Зачароване життя

3

Подорож потягом тривала майже годину, перш ніж він доїхав до Баубриджа, кінцевої станції їхньої подорожі.

— О-о-о, яка ж вона маленька, — розчаровано мовила Ґвендолен.

— Баубридж! — вигукнув носильник, бігаючи по платформі. — Баубридж. Юні Чанти, виходьте, будь ласка.

— Юні Чанти! — зневажливо перекривила Ґвендолен. — Вони що не можуть ставитися до мене з більшою повагою?

Проте і ця увага була їй приємна. Кет помітив, що, одягаючи свої рукавички, вона аж тремтіла від збудження. Обоє вийшли з вагона і Кет, зіщулившись від пронизливого вітру, притулився до сестри та дивився, як носильники витягують на платформу їхні валізи. Ґвендолен підійшла до того, який викрикував їхнє прізвище.

— Це ми — юні Чанти, — величним тоном повідомила вона.

Але ця врочиста фраза пролунала досить мляво. Носильник лише кивнув головою й поквапився до вестибюля, у якому гуляв ще сильніший вітер, ніж на пероні. Ґвендолен притримувала капелюшок рукою. У цю мить їм назустріч вийшов молодик у розмаяному вітром плащі.

— Ми — Чанти, — сказала йому Ґвендолен.

— Ґвендолен та Ерік? Радий вас бачити, — привітався молодик. — Я — Майкл Сондерс. Навчатиму вас разом з іншими дітьми.

— Іншими дітьми? — з погордою запитала Ґвендолен.

Але містер Сондерс належав до людей, які не вміють стояти довго на одному місці, тому, сказавши це, він одразу ж побіг, щоб приглянути за їхніми валізами. Ґвендолен була трохи невдоволена. Та коли він повернувся й вивів їх на станційне подвір’я, вони побачили автомобіль, який чекав на них — довгий, чорний, гладенький — Ґвендолен одразу ж забула про своє невдоволення. Така зустріч їй сподобалася. А от Кет, навпаки, волів би, щоб їх зустріла коляска. Автомобіль підкидало на ямах, він гуркотів і смердів бензином. Кета майже відразу занудило. І стало нудити ще більше, коли вони покинули Баубридж і покотилися звивистою сільською дорогою. Для Кета єдиною перевагою автомобіля була його швидкість. Через десять хвилин містер Сондерс сказав:

— Погляньте: онде замок Крестомансі. Звідси його видно найкраще.

Змучене обличчя Кета й щасливе, усміхнене Ґвендолен повернулись у бік, куди їм вказували. Замок був на протилежному пагорбі — сірий і з баштами. Коли дорога завернула, вони побачили його з іншого боку. Тепер це був ряд великих вікон, над якими майорів прапор. Здаля виднілися ряди темних кедрів і великих в’язів, відблискували моріжки та буяли квіткові клумби.

— Чудово, — слабким голосом промовив Кет і здивувався, що Ґвендолен нічого не відповіла.

Дорога до замку, на превелику радість Кета, була прямою, без різких поворотів. Автомобіль, проминувши село, в’їхав у великі ворота, а далі по довгій, оточеній трьома рядами дерев, алеї, встеленій гравієм, що розлітався з-під коліс, прибув до великих дверей старої частини замку. Ґвендолен натхненно нахилилася вперед, наче в очікуванні, що її зустрінуть першою. Вона не сумнівалася, що зустрічатиме їх дворецький, а може, навіть ліврейні лакеї. Отож з великим нетерпінням чекала, коли відбудеться ця врочиста зустріч. Але автомобіль їхав далі, повз сірі, шорсткі мури старого замку, й зупинився біля непримітних дверей, за якими починалася його нова частина. Це були майже потаємні двері: густі зарості рододендронів ховали їх від обох частин Замку.

— Я привіз вас сюди, — весело пояснив містер Сондерс, — щоб показати двері, якими ви користуватиметеся найчастіше. Запам’ятайте їх, будь ласка.

Кетові тут сподобалося. Навіть двері здалися йому майже домашніми. Але Ґвендолен, ошукана у своїх величних сподіваннях на врочисту зустріч, гнівно зиркнула на містера Сондерса, й думала, чи не кинути в нього одне зі своїх найгостріших заклять. Але вирішила не робити цього, бо все ще хотіла справити добре враження. Вони вийшли з автомобіля й пішли за містером Сондерсом. Його плащ попереду них майорів навіть коли вітер не долітав до двірця, яким закінчувався прохід. Їх вийшла зустрічати надзвичайно елегантна пані в обтислій пурпуровій сукні, з чорним, як смола, волоссям, що було вкладене у високу зачіску. Кет подумав, що їх вийшла зустріти місіс Крестомансі.

— Це міс Бессемер, управителька дому, — сказав містер Сондерс. — Міс Бессемер, це Ерік і Ґвендолен. Еріка, боюся, трохи знудило в автомобілі.

Кет і не здогадувався, що його проблема так впадає у вічі. Він був збентежений. Ґвендолен, вельми розгнівана, що їх зустрічає звичайна домоправителька, холодно подала їй руку. Міс Бессемер потисла руку дівчини, як імператриця. Кетові здалося, що він ще ніколи у своєму житті не зустрічав леді, яка вселяла б такий страх, але в ту мить вона повернулася до нього з дуже доброю усмішкою.

— Бідолашний Еріку, — сказала вона. — Я також страждаю, коли мені доводиться їздити автомобілем. Щойно ти вийдеш із машини, тобі стане краще, а як ні, то я дам тобі пігулки, які полегшать твій стан. Виходьте, помийтеся й огляньте свої кімнати.

Вони пішли за тонким червоним силуетом її сукні вгору сходами, потім коридорами й знову сходами. Кет ніколи не бачив такої розкоші. Під ногами стелився килим, пухнастий зелений килим, схожий на росянисту ранкову траву, а підлога була так відполірована, що в ній віддзеркалювалися і чисті білі стіни, і картини на них. Повсюди було дуже тихо. Не було чутно нічого, окрім їхньої власної ходи та шелестіння червоної сукні міс Бессемер. Раптом вона відчинила двері, і в очі вдарило яскраве полуденне сонце.

— Це твоя кімната, Ґвендолен. З неї можна пройти до ванної.

— Дякую вам, — сказала Ґвендолен, велично заходячи до своєї кімнати.

Кет виглянув із‑за спини міс Бессемер і побачив дуже велику кімнату, з дорогим м’яким турецьким килимом, що накривав майже усю підлогу. Міс Бессемер сказала:

— Коли немає гостей, родина обідає швидше, ніж зазвичай, і разом зі своїми дітьми. Але ви ж не проти випити зараз чаю? До чиєї кімнати мені його принести?

— До моєї, будь ласка, — відразу сказала Ґвендолен.

Місіс Бессемер відповіла:

— Що ж, тоді ми домовилися, чи не так? Твоя кімната нагорі, Еріку.

Туди треба було піднятися крученими сходами. Кет був задоволений. Його кругла кімната, судячи з віконних ніш, зі стінами завтовшки не менше трьох футів, була частиною старого замку і це йому надзвичайно подобалося. Кет не втримався, щоб не перебігтися розкішним килимом, потім заліз на одне з широчезних підвіконь і виглянув назовні. Перед ним височіли пласкі вершини кедрів, а за ними виднілася галявина, схожа на розстелену ковдру зеленого оксамиту, а також квіткові клумби, що східцями спускалися по схилу пагорба. Він роздивився кімнату. Вигнуті стіни та грубка були побілені, а на ліжку лежала картата ковдра. Окрім ліжка, у кімнаті стояв стіл, комод та книжкова шафа, що так і манила до себе.

— О, мені подобається моя кімната, — сказав він міс Бессемер.

— На жаль, твоя ванна розташована внизу, — сказала міс Бессемер так, наче це було великою проблемою.

Та позаяк у Кета ніколи не було своєї ванної кімнати, то він надзвичайно зрадів навіть такій. Міс Бессемер пішла, а він поквапився роздивитися ванну. Там висіло три рушники різних розмірів і лежала губка, завбільшки з диню. Ванна стояла на чотирьох ніжках, схожих на лапи лева. В іншому кутку кімнати, облицьованому плиткою та відділеному червоними гумовими шторами, був душ. Кет не втримався, щоб не скористатися можливістю помитися з дороги. І вже скоро ванна була вщент мокрою. Ледь витершись, він повернувся до своєї кімнати. Там уже рудоволоса служниця Мері розпаковувала його валізу та сумку. Вона попросила Кета глянути, чи правильно розкладені його речі. Вона була надзвичайно приємною дівчиною, але Кет її дуже соромився. Руде волосся служниці нагадало йому міс Ларкінс, і він не знав, як з нею поводитися.

— Е… можна мені піти вниз і випити чаю? — затинаючись пробелькотів він.

— Звичайно, йди, — байдуже сказала вона.

Він знову побіг униз, картаючи себе, що повівся з нею нечемно. Валіза Ґвендолен стояла посеред її кімнати. А вона сама, немов королівна, сиділа за круглим столом біля вікна. Перед нею стояв великий мідний чайник і тарілка з бутербродами та печивом.

— Я сказала служниці, що розпакую свою валізу сама, — мовила вона. — У мене там свої таємниці. І попросила її принести чай, бо помираю з голоду. Ти лишень поглянь на цей чай! Ти коли-небудь бачив такий несмак? Не принесли навіть джему!

— Можливо, печиво смачне, — з надією промовив Кет.

Але воно також виявилося несмачним або ж недостатньо смачним.

— Ми помремо з голоду серед цієї пишноти! — зітхнула Ґвендолен.

Її кімната була справді чудовою. Стіни та стілець оздоблені синім оксамитом, а на ліжку лежало оксамитове синє покривало. Ніжки стільця пофарбовані в золотистий колір. Справа під стіною стояв туалетний столик (достойний самої принцеси!) з позолоченими гребінцями, маленькими шухлядами й довгим овальним дзеркалом, на якому висіла позолочена гірлянда з квіток. Туалетний столик дуже сподобався Ґвендолен, на відміну від шафи, розмальованої квітами й танцюристами, що виводили кривого танцю поміж травневих дерев.

— У шафі зберігають одяг, а не розглядають малюнки на її дверях, — сказала Ґвендолен. — Вони відвертають мою увагу від важливих справ. А от ванна тут дуже гарна.

Ванна кімната була викладена синіми й білими кахлями, а сама ванна опущена нижче вистеленої кахлями підлоги. Щоб прийняти душ, над нею висіли сині штори, схожі на ті, що чіпляють над дитячим ліжечком. Рушники були кольору оздоби ванної кімнати: білі та сині. Та Кетові більше подобалася власна ванна, хоча б тому, що він провів забагато часу у ванній Ґвендолен. Сестра замкнула його там, щоб він не заважав їй розпаковувати речі. Попри сичання душу — згодом Ґвендолен могла звинувачувати лише себе у тому, що ванна кімната була геть мокрою, — Кет чув її роздратований голос: вона дорікала комусь, хто увійшов до її кімнати й застав її за розпаковуванням валіз, за несмачний чай… Все ще розлючена, вона пішла відчиняти двері своєї ванної кімнати.

— Ці тутешні слуги зовсім не виховані, — сказала вона. — Якщо ця дівчина скаже мені ще бодай слово, у неї на носі з’явиться чиряк. І мені начхати, що її ім’я звучить так гарно — Евфімія. Хоча, — великодушно додала Ґвендолен. — Так назвати дівчину — це для неї вже достатня кара. Кете, йди одягни свій новий костюм, адже за півгодини нас покличуть на обід, і ми повинні виглядати пристойно. Чи ти чув коли-небудь більш формальне запрошення?

— Мені здавалося, що ти прагнеш саме такого ставлення, — сказав Кет, який, безперечно, не хотів, щоб з ним так поводилися.

— Ти можеш бути великим і водночас поводитися природно, — відрізала Ґвендолен. Але думка про майбутню велич однаково її втішала. — Я вдягну свою синю сукню з мереживним коміром, — сказала вона. — Напевне, якщо тебе нарекли Евфімією, то це вже достатній тягар, навіть для такої грубіянки.

Коли Кет підіймався крученими сходами до своєї кімнати, замком рознісся звук гонгу. Цей звук, що вперше порушив тишу, неймовірно налякав хлопця. Лише згодом він дізнався, що це був сигнал, який попереджав родину, що до обіду залишилося півгодини, аби переодягтися до столу. Кетові, звичайно, не потрібно було стільки часу, аби вдягти костюм. Тому він вирішив ще раз прийняти душ. Коли служниця з недолугим ім’ям Евфімія прийшла, щоб провести його та Ґвендолен до вітальні, де вже зібралася вся родина, Кет відчував себе виснаженим, немов вода забрала рештки його сил. Ґвендолен, у своїй гарній синій сукні, впевненою ходою увійшла до вітальні. За нею ледь волочив ноги Кет. Кімната була заповнена людьми. Кет не міг зрозуміти, як усі вони могли належати до однієї родини. Тут була літня дама в мереживних рукавичках і маленький товстунчик із великими бровами та гучним голосом, який постійно говорив про акції та фонди, містер Сондерс у потертому чорному костюмі, який був йому явно закороткий; і щонайменше двоє молодих дівчат, двоє парубків. Кет побачив і Крестомансі. У своєму костюмі з темно-червоного оксамиту він мав блискучий вигляд. Крестомансі й собі поглянув на Кета й Ґвендолен, та, судячи з його невиразної, чи то пак, розгубленої усмішки, маг забув, хто вони такі.

— Вітаю вас, — промовив він. — Познайомтеся, це моя дружина.

Їх підвели до повнявої леді з лагідним обличчям. На ній була пишна мереживна сукня (Ґвендолен не могла відвести від неї очей), а в усьому іншому це була найзвичайнісінька жінка, одна з тих, що їм зустрічалися коли-небудь. Вона щиро усміхнулася до них.

— Ерік і Ґвендолен, чи не так? Називайте мене Міллі, мої любі.

Кету та Ґвендолен наче камінь із плечей впав, адже ніхто з них не мав найменшого уявлення, як до неї звертатися.

— А зараз познайомтеся з моїми дітьми, Джулією та Роджером, — сказала вона.

Двоє пухкеньких діток підійшли й стали обабіч неї. Вони були бліді й важко дихали. Дівчинка, як і її мама, була в мереживній сукні, а хлопчик — у синьому оксамитовому костюмі. Але багате убрання аж ніяк не приховувало того, що вони були ще звичайнішими, аніж їхня мати. Вони чемно подивилися на Ґвендолен і Кета й усі четверо хором сказали:

— Привіт! Як ся маєте?

Більше їм було нічого сказати один одному. На щастя, уже за мить увійшов дворецький, розчахнув двері в кінці кімнати й оголосив, що обід подано. Ґвендолен подивилася на нього з великим обуренням.

— Чому він не відчинив двері саме для нас? — просичала вона Кету, коли вони рушили в безладному натовпі до їдальні. — Чому дворецький не виділив нас з-поміж інших?

Кет нічого не відповів. Він був надто заклопотаний тим, щоб не відстати від Ґвендолен. Всі повсідалися за довгим полірованим столом. Кета посадили біля Ґвендолен, бо інакше він би, напевне, знепритомнів від страху. На щастя, ніхто навіть не намагався цього зробити. Та йому однак було зовсім ніяково. Лакеї подавали вишукані страви на срібних тарелях через ліве плече Кета. Це відбувалося так неочікувано, що Кет щоразу підстрибував з несподіванки й зачіпав таріль. Він губився, адже не знав, скільки й чого йому можна взяти. Та найбільшою халепою було те, що Кет виявився шульгою. Ложка й виделка, якими він мав перекладати їжу з тарелі на свою тарілку, були в незручному для нього місці. Коли він спробував взяти наїдок, як завжди, — ложка падала, якщо перекладав у іншу руку— розливав підливу… Лакей постійно заспокоював його: «Не турбуйтеся, сер», та від цього Кет страждав іще більше.

Розмова була ще жахливішою, ніж вечеря. З дальнього кута столу маленький чоловічок із гучним голосом безперервно базікав про акції та паї. Там, де сидів Кет, розмовляли про мистецтво. Містер Сондерс, напевне, усеньке літо мандрував за кордоном. Він із таким захопленням розповідав про статуї та картини, які побачив у різних країнах Європи, що щоразу, від надміру почуттів, гамселив кулаком по столі. Студії та школи, кватроченто й голландський живопис, — голова Кета пішла обертом. Він дивився на тонке, з квадратними щоками, обличчя містера Сондерса й дивувався, наскільки той розумний. Потім до розмови приєдналися Міллі й Крестомансі. Міллі назвала цілу низку імен, яких Кет досі ніколи не чув, а Крестомансі коментував кожне ім’я так, ніби названі люди були його найближчими друзями. Хоч якою звичайною здавалася Кетові компанія за столом, Крестомансі пересічним чоловіком не був. Його чорні блискучі очі пронизували навіть якщо він дивився на тебе туманним і замріяним поглядом. Що вже говорити, якщо розмова була йому цікава, як‑от про мистецтво: тоді його очі сяяли так, що, здавалося, осявали все обличчя. Кет засмутився ще більше, коли побачив, що й діти підтримують цю розмову. Вони тихо цвірінькали, ніби розуміли, про що розмовляють їхні батьки. Кет відчув себе невігласом. Уся ця розмова, морока зі срібними тарелями й несмачне печиво, яке він з’їв до чаю, начисто відбили у нього бажання їсти. Він навіть не доїв половину свого торта з морозива. Його зачаровувала Ґвендолен, яка так спокійно, невимушено, та ба, навіть зі зневагою на обличчі, смакувала наїдки. Нарешті обід закінчився. Їм дозволили вийти й вони повернулися до кімнати Ґвендолен та плюхнулися на синє оксамитове покривало.

— Що за дитячий садок, — сказала вона. — Вони хизуються своїми знаннями, щоб змусити нас відчувати себе невігласами. Містер Нострам остерігав мене, що вони можуть утнути таке, щоб приховати порожнечу своїх душ. А яка в Крестомансі жахлива й недалека дружина. Тобі доводилося коли-небудь бачити таких негарних і тупих малят, як ці двоє дітлахів? Здається ще трохи, і я зненавиджу наше буття тут. Замок уже тяжіє наді мною.

— Може, коли ми звикнемо, все буде не так і погано, — сказав Кет. У його голосі вчувалася безнадія.

— Буде гірше, — пообіцяла йому Ґвендолен. — Щось у цьому замку, дуже неприємне та мертвотне, душить мене та забирає мої чарівні сили. Я ледве можу дихати.

— Ти себе накручуєш, — сказав Кет, — бо хочеш повернутися назад до місіс Шарп.

І він зітхнув. Насправді, це йому дуже бракувало місіс Шарп.

— Ні, я зовсім про це не думаю, — сказала Ґвендолен. — Напевно, ти також зможеш відчути цей вплив. Прогуляйся замком і відчуєш, що тут усе мертве.

Кет анітрохи не сумнівався у правдивості її слів. У замку справді панувала дивна атмосфера. Спершу він вважав, що це всього-на-всього тиша, але, здається, помилявся. Попри спокій, який ніби витав у замку, можна було відчути якусь незрозумілу невагомість, немов би усе, що вони робили чи казали, було вкрите велетенською пуховою ковдрою. Навіть їхні голоси були тонші, аніж зазвичай та ще й не відлунювали. Дивина!

— Так, тут справді доволі дивно, — погодився він.

— Більше, аніж дивно! Тут жахливо! — сказала Ґвендолен. — Мені дуже пощастить, якщо я виживу. — Й за мить, на величезний подив Кета, додала: — Але я не жалкую, що сюди приїхала.

— А я жалкую, — сказав Кет.

— Але за тобою треба комусь приглядати, — сказала Ґвендолен. — Гаразд. На моєму туалетному столику лежить колода карт. Вони, звичайно, для ворожіння, але якщо вийняти з них козирі, то зможемо зіграти в преферанс.