Зачароване життя

7

Суботній ранок видався сльотавим. Ґвендолен, як завжди, замкнулася у своїй кімнаті, а Кет знову не знав, що робити. Він підписав для місіс Шарп листівку з видом замку, але це зайняло всього десять хвилин. Надворі було занадто мокро, щоб прогулятися на пошту і відправити поштівку. Він сидів на нижній сходинці й роздумував над усім потроху, коли надійшов Роджер.

— Як добре, що я тебе побачив, — сказав Роджер. — Джулія не хоче грати у солдатики. Ходімо зі мною?

— Я не вмію… У мене не вийде так, як у вас… — сказав Кет.

— Але це не має значення, — сказав Роджер. — Направду, жодного значення.

Але це мало значення. Як би хитромудро не розставляв Кет своїх олов’яних солдатиків, щойно Роджер вів свою армію у наступ, солдатики Кета падали, немов кеглі. Групи, загони, батальйони… Кет вдавався до відчайдушних спроб врятувати своє військо, навіть зачерпував їх коробкою, наче совком, але вони, здавалося, вміли лише відступати. Через п’ять хвилин у нього залишилося всього троє солдатів, та й ті ховалися за подушкою.

— Це якось неправильно, — сказав Роджер.

— Мабуть, так, — зітхнув Кет.

— Джуліє, — покликав сестру Роджер.

— Ну чого тобі? — запитала Джулія.

Вона якраз вмостилася в обшарпаному кріслі, і примудрялась водночас смоктати льодяник, читати книжку «Руки лам» та ще й плести. Не дивно, що її плетиво нагадувало піджак для жирафа з брудними плямами сірого кольору.

— Ти можеш примусити солдатів Кета наступати? — спитав Роджер.

— Я читаю, — сказала Джулія, обсмоктуючи льодяник. — Книжка надзвичайно цікава. Один із головних героїв заблукав, а всі інші думають, що загинув.

— Ну будь ласочка! — благав Роджер. — Якщо ти не допоможеш нам, я зараз скажу, чи він загинув.

— Якщо ти мені це скажеш, я перетворю твоє спіднє на кригу, — люб’язно пообіцяла Джулія. — Ну добре вже, добре.

Не відриваючи очей від книжки й навіть не виймаючи льодяник із рота, вона вийняла з кишені свою хустинку й зав’язала на ній вузол. Потім поклала її на підлокітник свого крісла і продовжила плести. Олов’яне військо Кета, що досі нерухомо лежало на підлозі, враз підвелося і почало поправляти свої мундири. О, так краще! Хоча Кет все одно не міг керувати солдатами, лише переставляти їх власноруч. Солдатам це було не до вподоби. Щоразу, коли величезна рука Кета зависала над ними, вони завмирали від жаху. Кетові навіть здалося, що один із них від страху знепритомнів. Врешті-решт йому вдалося вишикувати своє іграшкове військо і битва почалась. Здавалося, що солдати знали, як їм вести бій. У Кета була ще одна рота у резерві, за подушкою, і він вирішальної миті виставив її супроти правого флангу Роджерового війська. Солдати противника мужньо протистояли атаці, а от військо Кета, щойно з’являлася нагода, кидалося навтьоки. Через деякий час усі вони вже переховувалися за подушкою, а солдати Роджера їх немилосердно сікли на капусту. Битва була завершена, але переможець аж репетував від люті та розпачу!

— Джуліє, твої солдати завжди тікають!

— Я б на їхньому місці також утікала, — відповіла Джулія, а потім поклала своє плетіння на розкриту сторінку у книжці. — Я взагалі не розумію, чому всі солдати так не роблять.

— Ну Джуліє, будь ласочка, зроби їх трохи хоробрішими, — попросив Роджер.

— Це несправедливо щодо Еріка. Ти лише попросив, щоб я примусила їх наступати, — вперлася Джулія.

У цю хвилю в прочинених дверях з’явилася голова Ґвендолен.

— Покличте Еріка, — сказала вона.

— Він зайнятий, — сказав Роджер.

— Це не має значення, — відповіла Ґвендолен. — Мені потрібно з ним поговорити.

Джулія спрямувала на Ґвендолен спицю і намалювала нею хрест. На кілька секунд він завис у повітрі, збільшуючись у розмірах.

— Геть звідси, — просичала Джулія, — забирайся!

Побачивши хрест, Ґвендолен позадкувала й втекла, зі всієї сили гримнувши дверима. Джулія, блаженно усміхаючись, скерувала тепер свою спицю на олов’яне військо Кета:

— Бийтеся далі, — сказала вона. — Я додала у їхні серця мужності.

Коли пролунав гонг на обід, Кет пішов до Ґвендолен з’ясувати, навіщо він був їй так потрібен. Ґвендолен виглядала зосередженою, переглядаючи товсту сучасну книжку. Кет схилив голову набік і прочитав: «Потойбічні світи. ІІІ серія» Цієї миті Ґвендолен злісно зареготала.

— О, тепер я знаю, як діяти! — вигукнула вона. — Це навіть краще, ніж я сподівалася!

Вона закрила книгу і запитально глянула на Кета.

— Ти мене кликала. Щось сталося? — запитав Кет. — Звідки в тебе ця книжка?

— З бібліотеки замку, — сказала Ґвендолен. — І взагалі, ти мені вже не потрібен. Я хотіла поділитися з тобою своїми планами та розповісти, про що написав мені містер Нострам, але тепер — все! Ні словечка не скажу! Як ти міг дозволити тій товстій свині, Джулії, виставити мене за двері?

— Я ніколи б не подумав, що у містера Нострама є якісь плани, — сказав Кет. — До речі, пролунав гонг на обід.

— Авжеж, він має плани. І мені все розповів. Ти думаєш, що я просто так написала Крестомансі? — сказала Ґвендолен. — І взагалі, не підлизуйся до мене. Я все одно нічогісінького тобі не скажу. Ти ще жалкуватимеш! А товстенька Джулія отримає свою нагороду ще швидше. Ґвендолен ледь дочекалася початку обіду, щоб здійснити свій план помсти. Щойно лакей підійшов до Джулії, щоб поставити на стіл тарілку із супом, як її спідниця перетворилася на змій. Від несподіванки та зі страху Джулія заверещала та підстрибнула з крісла. Суп вихлюпнувся на змій. Вони засичали й почали звиватися, вчепившись хвостами у корсаж плаття Джулії. Крик переляканого лакея змішався з дзенькотом розбитого посуду. За столом запанувала мертва тиша. Чулося лише сичання двадцяти змій. Усі завмерли, втупивши перелякані погляди на Джулію. А вона нерухомо стояла з піднятими руками, щоб змії не змогли до них дотягнутися і вкусити. За кілька хвилин Джулія все ж оговталася і проказала слова закляття. Ніхто їй за це не дорікнув. Ба, навпаки — містер Сондерс підбадьорив дівчинку.

— Молодчина!

Змії підкорилися закляттю і завмерли, розпустившись віялом. Спідниця Джулії тепер скидалася на балетну пачку, з-під якої було добре видно нижню спідницю, надірвану під час гри та поспіхом зашиту червоними вовняними нитками.

— Тебе вкусили? — запитав Крестомансі.

— Ні, — відповіла Джулія. — Суп збив їх із пантелику. Якщо ви не заперечуєте, я піду до себе й перевдягнуся.

Повільно та обережно вона вийшла з-за столу, і попрямувала до виходу з їдальні у супроводі Міллі. Поки лакеї, з зеленими від жаху обличчями, прибирали рештки розлитого супу, Крестомансі сказав:

— Недоброзичливість — єдина річ, яку я не потерплю за обіднім столом. Ґвендолен, будь ласка, йди до ігрової кімнати. Обідатимеш там.

Ґвендолен встала з-за столу і вийшла, не промовивши ані слова. Джулія й Міллі не повернулися, тож за столом цього дня було незвично порожньо. Хоча на одному кінці столу не замовкав Бернард зі своїми акціями та біржею, а на іншому — містерс Сондерс із творами мистецтва. Ґвендолен тріумфувала. Нарешті вона справила враження на Крестомансі! Наступна атака була запланована на неділю.

Щонеділі уся родина у найкращому одязі йшла до церкви. Зазвичай вважається, що чарівники не особливо полюбляють такі походи, та й чарувати у церкві якось не личить… Але це зовсім не турбувало Ґвендолен. Місіс Шарп в такій поведінці вбачала прояв неабиякого таланту дівчини. Отож Ґвендолен сиділа поруч із Кетом на лавці родини Крестомансі. На ній була сукня з англійського мережива та елегантний капелюшок. О, це була сама невинність. Вона так зосереджено дивилася в молитовник, що мала вигляд маленької святої. Селяни перешіптувалися, поглядаючи на неї, а вона була на сьомому небі від щастя — про неї говорять, вона знаменита! Цей святий вигляд вона підтримувала аж до проповіді.

Невпевненою ходою, похитуючись, вікарій підійшов до казальниці й слабким, тремтячим голосом почав проповідувати:

«Бо було багато невдоволених людей у конгрегації…» На жаль, нічого нового та цікавого він сказати не міг, тому й не сказав. Уся його проповідь була про непевні і сумні події його життя, які він порівнював з непевними та сумними подіями у житті кожного з парафіяльної спільноти. Він закликав парафіян покаятися, хоча з яких саме гріхів, звичайно, забув сказати, і продовжив розповідати якусь непевну та сумну історію, яку колись почув від якихось тітоньок. До кінця проповіді містер Сондерс уже спав, спав і Бернард-акція. Стара дама в мереживних рукавичках кивала головою чи також куняла… Раптом один святий, зображений на вітражах, почав позіхати й елегантно затулив рот патерицею. Він глянув на потворну монахиню, зображену поруч з ним. Напрасовані складки її монашого вбрання були схожі на оберемки хмизу. Отож єпископ простяг свою патерицю з кольорового скла й ударив черницю по плечу. Їй це не сподобалося. Вона перескочила до нього у вітраж і почала трясти його як грушку. Кет це все помітив. І барвистого вітражного єпископа, який щодуху лупцював черницю, і черницю, що також не давала спуску і собі дубасила єпископа. Тим часом волохатий святий, який сидів поруч із цими двома забіяками, нахилився до свого сусіда, також святого, схожого на царя, який тримав у руці макет замку. Святий, схожий на царя, зо страху випустив із рук макет і накивав звідти своїми скляними п’ятами. Поки він шукав порятунку в широких складках вбрання якоїсь святої з дурнуватою усмішкою, волохатий святий почав трощити макет замку. Отак одне за одним оживали усі вітражі. Кожен святий вважав справою честі відгамселити іншого, що стояв чи сидів поруч. Ті ж, кому зовсім не пощастило і битися не було з ким, підбирали свій одяг та танцювали якісь чудернацькі танці або ж махали рукою вікарію, що продовжував верзти нісенітниці з кафедри, не помічаючи нічого навколо себе. Маленькі сурмачі у кутиках вікон підстрибували, гралися та корчили прозорі гримаси усім, хто мав необережність на них дивитися. Волохатий святий виманив святого, схожого на царя, зі складок сукні жінки-праведниці і тепер ганяв його по усіх вітражах туди-сюди, проминаючи святих, які не переставали щодуху гамселити один одного. Цю виставу бачили усі, хто прийшов до церкви. Одні витріщалися на диво у вітражах, інші — перешіптувалися, а треті — врізнобіч крутили головами, щоб краще побачити маневри святого, схожого на царя. У церкві було таке сум’яття, що містер Сондерс прокинувся, і, спантеличений, втупився у вітражі. Звичайно, він одразу зрозумів, хто автор цього сум’яття та невдоволено глянув на Ґвендолен. Вона ж, сама скромність, сиділа з опущеними долу очима, тиха і покірна. Кет поглянув на Крестомансі. Маг, здавалося, настільки заглибився у проповідь, що й не помітив усього, що діялося довкола. Міллі схвильовано копошилася на краєчку свого стільця. А вікарій далі белькотів, навіть не здогадуючись, що відбувається у храмі. Помічник священика вирішив врешті-решт покласти край цьому вітражному бешкету. Він схопив хрест і свічку, а хлопець-служка ніс за ним кадило. Отак вони переходили від вікна до вікна, розмахуючи кадилом та відмовляючи молитви. Ґвендолен люб’язно зупиняла кожного святого, коли помічник священика відмовляв молитву біля нього. Вітражні святі ціпеніли хто де (от, наприклад, цар-святий влип у стіну), та щойно священнослужитель відвертався, як вони починали знову бігати, як обпечені, та битися між собою ще дужче, ніж досі. Церковна спільнота була шокована. Нарешті, Крестомансі повернувся і глянув на містера Сондерса. Той кивнув головою. Враз блиснула блискавиця, Кета навіть підкинуло на місці, а наступної миті усі святі вже чемно стояли на своїх місцях. Ґвендолен обурено крутнула головою і стенула плечима. У цей момент із задньої частини церкви почувся дивний шум: великий кам’яний хрестоносець зі страшним гуркотом всівся на своїй гробниці й показав носа вікарію.

— Мої любі… — почав вікарій, та, побачивши хрестоносця, враз збентежено змовк. Його помічник уже квапився заспокоїти кам’яного воїна. Та йому, здається, це зовсім не сподобалося. Він роздратовано підняв вгору великий, кам’яний меч і… Містер Сондерс зробив різкий жест і хрестоносець, зі ще більшим роздратуванням, опустив меч та влігся на місце, грюкнувши так, що всі аж підскочили.

— Багато наших парафіян так і не покаялися, — сумно сказав вікарій. — Помолімося.

Коли всі виходили з церкви, Ґвендолен, підстрибуючи, намагалася змішатися з натовпом, ігноруючи здивовані погляди людей, які її проминали. Та Міллі порівнялася з нею і боляче схопила за руку. Вона виглядала стурбованою.

— Ти ганебно повелася, мала безбожнице! Я не наважуюся навіть поговорити з бідолашним вікарієм. Ти розумієш, що зайшла занадто далеко?

— Та невже? — зацікавлено запитала Ґвендолен.

— Дуже далеко, — сказала Міллі.

Насправді Ґвендолен не перейшла межі дозволеного, адже Крестомансі навіть не дорікнув їй, натомість сказав багато втішного вікарію та його помічникові.

— Чому твій батько не висварив Ґвендолен, як годиться? — запитав Кет Роджера, коли вони поверталися до замку.

— Розумієш, коли він її ігнорує, вона ще більше біситься.

— Я не знаю, — сказав Роджер. — Він добряче нас вичитує, коли ми вдаємося до чарів. Напевно, сподівається, що їй це швидко набридне. Вона тобі не сказала, що утне завтра?

Відповідь Кета стала несподіванкою для Роджера.

— Ні. Вона сердиться на мене за те, що я з вами грався у солдатики, — сказав Кет.

— Ні, Кете, вона вважає тебе своєю власністю. В цьому її найбільша помилка, — сказав Роджер. — Ходімо переодягнемося у щось старе, і гайда добудовувати будиночок на дереві.

Ґвендолен ще дужче розгнівалася, коли Кет знову пішов із Роджером. Можливо, саме тому вона вчинила те, що вчинила згодом. А можливо, на це були ще якісь причини. У будь-якому разі, коли Кет прокинувся в понеділок, довкола була суцільна темрява. Хлопець подумав, що ще дуже рано, повернувся на бік і знову заснув. Уявіть його здивування, коли за кілька хвилин його зі всієї сили почала термосити Мері.

— Уже за двадцять дев’ята, Еріку. Хутчіш вставай.

— Але ще темно! — запротестував Кет. — Надворі дощить?

— Ні, — відповіла Мері. — Це нова витівка твоєї сестрички. І де в такої малої дівчини береться стільки сил на усілякі каверзи!

Стомлений, як щопонеділка, Кет сповз зі свого ліжка і нарешті зрозумів, чому в кімнаті так темно. Кожне вікно було заліплене густим гілляччям та листям: зелене й щойно пожовкле листя дерев, голубенька хвоя кедрів, соснові гілочки. До одного з вікон впритул підібрався величезний трояндовий кущ, у двох інших рясніли виноградні грона. Створювалося враження, що навколо замку виросли непролазні хащі.

— Господи! — промовив Кет.

— Глянь-но тільки! Подивись! Здається, вона змусила кожне дерево та кущик з цілої округи стати впритул до стін замку. І що вона утне наступного разу?

Темрява зробила Кета сумним та дратівливим. Він навіть одягатися не хотів. Але Мері не здавалася, і він не лише одягнувся, а ще й помив обличчя та почистив зуби. У нього закрадалася думка, що служниця старалась неспроста: вона хотіла хоч комусь розповісти, з якими незручностями стикнулися жителі замку через оцю витівку. Вона розповіла, що тиси так щільно зрослися біля дверей кухні, що чоловікам довелося сокирами прорубувати стежку для молочаря. Проте ніхто не зміг зрубати трьох дубів, що виросли біля парадного входу.

— А яблуні ростуть поруч з тисами, тому всюди стоїть запах сидру, ніби його зараз варять на кухні, — сказала Мері.

У кімнаті для ігор, куди ледь-ледь добрів Кет, було ще темніше. У густому зеленавому світлі він міг бачити, що обличчя Ґвендолен (з цілком зрозумілих причин) було блідим та замученим, але навіть зараз вона виглядала дуже задоволеною.

— Мені зовсім не подобаються ці дерева і ці хащі, — прошепотів їй Кет, коли Роджер і Джулія пішли до класу. — Чому б тобі не зробити щось менш образливе або ж кумедне?

— Ні! Я не дозволю із себе насміхатися, — просичала йому у відповідь Ґвендолен. — Мені потрібно було перевірити, скільки в мене сили і на що я здатна!

— Думаю, дуже багато, — сказав Кет, дивлячись на густу крону кінського каштана, втиснуту у віконну шибу. Ґвендолен усміхнулася.

— Уявляєш, що буде, коли я нарешті куплю драконячу кров? Кет ледь стримався, щоб не вибовкати, що драконячу кров бачив у майстерні містера Сондерса. Але вчасно прикусив язика. Ґвендолен не варто про це знати. Ранок у замку минув з увімкненим світлом. А перед ланчем Кет, Джулія й Роджер вийшли подивитися на хащі знадвору. Вони були трохи розчаровані, коли без зайвих труднощів відкрили двері та вийшли з замку. Рододендрони росли в кількох футах від них. Кет подумав, що Ґвендолен навмисне розсадила їх трохи віддалік, але, задерши голову, побачив поламане гілля та понівечене листя дерев і зрозумів, що дерева почали відступати від вікон замку.

За рододендронами їх чекали справжні джунглі. Дерева стояли настільки щільно одне до одного, що окрім листя та гілочок, вони втратили й величезні гілляки, які зараз штурпаками лежали на землі упереміш з понівеченими кущами троянд, зламаними ломиносами та розчавленими гронами винограду. Діти продерлися крізь непролазні кущі і мало не осліпли від яскравого сонячного світла. Вони швидко закліпали очима. Довкола них не було жодного деревця, жодного кущика. Куди сягало око: сади, село, пагорби були лисі. Єдиною місциною з деревами залишився старий, напівзруйнований мур саду Крестомансі.

— Це, певно, було могутнє закляття, — сказав Роджер.

— Пустеля, — промовила Джулія. — Ніколи б не подумала, що може так бракувати дерев!

До обіду всі вже зрозуміли, що дерева повертаються на свої звичні місця. Крізь вікно шкільної кімнати завиднілося небо, а через деякий час дерева відступили настільки, що містер Сондерс вимкнув світло. Кет та Роджер визирнули у вікно й завмерли: їхній дерев’яний будиночок, збудований в могутньому гіллі кінського каштана, після наступу рослинності був вкрай понищений.

— На що ви витріщилися? — запитав містер Сондерс.

— Наш дерев’яний будинок розтрощений, — сказав Роджер, розгнівано позираючи на Ґвендолен.

— Можливо, Ґвендолен буде такою люб’язною і полагодить його, — саркастично додав містер Сондерс.

Якщо він хотів, щоб Ґвендолен стало соромно, то ці спроби були марними. Вона похитала головою.

— Дерев’яні будинки — це нікчемні споруди для малих дітлахів, — сказала крижаним голосом. Вона досі злилася, що дерева відступили так швидко.

— Дерева та кущі зашвидко повернулися на свої місця, — сказала вона Кету перед обідом. На той час майже усі дерева вже були на своїх місцях, окрім тих, що стояли на дальньому пагорбі.

— Я сподівалася, що вони стоятимуть так до завтра, — невдоволено сказала Ґвендолен. — А тепер мені доведеться вигадувати щось інше.

— Хто їх відіслав? Садівники-чаклуни? — запитав Кет.

— Не мели дурниць, — сказала Ґвендолен. — Я напевне знаю, хто це зробив.

— Ти маєш на увазі містера Сондерса? — спитав Кет. — Але закляття повинно було лише притягти дерева до замку, чи не так?

— Ти нічогісінько про це не знаєш, — відповіла Ґвендолен.

Навіть попри те, що Кет нічого не тямив у магії (принаймні так йому здавалося), все, що відбувалося довкола, видавалося йому дивним. Наступного дня на подвір’ї біля замку був ідеальний порядок: ні тобі зламаної гілки, ні розчавлених виноградних грон, ні опалого листя. Крізь тиси наче ніхто й не прорубував учора доріжку. Ніде на землі не було видно жодного яблучка, зате у кухні стояло кілька вщерть забитих ароматними яблуками ящиків. У фруктовому саду яблука або ще висіли на деревах, або лежали зібрані у великих ящиках.

Раптом Кет рвучко прихилився до яблуні, що була частиною живоплоту, бо дорогою неслася зі шаленою швидкістю корова джерсійської породи. Її наздоганяли два садівники та хлопець-фермер. По парку, куди Кет забрів з марною надією побачити полагоджений будиночок на дереві, також гасали корови. Будиночок ніхто не відремонтував, зате корови зі всією відповідальністю толочили клумби, і всім було до цього байдуже.

— Це твоя чергова витівка? — запитав він Ґвендолен.

— Лише хотіла показати, що не здаюсь, — відповіла та. — От завтра куплю кров дракона, й тоді зможу утнути щось справді грандіозне.