Зачароване життя

16

— Кете, — сказав Крестомансі десь майже над головою Кета. — Кете!

Кет не хотів розмовляти. Він лежав на камені й дивився на синє небо, що пробивалося поміж листя яблуні. Раз по раз його погляд затуманювався, очі заплющувались і по щоках нестримно бігли сльози. Він не хотів вірити, що Ґвендолен могла так з ним вчинити. Йому було настільки боляче і прикро, що він вже почав сумніватися, чи потрібне йому хоч одне його життя. З гущавини були чутні крики чарівників, які ганялися за Скрипкою, а він прагнув лише одного: щоб кота спіймали якнайшвидше. Вряди-годи йому здавалося, що він — лютий, наляканий Скрипка, який відштовхує і дряпає товсту відьму у квітчастому капелюсі.

— Кете, — знову озвався Крестомансі. У його голосі вчувалися нотки жалю, навіть відчаю. — Кете, я знаю, як тобі зараз прикро. Ми сподівалися, що ти не дізнаєшся про вчинок Ґвендолен. Зберися з силами, бо ти — чарівник. Сильніший за мене. Тобі потрібно лише захотіти користуватися своїм даром і тобі все вдасться. Прошу тебе, скористайся своїми магічними силами, поки вони не спіймали бідолашного Скрипку! Поможи мені позбутися тих клятих срібних ланцюгів і знову стати могутнім.

Кет знову відчув себе котом-Скрипкою. Він видерся на дерево, але Маг, який хотів стати чарівником, та Акредитована відьма струсили його звідти. Він кинувся навтьоки та швидко побіг, потім прослизнув між пазуристих пальців Кандидата в чаклуни, і стрибнув. То був довжелезний стрибок, який завдав йому такого болю, що Кет аж розплющив очі. Листки яблуні так само лопотіли на тлі синього неба, а над його головою висіло уже майже достигле яблуко.

— Що вам від мене треба? — запитав він. — Я нічого не вмію робити.

— Я знаю, — сказав Крестомансі. — Колись давно мене також назвали чарівником і попросили зробити щось схоже, а я був лише наляканим хлопчам. Ти можеш ворушити лівою рукою?

— Уперед і назад, — сказав Кет. — Проте витягти її не можу.

— Цього досить. — сказав Крестомансі. — Повір, ти зараз маєш у своєму мізинчику більше магічної сили, аніж більшість магів — і Ґвендолен також — отримують за ціле своє життя. А магія саду тобі допоможе. Спробуй пиляти мотузку лівою рукою й уявляй, що мотузка срібна.

Кет повернув голову набік і недовірливо глянув на Крестомансі. Маг здався йому неохайним, блідим, але дуже щирим. Схоже, це була правда. Кет потягнув ліву руку проти грубої і шорсткої мотузки. Але він спробував переконати себе, що то не мотузка, а срібні ланцюги. І мотузка враз стала гладенькою. А от пиляти її було значно складніше. Кет відвів руку якомога далі й ребром долоні спробував «пиляти» срібло. Дзень. Клац. Пута ослабли.

— Дякую, — сказав Крестомансі. — Мої ланцюги також розірвалися! Залишаються лише кайданки, але на них, здається, накладено сильніше закляття. Ти зможеш спробувати його зняти?

Мотузка ослабла і Кет без особливих зусиль скинув її з рук та сів на камінь. Крестомансі, перечіпляючись через коріння яблуні, знесилено підійшов до хлопця. Його руки, сковані срібними кайданками, безвільно висіли за спиною. У цей час з-за кущів вийшли Кандидат у чаклуни та Акредитована відьма у квітчастому капелюшку.

— Повір мені, кіт уже мертвий. Він упав із висоти у п’ятдесят футів, не менше.

— Але коти завжди падають на усі свої лапи, — заперечила відьма.

— Тоді чому він не схопився на ноги?

Кет зрозумів, що немає часу уявляти собі це все жахіття. Він поклав руки на кайданки й смикнув їх.

— Ой! — скрикнув Крестомансі.

Кайданки з дзенькотом впали зі зап’ястків. Кет неймовірно зрадів своєму нововідкритому таланту. Він розділив кайданки на дві частини й перетворив їх на лютих орлів.

— Наздоженіть Нострамів, — наказав він.

Лівий кайданок стрімко злетів у небо, а правий — безвільно впав на траву.

Кет підняв його, узяв у ліву руку, і аж тоді кайданок підкорився наказу.

Потім малий маг озирнувся на Крестомансі. Той стояв під яблунею і дивився в бік схилу, з якого, постійно перечіпляючись, біг балакучий товстун Бернард. Його недільна краватка для зручності була розв’язана, а в руках він тримав олівець і газету, розгорнуту на кросворді.

— Чари, п’ять літер, закінчується на «с», — мурмотів він.

Він підняв очі вгору, і раптом побачив Крестомансі, у брудному костюмі. Потім його погляд упав на срібні ланцюги, на Кета, на мотузку і, нарешті, на натовп людей, які бігали поміж деревами.

— Сили небесні! — сказав він. — Пробачте мені, я не знав, що мене тут потребують. Але, здається, я вчасно нагодився? Покликати решту?

— Якнайшвидше, — сказав Крестомансі.

Відьма у квітчастому капелюсі побачила, що Крестомансі звільнився від пут і закричала фальцетом:

— Вони тікають. Зупиніть їх!

Відьми, чарівники, некроманти й чаклуни на чолі із Ґвендолен, яка постійно робила якісь закляття, вибігли на галявину. Садом ширилося низьке гудіння, а в повітрі з’явився уже звичний густий запах чарів. Крестомансі підняв руку, вимагаючи тиші. Натомість мурмотіння ставало сильнішим і сердитішим. Але ніхто з тих людей, які шепотіли закляття, близько до нього не підходив. Єдиними, хто досі рухався (і доволі швидко!), були брати Вільям і Генрі Нострами. Вони з’являлися й зникали серед дерев, пихкаючи і волаючи, бо за кожним з них гнався величезний орел.

Бернард погриз свій олівець, і наморщив чоло.

— Це жахливо! Їх так багато!

— Старайтеся з усіх сил! Я допоможу, щойно матиму можливість, — сказав Крестомансі, стривожено глянувши на ревучий натовп.

Густі брови Бернарда злетіли вгору.

— Ой!

На схилі пагорба над ним стояла Міс Бессемер. В одній руці мала годинник, а в іншій — скатертину. Зараз вона виглядала значно вищою, аніж зазвичай (можливо тому, що стояла на узвишші), а її пурпурова сукня ще більш насиченою, ніж досі. Їй вистачило одного погляду, щоб оцінити ситуацію.

— Щоб перемогти цих обідранців, потрібні сили усіх наших, — сказала вона Крестомансі.

Одна з відьом, що постійно репетувала і зараз зчинила ґвалт:

— Йому прийшли на допомогу!!!

Кет був упевнений, що то репетувала Ґвендолен. Запах чар густішав, а бурмотіння переросло у перекоти грому. Натовп повільно сунув вперед. Рука, яку Крестомансі підняв, щоб утихомирити людей, затремтіла.

— Сад і їм допомагає, — сказав Бернард. — Зроби щось, Венікс, дорогенька.

Від нервового збудження він постійно гриз олівець. Міс Венікс також почала рости. Зусібіч почала сходитися родина Крестомансі. Якась магічна сила висмикувала їх зі своїх домівок і переносила до зачарованого саду. Одна молода леді якраз тоді розплутувала клубок вовни, а її чоловік допомагав її змотувати. Інший молодик тримав більярдний кий, а його дівчина з’явилася з уламком крейди в руках. Поважна леді в мереживних рукавичках плела ще одну пару рукавичок. Глухий удар супроводжував появу містера Сондерса. З-під його руки стирчала хитрюща мордочка дракончика. Обоє мали розгублений вигляд, бо їх відірвали від захопливої гри. Побачивши Кета, дракончик випручався з-під Сондерсової руки, підлетів до нього і скочив йому на руки, тріпочучи крилами й викидаючи язички полум’я. Кет прихилився до яблуні, щоб втримати на руках важкенького дракончика, який скакав по колінах і облизував його лице полум’ям. Хлопець міг би отримати серйозні опіки, якби вчасно не наказав вогням охолоджуватися. Він підняв голову й побачив, як по схилі бредуть Роджер та Джулія. Напевне, вони знову літали на дзеркалах, адже їхні руки так і залишилися піднятими. Їхньому здивуванню не було меж.

— Це зачарований сад, — сказав Роджер. — Дивись, скільки тут людей!

— Ти досі нас ніколи не кликав, тату, — сказала Джулія.

— Сьогодні особливий випадок, — відповів Крестомансі.

Підняту праву руку він стомлено підтримував лівою.

— Ви повинні привести сюди маму. Якнайшвидше.

— Ми стримуємо їх, — сказав містер Сондерс. Хоч він і намагався говорити бадьоро, у голосі все одно вчувалася тривога. Натовп, бурмочучи, підходив усе ближче.

— Ні, ми нічого більше не зможемо зробити без Міллі! — заголосила стара леді в мереживних рукавичках.

Кет зрозумів, що кожен з них намагається відшукати Міллі. І вирішив їм допомогти, от тільки ще не розумів як. До того ж полум’я дракончика ставало дедалі гарячіше, і він був змушений докладати чималих зусиль, аби не обпектися. Роджер і Джулія не змогли знайти Міллі.

— Нічого не розуміємо… — здивувалася Джулія. — Раніше це завжди вдавалося нам завиграшки.

— Закляття цих людей стають на перешкоді, — сказав Роджер.

— Спробуй ще раз, — сказав Крестомансі.

— Я не можу. Щось мені теж перешкоджає.

— Ти також чаклуєш? — запитав дракон Кета.

Кет ніяк не міг зосередитися. Полум’я дракона щораз дужче обпікало йому обличчя — воно почервоніло і сильно пекло. Та щойно дракон заговорив, Кет усе зрозумів: так, він чаклував, але на боці ворога, бо Ґвендолен знову використовувала його здібності попри його волю. Він настільки звик до цього, що навіть не помічав, коли вона це робить. Але зараз вона використовувала надто багато його сили, щоб завадити Крестомансі знайти Міллі. Кетові аж обпікало шкіру. Уперше у своєму житті він розгнівався.

— Ґвендолен не має права користуватися моїм даром! — сказав він драконові.

І забрав свої чари назад. На нього одразу війнуло приємною прохолодою.

— Кете! Припини! — зарепетувала десь із натовпу Ґвендолен.

— О, замовкни! — заволав у відповідь Кет. — Це мої чари!

Раптом біля його ніг, у траві, знову забило джерельце. Кет здивовано дивився на нього і не розумів, що сталося. Лише піднявши голову, він побачив неймовірну радість на обличчях усіх членів родини Крестомансі, а сам маг дивився кудись вгору, і його обличчя просіяло. Кет і собі глянув за Крестомансі й побачив Міллі, яка йшла до них зі схилу. Здається, тут був якийсь обман зору, адже Міллі здавалася вищою за яблуню. Та її обличчя, що випромінювало спокій та умиротворення погідного літнього вечора, було справжнім. Вона тримала на руках Кота-Скрипку — брудного, жалюгідного, але муркітливого….

— Пробачте мені, — сказала Міллі. — Я прийшла б раніше, якби знала. Цей бідолашко впав із муру і я не могла залишити його напризволяще.

Крестомансі усміхнувся й опустив руку. Він не відчував потреби більше стримувати натовп. Усі чаклуни стояли на своїх місцях у цілковитій тиші.

— Все гаразд, — сказав він. — Але зараз нам треба дещо зробити.

Родина стала до справи як одне ціле. Згодом Кетові було важко описати чи згадати події того дня. Він пам’ятав удари грому й розряди блискавки, темряву й туман. Йому здалося, що Крестомансі став вищий за Міллі, виріс аж до небес, хоча це могло тільки здаватися, адже він приліг на траву, щоб заспокоїти переляканого дракончика. Звідти він вряди-годи дивився на членів родини, які, немов велетні, гігантськими кроками міряли величезний луг. Відьми й чарівники завивали й гарчали. Іноді нізвідки з’являвся вихор дощу або білого снігу, а можливо, то був всього лиш білий дим, що кружляв у повітрі. Кетові здавалося, що сад починає крутитися все швидше, швидше, швидше… У клубах білого диму з’являлися то летючі некроманти, то Бернард, що кудись собі крокував, то Сондерс зі снігом на волоссі, швидко пробігала Джулія, зав’язуючи безкінечні вузлики на своїй хустинці. І Міллі. Напевно, це вона привела із собою підкріплення: Евфімію, дворецького, двох садівників і (о, ні, тільки не його!) Віла Саджинса, який сміливо підставляв своє лице розвихреному, розкрученому, гуркітливому небу. Все довкола крутилося з такою швидкістю, що у Кета запаморочилося у голові. Раптом із білого вихору вийшов Крестомансі й подав йому руку. Маг був мокрий, з обвітреним лицем і такий височенний, як усі його друзі.

— Ти позичиш мені трохи драконячої крові? — запитав Крестомансі.

— Як ви довідалися, що вона в мене є? — винувато запитав Кет, відпускаючи дракона, і заліз у кишеню за хустинкою з порошком.

— Я відчув її запах, — відповів Крестомансі.

Кет простягнув йому вузлик.

— Ось. Як ви гадаєте, я втратив ще одне своє життя, коли користувався нею?

— Ні, — сказав Крестомансі. — Але ти вчинив правильно, що не дозволив Джанет доторкнутися до неї.

Він ступив крок до вихору і вкинув магічний порошок. Туман одразу став брунатно-червонястим, а гудіння перетворилося на страхітливий звук дзвонів, що майже оглушив мага. Відьми та чаклуни завили від жаху.

— Нехай гарчать, — сказав Крестомансі, і прихилився до правої колони арки. — Кожен із вас уже втратив свій чаклунський дар! Ви можете скаржитися своїм парламентарям, а вони — у Парламент, ми якось це все переживемо, але свого рішення я уже не зміню! Він знову підняв руку і перелякані чаклуни у мокрих-мокрісіньких святкових костюмах по одному вискакували з білого туману і залітали під зруйновану арку, немов опале листя у водоверть. Їх було щораз більше, більше і більше. Але в цьому гармидері Крестомансі дивним чином упіймав братів Нострамів і поставив їх перед Кетом (на превелике його задоволення). Один з орлів клював лисину Генрі Нострама, а інший літав довкола Вільяма, шукаючи більш вгодовані місця.

— Відклич їх, — сказав Крестомансі.

Кет не без жалю відкликав орлів, вони знову перетворилися на кайданки та впали у траву. Братів Нострамів разом із кайданками закрутило у неймовірному вихорі і понесло під арку, як і інших чарівників. Останньою з’явилася Ґвендолен. Крестомансі зупинив і її. Білий вихор зник, гудіння стихло, і всі члени родини, трохи захекані та спітнілі, зібралися на сонячній стороні галявини. Кет подумав, що сад досі крутиться, хоча, можливо, він перебував у постійному русі. Нажахана Ґвендолен озирнулася довкола.

— Відпустіть мене. Я повинна повернутися й знову стати королевою!

— Не будь егоїсткою, — сказав Крестомансі. — Ти не маєш права розпоряджатися долями вісьмох дівчат із різних світів. Залишайся тут і навчися поводитися достойно! До речі, ці твої придворні не слухаються тебе, а всього лиш прикидаються.

— Мені байдуже! — заверещала Ґвендолен.

Сказавши це, вона підібрала поли свого золотого одягу, зняла з ніг туфлі з гострими носами й шмигнула до виходу з арки. Крестомансі простяг руку, щоб зупинити її, але вона сипонула йому в лице останню жменю драконячої крові. Поки маг протирав очі, вона швиденько перейшла крізь арку. Пролунав потужний вибух. Простір між колонами став чорним. Коли всі прийшли до тями, Ґвендолен уже зникла. Темінь розсіялася, і між колонами арки знову виднілася галявина. Навіть гостроносі туфлі зникли.

— Що ця дитина зробила? — здивовано спитала стара леді в мереживних рукавичках.

— Назавжди закрила себе в тому світі, — відповів Крестомансі.

Він був приголомшений навіть більше за неї.

— Чи не так, Кете? — запитав він.

Кет майже радісно кивнув. Йому зовсім не хотілося ще хоч раз зустрітися з Ґвендолен.

— І погляньте, що сталося, — сказав містер Сондерс, повернувши голову до схилу пагорба.

Постійно перечіпаючись, униз по схилі бігла заплакана Джанет. Міллі віддала кота Скрипку Джулії й обійняла Джанет, що далі гірко схлипувала. Решта родини обступили її зусібіч. Бернард плескав Джанет по спині, а стара леді в мереживних рукавичках заспокійливо мурмотіла.

Кет самотньо стояв поблизу руїн, і лише дракончик здивовано дивився на нього з трави. Кета гризла совість: «Джанет була щасливою у своєму світі. А тут вона сумувала за мамою і батьком. Тепер через мене вона знову опинилася у цьому світі, а Крестомансі називає Ґвендолен егоїсткою… Я ще гірший за неї».

— Ні, це не зовсім так, — ніби прочитавши його думки сказала Джанет. — Повір мені.

Вона присіла на великий білий камінь, але швидко зірвалася з нього, пригадавши, з якою метою його сюди принесли чарівники. Тоді Кет вигадав дещо цікавіше. Він подумки звернувся до обтягнутого синім оксамитом стільця з кімнати Ґвендолен і велів йому стати на траві поруч з Джанет. Дівчина крізь сльози усміхнулася.

— О, як добре! Дякую, — вона сіла на той стілець.

— Я належу замку Крестомансі, — заверещав стілець. — Я належу замку Кресто…

Міс Бессемер суворо зиркнула на нього, і він замовк.

— А де Кет? — стривожилася Джанет.

— Я тут, — сказав Кет. — Це я приніс для тебе стілець.

Йому було приємно бачити, що він догодив Джанет.

— Здається, саме час ланчу? — запитала Міллі в міс Бессемер. — Вже майже друга.

— Хвильку, — сказала міс Бессемер і велично повернулася до дворецького.

Він кивнув головою. За деякий час лакей і два садівники притягли на галявину кілька величезних кошиків, схожих на білизняні. Та коли зняли з них кришки, виявилося, що вони напхом напхані різними смаколиками: курчатами, хамоном, пиріжками з м’ясом, морозивом, фруктами та вином.

— Та це ж чудово! — вигукнув Роджер.

Усі повсідалися на траву довкола кошиків, щоб перекусити. Кет сів якнайдалі від Віла Саджинса. Міллі вмостилася на кам’яну брилу. Крестомансі освіжився кількома пригорщами води зі струмочка і сів поруч з нею, прихилившись до кам’яної брили. Стара леді в мереживних рукавичках вийняла невідомо звідки маленький пуф і комфортно влаштувалася на ньому. Бернард акуратно зібрав докупи рештки мотузки, які Кет залишив біля руїн, перетворив їх на гамак і повісив його між колонами арки. Схоже, він почував себе надзвичайно зручно, лежачи у ньому, хоча водночас утримувати рівновагу і їсти все-таки було трохи не комфортно. Дракончик ревнував Кета до кота-Скрипки. Увесь час він проводив поруч з хлопцем, випрошуючи у нього якусь поживу: то шматочок курочки, то пиріжок з м’ясом, і сердито пускав з ніздрів сивуватий дим у бік кота, що втік від нього аж на дерево.

— Я попереджаю тебе, — сказав містер Сондерс. — Це найзіпсованіший дракон у світі.

— Я єдиний дракон у світі, — трохи образився дракончик.

Джанет досі була готова у будь-яку мить розридатися.

— Моя люба, ми тебе розуміємо, — сказала Міллі, — й нам дуже шкода, що з тобою це трапилося.

— Я можу відіслати тебе назад, — сказав Крестомансі. — Це не так легко, бо світ Ґвендолен не входить до нашої групи світів, але не думай, що цього не можливо зробити.

— Ні… Ні, усе гаразд, — схлипнула Джанет. — Принаймні, все буде добре, коли я звикну до цього світу. Я сподівалася сюди повернутися, але зараз мені трішки сумно. Розумієте…

Її очі наповнилися слізьми, а губи затремтіли. В повітрі з’явилася хустинка і вклалася у її руку. Кет не знав, хто це зробив, але дуже хотів би, щоб це був він.

— Дякую, — сказала Джанет.

— Ти розумієш, тато й мама навіть не помітили різниці.

Вона енергійно висякала ніс.

— Я повернулася до своєї спальні, а інша дівчина — її звуть Ромілія — писала щось у своєму щоденнику. Її покликали, і вона залишила щоденник на столі розгорнутим. Тому я змогла прочитати, про що вона писала. Вона переймалася, що мої батьки побачать підміну, і раділа, що вони цього не помітили, бо зовсім не хотіла повертатися у своє жахливе, сирітське життя. Мені її справді стало шкода. Між іншим, — суворо сказала Джанет, — вона дуже ризикує, залишаючи щоденник на столі. Я написала їй лист, де порадила, якщо вже їй так хочеться вести щоденник, тримати його в одному з моїх сховків. А потім… а потім я довго сиділа і мріяла про те, що колись все-таки повернуся до вас.

— Ти правильно вчинила, — сказав Кет.

— Звичайно! Ми дуже раді, що ти повернулася! — сказала Міллі.

— Ти певна? — запитав Крестомансі, забувши про курячу ніжку, якою щойно ласував. Джанет ствердно кивнула головою, хоч і продовжувала схлипувати.

— Найбільше я хвилювався за тебе, — сказав Крестомансі. — Та й тепер картаю себе, що не одразу зрозумів, що й до чого. Ґвендолен знала, що дзеркало у її кімнаті зачароване, і тому робила закляття лише у ванній. Про могутність Кета жоден з нас також не мав ні найменшого уявлення. Я усе зрозумів лише після тієї жахливої пригоди з жабою. І тоді поглянув, що сталося з Ґвендолен та з іншими сімома дівчатами. Ґвендолен була у своїй стихії. А Дженніфер, яка прийшла на місце Ромілії, була такою ж непримиренною, як Ґвендолен, і завжди хотіла бути сиротою. Королева Кароліна, яку замінила Ґвендолен, не хотіла правити країною і вже тричі утікала звідти. Те саме відбувалося з п’ятьма іншими: всі лише виграли від цієї заміни, напевно, окрім тебе.

Джанет забрала хустинку від очей і обурено глянула на Крестомансі.

— Чому ви не сказали мені, що все знаєте? Я б не боялася вас! Ви хоч розумієте, що пережив Кет, у які халепи він потрапив і ще міг потрапити через усю цю історію? Я вже не кажу про двадцять фунтів, які ми були винні цьому жахливому містеру Бегвешу, і те, що я не знала ні вашої географії, ні вашої історії. І це зовсім не смішно! — сказала вона, хоч засміялися майже всі.

— Пробачте мені, — сказав Крестомансі. — Це було одне з найважчих рішень, які мені довелося приймати. Але хто з біса цей містер Бегвеш?

— Ґвендолен купила в нього трохи драконячої крові й, по суті, не заплатила.

— Він вимагає набагато вищу ціну, — сказала Міллі.

— І торгувати драконячою кров’ю заборонено.

— Я піду й поговорю з ним завтра, — сказав Бернард зі свого гамака. — Хоч його на той час, напевне, не буде вдома. Він знає, що я за ним стежу.

— Але що ж це було за найважче рішення? — запитала Джанет у Крестомансі.

Крестомансі кинув курячу кістку драконові й повільно витер пальці хустинкою з тисненою золотом літерою «К» в кутику. Він повернувся до Кета і втупився кудись над його головою своїм розсіяним, затуманеним поглядом. Лише тепер Кет зрозумів: що розсіянішим здавався погляд Крестомансі, то більше він на чомусь був сконцентрований. Тому вже не здивувався, коли Крестомансі сказав:

— Я прийняв це рішення заради Кета. Нам було б простіше, якби він комусь розповів про все, що з ним відбувається. Але він тримав язика за зубами, і врештірешт ми подумали, що він знає, на що спроможний.

— Але я не знав, — сказав Кет.

І Джанет, вже у доброму настрої, відповіла:

— О, як сильно ви помилялися! Ми обоє так налякалися, що прийшли у цей сад і трохи не вбили себе і вас. Вам треба було усе нам розповісти.

— Можливо, — погодився Крестомансі й замислено почав обчищати шкірку з банана, все ще дивлячись на Кета.

— Зазвичай, ми не даємо спуску таким людям, як Нострами. Я знав, що вони планують щось через Ґвендолен, але подумав, що Кет про це також знає. Вибач мені, Кете. Ґвендолен не була б у замку жодної хвилини, якби не ти. Ти був нам потрібний, бо Крестомансі має бути чаклуном у якого дев’ять життів. Будь-який інших чарівник занадто слабкий для такої посади.

— Посади? — запитала Джанет. — Це хіба не спадковий титул?

Містер Сондерс засміявся й теж кинув кістку дракону:

— Звичайно, ні! Ми всі посадовці. Робота Крестомансі полягає у тому, щоб не дозволити чаклунам зосередити владу над світом у своїх руках. Пересічні люди також мають свої права. До того ж, Крестомансі повинен пильнувати, аби чарівники не потрапляли в інші світи й там не бешкетували. Це дуже важко. А ми його помічники.

— І потрібні ми йому, як дві ліві ноги, — зауважив Бернард, смикаючись у гамаку, щоб вхопити морозиво.

— Ой, не кажи так! — сказав Крестомансі. — Я без тебе сьогодні б не вижив.

— А я саме згадував, як ми знайшли наступного Крестомансі, — сказав Бернард, витираючи морозиво зі свого піджака. — Ви за це взялися, коли ми зайшли у глухий кут.

— Чаклунів, які б мали дев’ять життів, знайти дуже важко, — почав пояснювати Крестомансі Джанет. — По-перше, їх мало, а по-друге, вони повинні застосувати магію, перш ніж ми їх знайдемо. А Кет цього не зробив. Ми вже подумували про те, як би залучити когось з інших світів, аж тут Кет прийшов до місіс Ларкінс. Отак ми дізналися про його існування, але не знали, хто це і де його шукати. Я навіть подумати не міг, що ним може бути Ерік Чант, мій родич, мій племінник… Хоча я мав би пам’ятати, що його батьки були кузенами, а це збільшувало шанси їхніх дітей стати видатними магами чи чаклунами. І, мушу визнати, Франк Чант написав мені лист, у якому повідомив, що його донька — відьма й якимось чином користується магічним даром свого молодшого брата. Пробач мені, Кете. Я знехтував цим листом, бо твій батько повівся, як грубіян, коли я запропонував йому захистити його майбутніх дітей від магії.

— Так, він був брутальний чолов’яга, — сказав Бернард.

— Про це й ішлося в тих листах? — запитав Кет.

— Я не розумію, — здивувалася Джанет. — Чому ви нічого не розповіли Кетові? Щось вам завадило?

Крестомансі знову неуважно дивився крізь Кета, але було зрозуміло, що він дуже зосереджений.

— Пам’ятаєте, як я познайомився з Кетом. Він, здавалося, не мав жодних магічних здібностей, проте його сестра виробляла такі трюки, які значно перевищували її власні можливості, і робила їх навіть тоді, коли ми позбавили її магічного дару. У моїй голові виникає шалена кількість запитань. Чи Кет знає, що відбувається? Якщо ні, то чому так відбувається? А якщо так, то що хоче цим досягти? Потім Ґвендолен зникає, а Кет — ні мур-мур… Отож я чекаю відповіді на свої запитання не менше за вас. До речі, Кет так нічого магічного й не зробив.

— Як це «нічого»? — сказала Джанет. — Адже це він пришвидшив достигання кінських каштанів та стримував Джулію, коли вона робила мені капості.

— Атож, і я не розуміла, що сталося, — засоромлено сказала Джулія.

Кет відчув себе скривдженим і приниженим.

— Дайте мені спокій! — крикнув він і скочив з місця.

Усі стривожилися, навіть Крестомансі. Лише Джанет залишалася спокійною, але це й не дивно: вона не звикла до магії.

Кет вкрай засоромився, коли зрозумів, що неслухняні сльози затуманили йому очі.

— Перестаньте поводитися зі мною, як з дитиною! — сказав Кет і зі всіх сил змусив сльози, що підступно виступили на очі, знову сховатися. — Я не дурненький і не мала дитина. Усі ви боїтеся мене, чи не так? Тому нічого не сказали мені й не покарали Ґвендолен, бо боялися, що я зроблю щось жахливе. А я нічого не робив. Я не знав як. Я не знав, що можу зробити щось магічне.

— Любове моя, ніхто в цьому не був переконаний, — сказала Міллі.

— То тепер вже будьте в цьому впевнені! — сказав Кет. — Усе, що я робив досі, було помилкою. Помилково заліз у сад, помилково перетворив Евфімію на жабу, хоча й сам не знав, що це моїх рук справа.

— Не переймайся, Еріку, — сказала Евфімія, сидячи на схилі пагорба поруч з Вілом Саджинсом. Звичайно, мені було важко це сприйняти, але я знаю, що чаклуни відрізняються від нас, відьом. А з Мері я поговорю. Обіцяю.

— Заодно поговори із Вілом Саджинсом, — сказала Джанет. — Бо він пообіцяв, що помститься Кетові, перетворивши його на жабу. Евфімія повернулася на стільці й глянула на Віла.

— Що?

— Як це розуміти, Віле? — запитав Крестомансі.

— Я пообіцяв накласти на нього закляття, — сказав Віл Саджинс з острахом, — якщо сьогодні, о третій годині, він не захоче зустрітися зі мною, як із тигром.

Крестомансі дістав великий золотий годинник.

— Гм. Скоро третя. Час поєдинку. Хочу тобі сказати, Віле, ти зробив велику дурницю. Ну, гаразд. Починайте. Перетвори Кета на жабу або сам перетворися на тигра. Я не втручатимусь.

Віл Саджинс незграбно піднявся на ноги й тепер стояв, дивлячись на Кета так, ніби хотів опинитися якомога далі звідси.

— Тоді хай тісто займеться ділом, — сказав він.

Кет досі був засмучений і йому страшенно хотілося плакати. Він роздумував, як краще розважити Віла: перетворитися на жабу чи на блоху? Втім, йому було до цього всього байдуже.

— Чому б тобі не перетворитися на тигра? — запитав він.

Віл Саджинс перетворився на чудового смугастого тигра. Він велично походжав туди-сюди пагорбом, а потім так граціозно побіг, що здавався невагомим. Та вже за хвильку Віл Саджинс зіпсував враження, бо потер морду лапою і благально подивився на Крестомансі. Маг не зміг не засміятися. Щоб краще познайомитися з тигром, угору схилом помчав дракон. Побачивши дракончика, Віл Саджинс так злякався, що позадкував, і спробував втекти. Кетові стало соромно за поведінку тигра, і він його знову перетворив на хлопця Евфімії.

— Він що несправжній? — запитався дракон.

— Ні, — відповів Віл Саджинс, витираючи рукавом обличчя. — Гаразд, хлопче, ти переміг. Як тобі це вдалося так швидко?

— Я не знаю, — винувато сказав Кет. — Справді! Не маю ні найменшого уявлення. Коли ви навчатимете мене магії? — запитав він у містера Сондерса.

Містер Сондерс трохи зблід.

— Ну, що ж…

— Ні, Майкле, хлопцеві уже не потрібно пояснювати Елементарну Магію, — втрутився Крестомансі. — Я навчатиму тебе сам, Кете, й почнемо ми з поглибленого вивчення теорії. Так-так, ти почнеш вивчати теорію з того місця, де інші закінчують.

— Але чому він нічого не знав про свій дар? — запитала Джанет. — Я завжди нервую, коли чогось не знаю, а в цій ситуації я була аж лиха, бо через все, чого я не розуміла, Кет потрапляв у жахливі ситуації.

— Я згоден із тобою — це нелегко, — сказав Крестомансі. — Але напевно, це і є природа магії. Приблизно те саме відбувалося зі мною. Я теж не вмів чаклувати і не міг нічого з цим зробити. Однак через деякий час виявилося, що в мене дев’ять життів, і я втрачав їх так швидко, що цього не могли не помітити. Лише тоді я дізнався, що повинен стати наступним Крестомансі. Це приголомшило мене, адже я не міг накласти навіть найпростішого закляття. Отож мене віддали до старого вчителя, який і мав пояснити, чому мені не вдається чаклувати. Той побачив мене і одразу закричав:

— Вийми все зі своїх кишень, Чанте! Я зробив так, як він мені велів, і витягнув срібний годинник, шилінг, шість пенсів, срібний ланцюжок — подарунок хрещеної, срібну шпильку і срібну зубну пластинку. Тоді зі мною почали відбуватися неймовірні речі. От, наприклад, дах вчительського дому цього дня відлетів у далекі краї, немов пташки у вирій.

— То срібло справді погано впливає на вас? — мовила Джанет.

— Авжеж, — сказав Крестомансі.

— Свята правда, мій бідолашний чоловік, — сказала Міллі, усміхаючись йому. — Це так незручно. От хоча би гроші: він може тримати при собі фунтові банкноти або мідяки.

— Якщо тато нам видавав гроші, то ми отримували їх мідними пенні, — сказав Роджер. — Уявіть шістдесят пенні у своїй кишені.

— Найважче, звичайно, поїсти, — засміялася Міллі. — Він безсилий, коли у його руках виделка та ніж. Ґвендолен частенько цим користувалася, щоб чинити капості.

— Дурниці! — відповіла Джанет. — Чому ви досі не користуєтеся столовими приборами з нержавійки?

Міллі й Крестомансі здивовано переглянулися.

— Я ніколи про це не думала, — сказала Міллі. — Джанет, любове моя, як добре, що ти з нами!

Джанет подивилася на Кета й засміялася. І Кет, якому досі було самотньо і хотілося плакати, теж усміхнувся.