроль над енергетичними системами корабля, відсилаючи команду за командою, випускаючи мережевих хробаків, блокуючи системи несанкціонованого доступу, обмежуючи повноваження ініційованих заколотниками команд… Марнотратство, на яке він ішов, аби тільки виграти час, потрібний для того, щоб розібратися зі схемою, збудованою культом.

Саме через це він і лаявся так брудно. «Сінано» був старим кораблем. Старим настільки, що насправді чіткого розуміння систем, які функціонували в його нутрощах, не мав ніхто. Корабель переробляли і модернізували, але то були локальні роботи, часто безсистемні, що не враховували попередніх і не залишали точних відомостей наступним. Щодо капітальної модернізації — орбітальних платформ, здатних приймати й втримувати корабель, поки його перебиратимуть від центральної осі до верхівок зовнішніх надбудов, то про неї навіть не йшлося. У професійному середовищі й досі поширювалися плітки про те, як саме Стара Імперія будувала такі кораблі як «Сінано». Звичайно, пересічників спантеличувала вага нового корабля, майже половину якої становила, власне, чорна діра в реакторі. Зіверс про це добре знав — розібратися в тих плітках і було для нього стимулом домогтися призначення на «Щасливого Журавля». Нові «матки» мали принципово модифіковану конструкцію: їх збирали з окремих модулів, що їх будували частково на Землі, а частково — на орбітальних платформах. «Щасливий Журавель» був цілком іншим — його сектори начебто були збудовані на суцільному каркасі, який, імовірно, конструювали саме на орбіті, а кількість перебудов взагалі не піддавалася оцінці та систематизації. Та ніхто, власне кажучи, і не прагнув цього. Постійна потреба в материнських кораблях не дозволяла надовго виводити з експлуатації славетного ветерана флоту. І тому корабель від моменту повернення залишався анахронічним лабіринтом технологій, повним хибних ходів та глухих кутів, з часом стаючи лише складнішим та заплутанішим. Цим і скористався культ. Вибудувавши на казнокрадстві та розгалуженій імперській бюрократії складну схему, вони імперським коштом збудували власні комунікації, прокладаючи їх у темряві найвіддаленіших закутків «Журавля», переорієнтовуючи та активуючи давно ніким не використовувані системи. Навіть зараз, усвідомлюючи існування такої масштабної перебудови, відстежувати окремі її елементи було вкрай важко — бо існували місця, повністю виведені за межі розподіленої системи керування, тож їх можна було побачити тільки на власні очі.

Але загалом картина вже набула чіткості та завершеності. З усього виходило, що заколот був результатом тривалого і вдалого планування, і це дозволило розбити його на окремі максимально дрібні етапи, з яких поступово складалася піраміда. Піраміда, яка мала вести на самісіньку верхівку. Можливо, навіть до капітана Декарта. Чи не тому адмірал убив його, бо дізнався про зраду? Чи навпаки — сам адмірал був зрадником і розправа над вірним Імперії Декартом була його фінальним внеском у заколот?

Зіверс облишив марні міркування, повертаючись до нагальної роботи. Допомогти абордажу ескортних кораблів він не міг — принаймні не так, щоб ця допомога суттєво на щось вплинула. Зупинити реактор також не вийде — контур відведення або не працював, або був відрізаний від загальної мережі, а стискання чорної діри до діри Планка призведе до вибуху, що цілком поглине у собі корабель, якщо не відвести надлишку енергії.

Наступний пункт походу — база на Церері, але там просто немає сил, здатних зупинити материнський корабель, навіть якщо власний ескорт приєднається до захисників. І навряд чи Церера є кінцевою метою заколоту: ця база стратегічно важлива для Імперії, але не самодостатня. Довго втримувати її просто неможливо — через жорсткі умови, постійне населення там було «ляльками» — мізками злочинців в штучних тілах. Вочевидь, заколотники рухатимуться далі — до Юпітера, а точніше — до опорної бази Імперії на Ганімеді. Зіверс не був стратегом, але розумів, що сам по собі «Сінано» не здатен зняти блокади Сатурна, проте, вдаривши по Ганімеду, може значно ускладнити її забезпечення. У такому крокові було мало сенсу, але якщо ворог запланував зняти блокаду…

У будь-якому разі для втілення своїх задумів після виходу з поясу астероїдів заколотники мають знову перейти на сингулярний рушій. Атож, Зіверсу треба запобігти цьому.

Пошук ефективного контрзаходу зайняв чимало часу, але Зіверс, повністю розчинившись у корабельних системах, не відчував його плину. Він занурився у нутрощі корабля так глибоко, як тільки міг, ковзав найтемнішими його закутками, куди тільки міг дотягтися. Він відчував «Сінано» як ніколи раніше, до найдрібніших деталей, розумів глибинні процеси, що відбувалися в ньому. Коли рішення було знайдено, Зіверс чудово усвідомлював, що воно було єдиним можливим — немов сам корабель підказав його. Але від того воно не ставало менш божевільним.

Але перш за все гросінженеру була потрібна людина. Лояліст, який би певний (бажано тривалий) час перебував достатньо близько до ядра НРІ. У секторі, що майже повністю контролювали заколотники. Ширяючи трьома десятками проекцій у скаламученому етеро-магнітному полі корабля, професор вивчав доступні варіанти — матриці даних, за кожною з яких десь у просторі-часі існувала людина. Він бачив її розтягнутою і мультиплікованою, розбитою асиметричним графом під впливом імовірних подій. Він звик саме так бачити людей — просте чотиривимірне зображення через «традиційні» органи чуття було для нього занадто примітизованим, навіть доповнене мережею. Тільки сприйняття через код задовольняло Вольфрама фон Зіверса.

Обмеженість вибору дратувала — сектор і справді було втрачено для лоялістів. Два загони космопіхів, трійка і четвірка, відрізані через аварію на монорейці, блукали переходами, намагаючись знайти шлях до іншого сектору, їхні шанси на виживання Зіверс оцінював як наднизькі, до того ж вони конче прагнули залишити сектор, на що мали досить непогані шанси. Але були ще окульт-технік Кассандра Зервас та інспекторка Бріджит О’Шонессі. Останню, з деяким подивом, Зіверс упізнав. Він зустрічався з нею на початку заколоту, близько дев’яти годин тому. Це була іронія на межі сарказму — довірити боротьбу з ворогом тій, хто провалив її ще на початку. Хоча який, у ім’я порожнечі, початок? Розпочалося все на Марсі, чи навіть ще раніше… Скоріш, Зіверса гризла прихована злість на СОІ та інші споріднені служби, яких в імперії розвелося надто вже багато і які мали стежити за ходом модернізації, пильнувати, виявляти найменші відхилення…

Зіверс струснув головою, відганяючи марні нарікання. Підключився до машинного інтерфейсу медвідсіку, дочекався зручного моменту — і звільнив обох жінок. О’Шонессі була приорітетним варіантом, але матриця жінки мала декілька серйозних (навіть парадоксальних) провалів, пояснити які виходячи з наявних даних Зіверсу не вдалося. Та попри це ментальні індекси, імовірна виживаність та адаптивність до прямого програмування інквізиторки були майже ідеальними для задуму гросінженера.

Сприятливі факти проіснували вісім з половиною секунд. Після того жінка була серйозно поранена і перебувала в одному відсіку з чотирма культистами. Але не це збентежило гросінженера. У просторі-часі медвідсіку утворювався енергетичний вир…

Серія гальмівних імпульсів уповільнювала рух корабля, готуючи його до переходу на «Оріон». Ескорт завершував маневрування. Емітери гравімагнітного поля, що передавали імпульс кораблям ескорту, мали бути відключені за дев’ять хвилин, і подальше маневрування — найбільш критичне в умовах аварійного гальмування — вони мали прораховувати і робити цілком самостійно.

Адмірал Окіта наказав силам космопіхоти припинити оборону пускових палуб. Власне, на той момент це вже була навіть не оборона — скоріш спроба затримати невпинне просування супротивника і не дати оточити себе. Тепер за наказом адмірала піхота групувалася, встановлюючи периметр навколо командного сектору. Близько тридцяти відсотків піхотних загонів лишилися відрізаними від основних сил. Незворотні втрати КП становили двадцять три відсотки. Втрати серед екіпажу оцінювалися приблизно в тридцять три відсотки. І загалом ще двадцять (піхота, матроси та офіцерський склад) приєдналися до заколоту.

Неконтрольовані витрати енергії з моменту зупинки рушія продовжували збільшуватися попри відчайдушні зусилля гросінженера та технічної служби. Разом із тим на борту з’являлися все нові прибульці. На момент відключення гравімагнітних полів на облавку «Сінано» було вже п’ятеро Вогняних вампірів. Чотири Місячні потвори, яких «Сінано» транспортував на Ганімед, також звільнилися — певне, не без допомоги заколотників, хоча достовірних даних про це не було. Перші крила малих апаратів уже злетіли і взяли курс на «Тікуму», головний крейсер ескорту.

Час настав.

Бріджит О’Шонессі зробила крок назустріч пострілу. Дев’ятиміліметровий циліндр металізованого пінополімеру в хмарці інертного газу вилетів із дула пістолета. Цей рух, що його не могло вловити людське око, здавався Бріджит скляно-чітким, наче абсолютно статична картинка. Жінка дозволила кулі пройти крізь себе, після чого обернулася до культистів, які, здавалося, несамовито репетували. Попри вирячені очі й перекошені обличчя, їхні голоси не могли пронизати тиші, що, мов тонке мереживо, огортала жінку. Її погляд ковзнув по силуетах, але замість них вона побачила лише вугілля та попіл, що якимось дивом зберігали форму людських тіл. Вона знов розвернулася до Іви.

Постать марсіянки, подібна до міражу, тріпотіла і змінювалась. Крізь неї можна було розгледіти щось потойбічне, схоже на живий згусток полум’я. Його ефемерні мацаки звивались і перепліталися, проходячи крізь тіло Іви, але вона сього не відчувала. Тоді Бріджит простягла до неї руки, дозволивши тим мацакам обвити свої зап’ястки. Маленькі пащеки загрозливо шипіли на неї, їхні роздратовані голоси зливалися в дисонансний хор… але нестерпний спопеляючий жар був неймовірно приємним — це вперше вона відчувала справжнє задоволення від болю, плотське, сексуальне. Її стегна звело судомою, між ними стало вогко й тепло, м’язи живота конвульсивно скоротилися.

Вампір вийшов з Іви, огорнувши її й зануривши в себе. Вампір перетворився на Іву.

Бріджит обійняла істоту, затамувавши подих від її краси та довершеності. Пісня лунала так голосно, що вона уже не чула нічого іншого. Все, що зараз було навколо неї, стало тією піснею. Вона була Бріджит О’Шонессі, вона була Іва Боген, вона була мисливець Тольґа, якого вбив різьбяр Яхцзи; який вбив різьбяра Яхцзи. Який позбувся ока й отримав замість нього чорний камінь, камінь, що бачив порожнечу. Простір і час втратили свою абсолютність — розпалися на вируючі поля, на яких, наче шумовиння під час шторму, виникали краплі найменших часток. Безкінечна порожнеча, що є мультивсесвітом…

Адмірал Окіта Содзі завершував своє третє життя. Синтетичне тіло, довершений зразок окультних технологій людства, нецілісна свідомість, ще довершеніший продукт технології мі-го — все це мало стати фундацією для життя набагато складнішого й заплутанішого. Повільно він відірвався від підлоги — і водночас панічні повідомлення про вторгнення на адміральський місток заполонили командний центр. НРІ заворушився. Навіть його притлумлена сутність відчула цю зміну. Горизонт подій окреслив невидиму для ока сферу навколо синтетичного тіла Окіти. Потужне вивільнення енергії перетворило навколишні пристрої на вир плазми, що акреаційним диском закрутився навколо палаючої холодним блакитним вогнем сфери. Всотуючи плазму, сфера вибухала неймовірними сплесками енергії, руйнуючи і знищуючи все навколо. Коли аварійні системи врешті заблокували місток, він уже перетворився на справжнє пекло.

Професор Вольфрам фон Зіверс з жахом спостерігав, як попеліє у вогні його надія врятувати «Сінано». Сенсори божеволіли, демонструючи процес квантового поєднання двох істот, що існували в різних всесвітах. Зіверс уже мав нагоду спостерігати появу Вогняного вампіра на «Сінано» — але цього разу він бачив процес у реальному часі й з максимальної кількості джерел. І ще — він уже почав діяти, намагаючись врятувати Бріджит.

Катастрофічний сплеск енергії на адміральському містку відвернув увагу гросінженера. Вражений, він спостерігав, як останній елемент мозаїки стає на місце. Більш ніж на три секунди «Сінано» лишився повністю без енергії. Ці три секунди — 3401 мілісекунду — Зіверс перебував у стані сенсорної депривації. Коли все минулося, у медичному відсіку одинадцятого сектору живою він побачив тільки Кассандру. Троє культистів закипіли і вибухнули, залишивши по собі криваві плями та почорнілі рештки.

Ані Іви Боген, ані Бріджит О’Шонессі у відсіку не було.