Зачароване життя

4

Тиша та спокій панували у замку і наступного ранку, коли служниця, руда Мері, прийшла його будити. Яскраве вранішнє сонце ковзало промінням по вигнутих стінах кімнати. Хоч Кет тепер знав, що довкола повно людей, жоден звук не порушував тиші замку. За вікном також панувала німота. «Я тепер знаю, щó це мені нагадує! — подумав Кет. — Таке відчуття зазвичай буває, коли цілу ніч йшов сніг». Ця думка сподобалася йому й так його зігріла, що він знову задрімав.

— Час прокидатися, Еріку, — сказала Мері, термосячи його. — Я зробила тобі ванну. Навчання починається о дев’ятій годині. Поквапся, бо не встигнеш поснідати.

Кет підвівся. Він настільки був переконаний, що уночі падав сніг, що вкрай здивувався, виявивши, що від вранішнього сонця у його кімнаті тепло. З вікна виднілися зелені моріжки та квіти, а над розквітлими деревами кружляли граки, наче бачили в цьому помилку природи. Мері пішла. Кет дуже зрадів, бо ще не вирішив для себе — подобається вона йому чи ні, та й на сніданок не хотілося запізнитися. Він швиденько одягнувся, зайшов у ванну кімнату, випустив з ванни воду і побіг крученими сходами вниз до кімнати Ґвендолен.

— Ми встигаємо на сніданок? — стривожено запитав він її.

Ґвендолен була не в дусі. Втім, так було щоранку, коли вона розчісувала свої золоті коси. От і зараз, сидячи на стільці з синього оксамиту перед дорого оздобленим дзеркалом, вона несамовито боролася зі своєю зачіскою.

— Я не знаю, і мені байдуже. Замовкни! — сказала вона.

— Так говорити не годиться, — служниця Евфімія увійшла до кімнати разом з Кетом. Це була доволі симпатична дівчина. І насправді вона не сприймала своє ім’я як тягар. — Ми чекаємо на вас, щоб подавати сніданок. Ходімо.

Ґвендолен демонстративно перестала розчісувати коси, і вони пішли за Евфімією до кімнати, яка була трішки далі по коридору. Щойно провітрена квадратна кімната з рядом великих вікон виглядала занедбаною супроти решти замку. Оббивка на шкіряних кріслах потерта, а на килимі, схожому на моріжок, проглядались брудні плями. З відкритих дверей буфетів то тут, то там виднілися годинники, тенісні ракетки та інший непотріб. Джулія й Роджер, гарно одягнені, уже чекали на Кета і Ґвендолен за столом. Мері, що стояла біля вікна, сказала:

— О, ви вчасно!

І почала вовтузитися з чимось цікавеньким, схованим у буфеті біля грубки. Щось дзенькнуло. Мері підняла ляду й дістала звідти великий таріль, на якому лежали окрайці хліба з маслом й стояв коричневий глек із гарячим какао. Вона принесла таріль до столу й Евфімія налила кожному горня какао. Ґвендолен з презирством оглянула наїдки й спитала:

— І це все?

— А чого ви ще хочете? — запитала Евфімія.

Ґвендолен не могла добрати слів, щоб висловити усі свої бажання: вівсяна каша, яєчня з беконом, грейпфрут, тост, вуджена риба — усі ці наїдки спали їй на думку водночас, поки вона дивилася на таріль.

— Думай швидше, — сказала нарешті Евфімія. — Щоб ти знала, я також хочу поснідати.

— Ви не маєте мармеладу? — запитала Ґвендолен.

Евфімія і Мері перезирнулися.

— Джулії та Роджеру не дозволяють їсти мармелад, — відповіла Мері.

— Але мені можна його їсти, — сказала Ґвендолен. — Негайно принесіть мені мармелад!

Мері підійшла до переговорної труби біля ліфта й після шарудіння, переговорів та ще одного дзенькоту, прибув глечик із мармеладом. Мері принесла його й поставила перед Ґвендолен.

— Величезне дякую! — палко промовив Кет.

Він любив мармелад не менш, ніж Ґвендолен, а зараз, напевно, ще більше, бо ненавидів какао.

— Та, будь ласка! — сказала Мері з насмішкою, й обидві служниці вийшли.

Певний час всі їли мовчки. А трохи згодом Роджер сказав Кетові:

— Подай мені мармелад, будь ласка.

— Тобі не можна це їсти, — сказала Ґвендолен. Її настрій не змінився.

— Ніхто не довідається, якщо я з’їм трішки мармеладу з вашого ножа, — приязно мовив Роджер.

Кет передав йому мармелад, а також свій ніж.

— Чому вам не дозволяють його їсти?

Джулія й Роджер обмінялися таємничим поглядом.

— Ми надто товсті, — сказала Джулія і спокійнісінько взяла ніж та мармелад у Роджера, який уже намастив свій окраєць хліба.

Відповідь не здивувала Кета. Особливо коли він побачив, як багато мармеладу вони накладають собі на хліб. Мармелад стримів з обох країв скибки хліба коричневими липкими скелями. Ґвендолен подивилася на малих товстунів з огидою, а потім задоволено оглянула свою акуратну парусинову сукню. Безперечно, відмінність була разючою.

— Ваш батько дуже гарний чоловік, — сказала вона. — Він, напевно, розчарований, що ви обоє такі товстенькі й негарні, як ваша мати.

Двоє дітей подивилися на неї крізь мармеладні скелі…

— О, я не знаю, — сказав Роджер.

— Бути товстенькими дуже зручно, — сказала Джулія. — Мабуть, прикро здаватися китайськими ляльками, от як ви.

Сині очі Ґвендолен зблиснули. Вона зробила непомітний рух під столом. Тієї ж миті хліб із товстим шаром мармеладу вислизнув із рук Джулії і приліпився мармеладовою скелею до її обличчя. Джулія схопила ротом повітря.

— Як ти смієш ображати мене! — сказала Ґвендолен.

Джулія повільно відліпила хліб з лиця й витягла хустинку. Кетові здалося, що вона вирішила витерти обличчя. Але це було не так. Мармелад і далі стікав по її повних щічках, а вона взяла лише невелику його частинку та зав’язала у вузлик. Дивлячись на Ґвендолен значущим поглядом, вона туго затягла вузлик востаннє, і наполовину наповнений, повитий парою глек із какао здійнявся в повітря, на мить зупинився і, тремтячи, почав нахилятися над головою Ґвендолен.

— Зупини його! — видихнула Ґвендолен.

Вона підняла руку, щоб відсунути глечик убік. Та глечик ухилився і продовжив нахилятися. Ґвендолен зробила таємний жест і промовила дивні слова. Глечику було байдуже. Він, тремтячи, перехилявся щораз більше, аж поки какао заблищало на його горлечку. Ґвендолен спробувала сама ухилитися від нього. Та струмінь пересунувся в повітрі і знову навис над нею.

— Змусити його пролитися? — запитала Джулія і зблиснула мармеладовою посмішкою.

— Не смій! — заверещала Ґвендолен. — Я розповім Крестомансі про твою хуліганську витівку! Я… я… ой, ой!

Вона знову випросталася на своєму стільці, і глек пересунувся в повітрі й завис над її головою. Ґвендолен хотіла його вхопити, але він знову ухилився.

— Обережніше. Ти змусиш його пролитися. І що тоді станеться з твоєю шикарною сукнею, — сказав Роджер, поблажливо спостерігаючи за цією сценою.

— Хоч ти замовкни! — заволала на нього Ґвендолен, і, відхиляючись у протилежний бік, опинилася майже на колінах у Кета. Кет знервовано подивився угору: глечик ковзнув у повітрі й тепер завис ще й над ним. Здавалося, із нього ось-ось поллється какао. Але в цю мить двері відчинилися й на порозі з’явився Крестомансі, одягнутий у квітчастий шовковий халат пурпурово-червоного кольору з отороченими золотом рукавами та коміром. У ньому Крестомансі видавався ще вищим та величнішим. Могло здатися, що це імператор або ж суворий єпископ. Усмішка, яка була на його обличчі, враз щезла, коли його погляд зупинився на глечику. Глечик також спробував зникнути. На очах мага він так швидко опустився на стіл, що какао з нього все-таки забруднило шикарну сукню Ґвендолен і невідомо, чи то сталося ненароком, чи ні.

— Я хотів вам побажати доброго ранку, але бачу, що він недобрий. — Крестомансі подивився на глечик, потім на щоки Джулії, вимащені мармеладом. — Якщо ви двоє ще колись захочете мармеладу, то згадайте, що вам їсти його заборонено. Те саме стосується усіх чотирьох.

— Я не вчинила нічого поганого — сказала Ґвендолен таким солодким голосочком, мовби не тільки масло, а й мармелад ще не розтанули у її роті!

— Ні, ти зробила! — заперечив Роджер.

Крестомансі підійшов до столу й тепер стояв, заклавши руки в кишені свого розкішного халата, і дивився на дітей зверху вниз. Кетові він здався дуже високим. Його навіть здивувало, чому його голова не торкалася стелі.

— Існує єдине, найважливіше правило в цьому замку, — сказав Крестомансі, — якого усі ви повинні дотримуватися: дітям заборонено чаклувати, якщо поруч немає Майкла Сондерса, який наглядав би за ними. Ти мене зрозуміла, Ґвендолен?

— Так, — сказала Ґвендолен. Від люті вона зціпила зуби й стиснула пальці. — Проте я не виконуватиму це дурне правило.

Крестомансі, здавалося, не почув її слів та не помітив, яка вона розлючена. Він повернувся до Кета.

— Ти мене також зрозумів, Еріку?

— Я? — здивовано перепитав Кет.

— А хто ж іще?

— Звичайно, зрозумів…

— От і добре, — сказав Крестомансі. — А тепер я побажаю вам доброго ранку.

— І тобі доброго ранку, тату, — сказали Джулія та Роджер.

— Атож… доброго вам ранку, — сказав Кет.

Ґвендолен вдала, ніби нічого не почула. Обоє дітей Крестомансі повинні були брати участь у цій грі, а от вона — необов’язково. Крестомансі усміхнувся й неквапливо вийшов з кімнати.

— Базіка! — сказала Ґвендолен Роджеру щойно двері зачинилися. — Ви обоє влаштували мені цю брудну витівку з глечиком чи не так?

Роджер мляво, безтурботно посміхнувся.

— Чаклунство процвітає в нашій родині, — сказав він.

— І ми обоє успадкували його, — додала Джулія. — Мені треба вмитися.

Вона взяла три окрайці хліба з мармеладом (вони мали б підтримати її сили, поки вона йтиме) і вийшла з кімнати, наостанок кинувши через плече:

— Роджере, скажи Майклові, що я ненадовго.

— Хочете ще какао? — чемно запитав Роджер, піднявши зі столу глечик.

— Так, будь ласка, — сказав Кет.

Йому ще ніколи не доводилося їсти або пити зачаровану їжу, до того ж він дуже хотів пити. «Якщо напхати у рот мармеладу і пропустити крізь нього струмінь какао, не повинно бути аж так гидко», — подумав собі Кет. Зате Ґвендолен була впевнена, що Роджер намагається образити її. Вона сіла впівоберта на своєму стільці і велично вдивлялася у стіну. Цієї миті несподівано відчинилися потаємні двері, і містер Сондерс весело сказав:

— Вітаю вас усіх. Час починати навчання. Заходьте сюди й подивимося, чи витримаєте ви засмажування на рожні.

Кет похапцем проковтнув свій мармелад, просякнутий смаком какао, і підійшов до дверей. За дверима була справжня шкільна кімната: чотири парти, шкільна дошка на стіні, глобус на вчительському столі, рапата шкільна підлога, і ні з чим не зрівняний шкільний запах. Була тут також книжкова шафа зі скляними дверцятами, без якої жодну школу не можна було б вважати цілком обладнаною, потріпані темно-зелені й темно-сині книжки, без яких будь-яка шкільна шафа здавалася б неповною. На стінах висіли великі фотографії скульптур, що їх містер Сондерс вважав дуже цікавими. Дві парти були коричневі й старі, а інші дві — нові, жовті й полаковані. Ґвендолен і Кет мовчки сіли за нові парти. Джулія прибігла, уже помивши обличчя з милом, сіла за стару парту поруч із Роджером, і «засмажування» почалося. Містер Сондерс, накульгуючи, ходив туди-сюди перед шкільною дошкою й ставив каверзні запитання. Його твідовий піджак відстовбурчувався на спині так само, як і його плащ від вітру. Можливо, саме тому рукави піджака здавалися надто короткими для довгих рук містера Сондерса. Раптом його довга рука ніби вистрелила вперед і вказівний палець вперся в Кета.

— Яку роль відіграли чари у війні Червоної та Білої Троянд?

— Напевно, я це пропустив, сер.

— Ґвендолен?

— О… Дуже велику роль, — з легкістю вгадала Ґвендолен.

— Неправильно, — сказав містер Сондерс. — Роджер.

Після повторення стало зрозуміло, що Роджер та Джулія за літо багато чого забули, але навіть зараз вони випереджали Кета з багатьох предметів, а Ґвендолен і поготів!

— Що ти вивчала в школі? — запитав її містер Сондерс, утративши терпець.

Ґвендолен стенула плечима.

— Я забула. Вчитися мені було нецікаво. Адже вивчення магії мене не цікавило, я хочу практикувати!

— Напевно, ти цього не зможеш зробити, — сказав містер Сондерс.

Ґвендолен витріщилася на нього, майже не вірячи, що вона правильно почула його слова.

— Що ви сказали? — майже викрикнула вона. — Але ж я… Я надзвичайно талановита! Я повинна розвивати своє вміння.

— Твої таланти нікуди не дінуться, — сказав містер Сондерс. — Ти зможеш знову чарувати, коли вивчиш усе інше. Відкрий арифметику й зроби мені перші чотири вправи. Еріку, з тобою, напевно, спробуємо вивчати історію. Напиши мені есей про правління короля Канута.

Він відійшов до Роджера й Джулії, щоб дати завдання їм. Кет і Ґвендолен розгорнули свої книжки. Обличчя Ґвендолен почервоніло, потім зблідло. Коли вчитель нахилився до Роджера, її чорнильниця піднялася із заглибини в парті й вилила чорнило на відстовбурчену спинку твідового піджака містера Сондерса. Щоб не засміятися, Кет укусив себе за губу. Джулія спостерігала за всім зі спокійною цікавістю. Містер Сондерс, схоже, нічого не помітив. Чорнильниця спокійно повернулася у свою заглибину.

— Ґвендолен, — не повертаючись сказав містер Сондерс. — Вийми он з тієї шухляди пляшку з чорнилом і лійку, й наповни свою чорнильницю.

Ґвендолен зухвало підвелася, знайшла велику пляшку та лійку, й почала наповнювати свою чорнильницю. Минуло десять хвилин, а чорнильниця і далі була пуста. Дівчина розгубилася, потім почервоніла, зблідла, і насамкінець розлютилася. Наповнити пляшку їй не вдалося. Закляття також не допомогли. Тоді містер Сондерс повернувся й глянув на неї.

— Ви поводитеся жахливо, — сказала Ґвендолен. — Зрештою, мені дозволено вдаватися до чарів, коли ви поруч.

— Нікому не дозволено виливати чорнило на спину свого вчителя, — весело промовив містер Сондерс. — І я вже тобі сказав, щоб ти облишила магію на певний час. Наливай чорнило, поки я не накажу тобі зупинитися.

Ґвендолен продовжувала наливати чорнило ще півгодини, і з кожною хвилиною лютувала все більше. Кет був приголомшений. Він зрозумів, що містер Сондерс надзвичайно могутній чаклун, коли за хвилю чорнильна пляма на його спині без жодного сліду зникла. Він частенько поглядав на вчителя, щоб вловити момент, аби перекласти ручку у ліву руку, як йому було зручно. Звичка коситися на вчителів, вироблена у попередніх школах, і тепер нікуди не зникла. Коли містер Сондерс дивився на нього, Кет повільно писав правою рукою, але, щойно вчитель відвертався, перекладав в ліву руку й надолужував пропущене. Найважче було не поставити пляму лівою рукою, тому він постійно повертав зошит туди-сюди, але робив це досить вправно. Щоразу, коли йому здавалося, що містер Сондерс дивиться в його бік, він майстерно повертав зошит на праву руку. За півгодини вчитель, не повертаючись, наказав Ґвендолен припинити переливати чорнило й виконувати вправи з арифметики. Потім, знову не повертаючись, звернувся до Кета:

— Еріку, що ти робиш?

— Пишу есей про короля Канута, — невинно відповів Кет.

Містер Сондерс рвучко повернувся, але зошит лежав правильно, а ручка була у правій руці Кета.

— Якою рукою ти писав? — запитав учитель.

Кет звик до таких запитань. Він підняв свою праву руку, у якій була ручка.

— Мені здалося, ти пишеш обома руками, — сказав містер Сондерс, підійшов ближче й глянув на списану Кетом сторінку. — То ти й справді писав обома руками!

— Це майже непомітно, — жалісно відповів Кет.

— Помітно, але не дуже, — погодився містер Сондерс. — Тобі подобається писати обома руками? Чи є інша причина?

— Ні, не подобається, — схилив голову Кет. — Але я шульга.

Після цих слів, відбулося те, чого так боявся Кет: містер Сондерс неабияк розлютився. Його обличчя стало бордовим. Він так сильно вдарив своєю великою долонею з вузлуватими пальцями по парті Кета, що той аж підстрибнув. Чорнильниця, яка спокійнісінько стояла на столі, також підстрибнула і хлюпнула чорнилом на велику долоню містера Сондерса та есей Кета.

— То ти шульга! — проревів він. — Тоді скажи мені, чому ти не пишеш лівою рукою?

— Мене карають, якщо я пишу лівою, — пробелькотів Кет, переполоханий та вельми здивований тим, що накричав на нього містер Сондерс.

— Тоді цих людей треба зв’язати й підсмажити! — прогарчав містер Сондерс. — Хоч би ким вони були! Ти себе мучиш хлопче!!! Якщо я знову побачу, що ти пишеш правою рукою, ти матимеш серйозні неприємності! Зрозумів?

— Зрозумів, — у все ще схвильованому голосі Кета чулося полегшення. Він із жалем дивився на свій захляпаний чорнилом есей, і у глибині душі сподівався, що містер Сондерс скористається кількома заклинаннями, щоб плями щезли. Але містер Сондерс всього лиш видер із зошита заплямлену сторінку.

— Тепер зроби це як годиться! — сказав він, із виляском закривши зошит перед очима Кета.

Кет усе ще писав есей, коли до класу увійшла Мері з тацею у руках. На таці було чотири склянки молока, тарілка з печивом та філіжанка кави для містера Сондерса. Після перекусу містер Сондерс відпустив з уроків Кета і Ґвендолен.

— Це не тому, що ви добре попрацювали вранці, — сказав він. — Вам необхідно трохи пройтися та подихати свіжим повітрям.

Коли вони виходили з класу, вчитель повернувся до Роджера та Джулії.

— Тепер ми трохи почаклуємо, — сказав він. — Сподіваюся, що цього ви не забули за час канікул?

Ґвендолен зупинилася у дверях і глянула на вчителя.

— Ні, я звертаюся не до вас, — сказав їй містер Сондерс. — Вам я вже все сказав.

Ґвендолен крутнулася й кинулася геть через занедбану ігрову кімнату в коридор. Кет біг за сестрою щодуху, але так і не зміг її наздогнати аж до широких закручених мармурових сходів, освітлених лагідними променями сонця з-під купола даху.

— Ми заблукали! — сказав Кет, відсапуючись.

— Ні, я знаю, де ми, — сердито відповіла Ґвендолен. — Я хочу зустрітися з Крестомансі. Чому отим гладким дітлахам можна вивчати відьмацьку науку, а мені ні? Я вдвічі обдарованіша за них, адже вони лише удвох змогли підняти глечик з какао. Тож я хочу поговорити з Крестомансі.

Їм пощастило: маг якраз ішов уздовж галереї з іншого боку сходів, одразу за покрученою мармуровою балюстрадою. Тепер на ньому був не імператорський халат, а костюм жовтаво-коричневого кольору, в якому він ще елегантніший вигляд (о, це можливо!). Судячи з виразу його обличчя, думками він витав за сотні миль звідси. Ґвендолен оббігла мармурові сходи і зупинилася перед ним. Крестомансі подивився на неї своїм затуманеним поглядом, а потім перевів погляд на Кета.

— Хтось із вас хоче поговорити зі мною?

— Так, я, — відповіла Ґвендолен. — Я хочу, аби ви змусили містера Сондерса викладати мені уроки магії.

— Але я не можу цього зробити, — неуважно промовив Крестомансі. — Пробач мені, але я справді не можу.

Ґвендолен тупнула ногою. Але ні очікуваного гучного звуку удару об мармурову підлогу, ні відлуння не було, зате було чути її репет:

— Але чому? Ви повинні, повинні, повинні!

Крестомансі подивився на неї пильним, здивованим поглядом, так ніби вперше побачив.

— Ти, здається, розгнівана, — сказав він. — Але на жаль, нічого не зміниш. Я сказав Майклові Сондерсу, що він аж ніяк не зобов’язаний навчати чаклунства вас обох.

— Ви так йому сказали? Але чому? — вигукнула Ґвенлолен.

— Бо ви хибно використовували ці знання, — сказав Крестомансі таким тоном, ніби це було цілком очевидно. — Але через рік я, можливо, перегляну свою заборону, якщо ви не втратите інтересу до навчання.

Він лагідно усміхнувся Ґвендолен, вочевидь сподіваючись, що вона буде задоволена його відповіддю, й замріяно почав спускатися мармуровими сходами. Зі злості Ґвендолен копнула мармурову балюстраду, забила собі ногу і розгнівалася ще більше. З болю вона застрибала й затанцювала на сходах, навіть погрозила Крестомансі кулаком.

— Ну заждіть! Я вам ще покажу! — заверещала вона.

Але Крестомансі вже зник за поворотом,і напевно, її не чув, адже навіть найголосніший крик Ґвендолен лунав тут приглушено. Кет був ошелешений. Що ж у цьому замку відбувається? Він подивився вгору на купол, крізь який проникало світло, й подумав, що зойки Ґвендолен повинні лунати, як крики чортів. Натомість вони пролунали тонким, тихим писком. Поки дівчина заспокоювалася, Кет приклав пальці до рота й свиснув так гучно, як тільки умів. Та замість гучного свисту пролунав дивний звук, схожий на рипіння чобота. Але цього виявилося достатньо, щоб із дверей галереї виглянула стара леді в мереживних рукавичках.

— От галаслива малеча! — сказала вона. — Якщо вам хочеться верещати та свистіти, то спускайтеся вниз і робіть це деінде.

— Забираймося звідси! — грубо кинула Ґвендолен, звертаючись до Кета, й обоє побігли у звичну для них частину замку.

Трохи поблукавши, вони надибали двері, і вийшли в сад…

— Давай-но тут усе оглянемо, — запропонував Кет.

Ґвендолен стенула плечима і байдуже пішла стежкою. Пройшовши крізь кущі рододендронів, вони вийшли на широку галявину, оточену кедрами. Вона тягнулася вздовж усієї нової частини замку. З протилежного боку від неї Кет помітив високий, напечений сонцем, старий мур, над яким нависали дерева. Це, вочевидь, були руїни ще давнішого замку. Кет, тягнучи за собою Ґвендолен, швидко побіг до нього повз високі вікна новішого замку. Та на півдорозі вона раптом зупинилася і стояла, колупаючи зелену траву носаком свого черевика.

— Гм, — сказала вона. — Ти думаєш, це рештки стародавнього замку?

— Думаю, так, — відповів Кет. — Ходімо туди, я хочу дослідити ці руїни.

Проте перший мур, до якого вони підійшли, був низеньким, з дверима, які вели у гарно спроектований парк. Широкі доріжки з гравію мережилися поміж стінами живоплоту. Тиси, обстрижені у формі пірамід, немов перегукувалися з жовтими квітами, що росли повсюди.

— Як тут нудно, — сказав Кет і пішов до муру, який стояв оддалік.

За дверима муру був чудовий сад з живоплотами фруктових дерев, гілля яких схилялися на звивисті доріжки, вкриті гравієм. На яблунях висіли великі ароматні яблука. Та пам’ятаючи нещодавню розмову з Крестомансі про крадіжку яблук, Кет не наважувався зірвати бодай одне, а от Ґвендолен зірвала велике червоне яблуко сорту Ворсестер і вгризлася в нього. У цю ж мить невідь звідки з’явився садівник і з докором нагадав їм, що красти яблука тут заборонено.

Ґвендолен кинула яблуко на землю.

— То їжте його самі. До речі, воно червиве.

Вони пішли далі, а садівник залишився стояти, сердито дивлячись на надкушене яблуко. Трохи далі руїни закінчувалися і діти набрели на басейн із золотими рибками, а звідти потрапили у трояндовий сад. Ґвендолен задля експерименту зірвала троянду, та відразу ж з’явився садівник і шанобливо пояснив, що зривати троянди не можна. Тож Ґвендолен кинула її під ноги, як щойно яблуко.

Кет глянув через плече й побачив, що руїни опинилися тепер позаду них. Він хотів наблизитися до них, але безуспішно. Лише перед ланчем, звернувши на круту стежку між двома мурами, він наштовхнувся на них. Тепер руїни височіли над його головою. Кет зрадів і почав дертися крутою стежкою вгору. Цей мур, напечений полуденним сонцем, був значно вищий, аніж більшість будівель довкола, а на його вершині росли дерева. Підійшовши ближче, Кет побачив у мурі стрімкі кам’яні сходи, більше схожі на кам’яну драбину, ніж на сходи. Вони були такі давні, що ротики й жовтофіоль проросли крізь камінь, а біля підніжжя сходів посходили рожеві алтеї. Щоб поставити ногу на першу сходинку, Кетові довелося відгорнути рукою високу червону мальву. Та не встиг він це зробити, як крутою стежкою, засапавшись, до них підбіг ще один садівник.

— Туди йти не можна! Там розташований сад Крестомансі!

— А чому нам не дозволено туди йти? — розчаровано запитав Кет.

— Тому що не дозволено!

Повільно й неохоче Кет відступив назад. Садівник стояв біля сходів, поки вони йшли геть.

— Набридло, — сказав Кет.

— Я стомилася від заборон Крестомансі, — сказала Ґвендолен. — Час його провчити.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Кет.

— Зачекай, і ти все побачиш, — сказала Ґвендолен, зціпивши зуби у своєму найбурхливішому гніві.