Зачароване життя

6

Але по-справжньому Ґвендолен розлютилася після обіду. Зайшовши до своєї кімнати, вона стрибнула на ліжко і, дико волаючи, почала розкидати довкола себе подушки. Кет обачно залишився біля стіни, чекаючи закінчення істерики. Але Ґвендолен зупинилася лише тоді, коли оголосила війну Крестомансі!

— Я ненавиджу це місце, — загорлала вона. — Оцю брехливу люб’язність, оті їхні солодкі, аж нудотні, розмови… Ненавиджу! Ненавиджу!

Та її крики тамувала оксамитова оздоба кімнати й поглинала всюдисуща тиша замку.

— Ти це чуєш? — заволала Ґвендолен. — Це наче пухова перина тутешньої бридкої люб’язності. Я псую їхню галявину, а вони пригощають мене чаєм. Я викликаю приємну істоту, а вони зашторюють вікна. «Фразьє, будь ласка, закрий штори!» Ух! Від Крестомансі мене нудить!

— Мені ця істота не здалася надто приємною, — Кет аж здригнувся, згадавши маленьку потвору за вікном.

— Ха! Ха! Ти не вірив, що я зможу його викликати? — сказала Ґвендолен. — Дурненький, я не хотіла тебе ним страшити, лише вразити Крестомансі. Ненавиджу його! Йому було байдуже!!!

— Якщо б йому було байдуже, він би не запросив нас сюди, чи не так? — запитав Кет.

Ґвендолен розгубилася.

— Я про це не подумала. Цікаве питання… Залиш мене, я повинна зібратися з думками.

Кет попрямував до дверей, а вона закричала йому вслід:

— Хай там як, але я змушу його зацікавитися моїми вміннями. Навіть якщо доведеться щодня вигадувати щось нове.

Знову Кет залишився сам один. Щоб не нудьгувати, він пригадав пораду Міллі й почвалав у кімнату для ігор. Там уже були Роджер і Джулія. На старому потертому килимі розгорнулася ціла баталія: довкола маршували маленькі олов’яні солдатики. Кілька з них котили гармату. Інші лежали за подушками і стріляли з рушниць. Лунали ледь чутні постріли. Побачивши Кета, Роджер і Джулія винувато глянули на нього.

— Ти ж про це нікому не розповіси, правда? — попросила Джулія.

— Хочеш погратися з нами? — чемно запитав Роджер.

— Ой, ні, дякую, — поквапно відповів Кет.

Він знав, що без допомоги Ґвендолен ніколи не зможе бавитися в такі ігри, а турбувати сестру у її нинішньому стані нізащо б не наважився. Тому вирішив піти деінде. Вже дорогою пригадав, як Міллі заохочувала його краще оглянути замок. Тож він вирушив у захопливу мандрівку, відчуваючи себе дуже сміливим.

У сутінках замок здавався ще загадковішим, аніж удень. У світлі тьмяних жарівок виблискував зелений килим, у натертій до блиску підлозі та стінах речі віддзеркалювалися іще яскравішими, аніж були при денному освітленні. Оточений своїми двійниками, помалу втрачаючи відчуття реальності, Кет ішов вперед. Усі двері, які траплялися йому дорогою, були зачинені. Кет постояв біля кількох, прислухаючись, але нічого не почув. А відчинити бодай одні з них йому забракло сміливості. Отак непомітно він забрів у стару частину замку. Кам’яні стіни тут були побілені, а всі вікна розташовувалися на висоті трьох футів від підлоги. Він побачив сходи, які були такими ж, як і ті, що вели до його кімнати, от тільки закручувалися в інший бік. Кет обережно почав підніматися ними. Іще один поворот і… Вгорі раптом відчинилися двері та у яскравому квадраті світла з’явилася тінь, яка могла бути лише тінню Крестомансі: висока, з гладенько зачесаною головою і безліччю мережив на сорочці. Кет зупинився.

— І сподіваймося, дурне дівчисько не утне знову чогось такого, — почувся голос Крестомансі.

У зазвичай спокійному та навіть сонливому голосі зараз вчувалося роздратування та тривога. Голос містера Сондерса, що лунав звіддаля, відказав:

— Чесно кажучи, мені вона також вже набридла. Сподіваюся, що вона все-таки зміниться. Але що спонукає її так безглуздо використовувати свою силу?

— Невігластво, — сказав Крестомансі. — Думаю, вона не має найменшої уяви, що саме робить, адже якби було навпаки, вона б так не поводилася.

— Я сидів спиною до вікна. То що це було? Номер п’ять? — запитав містер Сондерс.

— Ні, номер три, судячи з вигляду привида, — сказав Крестомансі. — За нього ми повинні ще їй подякувати.

Він почав спускатися сходами. Переляканий Кет не міг навіть поворушитися.

— Я маю скликати Іспитову Раду, щоб переглянути програму Елементарних Магічних Курсів, — продовжував Крестомансі, спускаючись сходами, — і включити в них більше теорії. Ці чаклуни-самоучки підштовхують своїх талановитих учнів до застосування складних чарів без належного теоретичного підґрунтя.

Сказавши це, Крестомансі опинився лицем до лиця з Кетом.

— О, привіт, — сказав він. — Не думав тебе тут зустріти. Хочеш піднятися й подивитися на майстерню Майкла?

Кет кивнув головою. Він не наважився відмовитись. Та й Крестомансі видавався досить дружнім, як і містер Сондерс, коли вітав їх у своїй майстерні.

— Привіт, Еріку, — сказав він радісно. — Заходь. Поглянь довкола. Тобі ця кімната нічого не нагадує?

Кет похитав головою. Кімната була кругла, подібна на його власну, але більша, й облаштована, як звичайна магічна майстерня. Він упізнав п’ятикутну зірку, намальовану над дверима. Запах запалених світильників, які висіли під стелею, нагадували запах Кавен-стріт, у Волверкоті. Щодо інших речей, які були розкладені на столах та стільцях довкола, то жодного уявлення про їх призначення він не мав. На одному зі столів стояли перегонні куби, в деяких булькотіла вода, деякі були порожні. Другий стіл був захаращений книжками й сувоями. На третьому були намальовані крейдою дивні візерунки, а на них лежала якась муміфікована істота. Погляд Кета блукав по кімнаті, перескакуючи з полиці на полицю, на яких хаотично лежали купи книжок, банок та глечиків з чарівними інгредієнтами. Під стіною стояли височенні глеки, такі ж, як у цукерні. Кет зрозумів, що містер Сондерс працює з розмахом. Етикетки на великих глеках сповіщали, які саме чарівні інгредієнти можна тут знайти: Очі Пуголовків, Арабська Гума, Еліксир Святого Джона Ворта, Драконяча Кров (висушена). Останній глек був майже весь заповнений темно-брунатним порошком. Кет знову глянув на муміфіковану істоту на третьому столі. На ногах у неї були пазури, як у собаки. А сама істота була немов велика ящірка. Щоправда, на спині виднілися крила. Без сумніву, колись це був невеличкий дракон.

— Ну, як тобі? — запитав його містер Сондерс.

Кет повернувся і побачив, що Крестомансі пішов. Йому стало спокійніше.

— Це, мабуть, коштувало страшенно дорого, — сказав він.

— На щастя, гроші на це ми одержуємо від платників податків, — сказав містер Сондерс. — Хочеш, розкажу тобі, що тут і до чого?

— Ви запитуєте, чи я хочу вивчати магію? — запитав Кет. — Ні-ні, дякую. Навряд чи мені вдасться опанувати цю науку.

— Я мав на увазі щонайменше ще дві речі, окрім відьомської науки, — сказав містер Сондерс. — Але чому ти впевнений, що не зможеш опанувати магію?

— Бо я не можу її зрозуміти, — пояснив Кет. — А мої закляття не працюють.

— А ти певен, що все робив правильно? — запитав містер Сондерс.

Продовжуючи говорити, він підійшов до муміфікованого дракона — чи що то було — й неуважно глипнув на нього. На величезний подив і ще більшу відразу Кета істота заворушилася. Тонкі прозорі крила на його спині розправилися і дракон знову завмер. Це видовище змусило Кета позадкувати до дверей. Зараз він був наляканий не менше, аніж тоді, коли міс Ларкінс заговорила чоловічим голосом. У цю мить він зрозумів, що той голос був дуже схожий на голос містера Сондерса.

— Я чаклував усіма відомими мені способами, — сказав Кет, все ще задкуючи до дверей. — Але не зміг навіть свої ґудзики перетворити на золото. А це ж так просто.

Містер Сондерс засміявся.

— Можливо, ти не був досить жадібний. Гаразд. Напевно, тобі вже час.

Кет з великим полегшенням втік з майстерні. Блукаючи незнайомими коридорами, він вирішив розповісти Ґвендолен про те, що Крестомансі зрештою зацікавився її вчинками й навіть розгнівався. Але Ґвендолен зачинилася у своїй кімнаті і навіть не відповіла йому. Наступного ранку він усе-таки потрапив до її кімнати, але перш ніж сказав бодай слово, у кімнату увійшла Евфімія з листом у руках. Ґвендолен жадібно вихопила його в служниці, а Кет встиг упізнати на конверті ламаний почерк містера Нострама. Мить, і Ґвендолен знову розлютилася.

— Хто це зробив? Коли прийшов лист?

Конверт був акуратно надрізаний і розкритий угорі.

— Сьогодні вранці, разом із іншою поштою, — сказала Евфімія. — І не дивіться на мене так. Міс Бессемер віддала мені його розкритим.

— Як вона посміла! — заверещала Ґвендолен. — Як вона сміє читати мої листи! Я зараз піду до Крестомансі й поскаржуся на неї!

— Ви про це пожалкуєте, — сказала Евфімія, коли Ґвендолен спробувала проштовхнутися повз неї до дверей. Дівчина різко повернулася до неї.

— О, стули пельку, ти, дурна дівко з обличчям жаби!

Кетові здалося це несправедливим. Евфімія, попри свої трохи витрішкуваті очі, була досить гарною дівчиною.

— Ходімо, Кете! — гукнула Ґвендолен і помчала по коридору зі своїм листом. Кет, засапавшись, біг за нею, та наздогнав її тільки біля мармурових сходів.

— Крестомансі! — заволала Ґвендолен тонким, тихим голосочком без відлуння.

Крестомансі саме підіймався мармуровими сходами. У своєму широкому халаті, почасти помаранчевому й почасти світло-рожевому, він був схожий на імператора Перу, але розсіяний погляд свідчив, що постаті дітей залишилися поза його увагою. Ґвендолен закричала згори вниз:

— Гей ви! Негайно підійдіть до нас!

Крестомансі підняв голову угору і здивовано звів брови.

— Хтось відкриває мої листи, — сказала Ґвендолен. — І мені байдуже, хто це робить, але я цього не дозволю! Ви мене чуєте?

Від її зухвалості Кетові перехопило подих. Крестомансі також здавався розгубленим.

— Ви одержали його розпечатаним? — запитав він.

Ґвендолен знову закричала:

— Надалі мої листи мають приходити до мене запечатаними!

— Тобто, я їх відкриватиму, а потім знову запечатуватиму? — запитав Крестомансі із сумнівом у голосі. — Це завдасть мені більше клопоту, але якщо ти від цього будеш щасливіша, гаразд, я так робитиму. Ґвендолен витріщилася на нього.

— То це ви? Ви прочитали листа, адресованого мені?

Крестомансі байдуже кивнув головою.

— Звичайно. Якщо хтось, як‑от Генрі Нострам, пише тобі листи, я повинен переконатися, що там не написано нічого капосного. Він всього лиш заздрісний нікчема.

— Він мій учитель! — несамовито заверещала Ґвендолен. — Ви не маєте права так казати!

— Шкода, — сказав Крестомансі, — що тебе навчав чаклун-невдаха. Тобі доведеться переучуватися. Мені також жаль, що я не маю права відкривати твої листи. Сподіваюся, ти не одержуватимеш їх часто, бо інакше моя совість не даватиме мені спокою.

— То ви й надалі маєте намір розпечатувати мої листи? — Ґвендолен озвіріла. — Тоді начувайтеся! Я вас попереджаю!

— Це дуже розумно з твого боку, — спокійно відказав Крестомансі. — Я люблю, коли мене попереджають.

Він піднявся вгору мармуровими сходами, проминувши Ґвендолен і Кета. Поли його рожево-помаранчевого халата закотилися і зблиснула світло-червона підкладка. Ґвендолен провела Крестомансі поглядом, сповненим злості та помсти.

— Нехай! Ви можете не помічати мене! — крикнула вона. — Жартувати вирішили? Ну заждіть! Кете, я така розлючена!!!

— Ти була дуже неввічливою, — сказав Кет.

— Він це заслужив, — сказала Ґвендолен і рушила назад до ігрової кімнати. — Розпечатати листа бідолашного містера Нострама. Мені байдуже, що він його прочитав. Навряд чи Крестомансі зміг там щось зрозуміти, адже ми вигадали спеціальний шифр, але лист підписаний. А це вже образа! Він натякає, що у цьому замку я повністю залежу від його милості. Я у відчаї! Не можу навіть заборонити читати мої листи! Але нічого! Я ще їм покажу! Начувайтеся!

Кет знав, що зараз краще змовчати. Ґвендолен влетіла в ігрову кімнату, сперлася на стіл і нарешті почала читати свій лист.

— Я тобі за цей лист говорила, — прошепотіла Евфімія, нахилившись до Мері, яка поралась у кімнаті. Ґвендолен зиркнула на дівчат.

— Діждетеся ви у мене, — бовкнула вона й знову втупилася в аркуш паперу, списаний почерком старого некроманта. За мить знову зазирнула в конверт.

— Тут і для тебе є лист, — вона простягла Кетові аркуш паперу. — Не забудь на нього відповісти.

Кет узяв лист, нервово роздумуючи, що міг би написати йому містер Нострам. Але лист був від місіс Шарп. Вона писала:

«Мій любий Кете, як тобі там ведеться, дитино моя? Мені без вас дуже самотньо. Я думала, що матиму трохи спокою, коли ви поїдете, але який спокій може бути без ваших голосів, без вашої присутності? Нещодавно у нас сталася дивна подія: приїхав один джентльмен і купив за п’ять фунтів нашого старого кота, який колись був твоєю скрипкою. Я так розхвилювалася, що вирішила спекти імбирного хліба і якось завезти його вам. Але містер Нострам порадив мені цього поки не робити. Передавай вітання Ґвендолен. Я б дуже хотіла, аби ви повернулися сюди. І повір мені, Кете, гроші нічогісінько не важать, коли у домі чути лише тишу.

З любов’ю, Еллен Шарп».

Кет читав цього листа з усмішкою та сльозами на очах. Він зрозумів, що йому також дуже бракує місіс Шарп. Туга за домом була настільки великою, що хліб йому не смакував, і какао здавалося ще гірше, ніж зазвичай. Містер Сондерс щось у нього запитував, але Кет не чув жодного слова.

— Що з тобою, Еріку? — запитав містер Сондерс.

Поринувши у свої спогади, Кет і не помітив, що враз у кімнаті запанував морок. Зі страху Джулія заверещала. Містер Сондерс навпомацки шукав вимикач, щоб увімкнути світло. Вимикач клацнув, і разом з ним у кімнату увірвалося світло. Кет побачив усміхненого Роджера, приголомшену Джулію, Ґвендолен, яка спокійно сиділа на своєму стільці, й містера Сондерса, який все ще тримав руку на вимикачі і роздратовано дивився на неї.

— Причина цього — поза межами нашого замку, чи не так? — запитав він.

— За ворітьми, — задоволено відповіла Ґвендолен. — Я влаштувала все сьогодні вранці.

Кет зрозумів, що війна з Крестомансі уже розпочалася. Вікно знову почорніло.

— І частенько нам доведетсья це терпіти? — у темряві пролунав голос містера Сондерса.

— Щопівгодини, — відповіла Ґвендолен.

— Дякую тобі, — сердито сказав містер Сондерс і залишив світло увімкненим. — Роджере, перестань усміхатися.

Впродовж цілого дня кожна кімната замку періодично провалювалася у густу темряву. Тому усі увімкнули світло і уже не вимикали його. Звичайно, це було трохи незручно, але ніхто не нарікав. А от розгнівати Крестомансі цією витівкою Ґвендолен не вдалося.

До обіду залишалося ще трохи часу, і Кет вирішив вийти на галявину та подивитися як виглядають оті магічні затемнення знадвору. Це було схоже на дві чорні віконниці, які зачинялися по черзі на кожному вікні спочатку верхнього ряду справа наліво, потім наступного ряду зліва направо і так до останнього вікна нижнього ряду. Далі все повторювалося спочатку. Кет спостерігав за цим процесом від початку і майже до кінця, поки побачив за спиною Роджера, який також споглядав цікаве дійство, заховавши пухкі ручки у кишені штанів.

— Твоя сестра має кепський характер, — сказав Роджер.

— Напевно, він притаманний усім чаклунам, — відповів Кет і одразу затнувся.

Він розмовляв із чаклуном, чи то пак, з хлопцем, який вчився на чаклуна.

— Напевно, я не матиму такого, — зауважив Роджер, анітрохи не образившись. — Та й Джулії така поведінка не властива. І Майкл зовсім інший. Ти не хочеш погратися з нами після уроків? Запрошуємо тебе до нашого лісового будиночка.

Кет радо прийняв запрошення. Він провів чудовий вечір у лісі, допомагаючи відбудовувати дах дерев’яного будинку. І за цей час жодного разу не згадав про колишню домівку. Він повернувся до замку після удару гонга, який скликав на обід, і побачив, що «закляття темних вікон» втрачає свою силу. Коли вікна знову темніли, то в кімнаті панував не суцільний морок, а лише сірі сутінки.

На ранок закляття зникло. Крестомансі не сказав жодного слова. А Ґвендолен вирішила знову атакувати. Біля воріт замку вона перепинила хлопця з пекарні. У великому кошику, надійно закріпленому на велосипеді, він привіз хліб. До кухні посильний зайшов уже трохи приголомшений та зі скаргами на запаморочення. У цей день діти снідали булочками. Здається, коли дорослі почали розрізати хліб, трапилися дивні події.

— Ви нас добре насмішили, — сказала Мері, розставляючи тарілки з млинцями. — Ох вже ці ваші витівки! Роберт подумав, що збожеволів, коли зрозумів, що замість шматка хліба він відрізає шматки від старого черевика. З Куком сталося те ж саме, коли він спробував розрізати іншу буханку хліба. Ба більше! Уже за хвилю він та Ненсі були змушені вискочити на стілець — рятувалися від купи білих щурів. Але найбільше насмішило мене обличчя містера Фрейзера, коли він сказав: «Дозвольте мені!» й почав різати камінь.

— Не підбадьорюйте її. Ви ж знаєте, яка вона, — сказала Евфімія.

— Вас не чіпатиму, — похмуро мовила Ґвендолен.

Роджера дуже цікавило, що ж сталося з іншими хлібинами. І він таки вивідав це у Мері. Одна перетворилася на білого кроля, друга — на страусове яйце, а третя — на велику білу цибулину. На цьому фантазія Ґвендолен вичерпалася і всі інші хлібини стали всього лиш сиром.

— Поганим та старим сиром, — сказав Роджер, який все і всіх оцінював об’єктивно.

Всіх цікавила реакція Крестомансі на нову витівку дівчини, але він, як і досі, не сказав жодного слова. У суботу Ґвендолен зупинила фермера, який щодня привозив їм молочні продукти. Того ранку какао мало особливо гидкий смак.

— Мені це вже набридло, — сердито сказала Джулія. — Татові байдуже: він п’є чай із лимоном.

І вона кинула значущий погляд на Ґвендолен. Та відповіла їй не менш значущо. Кет помітив невловиме протистояння, як тоді, коли Ґвендолен без слів змусила місіс Шарп віддати речі її матері. Проте цього разу Ґвендолен не встояла. Вона роздратовано опустила очі й промовила:

— Хай там як, а мені набридло вставати так рано!

Що вона хотіла цим сказати, напевне не знав ніхто, окрім неї. Джулія, наприклад, вважала, що отримала над нею перемогу, хоча насправді дуже помилялася.

Суботнього ранку вони також навчалися і це неабияк дратувало Ґвендолен.

— Це жахливо, — заявила вона містеру Сондерсу. — Як ви смієте нас так мучити?

— Це ціна за вихідний у середу, — сказав їй містер Сондерс, — і якщо ми вже заговорили про муки, я б попросив тебе наступного разу, коли накладатимеш закляття, дати спокій молоку.

— Добре, — лагідно сказала Ґвендолен.